Юрій Андрухович Дванадцять обручів



Сторінка14/14
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1.52 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

Але світла земного, електричного тим часом робилося все більше. Чим далі на захід, тим більше з'являлося внизу освітлених автотрас, колій, набережних, вищерблений тесак Балатону був увесь обліплений палахкою гірляндою берегових прожекторів, ліхтарень і маяків, далі за Шопронем уже вгадувалося суцільне мерехтіння, воно наближалося, насувало на нього, ніби Західна Цивілізація — ну так, то вже була вона, Австрія, невід'ємна частка Електро Світляної Імперії. Тільки Нойзідлерське озеро ще поманило його чорною довгастою плямою, і він зміг відчути всю солоність його теплуватої води, увесь шемріт його очеретів, бо ж назагал він міг відчути цієї ночі будь що. Але вже не так, не так — і це найпечальніше.

Він наближався до Відня з південного сходу. Для цього йому не потрібні були жоден компас чи астролябія — розсип кольорових вогнів унизу, окреслених велетенською світляною дугою з двома неправильними овалами на кінцях, засвідчив, що під ним Швехат. О такій порі тут ще нічого не діялося — десятки великих і менших літаків ночували просто на злітному полі. Щоправда, вже починав заходити на посадку UPS6612 з Кельну, в той час як OS3016 з Банґкоку запізнювався на двадцять одну хвилину. Далі починалася справжня веремія: Льєж, Копенгаген, Сидней через Куала Лумпур, а також — чорт забирай — Одеса через Львів. Відльоти на Будапешт, Стамбул, Афіни, Франкфурт. І потім уже щохвилини.

Якийсь час Карл Йозеф тримався поруч із кельнським, при цьому встиг зазирнути з ілюмінатора до напівпорожнього салону з великою групою індусів у помаранчевих тюрбанах (якого біса їм треба у Відні в таку рань?!), але з огляду на все відчутніше світлішання східної частини неба в нього за спиною, випірнув убік з під боїнґового крила і продовжив свій незалежний від будь яких авіаліній курс.

До речі, цілком невірно уявляти Карла Йозефа як такий собі антропоморфний літак — горизонтальне положення тулуба й ніг, руки в ролі крил, голова з пілотом усередині. Насправді всю свою антропоморфність він залишив ще там, на докупи зсунутих письмових столах, у приміщенні колишньої катівні, а потім гауптвахти, десь у Східних Карпатах. Насправді він був хмаркою, Краплею в Океані, просто краплею, крапкою, часткою місячного світла.

Насправді він був усім.

Не покидаючи свого місячного коридору, Карл Йозеф Цумбруннен дістався Зиммеринґу й далі полетів над залізничною гілкою, що перейшла у багатоколійне сплетіння залізничного депо Кідеринґ. Обабіч колії тяглися пустирі, за якими починалася не надто виразна забудова. Десь там, ліворуч, в одному з таких незугарних будинків, недалеко від Курпарку, здається, мешкала Ева Марія після свого одруження — але він навіть не зосередився, щоби побачити її спальню, ліжко, її саму, щоби послухати, як вона дихає уві сні. Натомість черкнувши об територію Центрального кладовища, він цілком виразно побачив спалення свого колишнього тіла в тамтешньому крематорії. Це мало статися щойно за вісім днів (виклик австрійського консула в Україні, оформлення необхідних паперів, прес конференція посла, авіарейс Київ — Відень зі спеціальним супроводом, троє четверо знайомих, зібраних з нагоди процедури кремування, далі вже тільки вогонь, вогонь, вогонь) — саме так мусило це відбутися і завершитися жменькою пилюки, пороху, попелу, що вміла колись фотографувати і цілуватися. Але Карлові Йозефові не було діла до цієї пилюки.

Бо далі був Зюдбангоф, Південний вокзал — надійшла його черга. Так, улюблена оаза з пальмами, крилатими левами, бомжами, божевільними, турецько арабськими таксистами, балканськими повіями, вокзал для бідних, південно східний форпост кращого зі світів. Так, не одну свою ніч він промарнував у цих околицях, підсліпуватий шукач пригод і фотограф з його теперішнім іменем, якому тоді йшлося про цілий альбом з нічними вокзалами Відня: переповнені сміттям урни, десятки здеформованих бляшанок з під пива — завжди чомусь "Оттакринґер" і ніколи "Ципфер", пластикові пляшки, паперові пакети, коробки, газети, реклама. Він і зараз розпізнав усіх тих самих у почекальнях — Предраґа, Маріцу, Деяна, Віллі, Наташу, Ісмаїла — невже вони так ніколи звідси й не виходили, цілих чотири, та де там — майже п'ять років?…

Вони його навіть не відчули. Подавати знаки було марно. Його розганяло — все швидше і швидше. Він уже проносився над Віденом, над Карлспляцом, над горизонтально завислими в нішах підземного переходу наркоманами, над першими трамваями на Кільці, над метрополітенівським дном і всім, що глибше. Він уже бачив перед собою там, за історично культурною клоакою Внутрішнього Міста, всю північну околицю з її Віденським лісом, зеленим та липким о цій порі року. Йому захотілося впасти на цей ліс.
Але десь у повітряному трикутнику поміж Святим Штефаном, Мальтійською церквою та Гробницею Капуцинів ним було владно вдарено об невидиму й непроникну завісу. І всього засліплено нестерпно білим спалахом. Перед ним постала Світляна Стіна, з якої хрипкуватим джазовим голосом запитало:

— Хто Ти такий? Хто домагається бути впущеним?

Карл— Йозеф і незчувся як відповів:

— Я — Його Ясність, цісар Австрії, король Угорщини.

Глядачі (а було їх, невидимих, сотні тисяч на цьому концерті) засвистіли й затупали.

Тоді зі Світляної Стіни тим самим голосом мовило:

— Я такого не знаю. Хто домагається бути впущеним?

Йому на це знову сказалося:

— Я — цісар Священного Риму Карл Йозеф, апостольський король Угорщини, король Богемії та Циганії, король Єрусалимський, замолоду фан "Джудас Пріст" і "Айрон Мейден", великий князь Трансильванський, великий герцог Тосканський і Краківський, герцог Лотаринзький…

На це зірвався ще потужніший обурений шквал їхнього стадіону.

— Я не знаю такого. Хто домагається бути впущеним? — запитало ще хрипкіше від Стіни утретє.

Й аж тоді новоприбулий знайшовся з відповіддю:

— Я Карл Йозеф, бідний грішник, фотограф і перелюбник, здаюся на Твою ласку.

Невидимі Глядачі затихли. Всього на півсекунди, хоч здалося, ніби на дев'ять тисяч років.

— То можеш увійти, — мовило врешті від Стіни.

І тоді Стіна перестала бути стіною, а стала Світляними Сходами, і вони провадили — як це не дивно — вгору.


(Уявімо собі, що все сталося саме так. Бо що залишається нам? Тіло на докупи зсунутих письмових столах?).
Тієї самої миті Артур Пепа кладе долоню на Ромин теплий вигин. Це відбувається з ним якраз на середині шляху між сном і дійсністю. Уві сні щойно товклося повно галасливих людей, щось наче гуцульський хор чи театр. Вони викрали в нього з кишені писанку, всю в оранжевих звіздах та хрестах, і відмовлялись її повернути. Побачивши, що він прокидається, вони одностайно зникають — кланяючись, пританцьовуючи і щось таке сороміцьке сором'язливо приспівуючи.

І хай це буде відхід героїв, але вже інших — з іншого роману іншого автора.



А нам з вами зараз теж годилося б відійти — у сподіванні, що цього разу Артур Пепа таки не проспить ранкової ерекції.
2001 — 2003,

Болсбурґ — Фельдафінґ — Станіславо Франківськ

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка