Юліан Семенов



Сторінка18/20
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.27 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20
Павуки в банці — І


 

Генерал Бургдорф, який представляв глибинні інтереси армійської розвідки при ставці, вибравши момент, коли Борман вийшов від фюрера, звернувся до ад'ютанта Йоханнмайєра, щоб той доповів Гітлеру, що він просить приділити йому п'ять хвилин для невідкладної і дуже важливої розмови. Бургдорф знав, що телеграму від Герінга перший одержав не Гітлер. Телеграфісти зразу ж — немов здогадуючись, що вона надійде, ніби їх попередив заздалегідь помічник рейхслейтера Цандер — віднесли телеграму саме йому; той — через хвилину — був у Бормана. Армійська розвідка продовжувала свою методичну, скрупульозну роботу й тут, у бункері, діставши відповідні вказівки від генерала Гелена, перед тим як він «виїхав» на південь, у гори, «готувати свої кадри» до роботи «після переможного завершення битви на Одері». Зіставивши ці та інші дані, що сходилися до його кабінету, Бургдорф прийшов до висновку, що саме Борман не дозволяє Гітлеру виїхати в Альпійський редут; саме Борман впливає на Геббельса, цього сліпого фанатика, хвору, недолугу людину в тому розумінні, що тільки в Берліні можна вирішити кінець битви, а Геббельс — єдиний серед бонз, який справді вірив і вірить у божевільну ідею національного соціалізму, Борман цим користується, вміло натискує на клавіші, видобуваючи потрібні йому звуки. Він у тіні, як завжди, в тіні, а Геббельс заливається, малює картини майбутньої перемоги, пророкує чудо; фюрер слухає зачаровано, на обличчі з'являється вдоволена усмішка, він заплющує очі, й обличчя його стає, як і раніше, — вольовим, рубленим. Бургдорф щиро намагався збагнути логіку Бормана, намагався, але не міг. Він знав таємне життєлюбство цієї людини, його фізичне здоров'я, селянську, надійну спритність, відсутність будь-яких комплексів, повну свободу від норм моралі, жадібність, яку він так старанно приховував від усіх. Усі ці риси Бормана не дозволяли досвідченому розвідникові, аристократу за походженням, бувалому в бувальцях Бургдорфу припустити, що Борман, так само як і Гітлер, зважиться на те, щоб покінчити життя самогубством. При цьому він розумів, що в Бормана незмірно більше можливостей для того, щоб зникнути, ніж у нього, бойового генерала. Він знав, що Борман обладнав принаймні триста конспіративних квартир у Берліні, понад сімсот сорок по всій Німеччині, йому було відомо — через одного з шифрувальників ставки, — що існує якась мережа, вона проходить пунктиром через Австрію, Італію, Іспанію і замикається на Латинську Америку. В цій мережі провідну роль відіграють люди з секретного відділу НСДАП і ряд вищих функціонерів СС, зав'язаних на Мюллера; для кого ж було створено цей ланцюг, як не для самого Бормана? Проста логіка підказувала ще одне запитання: коли можна запустити цей ланцюг у роботу? Лише після того, як зникне Гітлер. Де це може статися якнайшвидше? Тут, у Берліні, бо коли вивезти звідси Гітлера в абсолютно неприступний для штурму Альпійський редут, що височить над усіма навколишніми районами Південної Німеччини, обладнаний радіозв'язком з усім світом, то битва може тривати ще й місяць, і два, а відносини між союзниками, дуже різнорідними за своєю суттю, такі, що все може трапитись. І тоді буде капітуляція, але аж ніяк не беззастережна, а з передачею функції влади на істинно німецьких землях армії, тим її силам, які вже зараз згодні негайно пустити англо-американців у Берлін. Туди, до Альпійського редуту, можна ще підтягти відбірні частини вермахту; військ СС — крім батальйону охорони — і в заводі нема, недаремно армія попросила Гітлера кинути на передову найбільш віддані йому дивізії «Адольф Гітлер» і «Мертва голова», недаремно ця комбінація проводилася так послідовно й терпляче, підстроюючись під рублені акції Бормана. В Альпійському редуті Гітлер виконає волю армії або ж армія вживе своїх заходів — те, що не вдалося двадцятого липня сорок четвертого, коли бомба полковника Штауфенберга чудом не зачепила диктатора, зроблять інші, їм немає ліку, тільки б виманити Гітлера звідси, тільки б вийти з-під задушливої опіки Бормана та його гестапівських СС…  

…Гітлер прийняв Бургдорфа зразу ж, поцікавився його здоров'ям: «У вас брезкле обличчя, може, попросити моїх лікарів проконсультувати вас?» — спитав про новини з фронтів, задоволено вислухав відповідь, що битва триває з незнаною досі силою і ще далеко не все втрачено, як вважає дехто, а потім перейшов до головного, до того, що гарантувало йому, Бургдорфу, життя в тому випадку, якщо він зараз зможе переграти Бормана, переконати Гітлера в своїй правоті, а зробити це можна, лише сподіваючись на суху логіку й закони армійської субординації, до якої Гітлер, як капрал першої світової війни, ставився запопадливо. — Мій фюрер, — сказав він з явною байдужістю до того, про що доповідав, — я тільки-но дізнався про справжню причину, через яку ви розжалували рейхсмаршала. Я не вдаюся в політичну суть справи, але мене не може не тривожити, що люфтваффе залишилися без головнокомандуючого. В дні вирішальної битви це завдає шкоди загальній справі, бо льотчики не можуть воювати, коли немає єдиної руки, коли в них немає свого фюрера в небі. — Бургдорф знав, що, коли він зупиниться бодай на мить, змінить стиль розмови, поспішить або, навпаки, уповільнить її, Гітлер зразу ж переб'є, і почнеться патякання, і з'явиться Борман, який тепер не залишає фюрера більше як на півгодини, а тоді його операція не пройде. — Тому я прошу вас підписати указ про те, що головкомом люфтваффе ви призначаєте нинішнього командуючого повітряним флотом у Мюнхені генерал-полковника Ріттера фон Грейма. — Де Борман? — спитав Гітлер безпорадно. — Краще почекаємо Бормана… — Рейхслейтер ліг відпочити, фюрер, — сміливо збрехав Бургдорф. — Прошу вас — поки ви підпишете наказ, порадившись з рейхслейтером, — дозволити мені радирувати в Мюнхен фон Грейму, щоб він негайно вилетів у Берлін… Це такий ас, що зможе посадити літак на вулиці, та й потім ми ще тримаємо в своїх руках кілька льотних полів на аеродромах… Я попрошу його взяти з собою Ганну Рейч, — натиснув Бургдорф, знаючи, що ця видатна льотчиця, справжній майстер пілотажу, подобалася Гітлеру, він підкреслював свою прихильність до неї, повторюючи: «Нація, що породила таких жінок, непереможна». — Так, так, — згодився Гітлер стомлено, — нехай він прилетить, щоб доповісти… Про його призначення головнокомандуючим я повідомлю йому тут сам, коли погоджу це питання з Борманом і Гіммлером… Бургдорф вийшов у радіооператорську і віддав наказ Грейму й Ганні Рейч негайно вилетіти в Берлін. Через двадцять хвилин про це дізнався Борман. Через сорок сім хвилин у Мюнхен пішла його радіограма, в якій фон Грейму було наказано перед вильотом підготувати не тільки всю документацію про стан справ у люфтваффе, але й міркування про перебудову роботи повітряного флоту рейху. Знаючи машину, Борман точно розрахував удар, розуміючи, що на підготовку доповіді потрібно не менше двох-трьох днів. Тоді Грейм просто не зможе посадити літан у Берліні. Заглянувши після цього до Бургдорфа, він сказав: — Генерале, я дякую вам за чудову пропозицію, яку ви внесли фюреру: кращої кандидатури, як фон Грейм, я не міг би назвати. Я попросив фон Грейма підготувати вичерпну доповідь — новий головнокомандуючий має бути у всеозброєнні — гадаю, що найближчими днями ми вітатимемо нашого аса в кабінеті фюрера… — Але ж він тоді не зможе приземлитися, — не витримав Бургдорф. — Навіщо цей спектакль, рейхслейтер? Борман важко посміхнувся: — Ви стомилися, генерале. Випийте чарку айнціану, якщо хочете, я почастую вас своїм — мені прислали ящик з Берхтесгадена, — і лягайте поспіть, у вас є ще час відпочити до початку наради у фюрера… Бургдорф запитав Мюнхен, коли доповідь буде готова для Грейма. Відповідь надійшла зразу ж, наче її підготували заздалегідь: — Працюють усі служби; очевидно, протягом найближчих двох діб усе буде надруковано на спеціальній машинці. До того ж Грейм погано себе почуває після недавнього поранення; лікарі докладають усіх зусиль, щоб швидше поставити на ноги генерал-полковника. Бургдорф подивився на годинник: до початку конференції в Гітлера лишилося п'ять хвилин; відчуваючи страшенну важкість у всьому тілі, він пройшов через анфіладу кімнат: всюди за довгими столами сиділи офіцери СС особистої охорони фюрера. Перед кожним стояли пляшки бренді й шампанського. Бургдорф спустився в приймальню, завішену картинами старих італійських майстрів; Борман якось сказав, що це лише стотисячна частина тих експонатів, які вивезли з картинних галерей світу, щоб прикрасити «чудо XX століття» — «музей» Адольфа Гітлера в Лінці. На фоні пухирчатих стін, пофарбованих тюремною, сірою фарбою, обличчя старих чоловіків і пишнотілих красунь виглядали страшно, ніби на малині у скупщика краденого. Світло падало нерівно, тому олія виблискувала, здавалася тьмяно-жирною. Були помітні тріщини, дрібні, як зморшки на обличчях старих жінок. Ад'ютант Гюнше, зустрівши Бургдорфа, сказав, що фюрер пробачається за запізнення, він кінчає снідати, попросив почекати п'ять хвилин. Увійшов Кребс, мовчки потиснув Бургдорфу руку. — Над нами ще немає російських танків? — похмуро пожартував Бургдорф. Кребс, позбавлений почуття гумору, відповів: — Таких даних поки що не надходило… …Гітлер прийшов у супроводі Бормана й Геббельса; його сильно хитало, трусилася вся ліва половина тіла. Мовчки потиснувши руки Кребсу й Бургдорфу, він запросив усіх у конференц-зал. Бургдорф звернув увагу на Геббельса — в очах Кульгавого метався страх, обличчя обтягнуте пергаментною зморшкуватою шкірою — наче маска. Ад'ютант начальника штабу Болдт на запитання Гітлера чим добрим він може порадувати присутніх, відповів: — Танки Рокоссовського просунулися на п'ятдесят кілометрів на схід від Штеттіна і розвивають наступ по всьому північному фронту, поступово скупчуються в напрямі до Берліна… Гітлер обернувся до Кребса й спроквола відчеканив: — Оскільки Одер — чудовий природний бар'єр, який дуже важко подолати, успіх російських армій проти третього танкового угруповання свідчить про повну некомпетентність німецьких воєначальників! — Мій фюрер, — відповів Кребс, — танкам Рокоссовського протистоять старики фольксштурму, озброєні гвинтівками… — Пусте! — відрубав Гітлер. — Усе це нісенітниці й дурниці! До завтрашнього вечора зв'язок Берліна з північчю повинен бути відновлений, кільце росіян пробите, фронт стабілізований! Бургдорф, що вийшов на кілька хвилин у радіорубку, повернувся з повідомленням, що всі атаки генерала Штайнера, улюбленця Гітлера, якого Гіммлер підняв до вершин могутності, захлинулися. — Ці кретини й тупиці СС не влаштовують мене більше! — Гітлера трясло ще дужче, він ледве тримався на ногах. — Я знімаю його! Обернувшись, Гітлер повільно пішов до виходу з конференц-залу. Дивлячись йому вслід, Бургдорф тихо сказав: — А російська артилерія, рейхслейтер, як ви й передбачали, вже почала обстріл аеродрому Темпельхоф… Я не певен, що туди тепер може приземлитися навіть найменший літак. Гітлер завмер біля дверей, повільно обернувся й відчеканив: — Ганна Рейч посадить літак навіть у провулку!  

Ось як уміє працювати гестапо! — V


 

— Чого вони мовчать? — спитав Мюллер задумливо. — Чому б вашому Центру не відповісти так, що, мовляв, пообіцяйте йому, Мюллеру, недоторканність, а потім захомутайте й привезіть у луб'янський підвал? Або відрізати: «З гестапо ніяких справ…» Але вони мовчать… Що ви думаєте з цього приводу, Штірліц? — Я жду. А коли ждеш, важко думається. — До речі, ваше справжнє прізвище? — Штірліц. — Ви з тих німців, які народилися й виросли в Росії? — Скоріш навпаки… Я з тих росіян, які виросли в Німеччині… — У вас дивне прізвище — Штірліц? — Вам знайоме прізвище Фонвізін? Мюллер спохмурнів, лоб його вкрився глибокими зморшками; будь-яке слово Штірліца він сприймав насторожено, зразу ж шукав другий, глибинний смисл. — Вільгельм фон Візін був обербургомістром у Нейштадті, якщо мене не зраджує пам'ять… Штірліц, зітхнувши, лагідно всміхнувся: — Фонвізін був великим російським письменником… Хіба прізвище визначає суть людини? Найкращими пейзажистами Росії були росіянин Саврасов і єврей Левітан… Десь в енциклопедії так і написано: «Великий російський художник Левітан народився в бідній єврейській родині…» — А той диктор, який читає по радіо сталінські накази армії, його родич? — Не знаю… — Коли б наш псих дав наказ написати в енциклопедії, що «великий німецький учений Ейнштейн народився в бідній єврейській родині», ми зараз мали б у руках зброю «відплати»… — Одного психа ви б уламали… Але їх тут надто багато. Та й потім вони не могли без того, щоб не винайти ворога… Не росіянин чи єврей, то був би зулус чи таїландець… Втокмачили б у голову, що тільки через зулусів у рейху немає масла, а таїландці винні в масовому безробітті… Доктор Геббельс великий мастак на такі винаходи… — Хочете мене розпропагувати, Штірліц? — Ні. Перевербувати — це так. — Не збігається. Упущено одну логічну ланку. Ви вже перевербували мене, надіславши шифровку у ваш Центр! Але вони, мабуть, не зацікавлені в такому агенті, як я. Альфред Розенберг недаремно казав, що головна вразлива ланка Росії криється в тому, що там абсолютно відсутній американський прагматизм… Марксисти, вони… ви живете духовними формулами… Вам треба подружитися з Ватіканом, — ті теж вважають, що дух визначає життя, а не навпаки, як твердив… ваш бородатий учитель… Що ви робитимете з тими грошима, які росіяни переказали на ваші рахунки? Хочете відписати їх комусь? Слово честі, я перешлю за призначенням… Де, до речі, ваша Цаченька? — Сашенька, — виправив його Штірліц. — Це моя сестра… — Навіщо брешете? Чи ви забули свої слова? Ви ж сказали Дагмар, що це та жінка, до якої ви були прив'язані все життя… — Як, до речі, Дагмар? — Добре. Вона чесно працює на мене. Дуже талановитий агент. — Вона вам віддала мою явку в Швеції? — Звичайно. Мюллер невміло закурив, подивився на годинник: — Штірліц, я дав вам фору. Час минув. Я дзвонив сюди, поки був у бункері, тричі. Я дуже чекав. Але тепер — усе. Мої резерви вичерпано… — Бісмарк казав, що росіяни довго запрягають, але швидко їздять. Може, ще трошечки почекаємо? — Тоді — пишіть! Я згоден чекати, поки є можливість! Та пишіть же! Про все пишіть, з самого початку! Всі явки, паролі, номери ваших рахунків, схеми зв'язку, імена керівників… Я повинен на вашому прикладі готувати кадри моїх майбутніх співробітників! Зрозумійте ж мене! Ви — унікальні, ви являєте інтерес для всіх… — Не буду. Я просто не зможу, пане Мюллер… — Ну що ж… Я зробив для вас усе, що міг… Доведеться допомогти вам. Він підвівся, підійшов до дверей, розчинив їх. До кімнати ввійшли Ойген, Віллі й Курт; Мюллер зітхнув: — В'яжіть його, хлопці, і забийте кляпом рота, щоб не було чути крику… Штірліц заплющив очі, щоб Мюллер не побачив у них сліз. Але він відчув, як сльози покотилися по щоках, солоні й бистрі. Він відчув їх морський смак. Перед очима було прекрасне обличчя Сашеньки, коли вона стояла на пірсі Владивостоцького порту і її штовхали з усіх боків, а вона тримала в руках свою маленьку хутряну муфточку, і це було так беззахисно, що серце його розривалося тоді від любові й туги, і скільки б — за двадцять три роки, що минули відтоді, — життя не зводило його з іншими жінками, він завжди, прокинувшись уранці, як солодку відплату, бачив перед собою лише її, Сашине обличчя. Мабуть, так у кожного мужчини. В його серці зберігається лише пам'ять про перше кохання, з ним він живе, з ним і помирає, проклинаючи той день, коли попрощався з тією, що стояла на пірсі, і по щоках її текли рясні сльози, але вона посміхалася, бо знала, як ти не любиш жінок, що плачуть, ти тільки раз, ненароком, сказав їй про це, але ж кохані запам'ятовують усе, кожну дрібничку, коли, звісно, вони кохають… …А потім увійшов лікар, діловито відкрив саквояж, витяг шприц, зламав ампулу, яку вийняв з металевої коробочки (на ній було виведено чорною фарбою свастику й символи СС), набрав повний шприц, грубо загнав його у вену Штірліца, не протерши навіть шкіру спиртом. — Зараження не буде? — спитав Мюллер, жадібно стежачи за тим, як бура рідина входила в тіло. — Ні. Шприц стерильний, а в нього, — лікар кивнув на Штірліца, — шкіра чиста, пахне апельсиновим милом… Висмикнувши шприц, він не став припікати ранку, швидко зібрав усе своє причандалля і, закривши саквояж, запитливо подивився на Мюллера. — Ви ще можете знадобитися, — сказав той. — Ми маємо справу з особливим екземпляром. Однієї ін'єкції може не вистачити… — Йому вистачить, — сказав лікар, і Штірліца вразило те, що в лікаря було таке спокійне обличчя, який він благовидний, з високими залисинами, великими й теплими руками, які звичайні його очі, як він старанно поголений, мабуть, у нього є діти, а може, навіть і онуки. Як же таке поєднується в людині, в людях, у світі? Як можна вдень робити зло — жахливе й протиприродне, — а ввечері навчати дітей, як треба поважати старших, берегти маму… «Вони питатимуть тебе, Максиме, — сказав собі Штірліц, відчуваючи, як по тілу повільно розливається щось пекуче, наче в кров увели японський бальзам, яким лікують радикуліт. Спочатку тепло, а потім, після тривалого втирання, настає розслаблене умиротворення, біль проходить, і ти відчуваєш блаженство, і тобі хочеться, щоб біля твого ліжка сидів давній друг і говорив про всякі дрібниці, а ще краще, якби згадував про тих, хто тобі дорогий, а в кімнаті пахло б пряженими зернами кави й ванільного тіста, яке так чудово готував у Шанхаї Лю-сан. — Вони ставитимуть запитання, і ти нічого не зможеш зробити, ти будеш відповідати їм… Хоча що тобі казав Ойген про наркотики, котрі пробував на них Скорцені? Ти відповідай їм не кваплячись, згадуй про Москву, ти ж пам'ятаєш своє місто, ти його дуже добре пам'ятаєш, вопо живе в твоєму серці, як Сашенька і як син, згадуй, як ти вперше зустрів свою кохану у Владивостоці, в ресторані «Версаль», і як до столика її батька підійшов начальник контррозвідки Гіацинтов, і як ти познайомився з Миколою Івановичем Ванюшиним, ти відповідай їм про те, що тобі приємно згадувати, чуєш, Максиме? Будь ласка, постарайся не поспішати, ти ж взагалі страшенне поспішайло, тобі так багато коштувало навчитися стримувати себе, держати в кулаці, раз по раз примушуючи до повільності… Ох, як дзвенить у голові, який жахливий, важкий дзвін, ніби б'ють по скронях…» …Мюллер нахилився над Штірліцом, зблизька зазирнув йому в очі, побачив розширені зіниці, піт на лобі, над губою, на скронях, тихо сказав: — Я й зараз зробив усе, щоб полегшити твої страждання, дружище. Ти мій брат-ворог, розумієш? Я в захопленні від тебе, але я нічого не можу вдіяти, я професіонал, як і ти, тому пробач мені і відповідай. Ти чуєш мене? Ну, відповідай мені! Ти чуєш? — Так, — сказав Штірліц, болісно стримуючи бажання відповісти відверто, швидко, щиро. — Я чую… — От і добре… Тепер розкажи, як звати твого шефа? На кого він виходить у Москві? Коли ти почав на них працювати? Хто твої батьки? Де вони? Хто така Цаченька? Адже ти хочеш розповісти мені про все це, чи не так? — Так, — відповів Штірліц. — Хочу… Мій батько був дуже високий… Худий і вродливий, — стримуючи себе, чіпляючи в собі слова, мовив Штірліц, розуміючи десь у глибині душі, що він не має права говорити жодного слова. «Ну, не поспішай, — благально сказав він собі і раптом збагнув, що найстрашніше позаду, він може думати, незважаючи на те, що в ньому живе бажання говорити, тільки говорити, ділитися своєю радістю, бо пам'ять про прекрасне — найвища радість, відпущена людині. — Адже ти все розумієш, Максиме, ти розумієш, що він дуже чекає, як ти йому все розповіси, а тобі хочеться розповісти йому все, але при цьому ти ще розумієш, що робити цього не можна… Все не так страшно, — подумав він, — людина сильніша за медицину, якби вона була сильніша за нас, тоді ніхто ніколи не вмирав би». — Ну, — квапив його Мюллер. — Я чекаю… — Батько мене дуже любив… Бо я в нього був єдиний… У нього була родимка на щоці… На лівій… І гарна сива чуприна… Ми з ним часто їздили гуляти… У Вузьке… Це невеличке село під Москвою… Там стояли ворота, які побудував Паоло Трубецькой… В них сідало сонце… Все… Повністю… Тільки треба вміти ждати, поки воно сяде… Там є така місцина, з якої це добре видно, сам Паоло Трубецькой показав її батькові… — Як прізвище батька? — нетерпляче спитав Мюллер, запитливо глянувши на лікаря. Той узяв руку Штірліца, знайшов пульс, знизав плечима і, знову відкривши свій саквояж, вийняв шприц, наповнив його другою дозою чорної рідини, вколов у вену і сказав, Мюллеру. — Зараз він говоритиме швидше. Тільки ви надто лагідно ставите запитання, запитуйте вимогливіше, різкіше. — Як прізвище батька? — спитав Мюллер, наблизившись, до Штірліца майже впритул. — Відповідай, я чекаю. — Мені боляче, — сказав Штірліц. — Я хочу спати. Він заплющив очі, сказавши собі: «Ну, будь ласка, Максиме, стримайся; тобі буде дуже соромно, якщо ти поспішатимеш, ти ж знаєш, хто стоїть над тобою, в тебе розвалюється від болю голова, мабуть, вони влили тобі завелику дозу — використай це. А як я можу це використати, — заперечив він собі, — цього не можна робити, бо я змушений відповісти на всі запитання, мене ж запитують. Мюллер запитує, він хоче, щоб я розповів йому про батька, що ж тут поганого?!» Мюллер узяв Штірліца за підборіддя, відкинув його голову, крикнув: — Скільки можна чекати, Штірліц?! «От бачиш, — сказав собі Штірліц, — як поспішає ця людина, а ти примушуєш її ждати. Але ж це Мюллер! Ну то й що? — здивувався він. — Мюллеру цікаво знати про твого батька, в нього теж був батько, він і про себе говорить «тато-Мюллер». Стривай, — почув він далекий голос, що долинув до нього з глибини його свідомості, — він іще про себе каже «гестапо-Мюллер». А ти добре знаєш, що таке гестапо, Максиме? Звичайно, знаю: це державна таємна поліція рейху, на чолі її стоїть Мюллер, ось він наді мною, і його обличчя сіпається, бідолашний тато-Мюллер, ти дуже погано поводишся, Максиме, він же чекає…» — Батько мене любив, він ніколи не кричав на мене, — сонно відповів Штірліц. — А ви кричите, і це негарно… Мюллер обернувся до лікаря: — Цей препарат на нього не діє! Вколіть йому що-не-будь іще! — Тоді може бути кома, групенфюрер… — То якого ж біса ви обіцяли мені, що він говоритиме?! — Дозвольте, я поставлю йому запитання? — Ставте. Тільки швидше, в мене кінчається час! Лікар нахилився над Штірліцом, узяв його за вуха холодними, хоч товстими, здавалося б, добрими пальцями батька й діда, боляче вивернув мочки і почав запитувати, вбиваючи запитання в лоб: — Ім'я? Ім'я? Ім'я?! — Моє? — Штірліц відчув до себе жаль від того, що біль у мочках був принизливий, його ніхто ніколи не м'яв за вуха, це тільки Фріца Макленбаха — вони жили на одній сходовій клітці в Цюріху, в дев'ятсот шістнадцятому, перед тим як батько поїхав слідом за Леніним у Росію, — м'яв за вуха старший брат, здається, його звали Вільгельм, ну, згадуй, як звали старшого брата, в нього ще був велосипед, і всі хлопці заздрили йому, а він нікому не давав покататися; і маленький Платтен навіть плакав, так він мріяв проїхати на нікельованому великоколісному диві з дзвінком, прикріпленим на кермі… — Мені боляче, — повторив Штірліц, коли лікар ще дужче вивернув йому мочки. — Це некоректно, я вже старий, навіщо ви крутите мені вуха? — Ім'я?! — крикнув лікар. — Він знає, — Штірліц кивнув на Мюллера. — Він про мене все знає, він такий розумний, мені навіть його шкода, у нього багато горя в серці… Мюллер нервово закурив. Пальці його злегка тремтіли. Обернувшись до Ойгена, він сказав: — Ходім зі мною… У сусідній кімнаті було порожньо; диван, книжкові шафи, гірка з кришталем; багато пляшок вина, навіть одна португальська — вино «Верді»; його довго не можна зберігати. Очевидно, подарували лісабонські дипломати, хоч навряд — усі вже давно поїхали. Як же воно сюди потрапило? — Ойген, — сказав Мюллер, — усе йде чудово. Я сподіваюсь, ви розумієте, що мені зрештою наплювати, як звали його батька й матір, а також кохану жінку… — Тоді навіщо все це? — здивувався Ойген. — Для того, що він мені потрібен зовсім, в іншій якості. Лікар, уколи, допит — це продовження гри. І якщо ви проведете її до кінця, я віддячу вам так, що ваші онуки згадуватимуть вас найдобрішим словом… Що вам дорожче: Рицарський хрест чи двадцять п'ять тисяч доларів? Ну, кажіть правду, дивіться мені в очі! — Групенфюрер, я навіть не знаю, що сказати… — Слава богу, що зразу не викрикнули про хрест… Значить, розумний. Ось. — Він витяг з кишені товсту пачку доларів. — Це десять тисяч. Ще п'ятнадцять ви одержите на моїй конспіративній квартирі по Бісмаркштрасе, сім, апартамент два, коли прийдете до мене й скажете, що операцію завершено. А суть її зводиться ось до чого, Ойген… Про неї знають тільки двоє: ви і я… Ні, про це ще здогадується третій, рейхслейтер Борман… Отже, я довіряю вам вищу таємницю рейху, розголошення її карається загибеллю всіх ваших рідних, а я знаю, як ви любите своїх дочок Марію й Марту, тому саме вас я обрав для завершення цієї моєї коронної операції… Нехай лікар його питає ще з півгодини, не заважайте йому, хай старається як хоче, але колоти більше не давайте. Потім, коли Штірліц знепритомніє, перенесіть його сюди, покладіть на диван, руки зчепіть наручниками, ноги скрутіть дротом. Нехай він спить, потім посадіть у сусідній кімнаті фрейлейн Зіверт з Грубером. Він повинен без упину, швидко диктувати їй той матеріал, який я вже передав йому: це цілком секретні дані, що містять у собі компрометуючу документацію на французів, близьких до їхнього нового уряду. Простежте за тим, щоб у той момент, коли ви вестимете Штірліца в туалет — ви призначите йому свій час, чотири рази на день, — штурмбанфюрер Тешке голосно й нервово диктував фрау Лотер такі ж матеріали на російських воєначальників… Дозвольте Штірліцу зафіксувати, в якій саме кімнаті працює Гешке, зрозуміли? Лікар прийде сюди ще раз, мабуть, завтра, але все залежить від того, як міцно ми будемо стримувати червоних… Нехай він питає Штірліца про ім'я, явки й таке інше, список запитань я вам підготував; вдавайте, що ви страшенно розлючені, підганяйте його, можете бити, але так, щоб він потім міг рухатись, бережіть його ноги, руки, нирки й легені. Обличчя я віддаю вам у повне, розпорядження, чим більше ви його скалічите, тим краще; тільки бережіть очі, не дай боже, якщо він осліпне або очі затечуть так, що він погано бачитиме… По радіозв'язку я вам весь час повідомлятиму, як ідуть справи з просуванням росіян… Коли я скажу, що вони вже близько, розіграйте паніку, дзвоніть у порожню трубку, вимагайте відповіді, що робити з Штірліцом, пояснюйте вашому відсутньому співрозмовикові, що російські танки за кілометр звідси, просіть санкцію на те, щоб його розстріляти, або ж вимагайте, щоб прислали штурмовиків і забрали його в безпечне місце… А потім до вас прийде моя людина, вона скаже пароль: «Я приніс посилку від доктора Рудольфа, розпишіться». Він передасть саквояж, в ньому міна з радіомеханізмом… Ви занесете саквояж у кімнату, де працюють Гешке і фрау Лотер, сядете за стіл і напишете їм на папері: «Через п'ять хвилин ви повинні тихо покинути приміщення, спуститися вниз і йти на запасні квартири». Те ж саме ви напишете фрейлейн Зіверс і Груберу. Ви не зачиняйте дверей квартири, вийдете навшпиньки. Моя людина віддасть наказ радіоміні. Квартира вибухне. Але перш ніж вона вибухне, ви знімете з Штірліца наручники й замкнете його в туалеті. Ясно? Він сидітиме в туалеті — вибухова хвиля його не зачепить, тільки оглушить… Завтра вранці, перед тим як вести Штірліца в туалет, простежте, щоб двері кімнати, де працює Гешке, не зачиняли, нехай він побачить відкритий сейф, чемоданчики з документами, друкарську машинку, нехай почує текст… Кінцеву мету завдання ви зрозуміли? — Ні, групенфюрер. — З часом зрозумієте. Коли ви прийдете до мене на Бісмаркштрасе, я поясню вам її потаємну суть. Ви встигли вивезти сім'ю з Берліна? — Ні, групенфюрер. — Попрощайтесь з ними по телефону, я накажу їх евакуювати у Мюнхен негайно. — Спасибі, групенфюрер! — Та годі вам, дружище, — звичайна товариська турбота, це не варто подяки…  

Павуки в банці — ІІ

 

Кребс закінчував доповідати, коли в конференц-залі з'явився Лоренц, шеф прес-офісу ставки; радіостанція міністерства пропаганди перехопила повідомлення з Швеції: американці вийшли до Торгау, на Ельбі, захопивши, таким чином, значну територію, яка — згідно з Ялтинською декларацією — має бути під контролем росіян. Гітлер не дослухав навіть повідомлення про те, що відбулася урочиста зустріч солдатів двох армій; він жив лише собою, своїми уявленнями, своєю раз і назавжди вигаданою схемою: — Ось вам новий приклад того, що провидіння на нашому боці! Це початок бійки між росіянами і англо-американцями! Панове, німецький народ назве мене злочинцем і правильно зробить, якщо я сьогодні погоджусь на мир, в той час як завтра коаліція ворогів розвалиться! Хіба ви не бачите реальної можливості для того, щоб завтра, сьогодні, через годину почалася шалена битва між більшовиками і англосаксами тут, на землі Німеччини?! Артур Аксман, новий фюрер гітлер-югенду, якого запросили на конференцію, — він тепер залишив свою штаб-квартиру на Адольф Гітлер Платц і розмістився з польовим штабом на Вільгельмштрасе, захищаючи від червоних ближні підступи до рейхсканцелярії, — ступив крок уперед і зачарованими, сяючими круглими очима потягнувся до Гітлера: — Мій фюрер, героїчна молодь столиці віддана вам, як ніколи! Жоден росіянин не прорветься до рейхсканцелярії! Ми стоятимемо на смерть до того моменту, поки більшовики не поб'ються з англосаксами! У тому разі, якщо ви вирішите перенести свою ставку в Альпійський редут, я гарантую, що мої хлопці забезпечать прорив: вони готові загинути, але врятувати вас! Гітлер лагідно посміхнувся Аксману й трохи занепокоєно подивився на Бормана. Той сухо сказав: — Фюрер не сумнівається у відданості гітлер-югенду, Аксман, але нехай хлопчики все-таки живуть, а не гинуть, у цьому їхній обов'язок перед нацією: перемогти, зоставшись живими! Гітлер кивнув, потамувавши зітхання…  



…На наступній конференції змучений Кребс стомлено доповідав обстановку по всіх секторах оборони столиці. Він монотонно перелічував назви вулиць, де йшли бої, називав номери будинків, які захищалися дуже вперто. — Я хочу, мій фюрер, — закінчив Кребс, — щоб ви нарешті вислухали коменданта Берліна генерала Вейдлінга: я вважаю, що не маю права відмовляти йому більше. Вейдлінг, нервово покашлюючи, не дивлячись на Бормана й Геббельса, ніби вчепившись поглядом в обличчя Аксмана, сказав: — Фюрер, битва за Берлін закінчилась. Доля столиці вирішена. Я беру на себе персональну відповідальність вивести вас з кільця живим, щоб ви могли продовжувати керівництво нацією в її боротьбі проти ворога з Альпійського редуту! Надії на прорив армії Венка марні, фюрер. У бляклих, байдужих очах Гітлера не було нічого, крім апатії. — Битва за Берлін увійде в історію цивілізації як поворотний момент боротьби, як диво, як врятування з неба, — тихо сказав він. — Це все, генерале, дякую вам.  

…Вночі Борман запросив до себе нового лікаря Гітлера, пригостив айнціаном. Поклавши йому руку на коліно, спитав: — Скажіть мені, старина, ви вірите, що ми виграємо битву за Берлін? Не бійтесь говорити правду, я її жду. — Рейхслейтер, — відповів лікар, — коли тебе багато років привчають говорити те, що вважається правдою, хай це буде навіть справжнісінька брехня, в один день себе не переробиш… — По-моєму, ви належали до тієї елітарної групи нашої співдружності, де завжди говорили правду одне одному… Лікар похитав головою: — Ви ж дуже добре знаєте, що ми говорили одне одному тільки ту правду, яка подобалася фюреру… А правда — це така штука, яка угодна лише одній субстанції: правді… Мя завжди були брехунами, рейхслейтер… Ні, я не вірю, що Берлін вистоїть… — І я не вірю, — стомлено погодився Борман. — І мене зараз найбільше непокоїть доля нещасних берлінців… Але допомогти їм по-справжньому зможе тільки одна людина, і звуть цю людину вашим ім'ям. — Що ви маєте на увазі? — Я маю на увазі ось що, — закривши очі долонею, стомлено провадив далі Борман. — Тільки ви знаєте, який укол треба зробити фюреру, щоб його воля, розум могли підкорятися іншій волі, зокрема моїй… — Я давав клятву Гіппократа, рейхслейтер… Борман перестав терти повіки, зітхнув: — Та годі вам, справді… Тепер вас ніхто не примушує брехати… А ви все одно брешете… На кого потім звалите? Не на Гітлера ж… І не на мене… Ні він, ні я — у цей конкретний момент — вас до брехні не примушували. Треба зробити так, щоб фюрер легко піддавався виливу, лікарю… Зробивши так, ви виконаєте свій обов'язок перед нещасними німцями… Розмова була важка, ватяна, але зрештою лікар пообіцяв посилити заспокійливий елемент в ін'єкціях. Більшого Борман не добивався, досить і цього. У бункері йому тепер було погано: стіни давили, тиша приголомшувала, і він майже відчував свою приреченість. Він зайшов до помічника Цандера, сказав, що, мабуть, через кілька днів треба буде готувати бригаду прориву для відходу на південь, в Альпи (і йому не відкривав правди, прирікаючи на загибель, тільки Мюллер знав усе). Потім зайшов у зал, де за довгим столом сиділи Бургдорф і Кребс. Перед кожним стояв прибор, дві відкорковані пляшки вермуту, Кребс пив мало — хворів на виразку шлунка, зате Бургдорф дудлив безперестану — видно, хотів захмеліти, але не міг. Борман сів біля них. Служник эразу ж приніс йому прибор, пляшку айнціану — тут усі знали смаки рейхслейтера. Мовчки випивши, він побажав генералам приємного апетиту. Бургдорф пирхнув: — Дуже люб'язно з вашого боку… — Ви чимось збентежені? — спитав Борман чемно. — О, я збентежений багато чим, пане Борман! Я збентежений усім — так буде точніше! Я особливо збентежений з того часу, як, сівши в моє штабне крісло, я робив усе, щоб зблизити армію й партію! Друзі стали називати мене зрадником офіцерського стану, але я вірив — щиро вірив, — що мої вусилля відповідають вищим інтересам німців! А тепер я бачу, що мої намагання були не просто марні — вони були безглузді й наївні! Кребс поклав долоню на руку Бургдорфа, але той сердито скинув її. — Облиште мене, Ганс! — вигукнув він. — Людина мусить хоч раз у житті сказати те, що в неї наболіло! Через добу вже буде пізно! А в мене наболіло, ох, як наболіло! Наші молоді офіцери йшли на війну, сповнені віри в торжество справи! І що ж? Сотні тисяч загинули. А за що? За батьківщину? Майбутнє? За велич Німеччини?! Ні, дурниці! Вони загинули для того, щоб ви, пане Борман, жили в розкоші й панстві! В такій розкоші, яка не снилась навіть кайзерам! У такому панстві, якому могли б позаздрити феодали, — повна безконтрольність, нехтування інтересами нації, задушливе самозбагачення! Мільйони впали на полях битв в ім'я того, щоб ви, фюрери партії, набили свої кишені золотом, спекулюючи розмовами про духовне здоров'я нації! Ви набудували собі замків, набили їх краденими картинами й скульптурами, паразитуючи на горі німців! Ви зруйнували культуру Німеччини, ви розклали німецький народ, через вас він проіржавів зсередини! Для вас існувала тільки одна мораль: жити краще від усіх, владарювати над усіма, душити всіх і залякувати! І цю вашу провину перед нацією не можна спокутувати нічим, рейхслейтер! Нічим і ніколи! Борман дивно посміхнувся, підняв чарку: — Ваш спіч носив надто загальний характер… Коли хтось з моїх друзів і мріяв про те, щоб швидше розбагатіти, то мене ви в цьому звинуватити не можете! — А ваші маєтки в Макленбурзі?! — не вгамовувався Бургдорф. — А ліси й поля, які ви купили у Верхній Баварії? А замок на озері Чімзеє?! Звідки все це у вас?! — А я й не знав, що армія теж стежить за нами, — знову посміхнувся Борман і, допивши айнціан, підвівся з-за столу, закінчивши: — Бажаю вам славно відпочити, друзі, день буде клопіткий, усього найкращого…  

Коли в обложений Берлін прилетів літак фон Грейма й Ганни Рейч, коли льотчиця чудом посадила його на краю льотного поля, яке утримували загони гітлер-югенду й чорні СС, Борман не злякався. Ін'єкції лікаря зробили своє діло: Гітлер став абсолютно безвольний, флегматичний, і навіть у розмові з Ганною Рейч, до якої він завжди був небайдужий, очі його були сонні, хоч на обличчі ще лишилась усмішка, немов покладена вмілим гримером. Борман тричі підступав до розмови про політичний заповіт, але Гітлер, здавалося, не розумів, про що говорить рейхслейтер, або ж пускав мимо вух. І тільки перед спектаклем одруження Гітлера з Євою Браун, який поставив Геббельс, а підказав це йому Борман, фюрер мовчки простяг рейхслейтеру аркуші паперу: — Якщо у вас є якісь міркування, можете запропонувати корективи. Борман вибачився, попросив дозволу сісти, став вивчати «політичний заповіт вождя німецької нації». — Фюрер, — сказав він, підвівши очі, в яких (він легко примусив себе зіграти) з'явилися сльози, — цей документ переживе століття… Але тут немає списку нового кабінету… Я гадаю, що конче потрібно саме тут назвати тих, кому ви повністю довіряєте… Тільки тоді політичний заповіт стане активною зброєю для продовження нашої великої боротьби… — А я вважаю розумним не включати новий кабінет рейху в заповіт, — відповів Гітлер. — Це, мені здається, здрібнюватиме ідею. — О ні, мій фюрер! Якраз навпаки! — із запалом заперечив Борман. — Це свідчитиме про те, що ви продовжуєте керувати битвою! Прагматизм у даному випадку буде виявом спокійної величі вашого духу… — Добре, — стомлено погодився Гітлер, — вписуйте, кого вважаєте за потрібне, а я скажу фрейлейн Гертруді Юнге, щоб вона передрукувала все начисто… Але я не відкидаю можливості вильоту з Греймом і Ганною Рейч в Альпійський редут, Борман… Я весь час думаю про це: все-таки живим я зможу більше, як ви на це дивитесь? Борман не міг підняти очей, вони б його видали: страшна була в них зараз ненависть до цього тремтячого напівтрупа, що жадібно й боягузливо чіплявся за життя… — Мюллер, — сказав рейхслейтер, запросивши до себе групенфюрера, — ви повинні зробити так, щоб сьогодні ж по шведському або швейцарському радіо відкритим текстом передали повідомлення про переговори Гіммлера з Бернадотом і про пропозицію рейхсфюрера відкрити Західний фронт англо-американцям. Зможете? — Ні, — відповів Мюллер. — Це треба було робити тиждень тому, коли вони базікали в Любеку з Бернадотом, зараз почався хаос, рейхслейтер… — А де отой… Штірліц? Мюллер підвів очі на Бормана — нічого не зміг прочитати на його кам'яному обличчі. Подумавши, він відповів: — Виконує моє завдання. — Яке? — З його допомогою я хочу закласти великий фугас під Кремль. Борман здивувався: — Хочете перекинути його в російський тил? — Так, — відповів Мюллер. — Тільки фугас у мене паперовий, страшніший за будь-який динаміт. — Доручити б йому шведів… — Він теж нічого не зможе… Не втішайте себе… — Мене не влаштовує така відповідь. Та й вас самого вона теж не може влаштувати. Ми починаємо запізнюватись. — Ми запізнилися, рейхслейтер, — сказав Мюллер. — Нам треба негайно йти звідси… Ви тут нічого з ним не доб'єтесь… І Борман — мабуть, уперше в житті — відповів прямо, не криючись, і без постійної перестраховки, яка вимотує душу: — Доб'юсь, бо я знаю його, Мюллер. Я доб'юсь, коли ви зробите те, про що я вас прошу. — Червоні не вестимуть з вами переговорів, рейхслейтер… — Ви помиляєтесь. Помічник Цандер зробив аналіз російської преси: вони піддавали остракізму всіх керівників рейху, крім мене. Розумієте? Я завжди був у тіні, я йшов слідом, у мене не було того задушливого почуття хвилинного лідерства, яке вирізняло Гіммлера й Герінга. Я йшов у тіні, і я піднявся до вершини. Про зраду Герінга вже знає Москва. Новина про пропозиції Гіммлера союзникам стала відома Сталіну. Зараз про це дізнається й Гітлер. Англо-американці невпинно котяться на схід. Сталін зав'яз у Берліні. Угоду про зону окупації порушено. Чого б Сталіну не дозволити мені повернути німців на захід? Заманливо, Мюллер, дуже заманливо! Мюллер похитав головою, зітхнув: — Я, мабуть, зможу зробити так, що одна з моїх радіостанцій засадить у відкритий ефір — по-шведськи, а чому б ні? — повідомлення про пропозицію Гіммлера. Важливо, щоб наші радіооператори в міністерстві пропаганди вчасно підхопили це повідомлення: мої передавачі не такі сильні, як ваші. — Навіщо потрібна радіостанція Геббельса? У нас тут наймогутніший радіоцентр… — Нехай повідомлення прийде збоку, такому більше вірять, невже не ясно? — зітхнув Мюллер. — Найвищий смак плітки в тому й полягає, що вона йде від чужих… …Прочитавши перехоплене повідомлення «шведського радіо» про пропозицію Гіммлера, яке приніс Геббельс, Гітлер зблід, губа одвисла, і він тонко закричав: — Ну це вже вершина безстидства! Він брудний зрадник, він свиня! Я міг ждати удару в спину від генералів, а тут Гіммлер! Де Фегеляйн? Доставити його сюди! Нехай розповість мені про зраду Гіммлера, дивлячись в очі! Він його посланник при ставці! Він приховував від мене правду, цей мерзенний сластолюбець, що одружився на нещасній сестрі фрейлейн Браун, щоб наблизитись до мене! Доставте його негайно! Фегеляйна знайшли на одній з конспіративних квартир. Він готувався до втечі на північ. У бункер його не повели, а за рекомендацією Бормана обергрупенфюрера розстріляли в саду рейхсканцелярії. Через півгодини після страти родича Гітлер наказав Грейму й Ганні Рейч негайно вилетіти з Берліна в Шлезвіг-Гольштейн, знайти там Гіммлера, заарештувати його і розстріляти без суду й слідства. Після цього Борман подався в радіоцентр і послав шифровку грос-адміралу Деніцу, в якій відкрито звинуватив верховне командування вермахту в зраді: єдина реальна сила в Німеччині — штаб армії, його тепер треба ізолювати й остаточно пригнітити страхом — ніяких переговорів, ніхто не сміє навіть згадувати про мир, крім нього, Бормана; генералам уже відомо про арешт Герінга; зараз їм стане відомо про наказ фюрера знищити зрадника Гіммлера. Страх паралізує. Щоб дужче вдавити жах, треба зробити так, щоб дізналися про розправу над наймогутнішими людьми рейху, тоді в генералах ще більше виявиться їхня власна жалюгідність… …Уночі фюрер мляво продиктував свій заповіт, який перед цим двічі переписав Борман. У кінці, після перелічення прізвищ нових міністрів, він додав кілька рядків, продиктованих йому рейхслейтером в останню хвилину. «Минуло понад тридцять років з того часу, як у 1914 році я став добровольцем, щоб захистити рейх від нападу. Всі ці три десятиріччя я був сповнений любові до моєї нації. Тільки ця любов керувала всіма моїми вчинками, думками, усім моїм життям зрештою… Ці три десятиріччя любові до нації і робота на її благо вимагали віддачі всіх моїх сил, усього здоров'я… …Це брехня, начебто хтось у Німеччині 1939 року хотів війни. Війну спровокували інтернаціоналісти єврейської національності або ті, хто їм служить. Я зробив дуже багато для того, щоб провести в життя обмеження озброєнь і контроль над ним. Саме тому й були спроби покласти на мене відповідальність за війну. З того часу як я був добровольцем на полях світової битви, я ніколи не хотів нової війни — ні проти Англії, ні проти Америки. Минуть роки, але крізь руїни наших міст і пам'ятників проросте правда про всіх, тих, хто здійснював цей злочин: і це буде правда про міжнародне єврейство і про його прислужників. Тільки за три дні перед початком німецько-польської війни я вніс пропозицію про мирне вирішення проблеми. Мій план виклали англійському послу в Берліні: міжнародний контроль, подібний до того, який було встановлено в Севрській області. Мій план відхилили без обговорення, тому що правляча кліка Англії хотіла війни, частково з міркувань комерції, частково під впливом пропаганди, яку тримав в своїх руках міжнародне єврейство. Повна відповідальність за трагедію європейських народів, що пережили страхіття нинішньої війни в ім'я вигод фінансового капіталу, лежить цілком і повністю на євреях. Я ж зробив усе що міг, аби тільки мільйони дітей Європи арійського походження не голодували, мільйони чоловіків не гинули на полях битви, сотні тисяч жінок і немовлят не зазнавали насильства й бомбардування. Після шести років війни, яку, незважаючи на всі відступи, одного чудового дня буде визнано найгероїчнішою боротьбою нації за своє існування, я не можу залишити місто, яке є столицею рейху. Через те що наші війська дуже нерішучі, щоб відбити атаки ворога, через те що опір було доручено організувати тим, у кого немає справжнього характеру, я поклав собі розділити свою долю з долею тих мільйонів, які вирішили захищати місто. Я ні в якому разі не віддам себе до рук ворогів, які напевне приготували новий спектакль за сценарієм євреїв, щоб порадувати маси, що впали у стан істерії. Я піду з життя добровільно в тому разі, коли зрозумію, що становище фюрера і рейхсканцелярії безнадійне. (Борман збагнув, що допущено помилку — сам Гітлер не може думати про себе в третій особі, але виправляти при людях не зважився.) Я умру з легким серцем, бо знаю, як багато добилися наші селяни й робітники, я умру з легким серцем, тому що бачу абсолютно унікальну відданість нашої молоді моїй справі. Я безмежно вдячний їм і заповідаю їм продовжувати боротьбу, наслідуючи ідеали великого Клаузевіца. Загибель на полях битв приведе в майбутньому до чудового відродження ідеалів націонал-соціалізму на базі єдності нашої нації. Багато чоловіків і жінок вирішили зв'язати своє життя з моїм. Я дякую їм за це, але наказую їм не поділяти моєї долі, а продовжувати битву на фронтах. Я наказав командуючим арміями, флотом і авіацією зміцнювати у військах дух націонал-соціалізму, пояснюючи солдатам, що я — фюрер і творець руху — віддав перевагу смерті, а не капітуляції… Перед смертю я виключаю з партії колишнього рейхсмаршала Германа Герінга, я відбираю в нього всі ті права, які було йому надано декретом 29 червня 1941 року й рішенням рейхстагу від 1 вересня 1939 року. На його місце я призначаю адмірала Деніца — президентом рейху й головнокомандуючим збройними силами. Перед моєю смертю я виключаю з партії і знімаю з усіх посад, які він займав, колишнього рейхсфюрера СС і міністра внутрішніх справ Генріха Гіммлера. На його місце — рейхсфюрером СС — призначаю гаулейтера Карла Ханке, а міністром внутрішніх справ я призначаю гаулейтера Пауля Гіслера. Крім акту нелояльності по відношенню до мене, Герінг і Гіммлер зганьбили нас, почавши секретні переговори з ворогом, не повідомивши про це мене, проти моєї волі. І, нарешті, в їхніх вчинках видно бажання узурпувати владу в рейху. Бажаючи дати Німеччині уряд, складений з найбільш благородних людей, я, як фюрер нації, називаю членів нового кабінету: Президент рейху — адмірал Деніц. Канцлер — доктор Геббельс. Міністр партії — Борман. Міністр закордонних справ — Зейсс-Інкварт. Міністр внутрішніх справ — гаулейтер Гіслер. Міністр оборони — Деніц. Головнокомандуючий армією — Шернер. Головнокомандуючий флотом — Деніц. Головнокомандуючий повітряним флотом — Грейм. Рейхсфюрер СС — гаулейтер Ханке. Міністр торгівлі — Функ. Міністр сільського господарства — Баке. Міністр юстиції — Тірак. Міністр культури — доктор Шеєль. Міністр пропаганди — доктор Науман. Міністр фінансів — Шверін-Крозіг. Міністр праці — доктор Хаупфауер. Міністр постачання — Саур. Вождь трудового фронту і міністр без портфеля — доктор Лей. …Кілька чоловік — серед яких Мартін Борман, доктор Геббельс та ряд інших — разом зі своїми дружинами приєдналися до мене по своїй добрій волі, не бажаючи покидати столицю ні за яких обставин. Вони мають намір піти з життя разом зі мною. Але я вважаю, що питання боротьби нації становить щось більше, ніж їхнє бажання. Я переконаний, що мій дух після моєї смерті не залишить їх, а допомагатиме їм у всіх їхніх починаннях… Нехай вони завжди пам'ятають, що наше завдання, тобто консолідація націонал-соціалістської держави, являє собою завдання століть, які прийдуть, і тому майбутнє кожного індивіда має бути ретельно скоординовано з інтересами загального блага. Я прошу всіх німців, усіх націонал-соціалістів, чоловіків і жінок, усіх солдатів вермахту зберігати вірність — до останньої краплі крові — новому уряду та його президенту. І — головне — я вимагаю від уряду й народу свято дотримуватись расових законів і всіма силами протистояти інтернаціональному єврейству. Берлін, 29 квітня 1945 року, 4 години ранку. Свідки: докторЙозеф Геббельс, Мартін Борман, Вільгельм Бургдорф, Ганс Кребс».  

…Гітлер, шаркаючи, обійшов усіх тих, кого Борман аапросив до конференц-залу, неквапливо, розгублено усміхаючись, зазирнув їм у вічі, потиснув кожному руку, повторюючи одне й те ж: — Я вдячний вам за вірність, спасибі, прощайте… Потім він підійшов до столу — там лежали ампули з отрутою. Він роздав їх секретаркам, усе ще розгублено всміхаючись. Потім, згорбившись, злегка пританцьовуючи, він повільно рушив до дверей, що вели в його особисті покої. На порозі він зупинився, обвів усіх важким, каламутним поглядом, якось жалісно знизав плечима й спроквола, немов падаючи, залишив конференц-зал. Усі з конференц-залу зразу ж перейшли до їдальні: там був накритий стіл. Завели патефон. Поставили платівку з музикою Вагнера. Після того як випили, хтось приніс іще платівки. Зашерхотіла голка, і — несподівано для всіх — полилася ніжна мелодія танго «Нінон». Бургдорф підвівся, підійшов до секретарки Інгмар, запросив її на танець. Вслід за ним встали й інші. Хтось заспівав; вистрелив корок шампанського. Заступник начальника особистої охорони Гітлера зареготав, дивлячись на те, як штандартенфюрер Вайгель сипав сіль на плями, що залишилися на кітелі від розлитого шампанського. Сміх його був істеричний, він щось говорив, але слів розібрати не можна було. І раптом розчинилися двері — на порозі стояв Гітлер. — Ви заважаєте мені спати! — вигукнув він тонким, зривистим голосом. — Припиніть, будь ласка, цю гидоту! Зараз усім потрібна тиша, хоч трохи тиші! …Дізнавшись про це, Борман одразу ж попрямував у кімнати Геббельса. Той сидів у своєму маленькому кабінеті за столом і креслив хитромудрі кола, не в змозі зібратися з думками, хоч збирався написати свій заповіт — він справді був єдиний, хто вірив Гітлеру. А втім, Борману часом здавалося, що Геббельс так само, як і він, розумів усе, але не міг — через стосунки, що склалися в оточенні фюрера, — відверто признатися собі в тому, що крилося в нього на серці. Про мудру приказку «не сотвори собі кумира» згадують тільки тоді, коли кумир зазнає поразки, і найбільше страждають при цьому саме ті, які поклали життя на те, щоб перетворити особу Адольфа Гітлера в фюрера, месію, кумира нації. Але зруйнувати те, що вони самі ж створили, страшенно важко, бо довелося б руйнувати самих себе, свою; духовну субстанцію, підкорену й роздавлену кумиром, якому добровільно було віддано своє право на думку і вчинок: без його дозволу думка і вчинок могли кваліфікуватися як державна зрада — навіть коли мова йшла про те, як краще організувати оборону, налагодити випуск воєнної продукції, скоригувати висловлювання пропагандистів НСДАП. Тільки він, кумир, є істина в останній інстанції. Тільки його думка являє собою абсолютну правду, тільки його слово може вважатися твердженням, усе замкнуто на одному, все підкорено одному, все визначається одним. Повна свобода від думок, свобода від прийняття рішень, солодке розтавання в чужій силі — тільки так і не інакше! Борман сів на краєчок стільця, подивився на годинник і сказав: — Йозеф, ми завжди грішили тим, що не говорили до кінця правди. Тепер ми позбавлені цього привілею. Ви розумієте, що коли завтра нам не вдасться звернутися до більшовиків від імені нового кабінету, — все буде скінчено? — Провидіння не має права лишити нас у біді… Борман зітхнув: — Ех, любий Йозеф… Провидіння давно залишило нас… Ми борсаємося в брудній калюжі, мов цуценята. — Він хотів був сказати всю правду до кінця, але спинив себе: цей істерик готовий на все, він зовсім розтоптаний страхом, тому некерований у своєму фанатизмі. — Коли ми не допоможемо фюреру, німці ніколи не простять нам ганьби… Подумайте, що може скоїтись, коли сюди вдеруться більшовики й захоплять його живим… — Що ви пропонуєте? — запитав Геббельс і став терти скроні довгими, тремтячими пальцями. — Що, Мартін? — Те саме, про що думаєте ви: допомогти фюреру піти. — Я цього не пропонував! — Ви думаєте про це, Йозеф, ви думаєте. Як і я. Не брешіть же собі нарешті! — Але це неможливо! — Геббельс заплакав. — Я не зможу собі цього простити! — Добре, — сказав Борман. — Почекаємо ще кілька годин, а потім вирішимо. Геббельс, схлипуючи, плакав, обличчя його скривилося, сльози на сірому обличчі свідчили про якусь глибоку, безнадійну хворобу, приховану в цій невеличкій людині з гарячковими круглими очима. «Мабуть, у нього рак, — подумав Борман, підводячись. — Він не жилець, у ньому нема жадання продовжувати радість буття. Його не можна лишати самого. Якщо я вистрелю, він повинен бути біля мене, але так, щоб не пустив мені кулю в потилицю. Побачивши, як фюрер, корчачись, упаде, карлик може засадити в мене обойму… Я вбивав в ім'я ідеї, я знав цю роботу, я не здригнуся перед ділом, а він тільки виголошував свої промови… Нехай стоїть поряд. Нехай буде пов'язаний… Якщо перемир'я з червоними відбудеться, я не хочу бути Ремом, якого звинуватять у зраді…» — До побачення, Йозеф, мені треба трохи попрацювати. Зустрінемося вранці у конференц-залі, якщо фюрер не зможе сам піти від нас до ранку. Повторюю, час скінчився. — І додав ніби щось незначне, але обов'язкове: — Нація нам цього не простить… …Через півгодини Борман викликав до себе помічника Цандера. — Це — письмові повноваження Деніцу на президентство в рейху, — сказав він, передаючи йому текст. — Якщо ви зрозумієте, що прорив через російські позиції неможливий, знищіть цей текст, підписаний Гітлером, хоча Мюллер говорив мені, що ви, Лоренц і майор Йоханнмайєр пройдете лінію бою, користуючись його маяками. Ви передасте текст заповіту Деніцу й зробите все для того, щоб Лоренца і Йоханнмайєра відтерти від адмірала — не вам казати, що Лоренц служить Геббельсу, а Йоханнмайєр небайдужий до генерального штабу. Це все. Бажаю вам удачі, мій друже, хай вам щастить!  

…Перший раз у житті Борман не закінчив розмови з помічником неодмінним, як відправлення природної потреби організму, вигуком «Хайль Гітлер!». Спектакль закінчився, всі поспішали до гардероба по пальта, щоб першими вскочити в проїжджий автобус, поки ще не вистроїлася зла, довга черга з тих, хто щойно сміявся й плакав, об'єднаний воєдино тим, що розігрували на сцені загримовані лицедії…  



Удар Червоної Армії. Наслідки — ІІІ

 

Танки й гармати Червоної Армії тепер уже розстрілювали центр Берліна прямою наводкою. Кінець битви за Берлін; став ясний усім. Тріщало…  



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка