Юліан Семенов


Інформація для роздумів — II



Сторінка6/20
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.27 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20
Інформація для роздумів — II
(ВСС)


 

Причина, яка змусила Москву послати полковника Ісаєва в Берлін, полягала ще й у тому, що Центру стало відомо те, про що в столицях союзних держав знали лише кілька чоловік. Причому далеко не все, що було відомо керівникам розвідок, доповідалося лідерам. (Черчілль часто згадував, як під час свого першого візиту до Москви, тривожного літа сорок другого року, коли Сталін знову завів розмову про долю Гесса, про справжні причини його польоту до Шотландії, про те, що реакція Лондона на цю подію була досить дивна, він дав таку відповідь маршалу, яку заздалегідь приготували його помічники, зв'язані з службою розвідки. Російський лідер тоді поморщився: — Таке пояснення не може задовольнити мене, бо — я переконаний — мої люди із розвідки далеко не все доповідають мені і, можливо, правильно роблять: по закону їхньої професії конспірація не є зло, а, навпаки, необхідність.) У Москви були підстави для того, щоб з особливим інтересом ставитися до зростаючої активності американської секретної служби в Швейцарії не тільки тому, що її очолював давній ворог більшовизму і брат людини, яка відкрито заявила себе противником президента Рузвельта — причому не в дні миру, а тривожної воєнної осені сорок четвертого року, напередодні нищівного німецького контрнаступу в Арденнах, коли німецькі окупаційні частини ще стояли в Голландії і Норвегії, Данії і Італії, Австрії і Угорщині, а Червона Армія вела криваві бої з агресором в Угорщині й Румунії, в Польщі і Югославії. Підстави для підозри щодо активності Даллеса і його колег давав аналіз даних, які дістала радянська розвідка від тих, хто не на словах, а на ділі боровся з фашизмом — на невидимому, а тому часом найнебезпечнішому фронті. Два факти — з числа їм подібних — давали Кремлю всі підстави передбачати гірше, коли мова заходила про ВСС. Ці факти не були безпосередньо пов'язані з швейцарською резидентурою Донована, але, — вивчивши їх, можна було проектувати певні акції європейських філіалів ВСС на Німеччину. І одним з фактів, який викликав серйозне занепокоєння Москви, був особливо таємний аспект стратегії американської секретної служби на Далекому Сході. …Справа в тому, що тоді в Китаї був свій «Гіммлер», і звали його генерал Тай Лі — кривавий садист, начальник секретної поліції Чан Кайші. Він був справді всемогутній; боротьба з японською агресією обходила його мало, він розумів, що головний тягар візьмуть на себе експедиційні війська американського генерала Макартура; насамперед — як і кожного ренегата — його цікавила боротьба з тими, кого він зрадив, з комуністами, що оселилися в Янані, на півночі країни. Викрадення комуністичних борців проти японського мілітаризму; тортури в катівнях, які закінчувалися тим, що заарештований або втрачав розум, або вмирав у страшних муках: розстріли інакомислячих — це була робота Тай Лі, і він умів її робити зі смаком. Стратегія розвідки знає три підходи до явища: перший підхід — створювати такі сили, на які потім можна буде спертися в боротьбі з противником; другий — шукати й знаходити союзників, справжніх подвижників боротьби з нацизмом та японським мілітаризмом; а третій підхід — його в основному й дотримувались люди Вільяма Донована — полягав у тому, щоб підкрадатися до сильних світу цього і обертати їх у своїх союзників, не має значення кого, нехай це буде хоч сам сатана. Саме тому Карл Ейфлер, один із шефів ВСС у Індії, зацікавлений у тому, щоб відкрити надійний шлях з Делі — через Бірму — в Китай, звернувся до свого друга, генерала Стівелла, який командував у той час американськими ВПС на Південно-Східному театрі воєнних дій проти мілітаристів Японії, з проханням, щоб той допоміг йому налагодити контакти в Чунціні. Підрозділові Ейфлера, конспіративно названому «частина 101», генерал Стівелл не дозволив передислокуватися в Китай, але звів свого друга з давнім приятелем і суперником генералом Клером Шено, якого звільнили з американської армії в тридцять сьомому році і який відтоді командував ескадрильєю американських добровольців, що називали себе «літаючими тиграми». Шено був військовим радником генералісимуса Чан Кайші, його зв'язки в китайській столиці були серйозні; він вивчився таїнству тутешньої кулінарії, готував, як і належить мандаринам, сам: жінок до священнодійства не допускали; пили дуже міцну, теплу, солодку рисову горілку з маленьких чашечок, розмальованих пензлями з шерсті пацюка; саме на цих нічних бенкетах, що закінчувалися не раніше п'ятої ранку, і вирішувалися ключові питання політики. Ейфлер познайомився в домі Шено з деякими сановниками уряду Чан Кайші, він обережно торкнувся питання про організацію своїх представництв на Філіппінах, у Таїланді і — в майбутньому — в Кореї, так само обережно прозондував можливість контакту з генералом Тай Лі, але, помітивши гидливість на обличчях співбесідників, вести далі розмову не став; на цьому й попрощались; поспішати треба на змаганнях, розвідка — особливо на початку операції — повільна, треба роздивитись, а вже потім настане солодка пора пристосування. Після цього зондування Донован послав у Чунцін свого довіреного агента професора Ессона Гейла. — Ви повинні створити в китайській столиці підпільний апарат ВСС, — напучував ученого «дикий Білл». — Це не означає, звичайно, що ви повинні займатися бюрократичною діяльністю, що вимотує душу; мені потрібно від вас тільки одне, щоб ви стали в Чунціні своєю людиною, нехай вас перестануть боятися, це — головне. Гейл спочатку відлежувався в тому особняку, який йому допомогли орендувати військові, що з заздрістю цікавилися, хто йому платить такі величезні гроші за дім та обслуговування; через місяць, коли процес акліматизації — в прямому й переносному розумінні — закінчився, професор історії наніс кілька укольних візитів, результатом яких став постійний контакт з вихованим у США доктором Кунгом — міністром фінансів, братом чарівної й могутньої «мадам генералісимус». Після того як знайомство перейшло в дружбу, професор Гейл одержав від Донована шифровану телеграму, в якій «дикий Білл» рекомендував зосередитися саме на цьому контакті; ніяких інших кроків, аж до вказівок з Вашінгтона, не робити. Донован недаремно рекомендував Гейлу поступовість: саме в цей час він відправив у Китай свого другого суперагента, в минулому кореспондента «Юнайтед пресс» у Шанхаї, а зараз офіцера ВСС Аллана Лусея. (Стосунки Донована з ним були особливо довірливими, бо до того, як перейти у ВСС, Лусей працював у «відділі інформації» Шервуда, найближчої президентові людини. Працюючи з лібералом Шервудом, колишній ас журналістики був усе-таки душею з Донованом.) Прибувши у Чунцін, Лусей націлився на капітана ВМС США Мілтона Майлса, що давно дружив з людиною, яка найбільше цікавила Донована, — з генералом Тай Лі. Ті два агенти ВСС, яких відправили в Піднебесну до того, як туди прибув Лусей, повинні були продемонструвати шефові китайського гестапо (чесні американські розвідники, що працювали у ВСС не для того, щоб допомагати корпораціям налагоджувати опорні точки в післявоєнному світі, а які відверто ненавиділи нацизм і мілітаризм, повідомляли в центр: «Тай Лі — не Канаріс, він — Гіммлер, контакти з ним ганебні для американської демократії»), що Вашінгтон має альтернативу: в нього вже є ключ — через міністра фінансів — до дружини генералісимуса, з оточення генерала Шено — до вищих сановників уряду й штабу ВПС Китаю; для Тай Лі таким чином настав час зробити вибір: або він починає працювати з ВСС і на ВСС, або Вашінгтон і надалі буде активний з тими сановниками, про яких уже знав «китайський Гіммлер». Після того як Майлс звів Лусея з Тай Лі і вони просиділи за вечерею майже півночі, легко ведучи розмову про життя, обговорюючи питання історії (особливо багато Тай Лі говорив про страхіття наркоманії, про безумство «опіумної» війни європейців проти його народу; але Лусей знав, що саме Тай Лі організував дванадцять секретних баз, де в'язні вирощували опіум для контрабандної торгівлі; після збирання врожаю нещасних знищували — секретність насамперед), з Вашінгтона надійшов наказ — подальші контакти з «китайським Гіммлером» припинити, «риба проковтнула гачок, не можна прискорювати події, нехай Тай Лі виявить активність». Незабаром у Чунцін прибув новий посланець Донована, професор Мічиганського університету Джозеф Хейден, у минулому кореспондент «Крісчен сейєнс монітор». Хейдену наказали не входити в контакти ні з ким із тих, хто вже був включений в орбіти попередніх посланців ВСС: «тільки акуратне зондування у найближчому оточенні Чан Кайші». Однак Хейден копнув глибше за інших: він довів, що існують сильні антианглійські настрої серед тих, хто планував політику генералісимуса; найзапекліщим противником Лондона виявився саме Тай Лі, якого, як з'ясувалося, в сорок першому році заарештували британці в Гонконзі саме за те, що він являє собою тип справжнього нациста, його очевидні симпатії були на боці Гітлера, і він заздалегідь готував контакти з службою Канаріса, щоб у слушний момент зрадити союзників. Тільки втручання генералісимуса допомогло «китайському Гіммлеру»: його звільнили, але відтоді він став фанатичним ворогом Черчілля. ВСС це влаштовувало. Хейден повідомляв у своїх шифровках Доновану, що «антианглійська карта» може і має бути розіграна, Тай Лі згоден завербуватися, потрібна санкція на виконання. Донован, вірний своїй методі «ділити й владарювати», дозволив професорові Хейдену вилетіти до Австралії в штаб генерала Макартура; він хотів зафіксувати ставлення жорстокого генерала, який досить ревниво ставився до секретної служби, до тієї ідеї, яку намагався провести в життя його агент. Донован знав, що Макартур відмовить Хейдену; це дозволяло «дикому Біллу» розпочати інтригу в Вашінгтоні; він був готовий до неї; він ждав лише того моменту, коли Хейден — якщо тільки не вмре від розриву серця після прийому в Макартура — повідомить йому про провал своєї місії. Хейден не вмер, хоч два дні пролежав у ліжку — підскочив тиск; лікар із штабу робив йому ін'єкції двічі на день; його звернення до Донована було витримано в драматичних тонах, що й треба для інтриги; найбільше «дикий Білл» цінив роботу, в якій його агенти навмання здійснювали те, що йому було потрібно, не здогадуючись навіть, що події, в які їх утягли, зрепетирували заздалегідь, розіграли найближчі співробітники Донована й вичислили наперед на багато ходів. Донован подався з цими шифровками до військово-морського міністра Нокса, поскаржився, що армія — в особі вельмишановного Макартура — просто третирує розвідку, бо штабістів не цікавить Китай, оскільки майбутнє цієї країни зобов'язана гарантувати не армія, а флот і авіація Штатів, і попросив Нокса допомогти йому. Той, не знаючи, звичайно, хто такий Тай Лі, не вникаючи в суть персоналій (як кожен «справжній американський патріот», він вважав, що світ починається й кінчається в Америці, все інше — околиці всесвіту), відправився в Білий дім і, не згадуючи — як і просив Донован — джерело інформації, звернувся до президента з проханням підтримати флот в організації серйозної розвідувальної бази в Китаї, проти чого досить легковажно заперечує армія в особі Макартура. Президент, не підозрюючи, що задумав Донован, не міг не підтримати прохання Нокса; боротьба проти Японії має бути тривалою й кривавою, без добре налагодженої розвідки перемога неможлива. Через годину Донован дістав дозвіл на виконання. Через дві години про це знали його агенти в Чунціні. Через два тижні в китайській столиці була створена «САКО» — «Китайсько-американська корпорація». Генеральним директором затвердили «чунцінського Гіммлера», маніяка й садиста Тай Лі, його заступником — капітана Мілтона Майлса; щоб догодити адміралові Ноксу, капітан Майлс став водночас начальником «морської групи «Китай» — у складі цієї ж розвідувальної корпорації. Отже, вперше в Китаї під одним дахом почали працювати фашистські костоломи генерала Тай Лі й борці за демократію з ВСС. Маючи тепер такого агента, як Тай Лі, люди Донована, не гаючись, просувалися вперед: офіцер ВСС Девід Хеллвіл, один із шефів текстильної промисловості Нью-Йорка, і офіцер ВСС Ілля Толстой поїхали в столицю Тібету Лхасу, їх прийняв там далай-лама, і вони домовилися про організацію в цьому таємничому місті постійно діючої радіостанції ВСС. Тай Лі висловив своє незадоволення, але діло було зроблено; коли ж Донован звернувся до нього з проханням дозволити організувати в китайській столиці філіал відділу моральних операцій, генерал несподівано став дибки. — Пропаганда — найгостріша зброя розвідки, — сказав він агентові ВСС Герберту Літтлу, який прибув до нього на розмову з Вашінгтона. — Я не можу випустити цю зброю із своїх рук, тим паче, що у вас працюють ліві, а я хочу їх бачити в домовині, а не за столом. Пиячили цілу ніч. Вранці Літтл і Тай Лі зачинилися у невеличкому будинку, що служив генералові кабінетом для особливо важливих занять. Звідти вони вийшли, коли сонце було вже високо. Подробиці розмови невідомі й досі, який хабар одержав «китайський Гіммлер», не зафіксовано у видаткових книгах ВСС; гроші Донована були безконтрольні, корпорація не скупилась; того ж дня Тай Лі підписав наказ про акредитацію в Чунціні штаб-квартири МО ВСС; він «випустив могутню зброю розвідки» із своїх рук, діставши за це анонімний рахунок в банку Базеля. А вже після цього, в Каїрі, куди Рузвельт запросив Чан Кайші для консультацій з приводу зустрічі зі Сталіним і Черчіллем у Тегерані, Донован таємно зустрівся з китайським ренегатом і у звичній своїй відверто-грубуватій манері сказав: — Генералісимус, мої люди працюватимуть у Китаї, хочете ви цього чи ні. Можете стріляти їх по одному, можете бити всіх разом — прилетять нові, гра відбулася, вибору у вас немає, краще вам довіритися мені, ніж мати в моїй особі ворога… І Донован відправив у Чунцін полковника Джона Гогліна. Прилетівши в Китай з рекомендаційними листами від кадрових офіцерів ВСС — асів журналістики братів Джозефа і Джона Олсоп та знаменитого режисера Меріана Купера, автора фільмів про легендарного «Кін-Конга», Гоглін побував у радників Чан Кайші й попросив їх вплинути на генералісимуса в тому плані, щоб з його боку не було заперечень проти контактів ВСС з партизанами. — Досвід подій у Франції та Італії свідчить, — переконував Гоглін, — що саме комуністи й партизани є провідною силою в боротьбі проти агресорів, хочемо ми цього чи ні. Не знаючи їх, не маючи з ними надійних контактів, ми ризикуємо тим, що не зможемо загнати цих джинів у пляшку, коли скінчиться війна; треба думати наперед, ми не боїмося працювати навіть із сатаною, аби тільки бог був з Америкою! Чан Кайші змушений був погодитися з тим, що «авіаційний технічний загін № 5329» — так було закодовано нову бригаду ВСС — відправився на північ Китаю, на кордон з СРСР. Очолював цю «справу» полковник Девід Баррет з військової розвідки, а курирував — двадцятип'ятирічний капітан Джон Коллінг, який представляв інтереси «Ферст Нешнл Сіті Бенк» у Гонконзі. Разом з ним на північ подалися капітан Вілфред Сміт і капітан Чарлз Стеллс…[15] Про цей факт знали в Москві і не могли не ставитись до цієї активної розвідувальної діяльності на наших східних кордонах без виправданої підозри. Знали в Москві й про другий факт — про те, що американська секретна служба вела боротьбу проти патріотів, які боролися у Франції на чолі з де Голлем. …Коли впала Франція, Гітлер увійшов до Парижа, і старий маршал Петен, що зрадив ідеї великого народу, віддав владу у Віші колаборанту Шану Дарлану, адміралові, який не брав участі в жодній морській битві. В не окуповану ще частину країни спішно прилетів посол США адмірал Вільям Легі[16] у супроводі військового аташе полковника Роберта Шоу[17] і радника в питань культури Роберта Мерфі[18], давнього й близького співробітника Донована, який вважався, однак, «кар'єрним дипломатом»; його зв'язки з ВСС були таємницею для Державного департаменту. Саме він і почав секретні консультації з губернатором Північної Африки генералом Максимом Вейганом. Смисл переговорів полягав у тому, щоб організувати допомогу продуктами й одягом населенню французьких колоній, що опинилися в жахливому становищі після поразки й капітуляції. Але Мерфі поставив умову, щоб Віші дозволило США направити своїх представників до Алжіра, аби американські продукти не потрапили в «нечесні» руки. Звичайно, річ була не в тому, щоб стежити, до кого потраплять яєчний порошок і сухі галети: просто американці мали організувати розгалужену розвідувальну мережу на півночі Африки, розуміючи, що Гітлер цілком може готувати вторгнення з метою закрити Середземне море й зробити його нацистським «озером». Первісна ідея ВСС була розумна й благородна, бо, судячи з усього, повинна була служити справі боротьби проти Гітлера. Уряд Віші пішов на умови Мерфі, і на початку червня 1941 року дванадцять «продовольчих радників» висадилися в Касабланці й Алжірі, незважаючи на відкрите незадоволення Канаріса, Ріббентропа й Гіммлера. А втім, оскільки між США й рейхом тоді ще зберігалися нормальні дипломатичні відносини, то ця справа й закінчилася лише висловленим незадоволенням, та й годі. У грудні 1941 року, коли Червона Армія завдала першої нищівної поразки Гітлеру під Москвою, Рузвельт і Черчілль зустрілися у Вашінгтоні. Саме тоді вперше постало питання про висадку союзницького експедиційного корпусу в Північній Африці. Спочатку ця операція планувалась як допомога повсталим французам. Мерфі уповноважили звернутися до Вейгана з пропозицією, щоб той узяв на себе місію командуючого армією французького Опору, хоч у Лондоні активно працював де Голль, а в самій Франції в підпіллі героїчно боролися комуністи; однак ні до де Голля, ні до комуністів не звернулись — погляд представників монополій у ВСС був спрямований на консерватора, людину дрімучо-монархічних переконань. Звичайно, Вейган відмовився: «Я не можу зрадити мого друга Петена — цей герой Франції не заслуговує того, щоб його зраджували в тяжкі дні». Мерфі почав шукати нову креатуру, щоб проголосити главу «патріотичної боротьби» французького народу Північної Африки. Йому допомогли люди ку-клукс-клану, які зоологічно ненавиділи негрів і арабів; вони ж і назвали свого кандидата — великого підприємця, що оселився в Алжірі, Жака Лемегра-Дебрюї. Головне достоїнство його полягало в тому, що він був близький до французьких фашистів — кагулярів, котрі в свій час намагалися підняти збройне повстання проти соціалістичного уряду Леона Блюма, одержуючи зброю й гроші від гітлерівського агента в Парижі Отто Абеца. Оскільки на порядку денному стояла висадка союзників у Північній Африці, Донован відправив до Касабланки й Танжера своїх найдовіреніших агентів. Першим був капітан Роберт Солборг — син польського генерала, який служив у царській армії; після поранення на німецькому фронті його відправили в російську військову місію в США; тут його застала революція; як переконаний монархіст, у Росію він не повернувся, дістав американське громадянство, став військовим аташе США в Парижі, потім прийняв запрошення корпорації «Армко стіл» і зробився її представником у Франції; після капітуляції Парижа часто мандрував до Німеччини з своїм американським паспортом, але рапорти надсилав не у Вашінгтон, а в Лондон, у МІ-6 — секретну службу імперії. Донован запросив його у ВСС і послав керувати резидентурою в Лісабоні. Звідти ж у лютому 1942 року Солборгу й було доручено, зв'язавшись з Мерфі, розпочати контакти з французьким і арабським підпіллям у Північній Африці, щоб готувати грунт для вторгнення союзників. Другим агентом Донована був герой першої світової війни полковник Вільям Едді. Вихований у Сірії, він чудово розмовляв по-арабськи, мав величезні зв'язки в Танжері, Тунісі й Алжірі. За кілька місяців Едді зумів підготувати двірцевий переворот у Тунісі, внаслідок якого мав прийти до влади новий прем'єр, ставленик Америки, але Мерфі, який грав разом з Солборгом фашиствуючих кагулярів, торпедував цю ідею, хоч Донован уже виплатив Едді п'ятдесят тисяч доларів, щоб той підкупив родичів туніського лідера, готових розстріляти свого однокровця. — Кагуляри на чолі з Лемегром не простять нам вторгнення в справи французьких колоній, — сказав Мерфі Дотовану. — Нам зараз важливіше мати французів, ніж грати в двірцеві арабські ігри: нехай розстрілюють кагуляри, вони це вміють, нам поки що треба стояти осторонь… П'ятдесят тисяч доларів списали, прем'єра залишили до певного часу сидіти в своєму палаці й спати з сімома молодими дружинами, а всю роботу зосередили на тому, щоб озброїти французьку армію в Північній Африці й підняти її на повстання проти німців, проголосити французький уряд у вигнанні й таким чином задушити як де Голля, так і комуністичне підпілля в Парижі. Донован виділив на цей проект мільйон доларів; допомогли корпорації, особливо зацікавлені в післявоєнних зв'язках з Африканським континентом. Гроші одержано, ввімкнено лічильник, — потрібен лідер. Якраз у той час став популярним генерал Анрі Жіро, який щойно втік з німецької тюрми; він жив нелегально у Франції. Але саме тоді П'єр Лаваль, що в минулому заявляв себе як лівий міністр, переметнувся до гітлерівців, виступив по радіо Віші з погромною промовою, вимагав видати ще жорстокіші антисемітські закони, і люди Шелленберга й Скорцені привели його до влади; Дарлан дістав пост військового міністра, а потім його взагалі витіснили в Північну Африку — замість підстаркуватого Максиміліана Вейгана. І тоді, забувши ім'я генерала Жіро, Донован вирішив: як і в Китаї, грати «безпомилкову карту», тобто шукати ключі до колабораціоніста й зрадника Дарлана. Звичайно, Рузвельт не знав і не міг знати про цю гру ВСС: йому подали звіт, з якого з усією очевидністю випливало, що де Голль дуже норовистий і некерований. Підтримуючи його, Штати хочеш не хочеш сприятимуть колоніальним претензіям Лондона й Парижа; Африка, як і досі, залишиться закритою зоною для американського «демократичного експерименту»; Жіро — надто «військовий», з ним не порозумієшся. А втім, Донован поставив своє діло так, що йому не потрібно було схвалення президента; досить того, що президента проінформовано; питання довір'я — питання питань великої політики. І все-таки вже після того, як ВСС «поставило» на зрадника Дарлана, Розенборо, агент Донована, який зондував контакт з людьми де Голля, переконався, що єдино серйозною фігурою серед усіх, хто очолював боротьбу французів за кордоном, є де Голль. Штаб планування ВСС підтримав думку Розенборо, бо цьому підрозділові дозволялося все, крім одного: люди, що конструювали політику, не мали права брехати — нехай дуже гірка правда, але правда, тільки правда, і нічого, крім правди… Тоді агент ВСС Шепард почав більш предметні переговори з лівим Еммануелем д'Астьє де ля Віжері, який примкнув до голлістів. Той прибув у Лондон з півдня Франції. — Ми, ті, хто б'ється зі зброєю в руках за свободу Франції, ніколи не дозволимо собі принизитися до того, щоб увійти в контакт з Дарланом. Навіть гідний поваги Жіро не може стати лідером Франції, яка бореться, бо всі ми визнаємо тільки одну людину — Шарля де Голля. Проте Донован вирішив ні в якому разі не відступати від наміченого плану; але впертість корисна живописцеві, що дотримується правди натури й кольору; політик, який сліпо дотримується обраної лінії, рано чи пізно приречений на програш; уміння вчасно переорієнтуватися властиве талантам; Донован був здібним розвідником, а талановитим політиком — ніколи. До Розенборо й Шеиарда не прислухалися, людям з відділу планування порадили «не метушитись під клієнтом»: задумане Донованом треба здійснити — та й годі. Де Голлю було заборонено повідомляти про дату попередньої висадки союзників на півночі Африки. Офіцерам ВСС запропонували утриматися від подальших контактів з його людьми. Генерала Жіро таємно везли із Франції на північ Африки, але все-таки його висадили з підводного човна в Гібралтарі тільки на другий день після того, як англо-американиі висадилися в Африці. Жіро урочисто вітали командуючий експедиційною армією союзників Ейзенхауер і майор ВСС Леон Достер. Однак Жіро ошелешив Ейзенхауера, вимагаючи, щоб союзники негайно висадилися на півдні Франції й передали верховне командування йому, новому лідеру. Ось тоді Мерфі й зустрівся в Алжірі з петенівським верховним комісаром Дарланом і запропонував: він, пронацист, зрадник Франції, чорний антисеміт і гітлерівський симпатик, оголошує перемир'я з англо-американськими військами, що висадилися, і, користуючись підтримкою ВСС, проголошує себе диктатором півночі Африки. Анрі д'Астьє де ля Віжері, брат Еммануеля, підпільника, зв'язаного з лівими в окупованій Франції, був начальником секретної поліції в Дарлана. Кагуляр, але не фашист за переконаннями, а рояліст, він почав готувати змову проти Дарлана. Молодий монархіст Фернан Боньє де ля Шапель убив Дарлана; через двадцять вісім годин його розстріляли; прохання про помилування скасував генерал Анрі Жіро. На другий день Жіро призначив одного з найреакційніших петенівських генералів на пост голови надзвичайного трибуналу по розслідуванню обставин убивства Дарлана. А після цього санкції обрушилися на голлістів з нищівною силою. Усіх тих, хто підтримував генерала де Голля і його «Вільну Францію», заарештували й відправили в концентраційні табори на південь Алжіру, в пустелю. …Так, переступивши через трупи багатьох політичних діячів, петенівські офіцери йшли до своєї могутності. Сходи, по яких ВСС піднімався до могутності, було викладено з трупів політичних діячів. — Хлопці, — повторював Донован, — усе можна, абсолютно все, якщо тільки це справді на користь Америці…  

На «користь Америці», тим її корпораціям, які мріяли про володарювання в післявоєнній Німеччині, був Гіммлер з його апаратом придушення, тому Центр дуже уважно спостерігав за кожним кроком Донована і його головного загону в Берні. Через те Ісаєв і мав бути тим лакмусовим папером, котрий якнайшвидше міг прореагувати на те, що відбувається, і передати сигнал тривоги з Берліна.  



…«Берлін. Юстасу. Негайно повідомте про долю обергрупенфюрера СС Карла Вольфа. За нашими даними, він повернувся в Північну Італію. Чи це так? Центр».  

Остання гра


 

Після того як Мюллер упевнився, що Штірліц зв'язаний в Москвою, він до кінця зрозумів, як йому треба діяти, бо план його роботи проти Кремля складався з кількох фаз, безпосередньо одна з одною не зв'язаних, але все-таки підкорених єдиному генеральному задумові. Тому, зустрівши Штірліца, він сказав: — Дружище, йдіть-но до себе й переодягніться. У вашій шафі є вечірній костюм, хіба не так? — Ваші люди навіть підкладку пороли, дивилися, чи не сховав я чогось у ватяні плечики, — відповів Штірліц. — Попередьте, щоб зашивали тими самими нитками, я спостережливий, групенфюрер, звик помічати дрібниці. — Розпустились, — зітхнув Мюллер. — Покараю. Я ж їх особисто інструктував про ці нитки. — І що ж ми робитимемо у вечірніх костюмах? — Слухатимемо музику, — відповів Мюллер. — Рейхсміністр воєнної економіки доктор Шпеєр розпорядився, щоб електростанція постачала світлом зал філармонії; він прихильно ставиться до музичного директора Герхарда фон Вестермана, навіть з Геббельсом посварився: той наказав усіх оркестрантів забрати в «фольксштурм», а Шпеєр любить музику. Сьогодні дають концерт цього самого… боже мій, вилетіло ім'я… ну, глухий старик… — Бетховен, — сказав Штірліц, важко глянувши на Мюллера. — Він помер, коли був майже одного віку з вами, ви ж себе стариком не називаєте… — Не ображайтесь, Штірліц, це сентименталізм, а він заважає нашій роботі… — Вечірній костюм я надіну, але без пальта ми у філармонії задубіємо, групенфюрер… — Звідки знаєте? — Я буваю там двічі на місяць, забули? — Не думайте, що я постійно тримаю для вас особисту охорону, Штірліц. За вами наглядають тільки тоді і лише там, де це доцільно. …Мюллер здав своє пальто в гардероб, де біля вішалок стояли інваліди, які щойно виписалися з госпіталів; ті старезні діди в чорних уніформах із золотими галунами, до яких так звикли берлінці, повмирали від голоду й холоду; інваліди працювали невміло, впускали додолу номерки, крекчучи й морщачись від болю, піднімали їх, лаючись собі під ніс; а втім, роздягалося всього чоловік тридцять, та й ті — помітив Штірліц — прийшли на концерт, піддягнувши під піджаки й фраки хутряні курточки. Мюллер, вовтузячись, умощувався в кріслі. Це здалося Штірліцу таким бридким, що він насилу втримався, щоб демонстративно не відсунутися від нього. Мюллер ніби зрозумів потаємне бажання Штірліца, посміхнувся й сказав: — Витримка у вас могутня, я б на вашому місці гаркнув… Коли почали «Егмонта», Штірліц зразу ж пригадав, як у Парижі, в сороковому році, в готелі «Фрідман» на авеню Ваграм він настроївся на московську радіостанцію «Комінтерн» і спіймав передачу з Великого залу консерваторії, коли в музичній поемі від автора читав Василь Іванович Качалов, а диригував Самосуд. Штірліц відзначив тоді, що російська режисерська думка набагато обігнала німецьку; а втім, потяг музичного мистецтва рейху до хорових рішень класики, боязнь появи на сцені особистості, бажання збити всіх у кучки й поставити на чолі кожної функціонера НСДАП зле пожартувало з них: під час панування нацистів побудували чудові автостради, потужні верстати, надшвидкісні літаки, але не було створено жодної книжки, яка переступила б кордони тисячолітнього рейху, жодного фільму, опери, симфонії, картини, скульптури, які збудили б інтерес світової громадськості; нацизм з його гребінцем, із закликами до наслідування традицій (до пуття нікому не відомих), з його ненавистю до пошуку нових форм прирік народ мислителів і поетів на духовне зубожіння. Тільки молодий Герберт фон Кароян, якого полюбляв Гітлер, дозволяв собі бути оригінальним — його манера диригування відрізнялася від усіх. Коли Геббельс сказав, що такій аномалії пора покласти край — дезорганізовує інших музикантів, спонукає їх до вседозволеності й самовираження, — Гітлер заперечив: — Кароян у музиці наслідує мою манеру говорити з нацією. Не заважайте йому бути самим собою, зрештою він пропагує тільки великих німців; як мені відомо, він не включає в свої концерти ні Чайковського, ні Равеля. Слухаючи в Парижі, окупованому гітлерівцями, російського «Егмонта», Штірліц відчув тоді високе почуття гордості — навіть у горлі пересохло — від того, що саме його революція, його Росія показала світові такий небачений и історії людства політ пошуку в мистецтві, який був хіба що в найкращі роки Еллади і Відродження. Він згадував Маяковського, Ейзенштейна, Шостаковича, Кончаловського, Прокоф'єва, Яшвілі, Єсеніна, Дзігу Вертова, Радченка, Пастернака, Коровіна, Блока, Ель Лисицького, Таїрова, Мейєрхольда, Шолохова, він згадав фільми «Чапаєв», «Мати», «Ми з Кронштадта», «Веселі хлоп'ята», що тріумфально обійшли світ. Якому ще мистецтву випадала така завидна доля — протягом десяти років дати стільки великих імен, які, в свою чергу, породили своїх послідовників у світі?! …Мюллер нахилився до Штірліца й шепнув: — Егмонт явно відчуває потяг до більшовизму, відмовляється від компромісу. — А хіба член НСДАП може йти на компроміс з ворогом? — Я негайно прийняв би пропозицію катів, — шепнув Мюллер і дивно підморгнув Штірліцу. Концерт припинили через десять хвилин: почався наліт англійців — гул їхніх «москіто» берлінці впізнавали одразу.  

Повертаючись пішки на Принцальбрехтштрасе, Мюллер довго йшов мовчки, а потім сказав: — Послухайте, дружище, ви — кмітливий, ви все зрозуміли правильно, і про мою спробу зблокуватися з усіма тими, хто думає про мирний кінець битви, і про нові стосунки між мною й вашим шефом, але головного ви не знаєте. І це не дуже велика біда… Головного не знаю я, тому й витяг вас послухати, як на сцені голосять голодні хористки. Працюючи багато років у тому кабінеті, який вам тепер добре відомий, я розучився вірити людям, Штірліц. Я не вірю навіть самому собі, розумієте? Ні, ні, це правда, не думайте, я зараз не граю з вами… Рубенау, Дагмар, відновлення припинених переговорів — навіщо все це? — Мабуть, для того, щоб вести переговори далі. Мюллер досадливо махнув рукою: — Переговори йдуть постійно, Штірліц, ніхто їх не припиняв ні на хвилину… Шелленберг ще в сорок четвертому році літав у Стокгольм і в готелі «Президент» вів розмову про сепаратний мир з американцем Хьюїтом… Він уже влаштував зустріч екс-президента Швейцарії доктора Музі з Гіммлером. І було це не вчора і не через Рубенау, а п'ять місяців тому, напередодні нашого удару по англо-американцях в Арденнах, коли ті покотилися назад. І вони домовились. І Гіммлер дозволив вивезти з наших концтаборів багатих євреїв і знаменитих французів. Розумієте? Домовились. І Шелленберг прийшов до мене — після дзвінка Гіммлера — і одержав у мене право на звільнення двох тисяч пархатих і французиків. Але потім ми вдарили, й союзники стали тікати, і Гіммлер обірвав усі контакти з Музі, тільки Шелленберг ще метушився — в мене в досьє лежать про це всі документи… А після того як у січні Сталін почав наступ під Краковом і врятував американців, тому що ми повинні були перекинути із Заходу наші частини проти Конєва, рейхсфюрер знову зустрівся з Музі — і було це в Шварцвальді, поблизу Фрайбурга, дванадцятого лютого, ще до того, як ви поїхали до Швейцарії, — і підписав нову угоду… Розумієте? Підписав угоду, за якою зобов'язався кожні два тижні звільняти тисячу двісті багатих євреїв і відправляти їх у вагоні першого класу до Швейцарії. А єврейські фінансисти в обмін на це пообіцяли припинити антинімецьку пропаганду в тих газетах Америки, які вони контролюють… Ох, коли б Гітлер домовився з ними три роки тому! Коли б… Ці фінансисти зобов'язалися платити золотом Міжнародному Червоному Хресту через екс-президента Музі, а той, у свою чергу, купує нам на ці гроші бензин, машини й медикаменти… І вони вже йдуть у рейх, тому стали знову літати наші літаки, Штірліц, тому ми з вами досі їздимо на своїх машинах… Більше того, Гіммлер уклав пакт з американськими євреями з банків, який дає йому право на захист, бо, як з'ясовується, саме він, рейхсфюрер СС, врятував нещасних, приречених маніяком Гітлером на знищення, нехай за нього замовлять словечко… І таки замовлять, повірте… Штірліц похитав головою: — Не думайте, що світ безпам'ятний… Мюллер гірко усміхнувся: — Пам'яті немає, Штірліц. Не забувайте про це. Дайте мені право редагувати «Фолкішер беобахтер» і «Дас шварце кор», а також складати програми радіопередач, і я протягом місяця доведу німцям, що політика антисемітизму, яка проводилась раніше, була кричущим порушенням указів великого фюрера, він ніколи не закликав до погромів, це все пропаганда ворогів, він хотів тільки одного: уберегти нещасних євреїв від гніву їхніх конкурентів. Пам'ять… Забудьте це слово… Злопам'ятство — так, але ця риса до поняття «пам'ять» ніякої причетності не має, лише до томливої жадоби помсти… І от, цей договір Гіммлера ми все-таки змогли поламати… Тобто що означає «ми»? Кальтенбруннер, не я, як на мене, то нехай єврей стане канцлером, усе програно, що буде, те й буде… Кальтенбруннер, мені здається, має свої джерела інформації з приводу того, що відбувається на Заході і в оточенні Гіммлера… Словом, я зробив так, що перехопили французьку шифровку в Мадрід про переговори Музі з Гіммлером, і Кальтенбруннер, звичайно, відразу ж доповів про неї фюреру. А той дав наказ: «Кожного, хто допоможе єврею, англійцю чи американцю, які сидять у таборі, буде розстріляно без суду й слідства». — А коли б мова йшла про польських, французьких чи югославських в'язнів? — Штірліц, треба ставити запитання так, як воно сформульовано у вас в голові: «Що було б, якби мова зайшла про російських ув'язнених?» Ви ж про це хотіли спитати? Відповідь ви знали наперед, не прикидайтесь, ви людина бувала. — Якраз ця гра виходить саме в бувалих, — зауважив Штірліц. Мюллер зупинився, витяг хусточку, висякався і тільки тоді розсміявся. — Після нальотів, — сказав він, усе ще всміхаючись, — особливо навесні, в Берліні пахне осіннім Парижем. Тільки там смажать каштани, а в нас людське м'ясо… Але підемо в наших міркуваннях далі, я зацікавлений у тому, щоб послухати вашу думку про все, що відбувається, Штірліц… Справа в тому, що Шелленберг схилив до співробітництва обергрупенфюрера Бергера, начальника нашого управління концтаборів, і той зобов'язався не виконувати наказу Гітлера про евакуацію, тобто, прямо кажучи, про тотальне знищення всіх в'язнів. І Музі знає про це від Шелленберга. Але він не просто знає про це: він виконав прохання вашого шефа, і побував у Ейзенхауера, і передав йому карту, на яку нанесено розташування всіх наших таборів… Наносив їх туди Шелленберг… Особисто… І він же — мабуть, діставши від американців індульгенцію, — намагається зараз звільнити з табору французького міністра Ерріо, його колегу Рейно і членів сім'ї генерала Жіро… Кальтенбруннер заборонив мені випускати їх, і я сказав про це вашому шефу, і він зараз уламує Гіммлера, який боїться прийняти рішення — він роздавлений своїм страхом перед фюрером… Ось так, Штірліц… І з Швецією все йде, як по маслу… У мене вже два місяці лежить перехоплений текст телеграми шведського посла Томсена до Ріббентропа про бажання графа Бернадота зустрітися з Гіммлером, саме з Гіммлером… Я знаю, що Ріббентроп прислав до Шелленберга свого радника доктора Вагнера; той запитував, що все це означає; ваш шеф, звичайно, відповів, що йому про це нічого не відомо, хоча саме його люди підповзли до Бернадота і наштовхнули його на думку про зустріч з рейхсфюрером… Ріббентроп звернувся до Гіммлера, той відповів, що Бернадот — могутня фігура, але нехай з ним розмовляє він, Ріббентроп, а сам наказав Кальтенбруннерові послати до фюрера Фегеляйна[19] з проханням про санкцію на контакт із шведом. Гітлер вислухав свого родича й відмахнувся: «В період тотальної битви нічого думати про застольне базікання з членами королівських фамілій…» Але Шелленберг все одно зробив так, що Бернадот, не чекаючи відповіді Ріббентропа, прилетів у Берлін. І зустрівся з Ріббентропом, Шелленбергом і… З ким ви думали б? З Кальтенбруннером. І знову попросив аудієнції у Гіммлера, підкреслюючи при цьому, що його особливо непокоїть доля Данії, Норвегії й Голландії… І Шелленберг відвіз Бернадота до Гіммлера в його особняк у Хохенліхен… І вони домовились, щоб усіх датських і норвезьких ув'язнених було — порушуючи наказ фюрера — зібрано в один концтабір на півночі Німеччини. І за це люди із Швеції стали поставляти бензин нашій армії і СС… Так от я й запитую, навіщо Шелленберг втягує вас у дивну гру, говорячи, що він має намір відновити припинені контакти? …Мюллер — до вчорашнього дня, до чергової зустрічі з Шелленбергом — не знав про ці переговори всієї правди; якась частина інформації надходила до нього, звичайно, але, готуючись до останньої гри із Штірліцом, не відкриваючи карт Шелленбергу, він попросив «милого Вальтера» пояснити йому цю ситуацію докладніше. Шелленберг, зацікавлений у добрих стосунках з Мюллером, не здогадуючись, що в того є свій, особливий план дій, відкрив шефу гестапо те, що він вважав за доцільне відкрити. При цьому Шелленберг не знав того, що було відомо Мюллеру про Штірліца; цей козир тато-Мюллер беріг від усіх як зіницю ока, бо пов'язував з цим свою коронну операцію, яка стане для нього порятунком у майбутньому; те, що він задумав проти Росії, буде дуже гучним, про це так заговорять у всьому світі, що автора такої комбінації опікатимуть найсильніші люди Заходу; ті вміють цінити мобільний розум, здатний на кардинальні акції; Мюллер — здатний, таке Гелену й не снилося — педант, одним словом. …Слухаючи Мюллера, Штірліц відчував нестерпне бажання закурити; пальці були холодні як лід; але він, примусив себе хмикнути: — Отже, все те, що я робив у Берні, було просто метушня й ширма для чогось дуже важливого, недоступного моєму розумові? — Моєму — теж, — відповів Мюллер. — Тільки в Берні ви не метушились, а допомагали мені й Борману зрозуміти механіку приводних пасів. На жаль, ми так і не зрозуміли смислу цієї механіки, хоч один з пасів перерубали… — А що ж бідолашний Вольф? — Вони зараз тимчасово вивели його з гри. Мені здасться, вони вважають його своїм головним резервом; усе-таки Вольф контролює понад півмільйонну армію в Італії, це чогось варто… — То навіщо ж Шелленберг втягує мене у відновлення того, що не було зруйновано? — Мене цікавить це більше, ніж вас, Штірліц. Чим вище становище людини в тотальній структурі, яка тепер на грані краху, тим більше вона занепокоєна не загальним, а особистим… — Хочете, я спитаю про все це Шелленберга? — Він вас пристрелить. Зразу ж. Ні, так не можна… Думайте. У вас є ніч на роздуми. А потім приходьте до мене, і спробуємо обговорити це удвох ще раз.  

…Через три години Мюллер прочитав розшифровану телеграму Штірліца в Центр про те, що він йому тільки-но розповідав. «Гопля! — посміхнувся Мюллер. — Нехай Сталін думає; нехай думає про тих, хто тут, у Берліні, стоїть зараз в опозиції до Гіммлера; нехай він думає про американців; нехай він думає про те, що Гіммлер ось-ось домовиться з Даллесом; нехай вибирає, він тепер може вибирати: я себе запропонував йому, Борман — тим більше, тоді як в Америці дедалі дужче консолідуються ті сили, які стоять в опозиції до Рузвельта й відкрито ненавидять Кремль…»  



Лідер і ті, хто його оточує


 

Як кожен видатний політик епохи, президент США Франклін Делано Рузвельт вірив своєму штабу, вважаючи, що найменша тінь нещирості, яка виникне серед тих, хто готує і формулює політичні рішення, завдасть труднопоправної шкоди справі країни. Тому, одержавши нове послання від російського прем'єра — сухе й різке — з приводу контактів англо-американських секретних служб у Швейцарії з людьми обергрупенфюрера Вольфа, президент довго роздумував, до кого ж з найближчих людей слід звернутися з досить-таки делікатним проханням: з'ясувати і в Державному департаменті, і в Пентагоні, і в Управлінні стратегічних служб Донована, чим по-справжньому можна пояснити таку відверту тривогу й роздратованість російського керівника, не помітити якої в його посланнях просто неможливо. Президент розумів, що зараз далеко не всі люди у Вашінгтоні поділяли його точку зору на роль Росії в післявоєнному світі. Він знав, які сильні в країні традиції, які усталені стереотипи уявлень серед тих, хто виховувався в одних і тих же коледжах, відвідував одні й ті ж клуби, читав одні й ті ж книжки, грав у гольф на одних і тих же полях, захоплювався тим, що захоплювало пресу, і з відразою ставився до того, що зазнавало прагматичних, не дуже й доказових, але цілком звично сформульованих нападів «Нью-Йорк таймс», «Балтімор Сан» чи «Пост». У цьому розумінні, вважав Рузвельт, американці пнулися бути ще більш традиційними, ніж «старші брати», англійці, які стояли на тому, що думка, яку один раз сформулювали ті, хто відповідав за тенденцію, мусить бути сталою, незмінною; коректування можливе дуже незначне; престиж великої нації не дозволяє різких поворотів — нікому, ніколи і ні в чому. Тому президент і намагався зрозуміти, що ж саме в його посланнях Сталіну — цілком відвертих, написаних у найдружелюбніших тонах, — могло так дратувати кремлівського лідера. Прислухаючись до порад членів свого штабу, зберігаючи з тими, хто входив до його оточення, найкращі, дружні стосунки, Рузвельт все-таки особливо важливі рішення приймав єдиноправно (тільки від Гопкінса, Моргентау та Ікеса він не таїв нічого); він сам переписував документ, якщо бодай одне слово здавалося йому надто розпливчастим, не досить певним, надміру різким чи, навпаки, занадто м'яким; оскільки він зачитувався Кантом, йому здавалося, що причинність неодмінно поєднується з поняттям закону; оскільки в причинності прихована необхідність невсипущої думки, оскільки, нарешті, форма сприймання життя через слова є вираження необхідності життя, президент двічі просив свого особистого ад'ютанта знову принести йому папку з листуванням з питань про контакти в Берні й заглибився в аналіз саме того, що визначало ситуацію, тобто в слово, а те, що Сталін, вихований у духовній семінарії, ставився до слова зовсім не просто, було Рузвельту ясно. Текст свого послання здався президентові — після найприскіпливішого читання — цілком коректним; як досвідчений стратег політичної боротьби, він знав ціну тим словам-мінам, які заздалегідь закладаються у промови, що виголошуються державними й партійними діячами. …Тому, уважно простудіювавши текст — з олівцем у руці, прискіпуючись до кожної коми, — Рузвельт із спокійною впевненістю в своїй правоті і союзницькій чесності відклав послання і, зчепивши великі пласкі пальці, признався сам собі в тому, що його безперервно мучать кілька питань, на які він поки що не може, та, мабуть, і не хоче відповісте собі. По-перше, чому Сталін не пише про факт контактів з німцями Черчіллю, тим паче що головну скрипку там — судячи з повідомлення Донована — вели англійці на чолі з фельдмаршалом Александером; по-друге, чому Черчілль нічого не повідомив йому, Рузвельту, про ці переговори; і, нарешті, по-третє, як пояснити, що досі немає вичерпного аналізу цих переговорів, зробленого ВСС, — ті лише обмежуються добіркою уривчастих документів, які вони нібито одержали від англійців у Парижі і від тих негласних друзів у тутешньому британському посольстві, хто відповідав за питання розвідки й політичного планування. І Рузвельт признався собі, що на ці запитання не відповідати далі аж ніяк не можна, бо Росія за роки війни не тільки зазнала страшних втрат, але й заробила гігантський престиж у світі, бо виявилася головною силою в протистоянні режиму нелюдського гітлерівського тоталітаризму. …Військові передали йому меморандум, у якому доводили прагматичну вигоду капітуляції нацистів на тих чи інших ділянках Західного фронту, відповідальність за те, що росіян не ознайомили з такими можливостями, лежить на дипломатах; президента запевнили, що жоден американський воєначальник у контактах з нацистами участі не брав; у свою чергу, державний департамент, готуючи дні і ночі першу конференцію Об'єднаних націй у Сан-Франціско, подав Білому дому свою пам'ятку, з якої випливало, що в принципі зондувати контакти з противником доцільно, навіть коли мова йде про таких бридких людей, якими є нацисти типу Карла Вольфа, однак дипломати запевняли, що таких контактів американських представників у Європі не зафіксовано. «І все-таки, — було зазначено в пам'ятці, — ми не можемо виключити можливість особистих ініціатив тих чи інших учених і бізнесменів у нейтральних країнах, яких непокоїть ситуація в Європі після закінчення битви, особливо у тому разі, коли червоний прапор розвіватиметься над Берліном; особисте зондування такого роду продиктовано ні чим іншим, як тривогою за американські інтереси в Європі…» Рузвельт ухопився за слово «бізнесмени», відразу ж згадав чутки про скандал з братами Даллесами, які були начебто зв'язані з німецькою банківською корпорацією Шредера, чиї інтереси у США — навіть у нацистський час — представляли Джон і Аллен, відмінив заплановане запрошення Донована на вечір, попросив його через ад'ютанта приготувати детальне досьє по Бернському вузлу, «для того щоб, — наголосив президент, — наша розмова носила конструктивний характер, проблема цього варта; нинішнє становище, при якому начальник розвідки знає все, а президент — нічого, навряд чи піде на користь Америці». Донован, почувши таку тираду Рузвельта, зразу ж домовився з своїм давнім приятелем, директором адвокатської фірми «Джекобс і брати» Девідом Ленсом, компаньйоном братів Даллесів, повечеряти в ресторані Майкла Кірка о сьомій вечора. Там Донован і ввів свого друга в курс справи. — Ну, гаразд, — сказав Ленс, розстеляючи серветку на гострих колінах, — я розумію, що ситуація — не з приємних, але межу закону Аллен не порушив у жодному своєму вчинку… — Нехай би переступив, — відрізав Донован, — але так, щоб інформація про це не потрапила до Рузвельта! Він схибнувся на кодексі джентльмена, і я не уявляю, чим тепер скінчиться вся ця наша справа для Аллена… — Вона не може не скінчитися найбільшим успіхом для Америки, Білл, і ви це добре знаєте… Коли Рузвельт погодився в Ялті на те, що саме росіяни мають увійти в Берлін і таким чином присвоїти собі — на багато десятиріч наперед — славу головних переможців гітлеризму; коли він санкціонував створення комуністичної Польщі, кабінет якої буде візувати Сталін; коли він пішов на те, щоб визнати Тіто першою фігурою Югославії, то хтось же мусить у цій країні серйозно подумати про наше майбутнє?! А після контакту Аллена з Вольфом я зразу одержав від Шредера — цього разу із Стокгольма — запевнення в тому, що всі порти Німеччини можуть бути вже зараз розписані за нашими корпораціями… Більше того, розуміючи, що чекає на рейх, Шредер домігся передислокації всього патентного фонду рейху із Саксонії, куди Рузвельт дозволив увійти червоним, у Мюнхен, а це, Білл, не мало не багато тридцять мільярдів доларів, еге ж, саме так! Думка коштує дорого — і це справедливо. Отже, всі патенти рейху опиняться в нашій країні, і ми вирвемося ще на один порядок уперед порівняно з світом. Більше того: Шредер повідомив місця розташування підземних шахт у районі Лінца, де складовано полотна великих майстрів з Франції, Росії, Польщі та італійських галерей: це теж обчислюється мільярдами доларів… — Це коштує дев'ятсот сімдесят три мільйони доларів, — похмуро виправив Донован, — уже підраховано, мої люди працюють у цьому районі. — Невже? Поздоровляю. А за нашими відомостями, в цьому секторі дужо активні англійці та місцеві елементи, що стоять в опозиції до законної влади. — Законної влади в Лінці немає, — відрубав Донован, — там нацисти. — На жаль, з погляду букви, а не духу, нацисти — поки що принаймні — являють собою втілення законної влади, Білл, за них голосували на виборах. — Ви — так само, як і я, — знаєте, що за вибори були в Німеччині. — Так, але з владою, обраною таким чином, наша країна підтримувала дипломатичні відносини, влаштовувала прийоми в Берліні й надсилала телеграми, в яких вітала фюрера з днем народження. — Дейв, — похмуро сказав Донован, — не поринайте у трясовину логічних схем, давайте думати, як мені побудувати розмову з Рузвельтом. Це нелегка справа, і я хотів би якось обкатати на вас, перед тим як піду до нього… — Починайте, обкатуйте… — Судячи з того, що Москва дізналася про операції Даллеса, хоч як ретельно ми закамуфлювали справу іменем фельдмаршала Александера, я не гарантований зараз, що Кремль не матиме інформації й про Бернадота, і про те, що Даллес знову починає в Монтрьо через екс-президента Музі. — А вам не здається, що це буде дуже славно? — Тобто? — Нехай Рузвельт і Сталін сваряться один з одним, Білл, нехай! Я навіть пішов би на те, щоб допомогти Сталіну дізнатися якомога більше. — Це дилетантство, Дейв. Не заважати — так, згоден, однак коли в нашому відомстві допомагають, то розумний контрагент одразу відчуває і мій інтерес, і вашу зацікавленість… Мене по-справжньому непокоїть лише одне: а що як Рузвельт дізнається про наші сьогоднішні контакти із Шредером? Він осліпне від люті: Шредер це Шредер, бог з ним, та коли йому викладуть на стіл дані, що саме Шредер був головою гуртка «друзів Гіммлера» з тридцять третього року, а Даллес з ним і досі дружить… — Це буде погано, — погодився Ленс. — Від цього треба відмиватись… Чорт приніс на нашу голову Рузвельта! Всі розмови про те, що в нього нікуди не годиться здоров'я, не що інше, як метод для заспокоєння тих, хто бачить, у яку прірву він тягне цю країну своїм заграванням із Сталіним… Донован похитав головою: — Не треба, Дейв… Рузвельт досягне багато чого для цієї країни своїм методом — лагідністю і джентльментством… Ми хочемо добитися цього ж, але швидше — своїми методами, причому результати повинні дістатися людям нашої команди, а не його… А здоров'я президента справді зараз хороше, як ніколи… — Інформація надійна? — Цілком. Я попросив декого з моїх приятелів поговорити з його лікарями. Ленс ковтнув води, знизав плечима, обличчя його вмить постаріло: — Білл, кожне рішення є вираження долі. Доля — це слово для прояву внутрішньої достовірності. У цьому зв'язок майбутнього з життям, а необхідності — із смертю… Донован відкинувся на спинку крісла і тихо сказав: — Ви збожеволіли! — Він попросив офіціанта принести сигару, довго обрізав кінчик її, пихкаючи, роздратовано закурив, повторивши при цьому: — Ви збожеволіли, Дейв… Я хочу збагнути, як надійніше вибудувати захист для Аллена, і тільки… Його відкомандирування з Європи позбавить нас багато чого, це просто-таки неможливо… — Якщо Рузвельт дізнається про сьогоднішні контакти з Шредером, ви розумієте, що Аллена нам не втримати. І дуже раджу подумати ось іще про що: чи не настав час дати змогу Дядькові Джо дізнатися дещо про те, що роблять в Лос-Аламосі[20] підопічні Гровса? Донован тяжко хмикнув: — А що?! Ідея гарна, маневр відвернення уваги першокласний! По-моєму, ваші партнери в Португалії мають надійні виходи на зовнішньоторговельні організації червоних, туди можна подати витоки інформації на Москву… Це буде питання Гровса і Гувера, а не наше. Я не думаю, що Сталіна дуже цікавитиме дата майбутнього вибуху нашої штуки, але він перш за все замислиться над тим, чому ми від нього так старанно приховували роботу над зброєю, якою можна зламати будь-яку країну… Браво, Дейв, ідея чудова! …І все-таки, прощаючись, Ленс повторив: — Мені приємно, що маневр з Гровсом про відвернення уваги здався вам цікавим, Білл, але все одно це паліатив; вирішувати треба — так принаймні звик робити я — раз і назавжди, заздалегідь, кардинально! На цьому вони й попрощалися. Те, про що тричі говорив Ленс, начальник американської розвідки заборонив собі повторювати і навіть думати про це; тактику розмови з президентом «дикий Білл» вибудував точно: так, контакти з Вольфом у Берні мали місце; так, це пошук альтернативи — після того, як Канаріс опинився в концентраційному таборі, фельдмаршала Віцлебена Гітлер повісив на дибі, а Гердлера чи то повісив, чи то кинув у підземну тюрму, це необхідність, бо треба безпомилково знати тих, хто протистоїть ідеології більшовизму, особливо в останні дні перед крахом гітлерівського рейху. Схема розмови була точна, позначена печаттю достоїнства — цього Рузвельт вимагав від усіх своїх співробітників: «Насамперед — достоїнство, яке включає в себе такі поняття, як відповідність вчинків нашій ідеї, гумор, доброта і цілеспрямованість». Ну, а Шредер? А що, коли він почне копати на Шредера? Тоді неминуче стане відомо й те, що він, Донован, покривав Даллеса, коли той рятував активи нациста Шредера в банках світу, добре знаючи все про цю страшну людину, одну з найстрашніших, з якою будь-коли зводило життя когось із американців. …А Рузвельт, одержавши назавтра коротку пам'ятку Донована, попросив його надіслати шифровку Даллесу з наказом припинити всі переговори з німцями — віднині й назавжди; при цьому президент передав начальникові ВСС копію свого послання російському прем'єрові, попередивши через ад'ютанта, що, «надсилаючи листа Сталіну, написаного на підставі документів ВСС, усю відповідальність він бере на себе, а моральний тягар незручності — якщо він виникне — президент поділить з ним, Донованом…»  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка