Юліан Семенов


Ось як уміє працювати гестапо! — I



Сторінка4/20
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.27 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20
Ось як уміє працювати гестапо! — I


 

…Бомбили центр Берліна; над Бабельсбергом не літали, тому світло в районі не вимкнули, хоч лампочки горіли, як завжди, тьмяно. — Тільки, будь ласка, Ганс, — попросив Штірліц, — не кладіть мені цукру, я п'ю каву з сахарином. Шофер озвався з кухні: — Так ви ж худий, пане Бользен, це моєму шефові доводиться остерігатися кожного шматка хліба, завжди ходить голодний… — Індійські йоги вважають стан голоду найкориснішим, — зауважив Штірліц. — Так що ми, німці, живемо в умовах піка корисності — майже всі голодні. На кухні було тихо, Ганс ніяк не прореагував на слова Штірліца, мабуть, згадав інструкції Мюллера, як поводитися в різних ситуаціях. «А може, все-таки я сам себе лякаю? — подумав Штірліц. — Може, хлопець справді приставлений до мене для охорони? Не країна, а гігантська банка зі скорпіонами, зрозуміти логіку вчинків практично неможливо, треба покладатися на свої власні відчуття… А коли я не зможу відірватися від мого стража і вийти на зв'язок з радистами, що мені тут робити? Який смисл перебування в Берліні? Я правильно зробив, що натякнув Мюллерові про можливість моєї особливої гри, нехай думає; судячи з усього, така відповідь влаштувала його, хоч справжньої розмови у нас ще не відбулося…» Кава була чудова, приготовлена за турецьким рецептом; Штірліц спитав: — Хто вас навчив так добре заварювати? — Син групенфюрера, Фріц. Він був ученою дитиною, знав по-англійськи й по-французьки, цілими днями читав книжки й підручники. Він же й натрапив на рецепт, як треба готувати справжню каву. Не ставити на електричну плиту, а тримати над нею, стежити, коли почне підніматися піна; хлопчик називав це якось по-вченому, не нашою мовою, але дуже красиво… Зараз, я пригадаю, як він перекладав… «Ефект смакового вибуху» — ось як він мудро це називав… — А де зараз син групенфюрера? Ганс підсунув до Штірліца мармелад: — Це варить моя мама, пане Бользен, будь ласка, пригощайтесь. — Ви не відповіли на моє запитання… — А ще я хочу просити вас покуштувати нашого сала… Тато робить його за старовинним рецептом, з рожевою прорістю, бачите, як гарно? — Еге ж, — відповів Штірліц, зрозумівши, що хлопець нічого йому не відповість, — із задоволенням покуштую вашого домашнього сала. Звідки ви родом? — З Магдебурга, пане Бользен. Наш дім стоїть на розвилці доріг, пригадуєте, поворот у напрямі до Ганновера і покажчик на Гамбург? Гарний дім, старовинний, з великою силосною баштою в садибі… — Я часто їжджу цією трасою, любий Ганс, але, на жаль, зараз не можу пригадати ваш гарний старовинний дім… Напевне, під червоною черепицею, а балки каркаса пофарбовані яскравою коричневою фарбою? — Ну звичайно! Отже, все-таки пригадуєте?! — Починаю пригадувати, — сказав Штірліц. — Якщо вам не важко, будь ласка, зваріть мені ще кави. — Зараз, пане Бользен. — А може, пізніше? Ваша кава вихолоне, допийте, Ганс… — Нічого, я люблю холодну каву. Син групенфюрера навчив мене готувати «айс-каву». Пробували? — Це коли у високу склянку з холодною кавою кладуть шматочок морозива? — Еге ж. — Дуже смачно, пробував. А ви пили каву «капучині»? — Ні, я навіть не чув про таку. — Пам'ятаєте, в середні ліки жили капуцини, мандрівні монахи? — Я не люблю попів, вони ж усі зрадники, пане Бользен… — Чому ж усі? — Тому що вони базікають про мир, а нам треба воювати, щоб знищити більшовиків та американців… — Взагалі ви правильно, добре думаєте… Так от, про каву капуцинів… Це коли в гарячу каву кладуть морозиво і утворюється дивовижна шоколадна піна. Боюсь, що каву «капучині» ми з вами питимемо тільки після перемоги… Ідіть, любий, я не затримую нас більше… Приготуйте запарки кави на три чашки, я теж люблю холодну каву, мені ще треба буде попрацювати… Коли Ганс вийшов, Штірліц витяг з кишені піджака маленьку таблетку снотворного, поклав її в чашку Ганса, закурив, глибоко затягся; зняв телефонну трубку й набрав номер Дагмар Фрайтаг, тієї жінки, справу якої передав йому Шелленберг. Голос у неї був низький, майже бас; Штірліцу подобався такий голос, як правило, бог наділяв ним високих, худорлявих, спортивного типу жінок з обличчям римлянок. «Ти завжди все вигадуєш, старий, — сказав сам собі Штірліц. — Ну то й що? — зразу заперечив він собі ж. — Це прекрасно. Треба нав'язувати явищам і людям, які тебе оточують, самого себе; непомітно, підкоряючись непізнаним законам, твої уявлення, твоя концепція, твої ідеї набудуть права громадянства, тільки треба бути впевненим у тому, що ти робиш правильно і що твоя ідея не є зло, тобто аморальність». — Мені дозволив потурбувати вас дзвінком професор Йорк, — сказав Штірліц. — Моє прізвище Бользен, Макс Бользен. — Добрий вечір, пане Бользен, — відповіла жінка. — Я чекала вашого дзвінка. — У вас очі зелені, — ствердно сказав Штірліц. Жінка розсміялась. — Увечері, коли вимикають світло під час бомбардувань, вони жовтіють. А взагалі ви правду кажете, зелені, котячі. — Чудово. Коли ви знайдете для мене час? — Та коли завгодно. Ви де живете? — У лісі. Бабельсберг. — А я в Потсдамі. Зовсім поряд. — Коли лягаєте спати? — Якщо не бомблять — пізно. — А якщо бомблять? — Тоді я приймаю люмінал і завалююсь спати звечора. — Зараз я обдзвоню своїх друзів — я щойно повернувся, треба з деким перекинутися кількома словами — і подзвоню вам ще раз. Може, якщо ви не заперечуєте, я приїду до вас сьогодні, тільки пізніше. «Зараз пишуть кожне моє слово, — подумав він, поклавши грубку. — І це непогано. Головне, коли розшифровку записів передадуть Мюллеру: зразу ж чи завтра? І в тому і в другому випадку мій виїзд замотивований. Побачимо, який міцний його Ганс; він звалиться через сорок хвилин, дві години безпробудного сну гарантує це зілля. А втім, він може відставити свою чашку і не засне. Що ж, тоді я поїду разом з ним. Після бесіди з цією зеленоокою Дагмар зроблю прогулянку по Потсдаму. Її будинок стоїть, якщо мене не зраджує пам'ять, за три блоки від того особняка, де живе радист. А може, в Дагмар є зручний вихід у двір — доведеться перелазити через паркани, нічого не вдієш: Москва повинна знати про те, що тепер уже й Борман не заважає переговорам із Заходом і що в це діло буде включено серйозних людей як у Швейцарії, так і в Швеції». Ганс повернувся з кухні, налив Штірліцу кави, допив свою, холодну, з сильнодіючим снотворним: запитав, що пан Бользен їстиме на сніданок: він, Ганс, чудово готує яєчню з шинкою. — Спасибі, любий Ганс, але до мене приходить дівчина, вона знає, що я їм на сніданок… — Пане Бользен, групенфюрер сказав, що дівчина загинула під час нальоту… Пробачте, що я змушений вас засмутити… — Коли це сталося? — А ще я вмію робити морквяні котлети, — сказав Ганс. Він просто пускав повз вуха запитання, на яке йому не велено було відповідати. — Я запитав вас, Ганс, коли загинула моя покоївка? — Та я не знаю, пане Бользен. Я маю право відповідати вам лише про те, що мені відомо. — От бачите, як добре, коли ви пояснюєте мені. Не дуже чемно мовчати, коли вас запитують, або ж розмовляти про інше. — Так, це зовсім нечемно, ваша правда, пане Бользен, але я не люблю брехати. Як на мене, то краще мовчати, ніж говорити неправду. — Ходімо, я покажу вам вашу кімнату. — Групенфюрер сказав, що я повинен спати внизу. Мені треба блокувати вхід до вас на другий поверх. Якщо дозволите, я спатиму вночі у кріслі… Ви дозволите присунути його до сходів? — Ні. На другому поверсі немає туалету, я вас тривожитиму… — Нічого страшного, тривожте, я швидко засинаю. — В даному разі я кажу про себе. Я не люблю тривожити людей даремно. Будь ласка, присуньте крісло… Ні, ще ближче до сходів, але так, щоб я міг ходити, не звертаючись з проханням до вас відсунутися вбік. — Але групенфюрер сказав мені, що я повинен бути вашою тінню скрізь… — У вас яке звання? Капрал? Ну, а я — штандартенфюрер. — Я вас охороняю, пане Бользен, а накази мені дає групенфюрер. Пробачте, будь ласка… — Мабуть, ви хочете, щоб я подзвонив Мюллерові? — Саме так, пане Бользен, будь ласка, не гнівайтесь на мене, але ви самі не похвалили б солдата, який не виконує наказу командира. — Прошу нас, любий Ганс, подайте мені апарат, шнур подовжений, можете брати зі столу спокійно. Ганс подав Штірліцу телефон, прикривши рот долонею, позіхнув, зніяковів і запитав: — Чи можу я випити ще півчашки кави? — А чого ж, звичайно. Погано спали сьогодні? — Так, довелося багато їздити, пане Бользен. Штірліц набрав номер. Відповів Шольц. — Добрий вечір, це Штірліц. Будьте ласкаві, з'єднайте мене з вашим шефом. — З'єдную, штандартенфюрер. — Спасибі. Мюллер підняв трубку, засміявся своїм дрібним, жвавим, уривчастим сміхом: — Ну що, вже почався нервовий приступ? Молодець Ганс! Далі буде ще гірше. Дайте мені його до телефону. Штірліц простяг трубку Гансу, той вислухав, двічі кивнув, запитливо подивився на Штірліца, чи хоче той говорити з шефом, але Штірліц підвівся і пішов у ванну. Коли він повернувся, Ганс сидів у кріслі і тер очі. — Лягайте, — сказав Штірліц. — Можете відпочивати, ви мені сьогодні більше непотрібні. — Спасибі, пане Бользен. Я не заважатиму вам? — Ні, ні, ні в якому разі. — Але я інколи хроплю… — Я сплю з тампонами у вухах, хропіть собі на здоров'я. Білизну візьміть нагорі, знаєте де? І Ганс відповів: — Так…  

…Ганс заснув через двадцять хвилин. Штірліц укрив його другим пледом і спустився в гараж. Коли він вивів машину з двору, Ганс, похитуючись, підвівся з крісла, підійшов до телефону, набрав номер Мюллера і сказав: — Він поїхав. — Я знаю. Спасибі, Ганс. Спи спокійно і не прокидайся, коли він повернеться. Ти в мене молодчина.  

…Штірліц зупинив машину в провулку, не доїжджаючи двох блоків до невеличкого триповерхового особняка радиста; він подзвонив, освітивши сірником прізвища квартиронаймачів — їх тут було четверо. Радистом виявився немолодий німець, справжній берлінець, Пауль Лорх. Вислухавши пароль, який Штірліц назвав пошепки, він лагідно всміхнувся, запросив Штірліца до себе; вони піднялися в маленьку двокімнатну квартиру, Лорх передав Штірліцу два крихітні аркушики з колонками цифр. — Коли одержали? — спитав Штірліц. — Учора вночі. Перша шифровка повідомляла: «Чому зволікаєте з передачею інформації? Нас цікавлять нові дані щодня. Центр». Друга якоюсь мірою повторювала першу: «За нашими відомостями, Шелленберг розвиває особливу активність у Швеції. Чи відповідає це істині? Якщо факт підтверджується, назвіть імена людей, з якими він контактує. Центр». — Де передавач? — лише губами спитав Штірліц. — Схований. — Можемо зараз з'їздити? Лорх заперечливо похитав головою: — Я можу привезти його завтра під вечір. — Було б добре зробити це сьогодні… Ніяк не вийде? — Ні, я мушу бути на роботі о шостій, а ми тільки о п'ятій повернемося. — Ждіть мене завтра чи післязавтра. Цілу добу. Викличіть лікаря, замотивуйте хворобу, але зробіть так, щоб ви були на місці. Ваш телефон не змінився? — Ні. — Я можу подзвонити… В мене досить складна ситуація… Мені зараз важко розпоряджатися своїм часом, розумієте… Ви все ще працюєте собачим перукарем? — Так, але зараз доводиться стригти й людей… Тому я їжджу рано-вранці в госпіталь… — Ваш телефон у довідковій книзі, як і раніше, зв'язаний з вашою професією? — Так. — Скільки ще залишилося собачих перукарів у місті? — Дві дами, вони спеціалізуються на пуделях. Чому ви шепочете? Я цілком надійний. — Звичайно, звичайно, — так само беззвучно відповів Штірліц. — Я не маю сумніву у вашій надійності, просто я стомився і в мене нерви на грані, пробачте… — Хочете міцного чаю? — Ні, спасибі. Може, вам подзвонить мій… одним словом, шофер. Його звати Ганс. Він приїде за вами — якщо не зможу я — на моїй машині. Номер машини есесівський, не лякайтесь, усе гаразд. Стригтимете мого пса в тому разі, коли я сам не зможу прийти до вас. Але я повинен прийти до вас неодмінно. Ось текст шифровки, передайте її завтра до мого приходу. «Шелленберг дійсно почав нову серію таємних переговорів у Швейцарії і Швеції. Контрагентами називає Бернадота — в Стокгольмі і Музі — в Монтре. Мені доручено підготувати для перекидання в Стокгольм, в оточення графа Бернадота, якусь Дагмар Фрайтаг, філолога, тридцяти шести років, залучена до роботи Шелленбергом після арешту її чоловіка, комерсанта Фрайтага, за висловлювання проти Гітлера. Мюллер приставив до мене свою людину, Борман, мабуть, поінформований про контакти з Заходом, бо зажадав від мене зробити все, щоб факт переговорів з нейтралами, які насправді представляють Даллеса, був поки що найвищою таємницею рейху, найбільше він не хоче, щоб про це дізнався Кремль. Юстас».  

…Мюллер вислухав керівника особливої групи спостереження, пущеного за Штірліцом, записав адресу Лорха й сказав: — Спасибі, Гуго, чудова робота, знімайте з нього ваші очі, мабуть, він поїде зараз до цієї самої Дагмар Фрайтаг. Відпочивайте до ранку. Потім Мюллер запросив доктора філології штурмбанфюрера Герберта Ніче з відділу дешифрування й запитав його: — Докторе, якщо я дам ряд слів з ворожої радіограми, ви можете її прочитати? — Яка довжина колонки цифр? Скільки слів вам відомо з тих, що зашифровано? Які це слова? Міра достовірності? — Хм… Та краще б вам не знати цих слів… Ви розкасуйте ті слова, котрі я вам назву по групах, що працюють поза нашим приміщенням… Слова, котрі я вам назву, небезпечні, докторе… Якщо їх знатиме хтось третій у нашій установі, я не дам за вас і понюшки тютюну… Отже, ось ті слова, які обов'язково звучатимуть у шифрограмі… «Дагмар», «Стокгольм», «Фрайтаг», «Швейцарія», «Даллес», «Мюллер», «Шелленберг», «Бернадот»; цілком можливо, що з провокаційною метою будуть названі святі для кожного члена партії імена рейхсмаршала, рейхсфюрера і рейхслейтера. Більше того, цілком можливо, що згадуватиметься ім'я великого фюрера німецької нації… Я не знаю, який буде шифр, але, мабуть, він виявиться таким же, яким оперувала російська радистка… — Та, яку заарештував Штірліц? У госпіталі? — Еге. Штірліц зумів виявити її саме в «Шаріте», ви цілком праві. Мюллер витяг із сейфа перехоплені шифровки, поклав їх на стіл перед Ніче й сказав: — Поки суд та діло, спробуйте помудрувати з цими цифрами, підставивши сюди такі слова… «Вольф», «Даллес», «Шлаг», «пастор», «Мюллер», «Швейцарія», «Берн», «Шелленберг»… Можуть згадувати імена Гіммлера і Бормана в паскудному, наклепницьому підтексті. Якщо не всі, то більшість цих слів, я думаю, є в цих цифрах… Я залишусь ночувати тут. Так що дзвоніть, Шольца я попередив, — він мене негайно розбудить…  



Шольц розбудив його о шостій, коли вже світало; небо було високе, попелясте; сьогодні не бомбили, тому не було димних пожарищ і не літала ще тепла, невагома крематорська кіптява. Доктор Ніче поклав перед Мюллером розшифрований текст: «Шелленберг з санкції Гіммлера має намір вести переговори у Швейцарії з американцями. Мені санкціоновано свободу дій, негайно потрібний зв'язок, детальне донесення передасть пастор, якого я переправляю в Берн. Юстас». Мюллер заплющив очі, а потім м'яко загойдався в кріслі — сміх його був беззвучний, він хитав головою і гмукав, ніби застудився на вітрі. А коли йому передали шифровку, яку надіслав Штірліц через Пауля Лорха після його розмов з ним, з Мюллером, з Шелленбергом і з Борманом, шеф гестапо відчув таку втіху, таку солодку радість, якої він зазнав лише в дитинстві, допомагаючи дідусеві працювати в полі навесні, коли наступала пора догляду за саджанцями на їхньому винограднику. Він мав право на таку радість. Він домігся того, що Штірліц став сліпим виконавцем його волі: віднині питання можливої конфронтації між Кремлем і Білим домом перестало бути абстрактною ідеєю. Якби таке сталося — Мюллер врятований. А втім, шанси його і Бормана на порятунок збільшились незмірно, навіть якщо збройної конфронтації між росіянами й американцями не станеться — все одно, розвідка червоних не може не зацікавитися тим, як і надалі реагуватимуть на мирні переговори Борман і він, Мюллер; від них же залежить, припинити їх чи навіть сприяти, щоб вони продовжувались…  

Опори майбутнього реваншу


 

Борман виїхав з Берліна на світанку. Він відправився у Потсдам; тут, у лісі, в невеличкому особняку, обнесеному високою огорожею, що охоронялась п'ятьма ветеранами НСДАП і трьома офіцерами СС, яких виділив Мюллер, доктор Менгеле обладнав спеціальну лабораторію «АЕ-2». Так закодовано називався його госпіталь, найвища таємниця Бормана, про яку він не доповів фюрерові. Саме сюди привозили — вночі, в машинах із заштореними вікнами — тих кандидатів, яких за його особистим дорученням відбирали для нього найдовіреніші люди рейхслейтера. Менгеле робив тут пластичні операції; першого прооперували оберштурмбанфюрера СС Гросса, сина «старого борця», друга рейхслейтера, що захищав його на судовому процесі в двадцятих роках. Саме він підказав адвокатам ідею кваліфікувати вбивство, яке вчинив Борман, як акт політичної самооборони в боротьбі з більшовицьким тероризмом. Тепер, через двадцять два роки, Борман зорієнтував молодшого Гросса на майбутню роботу в сіоністських колах Америки; хлопець закінчив Ітон, його англійська була бездоганна, працював під керівництвом Ейхмана, допомагав Вальтеру Рауфу, коли той випробовував свої душогубки, де знищували єврейських дітей. Менгеле змінив Гроссу форму носа, зробив обрізання й переправив татуйований есесівський номер на той, що наколювали євреям перед знищенням у газових камерах у концентраційних таборах, — «1.597.842». Другим до лабораторії «АЕ-2» було доставлено Рудольфа Вітлоффа; він виховувався в Росії, батько, працював у торговій фірмі Сімменса-Шуккерта, хлопчик ходив до російської школи, мову знав досконало; практикувався у групі Мюллера, що займалася «Червоною капелою». Менгеле зробив Вітлоффу шрам на лобі, наколов — через шматок шкіри, вирізаної з лівого плеча російського військовополоненого, — портрет Сталіна і слова «Смерть німецьким окупантам». Сьогодні Менгеле провів третю операцію: для проникнення в ряди радикальних арабських антимонархістів готувався Клаус Ньойман. Борману треба було поговорити з кожним із трьох його людей: за законами конспірації ніхто з цієї трійки не повинен був бачити один одного. Борман їхав зруйнованим містом і досі не міг відповісти собі, чи має він право поставити всі крапки над «і» в розмові з трьома обраними. Він вагався: чи просто орієнтувати людей на глибинне проникнення в тили ворога, чи сказати те, що було ясно всім: «Нашу битву програно, війна закінчиться найближчими місяцями, якщо тільки не станеться диво; вам випало відповідальне завдання — віддати себе великій справі відновлення націонал-соціалізму. Принадність нашого руху полягає в тому, що ми відкрито й недвозначно проголошуємо вседозволеність кращим представникам обраної нації арійців у боротьбі за панування сильних. Так, мабуть, ми в чомусь прорахувалися, виставляючи право самих лише німців на абсолютне й незаперечне лідерство. Треба було розпалювати полум'я національної винятковості в тих регіонах світу, де тільки можна запалити мрію стати першими. Так, ми зважимо на цю помилку в майбутньому, і ви, саме ви, будете тими охоронцями вогню, які повинні закумулювати в собі пам'ять і мрію. Німці так чи інакше стануть лідерами, коли пожар національної ідеї запалає в світі. Нема класів, це нісенітниця марксистів, одержимих таємною єврейською ідеєю, нема і не буде ніякого «інтернаціонального братерства», яке проповідують російські більшовики, — кожна нація думає тільки про себе; нема ніяких протиріч у суспільстві, якщо тільки це суспільство однієї нації; чистота крові — ось запорука благоденства суспільства арійців». Борман розумів, якщо він зараз не скаже всієї правди своїм обранцям, то його справі — справі істинного, хоч і не оголошеного поки що наступника фюрера, — може бути завдано певної шкоди; але він добре розумів, що йому підібрали таких людей, яких виховано в сліпій, фанатичній вірі в Гітлера. Коли сказати їм відверто, що кінець рейху неминучий і близький, передбачити реакцію цих людей на слова правди неможливо. Він вправі припустити, що один з них негайно надішле листа фюрерові, в якому звинуватить Бормана в зраді, розповсюдженні панічних чуток і вимагатиме суду над зрадником. Уже було зафіксовано кілька доносів хлопчиків і дівчаток на своїх батьків: «Вони посміли говорити, що фюрер програв війну»; ці листи дітей показував Борману голова народного імперського суду Фройслер, плакав від розчулення: «З такими патріотами, як ці діти, ми подолаємо будь-якого ворога!» …Борман відганяв від себе думки про те, що наближається; людина сильної волі, він привчився контролювати не лише слова і вчинки, а й думки. Та коли на початку березня він виїхав на два дні в Австрію, в район Лінца, у справах НСДАП, пов'язаних з розміщенням і зберіганням творів культури — як-не-як з Росії, Польщі і Франції вивезено картин і скульптур на дев'ятсот сімдесят мільйонів доларів, — і побачив особняки, де розмістилось евакуйоване міністерство закордонних справ рейху, «уряди у вигнанні» Болгарії, Хорватії, Угорщини, Словаччини, коли він відчув жалюгідні рештки колишньої величі, йому стало абсолютно ясно — кінець. Не відступи на фронтах, не оперативні зведення Мюллера — гестапо про те, що все розвалюється, не дані обласних організацій НСДАП про голод та хвороби в рейху, а саме відчуття малості підкосило його. Поки він перебував у бункері, поряд з фюрером, і заведений розпорядок дня точно повторювався з дня на день: безперебійно працював зв'язок, Гітлер вільно оперував з картами і повідомленнями міністерств, — йому, Борману, було спокійно, бо гуркоту бомбардувань не було чути в підземній імперській канцелярії, їжу подавали смачну, офіцери СС були, як завжди, чудово одягнені, генерали приїжджали для повідомлення з точністю до хвилини; панувала ілюзія могутності; рейх усе ще окупував Данію, північ Італії, Голландію і Норвегію, війська СС стояли в Австрії, ще трималися гарнізони в Чехословаччині й Угорщині; тривожним було становище на Сході, але ж нація повинна стояти на смерть, хто захоче піти на добровільне самогубство?! Червоні виріжуть усіх, це очевидно, отже, німці захищатимуть кожний будинок, перелісок, поле, кожен сарай — мова йде про фізичне існування нації, переможуть приховані, таємничі пружини крові… Саме тоді, повертаючись з Лінца, Борман уперше усвідомив те, що сталося. І вперше йому треба було самому прийняти рішення, не чекаючи вказівки фюрера. І от саме тоді в його голові почав важко й лячно крутитися свій план порятунку. Спочатку йому страшно було признатися самому собі, що цей план остаточно визрів у ньому; він гнав думку від себе геть, він умів це. Та коли маршал Жуков почав готувати наступ на Берлін, коли Розенберг прочитав йому добірку передовиць «Правды» і «Красной звезды», Борман зрозумів: час вагань кінчився, настала пора активних дій. У чомусь допоміг Геббельс, з яким він тепер увійшов у тісний блок, зовсім відтерши таким чином Герінга, Гіммлера, Ріббентропа й Розенберга. Саме Геббельс у квітні прийшов до Бормана з перекладом статті, опублікованої в «Красной звезде» начальником Управління агітації і пропаганди ЦК ВКП(б) Александровим. Стаття називалася «Товариш Еренбург спрощує». — Росіяни пропонують німцям тур вальсу, — сказав Геббельс, тріумфуючи. Борман уважно прочитав статтю, в якій ішла мова про те, що існують різні німці, не тільки вороги; пора вже зараз думати, які стосунки між двома націями будуть після неминучої перемоги. Геббельс усе ще говорив про наївність Сталіна, про те, що німці завжди залишаться ворогами диких азіатів, а Борман навіть заціпенів від шаленої думки: «А раптом Москва справді простягає руку йому, Борману? Чому не нав'язати цій статті саме такого смислу?» Борман уже під кінець березня склав свій план порятунку, базуючись у своїх відправних посиланнях саме на такого роду припущення. Він вирішив відтепер ні в якому разі не заважати ні Гіммлеру, ні Шелленбергу в налагодженні контактів із Заходом. Більше того, Мюллер повинен буде допомагати їм у цих контактах, роблячи все, щоб жодна волосинка не впала з голови змовників. Але при цьому конче потрібно домогтися, щоб інформація про ці переговори повсякчасно, щогодини йшла в Москву, Сталіну. Нехай той жде, нехай думає, що в одну прекрасну, мить Гіммлер домовиться з Даллесом, нехай він живе під дамокловим мечем єдиного фронту європейців проти більшовиків. Хіба таке неможливе? Треба зробити так, щоб Гіммлер добився реальних результатів у цих переговорах, нехай собі! Треба умовити фюрера відвести із західного фронту практично всі бойові частини на Схід. Після цього вдарити по генеральному штабу, вигнати Гудеріана й привести на його місце Кребса — той розмовляє по-російськи, був у військовому аташаті в Москві (Кремль швидко вичислить персональні перестановки, там на це мастаки). А коли західний фронт буде відкрито американцям, коли їхні армії рушать на Берлін, треба звертатися до Сталіна з пропозицією миру; так, саме до нього, лякаючи його Гіммлером, — з одного боку, і некерованістю вермахту, його вищого командування, типу Гудеріана, Кессельрінга, Гелена, — з другого, пред'явивши йому, Сталіну, документи, які свідчили б, що Ялтинська угода стала аркушем паперу; нехай думає, кремлівський керівник уміє приймати парадоксальні рішення: або американці в Берліні і, таким чином, практично в усій Європі, або нова Німеччина Бормана, так, саме його Німеччина, яка буде готова відкинути армії американських плутократів і укласти почесний мир з Москвою, визнавши її — на цьому етапі — лідерство. «Мало часу, — сказав собі Борман. — Дуже мало часу і надто багато стадій, які мені треба пройти. Дуже важко дотримуватися ритму в кризовій ситуації, та коли я все-таки зможу дотриматися ритму, з'явиться шанс, що дозволить мені думати не про втечу, а про продовження справи мого життя». …Саме тоді він і згадав Штірліца. …Саме тоді, повернувшись до Берліна, він подзвонив Мюллеру і викликав його до себе, доручивши підготувати матеріал проти Гудеріана і Гелена. Саме тоді він і спитав його, хто зможе зробити так, щоб інформація про таємні контакти Гіммлера і його штабу пішла в Кремль. …Саме тому Штірліца й не заарештували негайно після повернення: він виявився тією ланкою, якої бракувало в комбінації, що починав Борман — на свій страх і риск, без вказівки тієї людини, яку боготворив і ненавидів водночас. Ситуація в Німеччині створилася така, що ті функціонери рейху, які, раніше поставлені в ієрархічній градації на строго визначене місце, з точно затвердженими правами й обов'язками, являли собою певні деталі однієї машини, забезпечували її злагоджену роботу, зараз, напередодні краху, зневірившись у спроможності вищої влади гарантувати не тільки харчування і дах над головою, але й саме життя, були охоплені єдиною думкою: як вискочити з вагона, що мчить під укіс, у прірву. Оскільки людям, які не мають справжньої суспільної ідеї, властива деяка гутаперчевість совісті, оскільки блага, які вони одержували, служачи фюрерові, були платою за злочин, безпринципність, покірність, боягузтво, зраду друзів, що потрапили в немилість, насильство над здоровим глуздом і логікою, ситуація, що склалася в рейху навесні сорок п'ятого, підштовхувала їх — в ім'я фізичного порятунку — до якогось фантастичного шабашу внутрішньої зради. Кожен, починаючи з Германа Герінга, «наці номер два», був ладен закласти улюбленого фюрера, тільки б мати бодай номінальну гарантію, що його самого не буде знищено. …Мюллер, вислухавши Бормана, одразу зрозумів: про контакти Штірліца з секретною службою росіян говорити рейхслейтеру не можна ні в якому разі. У Мюллера був свій план порятунку, тільки він не міг навіть уявити собі, що його план до такої міри змикається із задумом Бормана. Тому він сказав: — Якщо ви знайдете час прийняти Штірліца, рейхслейтер, якщо той наважиться повернутися до Німеччини, якщо він зможе подзвонити вам і йому пощастить доїхати до того місця зустрічі, яке ви йому назвете, я просив би вас — орієнтуючи його на майбутню роботу — особливо підкреслити таке: «Ваше головне завдання зараз зовсім відрізнятиметься від того, яке вже виконано. Ваше завдання полягатиме в тому, щоб оберігати Шелленберга та його людей. Ви повинні гарантувати абсолютну секретність їхніх переговорів — не тільки для того, щоб марно не ятрити серце фюрера, а й для того, щоб ця інформація не змогла дійти до Кремля. Поки ще невідомо, хто по-справжньому скористається результатами переговорів у Стокгольмі і Швеції; важливо лише, щоб Москва ні в якому разі не дізналася про самий факт їхнього існування». Борман тоді подивився на Мюллера якось особливо — насторожено й оцінююче, але нічого не спитав: він, як і більшість вищих функціонерів НСДАП, волів жити за принципом дитячої гри: «так» і «ні» не говорити, «чорного» й «білого» не називати; якби Мюллер вважав за потрібне сказати щось таке про Штірліца, що змусило б його, Бормана, прийняти певне рішення, то це могло б, зрештою, завадити справі; нехай відповідальність буде на Мюллері, він же розуміє, якого рівня комбінацію задумано, хіба він залучить до неї людину, в чесності якої бодай трохи сумнівається? Звичайно, ні. А коли — так? Ну що ж, це його справа, він — професіонал, він знає, що на нього чекає, коли він провалить операцію. Треба вміти відводити від себе зайве, залишаючи в пам'яті тільки абрис головної ідеї; за деталі відповідають професіонали, я, політик Мартін Борман, висуваю концепцію, завдання моїх співробітників у тому й полягає, щоб зробити її реальністю; ясна річ, ніхто з них не стане діяти проти духу й букви нашої моралі й закону; я живу долею Європи, нехай таємна поліція думає про те, як допомогти мені, Борману, в моїй справі. Відповідальність за деталь лежить на виконавцях; з них і спитають; ідея — непідсудна!  

…Тільки приїхавши в лабораторію «АЕ-2», Борман знайшов третю, найзручнішу форму розмови з кандидатами — веселу, дружню, відверту співбесіду товаришів по спільній боротьбі за світосяйні ідеали націонал-соціалізму. Явки, номери банківських рахунків — словом, деталі — були давно відомі його людям, форми зв'язку обговорено; залишилося тільки висловити напутні поради. Кожному належить побажати своє: Гроссу, до речі, й говорити нічого, чудовий спеціаліст у своїй справі — Ейхман набагато компетентніший від Альфреда Розенберга, бо практики завжди знають справу краще, ніж теоретики; Вітлофф розуміє Росію дуже добре, Мюллер і Кальтенбруннер високо цінили його ділові якості; Ньойман ріс в Александрії, його батько дружив там з родиною Рудольфа Гесса; розмову з кожним треба побудувати так, щоб сфокусувати їхню увагу на симптомах відродження ідеї націонал-соціалізму в світі. Саме цю проблему вони повинні усвідомити абсолютно точно — ніяких ілюзій; тільки тверезий аналіз фактів і нічого іншого. Борман навіть вирішив навести слова лауреата Нобелівської премії Карла фон Осецького, страченого в концтаборі після приходу Гітлера до влади. «Я скажу своїм хлопчикам, — думав він, — що ворога треба знати, як отченаш, бо ніхто так не розуміє тебе, як відкритий, безкомпромісний ворог, що не прагне до влади й слави (а втім, це одне і те ж)». Саме Осецький напередодні того дня, коли старий фельдмаршал рейхспрезидент Гінденбург прийняв фюрера і доручив йому створити уряд «національної єдності», сформулював суть того, що відбувається, так: «Камарилья з'являється лише тоді, коли аграрії відчувають погіршення свого становища, коли селяни починають шукати правду й знаходять її в тому, що їх оббирають єдинокровні юнкери, і аж ніяк не російські марксисти, американські буржуї чи безрідний єврейський капітал, а велика промисловість відчуває нову кон'юнктуру, яку можна виграти лише в тому разі, коли робітників приневолять твердою рукою до праці, а не до безконечних дискусій і страйків». «Нічого, — думав Борман, — я виголошу слова цього паршивця Осецького про «камарилью», нехай вони почують це з моїх уст. Їм доведеться жити серед ворогів, треба вчитися не реагувати на образливі політичні метафори. Єдність крові, жадоба авторитету, сліпота мас, його величність випадок — на цих китах ми відродимось. А потім я дам їм зв'язки з Мюллером, якщо той проявить себе остаточно…»  



…Менгеле, зустрівши Бормана біля воріт, сказав: — У вас сьогодні по-справжньому чудовий настрій, рейхслейтер! — Саме так, — відповів Борман і поплескав Менгеле по щоці.  


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка