Законодавства Питання для підготовки: Поняття права. Ознаки права. Предмет і метод правового регулювання. Система права України



Скачати 60.11 Kb.
Сторінка7/44
Дата конвертації10.06.2021
Розмір60.11 Kb.
ТипЗакон
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   44
Суб’єктами правовідносин в теоретико-правовому викладі є їх учасники, тобто носії суб’єктивних прав і обов’язків.

Зважаючи на різноплановість медичної діяльності, розмаїття суспільних відносин, що виникають у цій сфері, необхідно розрізняти такі групи суб’єктів медичних правовідносин:

1. Суб’єкти, що надають медичну допомогу.

2. Суб’єкти, що отримують медичну допомогу.

3. Суб’єкти, що сприяють наданню медичної допомоги (підрозділи забезпечення).

В зв’язку з цим кожна із зазначених груп суб’єктів медичної діяльності у свою чергу поділяється на окремі підгрупи. Наприклад, суб’єкти, що надають медичну допомогу, можуть бути державними, комунальними і приватними. В той же час, суб’єкти, що отримують медичну допомогу, залежно від політико-правового зв’язку з державою можуть бути громадянами України, іноземними громадянами і особами без громадянства. І, нарешті, суб’єкти, що сприяють наданню медичної допомоги, представлені підрозділами забезпечення – фінансово-економічними, кадровими, соціальними, юридичними службами установ охорони здоров’я. Ці допоміжні підрозділи також мають відношення до медичної діяльності, оскільки їх функціонування спрямоване на досягнення результату медичної допомоги – якісне лікування пацієнтів.

Для того щоб бути суб’єктами медичних правових відносин, необхідно мати правоздатність і дієздатність, котрі об’єднуються поняттям правосуб’єктності. Враховуючи положення нормативно-правових актів з питань охорони здоров’я, під правосуб’єктністю учасника медичних правовідносин слід розуміти передбачену нормами права здатність і можливість мати і користуватися суб’єктивними правами і нести юридичні обов’язки.

1. Суб’єктом медичних правовідносин – пацієнтом – може вважатися особа за умови, що вона:

а) виявила бажання або дала згоду на надання їй медичних послуг лікувальною установою, що здійснює необхідні медичні послуги (за винятком деяких випадків); щодо особи, яка не досягла віку 14 років, а також особи, визнаної в установленому законом порядку недієздатною, медичне втручання здійснюється за згодою їх законних представників;

б) за медичними показаннями потребує отримання медичної допомоги (за винятком деяких випадків).

Щодо осіб, які не досягли 14 років, а також осіб, визнаних в установленому законом порядку недієздатними, згоду на медичне втручання щодо яких надають їх законні представники, ці законні представники, по суті, також є суб’єктами цих складних правовідносин.

Слід також відмітити, що у випадках надання невідкладної медичної допомоги, а також при лікуванні пацієнта з обмеженою дієздатністю (кома, параліч, порушення свідомості і т.п.) умови і вимоги до пацієнта як суб’єктів правовідносин змінюються. Так, згідно з п. 2 ст. 43 Основ законодавства України про охорону здоров’я громадян, у невідкладних випадках, коли існує реальна загроза життю хворого, згода хворого або його законних представників на медичне втручання не потрібна.

У таких випадках, без сумніву, не доводиться говорити про наявність вираженого самим хворим бажання вступати в правовідносини і укладати договір з лікувальною установою. Тут необхідно орієнтуватися на волевиявлення родичів хворого, а за неможливості швидкого контакту з ними (автомобільна катастрофа, різке погіршення стану здоров’я людини, що проживає в іншому місті тощо.) – на обов’язок медичних працівників надавати допомогу хворим, закріплений у нормативних актах і який міститься у самій суті медичної професії.

Щодо медичних показань, необхідних для отримання медичної допомоги існують деякі виключення у разі, коли пацієнт звертається за медичними послугами, не маючи на те об’єктивних медичних показань. У першу чергу сюди відносять профілактичні заходи (обов’язкові профілактичні огляди окремих категорій осіб, добровільні профілактичні огляди тощо), а також пластичні операції і подібні до них медичні втручання, котрі здійснюються скоріше за естетичними показаннями, ніж медичними.

Інший суб’єкт правовідносин при наданні медичної допомоги – заклади охорони здоров’я, що надають діагностичні, профілактичні та лікувальні послуги. Суб’єктом медичних правовідносин заклади охорони здоров’я стають за наявності:

а) укладеного з пацієнтом договору на надання медичних послуг (незалежно від способу укладення договору);

б) організаційної єдності і відособленого майна, прямо або опосередковано призначеного для надання медичної допомоги;

в) державній реєстрації у встановленому законом порядку;

г) ліцензії на обраний вид діяльності;

д) положення в статутних документах і дозволу органу управління охорони здоров’я на здійснення цього виду лікування;

е) належної, підтвердженої документально кваліфікації медичного персоналу, що здійснює конкретні медичні втручання.

Таким чином, наявність перерахованих вище ознак суб’єктів правовідносин буде свідчити про правомірність надання медичної допомоги.

2. Під об’єктом медичних правовідносин необхідно розуміти ті реальні матеріальні і духовні блага, на досягнення яких спрямована реалізація прав і обов’язків суб’єктів медичних правовідносин. Складність медичних правовідносин зумовлює їх складний об’єкт. У загальному вигляді об’єктами медичних правовідносин є особисті немайнові блага людини (життя і здоров’я), процес надання і результат медичної допомоги. Важливо зазначити розбіжність цільових установок різних суб’єктів медичних правовідносин. Якщо для суб’єктів, що надають медичну допомогу, цільова установка полягає, перш за все, в якісному здійсненні лікування, то для суб’єктів, що отримують медичну допомогу, метою переважно є кінцевий результат лікування – одужання.

3. Зміст медичних правовідносин складають суб’єктивні права та юридичні обов’язки, які реалізуються в поведінці суб’єктів медичних правовідносин. Наприклад, суб’єктивне право хворої людини у сфері медичних правовідносин полягає в праві погодитися або не погодитися на запропонований лікарем метод лікування, а юридичний обов’язок – виконувати медичні приписи, правила внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров’я. В той же час у медичного працівника через особливості професії яскраво виражений обов’язок надавати медичну допомогу громадянам, що мають у цьому потребу, а також суб’єктивне право – відмовитися від подальшого ведення пацієнта, якщо останній не виконує медичних приписів або правил внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров’я, за умови, що це не загрожуватиме життю хворого і здоров’ю населення.

М. С. Малеїн і М. М. Малєїна виділяють три групи прав і обов’язків у правовідносинах з приводу надання медичної допомоги: 1) ті, що складають суть (основу) правовідносин; 2) специфічні права і обов’язки, закріплені за окремими категоріями громадян; 3) додаткові права і обов’язки.

Перша група прав свідчить про право пацієнта на отримання медичної допомоги і обов’язок медичного працівника її надавати. Правовий статус пацієнта передбачає наявність у кожної, що звернулася за медичною допомогою людини, права на її отримання. Безумовно, відсутність медичних показань до лікування зробить його неможливим, проте, тут мова йде про потенційну можливість кожної людини, що має потребу, у разі необхідності отримати якісне лікування. Лікувальна установа, що належить до державної або комунальної системи охорони здоров’я, спеціалізується на виконанні певних видів медичної допомоги, у разі звернення по медичну допомогу громадянина, що потребує лікування, зобов’язана цю допомогу надати. Сам факт укладення договору на надання медичної допомоги передбачає включення в його зміст умов висококваліфікованої допомоги в повному обсязі, що пояснюється природою медичного втручання і подібного договору, і в зв’язку з цим може бути віднесено до першої групи вказаних вище прав і обов’язків. У загальному сенсі суть (основу) прав людини, що звернулася за допомогою до установи охорони здоров’я, складають право кожного на охорону здоров’я і медичну допомогу (Конституція України, стаття 49) і права, передбачені ст. 6 Основ законодавства України про охорону здоров’я (1992). Це свого роду універсальні, властиві будь-якому варіанту лікування, права пацієнта. З положень Основ законодавства України про охорону здоров’я витікає, що у людини є право на кваліфіковану медичну допомогу, якому кореспондує відповідний обов’язок лікувальної установи. Законодавець визначив права громадян при наданні медико-соціальної допомоги: шанобливе і гуманне ставлення з боку медичного персоналу до пацієнтів; вільний вибір лікаря і закладу охорони здоров’я; відповідні вимоги до умов обстеження і лікування; проведення на його прохання консультацій інших фахівців, згода і відмова від медичного втручання тощо. Повною мірою права пацієнтів при отриманні медичної допомоги будуть проаналізовані у відповідному розділі підручника.

Другу групу – специфічні права і обов’язки – в медицині складають:

– право матері на перебування в стаціонарі з дитиною, що потребує догляду та обов’язок лікувальної установи забезпечити його реалізацію;

– право пацієнта на оплачувану відпустку й інші компенсаційні заходи у зв’язку з перенесеним захворюванням і необхідністю реабілітаційних заходів;

– право на проведення біомедичних досліджень за наявності певних умов та ін.

Таким чином, до групи специфічних прав і обов’язків при здійсненні медичного втручання входять лише ті, які виникають у певних ситуаціях і обставинах. Наприклад, право пацієнта на оплачувану відпустку виникає не після будь-якого захворювання. Обов’язок проведення реабілітаційних заходів виникає тільки в частині випадків, які визначає стан здоров’я людини, ефективність лікування, що проводиться, і висновок лікарської експертизи. Цим правам пацієнта кореспондує обов’язок медичних установ створювати умови для реалізації таких прав. Наприклад, для матері, що виявила бажання знаходитися в стаціонарі з своєю дитиною, в лікувальній установі повинні бути створені умови для реалізації цього законного права.

Третя група – додаткові права і обов’язки. У практиці надання медичної допомоги такий зміст правових відносин може виражатися в тих умовах, про які досягнута угода при укладанні договору на надання медичної допомоги. Тут може йтися про особливості харчування, післяопераційного догляду, окрему комфортабельнішу палату та інші аспекти знаходження пацієнта в стаціонарі. Іншими словами, в третю групу можуть бути включені будь-які умови, що відповідають двом критеріям:

1. Відповідність вимогам нормативно-правових актів.

2. Досягнення згоди з їх приводу між суб’єктами правовідносин.

Ілюстрацією до питань прав і обов’язків суб’єктів правовідносин у сфері медицини може служити стан справ у трансплантології, де суб’єктами правовідносин є донори, реципієнти і лікувальні установи. Акцент у цьому аспекті робиться на правове забезпечення донорів і реципієнтів, охорону їх законних інтересів, дотримання законності проведення трансплантації. У загальному вигляді важливість визначення складу правовідносин при наданні медичної допомоги не викликає сумнівів, оскільки завдяки такому підходу можливе якісне опрацювання юридичної регламентації питань у сфері охорони здоров’я.

Важливу роль у розумінні суті медичних правовідносин відіграють передумови їх виникнення. Серед передумов виникнення медичних правовідносин необхідно виокремити:

– норму права, в якій закріплюється теоретична модель можливих правовідносин;

– суб’єктів права з їх правосуб’єктністю;

– юридичні факти.

Особливе значення мають юридичні факти, що є тими життєвими обставинами, з якими пов’язано виникнення, зміна або припинення правових відносин.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   44


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка