Збірка лекцій для студентів з дисципліни «медсестринство у внутрішній медицині»



Сторінка1/242
Дата конвертації29.04.2021
Розмір0.76 Mb.
#14632
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   242
ZBIRKA-LEKTSIJ-MEDSESTRYNSTVO-U-VNUTRISHNIJ-MEDYTSYNI- (2)
ZBIRKA-LEKTSIJ-MEDSESTRYNSTVO-U-VNUTRISHNIJ-MEDYTSYNI- (2), ZBIRKA-LEKTSIJ-MEDSESTRYNSTVO-U-VNUTRISHNIJ-MEDYTSYNI- (2)




ЗБІРКА ЛЕКЦІЙ

ДЛЯ СТУДЕНТІВ З ДИСЦИПЛІНИ

«МЕДСЕСТРИНСТВО У ВНУТРІШНІЙ МЕДИЦИНІ»
Збірка лекцій для студентів з дисципліни «Медсестринство у внутрішній медицині», 291с.

ЗМІСТ




Тема розділу

Сторінка

Вчення про медсестринство у внутрішній медицині



Історія розвитку терапії в Україні

3



Принципи організації та методи надання лікувально-профілактичної допомоги пацієнтам в Україні

11



Заходи і засоби особистої професійної безпеки медичної сестри

15



Уявлення про хворобу

16



Суб’єктивні та об’єктивні методи обстеження пацієнта медичною сестрою

21



Додаткові методи обстеження: лабораторні та інструментальні

42

Медсестринський процес при захворюваннях органів дихання

49



Хронічні неспецифічні захворювання легень

50



Емфізема  легень

52



Хронічне легеневе серце

54



Бронхоектатична хвороба

55



Хронічне обструктивне захворювання легень.

56



Бронхіальна астма

61



Пневмонія

70



Плеврити

77



Рак легень

82



Туберкульоз легень

87



Пневмоконіози

97

Медсестринський процес при захворюваннях 
серцево-судинної системи


101



Артеріальна гіпертензія

101



Гіпертонічний криз

111



Атеросклероз

114



Ішемічна хвороба серця (ІХС)

117



Стенокардія

118



Інфаркт міокарда

123



Вади серця

130



Гостра та хронічна серцево-судинна недостатність

138



Порушення серцевого ритму

150

Медсестринський процес при захворюваннях 
органів травлення


150



Гострий гастрит

150



Хронічний гастрит

153



Виразкова хвороба шлунка та дванадцятипалої кишки

157



Хронічний гепатит

166



Цироз печінки

171



Холецистити

172



Жовчнокам’яна хвороба

182

Медсестринський процес при хворобах нирок та сечовивідних шляхів

186



Гострий гломерулонефрит

186



Хронічний гломерулонефрит

190



Гострий пієлонефрит

194



Хронічний пієлонефрит

197



Нирковокам’яна хвороба

202



Хронічна ниркова недостатність

205

Медсестринський процес при аутоімунних захворюваннях сполучної тканини

209



Ревматична хвороба

209



Ревматоїдний артрит

215



Системний червоний вовчак

220



Системна склеродермія

224

Медсестринський процес при алергічних захворюваннях

228



Кропив’янка,

230



Набряк Квінке

233



Анафілактичний шок

236

Медсестринський процес при захворюваннях системи крові

240



Анемії

240



Гемобластози (Лейкози)

253



Гострий лейкоз

254



Хронічний мієлолейкоз

257



Хронічний лімфо лейкоз

259



Геморагічні захворювання

262



Тромбоцитопенічна пурпура (хвороба Верльгофа)

262



Тромбоцитопатії. Геморагічний васкуліт

265



Гемофілії

268

Медсестринський процес при хворобах ендокринної системи

271



Дифузний токсичний зоб

271



Гіпотиреоз (мікседема)

274



Ендемічний зоб

276



Цукровий діабет

279



Ожиріння

286



Вчення про медсестринство у внутрішній медицині

Історія розвитку терапії в Україні

У дохристиянські часи в Україні для зцілення людей використовували лікарські рослини, водолікування, масажі, лікування замовлянням, пси­хотерапією. У подальшому, із створенням Київської держави у IX ст., по­ширенням християнства в X ст. почали активно розвиватись інші форми організації медичної допомоги (народна, монастирська, світська).

Княгиня Ольга першою заснувала в Києві кілька лікарень. Великі князі Володимир у 996 р. та Ярослав Мудрий у 1096 р. закріпили медичну спра­ву за монастирями. Це сприяло розвитку церковної медицини, на яку ве­ликий вплив тоді мала Візантійська хрис­тиянська церква. В XI ст. при церквах та монастирях були облаштовані лікарні, богодільні, келійки для хворих, убогих та без­притульних.

Ігумен Феодосій заснував у 1070 р. лікарню при Києво-Печерському монастирі, де лікарювали монахи-лікувальники.

Найвідомішим із них був св. Агапіт Печерський, який зціляв зіллям та молитвами. Його ім'я "Агапіт" у перекладі з грецької мови означає "Божественна любов". Це любов і милосердя до знедолених, хворих, калік.

Над труною Агапіта у Ближніх печерах Києво-Печерсь­кої лаври висить ікона з надписом "Прп. Агапит-врач безмездный", тобто безкоштовний, оскільки він не брав грошей за свою працю незалежно від того, був хворим князь чи жебрак. Агапіт Печерський, по суті, був засновником першої терапевтичної школи в нашій батьківщині.

Лікувальною справою займалася й онука Володимира Мономаха Євпраксія Мстиславівна (нар. 1108 р.). Вона, отримавши при княжому дворі ен­циклопедичну освіту, почала свою лікарську діяльність у молодому віці. Свій досвід і знання Євпраксія вклала в науковий трактат "Мазі". Ця пер­ша в Україні наукова праця написана українською мовою, яка є своєрід­ною енциклопедією тодішніх медичних знань (ця книжка зберігається в бібліотеці Лоренцо Медичі у Флоренції в Італії). У ній висвітлено питання загальної патології, діагностики, лікування різних хво­роб, описано ліки, загальну гігієну, гігієну жінки та дитини, гігієну харчування.

У XV ст. з'явилися перші українські лікарі з вищою освітою і званням доктора медици­ни та філософії - Юрій Котермак (Дрогобич) та Пилип Пляцковський (Львів).

Позитивну роль в охороні здоров'я відігра­ли релігійні братства - у 1430 р. Львівське, а в 1615 р. - Київське. Вони заснували лікарні та притулки, які називали шпиталями.

Розвиткові медицини сприяли й запо­рожці. Вони засновували великі шпиталі для Юрій Котермак (Дрогобич) лікування поранених у боях козаків. На­прикінці XVI ст. головними шпиталями були Трахтемирівський та Межигірський при монастирях на Дніпрі, Лебединський - біля Чигирина, Лемківський - біля Овруча.

Фундатором медсестринського забезпечення (опіки) є Флоренс Найтін­гейл (1820-1910). Уродженка багатої аристократичної сім'ї, Флоренс Най­тінгейл з 25 років присвятила себе догляду за хворими, внесла багато нового та раціонального в його організацію.

Ф. Найтінгейл видала «Записки про сестринську справу», які витримали сотні видань багатьма мовами світу. Характеризуючи сестринську справу, вона надавала особливо­го значення чистоті, свіжості повітря, тиші, правильному харчуванню хворих. Вперше ви­ділила два поняття: догляд за хворими та догляд за здоровими.

У 1907 р. вперше у світовій практиці вчений ступінь професора із сест­ринської справи отримала медична сестра Колумбійського університету Магу Аdеlаidе Nutting. Вона запровадила основи базової і післядипломної освіти медсестер.

Важливе значення в розвитку української медичної освіти мав Києво-Могилянський колегіум (у подальшому - академія), який заснував у 1632 р. Київський митрополит Петро Могила, об'єднавши Київське братство зі школою Києво-Печерської лаври.

Багато вихованців Києво-Могилянської академії стали засновниками української та російської медицини (Нестор Максимович-Амбодик, М.М. Тереховський, О.М. Шумлянський, Д. С. Самойлович).

У подальшому розвиток терапевтичних клінік нерозривно пов'язується з медичними факультетами університетів.

В Україні перший медичний факультет було створено у 1784 р. при Львівсько­му університеті ім. Цісаря Франца Йосифа, у 1805 р. - при Харківському університеті, а в 1841 р. при Київському університеті ім. св. Володимира.

Водночас починають формуватися науково-медичні школи - госпітальні, терапевтичні. Кращі представники їх стають яскравими виразниками про­гресивних соціальних ідей та філософських поглядів того часу.

Великий вклад у розвиток терапії в Україні зробили російські терапев­ти, зокрема С. П. Боткін та Г.А. Захар'їн. С.П. Боткін - фундатор фізіологічного, експери­ментального і водночас суворо наукового напряму в клініці внутрішніх захворювань. Упродовж усього свого життя він відстоював нервізм - прин­цип, який був і є характерною рисою вітчизняної терапії. Усім лікарям відоме його вчення про роль інфекції в утворенні жовчних каменів і роз­витку катаральної жовтяниці (хвороби Боткіна). Тепер встановлено, що її причиною є віруси гепатиту (А, В, С, Б та ін.).

Г.А. Захар'їн довів методику збирання анамнезу до найвищої майстер­ності, що вкрай важливо для терапевтичної клініки.

Учнями С.П. Боткіна в українській терапевтичній клініці були В.В. Ляшкевич та В.Т. Покровський. Саме В.Т. Покровський вважається фундатором госпітальної терапевтичної клініки в Україні.

Основні ідеї В.Т. Покровського щодо клінічної підго­товки лікарів і фельдшерів лягли в основу методики вивчення внутріш­ньої медицини. Вона передбачає засвоєння спочатку пропедевтики внутрішніх захворювань, а відтак - власне діагностики захворювань внутрішніх органів та їх лікування. Цей метод викладання застосовується впродовж багатьох років, він став класичним. Він відповідає основному принципу педагогіки, який передбачає необхідність поступового, поетап­ного розширення і поглиблення знань, дає можливість викладати внутрішні хвороби на рівні цілісного організму, забезпечує кінцеву мету навчання студентів - пізнання сутності хвороби, вміння встановити діагноз, за вис­ловом С.П. Боткіна, "біля ліжка хворого".

Ця струнка система навчання витримала випробування часом. Замість неї не запропоновано кращих форм викладання клінічних дисциплін.

В.Т. Покровський пропагував також необхідність унаочнювати викла­дання, читати клінічні лекції з демонстрацією хворих.

Учнями В.Т. Покровського стали такі відомі професори-терапевти, як Ф.Г. Пас-тернацький, Е.І. Афанасьєв, О.М. Богомолець (батько академіка

О.О. Богомольця).

Відомі українській терапевтичній клініці того часу й імена К.Г. Тритшеля, Ф.Ф. Мерінга, Ф.Ц. Цицуріна, С.П. Алфер'єва та інших вчених.

У Західній Україні на зламі XIX і XX ст найвідомішим було ім'я Євге­на Озаркевича. З ініціа­тиви Євгена Озаркевича створено лікарську комісію Українського науко­вого товариства ім. Т. Шевченка, відкрито "Народну лічницю" у Львові (установа для безкоштовного лікування бідних, знедолених, покривдже­них людей). Він брав участь у створенні Українського таємного універси­тету (на знак бойкоту польського університету, до якого не приймали ук­раїнську молодь), ректором якого став професор Мар'ян Панчишин (ана­том і терапевт).

Серед багатьох представників української терапевтичної школи провідну роль у становленні української терапевтичної клініки відіграли В.П. 0бразцов, Ф.Г. Яновський, М.Д. Стражеско, М.М. Губергріц та В.М. Іванов.

В.П. Образцов - уродженець Вологодської губернії. Вищу ме­дичну освіту отримав у Медико-хірургічній академії в Петербурзі, та весь подальший його шлях пов'язаний з Україною.

Він розробив методику безпосереднього обстеження хворого, довівши її до справж­нього мистецтва. Особливо це стосується ме­тодичної глибокої ковзної пальпації органів черевної порожнини.

Заслугою В.П. Образцова є й те, що він зумів зібрати довкола себе цілу когорту тала­новитих учнів, об'єднаних єдиними погляда­ми та любов'ю до медицини. Це насамперед М.Д. Стражеско, М.М. Губергріц, Б.І. Трусевич, Ф.А. Удінцев, Н.М. Руткевич та ін. Ім'я В.П. Образцова, великого росіянина, золотими літерами вписано в історію української терапевтичної клініки.

Чудовим клініцистом, який також збагатив українську клініку, був Ф.Г. Яновський. Ф.Г. Яновський, гордість української медицини. Родинні коріння Ф.Г. Яновського по­в'язані з родом М.В. Гоголя, який, як відо­мо, мав подвійне прізвище - Гоголь-Яновський.

Основними напрямами лікарської діяль­ності Ф.Г. Яновського були фтизіатрія, пуль­монологія та нефрологія. Перу Ф.Г. Яновсь­кого належить перша в Україні монографія "Туберкульоз легень", яка й досі не втратила свого клінічного значення. Він перший почав пропагувати методи особистої та громадської профілактики туберкульозувідіграв провідну роль в утворенні Київського товариства для боротьби з сухотами, яке побудувало на око­лиці Києва перший безкоштовний санаторій для хворих на туберкульоз. Завдяки Ф.Г. Яновському в Києві засновано Науково-дослід­ний інститут туберкульозу. Його першим з клініцистів України в 1927 р. обрали академіком Всеукраїнської Академії Наук. Він гаряче любив свій народ, Україну, рідний Київ. Серед його постійних пацієнтів були Леся Українка, І.К. Карпенко-Карий, М.П. Старицький, перший президент Всеук­раїнської Академії Наук В.І. Вернадський.

Десятки тисяч киян проводили свого свя­того лікаря (так звав його народ) до Лук'янівського цвинтаря в Києві. За труною йшли священнослужителі православної, української автокефальної, католицької церков та іудейсь­кої релігії, купці, ремісники, ті, кого випус­тили на час похорон з тюрем, тощо. Зерна добра, посіяні Ф.Г. Яновським, збережуться в серцях медичних працівників третього тисячоліття.



М.П. КончаловськийВидатний клініцист, засновник школи клініки внутрішніх хвороб, заслужений діяч науки. Завідував кафедрою факультетської терапевтичної клініки Московського державного медичного університу, був головою Московського терапевтичного товариства. Учасник міжнародних медичних конгресів. В своїх працях розробляв питання етіології та патогенезу хвороби, організації лікування хворого, профілактику захворювань.

Питання функціональної діагностики, розроблені М.П. Кончаловським, його погляди на лікування та профілактику внутрішніх хвороб дуже вплинули на представників його школи. Особливе значення він надавав встановленню діагнозу захворювання і виявленню індивідуальних особливостей організму.

М.П. Кончаловський мав видатний педагогічний дар. Узагальнивши величезний педагогічний досвід, в 1935-1937 роках він видає трьохтомник клінічних лекцій, присвячений захворюванням серцево-судинної системи, шлунково-кишкового тракту, нирок, залоз внутрішньої секреції, захворюванням органів дихання, кровотворення. Під його редакцією в 1933 році був виданий підручник з внутрішніх хвороб. За заслуги в медицині йому було присвоєно звання «Заслужений діяч науки».

Видатним представником Київської шко­ли терапевтів є талановитий учень В.П. 0бразцова - професор М.Д. Стражеско. Закінчив Київський університет у 1899 р. З питань кардіології проходив стажування в клініках Парижа, Берліна, Мюнхена, а з питань гастроентерології - у лабораторії великого І.П. Павлова в Петербурзі.

Спогади про свій життєвий шлях вчений виклав у статті "Від сутінків до світла" (1950).

З позицій терапії на особливу увагу заслуговують наступні клінічні ас­пекти, опрацьовані М.Д. Стражеском.

Насамперед це стосується прижиттєвої діагностики тромбозу вінцевих артерій (інфаркту міокарда)Заслуга М.Д. Стражеска та В.П. Образцова не тільки в тому, що вони вперше при житті людини встановили діагноз інфар­кту міокарда, а й у тому, що вони вперше у світі провели глибокий аналіз клінічної картини інфаркту міокарда, подали вичерпну характеристику симптомів цього захворювання, визначили принципи його діагностики.Деталізуючи больовий синдром при інфаркті міокарда, вони відзначили, що біль у таких хворих тривалий і локалізується за грудниною, іррадіює в шию, голову, ліву руку (status anginosus), супроводиться ознаками вира­женої слабкості серця: блідістю шкіри, холодним потом, сплутаною свідо­містю, слабкістю, тобто симптомокомплексом, який вони назвали "mejapragia cordis".

Відтак, В.П. Образцов і М.Д. Стражеско вперше описали атипові варіанти перебігу інфаркту міокарда. Вони підкреслили, що серце­ва астма може бути еквівалентом стенокардії (грудної жаби). Вони ж вперше відзна­чили, що відчуття тиснення і болю в надчеревній ділянці є тією самою грудною жабою, але з локалізацію болю в надчеревній ділянці.

Доповідь В.П. Образцова і М.Д. Стражеска на І з'їзді терапевтів Росії в грудні 1909 р "До симптоматології і діагностики тромбозу вінцевих ар­терій серця" отримала світове визнання. Французький клініцист К. Ліан назвав В.П. Образцова і М.Д. Стражеска піонерами нового етапу медичних знань про інфаркт міокарда. Відомий американський кардіолог Поль Уайт вніс їх імена на скрижалі історії світової кардіології.

Особливе місце в спадщині М.Д. Стражеска займає його концепція щодо ревматизму. Він розглядав його як інфекційно-алергійне захворювання стреп-тококової природи, описав зв'язок між ревматизмом та сепсисом.

Септичний ендокардит М.Д. Стражеско вважав еволютивною стадією ревматизму, як захворювання стрептококової природи, підкреслюючи, що цей варіант перебігу ендокардиту слід розглядати як вторинне захворю­вання. Власне тепер виділяють первинний ендокардит, який розвивається на інтактних клапанах серця, і вторинний, який виникає на ушкоджених клапанах.

Неоціненна заслуга М.Д. Стражеска і в тому, що він разом із своїм співробітником В.Х. Василенком детально опрацював проблему недостат­ності кровообігу. На підставі досліджень розладів обмінних процесів М.Д. Стражеско та В.Х. Василенко на XIII Всесоюзному з'їзді терапевтів (1935) запропонували свою класифікацію недостатності кровообігу. Вони виділя­ли І, II А, II Б, III стадії хронічної недостатності кровообігу.Цікавила М.Д. Стражеска й проблема гіпертонічної хвороби. Він цілком справедливо писав, що проблема цього захворювання виходить за рамки патології серцево-судиної системи, що вона є загальнопатологічною і со­ціальною.

Іншим науковим напрямом М.Д. Стражеска були питання гастроентеро­логії. Разом з В.П. Образцовим він є автором методичної глибокої ковзної пальпації органів черевної порожнини. Ця методика була важливим вкладом не лише в українську терапевтичну клініку, а й у світову медичну науку.

Видатним ученим-терапевтом, який вніс вагомий вклад в українську терапевтичну клініку, був учень В.П. Образцова – М.М. Губергріц (1886-1951). Він закінчив Київський університет у 1905 р. і за ініціативою В.П. Образцова був направлений у лабораторію І.П. Павлова, де вивчав причини та механізми виникнення болю в животі, а також у грудній клітці при стенокардії та інфаркті міокарда.

Дослідження М.М. Губергріца присвячені також клініці захворювань підшлункової залози.Він уперше з'ясував важливість для діагностики хронічного панкреатиту таких симптомів, як відчуття голоду, спраги, по­ліурії, схуднення, болю у надчеревній ділянці, проносу з наявністю у ви­порожненнях неперетравлених м'язових волокон, краплин жиру тощо.

Ще одним прогресивним представником української терапевтичної клініки був ака­демік В.М. Іванов, був уч­нем академіка Ф.Г. Яновського.

Науковий напрям В.М. Іванова в гастроен­терології можна означити як клінічну фізіо­логію органів травлення. Він одним з перших у нашій країні почав вивчати моторну та секре­торну функції шлунка поза травленням. В.М. Іванов виділив різні варіанти моторики шлунка поза травленням у нормі, а також у разі виразкової хвороби шлунка та дванадця­типалої кишки.

Він одним з перших в Україні вивчив дуоденогастральний рефлюкс і довів, що закидання дуоденального вмісту в шлунок у нормі є одним із виявів періодичної діяльності органів травлен­ня, і виділив три його типи. Значення ретропульсації дванадцятипалої кишки полягає в антипептичніи дії сильно лужного дуоденального вмісту стосовно кислого вмісту в антральному відділі шлунка, що спостерігається при дуоденальній виразці. При зниженій шлунковій секреції ретропульсація дванадцятипалої кишки також має компенсаторний характер. Шлункове травлення за таких умов здійснюється за участі дуоденального вмісту з великою кількістю панкреатичних ферментів, особливо трипсину.

Пато­логічне дуоденальне закидання супроводиться синдромом ацидизму, для якого характерні виснажлива печія, загруднинний біль. У таких випадках ідеться про ерозивний антральний гастрит або ж дуоденіт внаслідок пато­логічного дуодено-гастрального рефлюксу. Ці дослідження актуальні й для сьогоднішньої медицини.

У важкі часи сталінських репресій В.М. Іванов підтри­мав честь і гідність лікарів, ухилившись від засудження видатного росій­ського терапевта професора Д.Д. Плетньова. Він відмовився від "експерти­зи" у так званій справі "лікарів-убивць", інспірованій більшовицьким ре­жимом у 1952 р., допомагав сім'ям ув'язнених колег.

З позицій української терапевтичної клініки на особливу увагу заслуго­вує найталановитіший учень В.М. Іванова - професор А.П. Пелещук, Заслужений діяч науки і техніки України, Лауреат Державної і Премії ім. М.Д. Стражеска за визначний вклад у скарбницю української терапевтичної клініки. Він справді є патріархом української терапевтичної клініки.

Понад 60 років його життя пов'язано з Київським медичним інститутом (тепер - Національний медичний університет ім. О.О. Богомольця). А.П. Пелещук як вчений формувався на багатій спадщині Ф.Г. Яновського та В.М. Іванова. Він став послідовним представником Київської терапевтичної школи на зламі другого й третього тисячоліть. Для його творчої діяльності характерний клініко-фізіологічний напрям. Спостережливість, відмінна па­м'ять, глибокі професійні знання, володіння в досконалості методами обсте­ження хворого, вміння поєднувати досягнення медичної науки з мистецт­вом індивідуального підходу до хворого, людяність у спілкуванні - ось далеко не повний перелік рис характеру лікаря і професора А.П. Пелещука.

Наукова і клінічна діяльність А.П. Пелещука широка й багатогранна за своєю тематикою. Це насамперед проблеми клінічної фізіології органів травлення - виразкової хвороби, хронічного гастриту, коліту, раку шлун­ка. Великим є його вклад у розроблення проблем нефрології. Це праці, присвячені класифікації хронічного гломерулонефриту, хронічної нирко­вої недостатності, фармако- та дієтотерапії цих захворювань.

Численні наукові праці А.П. Пелещука присвячені історії медицини, деонтології, викладанню в медичних навчальних закладах, підвищенню кваліфікації медичних працівників.

Суттєвий вклад вніс А.П. Пелещук у розвиток санаторно-курортної спра­ви в Україні. Його ім'я добре відоме в Миргороді й Моршині, Трускавці й Одесі, Ялті та в оздоровницях Закарпаття, Харківщини, Хмельниччини, Вінниччини тощо.

Нефрологічний напрям досліджень професора А.П. Пелещука продов­жив його учень - академік АМН України Л.А. Пиріг. Уболіваючи за своїх пацієнтів як лікар-гуманіст, як громадянин України, як президент Світової федерації українських лікарських то­вариств (СФУЛТ), Л.А. Пиріг переживає за долю свого народу, своєї держави. Його гострі публіцистичні статті та виступи в засобах ма­сової інформації, на сторінках фахових та гро­мадсько-політичних видань демократичної орі­єнтації надихають медичну громадськість Ук­раїни на активну працю щодо організації в нашій державі передової, ефективної медич­ної опіки здоров'ям українського народу.



Влади́мир Харито́нович Василе́нко. Автор більше 300 наукових рабіт, присвячені проблемам діагностики и профілактики внутрішніхх хвороб. Він першим описал IV тон серця, разробив разом з Н. Д. Стражеско класифікацію недостатності серцево-судинної системи. Велику увагу приділяв вивченню хронічної недостатності кровообігу.

В. Х. Василенко присвятив питанню по діагностиці та лікуванню інфаркта миокарда, були розроблені методи визначення ступенів мітрального і аортального стенозів. Велике значення приділяв вивченню ІХС, ускладненням інфаркта миокарда. При Василенко в клиниці було організовано відділення інтенсивної терапиї и реанімації.

Багато було зроблено для втілення нових лабораторно-інструментальних методів дослідження в гастроентерології.

Симптом Василенко - можливий признак стеноза привратника: шум плеска, виникає при пальпації живота.

Особливе місце в когорті українських те­рапевтів займає академік Л.Т. Мала. Л.Т. Мала працювала в Харківському медичному університеті.

З трав­ня 1981 р. вона є водночас директором філіалу Київського НДІ кардіології ім. М.Д. Стражеска, а з квітня 1986р.- директором Хар­ківського інституту терапії АМН України клінічної бази кафедри госпітальної терапії Харківського медичного університету.

Л.Т. Мала створила найбільшу в Україні школу кардіологів (понад 200 докторів і кан­дидатів наук), яка внесла колосальний вклад у вивчення патогенезу ранніх стадій передатеросклеротичних уражень кровоносних судин, артеріальної гіпертензії, нейрогуморальних ме­ханізмів формування ішемічної хвороби сер­ця, інфаркту міокарда, кардіоміопатій тощо. Під її керівництвом активно вирішували­ся проблеми діагностики та лікування затяж­них пневмоній, бронхообструктивного синд­рому, хронічних гепатитів, ускладнених форм виразкової хвороби, шлун­ково-кишкових кровотеч.

Знайшли підтримку ідеї Київської терапевтичної школи і в Дніпропет­ровську (В.М. Дзяк, І.І. Крижанівська, Г.В. Дзяк). Під керівництвом професора В.М. Дзяка успішно вивчалися про­блеми ревматизму. І.І. Крижанівська присвя­тила свої наукові дослідження хронічній не­достатності кровообігу, зокрема особливостям нейроендокринної регуляції при її становленні та прогресуванні.

Результати, отримані сьогоднішніми співробітниками Дніпропетровської госпіталь­ної терапевтичної клініки (Г.В. Дзяк, Л.І. Васильєва, О.А. Коваль, Т.О.Перцева), є підґрунтям для розробок нових способів фар­макотерапії атеросклерозу, стабільних та особ­ливо нестабільних форм ішемічної хвороби серця, захворю­вань органів ди­хання.

Значний вклад у станов­лення української школи терапевтів внесли також О.Я. Губергріц, А.Д. Візир, В.Г. Денисюк, а також К.М. Амосова, В.Г. Передерій, О.Я. Бабак, І.М. Ганджа, В.М. Коваленко, Л.Ф. Конопльова, В.З. Нетяженко, Є.Л. Ревуцький, 1.1. Сахарчук, Н.В. Харченко, В.Н. Хворостинка, Н.М. Шуба.

Ідеї київської терапевтичної школи поши­рювалися не лише в східних, а й у західних областях України.

В Івано-Фран­ківську ідеї київської терапевтичної школи асоціюються з діяльністю професорів А.Д. Аденського, М.Л. Авіосора, Я.В. Боріна, які очолювали в повоєнні роки кафедри пропе­девтичної, факультетської та госпітальної те­рапії.

Блискучі, повні дотепного професійного гумору лекції професора М.Л. Авіосора і досі пам'ятають ті прикарпатські терапевти, яким поталанило вчитись у цього представника Київської терапевтичної школи.

Великий вклад у формування госпіталь­ного клінічного мислення лікарів та середніх В.М. Коваленко медичних працівників Прикарпаття вніс професор Я.В. Борін. Він доклав чимало зусиль щодо вивчення лікувальних природних фак­торів Прикарпаття. Розробив науково обґрун­товані показання та протипоказання до внут­рішнього застосування мінеральної води дже­рела "Боніфацій" курорту Моршин, розкрив механізми позитивного її впливу на перебіг хронічних гастритів, виразкової хвороби, колітів, гепатитів, холециститів.

Учні М.Л. Авіосора та Я.В. Боріна - про­фесори М.М. Бережницький, П.М. Вакалюк, Р.П.Макось, М.П. Кравець, продовжуючи наукові традиції своїх славних учителів, доклали багато зусиль до втілення в практику досягнень терапевтичної школи.

Протягом останніх 25 років цю школу очолює талановитий вчений-новатор, лікар-гуманіст, висококваліфікований терапевт, академік Ака­демії Медичних Наук України, професор Є.М. Нейко - лау­реат Почесної Відзнаки Президента України, орденів "За заслуги" III і II ступенів, Державної Премії України та Премії АМН України, Золотої Ме­далі Альберта Швейцера, голова обласного товариства милосердя.

Пріоритетним напрямом для прикарпатської терапевтичної школи є розроблення новітніх медичних технологій та стандартів якості діагности­ки й лікування найбільш важливих неінфекційних захворювань. Насам­перед це торкається артеріальної гіпертензії, атеросклерозу, ішемічної хвороби серця, ви­разкової хвороби, хронічних гепатитів, бронхообструктивних захворювань легень, дифуз­них захворювань сполучної тканини тощо. Учнями цієї інколи нині є Заслужений діяч науки і техніки України, професор Н.М. Середюк, Заслужений лікар України, професор Л.В. Глушко, доктори медичних наук, профе­сори Т.В. Бойчук, В.І. Боцюрко, І.П. Вакалюк, Н.В. Вирстюк, І.Ю. Головач та ін.
Принципи організації та методи надання лікувально-профілактичної допомоги пацієнтам в Україні.

Основні завдання терапевтичної служби в Україні

Термін "терапія" походить від таких понять, як thегареіа - піклуван­ня, догляд, лікування, лікувацтво, внутрішництво. У Західній Європі ча­стіше користуються терміном "внутрішня медицина".

Під внутрішніми хворобами (синонімом цього поняття вважається термін "терапія") розуміють групу захворювань, для яких характерні дві ознаки: локалізація ураження і метод лікування. Щодо першої ознаки, то ця гру­па включає захворювання внутрішніх органів - серця, легень, шлунка, кишок, печінки, підшлункової залози, нирок. Що ж стосується другої оз­наки, то до групи внутрішніх хвороб відносяться ті, які лікують так зва­ними консервативними методами.

Проте за цими двома ознаками не можна чітко розмежовувати внутрішні хвороби. Так, ішемічну хворобу серця лікують і консервативно, і хірургіч­ними методами. Це саме стосується жовчнокам'яної хвороби, ускладненої виразкової хвороби тощо. Тому виділяють і так звані межові захворюван­ня, які можна відносити як до групи внутрішніх, так і хірургічних захво­рювань.

Ця нечіткість меж внутрішніх захворювань стає зрозумілою, якщо зга­дати, що взагалі немає ізольованого ураження одного лише якогось орга­на. Організм людини - єдине функціональне ціле, в якому діяльність окремих частин взаємопов'язана і взаємозумовлена. Тому порушення функції одного якогось органа або системи неодмінно відбивається на функції інших органів і систем.

Головними завданнями внутрішньої медицини, або терапії, є розпізна­вання хвороби та її лікування. Процес розпізнавання захворювання здійснюється в три етапи: 1) суб'єктивне обстеження, при якому хворий розглядається як суб'єкт, який дає показання, - скарги, інформацію про розвиток захворювання - анамнез хвороби (апаmnesis mогbі), а також пройого життя (апаmnesis vitae); 2) об'єктивне дослідження, при якому хво­рий розглядається як об'єкт, який досліджують за допомогою органів чут­тя (огляд, пальпація, перкусія, аускультація); 3) лабораторно-інструмен­тальні дослідження.

У витоках пропедевтики внутрішніх хвороб були такі відомі лікарі, як Ауенбругер (запропонував метод діагностики за допомогою вистукування - перкусії), Лаенек (автор методу діагностики за допомогою вислуховування), В.П. Образцов і М.Д. Cтражеско (автори методичної глибокої ковзної паль­пації органів черевної порожнини), німецький лікар В. Рентген та українсь­кий лікар І. Пулюй (автори відкриття Х-проміння, за допомогою якого ста­ло можливим просвічування внутрішніх органів), великі російські лікарі М.Я. Мудров, Г.А. Захар'їн, С.П. Боткін, М.П. Кончаловський, Г.Ф. Ланг, О.Л. М'ясников та ін.

Великий російський лікар С.П. Боткін так охарактеризував завдання практичної медицини (терапевтичної служби в сучасному її розумінні):"Найголовніші і суттєві завдання практичної медицини – запобігання хворобі, лікування хвороби, що вже розвинулась і, нарешті, полегшення страждань хворої людини". Ці завдання актуальні й нині.

Однак щоб розпізнати захворювання, знань діагностичних технологій явно недостатньоПотрібно ще вміти підсумовувати отримані результати, аналізувати їх. Ланцюг цих логічних операцій становить суть медичного мислення, для здійснення якого потрібний великий запас знань, хороша пам'ять, тонка спостережливість і великий, добре усвідомлений практич­ний досвід. Тільки правильне розпізнавання хвороби дає можливість ус­пішно лікувати пацієнта. Ще стародавні медики казали: "Хто добре розпізнає, той добре лікує".Один з фундаторів терапевтичної служби М.Я. Мудров ще на початку XIX ст. писав: "Спочат­ку треба пізнати хворобу, оскільки пізнання хвороби є вже половина ліку­вання".

Ось чому одним із завдань терапевтичної служби на сучасному етапі є організація виявлення захворювань. З цією метою в Україні розгорнуто мережу фельдшерсько-акушерських пунктів і сільських лікарських амбу­латорій, різних форм власності діагностичних центрів і лабораторій, фун­дацій сімейних лікарів, загально-терапевтичних та спеціалізованих ліку­вальних закладів.

У медичну практику впроваджуються нові технології профілактики, діагностики та лікування. Найбільш активно функціонують державні цільові програми "Профілакти­ка і лікування артеріальної гіпертензії", "Цукровий діа­бет", "Здоров'я нації", "Протидії захворюванню на туберкульоз", "Боротьби з онкологічними захворюваннями" та ін. Успішне вирішення цих програм сприятиме зміцненню здоров'я народу України.

На сьогодні продовжується перехід системи охорони здоров’я на засади сімейної медицини.



В даний час розрізняють такі види лікувально-профілактичної допомоги:

  • первинна лікувально-профілактична допомога;

  • вторинна лікувально-профілактична допомога;

  • третинна лікувально-профілактична допомога.

  • екстрена та невідкладна медична допомога (ЕНМД)

  • хоспісна допомога

Первинна лікувально-профілактична допомога .

Є основною частиною медико-санітарної допомоги населенню у країні і передбачає консультацію лікаря або фельдшера, просту діагностику і лікування основних найпоширеніших захворювань, травм та отруєнь, профілактичні заходи, направлення пацієнта для надання спеціалізованої і високоспеціалізованої допомоги. Первинна лікувально-профілактична допомога надається переважно за територіальною ознакою сімейними лікарями або іншими лікарями загальної практики, фельдшерами, сімейними мед сестрами. Структурними підрозділами є фельдшерські пункти, амбулаторії загальної практики сімейної медицини, міські амбулаторії, цехові здоров пункти, амбулаторії загальної практики інших форм власності. При недостатніх можливостях первинного рівня пацієнт переводиться на другий рівень за направленням сімейного лікаря, фельдшера (у крайньому випадку) або бригади ЕНМД.



Вторинна (спеціалізована) лікувально-профілактична допомога

Надається лікарями, які мають відповідну спеціалізацію і можуть забезпечити більш кваліфіковане консультування, діагностику, профілактику і лікування, ніж лікарі загальної практики. Структурними підрозділами є центральна районна лікарня, консультативна поліклініка, стаціонарні заклади інших форм власності, де надають спеціалізовану медичну допомогу. При цьому заклади можуть мати ту чи іншу ступінь спеціалізації.



Третинна (високоспеціалізована) лікувально-профілактична допомога

Надається лікарем або групою лікарів, які мають відповідну підготовку у галузі складних для діагностики і лікування захворювань, у разі лікування хвороб, що потребують спеціальних методів діагностики та лікування, а також з метою встановлення діагнозу і проведення лікування захворювань, що рідко зустрічаються (ст. 35 Основ законодавства України про охорону здоров'я). надається в обласних лікарнях або диспансерах (онкологічний, психоневрологічний, шкірно-венерологічний, кардіологічний та ін..), науково-дослідницьких інститутах.

Спеціалізована і високоспеціалізована лікувально-профілактична допомога надається громадянам при захворюваннях, що вимагають спеціальних методів діагностики, лікування і використання складних медичних технологій.

Важливість знання організаційно-правових особливостей надання спеціалізованої та високоспеціалізованої медичної допомоги в ракурсі медичного права пояснюється такими чинниками:

спеціалізована медична допомога надається переважно пацієнтам з важкими захворюваннями;

спеціалізована медична допомога вимагає значної кількості матеріальних і кадрових витрат;

найчастіше в лікарнях знаходяться клінічні бази медичних вузів, де здобувають освіту і удосконалюються медичні працівники;

саме при наданні спеціалізованої медичної допомоги найбільш вірогідне виникнення порушень прав пацієнтів.

Згідно до Наказу Міністерства охорони здоров'я України від 28 жовтня 2002р. № 385 "Про затвердження переліків закладів охорони здоров'я, лікарських, провізорських посад та посад молодших спеціалістів з фармацевтичною освітою у закладах охорони здоров'я" всі заклади охорони здоров'я поділяються на п'ять груп.

1Лікувально-профілактичні заклади, до яких належать:

лікарняні заклади: багатопрофільні (зокрема лікарні, лікувально-діагностичні центри, медико-санітарні частини, медичні центри, міські лікарні швидкої медичної допомоги, перинатальні центри, пологові будинки та інші); однопрофільні (дерматовенерологічні, інфекційні, наркологічні, онкологічні, психіатричні, травматологічні, туберкульозні та інші лікарні); спеціалізовані (зокрема дитячий кардіоревматологічний диспансер, трахоматозний диспансер, Центр з профілактики та боротьби зі СНІДом, Центр реабілітації дітей з органічним ураженням нервової системи та інші); особливого типу (зокрема лікарні "Хоспіс", патолого-анатомічні бюро, Український лепрозорій, Центри реабілітації репродуктивної функції людини та інші);

амбулаторно-поліклінічні заклади: поліклініки, діагностичні центри, жіночі консультації, пункти охорони здоров'я, фельдшерські пункти;

заклади переливання крові, швидкої та екстреної медичної допомоги: центри екстреної медичної допомоги, станції переливання крові, станції швидкої медичної допомоги, центри заготівлі та переробки плазми, центри служби крові;

санаторно курортні заклади: бальнеологічні лікарні, грязелікарні, санаторії.

2. Санітарно-профілактичні заклади. до яких належать:

санітарно-епідеміологічні заклади: дезінфекційні станції, санітарно-епідеміологічні станції; заклади санітарної просвіти: центри здоров'я.

3. Фармацевтичні (аптечні) заклади:

аптеки; аптечні бази (склади); бази (склади) медичної техніки; бази спеціального медичного постачання; контрольно-аналітичні лабораторії; лабораторії з аналізу якості лікарських засобів; магазини (медичної техніки, медичної оптики).



4Інші заклади:

бюро судово-медичної експертизи; головне бюро судово-медичної експертизи України; інформаційно-аналітичний центр медичної статистики; молочна кухня; центр медичної статистики МОЗ України.



5Заклади медико-соціального захисту:

будинки дитини; обласні центри (бюро) медико-соціальної експертизи.

Ключовим завданням організації охорони здоров’я є розвиток принципів сімейної медицини, підвищення ролі і ефективності використання лікарів загальної практики (сімейних лікарів) при наданні амбулаторно-поліклінічної допомоги.

Світовий досвід, узагальнений ВООЗ, свідчить, що розвиток первинної допомоги на засадах сімейної медицини є одним з найефективніших механізмів підвищення результативності роботи закладів охорони здоров'я, справедливого розподілу і раціонального використання ними коштів. У більшості країн Західної Європи структуру системи охорони здоров'я становлять первинна медико-санітарна допомога та спеціалізована допомога. При цьому заклади первинної медико-санітарної допомоги надають до 90 відсотків загального обсягу медичної допомоги. Кількість лікарів загальної практики - сімейної медицини становить від ЗО до 50 відсотків кількості усіх лікарів, що працюють в галузі охорони здоров'я. Особливо потрібно наголосити на необхідності реалізації фінансування медичних послуг за рахунок медичного страхування.

Методологія сімейної медицини ґрунтується на визнанні визначальної ролі сім'ї у формуванні здоров'я усіх її членів, що зумовлено як біологічними, так і соціокультурними факторами. Розвиток первинної допомоги на засадах сімейної медицини є одним із засобів підвищення ефективності роботи галузі охорони здоров'я.

Первинна лікувально-профілактична допомога вигідніша суспільству, оскільки вона менш витратна, більш оперативна і максимально наближена до громадян. Саме первинна лікувальна допомога, профілактика та диспансеризація дозволяють вчасно визначити захворювання, не допустити його ускладнення і тим самим уникнути тривалого і дорогого лікування. Величезну роль в роботі закладів первинної медико-санітарної допомоги відіграє санітарно-просвітницька робота, оскільки профілактичне направлення первинної ланки неможливо без активногї свідомої участі населення.


Заходи і засоби особистої професійної безпеки 
медичної сестри 
під час надання медичної допомоги пацієнтам, при роботі з кров’ю та іншим біоматеріалом, апаратурою тощо.

Слід пам`ятати, що з кожним біоматеріалом необхідно поводитися як із заразним!

Основні правила захисту медичних працівників від інфекції:

- інформація про конкретні джерела інфекції;

- чисте і ретельне миття рук;

- використання індивідуальних засобів захисту (шапочки, гумові рукавички, маски, фартухи із клейонки або пластикату, захисні окуляри або щитки);

- накладання водонепроникних пов`язок на порізи і садна);

- уникання проколів, порізів рукавичок і рук.

Техніка безпеки при роботі з кисневими балонами.

Стиснений газо­подібний кисень при стиканні з маслами, жирами, нафтою активно з'єд­нується з ними, викликаючи вибух. Тому не можна користуватися для відкручування вентиля тканинами зі слідами фарби, жиру чи мастил. У приміщенні, де є кисневі балони, не дозволяється курити, користува­тись відкритим вогнем.

Балони зберігають у спеціальних нішах, зафіксувавши їх металеви­ми ланцюгами. При транспортуванні балонів слід остерігатися поштовхів і ударів. Потрапляння струменя кисню на слизову оболонку очей при відкритті вентиля балона може спричинити опік і ушкодити зір. У при­міщенні, де є кисневі балони, повинні бути вогнегасники.

Інгаляцію кисню можна проводити через маску. Маски бувають мета­леві або пластикові, вигнуті таким чином, щоб при накладанні на облич­чя вони герметично закривали рот і ніс. Введення кисню за допомогою маски може здійснюватись за відкритою, напівзакритою або закритою системами. При відкритій системі маска нещільно прилягає до обличчя, і вдихувана га­зова суміш - це збагачене киснем (до 30%) атмосферне повітря. Видих відбувається в оточуюче середовище. При інгаляції кисню за напівзакри­тим методом лише частина вдихуваної суміші надходить у зовнішнє се­редовище. Економічного використання кисню досягають включенням в систему дихального мішка. З метою запобігання постійному переповнен­ню мішка він обладнаний клапаном викиду, через який видаляється надлишковий об'єм дихальних газів. Маску щільно одягають на обличчя, фіксуючи її гумовими лямками. Дихання відбувається чистим киснем з поверненням у камеру близько 1/3 видихуваного повітря. Кисень при цій системі можна не зволожувати. Час від часу дихальну камеру спорожню­ють від конденсованої вологи. Недоліком цього методу є можливе збіль­шення концентрації вуглекислоти у суміші, яку вдихають.


Уявлення про хворобу, її етіологією, патогенез, симптоми, синдроми, перебіг, діагноз, лікування, прогноз, профілактику

Хвороба та етапи її розвиткуЗгідно з визначенням великого російсь­кого терапевта С.П. Боткіна, "Хвороба не є щось особливе, самостійне, вона являє собою звичайні явища життя при умовах, які невигідні орга­нізму". На думку видатного українського лікаря Б.С. Шкляра, хвороба - це одна з форм життя, вона така ж плинна, така ж мінлива, як саме життя. Як і життя, хвороба має свою історію, своє минуле, теперішнє і майбутнє. Більше того, хвороба людини як "звичайне явище життя" тісно переплітається з періодами її нормального життя, які чергуються поміж собою. Тому медичний працівник лише тоді отримає чітке уявлення про хворобу сво­го пацієнта, коли детально ознайомиться з його життям - від раннього дитинства до моменту контакту з медициною.

Відтак, хвороба - це порушення життєдіяльності організму під впли­вом надзвичайних подразників навколишнього і внутрішнього середови­ща, яке характеризується зниженням можливості організму пристосовува­тися до цих впливів, незважаючи на мобілізацію своїх захисних сил. Зна­ти можливості захисту від хвороби - то вже половина успіху в лікуванні. Ще великий Галілео Галілей писав: "Вища мудрість - знати себе самого". Подібне знаходимо й у старогрецьких філософів Гіппократа, Сенеки, Сократа, Гомера, Тацита, Цицерона, а також у лікарів XIX-XX ст. М.Я. Мудрова, А.П. Чехова, Ф.Г. Яновського, В.П. Образцова, М.Д. Стражеска.

Розрізняють 4 чотири періоди розвитку захворювання:




  1. Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   242




База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка