Юліан Семенов



Сторінка20/20
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.27 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20
Павуки в банці — IIІ

 

…У ніч на тридцяте квітня Гітлер так і не зміг покінчити з собою. Вранці він зайшов до конференц-залу, як завжди, о дев'ятій годині. Був гладко поголений. Рука тряслася менше ніж звичайно. Перший доповідав командуючий обороною Берліна генерал Вейдлінг: — Бої точаться між Кантштрасе і Бісмаркштрасе. Все ще напружене становище на Курфюрстендам… Російські танки — за сімсот метрів від рейхсканцелярії… Надії на прорив армії Венка до центру міста нема, фюрер… Я ще раз і ще звертаюсь до вас з проханням погодитися на те, щоб вірні частини забезпечили ваш вихід з бункера. В моєму розпорядженні є люди, які зможуть організувати прорив до Потсдама — там ми спробуємо з'єднатися з Венком… Борман не дав відповісти Гітлеру, а запитав сам: — Яка гарантія, що фюрер не потрапить до рук ворогів? Ви берете на себе відповідальність за те, що не станеться найстрашнішої в світі трагедії? — Абсолютної гарантії я не можу дати, — пожувавши губами, відповів Вейдлінг, — але люди битимуться до останнього в ім'я врятування фюрера… Гітлер мовчав, дивився порожніми, округлими очима то на Бормана, то на Вейдлінга. І — нарешті — допоміг Геббельс. — Генерале, — сказав він, — ми чекаємо певної відповіді: ви, особисто ви, Вейдлінг, гарантуєте нам, що життю фюрера під час прориву не загрожуватиме небезпека? Він не попаде в полон? Коли це станеться, вам доведеться відповідати перед судом історії, і не тільки вам… — Пане Геббельс, на війні як на війні, — відповів Вейдлінг, — крім законів бою, велику роль відіграють прикрі фактори випадковості… Борман скрушно й співчутливо подивився на Гітлера. Той якось дивно посміхнувся і тихо сказав: — Спасибі вам, генерале Вейдлінг. Я вдячний вам за вірність і турботу про мене… Я залишусь тут…  



О другій годині дня фюрер запросив на обід свою кухарку фрау Марціалі, особистого секретаря фрау Гертруд Юнге, стенографісток Лізе й Інгеборг; Гітлер уважно спостерігав за тим, як Єва, тепер уже не Браун, а Гітлер, наливала вино у високі, з важкого кришталю, чарки. Вино вигравало бульками, і у вітальні стояв відчутний аромат винограду, примороженого першим нічним заморозком. Такі голчасті, легкі заморозки бувають у Відні наприкінці листопада. Фюрер покуштував суп і сказав: — Фрау Марціалі перевершила саму себе в кулінарному мистецтві: ця протерта спаржа просто чудова… В молодості я подовгу любувався на базарі в Лінці горами овочів, але ніколи мій пензель не зважився зафіксувати буйство природи, яке подарувала нам земля… Він звик до того, що під час застілля, коли він починав говорити, всі завмирали. Борман подавався вперед, вслухаючись у кожне його слово, інколи швидко робив помітки маленьким олівчиком у такому ж маленькому — завбільшки з сірникову коробку — блокнотику, але зараз Бормана за столом не було. Не було Геббельса, Герінга, Гіммлера, Кейтеля, Шпеєра — не було всіх тих, до кого він звик, а секретарки, яких він запросив уперше за ті роки, що працювали в ставці, їли собі спаржевий суп, і брязкання срібних ложок об тарілки здалося йому таким блюзнірським і протиприродним, що він жалібно зморщився, подивився на Єву, одягнену в розкішний сірий костюм, глибокий колір якого особливо підкреслювався діамантами, які прикрашали платиновий годинник, зітхнув і, спохмурнівши, замовк. Після того як подали фаршированого кролика, а йому поклали яєчні котлети з цвітною капустою, Гітлер, почувши бій високого годинника, що стояв у кутку їдальні, здригнувся й нагнув голову. І одразу ж заговорив. Слово зараз було для нього порятунком, надією, тим, що дозволяло йому бути тут, серед цих жінок, живих іще, красивих, милих. Боже, наскільки ж вони лагідніші за чоловіків, вірніші за них, делікатніші! — Вчора уві сні я бачив матір, — почав Гітлер, покашлюючи, немов перевіряв свій голос. Останніми днями після ін'єкцій голос сідав. Він звернув на це увагу нового лікаря, але той сказав, що це звичайна реакція організму на відсутність свіжого повітря — нічого тривожного. — Я бачив її зовсім молодою, в ті дні, коли я жив у Браунау. Кожного дня, лякаючи самого себе невидими сторожами, я проходив ворота старого міста і — нещасне дитя околиці — опинявся на центральній площі, де були відчинені ресторани й кафе, звучала музика, лунав сміх розпещених дітей, вбраних немов ляльки… Я дивився на них і страшенно соромився за свої стоптані черевики, за старий куций піджак, в якому я здавався сам собі убогим… Я став відчувати виснажливу ненависть до тих, хто духмянів і втішався життям, тому що… Гітлер знову нахмурився, бо забув, з чого почав, чому хотів присвятити цю свою тираду. Він болісно згадував першу фразу, але те, як жінки діловито різали м'ясо, як зосереджено їли, здалося йому таким образливим, що він насилу стримав сльози. Коли Єва подивилася не на нього, а на двері, що вели в конференц-зал, Гітлер здригнувся і ввібрав голову в плечі — йому здалося, що там стоїть Борман і мовчки дивиться на його потилицю, показуючи всім своїм виглядом, що пора, час настав, більше ждати не можна, нації вигідно, щоб він зійшов з світу, це ввіллє силу в серця тих, хто продовжуватиме боротьбу за його справу. Яке страшне життя, які безсердечні ті, хто оточував його, чому вони не зроблять що-небудь, вони можуть, вони мусять допомогти, адже це так страшно — перехід у небуття, коли рвучкий біль розірве череп, і його мозок, сповнений великих думок, концентрат надії арійців, перетвориться в криваве місиво… «Ні, я не хочу, я не можу, мені так спокійно сидіти серед них жінок, нехай вони їдять, це нічого, я прощаю їхню безтурботність. Тільки б говорити, продовжувати бути, тільки б не страшна тиша, яка настане після пострілу. Я не зможу натиснути на курок, я ні в чому не винен, винні ті, які були біля мене, вони могли б підказати мені, а вони боягузливо мовчали, думали лише про себе, про свою вигоду, маленькі миші, ким я оточував себе, боже мій?! Єва раптом підвелася, і Гітлер ще дужче пригнувся, зацьковано оглянувшись. — Мій дорогий, — сказала Єва, і це звертання шокувало його, він обвів поглядом секретарок, але ніхто не звернув на це уваги — пили вино й смачно їли; Єва — законна дружина, вона має право звертатися до нього так, як звернулася, а чому б ні. — Я зараз повернусь, я забула відправити телеграму сестрі, пробач мені… — Якщо це стосується зрадника Фегеляйна, ти не маєш права посилати їй ні слова співчуття! — сказав Гітлер. — Мій дорогий, — відповіла Єва вже біля дверей, — це стосується нас з тобою… Гітлер подумав, що Єва зараз зробить щось таке, що принесе порятунок, він ждав дива від кого завгодно, аби тільки жевріла надія, аби тільки минула хвилина, друга, година, доба, а потім щось станеться, неодмінно щось відбудеться, таке, що принесе порятунок… А Єва пішла в радіорубку й попросила відправити телеграму в Оберзальцберг сестрі: «Будь ласка, негайно знищи мої щоденники!» Вона знала, що робила. Вона вела щоденники в тридцять п'ятому році, коли їхній роман з Гітлером тільки-но починався. Вона описувала той лютневий день, коли він приїхав до неї і сказав, що хоче подарувати їй будинок, і яке це було для неї щастя! Як вона потім божеволіла від ревнощів, коли він їздив до Геббельса, цього мерзенного звідника, й проводив там не одну годину з співачкою Ондрою, з дружиною важкоатлета Макса Шмелінга… Єва по-справжньому кохала його тоді, бо він був у неї перший мужчина… О, як це було жахливо, коли вона послала йому листа, вирішивши прийняти снотворне, якщо він їй не відповість! І як щиро пережи вала вона, чекаючи листа, чого тільки не передумала вона в ті дні! А може, її лист потрапить до нього в ту хвилину; коли він буде в поганому настрої, може, взагалі не треба було писати йому… «Боже мій, допоможи мені поговорити з ним, завтра буде вже пізно…» — шепотіла вона тоді без упину і прийняла тридцять п'ять пілюль снотворного… Єва Гітлер сиділа біля радиста, що передавав її телеграму сестрі, і згадувала те дзвінке відчуття горя, яке вона перенесла, коли лікар кінчив промивати… Їй було так гарно, як вона заснула, такі чисті мелодії чулися їй, а потім наста ла тиша, спокійна глуха тиша…  

…І знову Гітлер обійшов шеренгу людей, що стояли перед ним, і знову потиснув руку кожному, вимовляючи слова стриманої подяки, і знову запитливо зазирав їм у вічі, і знову прислухався до гомону, що долинав з інших кімнат; там було чути сміх, музику, хлопання корків із пляшок шампанського… Коли він зачинив двері кабінету, в передпокої щось бряцнуло. — Хто?! — спитав Гітлер злякано. — Хто там? — Я, — відповів Борман. — Я біля вас, мій фюрер… Він стояв у тамбурі разом з Геббельсом. Брязнула каністра з бензином, яку він приніс із собою. Геббельса трясло, мов у лихоманці. Обличчя пожовтіло, скроні посивіли.  

Єва прийняла отруту спокійно, сидячи в кріслі. Роздавивши ампулу зубами, вона тільки трохи відкинулась назад і безпомічно опустила руки. Гітлер довго ходив навколо мертвої жінки, бурмочучи щось, потім поплескав Єву по щоці, дістав пістолет і приставив дуло до рота. Жах охопив його. «Ні, — прошепотів він, — ні, ні, я не хочу! Це неправда! Все це брехня! Я не хочу! Мені треба примусити себе прокинутись, я прокидаюсь, мамочко!..» А потім думки якось дивно змішалися в його голові, і він почав швидко ходити навколо крісла, де лежала мертва Єва, швидко й усмішливо бурмочучи щось собі під ніс…  

Борман подивився на годинник. Минуло вже двадцять хвилин. Він погладив Геббельса по плечу й відчинив двері кабінету. Гітлер, не звертаючи на нього уваги, швидко й зосереджено ходив кругом крісла, де лежала Єва. В його правій руці була затиснута рукоятка пістолета. Борман розімкнув холодні пальці фюрера, взяв його вальтер і, приставивши до потилиці Гітлера, вистрілив…  



…Через кілька хвилин кімната заповнилася людьми. Геббельс трясся від ридань, Борман заспокоював його… Потім Борман запросив Вейдлінга до конференц-залу і сказав: — Ви не смієте нікому й ні за яких обставин говорити про кончину фюрера. Навіть Деніц не знатиме про це. Ясно? А потім він запросив до себе генерала Кребса і вручив йому запечатаний конверт. — Цей лист ви передасте особисто маршалу Жукову. Ви повернетесь сюди з мирними пропозиціями червоних. На Заході нікому не відомо про кончину фюрера. Там ніхто не знає про склад нового кабінету. Ми повідомляємо про заповіт Гітлера тільки росіянам. Цього не можна не оцінити. Ми йдемо до них з тим, про що ви говорили ще в сорок першому році. Тоді вас не послухали. Тепер вам і карти в руки. З богом, генерале, ми ждемо мудрої відповіді червоних.  

Кінець


 

…Мюллер задумливо сидів перед дзеркалом, розглядаючи своє обличчя. Канонада не вщухала — бої йшли десь зовсім близько. Пора в дорогу. Його обличчя було зараз іншим: тільки посвячені знали, що то за свіжий шрамик біля вуха — підтяжка. Ліва щока трохи перекосилась, наче після контузії, підборіддя заросло сивою щетиною, волосся перефарбоване в пістряво-сивий колір, підстрижене коротко, під «бобрик». У кишені поношеного, завеликого для нього піджака документи на ім'я Вернера Дрібса, члена Комуністичної партії Німеччини, звільненого з концентраційного табору «Орте» Червоною Армією, — прохання до всієї союзної влади допомагати йому. На руці наколоті цифри — номер ув'язненого. Він дивився на своє відображення в дзеркалі, прислухався до канонади і згадував той день, коли Гіммлер вручав йому руни бригадефюрера. Він майже чув зараз ті овації, які гриміли в дубовому залі мюнхенського гестапо, бачив сяючі обличчя друзів і ворогів — вони вітали його стоячи. Він не забув, як потім, коли скінчився офіційний церемоніал, Гіммлер запросив нових генералів СС у банкетний зал і підняв за них бокал а шампанським, а Мюллер мріяв, щоб увесь цей цирк швидше кінчився і можна було б поїхати до Лотти. Дівчина кохала його — він вірив, кохала по-справжньому, і він її дуже любив. Але в залі почалися спічі, кожен хотів покрасуватися перед рейхсфюрером: йому подобалося слухати, як говорять підлеглі, тому Мюллер тільки о десятій зупинив свою машину біля невеличкого особнячка, де жила подруга. Світла у вікнах не було. «Заснула, моя хороша», — подумав він з ніжністю, відмикаючи двері своїм ключем, але в кімнатах було порожньо… Тільки через три роки він дізнався, що Лотта була агентом Гейдріха, висвітлювала тих, кого готували до великого підвищення, грала кохання. Боже, як грала, нехай це тривало б далі, він би їй простив, але йому пояснили, що рейхсфюрер ніколи не дозволить йому розлучитися, це вплине на кар'єру, а Мюллер уже тоді знав, що рейхсфюрер має дитину від коханки і утримує цю жінку в замку під Мюнхеном, купує їй найдорожчі автомобілі, а його позбавив єдиної в житті радості. Хіба таке забудеш?! Подзвонив Борман: — Тримаєте пальці на пульсі нашої лінії? — Поки ще тримаю. Ви скоро? — Мабуть. Ваші люди дивляться за «сорок сьомим»? — З ним усе гаразд. — Будемо на зв'язку постійно. — Тільки так. Потім подзвонили з відділення гестапо, яке відповідало за район тієї конспіративної квартири, де був Штірліц: — Російські танки зайняли рубіж за два кілометри від нас, групенфюрер! Хлопчики з гітлер-югенду пустили в хід фаустпатрони, червоні зупинилися… — Спасибі. Всю документацію знищили? — Так, абсолютно. — Добре, чекайте вказівок. Мюллер обережно поклав трубку, подивився на годинник і здивувався з такого збігу. «Чого це я дивуюсь, — подумав він, — годинник у кожному з нас. Я завжди чую свій внутрішній годинник, і надав мені чорт зв'язатися з Борманом, він же сліпий, як і його хазяїн! Мій, наш хазяїн — не відтирай себе, ти ж був на паях, нічого тепер на когось нарікати! Але ж Борман справді сліпий, тому що росіяни ніколи не стануть з ним говорити, це азбука! А раптом стануть? Адже в серпні тридцять дев'ятого, коли англійці почали свою волинку, а в небі пахло порохом, Сталін сів за стіл з Ріббентропом? І зараз у Москві знають від мене про те, як Герінг і Гіммлер ведуть переговори з англосаксами, Сталіну не могли не доповідати радіограм Штірліца. Борман правильно сказав, що Кремль знав про місію Вольфа у Берні —Штірліц виходить у них на самий верх… Ні, — впевнено повторив собі Мюллер, — Сталін не сяде за стіл з Борманом». Він — уже вкотре — подумав, що зробив помилку. Ще є час, щоб махнути по ланцюгу ОДЕССи самому. «Це мій ланцюг у більшій мірі, ніж Бормана, хоча, звичайно, партія тримає в руках такі вузли, які мені невідомі, але ще не пізно, ще є вірні «вікна» на Захід… А коли Борман усе-таки втече? Чи домовиться з росіянами, що взагалі одне й те ж? Тоді мої дні лічені, Борман мені ніколи цього не простить, мене приберуть, це вже точно… Але те, що Штірліц повинен, зобов'язаний просто-таки зробити, буде моєю коронною партією. Сталіну буде важко не повірити в те, що візьме з собою Штірліц. Правда Гелена разом з брехнею, яку я заклав туди, — таке страшніше ніж будь-яка бомба. Правильно я обіцяв Борману — це підірве їх і наробить такого тарараму в Росії, що вони його не переживуть, це розхитає їх, брат стане проти брата, кров проллється, голови полетять… А коли безлюддя і страх, тоді привільно сусідам, дожити б, ох як хочеться дожити!»  

…Йозеф Руа прийшов через десять хвилин після дзвінка. Він чекав виклику за два блоки від конспіративної квартири Мюллера. — Братухо, — сказав Мюллер, — візьми цей саквояж, у ньому міна… Ти працював з такою в Мадріді… — Це коли ти даєш до неї маленьку штучку, яку треба повернути? Мюллер посміхнувся! — Саме так. Він витяг із шухляди столу пласке портмоне, простягнув Руа: — Поклади в кишеню. Портмоне треба відкрити й закрити п'ять разів підряд, за шостим усе рознесе на друзки… Запам'ятай адресу… Руа поліз по блокнот, Мюллер взявся за голову: — Ти збожеволів?! Ні, все-таки кримінальники навіть твого рівня як малі діти! Я називаю тобі адресу про всяк випадок, мало що може статися; запам'ятовуй, записувати не можна. Пробирайся дворами, в тебе є година, щонайбільше дві… Він продиктував адресу, попросив, щоб Руа повторив двічі, показав йому будинок і вулицю на розкладеній кишеньковій карті, потім сказав пароль, попросив кілька разів повторити. — Не забудь закінчити словом «розпишіться». Той хлопець — його звуть Ойген, — до якого я тебе посилаю, ніби машина. Якщо ти сплутаєш хоч на йоту, він тебе прошиє з пістолета. Віддай йому саквояж, дочекайся, поки він проведе мимо тебе Штірліца в туалет. Ти пам'ятаєш Штірліца? Ти прибрав у його особняку мого шофера Ганса. Я тобі сто разів показував його фото. Після цього швидко йди звідти і, нікого не чекаючи, починай клацати портмоне. Як тільки пролунає вибух, тікай — там поряд росіяни, їх поки що притримують, але довго це не протягнеться, кінець, брат… Потім ляж на грунт, твої явки в мене в голові, жди зв'язку… Ти абсолютно чистий, в партії, слава богу, не був, а всі наші з тобою справи я спалив — так що ліпи із себе страдника, таких люблять. Але дуже не лізь, небезпечно, хоч допомагай росіянам, у чому тільки зможеш. Знадобиться на майбутнє… Ну, з богом. Вони обнялись. Руа пішов, а Мюллер почав ступати по кімнаті, розучуючи ходу — легке накульгування і млявість у рухах.  

…Роберт (теж з мюнхенських карних злочинців, саме він прибирав сина Мюллера Фріца), який стежив з вікна сусіднього будинку за всім, що повинно було відбутися, подзвонив Мюллеру зразу ж після того, як червоне полум'я вихопилося з вікон конспіративної квартири. Туга хвиля викинула на брук верхню частину тулуба Ойгена. Ліву руку було відірвано — тільки голова і права рука, наче піднята у вітанні… …А Штірліц зробив так, немов виконував те, що було заздалегідь відрепетирувано Мюллером. Вибуховою хвилею зірвало двері туалету; його вбило б на місці, але він устиг підняти руки. Страшенний біль пронизав лівий лікоть, рука висіла як хворостина. У вухах дзвеніло тонко-тонко, ніби влітку на півночі, біля фіордів, коли тьма-тьмуща комарів. Він вийшов у коридор. Пахло паленим. Усе вкрилося вапняною пилюкою. Вона клубочилась, як у кіноказках — важко, димно. Дух забиває. Штірліц спіткнувся об щось, нагнувся. Під ногами лежав Віллі з розтрощеним черепом. Машинально Штірліц витяг з кобури його парабелум, засунув у кишеню і пішов туди, де ще недавно чув голос… Саме там мали бути архіви Гелена. У кімнаті впала стіна, пил не осідав, але він почав навпомацки, витягнутою правою рукою, якою тільки й міг орудувати, шарити перед собою. Відчув метал. «Так точно, — сказав він собі, — ти правильно шукаєш, сейф стояв тут, він був відкритий. Тут повинні бути портфелі, подібні до тих, котрі мені якось показував Мюллер. А може, дочекатися тут наших? Вони ж поряд? Бій іде зовсім близько. А що, коли Мюллер пришле своїх? Він піде на все, тільки б урятувати ці матеріали. Ти повинен узяти все, що зможеш донести. Два портфелі, і більше нічого. А як ти їх схопиш, якщо ліва рука не годиться? Нічого, зубами, як хочеш — так і схопи. Спробуй узяти в одну руку. Ну то й що! Звичайно, важко, але ти донесеш, це ж дрібниці… Це все дрібниці в порівнянні з тим, коли тобі вивертають вуха й запитують, як звали батька, а потім починають бити ногами по обличчю — воно в тебе зараз, як після п'яної бійки, а в цій пилюці ти станеш схожий на клоуна — німці люблять, коли обличчя клоунів намазані яскраво-білою фарбою. Тоді дуже смішним здається червоний ковпак. Ні, в сейфі є щось іще. Біжи, біжи скоріш, Максиме, ти повинен встигнути добігти й повернутися сюди, пилюка осяде, ти повернешся, тільки зараз будь самим собою, поспішай, не стримуй себе — не можна чекати, Максиме, досить чекати, біжи!» Він спустився по сходах, похитуючись, як п'яний, вийшов на безлюдну вулицю й повільно пішов попід будинками туди, де стріляли, і було це зовсім близько. Рука заніміла від ноші, але він ступав, нахилившись уперед, нічого не помічаючи довкола, в голові все ще дзвеніло, і скроні то стягувало якимось глибинним, рвучким болем, то відпускало, і тоді все перед очима кружляло. Він відчував млість і найбільше боявся упасти…  

…А назустріч йому, провулком, притуляючись до стін будинків, ішов вісімнадцятирічний сержант розвідроти Гліб Прошляков. Він знав, що на сусідній вулиці хлопчаки сидять з фаустпатронами. Командир сказав, що жаль пацанів, наказав подивитися, як їх можна обійти… «Нехай живуть, сопляки. П'ятнадцять років — що вони розуміють? Обдурені. Перевиховаємо після перемоги». Він ішов, м'яко ступаючи, і думав, що через цих бісових дітей можна дістати кулю в живіт — надто вже тут порожньо. «Ох, не люблю я, коли з одного боку гримить, а з другого тихо, — неспроста це. Та й правда — неспроста…» Виглянувши з-за рогу, побачив німецького офіцера в чорному. «Ну, йди, іди, фріц, іди. П'яний, мабуть, гад, од страху нализався, а в портфелі, мабуть, щось тягне — напевне, годинники й персні. Ну, давай, ближче, іще ближче, я тебе по головешці садону…»  

…І в цю мить Штірліц теж помітив його — в кожушку, надітому поверх гімнастерки, в пілотці з червоною зіркою, хвацько зсунутою на ліву брову, у приспущених чобітках — в армії Ієроніма Уборевича так чобітки приспускали ті, хто чудово танцював. Це було в двадцять першому. Особливий шик. Пам'ятають минуле й нинішні хлопчики, спасибі тобі, що пам'ятаєш, солдате. Не можна жити без пам'яті… Штірліц відчував, як його обличчя аж затанцювало від щастя. Йому було важко всміхатися — рвані рани на лобі й підборідді кровоточили, але він все одно не міг стримати щасливої усмішки…  

«Бач, скалиться, сволота, — подумав Прошляков, — вся морда в крові, черконуло, мабуть, добряче гада; ну й пика, ну й злість у ній, звір фашистський…»  

…Штірліц підняв руку назустріч хлопчикові в пілотці з червоною зіркою. Він хотів підняти обидві руки, але ліва не піднімалась — висіла як мертва. Хвилина, дві, і я обніму тебе, синку, рідний ти мій…  

«Але ж у портфелі в нього може бути міна, — з жахом подумав Прошляков. — Фанатик, може, якийсь псих, він її мені під ноги кине, воронка залишиться…» Дзень! — вгвинтилася в стіну будинку над головою Прошлякова куля. Дзень! Прошляков упав на коліна і, підкинувши автомат, прошив німця в чорному від живота. Той крикнув щось, Прошлякову навіть здалося — по-російськи. Прошляков дав ще одну чергу, а той, чорний, есесівець, усе ще біг на нього, захлинаючись криком… «І справді по-російському кричить, от гад, ти диви?!»  

…А третьої кулі Прошляков не чув — вона вдарила його в серце. Наповал… …Клаус Борхард, член гітлер-югенду, який стояв в охороні бойової позиції протитанкової групи, побачивши, як після його пострілу впав російський солдат, кинувся до штандартенфюрера СС, що лежав на землі нерухомо. Схопив його за руку, закинув її собі на шию, втяг у двір, спустив у підвал. Тут, біля телефону — зв'язок був підземний і працював безперебійно, — завмер блокфюрер партії партайгеносе Зіберштейн. Побачивши нашивки на кітелі пораненого, крикнув хлопчакам: — Тягніть штандартенфюрера через підвали на командний пункт! Швидше!  

…На командному пункті в репродукторі гримів голос Геббельса: «Армія генерала Венка, прорвавши позиції більшовиків, іде в Берлін, знищуючи все на своєму шляху! Настав час перемоги!» Роздягнувши, Штірліца перев'язали, відправили на носилках — по системі підземних комунікацій — до центру: там готувався черговий прорив через останнє вікно. Оберштурмбанфюрер, що керував проривом, теж помітив знаки розрізнення на петлицях Штірліца; схилився до людини в цивільному, штандартенфюрера Гауса: — Наш… Той сказав: — Зв'яжіться з Крузе, він відповідає за канал ОДЕССи, а поки що нехай цього нещасного переодягнуть… — Він не жилець… Гаус різко відповів: — От коли вмре, тоді тільки він перестане бути жильцем… Поки людина СС жива — вона жива! Випадок є вияв закономірності: Червона Армія вирішила долю спланованої провокації Мюллера просто й однозначно, перетворивши папери Гелена в коричневе, безформне кришиво. Через дві години танк Т-34 номер «24–9» під командуванням молодшого лейтенанта Нігматуліна, прорвавши оборону хлопчаків гітлер-югенду на Ванзеє і розвертаючись, переорав лівою гусеницею портфель, де лежали ті «документи» Гелена — Мюллера, які мали опинитися в руках росіян…  



Командарм восьмої гвардійської Василь Іванович Чуйков завжди говорив тихо, неквапливо, немов зважуючи кожне слово. Тому, почувши рано-вранці Першого травня по телефону його дзвінкий, жвавий говір, Жуков здивувався — так незнайомо пролунав голос Чуйкова. — До мене прийшов генерал Кребс, товаришу маршал! — доповідав Чуйков. — Як парламентер! Мені зараз переклали лист, який він привіз, зачитую: «Згідно з заповітом фюрера, який пішов від нас, ми уповноважуємо генерала Кребса ось у чому: ми повідомляємо вождю радянського народу, що сьогодні, о п'ятнадцятій годині тридцять хвилин, добровільно пішов із життя фюрер. На підставі його законного права, фюрер усю владу в заповіті, який він залишив, передав Деніцу, мені й Борману. Я уповноважив Бормана встановити зв'язок з вождем радянського народу. Цей зв'язок необхідний для мирних переговорів між державами, в яких найбільші втрати. Геббельс». І заповіт нам передав, товаришу маршал, а в ньому — список нового уряду… Жуков відчув, як його злегка морозило. Він не зразу відповів Чуйкову, ковтнув клубок, що заважав дихати, прокашлявшись, сказав: — Зараз до вас виїде Соколовський, чекайте на нього. …Відправивши до Чуйкова генерала армії Василя Даниловича Соколовського, Жуков подивився на годинник, зняв трубку ВЧ і попросив з'єднати його із Сталіним. — Товариш Сталін тільки що ліг спати, — відповів генерал Власик. — Прошу розбудити, — повторив Жуков, усе ще відкашлюючись. — Справа невідкладна, до ранку ждати не може… …Сталін здригнувся уві сні, почувши тихий, обережний стук у двері. Підвівся з великого низького дивана — на ліжку спати не любив, звичка спати на чомусь низькому лишилася з давніх років, ще з часів підпілля. Від різкого руху гулко застукотіло серце. Мигцем глянув у вікно — побачив попелясте небо, що ледь-ледь займалося голубизною, подумав, що, мабуть, сталося те, про що напередодні говорив начальник розвідки, і почав швидко одягатись. …Узяв телефонну трубку, сказав коротко й глухо: — Сталін. Жуков, відчуваючи, як від хвилювання дере в горлі, доповів: — Товаришу Сталін, до Чуйкова тільки що прибув парламентер з рейхсканцелярії… — Генерал Кребс? — глухо запитав Верховний Головнокомандуючий і немовби пояснив: — Новий начальник німецького генерального штабу. Жуков тоді не звернув уваги, що Сталін уже знає прізвище нового начальника штабу — він цілком був під враженням новини: Гітлера вже немає, — тому, не відповівши на запитання Верховного, відразу ж почав зачитувати текст заповіту фюрера і звернення до нього, до Сталіна, вождя радянського народу, нового канцлера рейху доктора Йозефа Геббельса. Верховний ураз відзначив, що в листі Геббельса точно вказано, що саме Борману доручено встановити зв'язок з ним. Згадав учорашню розмову з начальником розвідки, який повідомляв, що за даними його людини з Берліна, саме Борман буде тим, хто запропонує негайний мир… Подумав, що, мабуть, був занадто різкий, коли піддавав сумніву інформацію від якогось «дев'ятого», потім раптом уявив собі обличчя Гітлера, яке він часто бачив у кадрах кінохроніки, що йому привозив на дачу голова кінокомітету Большаков, і сказав, стримуючи хвилювання: — Догрався, падлюка! Жаль, що живим його взяти не вдалося… Де труп? — Генерал Кребс повідомляє, — відповів Жуков, — що труп спалили на вогнищі у дворі рейхсканцелярії. Увесь той час, коли Жуков читав йому звернення Геббельса і заповіт фюрера, Сталін стояв біля столика, на якому було встановлено телефонні апарати. Трохи помовчавши, він сказав те, що було вже заздалегідь відлито у його мозку в точне формулювання: — Ви передайте Соколовському, щоб він ніяких переговорів, крім беззастережної капітуляції, ні з Кребсом, ні з іншими гітлерівцями не вів. Якщо нічого надзвичайного не буде, не дзвоніть до ранку, хочу трохи відпочити… …Кребс повернувся в рейхсканцелярію, Борман і Геббельс чекали його в конференц-залі, Бургдорф теж був тут — блідий, аж синій, очі червоні, на обличчі відчужена, очікувальна усмішка. Навіть крізь пахощі сухого одеколону пробивався важкий похмільний перегар. — Беззастережна капітуляція, — сказав Кребс. — Вони вимагають беззастережної капітуляції. Ніяких переговорів… Відповідь треба дати до десятої ранку. — Ну от, — сказав Геббельс, обернувшись до Бормана. — От і все. Тепер кінець! Я ж говорив вам, Борман! Він повернувся й повільно, припадаючи на коротку ногу, пішов до свого кабінету. Через півтори години його дружина Магда затіє гру з своїми п'ятьма дітьми. «Хто швидше вип'є склянку гірких ліків, заплющивши при цьому очі? Ану, раз, два, три!» Після того, як діти попадають на підлогу, вона застрелиться. Трохи пізніше Геббельс втиснеться грудьми в дуло пістолета і, тонко заверещавши, натисне курок. Бургдорф застрелиться в своєму кабінеті, перед цим старанно поголившись і надівши чисту білизну. Він відчув якусь дивну насолоду від того, як гостра золінгенська бритва шкребе щетину на підборідді, і він весь час чутиме передзвін дзвіночків на альпійських луках біля швейцарського кордону, де він робив далекі прогулянки під час своїх коротких відпусток. Кребс покінчить з собою після того, як вип'є пляшку вермуту і з'їсть бутерброд, намазаний російською червоною ікрою. Цю банку він зберігав три місяці — делікатес закупили офіцери з військового аташату рейху в Швеції і прислали йому на іменини. …А після цього Борман викличе фюрера гітлерюгенду Аксмана її скаже йому: — Готуйтеся до прориву. Через півгодини я приєднуюсь до вас, чекайте. — І — подзвонивши кудись по телефону від радистів — вийде в сад рейхсканцелярії у супроводі двох офіцерів СС, яких прислав Мюллер ще минулої ночі. …Через сорок хвилин Борман повернеться, Аксман здивується, чому рейхслейтер не говорить ні слова, скупий у рухах, здається навіть трохи менший на зріст. — У мене сів голос, — глухо пояснив Борман. — Усі накази віддаватимете ви. Цим двійником Бормана був Вернер Краузе. Сорок сьомий. Пластичну операцію йому зробив доктор Менгеле. Найбільше мучився зі шрамом на лобі але все-таки виконав блискуче… Тільки от голос відрізнявся. Прорив прикривало двадцять танків. Вони змогли пробитися крізь бойові порядки п'ятдесят другої стрілецької дивізії, взяли курс на північний захід, у напрямі до Гамбурга, їх наздогнали тільки на світанку другого травня. Розстріляли в упор з гармат. Двійника Бормана серед обгорілих, спотворених трупів тоді не знайшли. …П'ятого травня рано-вранці підводний човен особливого призначення відійшов од пірса, занурився в море і взяв курс на Аргентіну. На його борту були Борман і Мюллер. …Тринадцятого травня Штірліц опритомнів. Тиша була відчутна. В неї навіть запах був — особливий, морський, йодистий, коли хвилі розбиваються на мільйони холодних білих бризок і повільно осідають, і чайки квилять нестямно, і стрілчасте листя пальм тріщить на вітрі, наче погана декорація в оперному театрі. Десь удалині перемигуються вогники на березі, і в них — такий спокій і надійність, що аж серце щемить, і минулі роки здаються нереальними, ніби казка з щасливим кінцем. Штірліц підвівся на ліжку. Стіни кімнати були білі. Схоже на Іспанію. Там такі ж побілені стіни, як у нас на Україні. Тільки іспанці люблять нефарбовані дерев'яні меблі, злегка прооліфлені, а українці фарбують свої стільчики й шафи. Вікно було зачинене дерев'яними віконницями, що грюкали на вітрі. Справді пахло морем. Сидіти він не міг — біль у грудях був невпинний, ріжучий. Він відкашлявся, захлинувся кров'ю, застогнав, упав на подушку. У кімнату ввійшов немолодий сивоголовий чоловік, витер йому обличчя, поклав, дбайливо укрив пледом, прошепотів: — Тихше… Ми у своїх… Ви на явці ОДЕССи, все гаразд, ви уже в Італії, завтра вас відправлять до Іспанії. Небезпека позаду, спіть, вам треба відпочивати, штандартенфюрер… Ваше ім'я віднині Рудольф Дрок… Запам'ятайте, доктор Дрок… …Двадцять сьомого жовтня 1945 року, заново навчившись ходити, Штірліц надіслав лист з Мадріда на відому йому адресу в Стокгольм. Відповіді звідти не було. Війна скінчилася — опорну базу радянської розвідки ліквідовано. …Тринадцятого жовтня 1946 року в Мадріді на авеніда Хенераліссімо до нього підійшов невисокий чоловік у важких, американського крою черевиках і сказав: — Я представляю організацію, яку очолює Аллен Даллес, вам, мабуть, відоме це ім'я. Чи не погодились би ви пообідати разом зі мною? Нам є про що поговорити — не тільки згадати минуле, а й подумати про спільну роботу в майбутньому…  

1982 Ялта — Берлін.  

Протистояння віку
Про роман Юліана Семенова «Наказано вижити»



 

Чомусь помітно порожніли вулиці в ті години, коли по телебаченню — і вдруге і втрете! — показували серіал «Сімнадцять спалахів весни». Відкинемо зразу, як казав Маяковський, пояснення, які «близько лежать». Так, глядач любить гострі, напружені сюжети, так, його покорила чудова гра В. Тихонова, Р. Плятта, Л. Броневого, Є. Євстигнєєва… Це безперечно. Але бували фільми з сюжетами ще більш закрученими, поставлені не менш професійно, а глядач, віддавши їм належне, ставився до них набагато спокійніше. У чому ж тут річ? Я думаю, ось у чому. Напруженість сюжету роману й телесеріалу «Сімнадцять спалахів весни» визначається не його хитросплетіннями, а глобальністю того протистояння, що відбувається не між Гіммлером, Кальтенбруннером, Шелленбергом, Мюллером, з одного боку, і Ісаєвим — Штірліцом, пастором Шлагом, Плейшнером — з другого, а між двома світоглядами, діаметрально протилежними один одному не тільки за філософськими основами, але й за найдрібнішими морально-психологічними проявами в особі. І не просто образи, нехай і типові, створив Юліан Семенов — він відобразив процеси, масштабні події, що значною мірою виразили це вирішальне протистояння нашої епохи. Насамперед тому такий зворушливо привабливий для нас Ісаєв — Штірліц, який кожним вчинком, кожним помислом своїм, кожною рисочкою особистості, сповненої високого гуманізму, втілює надію прогресивного людства на те, що історія не закінчиться в нинішньому столітті, служить оплотом цієї надії. А Мюллер у виконанні Л. Броневого хіба не тому сприймається як своєрідне відкриття, що часом і він страшенно схожий на людину?.. Ми звикли ставити поряд два слова: «фашизм» і «жорстокість». У цій звичності криється відома небезпека, прихована в кожній беззаперечній істині, яку не треба відкривати заново. Не треба? А якщо фашизм постійно змінює обличчя, пристосовуючись до мінливих умов середовища і як найнебезпечніший вірус зберігаючи свій нищівний потенціал?.. Як розпізнати його в статечній респектабельності сивоволосих панів, що змінили чорну есесівську уніформу на бездоганну елегантність темно-сірих ділових трійок, звірячий вищир сп'янілого від крові табірного вбивці — на осліплюючу фарфоровою білизною вставних щелепів посмішку закликальняка з поставленого на індустріальні рейки будинку розпусти?.. Як розчути в навіжених причитаниях з приводу жертв страхітливої провокації з лайнером південнокорейської авіакомпанії давні інтонації добре відрепетируваної геббельсівської істерії, пов'язаної з іншою страхітливою провокацією в Глівіце — що стала приводом для нападу на Польщу?.. Гіммлер любив квіти, Герінг — природу, хтось там іще з них міг заплакати, слухаючи сентиментальну музику. Тобто зовсім, як Мюллер у телесеріалі, чимось схожі на людей. І ось це надзвичайно важливо раз у раз нагадувати й переконливо показувати: фашисти можуть бути схожі на людей! А тому небезпека їхня стократно, ні, тисячократно зростає. У цьому й полягає головна причина повернення Юліана Семенова до образу Ісаєва — Штірліца, до інших персонажів його широко популярної серії політичних хронік, яку він лапідарно й містко назвав «Альтернатива». Академік Г. А. Арбатов в одному з інтерв'ю сказав: «Коли б люди, були абсолютно нездатні вчитися в історії, її, мабуть, зовсім не було б. А коли б вони справді були здібними й сумлінними учнями, які досконало засвоюють усі уроки історії, вона була б зовсім іншою…» Понад сорок років — більше, ніж будь-коли в сучасній історії, — Європа живе в умовах миру. Це стало можливим перш за все завдяки цілеспрямованому й послідовному мирному зовнішньополітичному курсу Радянського Союзу, всіх країн соціалістичної співдружності. Приблизна рівновага воєнних сил між НАТО і країнами Варшавського договору, що склалася в Європі, об'єктивно служила справі безпеки й стабільності. Однак, ігноруючи суворі уроки історії, США і НАТО в цілому мають намір змінити цю рівновагу, схилити чашу терезів на свій бік. Очоливши «хрестовий похід» проти комуністичної ідеології, проти реального соціалізму, проти соціального прогресу і справжньої демократії, воєнно-промисловий комплекс США, вашінгтонська адміністрація спираються на найчорніші сили світової реакції, використовують для своєї мети уцілілих підручних Гіммлера, Кальтенбруннера і Мюллера, плетучи й далі ту зловісну мережу страхітливого у морально-політичному плані альянсу з фашизмом, перші клітини якої виникли ще в далекому сорок п'ятому при зустрічах недоброї пам'яті Аллена Даллеса з емісаром обер-ката Гіммлера есесівським генералом Карлом Вольфом, Ім'я Вольфа знайоме Юліану Семенову не тільки в архівних документів і публікацій у пресі. Із цим зовні благовидним, чудово засмаглим під гірським сонцем бадьорим старичком, що намагався зідрати з радянського письменника гонорар за бесіду, але задовольнився пляшкою горілки й вечерею в харчевні, і з улюбленцем біснуватого фюрера штандартенфюрером СС OTTO Скорцені, і з керівником воєнної промисловості гітлерівського рейху Шпеером автор роману «Наказано вижити» зустрічався віч-на-віч. Мабуть, враження від цих зустрічей — миттєвий спалах шаленої люті й злості в погаслих очах відставного обергрупенфюрера Вольфа, ретельно закамуфльована, насторожено дрімотна зловісна енергія спеціаліста з «особливих акцій» Скорцені, багатослів'я «розкаяного» рейхсміністра Шпеєра, накопичені письменником, сприяють тій жвавості й психологічній достовірності зображення, які відзначають цей його твір. Ми прощаємося з Ісаєвим — Штірліцом у той момент, коли штандартенфюрером зацікавилися нові хазяї. І зацікавилися не випадково. Пo численних таємних, «пацюкових», як вони їх самі називали, стежках есесівців і гестапівців, що нагромадили унікальний досвід убивств і провокацій, тортур і шантажу, жорстоких експериментів над людьми і поширення брудних інсинуацій, переправляли в Іспанію, Португалію і далі — в Латинську Америку. Там, змінивши свої імена і навіть свої обличчя — пластичні операції у найкращих хірургів були до їхніх послуг, — а головне, знайшовши нових хазяїв, учорашні фюрери і лейтери всіх рангів активно включались у криваву діяльність ЦРУ і Пентагону. Ні, не доживати свій вік в усамітнених гасієндах мали намір нацистські злочинці Ейхман і Менгеле, кат Ліона Клаус Барбьє-Альтман і кат концтабору в Треблінці оберштурмбанфюрер Штандль. Їхні навички аж ніяк не безуспішно використовують у боротьбі проти патріотів Куби і Болівії, Гватемали і Нікарагуа, Чілі і Сальвадору. Хід історії зупинити не можна. Цю істину ігнорували криваві маніяки з гітлерівського рейху, що намагалися встановити в Європі свій «новий порядок». Тепер їхній приклад наслідують божевільні, що під покровом статуї Свободи виношують плани світового панування. Вони розміщують свої ракети на чужих територіях, повалили законний уряд в Чілі, окупували Гренаду, висадилися в Лівані, загрожують вторгненням в Нікарагуа. Фашизм багатоликий. Але суть його незмінна. «Наказано вижити» — не остання наша зустріч з Ісаєвим — Штірліцом. Письменник закінчив роботу над новим романом, який він назвав «Експансія». Там показано початок експансії США на Латиноамериканському континенті, роль, яку зіграли нацистські злочинці в її здійсненні. Воістину: тривоги світу, пройшовши через серце письменника, стають сторінками нових книжок.  

ЮРІЙ ІДАШКІН  

notes

Примітки


1

Через два роки Кейтеля і Йодля повісять за вироком Нюрнберзького трибуналу; через чотири роки їхній співробітник, генерал Хойзінгер, стане командуючим силами НАТО в Західній Європі, генерала Гелена призначать начальником розвідки Федеративної Республіки Німеччини, а Гудеріана — головним воєнним теоретиком бундесверу. (Тут і далі прим. авт.)



2


РСХА — головне управління імперської безпеки.

3

ODESSA (нім. «Organisation der ehemaligen SS-Angehorigen», «Організація колишніх членів СС») — міжнародна нацистська організація-мережа, заснована колишніми членами СС, які вижили після Другої світової війни. В основному члени ODESSA прагнули залишити Німеччину, виїхавши в країни арабського Сходу та Латинської Америки. Використовувались такі країни, як Аргентина, Єгипет, Бразилія, Німеччина, Італія, Швейцарія і Ватикан, члени групи діяли також в Буенос-Айресі і допомогли Адольфу Эйхманну, Йозефу Менгеле, Еріху Прібке, Альберту Хайму, Едуарду Рошманну і багатьом іншим членам СС знайти там свій притулок.



4


ВСС — тепер ЦРУ.

5


Шерман Кент — в 1950–1907 роках заступник директора ЦРУ.

6


Еврон Кіркпатрік — заступник начальника розвідки Держдепартаменту в 1954 році; з 1955 року — президент науково-дослідної «Організації досліджень», таємного філіалу ЦРУ.

7


Артур Гольдберг — міністр праці в кабінеті Кеннеді; до 1968 року — посол США в ООН.

8


Артур Шлесінджер — один з провідних політиків США.

9


Леонард Мікер — радник Держдепартаменту; до 1969 року — посол США в Румунії.

10



Рей Клайн — представник ЦРУ у Лондоні до 1953 року, на Тайвані — до 1962 року, потім заступник директора ЦРУ, згодом перейшов в Держдепартамент, де був, починаючи з 1969 року, начальником розвідки.

11

Саме «Стандарт ойл» не пошкодувала грошей на зброю, подарунки й літаки, щоб одразу ж після перевороту в Румунії, 30 серпня 1944 р., коли король Міхай дав відставку маршалові Антонеску і оголосив війну Гітлеру, — поки Червона Армія ще не встигла ввійти в Бухарест, ламаючи німецький опір, — послати туди спеціальну місію ВСС на чолі з Расселом Дорром, компаньйоном Донована по його уолл-стрітській адвокатській конторі. Бригада ВСС вилетіла до Бухареста з Каїра й зуміла викрасти архіви румунської, німецької розвідок та секретні наукові матеріали, пов'язані з дослідженням перспектив розвитку нафтодобувної промисловості країни.



12

Єдиний, хто з найбагатших сімей Америки не ввійшов до ВСС, так це люди Рокфеллера; відтоді Нелсон і «дикий Білл» не розмовляли і на прийомах один з одним демонстративно не віталися. А втім, Рокфеллер створив свою розвідку, організувавши «Офіс по координації внутрішньоамериканських справ». Грошей не шкодував, тому його «координатори» поступово провели до ВСС його людей, але глибоко законспірованих.



13



Грегорі Томас — у майбутньому президент корпорації «Шанель»; один з керівників філіалу ЦРУ — радіостанції «Вільна Європа».

14

Інформацію одержано від нього в приватній розмові.



15



Чарлз Стеллс — згодом заступник директора ЦРУ.

16



Вільям Легі — згодом представник президента Трумена в Об'єднаному штабі розвідок США.

17



Роберт Шоу — згодом заступник директора ЦРУ, а потім начальник військової розвідки США.

18



Роберт Мерфі — згодом посол США в Бельгії і Японії, потім заступник державного секретаря США, а вже пізніше, будучи президентом корпорації «Горніг гласс інтернешнл», — член «президентської ради розвідки».

19



Фегеляйн — групенфюрер СС, був одружений на сестрі Єви Браун, був особистим представником Гіммлера при ставці Гітлера.

20



Лос-Аламос — секретний полігон, де готувався вибух американської атомної бомби.

21



Науманн — тепер один з лідерів легального нацистського руху в ФРН.

22



Рейнгард Гелен помер 1980 року. Був організатором і керівником секретної служби ФРН.

23

Після приходу до влади Трумена був змушений піти у відставку.



24

Після приходу до влади Трумена був змушений піти у відставку.



25



Пізніше президент Трумен призначив Луїса Джонсона міністром оборони США.
Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка