Юрій Андрухович Дванадцять обручів



Сторінка4/14
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1.52 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

4

Щойно на тридцять сьомому році життя Артур Пепа відчув, що в нього буває серце. Усе починалося нічними пробудженнями, коли він раптово опинявся сам на сам із в'язкою чорною пусткою, наполовину занурений у розшарпані рештки сновидінь. Інша половина була цілком свідомою своєї підвішеності в тут і зараз, але від того не легшало. Самому собі він вирішив це пояснювати алкоголем. І справді, клята тахікардія відразу давалася взнаки після особливо довготривалих карнавалів і джемів з ходінням на голові та перетасовуванням безодень. Вистачало рішуче стартувати пополудні (два по сто, томатний сік, що небудь), набрати справжнього розмаху ввечері (oh show me the way to the next whisky bar) і врешті остаточно застрягнути на першій ліпшій крапці аж до світанку, з розгону добиваючи залишки в усіх пляшках і розпотрошуючи всі сигаретні пачки (хто біжить по нон стопах, я?) — так, вистачало вчергове пройти всіма цими нон стоп етапами, як наступного дня із залізною неминучістю поверталося воно. Хтось бачив, як одного разу він знепритомнів у кав'ярні, як сигарета впала у філіжанку з кавою, як зі скреготом — металевою ніжкою по ковзькій підлозі — від'їхав убік стілець. Сам він цього не бачив, провалившися на кілька хвилин у самоту та ізоляцію, на дно суцільного тьмяніючого рябіння й монотонного дзвону (невже й там буде так само, думав він потім, невже лише тьмяніюче рябіння і монотонний дзвін?). Так, тоді це стало очевидним, ніби піт, що залив його, як тільки попустило.

Щиро кажучи, випадок у кав'ярні був не перший. Настільки, що Артур Пепа починав звикати і навіть любити ці стани — з тією ж самовідданістю, з якою кидався назустріч запаморочливому зміщенню емоцій при переходах із тверезості у сп'яніння. Щось таки було в цьому раптовому обриванні розшалілого серця, в його трепетному підкочуванні кудись під горлянку, в цій залізній долоні, що не без птахоловної вправності полюбляла стиснути його й не пускати. "Добре, що сталося саме так, — іноді переконував він себе. — Тепер я принаймні знаю, що мені випало. Раптова зупинка серця — не такий вже й поганий варіант, могло бути щось набагато повільніше й нищівніше". По цьому він перебирав у пам'яті деякі інші варіанти: розростання в тілі якихось амебно безформних пухлин, метаморфози з імунодефіцитом, жахне й ганебне відмирання м'язів або невблаганне западання у вегетуючу прірву Альцгаймера — ні, його жереб мав абсолютно кращу перспективу. Хоч іноді, розпізнаючи серед ночі, десь між другою й четвертою, невідворотне повернення аритмії, він усе ж боявся. Він боявся, що його серце певного разу не витримає й розірветься — і не тому, що воно мало б не витримати й розірватись, а від страху, що воно може не витримати й розірватися. Іншими словами, він боявся боятися.

Думки про смерть є незаперечною ознакою життєвої кризи, це зрозуміло. Артурова криза передусім могла бути пояснена тією небезпечною віковою смугою, до якої він наближався. Однак ця смуга не приходить сама по собі, вона взагалі нічого сама по собі не означає.

Натомість було кілька оглушливих видавничих провалів, що трапляється завжди і з усіма улюбленцями публіки в мить, коли їхнє вільне і радісне плавання перестає бути виключно їхньою внутрішньою справою. Усвідомлення того, що від тебе увесь час чогось чекають, цей любовно нетерплячий і неперервний тиск іззовні, змушує квапитися і втрачати себе. У випадку з Артуром Пепою найгірше було навіть не те, що впродовж останніх кількох років він сподобився рекордної кількості негативних рецензій на кожен свій опублікований жест (а творчість була для нього передусім і загалом жестикуляцією). Усе це ніщо, поверхня, тимчасовий накип, усе це, зрештою, лише прояви дивної любові наївняків, заздрісників та дрібних інтриґанів, ставив їх на місце (як йому здавалось) Артур. Однак було й інше: втрата задоволення від писання. Найпростіше пояснити її тим, що, як усі нарциси, він хворобливо потребував захоплення і визнання. Не маючи їх, Артур Пепа позбувався легкості. Він переставав подобатися самому собі, й це відбивалося на написаному. Іншими словами, щойно на тридцять сьомому році життя Артур Пепа відчув, що він не любить писати, що насправді він просто ненавидить це заняття, що письмовий стіл неухильно перетворюється для нього на місце жахних психічних тортур і пекучого сорому з приводу всього, що остаточно лишалося на папері. Часом він затинався вже на другій фразі, часом навіть на першій, не в змозі рушити далі і якось цього позбутися, вигнати з себе цього демона недорікуватості. Іноді наслідком його несамовито виснажливої тригодинної війни з однією однісінькою фразою залишалося що небудь на кшталт "Весна спричинює тимчасове псування шкіри в жінок". Хоч іноді він ще бував задоволений собою, написавши "Його дурнуватий мозок розлетівся на всі боки, ніби пташине лайно". Можливо, залишав він собі натяк надії, я став писати тяжче, бо краще? Можливо, писання справжньої літератури і є зануренням у тортури, кривився від недоречної падлюки рими. Якби я міг не писати, то робив би коло землі, не стільки цитував, скільки перекривлював когось іншого, від чого все товариство заходилося реготом. Вони розумілися на цитатах. Вони й на ньому, Артурові Пепі, розумілися.

Безумовно, він перебільшував суспільну увагу до власної особи та й просто зацікавленість нею. Насправді мало кого обходило, що цей сучий син там собі пописує, тож увесь болісно спрямований на себе ззовні енерґетичний прес Артур Пепа радше уявляв, ніж відчував. Зрештою, яка там в біса література з її надутою цеховою дріб'язковістю! Яке там в пизду служіння слову! Ішлося про куди реальніші й вагоміші речі.

На тридцять сьомому році життя Артур Пепа раптом зауважив, як навколо нього починає кружляти, вальсуючи, смерть. Це з'явилось у ближньому, осяжному дотиком простягнутої руки, колі: вмирали й гинули якісь родичі, знайомі, знайомі знайомих, тож необхідність відвідувати похорони, виносити труну, покладати вінки, хреститися на поминках ледь не по двічі на місяць, не могла не паралізувати якихось визначальних центрів його — ну пробачмо ж йому! — примхливо вразливого "я". З її, смерті, боку це було тим мерзенніше, що нагадувало елементарну розправу за допущене Артуром Пепою в ранній молодості вільнодумство. Колись, у дні котроїсь там приголомшливої весни, коли вона ще не вміла псувати шкіру жінок, Артурові майже несвідомо написалося безвідповідальне й патетичне "Ані слова про смерть. Це всього тільки форма з вічним змістом: життя і джмелі і роса". І смерть йому цього не забула, кинувши, мов зарубку на дерево, своє за базар отвєтіш.

Таким чином, вона підсунула йому свій тридцять сьомий рік, вінцем якого стало вбивство близького товариша, відкритого до будь яких карколомних (дослівно) авантюр газетяра пролази, викинутого на всій швидкості з пасажирського поїзда десь між Здолбуновом і Києвом (пиятика в купе, куріння в тамбурі, випадкові попутники спільники, політ між іскрами, карколомність). Артур Пепа майже нічого не знав щодо проваджених загиблим усіляких репортерських розслідувань, але час до часу міг здогадуватися про їхню ризиковану напругу. Тож коли через місяць другий після того, що сталося, представник органів правопорядку заспокоїв присутню на прес конференції громадськість з приводу того, що дане вбивство не має нічого спільного з професійною діяльністю потерпілого, перепрошую, вбитого, Артур Пепа й собі підписався під якимось крикливим листом протесту, дві третини слів у якому гнівно надувалося великими літерами. Однак що там усі ці листи чи підписані сп'яну конвенції — суттєвішим було переповнення його внутрішньої чаші. З моменту, коли ризикований приятель полетів назавжди у свою завагонну, розмазану рейками і стовпами ніч, Артур Пепа усвідомив: щось минулося безповоротно, золотих часів більше не буде, попереду згущення темряви й холоду.

Однак і ці обставини аж ніяк не можна вважати визначальними в його кризі. Усе це були швидше наслідки: млявість письма найчастіше свідчить про почуттєве спустошення, а смерть обов'язково вдирається туди, де не вистачає любові. Тож ніхто, крім самого Артура Пепи, не міг знати, що все це з ним відбувається саме через втрату любові. Або — якщо останнє сполучення слів здається надто голосним — через дедалі відчутніше збайдужіння до колись коханої жінки. Або — і цього Пепа боявся найбільше — через втрачену здатність до любові взагалі. Так, це було передусім поступове згасання його сексуальності, хоч іноді принагідно зауважене миготіння всіляких вуличних стегон і сідниць ще могло розворушити в ньому колишнього сперматозавра. Того самого, котрий цілком ще недавно, за куди кращих часів, напритягавшись досхочу в цілоденному вільному плаванні електризуючих поглядів, помахів, опіків, надихавшись весною, вином, парфумами та секретами секрецій, міг тієї ж ночі так щедро все це віддати, що Рома Воронич, його жінка і найкраща з коханок, майже непритомніла.

Вона була старша від нього на не цілих п'ять років, але це не могло мати ніякого значення тоді, в мить їхнього першого зближення.

Усе почалося з виставки літографій у музеї старожитностей. Вони мали щастя жити в місті, де подібні акції просто необхідні, щоб час від часу трохи розтрусити навколишню гнітючу застиглість. Артур Пепа не надто розумівся на особливостях літографій, зокрема, кольорових (а була виставка саме кольорових літографій), однак не прийти він також не міг — хоч би й з огляду на неминучу при таких оказіях пізнішу пиятику за участю цілої армії мандрівних комедіантів. ("Знаєш, у мені все завмирає, як подумаю, що того вечора я міг не дійти", — скаже він їй щойно через кілька років, у ліжку, щасливий від знемоги, тримаючи ледь заспокоєну долоню на її слизькому від любощів животі. Вона зрозуміє, що йдеться саме про ту виставку, бо відповість: "А я збиралася зазирнути лише на п'ять хвилин, там було кілька знайомих").

Хоч, може, то й не була виставка літографій у музеї старожитностей. Може, виставка механічних годинників у музеї патанатомії? Чи якийсь перформенс із Пластиковою Рибою та ртутними термометрами? Зараз це не має значення для нас. Зараз це вже майже не має значення і для них.

Але тоді, обганяючи на вузьких дерев'яних сходах якусь молоду жінку в плащі і намагаючись не наступати на п'яти малій дівчинці, яку вона провадила за руку, Артур Пепа змушений був пригальмувати, аби вхопити згадану жінку за лікоть. Історія зламаного на сходах каблука мусила мати продовження: відчуваючи себе дещо пародійним пажем зневаженої черню королеви й необережно дихаючи в лице врятованої дами химерною сумішшю спожитих щойно перед тим пива, кави і коньяку, Артур Пепа взявся за пошуки головного героя виставки ("Тільки не йдіть, я зараз, я зараз…" — це до неї, а сам сходами суньголов у виставковий натовп, з якого врешті таки вигріб свого найдорожчого приятеля Фурмана з його золотими запонками і руками); того вечора Фурман як господар акції мав на собі позичений в опері фрак, що не завадило йому, бувши героєм і також напідпитку, озброїтися музейним молотком і цвяхами та відновити зламаний каблук на — хай вже там! — золотому черевичку незнайомої пані Незґраби. "Маєте", — врочисто заявив Фурман, по шевськи і трохи по шефськи випльовуючи з вуст зайвого цвяха, за що був поцілований у щоку, а Пепа, щоб не втрачати ініціативи, куртуазно попросив дозволу одягнути мештик на ніжку (музей старожитностей! клавесини! ґалантне свято! рококо! охохох!), звичайно ж, малася на увазі її ніжка, хоч він і не дозволив собі сказати "дозвольте, я взую вас" — як би йому не свербів язик. "А це Коля", — чомусь повідомила вона, вказуючи на дівчинку і нервово сміючись. "Коломея Воронич", — урочисто виправила малеча, натискаючи на "р" посередині свого прізвища так, аби з нього вийшло принаймні "ррр". Обидві були в однакового крою плащах з різницею, зрозуміло, лише у розмірах і мали страшенно подібні зачіски. Тому нетверезий Артур Пепа подумав, що перед ним фея зі своєю ученицею. "І все ж я випив би звідти шампанського", — кивнув він на мештик. "Добре, мене там чекають", — запевнив розумник Фурман і вчасно розтанув, золотий.

І коли через якихось десять хвилин вони уже йшли Ринком шукати своє шаманське шампанське (часи не надто сприяли таким ідеям, був саме аґонізуючий комунізм і нестерпний у квітні дощ зі снігом), отже, коли черговий порив несамовито фатального вітру вирвав у неї з руки парасольку і вона чомусь кинулась її ловити, чаплино переступаючи бруківкою на тих таки каблуках, до того ж без жодної надії на успіх, позаяк парасолька й без того була вкінець поламана, отже, саме тієї хвилини Артурові Пепі здалося, що ця фея вже давно в опалі у всіх на світі вищих сил, що їй не ведеться в житті аж так добре, як звичайно ведеться феям, що їй радше зле ведеться, що він хотів би для неї що небудь зробити, інакше йому самому капець.

От що у найзагальніших рисах він мав на увазі, коли через пару років вишептав у ліжку своє типове для закоханих "Знаєш, у мені все завмирає, як подумаю, що того вечора я міг не дійти". Бо того вечора він таки дійшов.

Рома Воронич вела практичні заняття з німецької і була молодою вдовою. Одного разу вона вийшла заміж за певного етнографа родом з Коломийщини. Суттєво від неї старший, він саме шукав за якоюсь львів'янкою, щоб дати лад особистому життю, чималій колекції сардаків і витинанок, а також усе дошкульнішій холостяцькій виразці шлунку. "Пане Воронич, ви себе знищите, — казали йому турботливі ентузіастки незамулених джерел краси народної, — вам належиться стала жіноча опіка!". Але всі вони поприкушували язики, коли одного разу пан Воронич заявив, що одружується. І справді, це був дуже нерівний шлюб, навіть прихильниці його пшенично опушених і опущених вусів це визнавали. Що спонукало Рому зв'язати своє життя (ну так, зав'язати собі життя, саме той випадок!) з цим неохайним старіючим чоловіком, з його кашлями, жовтими зубами й кальсонами, з його медаллю відмінника народної освіти, з його коломийками, записаними хімічним олівцем в учнівських зошитах, і з його — що правда, то не гріх — прикрим запахом від шкарпеток, — цього вам не скаже ніхто. Залишається вірити більш ніж сумнівній і типово львівській чутці про те, що подвижник краєзнавства та етнографії був насправді мольфаром, котрий, застосувавши весь арсенал своїх таємних засобів, зумів підкорити волю недосвідченої і схильної до фантазій ідеалістки.

Як би там не було, але через рік спільного життя в них навіть народилася дочка, остаточно перекривши Ромі всі можливості до відступу і зацементувавши родинний статус кво. Наступні часи (якась там чергова вічність) минули у відпиранні пелюшок і тих таки кальсонів, хоч до певної міри і у вистоюванні передсвітанкових черг за дитячим харчуванням. Я вже мовчу про всілякі дієтичні штуки і фармацевтичні трунки, здатні присипляти чоловікову примхливу виразку. Котрогось ранку Рома Воронич ніби отямилася зі сну і, дивлячись на себе у дзеркало, подумала так: "Мені двадцять вісім років. У мене поганий колір шкіри. Життя закінчилося". І виявилося, що цього було достатньо — тільки подумати, тільки сформулювати, тільки попрохати. Достатньо, щоб того ж вечора його не стало. Хтось вищий за нього просто дмухнув — кульбабин пух снігом закружляв над старим Львовом, двоє перебраних підпилими роботягами гебістів узяли його попід руки на трамвайній зупинці і, дещо перестаравшися, штовхнули долілиць на рейки. Трамвай загальмувати не встиг — напевно, старий не був ніяким мольфаром.

Після нього в їхньому двокімнатному й без того тісному помешканні лишилася велетенська колекція, що її Рома, подолавши перші місяці пронизливої порожнечі, з часом намагалася порозпихати по музеях. Вона й без тих сардаків не дуже давала собі раду з предметами. Однак до настання нових, ліберальніших часів музейне керівництво не надто охоче йшло їй назустріч, завжди посилаючись на невирішеність проблеми з фондами. Щойно під кінець вісімдесятих усе відмерзло, іменем збирача скарбів народних Воронича було навіть урочисто названо якийсь науково практичний кабінет писанкарства, але залишки наскладаних ним раритетів у вигляді всіляких інкрустованих шкатул, топірців та розібраної кахляної печі ще довго і дратівливо нагадували Артурові Пепі, що в цьому домі жив колись інший господар, чи то пак навіть ґазда, що він тут ходив, кашляв, підв'язував до живота гумову грілку, випорожнювався і — неминуче — спав у тому самому ліжку з тією самою жінкою. Ця думка, щоправда, привносила до їхнього з Ромою сексуального взаємонасичування певний мотив забороненості чи навіть гріховності, від чого їхні стосунки робилися поривнішими, насолоди гострішими, а падіння солодшими. Було так, наче той міг щохвилини повернутись і приловити їх на гарячому. Було так, наче їм відведено не надто багато часу і всього треба встигнути.

Проте з роками ця гаряча смуга їхніх стосунків мусила, безумовно, минути, поступаючись місцем родинному автоматизму й інерції. Мольфарова загроза безповоротно відходила у найглибинніше підсвідоме. Натомість підростала його дочка зі своєю порівняно ранньою статевою цікавістю. Усе це спліталося в досить нестерпний для Артура Пепи клубок: рівновага і рівномірність, реґулярно притишений, дедалі більш формальний здоровий секс, засинання і прокидання в одному (й нудному) ліжку, звикання до завзято колись іґнорованих нічних сорочок, піжам і халатів, ранкове й вечірнє позіхання, провалювання у свій власний, окремий сон і, звісно, весняне псування шкіри. Ні, не можна сказати, що між ними вже нічого не було, зрідка це траплялося, але саме між ними і десь, щиро кажучи, поза ними.

Проминання часу взагалі знущалося над Артуром як могло, відкриваючи в ньому досі не підозрювані жахливі здатності. Наближаючись до свого тридцять сьомого року, Артур Пепа зауважив за собою не тільки накопичення втоми, що виявлялося, зокрема, у ганебному і не припустимому раніше храпінні, і не тільки заростання ніздрів та вушних раковин не баченим досі гидким волоссям (чим Ти ще мене обдаруєш, Друже Боже — лупою, випаданням зубів, простатитом?! — бунтував у ньому алкогольний аґностик). Хоч передусім він зауважив у собі здатність зауважувати, й це було найгірше. Він зауважив, що воліє не торкатись її руками. Що не надто хоче дивитися на її тіло вранці, коли вона одягається. Що його дратують ці її послизання, спотикання і розхлюпування — усе, що колись викликало в ньому найщиріше бажання захистити, врятувати, загоїти.

Проминання часу підсунуло йому ще одне паскудство у вигляді дорослішання Колі. Нестерпно тісні побутові умови не могли не провокувати навіть ненавмисних зіткнень і поглядів (про навмисні не будемо). Дівчина вдалася шалено довгоногою і, безперечно свідома цього факту, не знала ніякого стриму в підкорочуванні спідниць. Останні півтора два роки він про всяк випадок волів не заходити до її кімнати, де стіни були завішені портретами Моррісона і Джоплін. Зрештою, в її віці він так само слухав цих двох. На вісімнадцяті уродини вони з Ромою подарували їй вісімнадцять компактів з музикою сімдесятих років. Відпровадивши ціле кодло гостей, добряче впитий Артур Пепа зачинився у ванній і, відкручуючи кран гарячої води, подумав: "Невже можна трахати жінку, в якої повнолітня дочка?".

Саме тоді він уперше зауважив, що розпачливо жалкує про те своє ("Знаєш, у мені все завмирає, як подумаю, що того вечора я міг не дійти") збожевоління. Вистачало, думав він, ще півгодини нікуди не рипатися, Бомчик саме брав утретє по п'ятдесят, вистачало не квапитися, вона сама казала, що лише на п'ять хвилин, що лише до знайомих, вистачало розминутися, хай би хтось інший ловив за лікоть, хай би комусь іншому так щастило, зате сьогодні я був би собою, а не кимось, я жив би власним життям, грав би кобіт наліво й направо, спокушав би юних мавп, таких як ця, трепетав би від весен, як двадцять років тому, і не перетворювався в потенційно патентованого імпотента. Останнє словосполучення, хоч і не бозна яке вишукане, бралося з його нахилу до всіляких фонетичних красивостей. Бо навіть залишаючись наодинці з власними потоками й монологами, Артур Пепа не переставав бути професійним літератором.

Це означало не щось інше, а тільки те, що він мусить жити з літературних заробітків. Якось йому спало на думку написати бестселер (у внутрішньо процесуальному ґетто з параноїчною нав'язливістю саме дискутувалася ця перспектива — і де наші бестселери? і чому ми не маємо бестселерів? і хто нарешті написав би для нас бестселера? здавалося, що на цьому ґрунті поїхали дахом усі навколо, від високочолих авторитетів ідеологів до вічно дезінформованих і активних у пліткуванні газетних парвеню), таким чином, йому захотілося показати всьому цьому кодлові півруки, язика і щось там ще. Зрозуміло, що то мав бути роман. Так само зрозуміло й те, що написаний під вигаданим іменем. Така собі історія про чоловіка, що вбиває власну жінку — чи то в пориві, чи швидше у прориві роками накопичуваної втоми й ненависті. Після вбивства у нього починаються клопоти з трупом. Він хоче позбутись його таким чином, аби ніхто й ніколи не натрапив на останки, чи як воно українською — рештки? Прив'язати до нього два камені і втопити на дні чорного лісового озера, приміром. Чорне озеро з білими асфоделями, думав він. Для цього слід було покласти тіло в багажник авта і вивезти його далеко за місто. Власне, то мала бути історія однієї ночі. Як він їздить із трупом забитої жінки в багажнику, а на його шляху виникають усе нові й нові перешкоди (поліція, знайомі, друзі, якісь повії, бандити тощо) й таким чином він усе фатальніше віддаляється від мети. Подієва лінія мала би вряди годи чергуватися з ліричними фрагментами. Останні проливали б деяке світло на їхнє попереднє життя і мусили вражати читачів межовою й навіть брутальною відвертістю, зокрема, в деталях, що відбивали б фізіологію старіння жінки, всі ці осінні запахи, зморшки і складки, шарудіння сухого листя, холод лона. Загалом це мала бути трохи непередбачувана суміш трилера зі сповіддю та чорною комедією. Мала бути, але не вийшла: Артур Пепа врешті поховав цю ідею, зненацька усвідомивши, що спокуса втілити цей кошмар на яві робиться дедалі невідв'язнішою. Тож він вчасно зупинився, полишивши іншим писання давно очікуваного чтива, яке мало порятувати національну літературу від читацького забуття.

Але що мало порятувати самого Артура Пепу? Ґвалтовне розлучення? Спалення мостів і втеча за межі видимого світу? Дискотека сорокарічного? Зупинка дурного серця від чергової похмільної кави з сигаретою?

Сам він вважав, ніби єдина противага всьому, що з ним відбувається, знаходиться десь між алкоголем і творчістю. Десь там ще була незматеріалізована територія, на якій він міг відшукувати собі радість, чи то пак, бодай спогад про радість, натяк на її можливість. Усе інше звалося холоднеча майбутнього і вказувало на єдино можливий напрям руху та цілковиту відсутність права вибору.

Дотепер він був знаний тисячі другій шанувальників переважно як безпосередньо причетний до появи і зникнення двох книжок (сам він називав їх проектами), жодна з яких не могла претендувати на літературну справжність. Більше того — обидві вони так демонстративно хизувалися власною несправжністю, штучністю, книжністю, що в тих самих внутрішньо процесуальних колах на Артура Пепу було моментально заведено цілком доказову справу небезталанного, але порожнистого гравця, ситого й часами елеґантного гурмана (денді бренді, тралі валі), який проте навіть і не нюхав жорстокої крові буття.

Перша з книжок мала назву "Артурові Брати" і була начебто поетичною антологією, де Артур Пепа виступав начебто упорядником. Насправді нехитру містифікацію було видно наскрізь: вигадавши дев'ятьох не знаних широкому загалові поетів, їхні біографії та характери, він упорядкував по півтора десятка віршів від імені кожного з них, у своїй передмові натякаючи на символіку Круглого Столу і Святого Ґрааля, але роблячи це в настільки блюзнірський спосіб, що перейнятому неофітським фанатизмом видавцеві довелося зарубати початкову назву "Артурові Лицарі". Вірші кожного з вигаданих поетів були радикально відмінними від інших і це також не могло не свідчити про прозорість містифікації. Перший з них начебто писав сюрреалістичні поезії в прозі, другий римовані сороміцькі куплети на межі між м'якою та жорсткою порнографією, третій мініатюрні верліброві нотатки якогось кінченого марґінала фенолога, чи то пак натурфілософа. Четвертий, згідно з леґендою, був гомосексуалістом західником, п'ятий неонародником на ґрунті (з його спадщини було вміщено не окремі вірші, а цілу довжелезну поему під назвою "Трипілля і Тризуб, або Відро Відродження"). Шостий, вочевидь, мав пункта на "П'яному кораблі" Рембо, позаяк сам займався виключно варіаціами навколо цього тексту. Сьомий і восьмий являли собою відповідно розхристано анархічного речника наркотичної вседозволеності (його частина у книжці мала назву "Пропаґанджа") та сумлінно сонетного класициста, маминого синочка й відмінника. Дев'ятий — найцікавіший — був серійним убивцею, тож кожен із його віршів був історією чергового злочину і мав присвяту знищеній жертві.

"Артурові Брати", безумовно, напоролися на одностайно гостру відсіч критики і такий же бурхливий читацький успіх. Книжку було розпродано за декілька місяців, передусім завдяки двом трьом судовим позовам до упорядника. Усі процеси Артур Пепа з веселим тріском програв, але без поважніших наслідків. Хоча міжнародний ПЕН клуб занотував його ім'я до реєстру письменників, які потенційно перебувають під загрозою репресій. Недоброзичливці навіть стверджували, що цей спритний іміджмейкер самого себе сам і замовляв усі судові скандали. Хтось найзаздрісніший до того ж опублікував фейлетон про чорний пі ар (таке собі слівце — саме входило в журналістську моду). Хоча в цьому випадку то був Пе Ар.

Наступного року побачила світ друга й остання з його книжок — "Література могла бути іншою" (з підзаголовком "Українська класика, перечитана й доповнена"). У своїй передмові Артур Пепа скрушно визнавав, що небажання наймолодшого покоління наших читачів заглиблюватись у скарбницю національної класики мусить бути подолане якимось дуже радикальним чином. У зв'язку з цим він пропонував нові можливості розвитку відомих ще зі школи хрестоматійних сюжетів, переписуючи їх з більш менш шанобливим збереженням авторської поетики і змінюючи їхню проблематику в бік свідомого осучаснення. Таким чином, "Кайдашева сім'я" в його версії поставала романом про розбірки всередині мафійного угруповання, різночинні семінаристи у "Хмарах" до нестями обкурювались привезеною з цукроварень Півдня анашею, а "Коні не винні" закінчувалися сценою групового зґвалтування ліберального поміщика Аркадія Петровича Малини цілим ескадроном ним же викликаних на місце події козаків.

Зрозуміло, що це викликало чергові прокльони, а в кількох середніх школах Львова і Галичини книгу "Література могла бути іншою" навіть привселюдно спалили під час урочистих лінійок з нагоди дня знань. Нагороджений високим званням одного з батьків духовної отрути і виконавців так званого гарвардського проекту, Артур Пепа надовго замовк, невблаганно просуваючись у бік свого, вже неодноразово тут згадуваного, тридцять сьомого року життя.

Саме тоді він почав думати про зовсім інший роман. Але що означає "почав думати"? Насправді це виглядало так, що котрогось дня приятель запросив його до своєї хатини у передгір'ї дозбирати напрочуд рясні тогорічні яблука, від яких, за його словами, просто не було спасу. Артурові жарт сподобався. До того ж перемогло бажання бодай на пару днів кудись утекти. Як і недвозначна перспектива відвести горілчану душу на природі. Таким чином, волею власних депресій та залізничних аберацій Артур Пепа опинився у страшенно ранковому приміському потязі, що натужно просувався в бік гір зі швидкістю, мало чим вищою від пішохідної. Приблизно о пів на восьму ранку Артур Пепа вкотре здригнувся з напівсонного напівжевріння, щокою і скронею відлипаючи від брудної вагонної шиби. Поїзд саме зупинився на малесенькій станції, навколо починались узгір'я. Крім того, була осінь, червоно жовте цвітіння лісів, павутинне повітря, синє небо — з тих, які трапляються лише у жовтні. Усе це тривало не більше хвилини — ця споконвічна тиша з голосом півня на самому дні, занедбана станційна будівля, криниця, в яку нападало кленове червоне листя, запах вугілля. Ну і дві постаті, що сяк так віддалялися від станції, вочевидь, щойно висівши з того самого потягу: жінка в чорному з костуром в одній руці й дерев'яною валізою в іншій та безногий чоловік на коліщатах, що судомно рухався вперед, відштовхуючись від землі довжелезними (як на нього) руками в чорних обмотках. Артур Пепа побачив їх тільки зі спин, але цього вистачило. Менше як за хвилину потяг рушив, і так почався роман.

Це мала бути суцільним мовним потоком і дещо захлинаючись розказана історія старого гуцульського театру (чи хору — Артур Пепа ще не знав). Колись він щось таке читав або чув: про те, як у сорок дев'ятому році в Москві було вирішено якнайгучніше відсвяткувати сімдесяту річницю Сталіна; з цієї нагоди було спроваджено леґіони всіляких фольклорних виконавців, котрі мали взяти участь у присвяченому Вчителеві фестивалі вдячності. Серед юрмищ якутів, карелів, мінґрелів та чечено інгушів не повинно було забракнути і нововозз'єднаних западенців, з поміж яких вибір високопоставлених організаторів без вагань припав на екзотично ефектних, з кольоровим пір'ям у капелюхах та в обтислих червоних штанах, гуцулів. Імперія Безсмертного Йосифа саме вступала у свою пізньоримську, дещо елліністичну, стадію — на зміну первинно комунарському аскетизмові, не в останню чергу здискредитованому попередньою виснажливою війною, приходила цілком гедоністична мода на пишність і яскравість. Переможців і дійсно не судили, навпаки — судили вони, користаючи при цьому з трофейних уламків світу переможених. Таким чином, верхівка Піраміди вже звикала до полотен Рубенса, плюшевих лежанок, шоколаду й тонкої дамської білизни, справа неухильно просувалася до ґрандіозних коньяково виноградних зловживань і статевих збочень. Отже, така урядова розвага, як костюмовані танці народностей, не могла не прийтися до смаку цим першим постмодерністам.

Гуцульський театр (або хор?) існував у Чортополі ще з якихось австрійських часів. Жодна з пізніших влад не наважувалась або не встигала його ліквідувати — вочевидь, немає потреби пояснювати тут, чому він нікого особливо не дратував. У його складі переважали аж ніяк не простонародні, автентично автохтонні самородки, ні, то була зазвичай всіляка містечкова публіка, чи краще сказати, інтеліґенція, але знову ж таки та, що її було прийнято вважати трудовою, тобто ще не відірваною від коренів. Тобто, послуговуючись дещо графоманською образністю багатьох Артурових попередників, їхня кров ще пахла димом колиб, але думки вже доростали до розуміння справжнього Змісту Історії.

Ясна річ, тієї миті, коли гальмуватий приміський потяг рушив далі від згаданої маленької станції, Артур Пепа ще нічого такого не бачив. Єдине, що засіло в ньому на довгі тижні — це передчуття роману, зматеріалізоване у двох скалічених постатях та ранковій тиші, встеленій червоним осіннім листям. Щойно за якийсь час до всього цього приєдналася — показавши зміїну голову з іншого тайника пам'яті — історія великої подорожі гуцулів у Столицю.

Вона приваблювала до запаморочення, в ній була можливість міфу й поезії, була напруга споконвічної драми митця і влади, була хронологічна середина століття, що давало змогу перекинути часові мости навсібіч, закрутити в єдиному танці нащадків і предків, убивати живих і воскрешати мертвих, колажувати час, а з ним і простір, перевернути гори й безодні. У ній була можливість наближення до смерті, бо вона сама страшенно пахла смертю, й Артур Пепа сподівався бути адекватним. З усіх його романних передчуттів вимальовувався Маркес, точнісінько він — такий собі магічний реалізм, довгі й гіпнотизуючі періоди майже без діалогів, межова щільність і насиченість у деталях, еліптичність у натяках. І саме тому, що він це так бачив і так розумів, він ніяк не хотів до цього всього братися. Бо він не хотів, аби це був Маркес.

Його зупиняло й те, що він дотепер не навчився розповідати повноцінних історій. Навколишнє плетиво вдавалося куди краще від наскрізної лінії. Наприклад, він досі не знав, що насправді сталося з театром (хором?) після виступу у Москві і чи взагалі там дійшло до якогось виступу. Чи був, наприклад, замах на Бонзу, до якого автор мав готувати читача протягом усієї книги через уривчасті монологи безумовно пов'язаного з підпіллям героя? Чи герой мав вистрелити зі сцени кудись навгад, у чорноту високої ложі, зі свого кременевого пістоля? Чи подати Батькові срібного келиха з отруєним вином? Чи, може, героїв було декілька і замахів було декілька, але жодному героєві не вдався його замах? Чи була зрада? А якщо так, чи було кохання? І де взагалі в цій історії місце для кохання?

У будь— якому разі, пам'ятав він, слід уникати документальності. Це не може бути переказ подій, які дійсно трапились у сорок дев'ятому році, це повинно бути зроблено і значно тонше, і значно ширше. Але для того, щоб це не стало просто переказом подій, слід якнайдокладніше всі ці події знати. Бо, як учив Артура Пепу старезний Доктор Дутка, колишній професор ґімназії, по справжньому знає не той, хто знає про щось, а той, хто знає щось. Тому Артур Пепа й не наважувався: він не знав.

Він не знав маршруту їхньої подорожі. Він мусив бачити його в деталях: їх, безумовно, везли потягом і, безумовно, на північний схід, але сказати північний схід було аж ніяк не досить, слід було ще якнайвиразніше побачити, як північнішим і одночасно східнішим робився ландшафт, прозріти цю порожнечу осінніх полів, цей раптовий перехід осені в зиму, дощів у снігопади, а відтак і переповнені всілякими змерзлими втікачами пекельні станції, відбудовувані з руїн полоненими і приниженими холодом німцями; слід було обганяти цілі ешелони з депортованими, засудженими, непомітно для конвою передавати крізь ґрати хлібини й цигарки, впізнавати серед них друзів і родичів, бліднути й непритомніти. Географія приховувала в собі дивовижні пастки і підступи, про які він навіть не здогадувався.

Він так само не знав жодного з лабіринтів необмеженої влади — що означають усі ці нічні допити в катівнях, прострелені потилиці, очні ставки, опізнання трупів та інші пружини таємної поліції. Слід було пережити цей страх, бути вистежуваним, провокованим чи принаймні підозрюваним, роздиратися між смертю й обов'язком, пам'ятати в деталях про кожну з тисячі тортур, щоразу вдосконалюваних для вибивання необхідних свідчень чи — швидше за все — лише для того, аби змусити тебе повзати й корчитися. Слід було бодай тимчасово перетворитися на жінку і відчути, що таке ґвалт, особливо коли ґвалтують удесятьох і по двоє нараз, слід було знати зону, але не з розповідей.

Він також не знав нічого про опір. А в такому романі мусило знайтися багато місця для опору, інакше все тратило сенс. Отже, слід було усвідомити всі переваги партизанської війни: відсутність побудки і дисципліни, підземні схови в нетрях, конспіративні квартири і бункери, слід було навчитися свистати умовним способом, ставити міни на дорогах, позбуватися вошей, бліх і сифілісу, орієнтуватися в нічних лісах і зашитих у підкладку кашкета шифрограмах, а також вирізати свої переможні знаки на корі дерев і людській шкірі. Але найтяжче — слід було знати про безнадійність і приреченість будь якої партизанки, про те, що всі зрадять усіх і буде остання засідка й останнє оточення й остання куля в себе, хоч Він і не приймає таких героїв до Вертограду.

Ну власне — проблема Бога, як бути з нею? Лишити Йому шанс, повірити в Нього?

Артур Пепа не знав. Він не знав, крім того, що робити з Гуцулією. Існувала ціла наука про цю країну, розсипана по сотнях книжок і тим самим розпорошена, здрібніла, тож він навіть не знав, за що братися і чи варто братися взагалі. Починати з Шухевича, Вінценза? Гнатюка, Кольберґа, Жеґоти Паулі? Десятків якихось іще доморослих краєзнавців? Може, з учнівських, заправлених у церату, зошитів Роминого чоловіка? Бо ніхто й ніколи не створив єдиної Книги, котра вмістила б усе — і мову, й овечу вовну, і сім способів приготування сиру, і стрілянину довкола церкви, і першу весільну кров, і зловісні кола ритуальних танців, і техніку лісосплаву. Тому він мав би знати безліч дивних слів і словосполучень (катуна, повторював він, чому солдат у них катуна; чому фрас; чому гія?) і перевірити безліч речей стосовно гірського вівчарства, як і стосовно позашлюбних, ледь не потойбічних любощів. А отже, він мав би знати, як пахне трава, що нею натирають плечі і груди перед зляганням, і як називається кожна прикраса на тілі й на одязі, й усі деталі орнаментики, взяті разом та поодинці, і з чого робилися ремені та шнурівки, і яка шкіра найпридатніша для них, і як називаються дірки для тих же шнурівок у ходаках (адже навіть вони мали свою назву, але в кожному іншому різновиді ходаків іншу), і знову ж — як пахне піт перед і після, і чим найкраще змащувати волосся, і член, і губи, і як споювати коханку і що пити самому — але навіть знаючи все це, він не знав би й десятої частини всього, що мусив би знати, усіх слів, звичаїв, ремесел, рослин. Так, слід було знати сотні рослин (а не лише один якийсь перстач прямостоячий), всі їхні назви і властивості, і всю приховану таємну біологію, аби врешті десь там, на котрійсь романній сторінці, мимохідь згадати лише одну із сотень, одну з них, наприклад, той самий перстач прямостоячий.

І ще: знати, як стогне помираючи відьма.

І ще: статистику захворювань туберкульозом у високогірних районах Карпат наприкінці сорокових.

І ще: історію всіх музичних інструментів, за винятком трембіти.

Бо насправді його роман повинен був вийти дуже фрагментарним, на якихось лише сто машинописних сторінок, і нічого з переліченого вище в ньому не мало бути, але мало бути знання всього переліченого вище — інакше такий роман просто не зміг би написатися. Тож, усвідомлюючи це, Артур Пепа кривився від думки, що слід накупити якихось блокнотів і диктофонів, старих книжок, військових мап, цифрових фотокамер, ходити в якісь нескінченні експедиції, не повертатися з них, систематизувати і класифікувати зібране, засвоювати його всім собою, ставати частиною цієї колекції, зливатися з нею, словом, бути Флобером. Але він не хотів бути Флобером і тому роман його не писався.

До того ж, він навіть не знав, навіщо це все. Тисячі разів поховавши нав'язливу романну ідею, як уже поховав тисячі інших романних ідей, він усе ж не міг від неї звільнитися. Мені здається, таке роздвоєння мусило бути пов'язане з його кризовими страхами і розпачами. Скажімо, він міг свідомо відтягувати мить матеріалізації романного тексту, навіявши собі, що цей роман мусить бути остаточним, себто він вичерпає його теперішнє призначення, а отже, як тільки все це напишеться, шляхи для смерті буде розчищено згори. Тому він вигадував якнайбільше перешкод, щоб якомога довше не починати. Забобонність Артура Пепи на тридцять сьомому році життя не знала меж — він був певен, що такі романи не минають безкарно, що ступивши одного разу на цю вбивчу дистанцію, він наче приймає останню угоду на тему всього або нічого.

Але водночас він був певен того, що це неминуче, що йому нікуди від цього роману, цього писання, цього старого гуцульського театру (хору?) не подітися. Отже, так чи інакше, але все це мусило скінчитися раптовою зупинкою серця (так ніби взагалі буває щось інше). "Напевно, вже після Великодня", — чомусь подумалось йому. Головне, що не зараз, не відразу, не тут і тепер. Головне прожити ще одну весну. З якогось часу весни почали минати геть непомітно — без колишнього шурхотіння вологих крил та авітамінозного піднесення, тож слід було якось від цього рятуватися.

Тому він досить легко погодився на страсному тижні вибратися в гори разом із Ромою та її донькою. Незнайомий власник фірми, для якої Артур Пепа часом вигадував рекламні слоґани, запрошував до відвідин свого пансіонату на полонині Дзиндзул. Офіційне, переслане поштою запрошення відкривалося дещо спотвореним епіграфом з Антонича, де слова горілку пити, ніби навмисно для Артура Пепи, було виділено шрифтом. У самому запрошенні в найгірших фразеологічних традиціях перехідної доби йшлося про християнську любов і благодійність, а також про героїв бізнесу, які в екстремально скрутних умовах податкового тиску і владної корумпованості примудряються не забувати про героїв культури і в міру скромних можливостей підтримувати їх своїми ініціативами (останнє слово також було виділено шрифтом — як з'ясувалося згодом, цілком неспроста); далі говорилося про умови кількаденного перебування гостей у пансіонаті "Корчма На Місяці" (харчі, джакузі, руці бузі, окремі спальні, те се, фуйо муйо); далі чомусь ішов пасаж про того ж Антонича, що його, виявляється, покликані були вшанувати учасники акції; в чому полягало б це вшанування, не говорилось ані слова. Завершувалося все це досить безглуздим закликом на майбутніх виборах підтримати політичний блок "Карпатська Ініціатива" (ось воно, ось воно вилізло!) і знову ж таки віршем, хоча цього разу далеко не антоничівським:
Зігріють вас і тілом, і до тіла,

в усьому допоможуть вам негайно

герої підприємництва і діла.

В "Корчмі на Місяці" вам буде файно.


Артур Пепа погодився, навіть не дивлячись на таку завершальну строфу. Як і на той факт, що слідом за ними в гори пускався Ромин партнер австрієць, для якого вона щось іноді тлумачила. Артурові траплялось іноді перетинатися з цим дещо пришелепкуватим фотографом, хоч при зустрічах вони переважно мовчали один до одного. "Вивчив би краще українську, якщо вже так внадився до нас їздити, голубе", — подумки дорікав йому Артур Пепа, навіть не здогадуючись, наскільки той зацікавлений у своїй перекладачці.

Присутність у їхньому товаристві ще й Колі також не надто покращувала становище, але про це не будемо. Достатньо знати, що Артур Пепа порівняно легко змирився з усіма подібними незручностями, адже там, у ньому, ще сподівався своєї світлої миті поет, Артурів Брат, і нічого йому так не хотілось, як урешті прокинутись на тридцять сьомому році життя.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка