Юліан Семенов



Сторінка3/20
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.27 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20
Задушне відчуття кільця


 

— А чому б вам самому не пустити собі кулю в лоб, штандартенфюрер? — спитав Шелленберг, поклавши свою м'яку жіночу руку на плече Штірліца. — Гарантую прекрасний похорон. — Я логік, — відповів Штірліц. — Люди моєї породи бояться підганяти події: шльопнеш себе, а через годину з'ясується, що ти потрібен живий… — Мені значно вигідніше, щоб ви були мертвий. — Щоб було на кого звалити провал переговорів Вольфа з Даллесом? Шелленберг зітхнув: — Звичайно… Ну, розповідайте, про що ви говорили з Мюллером… — Про операцію в Швейцарії. — Признайтесь чесно: на чому він вас узяв? — На знанні. Він знає більше за мене. Він знає все. — Якби він знав усе, ви вже висіли б на дибі, а мене тримали б в одній камері з Канарісом. Він знає тільки те, що йому слід знати. А от мені знову потрібен ваш піп… І ще хтось, через кого ми гнатимемо дезінформацію вашому новому покровителеві Мюллеру. Вас цікавить, чому я розмовляю з вами так відверто, незважаючи на те, що ви провалили діло? — Не я. — А хто? — Ми. Всі ми. А насамперед Вольф. — Ви думаєте, що кажете? — Думаю, думаю, завжди думаю… То чому ж ви й зараз зі мною відверті, хоч я й провалив діло? — Тому що ви розумієте: зв'язувати себе з Мюллером міцно — безумство. Ми, розвідка, можемо виринути. Він, гестапо, приречений на те, щоб утонути… Ви справді вже були в нього? — Був. — Він викликав вас? Не повідомивши про це мене? — Ви ж усе прекрасно знаєте, бригадефюрер… Я думаю, офіцер прикордонної варти на нашому «вікні» коло Базеля, де я переправляв пастора Шлага, був перевербований Мюллером, як-не-як це «вікно» було вашим особистим, у матеріалах гестапо воно не проходило… Через цього офіцера Мюллер вийшов на пастора. За старим пустили «хвіст», у Швейцарії поки що сильні позиції баварця, в об'єктиві інтересу пастора виявився, відповідно до нашого плану з вами, Даллес. Той вивів його на Вольфа; молода нація, розвідку тільки-но починають, досвіду мало — засвітились. Тому, що пастор підпорядкований мені, Мюллер загнав мене в глухий кут. Він не сказав мені й сотої частки того, що знає. Але він знає все. І про цю нашу розмову я мушу йому доповісти… Будь прокляті вовчі закони нашої фірми, але не я її заснував. — І не я… Що ви йому віддасте з нашої розмови? — Те, що ви дозволите… Шелленберг підвівся, походив по кабінету, зупинився біля книжкової шафи, взяв книжку в старовинній оправі (сап'ян із золотим обрізом), розгорнув потрібну йому сторінку (закладену червоною тасьмою) і почав читати: — Батько іронії й гумору Свіфт уже за молодих літ передбачав своє божевілля. Одного разу, гуляючи в саду з Юнгом, він побачив берест, на верхів'ї якого не було листя. Свіфт сказав Юнгу: «Я так само почну вмирати від голови». Страшенно гордий з вищими сановниками, Свіфт залюбки ходив до найбрудніших кабаків і там проводив дні й ночі у товаристві картярів, бандитів і повій. Хоч він був священиком, проте писав книги антирелігійного змісту, і тому про нього говорили: «Перед тим як дати йому сан єпископа, його треба заново охрестити». А сам про себе він написав так: «Слабоумний, глухий, безсилий, невдячний». Непослідовність його дивовижна: він був у відчаї, коли померла Стелла, жінка, яку він кохав, але, щоб заспокоїтись, писав комічні «Листи про слуг». Через кілька місяців після цього Свіфт втратив пам'ять, та мова його була, як і досі, гостра, мов бритва. Потім він провів рік у цілковитій самотності, зачинившись у кімнаті, нічого не читав і не писав. Він відмовився від м'яса і скаженів, тільки-но слуга з'являвся на порозі. Однак, коли він покрився чиряками, розум його просвітлів, і Свіфт без кінця повторював: «Я — божевільний». Потім він знову впав у стан повної прострації, але часом іронія спалахувала в ньому з давньою силою. Коли за кілька місяців до смерті на його честь влаштували ілюмінацію, Свіфт сказав: «Нехай би ці божевільні не зводили з розуму людей». Незадовго до смерті він заповів, відписавши одинадцять тисяч фунтів стерлінгів для душевнохворих. Він також написав епітафію, яка свідчить про жахливі моральні страждання, що безупинно мучили його: «Тут похований Свіфт, серце якого вже більше не крається від гордого презирства». Шелленберг поставив книжку на місце, різко обернувся до Штірліца: — Ви розумієте, навіщо я це прочитав вам? — Мабуть, хочете допомогти мені розгадати справжній психологічний портрет Мюллера? — Мюллер працює на рейхслейтера Бормана, і ви про це дуже добре знаєте. — На Бормана цей уривок не проектується, бригадефюрер. — Серце бідолашного Бормана вже давно розкраялося під гордого презирства до людей, що оточують його, Штірліц. Він усе ще живе з розкраяним серцем… «І цей планує мене для якоїсь комбінації, — зрозумів Штірліц. — Вони всі щось знають, а я не можу второпати, що саме. Мене грають. І якщо я не збагну, в якій ролі, то, мабуть, дні мої лічені. А що як і Мюллер, і Шелленберг почали свою партію з великої ставки? Обмінялись думками? Мабуть, так, дуже точний і той і другий у запитаннях, ніяких повторів. Але це — на мою користь. Їх підводить жагучий потяг до порядку, вони розподілили між собою ролі; їм треба спотикатися б, повторювати один одного, бути самими собою… «З ким пройшли його боріння? — вкотре вже згадував він оті вірші Пастернака, що прочитав у журналі, який купив у Парижі на розкладці восени сорокового року. — З самим собою, з самим собою». — Що ж, — сказав нарешті Штірліц. — З розкраяним серцем можна поскрипіти, якщо добре працюють печінка, судини, нирки й мозок. Коли людина з таким серцем має в голові те, що іншим і не снилося, тоді вона може, жити… — Гоп! Розумник! Ви — розумник, тому я прощаю вам те, чого не простив би нікому іншому. Ви посвячені в моє діло, Штірліц, хотів я того чи ні. Отже, мені нема потреби більше критися від вас. Коли я впевнюся у вашій нещирості, ви знаєте, що я зроблю, ми не бурші, аби лякати один одного словесами перед початком бійки… Так от, коли мені ясно, про що думає наш з вами шеф, рейхсфюрер, про що мріє наступник фюрера, рейхсмаршал Герінг, про що розмовляють між собою Гудеріан, Тіппельскірх і Гелен, вважаючи, що в їхніх кабінетах, перевірених зв'язковими вермахту, немає апаратури прослухування, то ні я, ні ви не знаємо, про що думає Борман. А він дуже предметно думає про близьке майбутнє, хіба не так? — Думаю, ви помиляєтесь. Він нероздільний з фюрером. — Штірліц, не треба. Він був нероздільний із заступником фюрера Штрассером і зрадив його. Він був нероздільний з вождем СА, кумиром націонал-соціалізму Ернстом Ремом і брав участь у його вбивстві; він був нероздільний з фюрером нашої партії Гессом і зрадив його, ще й перший півень не проспівав… Ви розумієте, чому я так відверто розмовляю з вами? Адже досі я ніколи так відкрито не виявляв таємну суть проблеми… Розумієте? — Ні. — Жуков ось-ось почне штурм Берліна, Штірліц. А це — кінець, хоч на Зеєловських висотах ми можемо на кілька днів зупинити їхні танки… Гелен доповів фюрерові цієї ночі, що сили росіян перевищують наші в п'ять разів. Отак-то. Я це чув на власні вуха. Ви хочете загинути під уламками нашої державної будови? Я — ні. Ось вам моя рука, потисніть її і покляніться, що ви служитимете тільки моїй справі — так, щоб ми пішли звідси вдвох… Чи втрьох… — А хто буде третій? Шелленберг довго мовчав, потім відповів запитанням: — А коли третій буде Мюллер? — Ви налагодили з ним добрі стосунки, коли я був відсутній? — З ним неможливі добрі стосунки. Але з ним можливі ділові стосунки. А його діло — це життя. І за це діло він готовий битися. — А вам не здається, що Мюллер буде тією каменюкою на дорозі, яка вас утопить? — Нас, — поправив його Шелленберг. — Нас, Штірліц. Не сепаруйтеся, не треба. У Мюллера повно такої інформації, яка нам з вами і не снилася. Він займався «Червоною капелою» росіян, я підключився лише до закордонних операцій, він вів розслідування особисто сам тут, у Берліні. Він залишив дещо про запас, він ніколи не спалює всі мости, він — я певен — береже якісь точки опору, чекаючи нових гостей з Москви… «Може, радисти, підпорядковані мені, яких заслали у Веддінг і Потсдам, теж чекають гостей? — подумав Штірліц. — А чому б і не чекати? І першим гостем буду я». Шелленберг закурив свій «Кемел», уважно простежив, як догорів провощений сірник, поклав його в попільницю диригентським жестом правої руки й мовив: — Він вів справу особливо законспірованої групи російської розвідки, на яку я вийшов наприкінці сорокового року, ви, мабуть, пригадуєте цю роботу… — Пригадую, — відповів Штірліц. (Ще б пак не пригадувати — провал тієї групи мало не коштував йому життя: один з учасників підпілля не витримав тортур, зламався, дав показання; на щастя, Штірліц жодного разу не контактував з ним; та людина, що була в нього на зв'язку, викинулась з вікна кабінету слідчого.) — Він вів справу Шульце-Бойзена й Харнака, і він знав, що якісь люди з цієї групи залишились, лягли на грунт. Він вів справу Антона Зефкова… Я вже не кажу, що йому відомо багато чого про всіх без винятку учасників змови двадцятого липня… Це не дуже цікавить тих на Заході, хто вже зараз підкрадається до таємниць російської розвідки в рейху, а втім, цією людиною є Даллес, і, звичайно, сер Уїнстон, але згодом цей інтерес буде пожираючим, маніакальним. — Даллеса й тепер цікавить усе, що пов'язано з учасниками змови генералів, бригадефюрер, — сказав Штірліц. — Йому потрібна легенда, у нього загострений інтерес до цієї справи, повірте. Хоча ви праві, російська розвідувальна мережа в рейху цікавить зараз Даллеса насамперед. Ви вважаєте, що Мюллера — коли він візьме з собою всі наші досьє — не повісять? — Якщо попадеться зразу після краху — можуть спохвату й повісити… Але ж в умовах нашого завдання зазначено головне правило: не попастися… Особливо в перші місяці, потім — уже не так страшно; гарячі голови охолонуть, емоції вгамуються, діло треба буде робити, серйозне діло… — Думаєте, Мюллер теж знає, як утекти? — Безперечно. Він готовий до цього краще за всіх. — Факти? — Є факти. Я їх знаю, Штірліц, і я дав йому зрозуміти, що знаю. Він цінить силу. Він оцінив мою силу. Його знання російського питання зробить наш союз дуже цінним, ми станемо свого роду консультаційною конторою — «виконуємо замовлення за готівку, гроші пересилати в Парагвай, столиця Асунсьйон, якість гарантуємо…» І щоб цей мій задум набрав реальної форми, нам потрібні дві людини… Одна з них має бути заплямована єврейською кров'ю. Не чистий, звичайно, єврей, а чвертькровка, а ще краще восьмушка, в Ейхмана є чудова картотека. Ви повинні попрацювати з ним, перш ніж ви пустите його в комбінацію… — В яку саме? — Перекинете його в Швейцарію. Що йому там робити? Скажу пізніше, дам ім'я людини, на яку його треба буде вивести. Мета? Наше бажання врятувати від фанатиків тих нещасних євреїв, які приречені на знищення в концентраційних таборах. — По-перше, я поки що не знаю, з ким мені доведеться працювати, бригадефюрер. По-друге, я не уявляю собі, до чого мені готувати цю людину, якщо, припустимо, у Ейхмана є потрібний персонаж. Шелленберг знову закурив, запитання Штірліца він ніби й не почув і провадив далі своє: — А другу людину звуть Дагмар Фрайтаг. — Шелленберг підсунув Штірліцу папку. — Ознайомтесь у своєму кабінеті, тільки потім поверніть мені. Це — незвичайна жінка: по-перше, вродлива, по-друге, талановита. Її мати — шведка. Ви повинні протягом трьох — п'яти днів щонайбільше перекинути її до Стокгольма, опрацювавши методи й форми зв'язку. В Стокгольмі вона — як доктор філології, спеціаліст із скандінавських рун — муситиме не так займатися дослідженням германо-скандінавської спільності в Королівській бібліотеці, як готувати підхід до сім'ї графа Бернадота. Ясно? Я починаю тур вальсу з графом, Штірліц. Мюллер натякнув, що ваше ім'я відоме партайгеносе Борману, ви ж зустрічалися з радником нашого посольства у Берні, що відповідає за справи партії, чи не так? Мабуть, Борман саме тому зацікавився вами, отже, ви гарантовані — на певний час — від будь-яких несподіванок з боку Кальтенбруннера чи того ж Мюллера. А якщо рейхслейтер Борман дізнається про Бернадота і коли це завдасть шкоди моїй справі, я пристрелю вас сам, тут, у цьому кабінеті, вам ясно? — Ясно, що мене загнали в глухий кут, бригадефюрер. Я гадаю, що за кожним моїм кроком стежать, я відчуваю, що в кожному моєму слові шукають неправду. Що ж, так навіть цікавіше жити. Але вбивати мене — навіть у цьому кабінеті — нерозумно, і обернеться це проти вас страшним, непоправним ударом. Дозвольте йти? Очі Шелленберга завмерли, щось хворобливе, важке з'явилося в них; але він усе-таки спитав усмішливо й доброзичливо: — Ви збожеволіли? — Я не Свіфт, бригадефюрер. Мені, як і всім нам, гарантовано смерть, тільки не від божевілля. — Поясніть, що ви мали на увазі, коли лякали мене? — Ні, я цього не зроблю. — Як ви смієте, Шті… — Смію! — Штірліц, перебивши Шелленберга, підвівся. — Все кінчено, бригадефюрер. Все. Нема начальників, нема підлеглих. Є розумні люди і є дурні. Є люди освічені, а є люди темні. Поразка роздягає суспільство, оголює добре й погане, ніяких попусків; тільки правда; виживуть ті, хто має голову на плечах, хто знає і пам'ятає. Так що зараз ви зацікавлені в мені аж ніяк не менше, ніж я в вас. А коли ні, то бог з вами. Смерті я не боюсь, бо тайкома, незважаючи на заборону фюрера, вірю у Всевишнього. Шелленберг підвівся з-за столу, походив по кабінету, з хрустом заклавши руки за спину, потім зупинився біля вікна, заклеєного хрест-навхрест паперовими смужками, щоб шибка не вилетіла від вибухових хвиль, зітхнув і гірко сказав: — А ви мені дедалі більше подобаєтесь, Штірліц. Який мерзотник! А взагалі все правильно: ми, верхні, програли країну, ви маєте право на позицію, кожному своє. Ідіть. І знайдіть мені в Ейхмана розумного, нещасного, але відчайдушного єврея. Він має вступити в контакт з рабином швейцарської общини в Монтре і з екс-президентом Швейцарії Музі — як мій особистий представник. А от чим від торгуватиме і по якій ціні, я скажу вам після того, як ви мені доповісте: «Він готовий до діла, і якщо він нас зрадить, я пущу собі кулю в лоб». Такий поворот вас улаштовує? Штірліц кивнув і стомлено сказав: — Хайль Гітлер!  

…Мюллер дивився на Штірліца важко, зосереджено, з відвертою неприязню. — Так, — сказав він нарешті, — ви правильно вичислили мої ходи. Я справді ввійшов у діло. Так, я справді домовився з Шелленбергом про координацію деяких кроків. Так, справді, готую ті досьє, якими можна буде торгувати в недалекому майбутньому з людьми Даллеса. Так, справді, мій шофер Ганс повідомлятиме мені про вас усе, але найдужче він повинен стежити за тим, щоб Шелленберг не ліквідував вас, коли ви зробите те, що він вам доручив. Тому не поспішайте, Штірліц. Не поспішайте! Ви повинні стати потрібним Шелленбергу в такій мірі, щоб він без вас заплавав. Відомий вам цей боксерський термін? Чи ви більше знаєтесь на тенісних? І не здумайте так відкрити себе перед Борманом, як відкриваєтесь переді мною. Ми з Шелленбергом, на жаль, змушені цінити розум інших: Борман не має цієї риси, бо ніколи не вів практичної роботи; давати вказівки легко, провести їх у життя — набагато складніше. Мюллер підвівся, підійшов до сейфа, відчинив масивні двері, вийняв папку, поклав її перед Штірліцом: — Це досьє адмірала Канаріса. Не зважайте на грайливість стилю, — нещасний, на жаль, був невиправним оригіналом, але те, що тут зібрано, прояснить, чому я сподіваюся на порятунок. Я маю на увазі сутичку американців з росіянами, бо тільки це дасть нам можливість лишитись. Читайте, Штірліц, я вірю вам, як собі. Читайте, вам це треба знати… «Джерело, близьке до Білого дому, повідомило мені, що іще влітку сорок першого року президент Рузвельт дав вказівку створити ВСС — «Відділ стратегічних служб»[4], організацію, якій ставили в обов'язок займатися політичною розвідкою і «чорною пропагандою», спрямованою проти країн осі. Справу цю курирує п'ятдесятивосьмирічний Вільям Джозеф Донован, якого називають «диким», — республіканець школи президента Гувера, тобто прихильник «сильної руки»; явний противник правлячої демократичної партії Рузвельта; ірландський католик, тобто бунтар за вдачею, що відкидає будь-які авторитети, крім, звичайно, свого; мільйонер, хазяїн адвокатської фірми, що обслуговувала некоронованих королів Уолл-стріту. Після призначення шефом ВСС «дикий Білл» зразу ж вступив у конфлікт з дуже близькою Рузвельтові людиною — з драматургом Робертом Шервудом, з тим, хто писав кістяки всіх промов президента і кого одного з перших було направлено на роботу у «Відділ». Будь-яка ідея втілюється на практиці під впливом того, хто керує повсякденною роботою; завжди у найідеальніший задум корективи вносять не ті, які придумали, а саме ті, які взялися за те, щоб видумку зробити дійсністю. За первинним задумом Рузвельта все було сконструйовано таким чином, щоб ВСС підкорявся об'єднаним штабам армії, флоту і авіації, але Донован, ветеран першої світової війни, нагороджений трьома вищими нагородами Америки, зміг сепарувати ВСС від армії і флоту. Донован був чудовим тактиком і вмів хитрувати: він набрав до ВСС багато таких співробітників, що закінчили Вест-Пойнт, тобто вважалися людьми армії, кадровими військовими, — це заспокоїло генералів; потім «дикий Білл» розчинив двері ВСС для «цивільних» — для тих, хто представляв інтереси корпорацій та банків. А оскільки так уже повелося в Америці, що навчальні заклади дістають фінансову підтримку не від держави, а від корпорацій, відслужуючи їм за це наукою, то разом з керівниками промисловості й фінансів до ВСС прийшла провідна професура найпрестижніших університетів. Коли Донован зібрав навколо себе штаб вірних йому людей, серед яких на перших порах виділялися представник «Юнайтед Стейтс стіл корпорейшен» Луїс Рім, магнат з Гаваїв, мультимільйонер Атертон Річардс, професор Гарвардського університету Джеймс Крафтон Роджерс і банкір з Нью-Йорка Джеймс Варбург, начальник ВСС сказав: — Друзі, починаючи будь-яку роботу, треба усвідомлювати, яким ми хочемо бачити її результат. Якщо працювати, озираючись на бюрократів з Державного департаменту, ми не зрушимо я мертвої точки; дипломатія — наука легальних можливостей, тоді як наша справа нелегальна з самого початку. Якщо ми вирішимо підстрахувати себе від наскоків Державного департаменту і станемо консультувати свої кроки з армією, ті замучать нас погодженнями та субординацією; велике право армії — відкритий удар, завоювання простору; наша справа не має нічого спільного і з цією доктриною. Ми зобов'язані знати все, що відбувається в світі, ми зобов'язані не просто розуміти тенденції розвитку в Римі, Бангкоку, Берліні чи в Мадріді, ми повинні організовувати ці тенденції, ростити людей, формувати думку, готувати заздалегідь партії й прем'єрів, щоб уже потім з ними, тобто з нашими кадрами, працював Державний департамент, а якщо буде потрібно — то й армія. Заради Америки ми готові лишитися в тіні, нехай лаври переможців дістануться тим, хто позує репортерам; великий бізнес, на якому утвердилися Штати, не любить реклами, він віддає перевагу свободі рук в ім'я великого дійства. Гроші у нас є, за роботу треба вміти платити, хто як не Уолл-стріт знає про це; тому ви не маєте права скупитися й розмінюватися на дрібниці; ви повинні підтримувати риск: свободу рук нашим співробітникам гарантовано — тільки за цих умов ми створимо такий апарат таємного дізнання, який буде потрібен Америці віднині і назавжди! Пам'ятайте: думати треба не про сьогоднішній день і навіть не про завтрашній: Німеччина приречена, війну на два фронти не дано виграти жодній державі; наше завдання полягає в тому, щоб уже зараз думати про майбутнє того світу, в якому житиме Америка… Донован був прекрасним оратором: його двічі висували на пости — віце-губернатора і губернатора Нью-Йорка від республіканців, він умів переконувати — навіть Рузвельта; був сміливою людиною, воював на передовій, тому не боявся брати на себе відповідальність («Єдине, за чим шкодую, — говорив він у вузькому колі друзів, — то це за тим, що був дуже молодий у вісімнадцятому, коли служив у Росії, в нашому експедиційному корпусі; наші йолопи витали в емпіреях: «ось-ось більшовики впадуть самі». А вони самі ніколи не впадуть. Коли б я мав тоді свободу рук, я знав би, як повернути до Петербурга Керенського»); він мав чудові зв'язки з тими, хто платить в Америці. Тому він і почав роботу широко і всеохватно. — Не лякайтеся найсумнівніших контактів, — безперестану повторював Донован своїм співробітникам. — Шукайте людей скрізь, де тільки можна; коли б я був певен, що запрошення Сталіна на пост віце-директора ВСС принесе успіх справі, я не задумуючись попросив би його зайняти кабінет навпроти мого й підтримував би з ним найкращі стосунки — до того дня й години, коли з Гітлером буде покінчено… Головним відділом ВСС стало управління досліджень, розвідки й аналізу. Не тільки банкіри, випускники Вест-Пойнта і юристи зібралися тут, а й цвіт американської журналістики, починаючи з Джозефа Олсопа і кінчаючи Уолтом Ростоу. Очолювали роботу професори Шерман Кент[5] і Еврон Кіркпатрік[6]. Але створення другого за масштабом і значенням підрозділу ВСС, названого «відділом робітничого руху», викликало у Вашінгтоні бурю. Перший ударив у дзвони тривоги директор ФБР Джон Едгар Гувер, який ревниво стежив за тим, як Донован розгортає політичний розшук у світі; Гувер, котрий звик бути безконтрольним хазяїном секретної служби в країні, виявився непідготовленим до того, що всі закордонні операції привласнив собі мільйонер з Уолл-стріту. — Нехай це і не його ідея — створити «робітничий відділ», а полковника Хебера Бланкенхорста, за яким не тільки армія, але й сенатор від Нью-Йорка Роберт Вагнер, — доводив своєму покровителю сенатору Трумену шеф ФБР, — все одно це неприпустимо! Подумати тільки — він запрошує тих, хто зв'язаний з робітничим рухом, у державну установу США! Він призначив шефом цього відділу єврейського юриста Артура Гольдберга[7]; його предки емігрували до нас з Росії. Трумен, як підтверджує моє джерело, близький до Капітолію, слухав Гувера мовчки, певних відповідей не давав, відбувався жартами, проте всі імена записував на окремих аркушиках паперу. Взагалі замислитися було над чим: Донован дозволив Гольдбергу запросити у «Відділ» кількох учасників «батальйону Лінкольна», які воювали в Іспанії пліч-о-пліч з російськими комуністами проти військ генералісимуса Франко і льотчиків рейхсмаршала Герінга; більше того, він узяв на роботу тих профспілкових діячів, які раніше активно виступали проти монополій і підтримували страйкарів. Але Донован посміювався: — Я уявляю, що буде з Гувером, коли він дізнається, що я запросив в управління «досліджень, розвідки й аналізу» колишнього німецького комуніста Герберта Маркузе. Гувер уміє ловити гангстерів та шпигунів у Штатах, але він нічого не розуміє в міжнародних справах: я не можу працювати з підпільними профспілками в окупованих країнах без допомоги радикалів; ніхто так точно не визначить ситуацію в рейху Гітлера, як Маркузе; настане час, і ми розберемося з нашими лівими, але це буде після того, як вони зроблять усе для перемоги над нацистами і зміцнення наших позицій у Європі, коли там утвориться вакуум. І все-таки Донована викликали в Капітолій на розмову — звичайно, з «подачі» Гувера. Так само посміюючись, він сказав: — Якщо ми хочемо мати організацію, котра складається з кристальних — з нашого погляду — людей, яких міряє своєю міркою Гувер, тоді вийде мертвонароджене дитя, бо працюють люди, а не анкети; дайте моїм співробітникам шанс на риск запрошувати в апарат того, кого вони вважають за потрібне. Візьміть до уваги, що відділ контррозвідки ВСС очолює такий відомий усім вам юрист, як Джеймс Мерфі, — він завжди захищав інтереси наших концернів, саме тому й налагодив чудові стосунки з профспілками, особливо лівими, щоб знати про все, що відбувається в стані противника. Донован говорив це в ті дні, коли перші бюлетені ВСС почали надходити в Білий дім. Готували їх молоді співробітники ВСС Артур Шлесінджер[8], Леонард Мікер[9] і Рей Клайн[10]; інформація була цікава, об'єктивна; від Донована відчепилися, він тільки цього й добивався; руки розв'язані; почали перекидати агентуру в Лондон, Африку, Китай, Індію; пішла справжня робота про запас… Потім Донован створив МО — відділ моральних операцій, тобто штаб психологічної війни, де писали сценарії радіограм на Німеччину, Італію, Японію; там же випускали листівки для руху Опору в Європі, розробляли кістяки газет для підпілля, підшукували майбутніх редакторів, коментаторів, провідних репортерів, тобто налагоджувався зв'язок з європейською інтелігенцією. Оскільки у відділ МО треба було залучати людей лівих переконань (бо праві у глибині душі завжди щиро симпатизували фашизмові), Донован, уміло балансуючи, створив СІ — особливий відділ секретної розвідки і СО — відділ спеціальних операцій. Він організував роботу цих ключових відділів таким чином, щоб лівий філософ Герберт Маркузе завжди передавав свій аналіз шефу, а ним був або мільярдер Джуніус Морган, або ж його рідний брат Генрі, або мільярдер Вандербільдт, або ж мільярдер Дюпон, відомі своїми правими, різко антиросійськими настроями. Всі зв'язки з підпіллям у Греції й Югославії контролював віце-президент Бостонського банку. Найбільша в США рекламна фірма «Вальтер Томпсон едвертайзінг едженсі» висунула свою людину на пост голови планового відділу ВСС; цьому ж агентству Донован віддав пости резидента відділу моральних операцій у Лондоні, начальника групи ВСС у Каїрі і керівника бюро «чорної пропаганди» в Касабланці. «Стандарт ойл» вимагала собі резидентури ВСС в Іспанії і Швейцарії, щоб звідти налагодити зв'язок з підпіллям у Бухаресті й організувати там свою мережу для спостереження за нафтовими родовищами в Румунії[11]. «Парамоунт Пікчерз», одна з найбільших кінокомпаній США, зажадала собі місця в резидентурах ВСС у Швеції, бо саме через цю нейтральну країну — з чудовими зв'язками в Європі — можна буде про запас завоювати величезний ринок для збуту своєї продукції. Банківська група «Гольдман і Закс» внесла на рахунок ВСС два мільйони доларів для допомоги Доновану в його роботі по створенню підпільних груп у Північній Африці: до війни ці банкіри мали там серйозні інтереси; за майбутнє треба платити — внесли наперед. Банківська група Меллона вимагала для членів свого клану ключові пости в резидентурах ВСС у Люксембурзі, Мадріді, Женеві; було складено угоду: після того як союзники звільнять Париж, пост голови філіалу ВСС у Франції також віддадуть клану Меллонів. Аліса, сестра Пола Меллона, найбагатша жінка в світі, вийшла заміж за Дейвіда Брюса, сина сенатора, мільйонера, який був членом штабу ВСС і начальником резидентури в Лондоні, — ключовий пост американської розвідки.[12] Оскільки ВСС було створено як дітище так званої «антинацистської тенденції Америки», оскільки росіяни були головною силою, що протистояла військам вермахту, оскільки саме ліве, тобто комуністичне й соціалістичне, підпілля відігравало провідну роль у партизанській боротьбі проти рейху, оскільки, нарешті, стосунки між Білим домом і Кремлем стали, як ніколи раніше, довірливими, корпорації вимагали створити противагу і «дикий Білл» зібрав у ВСС «російське угруповання», яке спиралося головним чином на емігрантів. Але Гувер, не знаючи того, що знали керівники правих сил США, не вгамовувався; коли в січні 1942 року два молодих співробітники ВСС, підкупивши сторожу іспанського посольства, проникли в святая святих дипломатичної місії, в «захищену» кімнату шифрувальників, і почали фотографувати кодову книгу, Гувера розбудив його секретар — новина про «віроломство» Донована, що вліз у справи ФБР, була того варта. Гувер подзвонив своєму заступникові і сказав: — Готуйте операцію проти «дикого Білла», досить, загрався! І коли через кілька місяців люди Донована знову проникли в посольство Франко, машини ФБР оточили приміщення за наказом Гувера і ввімкнули сирени тривоги; агентів ВСС заарештували, операцію по декодуванню шифрів, що мали особливо важливе значення для формування політики США на піренейському напрямку, було зірвано. Розлючений Донован примчав ранком у Білий дім. Викликали Гувера; той світився дружелюбністю: — Дорогий Білл, якби я знав, що в посольстві ваші люди! Я не міг собі уявити, що там працюють хлопці ВСС! Одне ваше слово, і все було б гаразд! Але ви зовсім забули свого давнього вірного друга Гувера… Примирилися «вороги» лише через кілька місяців, коли Донован дозволив Гуверу дізнатися про ту операцію, з якої взагалі й почалася справжня оперативна робота ВСС за кордоном. Смисл цієї операції Донована полягав ось у чому: після того, як війська англо-американців висадилися в Північній Африці і почали наступ проти армій вермахту, головну увагу як Рузвельта, так і Черчілля було сфокусовано на тому, чи пропустить Франко німецькі війська через Іспанію, чи дозволить рейху вдарити у підчерев'я наступаючим англосаксам, відрізати їх від Північного узбережжя Африки і таким чином позбавити будь-якої підтримки з моря чи збереже нейтралітет. Звичайно, всі симпатії Франко були, як і завжди, на боці Німеччини, але він стояв перед дилемою: пропустивши вермахт, він міг втратити статут диктатора, а його держава перетворилася б в окуповану територію, хоч фюрер запевняв, що жоден німецький солдат не залишиться на іспанській землі; Франко теж розумів, що, відмовляючи Берліну, він — у якійсь мірі — вигравав Лондон, змушуючи англо-американців припинити бойкот режиму і визнати його, Франко, єдиним і законним виразником інтересів іспанської нації. Служби рейху все-таки продовжували натиск, та й у Мадріді було досить таких сил, які ненавиділи західні демократії, вважаючи, що майбутнє світу — лише націонал-соціалістське суспільство. Тому сказати, який шлях зрештою обере Франко, було нелегко, але все-таки передбачити імовірність треба було заздалегідь. Донован вирішив випередити події: він прийняв рішення не просто зрозуміти й вичислити можливі перспективи, але й наказав своїм агентам нав'язати Франко лінію поведінки, вигідну союзникам. Граючи звичну для нього карту «противаги», Донован послав під дипломатичним «дахом» свого особистого представника в Мадрід, цією людиною був чікагський мільйонер Дональд Стіл, який зразу ж завів собі знайомих у вищому мадрідському світі, без упину повторюючи, що він — переконаний антикомуніст, воював з червоними у складі американського експедиційного корпусу, який було відправлено в Росію на допомогу білим арміям. Його змінив, діставши надійні зв'язки попередника, Грегорі Томас[13] — один з керівників парфюмерного концерну. Подарунки дамам світу він робив не вперше, духи — не хабар, а знак уваги; ніщо так високо не цінується за Піренеями, як знаки уваги, вони — ключ до сердець тих, хто має інформацію і може також передати нагору, Франко, те, що вважатиме за потрібне. Резидент ВСС Доунс зустрівся в Лондоні з колишнім президентом республіканської Іспанії Негріном; той сказав йому: коли Франко приєднається до країн осі й пропустить війська Гітлера через Іспанію, в країні може спалахнути громадянська війна, а вже «масовий партизанський рух — просто неминучий». Та оскільки в Іспанії нічого не було підготовлено, щоб розгорнути партизанську боротьбу, всіх людей Доунса заарештували, привезли в Мадрід, у підвали Пуерта дель Соль, і піддали третьому ступеню залякування. Кілька чоловік не витримали й призналися, що їх нелегально відправили з Марокко американці. Міністр закордонних справ Іспанії[14] викликав американського посла Хайєса: — Це безпрецедентний акт втручання в наші внутрішні справи! Це можна трактувати як крок до неспровокованої агресії! Ви готуєте в країні кровопролиття! А в цей час люди ВСС у Мадріді, розвозячи по особняках коробки з духами, запустили точно вичислену дезінформацію: «Це тільки початок, інфільтрація буде продовжуватись, бо Білий дім побоюється, що Франко відкриє ворота Іспанії вермахту». Франко, який боявся партизанської боротьби, знайшов можливість повідомити у Вашінгтон — через складний ланцюг контактів, — що він не пропустить військ рейху. Після того як інформація надійшла до Америки, Державний департамент доручив Хайєсу запевнити Франко, що засилання «групи комуністичних терористів» це не діло рук американської армії чи секретної служби, це авантюра іспанських республіканців та американських комуністів; того, хто подав їм певну фінансову допомогу, «вигнали з державної служби». Доунса справді звільнили з ВСС, але рівно через два місяці його призначили радником з особливих операцій при штабі генерала Ейзенхауера. Посол Хайєс, який раніше так гнівно виступав проти Донована та його людей, підписав з «диким Біллом» договір про «дружбу», і відтоді його першим помічником у посольстві став офіцер ВСС… Але ні Мюллер, ні Шелленберг, ні Канаріс не мали даних про те, що наступного дня після цього Гувер подзвонив Доновану й запропонував разом повечеряти;— вечір удався на славу, вороги стали друзями. — Ну-як? — спитав Мюллер. — Цікаво копав Канаріс? — Дуже цікаво, — відповів Штірліц, повертаючи Мюллерові папку. — Дані про операції ВСС кінчаються на сорок другому році? Мюллер хмикнув: — Штірліц, я належу до тієї породи людей, які перестають одержувати інформацію в ту саму хвилину, коли настає смерть. Ні Шелленберг, ні Мюллер, ні «іноземний відділ НСДАП» не знали також про те, що незабаром після цього становище Донована дуже похитнулось. А вже після того, як брат європейського резидента ВСС Аллена Даллеса мультимільйонер Джон Форстер Даллес очолив зовнішньополітичний відділ передвиборної кампанії кандидата в президенти Томаса Дьюї, різко нападав на Рузвельта, вимагав жорстоких заходів проти «червоної загрози» і лякав американців комунізмом, причому багато документів одержував безпосередньо від свого давнього друга й соратника по партії Донована, президент наказав, щоб йому доповіли, хто перевіряє роботу ВСС, хто фінансує її операції, не включені у перспективні плани, і які корпорації дістають приватну інформацію з державного відомства політичної розвідки. Ознайомившись з частиною одержаних матеріалів, Рузвельт сказав своєму найближчому співробітникові Гопкінсу: — Гаррі, вам не здається, що Донована пора усувати з ВСС? Той спитав: — Який привід? — Привід очевидний, — відповів президент і тицьнув пальцем у папку, що лежала перед ним. — Усіх членів штабу по виборах Дьюї — після його поразки — Донован узяв на ключові пости у ВСС, і всі вони зайняті в тих відділах, які планують операції по рейху, використовуючи свої давні зв'язки з фінансистами Гітлера.  

…Ця розмова у Білому домі відбулася в березні сорок п'ятого, через півтори години після того, як Штірліц повернувся в рейх. Усе в цьому світі поєднано незримими, дивними зв'язками — велике й мале, смішне й трагічне, підле й високе; часом ті чи інші перетинання доль не піддаються логічному поясненню, здаються випадковими, та саме ця уявна випадковість і є насправді однією з потаємних констант розвитку.  




Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка