Юліан Семенов


Інформація для роздумів — XI



Сторінка17/20
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.27 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20
Інформація для роздумів — XI
(Знову полковник Максим Максимович Ісаєв)


 

Штірліц лежав у кімнаті, вмебльованій зі смаком, коли б не гірка, в якій виблискував кришталь — пихате свідчення хазяйського багатства, а не колекція прекрасного творіння рук людських; чудові, схожі на гірські квіти келихи сусідили з пузатими, дуже великими графинами; поряд з ламкими коньячними чарками стояли важкі склянки. Навіть сонячне проміння в них не було синьопереливчастим, легким, стрімким, а якимось тьмяним, стійким, зсередини сірим. …Руки Штірліца були в тонких сталевих наручниках, ліва нога пристебнута таким самим сталевим обручем до поперечки важкої тахти. «Буде дуже смішно, — подумав Штірліц, — якщо мені доведеться тікати, тягнучи за собою цей мішок… Сюжет для Чапліна, їй-богу…» Він безперестану прислухався до далекої канонади; тільки б вони встигли, я ж тут загину, в мене лишилися години. Хлопці, ви вже, любі, постарайтеся прийти, я так мріяв усі ці довгі роки, що ви прийдете… Я дуже старався зробити те, що міг, тільки наблизити б цю хвилину; мабуть, міг більше, але ви не маєте права картати мене, кожна людина на землі реалізує себе на десяту частину, де там, на соту, тисячну; мене несло, як і всіх, — життя таке стрімке, воно диктує нам самих себе, ми виконуємо те, що воно холодно й недбало наказує нам, хоч і немає письмових вказівок; темп, постійно виснажливий темп, а мені ще доводилося розриватись між тим, що я був змушений робити мимоволі, тут, аби тільки мати можливість виконати головне, і тим, що мені по-справжньому хотілось…» Увійшов Ойген, сів поряд, спитав: — Хочете повернутися на правий бік? — Я лежу на ньому, — відповів Штірліц. — Еге ж, саме так, — посміхнувся Ойген. — Я завжди плутаю, коли дивлюся на іншого… Повернути вас на лівий бік? Не стомилися? — Поверніть. А краще б посидіти. — Сидіти не можна. Лікар, який працюватиме з вами, — якщо не надійде відповідь з Москви, — просив мене простежити за тим, щоб ви лежали… — Ну-ну, — відповів Штірліц. — В такому разі я полежу… — Хочете закурити? — Дуже. — Співчуваю, але курити вам теж заборонено. — Навіщо тоді запитували? — Цікаво. Мені цікаво знати, що ви зараз відчуваєте. — Знаєте, що таке фашизм, Ойген? Той знизав плечима: — Національний рух передових сил італійського народу… — У світі люди плутають: фашизм, націонал-соціалізм, кагуляри… — Плутають, бо погано освічені. Хіба можна ставити знак рівності між паршивими французькими кагулярами й арійським націонал-соціалізмом? — Можна, Ойген, можна. Я вам розповім, як уперше зрозумів значення слова «фашист» тут, у Німеччині… Хочете? Закуривши, Ойген відповів:. — Чому ж ні, звичайно, розкажіть… — Це було в тридцять другому, ще до того, як Гітлер став канцлером… Я приїхав у Шарлоттенберг, вулички вузенькі, треба було розвернутися; біля пивної стояли дві машини; навколо них товпилися люди в коричневій формі, вони обговорювали промову Геббельса, сміялися, сперечались, здавалося б, цілком нормальні члени СА. Я запитав, чи немає серед них шоферів, щоб ті подали свої машини вперед, трохи звільнивши для мене місце. Ні, відповіли мені, тут немає шоферів… Я крутився хвилин п'ять, розвертаючи свій «опель», поки нарешті сяк-так упорався, а коричневі ввесь цей час мовчки спостерігали за мною, а потім спитали, де це я так хвацько навчився мистецтва проповзати на машині через смугу перепон… Коли, припаркувавшись, я вийшов, двоє коричневих із тих, які сміялися з мене, привітавши один одного вигуком «Хайль Гітлер!», сіли в ці злощасні автомобілі й роз'їхалися в різні напрямки… Коли подобається дивитися на страждання — чи навіть просто на якусь незручність іншої людини — це і є фашизм… Але для вас, добре освіченого, я уточнюю: це і є справжній націонал-соціалізм… Ойген стиснув кулаки, поклацав товстими пальцями, що поросли безбарвними м'якими волосинами, скрушно зітхнув: — Групенфюрер заборонив мені працювати з вами так, як ви того заслуговуєте, Штірліц… А то я продемонстрував би вам, що таке німецький націонал-соціалізм, коли він зустрічається з російським нігілістичним більшовизмом… І, схилившись над Штірліцом, він зблизька зазирнув йому в очі, а потім плюнув в обличчя. — Отак… Цього мені групенфюрер не забороняв, і я ніяк не порушив його наказу… Біля дверей він зупинився, обернувся до Штірліца й закінчив: — А трохи пізніше я вам до кінця поясню, що таке більшовицький нігілізм, ох і поясню, Штірліц… Коли він щільно зачинив за собою двері, Штірліц витер обличчя об подушку, відчувши, яка смердюча слина у цієї довготелесої тварюки, і раптом зовсім несподівано дуже виразно й близько побачив обличчя Вацлава Вацлавовича Воровського; той прийшов до них на цюріхську квартиру, коли батько організував диспут про російську літературу, намагаючись хоч би якось, спочатку в галузі культури, знайти шлях до компромісу між його однодумцями, членами меншовицької фракції Мартова, і ленінцями. Максим ніколи не забував, як страждав батько через розрив, який стався між Іллічем і Мартовим; проте розуміючи, що правий Ленін, він усе-таки лишився тоді з меншовиками. «Я не можу кинути тих, з ким починав; та й до того ж ми слабші, — пояснював він синові, — а я вже такий уродився, що захищаю слабких, не нападай на мене, хоч я знаю, що п'ятнадцять років — особливий вік, атакуючий, чи що, дуже чуткий до правди і до відхилення від неї; розуміння й милосердя приходять згодом; я чекатиму; тільки б дочекатися; всі батьки мріють лише про одне — дочекатися». Воровський тоді виступав з короткою доповіддю про сутність нігілізму в російській літературі. Юнак уперше сидів серед дорослих, тому враження від цього вечора назавжди вкарбувалося в його пам'ять, він пригадував усе, що відбувалося тоді, в деталях, до дрібниць, він і досі чітко бачив, що на лівому рукаві коричневого піджака Воровського був відірваний третій гудзик, а сіра сорочка заштопана білими нитками… …Скільки вже десятиріч ведуться в Росії гарячі суперечки навколо літери «ять», говорив тоді Воровський, і всім ясно, що літера ця непотрібна, вона зайва, нічого в собі не несе — і все-таки вона ще й досі існує, діти, які не розуміють її, одержують два бали за граматику, плачуть, переживають, але ж уся суєта світу не варта дитячої сльозинки, Достоєвський жорстко сформулював проблему людської моралі… Так само і з нігілізмом… Сперечаємося, сперечаємося, а до певного висновку досі не можемо прийти, хоч зробити це конче потрібно… Коли починають відлік нігілізму з тургенєвського Базарова, я не можу не повстати проти цього… В такій концепції є свого роду патріотизм навиворіт, люди немовби хочуть показати, що раніше цього в Росії не було. А це неправильно. Воровський тоді процитував невеличкий уривок, сказавши, що цікаво було б послухати міркування — чиї слова він навів; «це зробить наш диспут більш відкритим, демократичним, загальним». Він тоді ж напам'ять, співуче, прочитав слова про те, що «в усіх народів бувають періоди пристрасної діяльності, періоди юнацького розвитку, коли створюються юнацькі спогади, поезії і найплодотворніші ідеї; в них джерело і основа подальшої історії… Ми ж не маємо нічого подібного… На самому початку в нас було дике варварство, пізніше грубі забобони, потім принизливе панування татар-завойовників, сліди якого в нашому способі життя не стерлися й понині… Наші спогади не далі вчорашнього дня, ми чужі самим собі». Закінчивши цей уривок, Воровський усміхнувся своєю холодною, ледь гордовитою усмішкою (батько згодом сказав: «Не думай, що він справді гордовитий; він просто таким чином приховує свою лагідність, він дуже вразливий, тендітний, як дитина») і — трохи відкинувши голову — прочитав другий уривок: «Ми, росіяни, споконвіку були люди смирні й розумом покірні. Так виховала нас наша церква. Горе нам, якщо ми врадимо її мудре вчення; йому ми зобов'язані кращими своїми властивостями, властивостями народними, своєю величчю, своїм значенням у світі. Шляхи наші не ті, якими йдуть інші народи…» У великій кімнаті, де сиділо тоді чоловік з двадцять, стало гамірно, люди перемовлялися, було чути: «Бєлінський», «Аксаков», «Хом'яков». Воровський, похитавши головою, знову всміхнувся: — Ні, товариші, і не Бєлінський, і не Аксаков. Обидві цитати я взяв з Чаадаєва — пораненого і вмираючого. Перша цитата стосується початку тридцятих років, це уривок з його знаменитого листа, за який мислителя оголосили божевільним, друга — його покаянне звернення до власті предержащих… Перший виступ виник через гірку образу за Пушкіна, за дух Росії тієї пори, коли все навколишнє було нав'язано людині: вона не мала вибору, кожен крок її було зарегламентовано, заборон безліч, про дозвіл на думку і на вчинок і згадки нема… Саме ця обмеженість вчинків, діяльності, думки і породила нігілізм Чаадаева — абсолютна свобода від нав'язаних понять, які не дають розвиватися розуму, звертати свій погляд до невідомого… Нігілізм — це не природжена якість поганої людини, він є породженням поліцейщини, бюрократії, тупих заборон… Але при цьому нігілізм Чаадаева був одним з проявів панства російської літератури того часу… Нігілісти — за влучним визначенням слов'янофілів — знали, чого вони не хотіли, але не знали, чого хочуть… І звинувачувати Чаадаева в його панстві це так само, як звинувачувати час за те, що він тридцять років терпів у Росії Миколу Палкіна… Навіть те, що тодішні нігілісти відкрито сформулювали, чого вони не хочуть, було вчинком, кроком на шляху до прогресу. Базаров був розвитком нової російської громадської думки, але відлік її я починаю не від Чаадаєва, а від Радищева, коли він уперше поставив питання про справжнє поняття честі й совісті, про смисл особи в історії суспільства… …Ісаєв часто згадував той вечір у домі батька; він не одразу збагнув, чому в пам'ять так укарбувався Воровський, його надто спокійна манера говорити про те, що наболіло, про те, що викликало тоді такі запеклі суперечки (батько сумно всміхався, коли вони у ту ніч мили чашки на кухні, а потім замітали у великій кімнаті: «По-моєму, я, як завжди, зробив прямо протилежне тому, чого хотів — усі ще більше посварилися, замість того, щоб хоч якось замиритися… Я вірю, в Росії ось-ось відбудуться події, влада віджила своє, ми повернемося додому, але ми роз'єднані, як це прикро, боже мій…»). Ісаєв зрозумів, чому він так запам'ятав той вечір, набагато пізніше, коли почав роботу в гітлерівській Німеччині… Відсутність громадського життя, відчуття важкого, болотяного запаху панувало в рейху; або істерика фюрера і ревище юрби, або рання тиша на вулицях і розфасованість людей по квартирах: ні особистостей, ні честі, ні гідності… Прекрасний дух гарячої суперечки, свідком якої він був у Цюріху восени п'ятнадцятого, став якимось кругом порятунку в перші роки його роботи в рейху; він пам'ятав обличчя сперечальників, їхні слова; його — що далі, то більше — вражала впевненість російських соціал-демократів у своєму праві на вчинок і думку, бажані народові, вони ладні були взяти на себе відповідальність в ім'я того, щоб вивести суспільство з нівельованої общинної однаковості до усвідомленого союзу особистостей з високим почуттям власної гідності, тобто честі; людей, що мають право на вчинок і на думку… «Який же я щасливий, — подумав він, — які чудові люди дарували мене своєю увагою: Дзержинський, Кедров, Артузов, Трифонов, Антонов-Овсієнко, Менжинський, Блюхер, Постишев, Дибенко, Воровський, Орджонікідзе, Свердлов, Крестинський, Карахан, Литвинов, — господи, кому ще випадало таке щастя в житті?! Це як порятунок, як відпочинок у дорозі, як сон під час хвороби, що я згадав їх і вони виявились поряд… Ну чому я так чітко всіх їх побачив саме тепер, коли це так мені потрібно, коли це порятунок?.. Я знову все це пригадав тому, що Ойген сказав про нігілізм, — зрозумів Штірліц. — Як дивно: завдане зло породжує в тобі добро, невже і це теж закономірно?» Він знову відчув у собі годинник, а значить, чекання. Він не міг більше чекати, це страшне почуття розривало його мозок, сплющувало тіло, сковувало рухи, породжувало тугу… «Наші встигнуть, — сказав він собі, — неодмінно встигнуть, тільки не думай про це без упину, переключись на щось інше… А на що мені переключатися? Альтернатива безвихідна: якщо наші не ввійдуть сюди — мене вб'ють. І все. Прикро, — подумав він, — бо я належав до тих небагатьох, що жили всі ці роки в Німеччині, але поза тією Німеччиною… Тому я точніше за інших розумію її, а її треба зрозуміти, щоб розповісти правду про те, якою вона була, — це необхідно для майбутніх поколінь німців… Дивне відчуття охоплювало мене всі ці роки: бути в країні, а відчувати себе поза цією дійсністю і розуміти, що така дійсність не може бути довговічною… Хтось правильно казав, що Леонардо да Вінчі у своїй роботі стикався з наступним століттям, бо його ніщо не зв'язувало з мікеланджеловським ідеалом форми: він шукав смисл прекрасного в анатомії, а не в зовнішній пластиці… Він був першим імпресіоністом, тому що відмовився від тілесних меж форми, щоб зрозуміти суть простору… Леонардо шукав не тіло, а життя… Правильно, Максиме, — похвалив він себе, — хитруй далі, думай про те, про що тобі цікаво думати, ти ж усі ці роки був позбавлений права слова, ти був змушений не просто мовчати — це ще півбіди, тобі тут доводилося говорити, і ти повинен був говорити те, у що ти не вірив, ти був змушений повторювати такі слова, які ненавидів, часом тобі хотілося кричати від люті, але ти вмів стримувати себе, тому що кожен вчинок має бути доцільним, інакше це примха, ніякої користі для справи, невитриманість, невміння ждати, віруючи… Ну от, ти знову прийшов до цього триклятого слова «ждати»… А що я можу зробити, коли воно зараз клекоче в мені? Я ж людина, поняття «межа» властиве мені, як і всім людям, хіба я кращий за інших»? — Віллі! — гукнув він. — Одведіть мене в туалет! Прийшов Віллі, зняв наручники, вивів з кімнати. Коли проходили по коридору — довгому, плутаному, як у всіх старих берлінських квартирах, мимо дверей, оббитих червоною шкірою, Штірліц почув голоси людей, які швидко, перебиваючи один одного, диктували друкаркам, і в цій плутанині він зразу почув знайомий голос штурмбанфюрера Гешке з особистої референтури Мюллера: — Через те, що до колишнього французького міністра Рейно тепер виявляють пошану, як до жертви так званого нацизму, — рубав Гешке, вкладаючи в інтонацію своє ставлення до тексту, — слід зважити на те, що його секретарку, дуже близьку йому Мадлен Кузо, завербував другий відділ абверу і вона давала не тільки надзвичайно цінну інформацію про зв'язки деяких членів сім'ї заарештованого міністра, але й виконувала оперативні доручення; отже, ми маємо можливість у майбутньому підійти до неї, примусивши… — Тихше! — крикнув Віллі. — Я веду заарештованого! Припинити роботу! — Думаєте, зможу втекти? — запитав Штірліц. — Боїтеся, що відкрию французам ваші таємниці? — Втекти не зможеш… А от якщо тебе відпустить групенфюрер… — Думаєш — відпустить? — Як тільки прийде відповідь з твого Центру — відпустить. — Навіщо ж тоді тримати мене в наручниках? — Але ж відповідь ще не прийшла… А прийде — тобі не з руки тікати, росіяни розстрілюють тих, хто став на нас працювати. Будеш, як бездомний песик, до ноги нового хазяїна лащитись… Штірліц увійшов у туалет, притулився спиною до дверей, швидко розірвав те місце в підкладці, де завжди зберігав шматочок леза золінгенської бритви, стиснув його великим і вказівним пальцями, відчувши дзвінку піддатливість металу, і спитав себе: «Ну, що, Максиме, пора? Кажуть, кров зійде через п'ять хвилин, у голові шумітиме, і почнеться тиха, блаженна слабкість, а потім не стане ні Мюллера, ні Ойгена, ні Віллі, ні всіх цих мерзотників, які в тихих кімнатах, незважаючи на те, що їм прийшов кінець, затівають гидке паскудство, заздалегідь готують кадри зрадників… Чи просто слабких людей, котрі в якусь хвилину не змогли виявити твердості духу… А чого ж ти малодушничаєш? Піти, випустивши собі кров, страшно, звичайно, але це легше, ніж триматися до кінця… Тобі ж наказано вижити, а ти намірявся вбити себе… Чи маєш ти право розпоряджатися собою? Я не маю права, і мені дуже страшно це робити, бо я ж і не жив зовсім, я тільки виконував роботу, ішов крізь час і простір, не належав собі, а мені так хотілося пожити ті роки, що відпущено, я так мріяв побути разом із Сашенькою і Саньком… Але я знаю, що роботу Мюллера не можна витримати: вони зламають мене або я збожеволію; як це в Пушкіна: «не дай мне бог сойти с ума, нет, лучше посох и сума…» Що тоді? Животіти зламаним психопатом з відсутнім поглядом? Без пам'яті і мрії, просто випорожнятися, як тварина, з якою лікарі експериментували в тій лабораторії, де вивчають таємницю мозку? А ще страшніше зрадити… Кажуть, він зрадив Батьківщину… Мабуть, не можна відділяти себе від Батьківщини, зрадити Батьківщину — це насамперед зрадити самого себе…» — Штірліц! — сказав Віллі. — Чого ти нічого не робиш? — Збираюся з думками, — відповів Штірліц і швидко засунув бритву в кишеню. — Ти підглядаєш? — Я чую. — Я не можу зразу, — посміхнувся Штірліц. — Ви ж не даєте мені ні сидіти, ні ходити, а коли людина лежить, у неї погано працюють нирки. Віллі розчахнув двері: — Ну що ж, стій, а я за тобою наглядатиму. — Але ж секретарки можуть вийти. — Ну то й що? Вони — наші, їм не звикати… — А може, мені треба справити велику нужду? Віллі раптом примружився, очі його стали як щілинки: — Ти чого такий блідий? Відкрий рот! — У мене немає отрути, — відповів Штірліц. — І потім ціаністий калій убиває за одну мить… — Відкрий рот! — повторив Віллі й швидким, якимсь рисячим рухом ударив Штірліца по підборіддю так, що рот відкрився сам собою. — Висунь язик! Штірліц слухняно висунув язик, запитавши: — Жовтий? Дуже білий? — Рожевий, як у дитини… Навіщо ти попросився? Тобі ж не треба… Ходімо назад. — Як скажеш. Все одно через годину попрошусь знову. — Не поведу. Тебе можна водити тільки тричі на добу. Терпи. …Коли Віллі вів його назад до кімнати, Штірліц устиг почути кілька слів. У голову страшно вдарило прізвище маршала Говорова. Він не зрозумів усього, що говорилося про батька воєначальника, бо Віллі знову гаркнув: — Тихо! Я йду не сам! У кімнаті він надів на руки Штірліца наручники, прикріпив ліву ногу до тахти і вийняв з гірки пляшку французького коньяку. «Напевне візьме товсту склянку, — подумав Штірліц. — Маленька, гарна кришталева чарка для коньяку суперечить його внутрішньому складу. Ну, Віллі, бери склянку, випий під душі, тварюко…» Але Віллі взяв саме маленьку чарку, плеснув у неї, як і годиться, на денце, погрів кришталь у долонях, понюхав і замріяно усміхнувся: — Пахне Ямайкою. «Ага, він же працював у консульстві, — згадав Штірліц. — І все-таки дивно: тут, коли він не на прийомі, а сам з собою, він мав випити коньяк з товстої кришталевої склянки…» …Кілька снарядів вибухнули десь неподалік. Канонада, що долинала раз у раз зі сходу і до якої вже певною мірою звикли, зразу ж наблизилась. Штірліцу навіть здалося, що він розрізнив кулеметні черги; ні, заперечив він, ти видаєш бажане за дійсне, ти не можеш чути перестрілки, коли б це було так, то тоді, виходить, наші зовсім близько, але якщо вони й близько, то все одно мене відділяють від них десятки кілометрів, кілька десятків, мабуть». — Слухай, Штірліц, — сказав Віллі, — ти здогадуєшся, що з тобою буде? — Здогадуюсь. — Скільки заплатиш за те, щоб я допоміг тобі втекти звідси? — Ти не зможеш. — А раптом? Звідки ти знаєш, що не зможу… Скільки заплатиш? — Називай суму. — Сто тисяч доларів. — Давай ручку. — Навіщо? — Випишу чек. — Ні, — Віллі похитав головою. — Я беру готівкою. — Я не тримаю при собі грошей. — А де ж твої гроші? — В банку. — У якому? — В різних. Є в Швейцарії, є в Парагваї… — А в Москві? Чи у червоних немає банків? — Чому ж… Звичайно є… Не боїшся, що твої слова почує Ойген? — Він спить. — Коли приїде Мюллер? Віллі знизав плечима, поставив маленьку чарку на місце, взяв пузату склянку, налив у неї коньяку, немов чаю, і повільно випив; кадик жадібно й ненаситно ходив по тонкому хрящуватому горлу. — Ти подумай, Штірліц, — сказав Віллі, відчинивши двері. — Віддаси сто тисяч готівкою — допоможу втекти. Тільки часу на те, щоб сказати «згоден», у тебе лишилось мало. Він вийшов, повернувши за собою ключ у замку. «А він каже правду, — подумав Штірліц, гордовито згадавши про те, як він не помилився, що Віллі питиме коньяк із склянки. — Він справді готовий зробити все, щоб одержати сто тисяч і постаратися втекти. Пацюки тікають з корабля. А може, пообіцяти йому ці гроші? Сказати, що вони в мене в тайнику, в підвалі, у Бабельсберзі… А справді? Чи ти сподіваєшся, що Мюллер запропонує тобі щось своє? В самій глибині душі ти, очевидно, покладаєш надію на це, хоч боїшся признатись; так, мабуть, я боюся собі признатись, бо до кінця не розумію цієї людини: Мюллер несподіваний, як кулька, що ребристо котиться по великому колу баденської рулетки, й нікому не дано вичислити, на якій цифрі вона зупиниться…» — Ей, Віллі! — гукнув Штірліц. — Віллі! Той увійшов швидко, немов ждав цього оклику біля дверей. — Ну добре, — сказав Штірліц. — Припустимо, я згоден… — На припущення немає часу, Штірліц. Якщо згоден, значить, згоден, називай адресу, поїдемо. — Бабельсберг. Мій дім. — Де сховав? — У тайнику, в підвалі, біля гаража. — Малюй. — Віллі, ти. ж розумна людина… Я намалюю, ти візьмеш гроші, а я залишусь тут. — Правильно. Ти залишишся тут. А ми поїдемо. І знімемо з тебе наручники — іди куди хочеш. — А люди, які працюють в інших кімнатах? — Це — не моє діло. Це — твоє діло. — Гаразд. Неси олівець і папір. Віллі витяг з кишені вічне перо «Монблан» і маленьку записну книжечку. Знявши наручники з Штірліца, він сказав: — Тільки познач, де південь, де північ, щоб потім не говорив, що ми погано шукали, коли там нічого не знайдемо… Штірліц намалював план підвалу, позначив місце, де мав бути тайник, пояснив, що треба добряче простукати стіну й злегка вдарити молотком по тому місцю, де він почує порожнечу (саме там проходили труби опалення, їх навіщось пропустили під цегляною кладкою); штукатурка легко осиплеться, в металевому ящику лежать гроші — двісті тринадцять тисяч. Віллі уважно поглянув на план і спитав: — А де вмикається світло? — Ліворуч, біля дверей. — Зрозумів, — зітхнув Віллі. — Спасибі, Штірліц… Тільки от біда, у Бабельсберг прорвалися росіяни… — Коли? — Вчора. — Навіщо тоді вся ця комедія? Віллі тяжко всміхнувся: — А приємно дивитися, як людина страждає… Тим паче, що ми увесь твій вошивий підвал простукали, а потім обійшли його з міношукачем — металевий ящик напевно б загув… Штірліц знову згадав травневий день тридцять другого року, невеличку вузьку вуличку в Шарлоттенберзі, гурт чоловіків у коричневих: уніформах СА і дві машини, між якими він зупинив свій «опель», щоб розвернутися, і веселі обличчя фашистів, котрі уважно спостерігали, як він мучився на маленькому п'ятачку, боячись подряпати ті два автомобілі, а водії стояли поряд і навіть пальцем не поворухнули, щоб допомогти йому… «Приємно дивитися, як людина страждає…» «А якщо в ньому це закладено? — подумав Штірліц. — Якщо він народився мерзотником? Не всі ж люди народжуються із задатками добра чи благородства… Мабуть, чесна влада й повинна діяти так, щоб розумно викорінювати все лихе, закладене в людині, роблячи все, щоб допомогти їй виявити красу, жалість, мужність, щедрість… А як можна цього домогтися, коли Гітлер утовкмачував їм у голови, що вони найвеличніші, що їхня історія — найпрекрасніша, музика — найталановитіша, ідея — єдино потрібна світові? Він виховував у них зневагу до всього світу, але ж якщо любиш тільки свій народ, тобто себе, то й усі інші люди, навіть співвітчизники, чужі для тебе… Державний егоцентризм завжди приводив імперії до нищівного краху, бо виховував у людях звірячу заздрість до всього хорошого, що їм не належить, а немає нічого страшнішого від заздрості, це — моральна іржа, вона роз'їдає людину і державу зсередини, це не міль, від неї не врятуєшся нафталіном… Бідолашна Дагмар, — згадав він жінку. — Вона так гарно говорила про наші билини… Аби тільки з нею було все гаразд… Тоді вона зрозуміє те головне, що треба зрозуміти; про билини вона поки ще думає «з голосу» і говорить «з голосу» — так роблять обдаровані діти, вони наслідують дорослих; вона прекрасно розповідала про свого тренера, за якого ладна була вистрибнути з вікна, якби він тільки наказав… Адже билини — це наука, галузь історії, а в історії приблизність, недостатня обізнаність, підтасовка — злочинні. Це призводить до того, що розенберги й геббельси узурпують владу над умами і роблять народ сліпим зборищем, покірним волі маніяка… Вона розповідала про Муромця і про спільність німецького й шведського фольклору з нашим і запевняла, що саме «варяги занесли на Русь казкові сюжети; хоч вірогідніше це прийшло від греків, варто лише згадати Володимира Мономаха, його «Повчання своїм дітям»… Ах, яка ж це добра література і як погано, що ми її зовсім не знаємо…» Він знову почув батька, який читав йому уривки з цієї книжки, що не збереглася повністю, та навіть те, що збереглося, дивовижне: «Послушайте мене, аще не всего примите, то половину…» Батько тоді сказав: «Ти відчуваєш благородство його характеру в цих кількох словах? Всесильний князь не наказує… Як кожна талановита людина, він схильний до гумору, він скептичний, а тому добрий, він не претендує на ціле, аби тільки хоч частину взяли його думок…» Батько тоді вперше пояснив йому, що після перемоги іконоборців у Візантії, коли верх узяли ті, хто вимагав у мирському житті дотримуватись виснажливого чернецтва (родючість земель і щедрість сонця давали людям змогу на берегах Егейського моря розкошувати, тому пастирям треба було забрати все в кулак, спонукати людей до крутої дисципліни, щоб не повторилася нова римська навала), Мономах посмів протистояти Константинополю, хоч по матері був греком… Він до молитви — на відміну від візантійських догматиків — ставився не як до бездумно затвердженого постулату, він казав, що це просто засіб постійно дисциплінувати волю. Він хотів добитися від підданих запалу до праці не монастирським затворництвом, а розумною дисципліною, крізь століття дивився Мономах, тому й проповідував: «Кто молвит: «Бога люблю, а брата своего не люблю», тот самого себя обличает во лжи… Паче же всего гордости не имейте в сердце и в уме… На войну вышед, не ленитеся, ни питью, ни еденью не предавайтесь и оружия не снимайте с себя… Лжи блюдися и пьянства, в то бо душа погибает и тело…» Звідси ж Муромець пішов, від південного моря й грецької спадковості, від доброти й відчуття сили, а благородна людина до своєї могутності ставиться з обережністю, боїться образити того, хто слабший, тому й простив спочатку свого грішного сина, повірив йому, як не повірити слову? «А як я міг про це сказати Дагмар? За роки роботи тут я привчав себе в розмові з іншими пристрасно цікавитися тим, що знаю, що не цікаво мені, і вдавати, що пускаю мимо вух те, що для мене по-справжньому важливе; щоб працювати, я змушений був стати актором, жити чеканням репліки, яку треба подати. Але якщо актор заздалегідь знає свою роль, устиг вивчити слова й запам'ятав мізансцени, то мені доводилося жити, немов у шаленому вар'єте, експромтом, де не прощають паузи, свистять, затюкують і женуть зі сцени… А втім, у моєму випадку не свистять, а розстрілюють у підвалі. Потім, коли все скінчиться, я розповім Дагмар про Мономаха — історію не можна брати «з голосу», в неї треба поринати, як у купіль на хрещенні, її треба пити, як воду в пустелі, її треба відчувати, як математик усім єством відчуває формулу — ніякого чванства, горе й правда порівну, велике й ганебне поряд, тільки факти, а вже потім трактування… Я розповім їй… Стривай, а що ти їй розповіси? Ти нічого не зможеш їй розповісти, бо в кишені в тебе шматок гострого металу, а за стіною сидять люди, які люблять дивитися, як інші корчаться в муках, ти ж стаєш таким сильним, коли дивишся на муки іншого, ти помазаний жахом вседозволеності, ти…» — Хайль Гітлер, групенфюрер! — почув Штірліц високий голос Ойгена і зрозумів, що прийшов Мюллер.  


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка