Юрій Андрухович Московіада



Сторінка10/14
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1.3 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


Понад самісінькою твоєю головою щось свиснуло — певно куля.

— Я спрашиваю, как ти попал в охраняємую зону? — нетерпеливиться старший.

— Про це питайте в тих, хто її охороняє, — знизуєш плечима із простодушністю якого-небудь Омелька з водевілів просвітянського періоду. — А я розповідаю вам про значно важливіші й цікавіші моменти. До речі, згадав! Не чотири, а цілих п'ять рівнів становлять нині мене! Бо над червоним вином залягає ще самогонка, випита знову ж таки на Фонвізіна!…

— Риба какая-то дохлая, таріш капітан, — доповідає результати обшуку бородатий.

— Так, — дещо спокійнішає таріш капітан. — Я затримую вас. Для вияснєнія обстоятєльств. Руки можете опустити.

— Дай вам, Боже, здоров'я, — дякуєш. — А ви взагалі хто будете?

— Капітан Шелудьков, камандір загону по винищенню щурів імені Фарабундо Марті, — підносить він долоню до свого берета. Честь віддає, чи що?

— О. то це ви! — радієш такій непересічній зустрічі, але не встигаєш як слід натішитися, бо той самий бородань зав'язує тобі очі світлонепроникною хусткою і тоді штовхає тебе у спину чимось дуже твердим і неприємним.



— Вперьод, — каже.

І тобі залишається тільки виконати це розпорядження. Відчуваєш, як вони беруть тебе досередини, хоча про яку там утечу можна мріяти у твоєму становищі, злети зусібіч оточений щуроловами-інтернаціоналістами, і ви йдете спершу тунелем, отим мертвим таємним відгалуженням, по якому нині не мчать потяги метро, потім кудись повертаєте, здається, в якусь браму, потім ідете сходами вниз — знову вниз! — потім хтось із них набирає якісь цифри на щиті блокування, І якась стіна мурована ще невільниками Івана III, розсувається, але ми можеш лише здогадуватися про все це про рухомі сини, написи старо-слов'янською в'яззю «ПОСТОРОННИМ ВХОД ВОСПРЕЩЕН». І збоку виглядає все це, вочевидь, надто кумедно: ватага переозброєних диваків у тяжких, майже хокейних, обладунках під плямистими комбінезонами пильно й невсипно веде кульгавого обдертого п'яничку з величезною й, коли не брати до уваги сома, порожньою торбою в руці Але якщо зважити на факт, що за японським літочисленням ти, фон Ф., — самий що не е Щур, то відразу вимальовується абсолютний сенс усього. Щуролови піймали щура Слава щуроловам, щурові ганьба1

Бо справа в тім, що ось уже протягом року Москвою повзуть чутки, підкріплені жовтою і не лише червоною пресою, ніби і нетрях метрополітену завелися велетенські з добру вівчарку завбільшки, щури Вони безжальні та знавіснілі, все живе моментально роздирають у клоччя, позаяк товщина їхніх різців сягає одного сантиметра! Вони ненаситні у пожиранні й копуляції Наділені сатанинською хитрістю та здатністю орієнтуватися в лабіринтах метро, ці породження екологічних катаклізмів, ці мутанти Антихриста, ці апокаліптичні почвари або — що гірше — штучно виведені в заокеанських лабораторіях і закинуті в наші підземелля бестії фактично робляться господарями московських надр. Раніше вони давали знати про себе лише вночі. Зараз почали з'являтися навіть удень, причому на досить людних станціях, як наприклад, «Барикадная», сіючи.їм паніку і смертельний переляк, а на станції «Бєговая» вони навіть були па деякий час захопили ескалатор тримали його під своїм контролем. Відтіснити їх у глибину тунелю вдалося тільки за допомогою потужних лазерних установок, що ними свого часу був зупинений і навальний наступ хунвейбінів на радянсько-китайському кордоні. Поїзди метро тепер часто й непередбачено змушені гальмувати посеред перегону А пояснення цьому просте: кількість щурів зростає і їхні скупчення на рейках робляться такими густими, що колеса просто грузнуть у розчавлених щуриних тілах. Ці жертви з боку щурів, однак, не задаються вічними: мерзенні тварюки дедалі краще пристосовуються до ситуації. Ними вже загризено кілька машиністів, а ще кілька доведено до божевілля, і тепер їх ізольовано від суспільства у клітках і казематах психіатричного інституту імені академіка Снєжневською Проте ці факти зберігаються в найсуворішій таємниці, за розголошення якої відповідного функціонера карають вірною смертю, — довічним засланням у московське підземелля. Родинам покійних і збожеволілих було повідомлено що бідолахи пропали безвісти, випадково переплутавши колії й заїхавши у нікому не знані тупики.

Від певного часу все, що пов'язане з метрополітенівськими щурами, оповите надзвичайною службовою секретністю, у московському кагебе створений спеціальний підвідділ з кількома лабораторіями. Ведуться якісь досліди за участю найкращих науковців, екстрасенсів і тибетських ченців. Сформовано добровільні боївки з колишніх афганців, які ночами прочісують підземну Москву і безжально шматують розривними кулями будь-кого, хто трапляється їм на шляху і бодай віддалено нагадує щура. Це міцні й самовіддані хлопці. І зараз вони кудись женуть тебе фон Ф. І дякуй Богові, що вони із самого початку не вшпарили по тобі кількома чергами, аби потім, скрушно похиливши голови тропіки зажуритися.

Вони йдуть мовчки, зусібіч тебе оточивши, а ти все намагаєшся їх розговорити.

— Гей, хлопці, — кажеш, — я завжди подивляв вашій сміливості та жертовності. Ви єдині, ким може по-справжньому пишатися це наскрізь розкладене суспільство. Крім членів політбюро, звичайно. Хоча, з іншого боку, якщо ти не вмієш більше нічого, крім як пускати з носа бульки, а з автомата черги, якщо м'язи твої ще молоді, а мозкові звивини ще недостатньо звивисті, якщо в омоні вакансій немає у зв'язку з особливою престижністю цього гуманістичного підрозділ у, то, мабуть, і справді залишається лізти під землю й ганяти щурів. Але все-таки я хотів би знати, що кажуть вам ваші кохані, подруги, ваші дружини та сестри, коли, відстрілявши тяжку нічну зміну, ви змиваєте із себе у ванні чорні згустки і клоччя налиплої шерсті? Або коли знаходять напомацки у наших кишенях скручений, мов шпагат, відрубаний голий хвіст півметрової довжини? Чи люблять вони вас так само, як і раніше? Чи віддають так саморадісно весну свого тіла в коханні?… — Заохочений їхньою отупілою мовчанкою, продовжуєш: — Адже справи тут уже не так у щурах, як у потребі когось винищувати. Усе життя я доводив собі та іншим, які мене, правда, не розуміли, що світ цей занадто брутальний, аби можна було його змінити на краще за допомогою слів, але й занадто ніжний, аби щось у ньому змінити за допомогою куль. Тобто навпаки. Ну, ви самі розумієте. Появу в метрополітенівських надрах раніше не знаного науці — маю на увазі порівняльну біологію — різновиду щурів слід лишень вітати з точки зору буттєвого збагачення. Хоча сам по собі кожен окремо взятий щур, у тому числі І я, безперечно, втілює в собі якусь частку зла і виступає активним його, е-е-е… поборником. І все ж мені чомусь неймовірно шкода цих зухвалих, непокірних, цих неповторних, погодьтеся, створінь. Маю па увазі щурів як найвищу стадію еволюції. Хоча вас мені так само шкода. Бо ви, як і щури, винищувані вами, — чи не найостаннійше з породжень імперії, її лебедина пісня. І саме тому у вашій війні не буде переможців і переможених, а будуть самі лише жертви…



Ти міг би ще з півгодини розвивати цей свій безглуздий блазенський монолог, фон Ф., якби раптово й без попередження тебе кудись не заштовхнули, аж ти впав па тверду і зимну поверхню, здається, на голий цемент.

— Поп(…) і мнє тут єщо, Жан-ПольСартр драний, — незлостиво буркнув юний капітан Шелудьков, здираючи з очей твоїх полуду.



Це була клітка. Досить, на щастя, простора клітка посеред тісного, задушливого й вогкого приміщення, освітленого настільки тьмяно, що це могло нагадати хіба що «дєжурний свєт» у нічній казармі. З трьох боків клітка була відокремлена від світу (хе-хе!) грубими ґратами. З четвертого боку, за твоєю спінюю, була стіна із зачиненими дверима, за якими щось люто вовтузилося і скавчало, але ти ніяк не міг визначити, що саме.

— А взагалі, капітане, на якій такій підставі ви поводитеся зі мною, наче я котрийсь із ваших щурів? — згадав ти нарешті про засадничі права людини.

— Вас затримано в зоні урядового сполучення і зв'язку. Цього достатньо, — чітко пояснив той.

— Достатньо для чого? — поцікавився ти.

— Для всього, — пообіцяв капітан.

І наказав одному зі своїх орлів зачинити клітку ззовні. 1ю там були ще одні двері, ґратовані. А сам пішов — вочевидь, кудись і комусь доповідати. З'ясовувати обставини.

— Імперія цікава тим, що деякі обставини в ній з'ясовуються по кілька сот років. Потім усіх реабілітовують — і жертв, і катів. — але це вже не має ніякого значення, — кажеш ти і, позіхнувши, западаєш у дрімоту, притулившися спиною до холодних металевих дверей, об які щось кидається й шкребеться.



Можливо, через триста років археологи знайдуть твій скелет…
Однак із твого наміру років триста поспати не вийшло нічого. За якихось п'ять хвилин ти відчув на своєму плечі лагідну і важку руку.

— Якого ще хріна? — захрипло поцікавився ти, паси підіймаючи свинцеві повіки.



Перед тобою вклонявся добродій з невизначеною зовнішністю, але в костюмі та при краватці, які не цілком гармоніювали з навколишньою ситуацією.

— Отто Вільгельмович? — з'ясував він.



Цього вистачило для тебе. Необхідності махати перед твоїм носом червоним посвідченням уже не було, хоч він усе-таки дисципліновано помахав.

— Дуже тішуся нашою зустріччю, — всміхнувся.

— Радість людського спілкування, — сумно зітхнув ти.

— Ну, даремно ви так, — ще сердечніше завсміхався він. — Називайте мене надалі… е-е… Сашком.

— Не буду, — відрубав ти. — Все одно ніякий ви не Сашко.

— Усе це відносно, пане фон Ф., запевняю вас, — переконливо сказав він. — Яка різниця, як називається оце тлінне тіло? Головне — безсмертна душа. А вона не має земного імені, затісне для неї будь-яке з імен людських. Якоюсь мірою й ви не Артур… Та сидіть, сидіть…



Він мав куди більше підстав на те, аби сказати «лежіть, лежіть» але за старою службовою звичкою допустився неточності. Сів посеред клітки на стілець, якого, певно, приніс сюди сам для себе.

— Я трохи покурю тут у вас, нічого? — ввічливо поцікавився.

— Почувайте себе, як удома, — порадив ти. Він щиро зареготався.

— Завжди цінував ваш тонкий, дещо недобрий, чорний гумор. Ці натяки, ці узагальнення, ці несподівані паралелі й метафори! От і зараз ви не просто вжили традиційний вислів «як удома» стосовно до — сміх казати — клітки. Мені здається, що таким чином ви насамперед висміяли всю нашу соціалістичну батьківщину. Чи не так, Вільгельмовичу? — він фанатично затягнувся димом.

— Звичайно, — кивнув головою ти. — Але це тільки між нами, — додав пошепки. — Більше нікому про це не кажіть.

— Ну, що ви! — «Сашко» знову розвеселився. — Це є цілком нормальна думка. Я шаную добру сатиру! Ви ж знаєте, що в нас тепер вільне виявлення сатиричних думок. Як кажуть, демократія — прекрасна річ, але нічого гіршого людство вигадати не могло. Так що криміналу у ваших словах немає анітрохи. Інша справа — якби ви задумали насильницьке повалення існуючого державного ладу…

— Неіснуючого, — виправив ти його. Він з розумінням закивав головою.

— Ситуація з нашим державним ладом і справді складна, тож я поділяю вашу стурбованість. — Сигарета, здається, була досить вогкою, бо раз у раз гаснула, і йому доводилося знову й змову лізти до кишені штанів по сірники. — Але справа не виглядає цілком безнадійно. Усі наші плани пов'язуємо зі згуртуванням здорових патріотичних сил, котрі поки що діяли назагал розрізнено. Курна мама, вже скоро тиждень, як гнию під землею, аж сигарети відсиріли!

— І що ви тут робите? — знехотя запитав ти.

— Ми й самі не знаємо,-довірливо пояснив «Сашко». — Якась глобальна подія, хтось із кимось тут зустрічається. А ми, так би мовити, на посту. Принагідне отримали інформацію про ваше затримання. Вирішили трохи розважити старого знайомого. До речі, як вам моя українська?

— Бажає гіршого, — зауважив ти. — Надто правильна, і це відразу робить очевидною вашу професію…

— Десять років у цій засраній Москві, а рідної мови не забув. — похвалився «Сашко». — Очолюю в нашому комітеті первинний осередок товариства української мови. До речі, вірша недавно написав!… Як я міг забути?



Він поліз рукою до тієї ж кишені у штанах і видобув з неї якийсь затертий клаптик паперу.

— Послухайте, Вільгельмовичу. Це такий філософський вірш. під класичних японців зроблений:



На жовтих лініях осіннього листка

Читаю вірш

Про перші бруньки весен…

— Ну, як вам? — схвильовано запитав, у черговий раз розкурюючи погаслу сигарету.

— Вторинно, — оцінив ти.

— А я хотів просити вас, щоб ви посприяли його опублікувати, — розчаровано зізнався «Сашко». — Я дуже хотів би надрукуватися. У журналі «Вітчизна» або «Київ»…

— Може, краще в «Лілеї-НВ»? — запитав ти.

— А ви посприяєте? — підморгнув «Сашко». Ти скривився й замовк.



Він довго розкурював нову сигарету. Тоді задумливо процитував когось:

— О мово рідна, що без тебе я?

— Гівно, — відповів ти йому.

— Перепрошую? — не зрозумів «Сашко».

— Я мав на увазі, що без рідної мови жоден чекіст нікуди не годиться.

— От ви, називаючи мене чекістом, безперечно, хотіли якомога сильніше мене поранити, глибше образити, вказати мені на моє місце чи щось подібне, — зненацька посуворішав «Сашко» — Але ж не забувайте, благаю вас, про те, що ви затримані у зоні урядового зв'язку, а це можна розцінити як тероризм і спробу насильницького повалення. До того ж, не далі як хвилину тому ні назвали Москву «засраною», що цілком підпадає під статтю про розпалювання міжнаціональної ворожнечі…

— Овва! — дещо збентежився ти. — Наскільки пригадую, це саме ви назвали Москву «засраною», і я, хоч до деякої міри поділяю таке ваше означення, проте не можу нести відповідальності за сказане вами… Втім, усі ми — тільки відголоски великого Світового Дзвону, і жодне наше слово не народжується само собою. Хто це там, до речі, постійно тлумиться за стіною?

— Тішуся, Вільгельмовичу, що ви нарешті поставили це питання. І з особливою радістю сповіщаю: за стіною перебувають двоє захоплених нами піддослідних щурів. Це елітні представники отих підземних чудовиськ, про яких останнім часом стільки всюди розмов. Вони вже скоро тиждень, як не годовані, і закінчитись це повинно тим, що один із них зжере іншого. Так що подумайте…

— Відчуваючи деяку тінь погрози у вашому повідомленні, — почав ти, — смію припустити, що дослід над зголоднілими щурами можна розширити, поповнивши число його учасників одним поетом. І, хоч нуртує в мені недоброї пам'яті «крєпкій віноградний напіток», то все ж хочу спитатися: що від мене вимагається цього разу?

— А зовсім нічого, — сліпучо всміхнувся «Сашко», затоптуючи в підлогу нарешті докуреного недокурка. — Нічого ми від вас не хочемо, Вільгельмовичу. Вже не хочемо нічого. Ви ж, напевно, сподіваєтеся, що ми вас поставимо перед вибором, перед моральним рішенням, і ви зробите свій вибір, і загинете смертю хоробрих! Ні, коханий! Жодного вибору! І жодної вічності для вас. Бо чим ви можете нам знадобитися? От хіба лише дослід над вами поставити, невідомий скелете…

— Пограйте-но краще на моїй флейті! — заявив ти, водночас дочувши тремке перебігання драгунського полку мурашок по спині.

— Розумію, що ви маєте на увазі під флейтою, однак не ображаюся, — закурив «Сашко» нову сигарету, котра відразу й погасла. — І все ж погодьтеся, що таким чином ми виконаємо і вами необхідну світові санітарну функцію. Бо немає жодного сенсу в існуванні на світі такого непотреба, як ви.

— Це вам так здається, що немає! — ображено буркнув ти.

— Немає, Вільгельмовичу, запевняю вас, що немає! Існування це не виправдане із жодної точки зору: ані з теологічної, ані з телеологічної, ані з екологічної, ані з громадянсько-патриотичної. Візьмімо, для прикладу, день ваш сьогоднішній, день ваш суботній. Почався він властиво з того, що в гуртожитській душовій ви провели незаконний статевий акт з громадянкою Малагасійської республіки Татнакетеа. Бідна дівчина і досі вважає, що то на неї зійшов Ананмаалхоа — дух плодючості, овочівництва та дітородності. Потім ви цинічно пиячили на вулиці Фонвізіна, де виголосили націоналістичну расистську промову, в якій закликали, блюзнірствуючи, проливати кров в ім'я чистоти пива. Потім ви вчинили розбійний напад на помешкання Галини К., співробітниці підпорядкованого нам Інституту отрут і нетрадиційних способів умертвіння…

— Галя, — ледь чутно прошепотів ти, геть уражений.

— Так, Галя, — підтвердив «Сашко». — Жінка, що готова була па все заради вас. Ви, однак, діяли, я к завжди, по-зрадницьки. Це на стиль, фон Ф. Одних жінок зраджувати з іншими, а тих інших ще з іншими і так далі. Так само було й сьогодні. У випадку з Галиною К. вас більше приваблювала гаряча ванна. Ви жорстоко розправилися з нещасною жінкою, до речі, росіянкою за національністю, і це я розцінюю як прояв української -о націоналізму, так само, як проявом расизму вважаю ранкове зґвалтування вами малагасійської поетеси Татнакетеа…

— Їй було приємно, — спробував ти зупинити цей потік.

— Приємно? — «Сашко» знову прещиро зареготався. — Чорнота вашого гумору не знає меж, Вільгельмовичу. Нічого. скоро вам також буде приємно. Чуєте, як розпалюються ваші сусіди щури в очікуванні суботньої вечері? Однак продовжимо перелік ваших найновіших подвигів. Цей чорний перелік потроху робиться справжнім мартирологом. Від заклики! І промов ви перейшли додій. Бо, крім усього іншого, ви є прямим співучасником терористичного акту в «Закусочній» на розі Нового і Старого Арбату. Внаслідок ваших злодіянь, що призвели до нибуху поки що невідомого нам походження…

— Граната Ф-1, — пояснив ти.

— … дякую, отже, внаслідок ваших дій загинули представники всіх націй та народностей Радянського Союзу.

— Далі, — простогнав ти.

— Прошу дуже! Протягом дня ви кілька разів телефонували до такого собі Кирила Ст., що відомий нам як пробандерівський діяч, близький до рухівсько-гетьмансько-мельниківських кіл, котрий зараз намагається заснувати в Москві підривну газетку. Але й тут ні І поводилися розтлінне, фон Ф. Бо так і не спромоглися прийти на зустріч зі згаданим Кирилом. Натомість, пустивши слинку при спогаді про форму ніг Кирилової співмешканки, ви спробували спокусити її, викликаючи на побачення біля магазину «Дитячий світ».

— Я не призначав їй побачення, — гірко скривився ти. — Ваші підслуховуючи системи мають підозрілу здатність перекручувати і прибріхувати.

— Це мало що змінює у вашому вкрай непривабливому моральному обличчі, фон Ф., у вашій, даруйте відвертість, аморальній морді. Але за інформацію дякую — обов'язково випишу пістонів кому слід з підвідділу прослуховування -зауважте, прослуховування, а не під-, як ви оце щойно назвали,

— уже не вперше з'ясовується, що вони додають від себе всіляку романтичну херню. Певно, белетрист якийсь там завівся на зразок вас. Вільгельмовичу!

— Продовжуйте і не відходьте від сюжету, — попросив ти.

— Сюжет вам відомий краще, ніж мені, — пирхнув «Сашко», нестерпно довго розкурюючи нову сигарету. — 3 метою проведення наступного терористичного акту, тепер уже в зоні урядового зв'язку, ви спустилися в допоміжні приміщення «Дитячого світу». Тут жертвою вашої злочинної бездіяльності стала ще одна чудова людина, — голос «Сашка» ледь затремтів, — батько двадцяти двох дітей, багатолітній наш помічник, агент для особливо делікатних доручень «Циганський Барон».

— Це той, що втопився у гівні?

— Той самий. Президент уже підписав указ про присвоєння йому звання Героя Радянського Союзу посмертно, — дещо врочистішим тоном виголосив «Сашко».

— У такому разі хай ваш президент потурбується і про повернення мого авіаквитка, — злісно пожартував ти.

— А хто поверне діточкам їхнього татка? — суворо запитав «Сашко». — Ні, фон Ф., не знадобиться тобі вже авіаквиток! І не сподівайся!… Ми вміємо карати!… Ми тебе навіть у Мексиці знайшли б…

— У Мексиці, — виправив ти його.

— Що?

— За новим правописом має бути «у Мексиці»…

— Та один хрін — хоч у Мексиці, хоч у Мексиці, однаково тобі гаплик! Днями підписано особливу таємну інструкцію кажу це тобі як такому, що все одно нікому вже про це не розпатякає, — так от, таємну інструкцію про використання щурів нової генерації при розгонах несанкціонованих зборищ, а також під час надзвичайного і військового станів. Сьогодні врешті отримано дозвіл Комітету конституційного нагляду на проведення дослідницько-експериментальних робіт. Ти будеш першим, фон Ф.! Можеш пишатися. Агентам «Каїнові», «Вельзевулу» та «Жиріновському» буде оголошено подяку. Агент «Циганський Барон», як я вже сказав, буде відзначений окремо Зараз, мої хороші, зараз! — ласкаво зашелестів він, звертаючись до чогось великого й волохатого, що дедалі нетерплячіше скавучало за стіною.

— Єдине, в чому я помилився. — стомленим голосом почав ти, — це те, що повірив у можливість свободи. Однак свобода виглядає ілюзорно, як вдало відзначив в одному зі своїх віршів Андрухович!… А жаль…



Звідкілясь напливала самотня скрипка. Ті робилось дедалі більше, вона створювала якесь нелогічне й пронизливе тло, вона розпадалася на інші звуки, інші інструменти — і невдовзі то вже був оркестр, що вибухав, здається, з-над стелі, можливо, там на горі був театр, якийсь особливий підземний театр або звичайний Большой, в якому щойно розпочалася вистава. Музика робила все значно вагомішим і глибшим. Ти відчув, що треба сказати щось вічне.

— Проклинаю імперію. — вимовив ти з інтонаціями східного пророка.

— Ти?! Що служив їй вірою та правдою? — І «Сашко» сардонично зареготався, а може, й закашлявся від надто вогкої сигарети.

Величні і водночас розгнівані переливи тромбонів та валторн змусили тебе відповісти палко й сердито:



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка