Юліан Семенов


«ОСОБИСТО Й СТРОГО СЕКРЕТНО



Сторінка19/20
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.27 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20

«ОСОБИСТО Й СТРОГО СЕКРЕТНО ДЛЯ МАРШАЛА СТАЛІНА
1. Посланник Сполучених Штатів у Швеції інформував мене, що Гіммлер, виступаючи від імені Німецького Уряду у відсутність Гітлера, котрий, як запевняють, хворий, звернувся до Шведського Уряду з пропозицією про капітуляцію всіх німецьких збройних сил на Західному фронті, включаючи Норвегію, Данію й Голландію. 2. Дотримуючись нашої угоди з Британським і Радянським Урядом, Уряд Сполучених Штатів вважав, що єдиною прийнятною умовою капітуляції в беззастережна капітуляція на всіх фронтах перед Радянським Союзом, Великобританією і Сполученими Штатами. 3. Якщо німці приймають умови вищенаведеного 2-го пункту, то вони повинні негайно здатися на всіх фронтах місцевим командирам на полі бою. 4. Якщо Ви згодні з вищенаведеними 2-м і 3-м пунктами, я дам вказівки моєму Посланнику в Швеції відповідно інформувати агента Гіммлера. Аналогічне послання направляється Прем' єр-Міністру Черчіллю. ТРУМЕН»  

Через п'ять годин з Москви пішла шифрована телеграма у Вашінгтон:  



«ОСОБИСТЕ Й СЕКРЕТНЕ ПОСЛАННЯ ПРЕМ'ЄРА Й. В. СТАЛІНА ПРЕЗИДЕНТУ ПАНУ Г. ТРУМЕНУ
Одержав Ваше послання… Дякую Вам за Ваше повідомлення про намір Гіммлера капітулювати на Західному фронті. Вважаю, що Ваша передбачувана відповідь Гіммлеру в дусі беззастережної капітуляції на всіх фронтах, і на радянському фронті також, цілком правильна. Прошу Вас діяти в дусі Вашої пропозиції, а ми, росіяни, зобов'язуємося продовжувати свої атаки проти німців. Доводжу до Вашого відома, що аналогічну відповідь я дав Прем'єру Черчіллю, який теж звернувся до мене з того самого питання».  

«ДЛЯ МАРШАЛА СТАЛІНА ВІД ПРЕЗИДЕНТА ОСОБИСТО Й ЦІЛКОМ СЕКРЕТНО
Сьогодні я надіслав пану Джонсону в Стокгольм таку телеграму: «В зв'язку з Вашим повідомленням, надісланим 25 квітня о 3-й годині ранку, інформуйте агента Гітлера, що єдиною прийнятною умовою капітуляції Німеччини є беззастережна капітуляція перед Радянським Урядом, Великобританією і Сполученими Штатами на всіх фронтах. Якщо умови капітуляції, зазначені вище, приймаються, німецькі збройні сили повинні негайно здатися на всіх фронтах місцевим командирам на полі бою. На всіх театрах, де опір триває, наступ союзників буде енергійно проводитись доти, поки не буде досягнуто повної перемоги. ТРУМЕН».  

«ОСОБИСТЕ Й СЕКРЕТНЕ ПОСЛАННЯ ПРЕМ'ЄРА Й. В. СТАЛІНА ПРЕЗИДЕНТУ ТРУМЕНУ
Ваше послання, в якому Ви повідомляєте про вказівки, які ви дали пану Джонсону, одержав 27 квітня. Дякую Вам за це повідомлення. Прийняті Вами й паном Черчіллем рішення домагатися беззастережної капітуляції німецьких збройних сил, по-моєму, — єдино правильна відповідь на пропозиції німців».  

Інформація для роздумів — XII
(І знову директор ФБР Джон Едгар Гувер)


 

З перших днів приходу в Білий дім Рузвельта оточила не тільки ненависть нацистів Гітлера, фашистів Муссоліні — в самій Америці йому протистояла могутня група людей, готових на все, аби тільки змінити новий курс, який проголосив демократичний президент. Суть цього курсу була у визнанні політичних реальностей що склалися в світі, — з одного боку, і з другого — у відкритому й справедливому обговоренні тяжкого економічного становища країни. Звичайно, наївно було вважати Франкліна Делано Рузвельта політиком лівого напряму; він стояв на сторожі інтересів свого класу; але він називав речі своїми іменами, він захищав мир вільного підприємництва від його найбільш недалекоглядних, догматичних і зажерливих представників, причому захищав у центрі, і зовсім не зліва, як про те писав Геббельс. Але логіка консерваторів така, що будь-яке нове слово, яке хоч трохи відходить від звичних штампів, що усталилися десятиріччями, здається їм кінцем світу, зрадою ідеалів, крахом традицій, зрадою батьківщини. Для консерваторів — завжди й скрізь — форма набагато важливіша з зміст. Слово надійніше за справу, минуле дорожче за майбутнє. Коли Рузвельт відкрито, на всю країну, сказав, що «праця робітника має таке ж право на повагу, як і власність», праві відчули шок. Та президент не спинився на цьому, він пішов далі: — Але нашим робітникам потрібна не тільки повага до праці. Їм потрібен дійовий захист їхніх прав одержувати за свою працю стільки, скільки необхідно для пристойного існування при тому життєвому рівні, який повсякчас підвищується… Дехто не вміє розібратися ні в сучасному житті, ні в уроках історії… Такі люди намагаються заперечувати право робітників на укладення колективних договорів, на матеріальну зацікавленість, просто на людський спосіб життя. Так от, саме ці короткозорі консерватори, а не робітники створюють загрозу розладу, які в інших країнах призвели до вибуху… …Ці його слова переповнили чашу терпіння; вкрай праві фінансисти й бізнесмени поставили на воєнний путч, на фашистський переворот. …Джон Едгар Гувер був чудово поінформований про те, чому генерала і кавалера бойових орденів Смедлі Батлера звільнили у відставку. Історія його падіння сягала в минуле, коли він на початку тридцятих років, виступаючи перед журналістами, розповів, як Муссоліні, сидячи за кермом однієї з своїх гоночних машин (їх у нього було двадцять три), збив хлопчика, коли мчав через невеличке містечко під Римом. Як на лихо, в машині з ним сидів молодий американський журналіст, він і розповів генералу про цей епізод, закінчивши так: «Диктатор обернувся до мене. Обличчя його було бліде, але сповнене якоїсь п'яної веселості. «Ніколи не оглядайтесь, — посміхнувся він. — І забудьте про те, що бачили. Життя однієї людини — ніщо в порівнянні з благом нації». Генерал гримів: — Римський диктатор — це скажений пес, який от-от зірветься з цепу й кинеться на Європу! Йому нічого втрачати! У нього немає моралі, він прагне владарювання! Італійський посол зразу ж прибув у державний департамент і вручив ноту протесту. Президент Герберт Гувер, який змінив Куліджа, викликав генерала й попросив його відмовитися від своїх слів. — Але ж усе, що я сказав, — правда, — заперечив Батлер. — Мабуть, — погодився Герберт Гувер, — але ви не можете заперечувати того, що Муссоліні зараз уособлює антибільшовицьку силу Європи. — В такому разі я готовий стати на бік більшовиків, пане президент, хоч мені й дуже не подобається їхня доктрина. Герберт Гувер крякнув, кашлянув, уперся важким поглядом в обличчя генерала й мовив: — Ну, якщо ви так ставите питання, то і я дозволю собі бути до кінця послідовним: в тому разі, коли ви не відмовитесь від своїх слів, ми передамо вас до військово-польового суду. — Що ж, тоді я буду змушений продовжувати свою кампанію… Я просто зобов'язаний розповісти америкаицям, хто є нашим європейським союзником проти Росії. Я відкрив лише частину фактів, які маю в овоєму розпорядженні, отже, настав час викласти все. — Ви пошкодуєте про це, генерале, — пообіцяв президент і кивком голови припинив аудієнцію. Вона була безпрецедентно коротка: шість хвилин, ані секунди більше. З Білого дому Батлер вийшов найпопулярнішою людиною Америки. Італійський посол, злякавшись, що генерал справді розпочне кампанію проти Муссоліні — а розповісти про римського диктатора було що, — попросив державний департамент зам'яти справу; Батлера звільнили у відставку; коли на зміну Гуверу прийшов президент Рузвельт і почав свої скандальні виступи, які були звернені до робітників, до генерала навідались два чоловіки й сказали: — Містер Батлер, «Американський легіон», організацію, про яку вороги базікають всяку нісенітницю і зводять на неї наклепи, повинні очолити ви, бо ви вмієте відстоювати право на особливу думку. Восени в Чікаго буде з'їзд «Легіону», ми готові підтримати вас, якщо ви дасте згоду виставити свою кандидатуру. — Це для мене честь, — відповів генерал, — але де я візьму гроші на передвиборну кампанію? Хто буде фінансувати мою кандидатуру? Мене радує ваша пропозиція, але я змушений відмовитися… Один з візитерів, помічник командора «Легіону» Джералд Макграйр, витяг з кишені дві чекові книжки на сто тисяч доларів і поклав їх на стіл перед генералом. — Це перший внесок. Ми дамо вам стільки, скільки потрібно буде для перемоги. Другий візитер, Уїльям Дойл, вручив генералові текст його промови в Чікаго. Крім нападок на економічну політику Рузвельта, крім критики зовнішньополітичного курсу президента, особливо визнання Радянської Росії, там були два абзаци, які вразили Батлера. В них прямо говорилося, що експеримент Муссоліні й Гітлера — єдино реальна альтернатива комунізму. Батлер зрозумів, що його грають. Тому він сказав: — Ну що ж, справа варта того, аби за неї боротися. Зводьте мене з вашими босами, продумаємо, що робити далі. — Ви чули про мого боса, — відповів Макграйр. — Це полковник Грейсон Мерфі з Уолл-стріту, його замкнули на біржу, він коштує кілька мільйонів. — Один Мерфі мало що дасть, — сказав Батлер. — Він сильний хлопець, я розумію, але один він не впорається з такою складною справою, яку ви затіваєте. Через три дні Макграйр влаштував зустріч Батлеру з колегою Мерфі, біржовим ділком Робертом Кларком. — Ви хочете точності, — сказав той, — що ж, я згоден. Я коштую тридцять мільйонів доларів, і я готовий вкласти п'ятнадцять у «Легіон», аби тільки солдати зробили те, в чому зацікавлений я і мої друзі. — А в чому ви зацікавлені? — У сильній руці, — відповів Кларк. — В тому, щоб у Білому домі сидів хазяїн, а не кривонога демократична розмазня. — Ви впевнені, що Європа підтримає вас? — запитав Батлер. — Не боїтесь залишитися в ізоляції? — Не боїмось. — А я — боюсь. — Словом, ви відмовляєтесь увійти в наше діло? І генерал відповів: — До того часу, поки я не дістану відомостей, як прореагують на ваші міркування в Європі, я утримаюсь від участі в цій справі. Макграйра послали в Гавр. Там він зустрівся з лідерами французьких фашистів; кагуляри захоплено поставилися до пропозиції «легіонерів» про необхідність воцаріння «сильної руки» в Білому домі. Контакти з людьми Гітлера й Муссоліні теж подавали надії. Повернувшися з Європи, Макграйр поїхав до Батлера й сказав йому відверто: — Америці потрібно негайно змінити систему правління. Ви очолите похід ветеранів на Вашінгтон. Цим ми примусимо Рузвельта відійти вбік. Якщо він буде розсудливий, ми залишимо його на плаву — подібно до італійського короля при Муссоліні. Якщо він не погодиться співробітничати з молодим рухом американського фашизму, ми його скинемо. Лише одна сила спроможна зламати комунізм — це національний фашизм. — Щоб учинити переворот, потрібна організація, — відзначив генерал Батлер. — Не кидайтесь з кинджалом на гаряче лайно, це виглядає смішно… — Колишній командор «Американського легіону» Луїс Джонсон[25] сильніший за Мерфі й Кларка разом узятих, — відповів Макграйр. — Він — з нами. І не тільки він. Мене кооптували на пост начальника відділу по прийому почесних гостей «Легіону», я знаю, що кажу, коли запевняю вас у нашій могутності. З нами генерал Дуглас Макартур, а ви знаєте, яка це людина; з нами генерал Макнайдер, а ви знаєте, які банки стоять за ним… Це лише кілька імен з нашого військового клану… …Після цієї розмови Батлер зробив заяву для преси. Америка загула… Але лідер країни далеко не завжди правомочний приймати вольові рішення. Деякі радники уряду, що представляли інтереси провідних банківських і промислових груп, були контактними постатями, які здійснювали зв'язок між справжніми хазяями Америки й адміністрацією. Тому що мільярдер Морган стояв за спиною «Легіону», тому що Форд відкрито симпатизував фашизмові, духу «порядку й закону, з яким не сперечаються», найближчому оточенню Рузвельта була нав'язана лінія, яка визначається просто й гірко: «балансуючи, спустити справу на гальмах». Пам'ять суспільства коротка, особливо тоді, коли засоби масової інформації щодня й щогодини підкидають в безперервно палаючу топку сенсації нові скандали, версії, плітки, жахи. І цього разу люди, зв'язані з видавничими концернами, змогли вплинути на репортерів так, що преса спрацювала в потрібному напрямі: газети були заповнені яскравими повідомленнями про нове любовне захоплення відомого актора Хемфрі Боггарта; в статтях гуділи про фаворита американських іподромів трилітка Стоу, який у трьох забігах привіз два мільйони доларів виграшу своєму хазяїнові; багато й весело писали про те, як Чарлз Чаплін знімає свій новий фільм. Про фашистський путч забули. Але змовники лишились. Вони ждали свого часу. Вони його діждалися.  

Через десять годин після того, як Рузвельт помер у своїй заміській резиденції, генерал Донован поінформував Даллеса, що контакт з Вольфом — у тому разі, якщо це допоможе врятувати Італію від комунізму, — потрібно негайно відновити.  

Через два дні Карл Вольф мав таємну зустріч з посланцем Даллеса. Після цього він почав готуватися до заключної фази переговорів у Швейцарії; Шелленберга про це не повідомили: кожен умирає сам по собі, а живе — тим більше. І все-таки Борман дізнався про це. Він не зразу прийняв рішення, але план визрівав у нього в голові, цікавий, сміливий план. Залишалося додумати деталі — це зробив Мюллер. Вольф дістав наказ з бункера приїхати до Даллеса — без запрошення, наскоком — і привезти текст капітуляції всіх військ рейху в Північній Італії перед західними союзниками; наказ послали йому відкритим текстом, треба було, щоб росіяни дізналися про це негайно. Росіяни про це негайно й дізналися… Через п'ять днів Трумен зібрав свій «тіньовий кабінет» і повідомив, що він має намір протягом найближчого часу звільнити із своїх постів провідних міністрів, які прийшли у Вашінгтон разом з Рузвельтом. При цьому він назвав тих, кого хоче запросити в уряд. — Дві ключові постаті викличуть, звичайно, свистопляску серед лівих, — сказав Трумен. — Я маю на увазі Даллеса й Форрестола, але саме ці люди потрібні мені для проведення твердого курсу після того, як у Європі й Азії замовкнуть гармати. Він знав, що говорив: і Даллес, і Форрестол були тими американськими політиками, які найпослідовніше допомагали фінансуванню німецької промисловості напередодні приходу Гітлера до влади; Форрестол сприяв вкладенню капіталів Уолл-стріту в німецький сталевий трест «Ферайнінгте штальверке». Саме ця корпорація платила гроші Гіммлеру для створення СС. Даллес був не тільки компаньйоном нацистського банкіра Шредера. Він розмістив у Німеччині позики на суму в кількасот мільйонів доларів і допоміг концерну «Фарбеніндустрі», що проводив досліди на в'язнях у гітлерівських концтаборах, відкрити свої філіали в Америці. Гітлер щезне, але ті, хто його створив, залишаться. Навіщо шукати нових людей — над друга старого нема в світі нікого, та й за одного битого двох небитих дають. Трумен привів у Білий дім усіх тих, хто працював під його керівництвом, коли він був сенатором від штату Міссурі. Полковника Вогана він призначив своїм ад'ютантом і присвоїв йому звання генерала. Особистого лікаря нового президента викликали з Канзас-сіті і тут же зробили генералом; зв'язок із світом бізнесу Західного узбережжя почав здійснювати особистий друг президента нафтовий король Едвіп Поулі. Коли один з «міссурійської банди» — так у народі називали цей його «тіньовий кабінет» — зауважив, що такий крен в уряді неминуче викличе нарікання на відхід від курсу Рузвельта, новий президент досадливо поморщився: — Кожен президент має право на свій курс. А якщо зліва почнуться нападки, спиратимемося на тих, хто стоїть на самому правому краї нашого політичного поля. Загравання Рузвельта з Москвою набридло. Сталіна пора поставити на місце, наших комуністів треба осадити, вони зробили свою справу на фронті і — досить, нехай відійдуть убік.  

Через сім днів Джон Едгар Гувер дістав санкцію на початок роботи проти всіх тих, хто підтримував чи підтримує добрі стосунки з антифашистськими організаціями, особливо з тими, які відкрито захоплюються мужністю й героїзмом росіян в їхній боротьбі проти гітлеризму.  



Інформація для роздумів — XIII
(Ще раз про Максима Максимовича Ісаєва)


 

Штірліц лежав у кривавому нудотному напівзабутті. Тіло було чужим, ватяним, навіть коли намагався поворушити пальцями — в голові віддавало гострим, голчастим дзвоном і обличчя зразу ж вкривалося потом. Язик був великий, сухий, заважав дихати. Але найстрашнішим було те, що він не міг зосередитись, думка тікала від нього, вона рвалась, як ерзац-шпагат, і він ніяк не міг пригадати, про що ж він думав секунду тому. «Ти повинен примусити себе, — важко сказав він. — Примусити, — повторив він. — Примусити… А що це таке? Навіщо? Навіщо я згадав це слово? Я й так весь час примушував себе, я стомився від цього… Ні, — заперечив він, — ти повинен і ти можеш себе примусити… Ану, спробуй примусити… Про що я? — тепер уже з жахом подумав він, бо забув, чому з'явилася думка про те, що він повинен себе примусити. — А ти згадай. Згадай… Примусь-таки себе згадати… Ага, я хотів примусити себе згадувати те, що дороге мені… Тоді почнеться ланцюг, а він, як добрий канат у горах… Яких горах? — не зрозумів він себе. — При чому тут гори? А, це, мабуть, коли батько привіз мене в Сен-Готард і була осінь, міжсезонність, людей немає, тільки прозорий дзвін на відрогах, стада паслися, на шиях корів дзвіночки, а який же це був чудовий передзвін, таке буває хіба що перед Новим роком, коли ти ще маленький і, прокинувшись, довго не розплющуєш очей, бо мрієш про те, що ж тобі подарує батько… Але ж я не сказав Мюллеру, як звуть батька? — злякано спитав він себе. — Я не сказав йому, що я ніякий не Ісаєв, а Сева Владимиров, і батько похований у Сибіру, його вбили такі ж, як він, тільки росіяни… Ну, а що буде, коли я йому сказав про це? Буде погаво. Він не сміє доторкатися до батькової пам'яті навіть словом… А ще він, маючи відомості, оберне їх проти мене, пошле телеграму в Центр, що Сева Владимиров на все згоден. А хто там пам'ятає, що я — Владимиров? Там і про Ісаєва знають троє. Бачиш, ти примусив себе, ти зміг примусити себе думати, тільки не засинай, потім буде важко, знову в голові буде мішанина, а це так страшно. «Не дай мне бог сойти с ума, уж лучше посох и сума…» Хто це? Ти повинен примусити себе, — виснажливо нудно наказав він собі, — згадай, ти пам'ятаєш… Це Пушкін — як же я можу це забути… Ах, яка чудова була в Пушкіна візитна картка, тут на картці пишуть усі посади, звання, кількість хрестів, пан професор, доктор, кавалер Рицарського хреста штурмбанфюрер Менгеле, дипломований лікар-терапевт. А треба б тільки одне слово — «кат»… А на візитній картці Пушкіна просто: «Пушкін». І хоч у кінці був нікому не потрібний «ять», зате яка чудова ця його картка — скільки в ній заперечення пошлості, яка гідність, яке відчуття особистості… Пушкін… Стривай, Максиме… Стривай… Чому ти пригадав про гори? Та це ж так ясно, — відповів він собі, — Сен-Готард, Чортів міст, Суворов, чудо-богатирі… А канонади чомусь зовсім не чути… — Він раптом жахнувся. — А що коли прорвалися танки Венка? Або есесівці Шернера? Або з Даллесом домовився Гіммлер?» Штірліц схопився з лежака, відчувши — вперше за ці страшні години — м'язи спини. Зразу ж упав, бо ноги було сковано сталевими обручами, а руки заломлено за спину… «Я — живий, — сказав він собі. — Я живий. Живий, і я чую канонаду. Просто вони били мене по голові, а Віллі вдарив у вухо тією пузатою кришталевою склянкою… Тому я став погано чути, це нічого, минеться, в російському госпіталі мені зроблять операцію, і все буде гаразд…» Він безсило сів на лежак і тільки тепер відчув біль, що розривав усе тіло. До цієї хвилини болю не було, лише тупе відчуття власної відсутності. Так буває, мабуть, коли людина між життям і смертю: слабість і лунка тиша. «Я живий, — повторив він собі. — Ти живий, тому що можеш відчувати біль. А про ланцюг ти наказав собі згадати тому, що по ньому, як по канату в горах, можна добратися до щастя, до вершини, звідки видно далеко навкруги, наче в Оберзальцбергу. Будиночки на рівнині здаються менші за сірникові коробки, світ тому стає величезним і спокійним, а ти витягаєш з рюкзака хліб, ковбасу й сир, термос з кавою і починаєш бенкетувати… Стривай — найбільше щастя не в тому, щоб дивитися на світ зверху, в цьому є щось зневажливе. Ні, щастя— це коли ти живеш на рівнині, між людьми, але пам'яттю можеш підніматися до того, що приносить тобі найвищу насолоду… Дає силу вижити… Стривай, стривай, весь той час, поки вони били мене, я згадував одне й те ж ім'я… Я повторював це ім'я, як заклинання… Яке? Згадай. Ти повинен себе примусити, ти можеш себе примусити, не потурай собі, біль — це життя, нема чого звалювати на біль, ти мусиш пригадати те ім'я…» Бахнуло поряд; хряснуло; забряжчали шибки… «Сірін! — радісно згадав Штірліц. — Ти тримався за це ім'я зубами, коли вони били тебе, твої руки були в наручниках, і ти не міг ухопитися за рятівний круг, а цим кругом був Сірін, і ти тримався зубами, в тебе страшенно боліли вилиці не тому, що вони били тебе по обличчю, а тому, що ти не смів ні на мить розціпити зуби, ти одразу пішов би на дно… А хто такий Сірін? Звідки це ім'я? Зажди, це ж Єфрем, просвітитель із Сірії, тому й став на Русі називатися Сіріним… Як це в нього? Минає день, по слідах його йде другий, і навіть незчуєшся, як смерть стоїть уже в головах у тебе… Де мудреці, які писаннями своїми наповнили світ? Де ті, котрі дивували світ своїми творіннями, полонили мудруваннями? Де ті, які пишалися дорогим вбранням і спочивали на пурпурових ложах? Де ті, які дивували красою своєї зовнішності? Де ті руки, які прикрашались перлами? Де ті, що приводили в трепет своїм велінням і підкоряли землю жахом своєї величі? Спитай, землю, і вона покаже тобі, де вони, куди їх поклали… Он, усі вони разом лежать у землі, всі стали прахом… От за кого я тримався, поки вони мене мучили, і я витримав, спасибі тобі, сірієць Єфрем, спасибі тобі, людино духу… Спасибі… І про Сен-Готард я згадав неспроста, тому що батько саме туди взяв книжки, в яких були писання Сіріна й Никона Чорногорця… Пригадуєш, у пансіонаті, де ми ночували, була сердита хазяйка? Справжня відьма, волосся пістряве, на «добрий ранок» не відповідала — таке не часто зустрінеш у Швейцарії: вони ж добрі люди, в горах живуть, там злий не виживе, і батько тоді прочитав мені Сіріна, ще дуже сміявся… Як це? Нема звіра, подібного жінці лукавій, найгостріша зброя диявольська… І гаспиди, якщо їх приголублять, стають покірні, і леви, і барси, звикнувши до людини, бувають смирні; але лукава й безсоромна жінка, коли ображають її, біситься, приголублять — гонориться… Батько ще тоді запропонував перевірити істинність слів Єфрема Сіріна, і ми зійшли на перший поверх, і попросили кави, і стали говорити відьмі, який гарний у неї пансіонат і як чудово спати під перинами при відчиненому вікні, а вона буркнула, що на всіх не натопиш, клята німецька звичка відчиняти вікна, наче вдень не надихаєтесь тутешнім повітрям… Батько тоді підморгнув мені, повторивши: «Якщо приголублять — гонориться…» Останній раз я згадав Сіріна після того, як підпалили рейхстаг, коли Гейдріх зібрав шостий відділ РСХА і, плачучи справжніми сльозами, говорив про злочин більшовиків, які підняли руку на німецьку святиню, хоч майже всіх, хто слухав його, напереродпі мобілізували для виконання спеціального завдання, і закон про введення надзвичайного становища було вже заздалегідь надруковано й роздано тим, хто мав почати арешти комуністів і соціал-демократів… А Гейдріх плакав…» Штірліц тоді не міг збагнути, як можуть так гармонійно вміщатися брехня і правда в одній людині, саме в тій, яка планувала підпал, а зараз ридає за німецькою святинею… Повернувшись до себе — Штірліц тоді жив у Шарлоттенбурзі, за мостом, навпроти «блошиного ринку», — він знову міг припасти пам'яттю до того рятівного, що давало йому сили жити, до російської мови, і він пригадав тоді саме Сіріна, і чув він голос батька, який так прекрасно читав цього веселого православного попа з Дамаска… «Хто встоїть проти спокус лиходія, коли побачить, що весь світ у сум'ятті, і що кожен тікає, щоб сховатися в горах, і одні помирають від голоду, а другі тануть, як віск, від спраги? Кожен із сльозами на очах питатиме другого: «Чи є на землі слово Правди?» І почує у відповідь: «Ніде». І тоді багато хто поклониться мучителю, благаючи: «Ти — наш спаситель!» Безсоромний же, прийнявши тоді владу, пошле своїх бісів у всі кінці сміливо проповідувати: «Великий цар з'явився до нас у славі!» Всі його послідовники носитимуть у собі печать звіра, лише тоді вони зможуть одержувати собі їжу і все потрібне… Щоб привернути до себе, вдаватиметься до хитрощів: «Не беру від вас дарів, кажу про зло з гнівом», і багато станів, побачивши доброчесність його, проголосять його царем… І почне лиходій на очах у глядачів переставляти гори й викликати острова з моря, але це буде обман, бо люди не зможуть знайти собі їжі, і жорстокі наглядачі стоятимуть всюди, і вмиратимуть немовлята в лонах матерів, і від трупів, що лежатимуть уздовж доріг, нестиме смородом…» «Коли ми вивалювалися з машини, — згадав Штірліц дорогу з Лінца в Берлін, — запах був солодкий, тому що на узбіччях лежали вбиті й ніхто їх не ховав, нікому не було діла ні до чого, тільки до себе, але відплата настала не тоді, коли мала настати, не зразу після того, як злочинці підпалили рейхстаг і кинули в тюрму моїх товаришів, а через страшні дванадцять років; який байдужий час — ота таємна субстанція, що в ній ми реалізуємо самих себе!.. Або не реалізуємо зовсім…» — Ей! — покликав Штірліц і здивувався: не говорив, в хрипів. Щось сталося з голосом. «Але ж голосові зв'язки не можна відбити, — подумав він, — просто я стримував себе щоб не кричати від болю, — а їм цього так хотілося, для них це було б щастям — бачити, як я корчусь, але я не зробив їм такої приємності, я кричав нишком, і тому в мене щось запеклося в горлі. Минеться». — Ей! — знову прохрипів він і вирішив, що його не почують, а йому треба було встати й відчути себе всього. Може, вони перебили мені ноги і я не зможу підвестися, не зможу ходити. Нехай вони прийдуть сюди, нехай відведуть у туалет, а може, Мюллер наказав їм не пускати мене нікуди або цей «добрий» лікар звелів тримати мене нерухомим, так йому буде зручніше потім працювати зі мною. Вони ж не приховують і кажуть: «Він працює». От сволота, як паскудять прекрасне слово «праця», та хіба вони одне це слово спаскудили? Вони спаскудили те слово, за яке загинуло стільки чудових товаришів. Вони ж посміли прекрасне й чисте слово «соціалізм» узяти собі, обгидивши його власництвом, арійською приналежністю! Ну й пройдисвіти! Але ж немає національного соціалізму, як немає національного добра, честі, національної мужності…» — Ну, чого тобі? — спитав Віллі, прочинивши двері. Штірліцу знову здалося, що той зовсім не відходив од нього. — В туалет пусти. — Лий під себе, — засміявся Віллі якось дивно, гавкотливо. — Підсохнеш, морозів більше не буде, весна… «Він нічого не розуміє, — збагнув Штірліц. — П'яний. Вони без упину п'ють — так завжди буває в боягузів. Вони нахабні, коли всі вкупі і над ними є хазяїн, а варто залишитися самим, їх починає душити страх, і вони п'ють коньяк, щоб їм не було так страшно». — Ну, гляди, — прохрипів Штірліц, — гляди, Віллі! Гляди, собако, ти можеш мене розстріляти, якщо накаже Мюллер, і це буде за правилами, але він не міг тобі наказати, щоб ти не пускав мене в сортир, гляди, Віллі… Той підійшов до нього («Я правильно вичислив, — зрозумів Штірліц, — я натиснув у те саме місце, яке в нього тільки й відчуває біль, я влучив у ціль його страху перед шефом, — все інше в ньому атрофовано, рослина, а не двоногий»), зняв наручники, відстебнув сталеві обручі на щиколотках і сів на стілець. — Валяй, — сказав він. — Іди… Штірліц хотів був підвестися, але зразу ж упав, не відчувши свого тіла; біль знову зник — запаморочлива дзвінка ватяність. Нудить. Віллі засміявся. Знову вибухнув снаряд — тепер ще ближче. Будинок струсонуло. Віллі встав, похитуючись, набливився до Штірліца і вдарив його чоботом у криваве місиво обличчя: — Вставай! — Спасибі, — відповів Штірліц, тому що біль знову повернувся до нього. «Спасибі тобі, Віллі, зло породжує добро, це точно, я переконуюсь у цьому на собі, як не повірили. Одне слово — досвід. Ох ти, як же болить усе тіло, га?! Тільки обличчя в мене наче немає, немов гарячий компрес поклали; а чому так важко розплющувати очі? Може, лікар уколов у повіки, щоб я не міг більше бачити їхні обличчя? Все одно я їх запам'ятав на все життя… Почекай про все Життя… Не треба… Він би не колов мені повіки, вони просто випекли б мені очі сигаретами — нема нічого простішого… Отже, їм поки ще потрібні мої очі…» …Він повільно став підніматися з підлоги, руки тремтіли, а він безперестану повторював собі рятівні слова — «Примусь себе!». Виплюнув кривавий шматок, прокашлявся й сказав своїм звичайним голосом, уже чуючи себе: — Ходімо… — Почекай, — відповів Віллі, виглянув у коридор і крикнув: — Хто ще не закінчив роботу, замовкніть! Я не сам! Штірліц ішов, похитуючись, чіпляючись розпухлими пальцями за стіни, щоб не впасти. Біля дверей, оббитих червоною шкірою, він зупинився, знову виплюнув кривавий шмат — його втішало, коли він бачив, як кров розтікалась по акуратних білих шпалерах у блакитну трояндочку — нехай спробують відмити. Це ж ранить їхнє серце: така неохайність. Зараз, мабуть, ударить. І справді, Віллі ударив його по голові. Штірліц упав, упав у темну безпам'ять.  

…Мюллер прийняв ще дві таблетки коли, які йому подарував Шелленберг, і не кваплячись почав переодягатись. Усе. Кінець. Жаль Ойгена. І Віллі жаль, а ще більше жаль Гешке, тямущий хлопець, але якщо дозволити їм піти — тоді вся гра виявиться блефом. Штірліц — людина особлива, він піддавок не прийме, та й у Москві сидять міцні люди, вони калькуватимуть товар. Їм просту «липу» не всучиш… Щоб завершити свою коронну партію перед тим, як втекти звідси під гуркіт російської канонади по стежці ОДЕССи, він може пожертвувати цими хлопцями, розумними й вірними йому, він просто мусить віддати їх на заклання — так розраховано його комбінацію… Навіть якщо в будинок влучить снаряд і Штірліца пристукне разом з ними, документам, які зібрано там, віритимуть. Вони ж шукатимуть Штірліца і знайдуть його — в крові, зі слідами тортур. І це буде як передсмертний лист вірної їм людини, вони з'їдять його дезінформацію, повірять йому, і він, Мюллер, саме він, зробить так, що в Москві проллється кров, багато крові, — ах як це важливо для його справи, коли ллється кров; кров виходить — сила виходить, сила виходить — пустеля настає… …Мюллер зняв телефонну трубку, набрав номер, почув знайомий голос: на цій опорній точці ОДЕССи гаразд; тільки п'ятий абонент не відповів; мабуть, влучив снаряд. Шоста й сьома чекали. Все, порядок, де Борман?  



…Наказ про висадження в повітря штолень в Альт Аусзеє, де зберігалися картини, ікони й скульптури, вивезені з усіх країн Європи, надіслав Геббельс. Про це Борман — в метушні останніх годин — не знав.  

…Кальтенбруннер тяжко очухувався після нічного темного пияцтва. Боязко оглядаючись, немов ждав, що хтось от-от схопить його за руку, проштовхував у себе чарку коньяку — в першу ж мить, як тільки розплющував очі. Закурював гірку сигаретку «каро», найдешевшу (раніше він завжди цим бравував). А вже потім одягався, виходив у кімнату, де працювали секретарі. Зацьковано цікавився останніми новинами з Берліна, все ще — в глибині душі — сподіваючись на диво. Саме тут, рано-вранці, йому й передали послання Геббельса. — Де команда підривників Аусзеє? — спитав Кальтенбруннер і налив собі ще одну чарку коньяку. — З'єднайте мене з ними. Секретар, який щойно приїхав разом з Кальтенбруннером з Берліна, тутешньої обстановки не знав і відповів, що має запитати номер, бо він якийсь особливий; їх же засекретили, вони живуть на конспіративній квартирі, здається, чи не за словацькими паспортами… — Я з'єднаю вас, обергрупенфюрер, я в курсі справи, — сказав Хьотль. Він тепер не відходив від Кальтенбруннера ні на крок. — 3 вашого апарата. Ходімо. — І він розчинив двері в його кабінет. Тут, коли вони залишилися самі, Хьотль — вкотре уже за останні дні — згадав Штірліца — його спокійне обличчя, мигдалевидні примружені очі, ледь поблажливу усмішку, його слова про те, як треба тиснути на Кальтенбруннера, щоб той не зробив непоправного, — і сказав: — Обергрупенфюрер, ви не будете дзвонити підривникам. Той підвів своє видовжене, коняче обличчя. Брови поповзли вгору, зробивши його маленький лоб зморшкуватим і в'ялим. — Що?! — Ви цього не зробите, — повторив Хьотль, — хоча б тому, що американський представник у Берні Аллен Даллес сів за стіл переговорів з обергрупенфюрером Карлом Вольфом лише після того, як той запевнив, що врятує картини галереї Уффіці. Я ладен зробити так, що Даллес дізнається про ваш мужній вчинок. Ви не послухали Геббельса, ви врятували для світу вічні культурні цінності — це посилить ваші позиції, особливо після зради Гіммлера, — під час майбутніх переговорів із західними союзниками… Якщо ви не зробите цього, то… — То що?! Що?! Я зараз зроблю інше: я зараз накажу розстріляти вас… — Ну що ж, наказуйте, — відповів Хьотль, намагаючись підігнати від себе постійне видіння: обличчя Штірліца, змучене, з чорними тінями під очима. — Тільки ви вб'єте свій останній шанс… Ніхто не зможе сказати американцям про Ваш благородний вчинок, крім мене… — Як же ви скажете про це Даллесу? Чому ви думаєте, що він взагалі слухатиме вас? — Слухатиме, — відповів Хьотль. — Він уже слухає мене. І я признався йому, що підтримую контакт з ним — за вашою санкцією… Це — на вашу користь… А врятування Альт Аусзеє ще більше зміцнить ваші позиції… Карл Вольф це зрозумів перший і зараз відпочиває на своїй віллі в Північній Італії під охороною американських солдатів… — А що мені робити з телеграмою Геббельса? — розгублено спитав Кальтенбруннер. — Що ж я йому відповім? — Ви думаєте, він ще жде вашої відповіді? Хьотль зняв телефонну трубку і, перш ніж набрати номер, знову згадав Штірліца, коли той казав: «Нав'язуйте Кальтенбруннеру дію, вони самі не вміють діяти. Вони розчавлені їхнім же кумиром, Гітлером. У цьому їхня трагедія, а ваш порятунок…» — Алло, «Яструб», — почувши відповідь есесівського підривника, сказав Хьотль, — говорить «Орел» за дорученням «Вищого»: без його вказівки операція «Обвал» не має права бути проведена… «Яструб» розсміявся — п'яний. Щось сказав напарнику, потім просипів: — Послухайте, ви, «Орел», у нас є наказ «Вищого» провести «Обвал», і ми його проведемо, якщо він особисто його не скасує! Тим паче, що танки американців зовсім близько… Ми вже приготували рюкзаки… Після роботи, коли ми її закінчимо, запрошуємо вас на альпійські луки, там загар хороший і корови недоєні… Хьотль збагнув, що гестапівець зараз покладе трубку, тому він — мимоволі наслідуючи Штірліца — натиснув: — Послухайте, ви мене, мабуть, неправильно зрозуміли… «Вищий» зараз дасть вам особистий наказ, він біля апарата… Хьотль простяг трубку Кальтенбруннеру. Той гриз ніготь на мізинці, вправно, як білка горіх. Дивився на Хьотля червоними настороженими очима. Штурмбанфюрер затулив мембрану долонею і шепнув:) — Скажіть, що надійшла безпосередня вказівка рейхсміністра Геббельса: до особливого наказу з Берліна не підривати… Ну, говоріть же! — А якщо він мене не послухає? — спитав Кальтенбруннер, і Хьотль з острахом зрозумів, який ідіот керував ним усі ці роки, чиї накази він виконував, кому поклонявся, хто розклав його, зробивши безхарактерним, дрібним і підлим боягузом, нездатним бути людиною — тільки виконавцем чужої волі… — Пригрозіть розстрілом, — сказав він. — Тоді послухає. Кальтенбруннер узяв трубку, відкашлявся; гавкаючим, знайомим усім у РСХА голосом з жахливим віденськи акцентом відчеканив: — Тут «Вищий»! Вказівку, яку передав вам «Орел», виконувати беззаперечно! Цього вимагають вищі інтереси рейху! За невиконання наказу — розстріл! Доти, поки я особисто не накажу, штольню не підривати!  

…Воістину зв'язок випадкового й закономірного є виявом діалектичного закону людського буття. Випадковість поїздки Штірліца в Альт Аусзеє, закономірність його аналізу Хьотля, точне передбачення ним поведінки Кальтенбруннера в кризовій ситуації, обгрунтоване знанням механіки, моралі нацистського рейху, глибоке розуміння безідейності, первісної аморальності гітлеризму — всі ці компоненти закономірності й випадковості привели до того, що саме він, полковник радянської розвідки, російський інтелігент Максим Ісаєв, вніс свій вклад у те, що скарби світової культури, викрадені нацистами, не були поховані на сімсотметровій глибині штольні Альт Аусзеє.  




Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка