Юліан Семенов


Якщо вже робити спектакль, то цікавий!



Сторінка16/20
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.27 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20
Якщо вже робити спектакль, то цікавий!


 

Як ніхто інший, Борман розумів, що все зараз вирішують не дні, а години, а може, навіть хвилини. Він розумів, що від'їзд Гітлера в Альпійський редут завдасть удару по тому плану, який він виносив, затвердив для себе й відпрацював у всіх деталях. Тому він і далі робив усе, щоб Гітлер залишився в Берліні, з тривогою спостерігаючи, як фюрер прискіпливо випитував візитерів про те, чи варто йому продовжувати боротьбу із ставки, чи, може, доцільніше вилетіти в Берхтесгаден. Як ніхто інший знаючи характер Гітлера, рейхслейтер розумів, що манія підозріливості, яка охоплювала фюрера з кожним днем дедалі більше й більше, диктує йому дивні рішення, що йдуть, як правило від супротивного. Борман знав, коли йому треба провести якусь кандидатуру, то швидко й надійно це можна зробити в тому разі, якщо умовити Лея і Шпеєра (до них фюрер був небайдужий) дати негативну характеристику тому, на кого ставив він сам, Борман. Тоді через два-три дні можна було приходити з пропозицією, і Гітлер, як завжди, затверджував призначення тієї людини, яка була потрібна Борману. Причому ця симпатія Гітлера виникла тому, що Лей, страждав запоями, і Гітлер ставився до нього з гидливою, але водночас жалісливою цікавістю; оскільки Лей був з робітників і керував «Трудовим фронтом», фюрер вважав за потрібне тримати його коло себе; він вважав також, що людина, уражена недугою, яка каралася по закону партійної етики, буде йому особливо віддана; так само він ставився до Шпеєра; останніми місяцями його улюбленець, найзнаменитіший архітектор рейху, котрий став міністром воєнної економіки, дозволяв собі відкрито говорити фюреру, що війну програно і тому знищення мостів, доріг і заводів позбавить німецьку промисловість шансу на післявоєнне відродження, яке можливе лише при сприянні західного капіталу, традиційно зацікавленого в створенні санітарного антибільшовицького кордону. Нікому іншому Гітлер не простив би таких висловлювань; слухаючи Шпеєра, він якось дивно усміхався; Борману часом здавалося, що фюрер володіє незвичайним даром не чути того, що йому не хотілося чути; після тяжкої розмови з Шпеєром, коли всі присутні при цьому завмерли, боячись стати свідками істерики, яка могла б закінчитися наказом негайно розстріляти улюбленця, фюрер раптом запросив міністра до себе і, ласкаво посадовивши за стіл, приніс креслення «музею фюрера» в Лінці. Розіславши аркуші ватману на столі, Гітлер сказав: — Шпеєр, послухайте, чим уважніше я розглядаю ваш проект, тим важчими мені здаються скульптури коло мосту через Дунай. Усе-таки Лінц легке місто, отже, потрібна абсолютна пропорція. Що ви на це скажете? Шпеєр з жахом подивився на фюрера: Лінц бомбили союзники, питання захоплення міста росіянами було питанням тижнів, а ця людина з тремтячими руками і великими витрішкуватими зеленими очима говорила про майбутній музей, про пропорції форм і про скульптури через Дунай. …Саме до Шпеєра і звернувся Борман, коли той приїхав з фронту в рейхсканцелярію. — Послухайте, Альберт, — сказав Борман, по-дружньому обіймаючи ненависного йому улюбленця фюрера, — мені здається, що зараз вам поставлять запитання, чи варто нам переселятися в Берхтесгаден. Ви ж розумієте, що відкрите зіткнення між червоними й англо-американцями — справа місяців, нам треба ще трохи протриматись, і коаліція впаде, тому я прошу вас — умовте фюрера поїхати в Альпи. Борман умів вичисляти людей; він правильно вичислив Шпеєра; той, залишившись сам на сам з фюрером, вислухав його запитання й відповів — несподівано для самого себе — зовсім не так, як його просив рейхслейтер: — Оскільки особисто ви, мій фюрер, наказали німцям боротися за кожен будинок, за кожну сходинку, за кожне вікно в квартирі, ваш обов'язок лишитися в обложеній столиці. — Так, але в Берхтесгадені кращі засоби комунікації, — заперечив Гітлер. — Військові вважають, що звідти мені буде легше керувати боротьбою на всіх фронтах. — Військові відстоюють свою вузькопрофесійну справу, а на вас лежить важкий тягар політичної стратегії, — розпачливо відповів Шпеєр, розуміючи, що, мабуть, кожне його слово Борман записує на плівку. Гітлер якось відразу знітився, сидів кілька хвилин нерухомо, а потім знову пішов по креслення «музею» в Лінці. — Послухайте, — сказав він, повернувшись, — мене й досі непокоїть, як оцінять знавці таке близьке сусідство Тінторетто з Рафаелем… Усе-таки Тінторетто надто легкий і пустотливий, його мистецтво мені уявляється не зовсім здоровим з погляду національної приналежності. Часом мені здається, що в ньому є погана кров… Ця пустотливість, ця нарочита несерйозність… Таке завжди було властиве єврейським маклерам… Чи російським екстремістам типу Врубеля… А через зал — Рафаель… Розенберг двічі мав розмову з авторитетними антропологами, але вони запевняють в один голос, що мати художники не мала коханця з ворожою кров'ю, а батько був справжнім римлянином… Але ж його дід міг змінити прізвище: євреї дуже спритні, коли мова йде про те, щоб приховати своє походження… …Після розмови з Шпеєром, за чаєм, Гітлер, перевіряючи Бормана, сказав: — А от Шпеєр вважає доцільним мій від'їзд у Берхтесгаден. — Він не тільки це вважає доцільним, — відповів Борман, — він забороняє гаулейтерам висаджувати в повітря мости й заводи, він, бачте, думає про майбутнє нації, ніби воно можливе поза і без націонал-соціалізму… — Не вірте пліткам, — відрубав Гітлер. — Шпеєру заздрять. Всім талантам заздрять. Я це відчув на собі у Відні, коли мене чотири рази не приймали в Академію мистецтв. Там це було зрозуміло: всі ці чехи й словаки з поляками, мерзотні євреї не хотіли дати дороги арійцю, це типово для неповноцінних народів, що підлягають зникненню. Я не можу зрозуміти вияву такої огидної риси у арійців. Це просто не має права на існування серед нас… …Фюрер не запідозрив Шпесра у змові, а навпаки, взяв його під захист. Борман майже був певен, що Гітлер може в будь-яку хвилину оголосити про свій від'їзд в Альпійський редут. Отже, настав час діяти. …Борман зайшов до лікаря фюрера доктора Брандта, штандартенфюрера СС, який лікував Гітлера з початку тридцять першого року; Брандт стежив за його дієтою, сам робив ін'єкції, купував у Швейцарії нові ліки і відправляв своїх шведських друзів до Америки — закупляти медикаменти, які стимулювали організм «великого сина німецької нації», не пригнічуючи при цьому психіку й сон. — Брандт, — сказав Борман, — відкрийте мені всю правду про стан фюрера. Говоріть чесно, як це ведеться між ветеранами партії. Брандт, як і всі в рейхсканцелярії, знав, що відверто розмовляти з Борманом неможливо, — можна чекати будь-нких наслідків. — Вас цікавлять дані останніх аналізів? — обачно запитав Брандт. — Мене цікавить усе, — відповів Борман. — Абсолютно все. — У вас є якісь підстави тривожитися про стан здоров'я фюрера? — відпарирував Брандт. — Я не бачу підстав для занепокоєння. — Брандт, я відповідаю за фюрера перед партією й нацією. Тому вам немає потреби приховувати від мене будь-що. Скажу вам щиро: хода фюрера зараз мені здається трохи… стомленою, це так… Чи немає змоги якось підбадьорити його? Бувають моменти, коли в нього труситься ліва рука; а ви знаєте, як наші військові ставляться до питань виправки… Зробіть щось, невже немає таких засобів? — Я роблю все, що можу, рейхслейтер. Борман зрозумів, що подальша розмова із штандартенфюрером марна. Він ніколи не робитиме того, що зараз потрібно Борману, він піде до фюрера і розповість йому все, якщо спробувати заговорити з ним відкрито: «Почніть робити уколи, які паралізують волю Гітлера, мені треба керувати ним, мені необхідно, щоб від фюрера залишилася лише оболонка, і ви повинні зробити це протягом найближчих днох-трьох днів». — Значить, я можу бути спокійний? — спитав Борман, підводячись. — Так. Абсолютно. Фюрер, певна річ, страждає в зв'язку з нашими тимчасовими невдачами, але дух його, як завжди, міцний, дані аналізів не дають приводу для тривоги. — Спасибі, дорогий Брандт, ви заспокоїли мене, спасибі вам, мій друже.  

…Вийшовши від доктора, Борман швидко пройшов у свій кабінет, набрав номер Мюллера й сказав: — Те, про що ми з вами говорили, треба зробити негайно. Ви зрозуміли? — Західний варіант? — уточнив Мюллер. — Так, — відповів Борман. — Інформація про це повинна надійти сюди сьогодні ввечері з двох принаймні джерел.  



Через п'ять хвилин штурмбанфюрера Холтоффа Мюллер послав на квартиру доктора Брандта. — Фрау Брандт, — сказав він, — негайно збирайтесь, надійшов наказ вивезти вас із столиці, не чекаючи колони, з якою поїдуть сім'ї інших керівників. Через сім годин Холтофф поселив жінку і її дітей у невеличкому особняку, в горах Тюрінгії, в тиші, де спокійно виспівували птахи і пахло прілою торішньою травою. Через дев'ять годин гаулейтер області подзвонив у рейхс-канцелярію і доповів, що фрау Брандт з дітьми одержала пайок із спеціальної їдальні НСДАП і СС, поставлена на довольство і їй видано сімсот рейхсмарок як допомогу, бо через поспішність від'їзду вона не змогла взяти з собою ніяких речей. Телефонограму довели до відома Бормана — як він і просив — у той момент, коли він був у Гітлера. Прочитавши текст повідомлення, Борман зіграв таку розгубленість і скорботу, що фюрер, спохмурнівши, запитав: — Щось тривожне? — Ні, ні, — відповів Борман. — Нічого особливого… Він м'яв телефонограму, щоб сховати її в кишеню, добре знаючи, що фюрер неодмінно вимагатиме, щоб він прочитав йому це повідомлення. Так і сталося. — Я терпіти не можу, коли від мене приховують правду! — вигукнув Гітлер. — Зрештою, навчіться бути мужчиною! Що там?! Читайте! — Фюрер, — відповів Борман, кусаючи губи, — доктор Брандт… Він порушив ваш наказ про виїзд сім'ї в Альпійський редут разом з усіма сім'ями керівників і перевіз дружину з дітьми в Тюрінгію… В ту зону, яку ось-ось займуть американці… Я не міг навіть подумати, що наш Брандт може дозволити собі таку мерзенну зраду… Але я допускаю, що це помилка, я накажу перевірити… — Хто підписав телефонограму? — Гаулейтер Росбах. — Особисто? — Так. — Я знаю Росбаха і вірю йому, як і вам, — сказав Гітлер, важко підводячись з крісла. — Де Брандт? Нехай сюди приведуть цього мерзотника! Нехай він валяється у мене в ногах і благає пощади! Але йому не буде пощади! Його пристрелять, як скажену собаку! Яка підлість! Яка гидка, безсоромна підлість! Брандт прийшов через кілька хвилин, усміхнувся до Гітлера: — Мій фюрер, можете гніватися на мене, та, хоч як би ви відмовлялися, але доведеться прийняти півгодинний масаж… — Де ваша сім'я? — спитав Гітлер, притримуючи правою рукою тремтячу ліву. — Скажіть мені, свиня, куди ви поділи свою жінку?! Ну?! І якщо посмієте збрехати — я пристрелю нас сам! Брандт відчув, як кров почала стрімко, пульсуючи, стікати з обличчя кудись у шлунок; запекло в сонячному сплетінні; ноги стали крижаними; коліна ослабли; здавалося, що коли він ступить крок, то колінні чашечки зрушаться і обм'якле тіло впаде на підлогу. — Моя дружина вдома, — відповів Брандт дивним, зовсім чужим голосом. — Я розмовляв з нею вранці, мій фюрер. — От бачите, — полегшено сказав Борман, вимучено всміхаючись Гітлеру. — Який я радий, що все обійшлося, цілком можливо, що з кимось сплутали, хіба мало в рейху Брандтів… Подзвоніть додому з цього апарата, штандартенфюрер, передайте дружині моє вітання. Брандт набрав номер прямим, негнучким пальцем; у трубці були довгі гудки, потім відповіла служниця Еріка: — Слухаю. Брандт знову відкашлявся, полегшено зітхнув і сказав: — Будь ласка, попросіть до апарата фрау Брандт. — Вона ж виїхала в Тюрінгію, — відповіла дівчина. — Навіть не встигла зібратися, так поспішала… — Що?! — видихнув Брандт. — Чому?! Хто?! — Та ви ж прислали по неї машину… — Я не посилав ніякої машини! — Брандт обернувся до Гітлера. — Я не посилав по неї ніякої машини, мій фюрер! Це жахливо, цього не може бути! — Ви — паскуда! — сказав Гітлер, наближаючись до Брандта танцюючою ходою. — Ви мерзенна продажна свиня! Він раптом легко викинув праву руку, жадібно схопив хрест і зірвав його з грудей штандартенфюрера. — Дайте мені пістолет, Борман! Я пристрелю іїого! Сам! Це змія, яка пригрілася на моїх грудях! — Фюрер, — заспокійливо сказав Борман, — ми повинні судити його. Нехай партія й СС дізнаються про те, хто приховувався в наших лавах, нехай це буде уроком для… Борман не мав права дати Гітлеру вбити Брандта. Доктор був потрібен йому, це трофей, він знає про Гітлера все, тепер він розповість усе таємне, чого не відкривав ніколи й нікому; все відкриє, благаючи собі пощади. Брандта закували в кайдани й відправили на конспіративну квартиру гестапо в супроводі п'яти есесівців з «особистого штандарту» Гітлера.  

Вранці про це дізнався Гіммлер; він послав туди, де тримали Брандта, свого секретаря з десятьма есесівцями — він теж розумівся на трофеях; Брандта взяли з-під охорони і вивезли на північ, під Гамбург, на одну з секретних явок Гіммлера. Однак Борман домігся головного: через годину після того, як зник Брандт, в рейхсканцелярії з'явився оберштурмбанфюрер Штубе, помічник доктора Менгеле, людина, в якої не було власного «я»; минулої ночі Мюллер дав йому вичерпну характеристику: «Безхребетний, але претендує на старомодність; традиційно боїться начальства; дуже корисливий, наказу підкориться, хоч, мабуть, побалакає про лікарську етику».  



Удар Червоної Армії. Наслідки — ІІ


 

Тріщало… Війська Жукова, прорвавши оборону на Зеєловських висотах, просувалися до приміської частини Берліна; армії Конєва йшли з півдня; готувався до удару з півночі Рокоссовський… 21 квітня конференція в бункері Гітлера йшла, як завжди, — грунтовно й неквапливо; обстановку доповідали Кейтель і Кребс; їхні повідомлення були вичерпно точні, ілюструвалися чорними й червоними клинами, які нанесли на карти штабні офіцери. Гітлер сидів у кріслі з відсутнім поглядом, зрідка кивав головою, раз по раз притримував правою рукою тремтячу ліву; та коли Кребс почав доповідати про бої, що точилися на південь і на північ від Берліна, Гітлер підняв руку, немовби захищаючись від когось невидимого: — Де генерал Штайнер? Де його танки? Де його дивізії? Чому він досі не відкинув полчищ росіян?! — У нього немає сил для цього, — стомлено відповів Кребс— Росіяни перевищують нас по всіх позиціях не менш як у чотири-п'ять разів, мій фюрер! — Де армія Венка? — Його війська неспроможні щось зробити, мій фюрер! — Ідіть усі, — сказав Гітлер, звертаючись до штабних офіцерів. — Борман, Кейтель, Йодль, Кребс, Бургдорф, залиштесь… Він почекав, поки генерали й офіцери вийшли, подивився на Бормана завмерлим, холодним поглядом, потім стукнув правою рукою по столу й закричав зривистим, але — колишнім — сильним, владним голосом: — Мене оточили зрадники! Низькі боягузи в генеральських погонах зрадили мою справу! Немає негіднішої нації, ніж та, яка не може зустріти труднощі віч-на-віч! Коли я вів мас від перемоги до перемоги, ви аплодували мені! Ви надсилали мені зведення, з яких невблаганно видно було, що наша могутність сильна як ніколи! А тепер виявляється, що ми слабші за росіян у п'ять разів!? Ви — мерзенні боягузи! Чому ви не казали мені правди?! Коли я дав вам право засумніватися у моїй лояльності по відношенню до тих, хто повставав проти моєї точки зору?! Я завжди чекав дискусії, и прагнув до зіткнення різних точок зору! Але ви мовчали! Або ж підривали бомби під моїм столом! Ви можете залишити Берлін негайно, якщо боїтесь опинитися в російському котлі! Я залишаюся тут! А якщо війну ми програли, то я покінчу з собою! Ви вільні! Мовчання було відчутне, важке…. Тріщало. Йодль зробив крок уперед, відкашлявся, заговорив спокійно: — Фюрер, ваша відповідальність перед нацією не дозволяє вам залишатися тут. Ви повинні зараз же, не гаючи ні хвилини, їхати в Альпійську фортецю й очолити битву за весь рейх з неприступного Берхтесгадена. На півдні рейху і на півночі досить військ, які готові продовжувати битву. Армія й народ вірні вам, як завжди. Ми закликаємо вас жити в ім'я перемоги. Гітлер розчулено подивився на Кейтеля і Йодля, подався уперед, усміхаючись, але Борман випередив його: — Панове, рішення фюрера остаточне й не підлягає коректуванню. Ми, ті, хто був з ним завжди, залишаємося разом з ним. Ми чекаємо, що ви — в тому разі, коли вирішите піти в Альпійський редут, — доб'єтеся перелому битви. Гітлер швидко, несподівано для його тремтячого тіла, обернувся до Бормана: — Нехай сюди негайно переселиться Геббельс з дружиною й дітьми… Скажіть, щоб для них приготували кімнати поряд з моїми пілотами й кухнею, дітей треба добре годувати — молоді організми якраз у порі свого змужніння… — Так, мій фюрер, — Борман схилив голову, — я негайно зв’яжусь з рейхсміністром. — Він подивився на генералів розуміючим поглядом: «мовляв, залиште нас самих», а тим, хто не знав, що робити, допоміг словом: — Дякую вам, панове, ви вільні, перерва…  

Коли вони залишилися самі, Гітлер, дивно усміхаючись, запитав: — А де ваша сім'я, Борман? Я хочу, щоб ваша мила дружина з дітьми поселилася разом з вами… Якщо мало місця, я віддам вам одну з моїх віталень… Запросіть їх сюди негайно, мій друже. — Я вже зробив це, — легко збрехав Борман. — Вони виїхали. Я молю бога, щоб вони встигли проскочити в Берлін, мій фюрер… (Ще тиждень тому він попередив дружину, щоб вона з дітьми залишила мюнхенський дім і сховалася в горах; дружину він не любив і був щасливий, що живе від неї окремо, але до дітей був прив'язаний; вона добре їх доглядала, тому Борман її терпів, не влаштував автокатастрофи.)  



…Через годину Борман оголосив указ фюрера, в якому говорилося, що фельдмаршал Кейтель має негайно виїхати в армію Венка. Він повинен передати генералу особистий наказ Гітлера атакувати Берлін у напрямку на південний захід від Потсдама. Генерал Йодль відправляється в армію Штейнера, щоб організувати атаку по деблокаді Берліна в районі на північ від Оранієнбурга. Грос-адмірал Деніц збирає всі сили рейху на узбережжі, щоб подати допомогу Берліну, який бореться. Геббельс, як комісар оборони столиці, робить усе, щоб мобілізувати внутрішні ресурси міста в його протистоянні більшовицьким полчищам. Рейхсмаршал Герінг очолює всі сили рейху на півдні, щоб мобілізувати їх для продовження битви. Рейхсфюрер Гіммлер виконує ідентичне завдання на півночі. Текст цього наказу фюрера було негайно відправлено в штаб Герінга полковнику Хуберу (саме тій людині, з якою останні дні працював помічник рейхслейтера Цандер). Цандер додав кілька несуттєвих слів, щось подібне до особистого послання Хуберу, тоді як для ад'ютанта Герінга вони означали наказ діяти, тиснути на рейхсмаршала, лякати його Гіммлером, наполягати на необхідності вжити своїх, істинно солдатських заходів, адже він, Герінг, герой першої світової війни; кому, як не йому, проявити мужність зараз, у дні, коли фюрер став фікцією, безсилою маріонеткою и руках «мерзенного Бормана і фанатика Геббельса»…  

…Рівно через двадцять чотири години після того, як в Оберзальцберг пішла ця шифровка Цандера, в рейхсканцелярії прийняли радіограму від Герінга, в якій говорилося, що він, рейхсмаршал, чекає підтвердження від фюрера, що декрет від 29 червня 1941 року набрав сили, в якому він — у разі виникнення кризової ситуації — проголошується наступником Гітлера. «Оскільки фюрер, як глава держави, позбавлений у Берліні свободи вчинків, я згоден прийняти на себе важкий тягар влади». Штандартенфюреру Цандеру подзвонили з бункера через двадцять п'ять секунд після того, як повідомлення розшифрували й надрукували в п'яти примірниках: для фюрера, Бормана, Геббельса, Кейтеля і полковника фон Белова, що був координатором серед посланників відомств при ставці. Через три хвилини про телеграму доповіли Борману. Той витяг із сейфа папір, який заздалегідь надрукував під його диктовку Цандер ще позавчора ввечері, і пішов до Гітлера. — Фюрер, — сказав Борман, прикидаючись переляканим, — скоїлося страшне: вас зрадив Герінг. Гітлер не зразу збагнув, про що сказав Борман: він читав листи Вагнера, роблячи помітки на полях кольоровими олівцями; саме зараз він підкреслював ті абзаци, у яких композитор описував про свою втечу до Швейцарії після придушення революції в Німеччині, свій відчай перших днів і надію на те, що все зміниться, бо дух часу прагне творити те нове, що об'єднує націю. Він здивовано подивився на Бормана, потім лише усвідомив смисл сказаного, трохи підвівся в кріслі і, обіпершись на бильця, вигукнув: — Не смійте! Замовкніть, Борман! Я наказую вам — не смійте! — Мій фюрер, — спроквола повторив Борман, і в голосі ного не було звичних заспокійливих ноток, — вас зрадив Герінг, ось текст його ультиматуму, прошу ознайомитися з ним і підписати наказ, в якому ви віддаєте його під юрисдикцію військово-польового суду з наказом розстріляти зрадника! — Ви не смієте так говорити, — зламавшись, жалібно попросив Гітлер. — Це провокація ворогів… Герман був зі мною з перших днів; ви жорстокі, Борман, він мені завжди казав, які ви жорстокі… — Дозвольте мені в такому разі піти? — так само неквапливо спитав Борман, поклавши на столик, біля книжки Вагнера, телеграму Герінга й проект наказу про його розжалування. — Сядьте, — сказав Гітлер. — Як вам не соромно? Чи є у вас серце? Чи замість нього у ваших грудях камінь? — Моє серце розірване любов'ю до вас, фюрер, я живу багато років з невтішним болем у серці… Гітлер прочитав телеграму двічі, відклав текст, здивувався; — Але я не бачу в його словах зради, Борман… Він вимагає відповіді, перш ніж оголосити себе наступником… Борман підвівся, вклонився Гітлеру, пішов до дверей. — Почекайте! — вигукнув Гітлер, і в голосі його пролунав відчай. — Ви не згодні зі мною? — Фюрер, дитина завжди трагічно реагує, коли батьки занадто добрі до старшого сина, жорстокого егоїста, прощаючи йому все що завгодно, і несправедливі до молодшого — покірного й люблячого. — Що все це означає, Борман?! Поясніть мені, я втратив можливість розуміти… — Коли б я сказав вам: «Фюрер, ви не можете більше керувати роботою партії, я даю вам добу для того, щоб ви добровільно передали мені функції вождя», як би ви поставились до такого пасажу? — Герінг! — тихо сказав Гітлер, прочитавши ще раз текст телеграми. — Герман, якого я двічі виводив з-під партійного суду за його потяг до розкошів і вільностей в особистому житті… Людина, яка завжди була поряд, добрий, довірливий брат з обличчям гладіатора і серцем дитини… Герінг! — Гітлер зірвався на крик, ніби відчуваючи, яка вигідна зараз Борману істерика. — Брудний кабан! Зрадник! Мерзенний сластолюбець! Людина, розкладена розкішшю й багатством, погрузла в ненажерливій жадобі до наживи! Я проклинаю той день, коли зустрів його!.. Я… — Там усе написано. — Борман кивнув на аркуш паперу, що його заздалегідь надрукував Цандер — Потрібний ваш підпис… — Ні, — сказав Гітлер, прочитавши проект наказу. — Я не підпишу цього. Складіть документ у тому розумінні, що Герінг звернувся до мене з проханням позбавити його звання рейхсмаршала, президента рейхстагу, прем'єра Пруссії, фюрера чотирирічного плану розвитку національного господарства і мого наступника у зв'язку з виявленими ознаками серцевої недостатності… Нація повинна вірити в те, що всі ми єдині, як і раніше…  

Однак через сім хвилин після того, як цей наказ Гітлера було обнародувано, в Берхтесгаден пішла телеграма Бормана гаулейтеру Фішлю і бригадефюреру Брусу: «У зв'язку з тим, що фюрер позбавив Герінга звання рейхсмаршала і командуючого люфтваффе, його потрібно арештувати, хоч би де він перебував, і утримувати під охороною до особливого розпорядження про його подальшу долю». А в цей час Герінг уже вирушив до штабу американської дивізії, командир якої вишикував почесний парад для зустрічі другої людини рейху, наступника, рейхсмаршала і солдата. Його машину встигли оточити есесівці, що охороняли архіви НСДАП; наказ, підписаний Борманом, виявився для них вищим за особу колишнього рейхсмаршала, якому вони ще хвилину тому, до одержання паперу, підкорилися б з радістю, але, оскільки «порядок понад усе», слово того, що стояв на одну лише щаблину вище, виявилося сильнішим за здоровий глузд: вони готові були розтерзати Герінга за першим же словом з підвалу.  



Інформація для роздумів — X
(Шелленберг)


 

…Кожен працював на себе; кожен думав тільки про себе; блоки укладалися лише для того, щоб одержати хвилинну вигоду, записати її на свій рахунок і негайно розірвати, як тільки виникала можливість нового блоку — в гарячковому шляху до особистого порятунку. Шелленберг спав у машині. Останній тиждень він практично не з'являвся в РСХА; нові стосунки з Мюллером давали йому таку можливість. Мюллер страхував його від Кальтенбруннера, хоча і з тим Шелленберг завжди доходив згоди, якою зразу ж ігнорував, як тільки бачив більшу вигоду в Гіммлері, а Кальтенбруннер — у Бормані; але час був такий, що всі вони, сповнені взаємної ненависті, не могли все-таки обходитись один без одного. …В Хохенліхен, до Гіммлера, Шелленберг приїхав цього разу з півночі, де провів чергову бесіду з графом Бернадотом. — Рейхсфюрер, так далі не можна. Ви повинні зрозуміти: війну програно! — сказав Шелленберг своєму шефу, який сидів біля каміна і читав Плутарха; акуратно нарубані дрова з шипінням лизав вогонь, пахло затишком і миром; кава була заварена справжня, бразільська (кофеїн не випарували на потреби фронтових госпіталів). Вечірнє небо було багряно-синє, спокійне і прекрасне; ніщо не нагадувало тут, у дубовому лісі, який охоронявся полком СС, про те, що росіяни рвуться до Берліна, американці котяться лавиною в Тюрінгію й Саксонію, англійці без упину бомблять міста і автостради; в нетоплених квартирах умирають голодні діти, а на вулицях все ще вішають солдатів з табличками на грудях: «Я — дезертир і панікер, який насмілився сказати, що війну ми програли!» — Ах, Вальтер, не перебільшуйте, — озвався Гіммлер. — Ви завжди панікуєте… Військові запевнили мене, що Берлін неприступний, що Сталіна розгромлять у Берліні. — Військові змушені вам брехати, інакше ви накажете їх розстріляти. Вони хочуть вижити, тому й брешуть. А я хочу жити, тому й кажу вам ту правду, яку так неприємно слухати. Рейхсфюрер, граф Бернадот згоден відвезти в американський штаб ваші мирні пропозиції і вручити їх Ейзенхауеру. Дайте мені санкцію, і завтра ж почнуться переговори… Цього разу не наш Карл Вольф входить з такою ініціативою, а граф Бернадот, людина світової репутації, який так само, як і всі європейці, справедливо побоюється російського вторгнення на Захід. Я нічого не прошу, крім вашої згоди на мій вчинок. — Відповідати за ваш вчинок перед фюрером все одно доведеться мені, Вальтер. — Історія не простить вам пасивності, — гірко сказав Шелленберг. — Ви відповідатимете перед нацією за те, що вона опиниться під п'ятою червоних… Гіммлер невдоволено відклав Плутарха. — Ви знаєте, що організацію СС було створено як гвардію фюрера, Вальтер! Я, її творець, не можу стати зрадником! — Зрадником? Кого ж ви зрадите? Божевільного маніяка, який нічого не тямить і тягне нас за собою в могилу?! — Ви що ж, пропонуєте мені скинути фюрера? — саркастично спитав Гіммлер. — Саме це я вам і пропоную, — відповів Шелленберг. — У вас ще досить вірних вам людей. Арешт Гітлера — хвилинна справа. У вас будуть розв'язані руки. Повна капітуляція на Заході, початок боротьби на Сході, куди ми перекинемо всі наші війська, хіба ви не вбачаєте в цьому свого обов'язку?! Гіммлер навіть сплеснув руками: — А як же я скажу про це нації, яка обожнює фюрера? — Нація його ненавидить! — жорстко відповів Шелленберг. — Нація завжди ненавидить того лідера, який привів її до катастрофи, але нація обожнює переможця, це добре написано ось тут. — Він кивнув на том Плутарха. — Ні, ні, ні! — повторив Гіммлер і, підвівшись, швидко виходив по кабінету. — Я не можу зрадити минуле! Ви не пам'ятаєте тих днів, коли ми йшли до влади, ви не пам'ятаєте тих років тріумфу, коли ми всі були, як брати, коли ми… Шелленберг, відчуваючи страшенну втому, роздратовано перебив: — Рейхсфюрер, які брати? Про що ви? Хіба Рем не був братом фюрера? Або Штрассер? Але ж їх розстріляли як скажених собак. Не треба про минуле, рейхсфюрер! Думайте про майбутнє… Ви звернетесь до нації із закликом об'єднатися для боротьби проти червоних, повідомите про капітуляцію на Заході і про тяжку хворобу Гітлера, яка спонукала його на те, щоб передати вам владу! — Але він здоровий! — Його просто немає, — так само втомлено, а тому не думаючи про протокол, сказав Шелленберг. — Є оболонка, міф, тінь… Однак цій тіні повірили, коли він пробурмотів про зняття Герінга за власним проханням у зв'язку з серцевим приступом… І вам повірять, зараз повірять усьому…  

…На другий день рано-вранці Шелленберг привіз до Гіммлера керівника імперської охорони здоров'я професора Де Кріні. Той спочатку мулявся, згадував особистого лікаря Гітлера штандартенфюрера Брандта, що виявився зрадником, а потім, коли Гіммлер дав йому хабара, наказавши негайно їхати до Оберзальцберга, він, усе-таки притишивши голос, бо немає нічого стійкішого за інерцію страху, мовив: — Фюрер зовсім хворий. Його психічна субстанція на межі розпаду. Тепер, коли поряд з ним немає Брандта, — він може втратити розум у будь-яку мить. Гіммлер, відпустивши Де Кріні, спитав Шелленберга: — І ви думаєте, він не доповість про мою розмову Борману? — Він подасться в Оберзальцберг, рейхсфюрер, — посміхнувся Шелленберг. — Він не дзвонитеме в бункер, він щасливий, що зміг вирватися, він людина розсудлива… — Ну, гаразд, припустимо… Я кажу про безумну імовірність, Шелленберг, не більше… Припустимо, я поїду в рейхсканцелярію з моїми людьми… Припустимо, я ввійду в кабінет фюрера і скажу, що знімаю його… Ця хвора, напівпаралізована людина не зразу збагне, про що я кажу: він же такий довірливий, він вірить людям, як дитина, ми всі були з ним поряд… Як я подивлюся йому в очі? «І ця людина очолювала СС, — з сумом подумав Шелленберг. — Я служу нікчемі, всі вони позбавлені польоту, вони розчавлені страхом, який самі ж піднесли в культ, вони пожинають те, що посіяли…» — Рейхсфюрер, поки ви розмовляли з Де Кріні, я подзвонив у Любек. До Стокгольма прилетів представник Всесвітнього єврейського конгресу Шторх, він просить аудієнції. За ним стоять серйозні люди з Уолл-стріту. Зрозумійте, зустрівшись із Шторхом, ви зможете пояснити йому, що антисемітизм — це дітище Гітлера, ви тут ні при чому, ви робили й робите все, щоб урятувати євреїв, які лишилися в концтаборах. Адже світ ненавидить нас за те, що ми вели дику політику антисемітизму, зрозумійте це! Якщо ви не відмежуєтесь від Гітлера, вам не простять цього варварського середньовіччя не тільки Рузвельт і Сталін з Черчіллем, вам не простить цього історія. І німці не простять! Вони спитають: «Ну добре, ми спалили й вигнали євреїв, їх немає більше в Німеччині, але чому ж ми помираємо з голоду, чому нас бомблять, чому ми — без євреїв — програли війну?» Що ви їм відповісте? А Шторх — це торгівля. Він представить вас на Заході рятівником отих самих євреїв, аби тільки, ви викопали те, чого вони хочуть… — Але Гітлер не перенесе цього! Ви ж знаєте, як він хворобливо ставиться до єврейського питання, Вальтер! — Та біс із ним, з цим єврейським питанням! Перед нами постало на повний зріст німецьке питання, це головне! А ми все ще чіпляємося за марення маніяка, який нічого не хоче знати, крім цих своїх триклятих євреїв! Та хай вони крізь землю проваляться! Думайте про німців, рейхсфюрер, досить собі сушити голову через євреїв! — Ні, — відповів Гіммлер. — Цього фюрер не перенесе… Не поспішайте, Вальтер, не тисніть на мене, я мушу звикнути до тих міркувань, які ви мені висловили. — Скільки часу ви маєте намір звикати? — тремтяче посміхнувся Шелленберг; обличчя його сіпалося, очі сльозились, наче піску в них насипали, а язик був великий, набряклий і чорний від безупинного куріння. — Вам часу більше не відпущено. Коли я кажу вам — вірте мені. Думаючи про себе, я думаю й про вас, бо тільки ви поки що можете реалізувати наш спільний порятунок, бо ви представляєте собою фермент влади в рейху. Вам відпущено години, рейхсфюрер. Поки що ви маєте силу, а коли росіяни зовсім оточать Берлін, ви вже не цікавитимете на Заході нікогісінько… — Як ви можете говорити так?! — жалібно спитав Гіммлер. — Зрештою, я міністр внутрішніх справ і рейхсфюрер військ СС! — Поки що, — відповів Шелленберг. — Пробачте, що я різкий, але я не маю права брехати вам більше, тому й повторюю: поки що.  

Аберація уявлень, пам'ять про колишню велич, невміння відчувати простір і час, відсутність чуттєвого начала зіграли свою страшну, але водночас закономірну гру і з Гіммлером, і з Шелленбергом. Вони намічали плани, гарячково металися по дорогах рейху, забитих колонами біженців; охорона зштовхувала людей в канави, а то й просто стріляла в них; точилися нескінченні телефонні розмови з Стокгольмом, Любеком, Берном; ніхто з них не хотів, а скоріше, не міг зрозуміти, що зараз усе вирішувало вперте, гуркотливе, щохвилинне просування російських танків і артилерії, які виходили на вихідні позиції, щоб атакувати центр Берліна… Але негідним і — для майбутньої долі світу — трагічним було те, що цілий ряд політиків Заходу, які красиво й зворушливо говорили про демократію, справедливість і національну рівність, постійно підтримували контакт з тими нацистами, котрі являли собою найстрашніше породження тиранії, якої не було ще в історії людства. Їхні контакти з гітлерівцями не могли бути таємними. Про ці контакти знав Кремль, і тому, ясна річ, там конденсувалося те, в чому потім не раз звинувачували Москву: недовірливе ставлення до Заходу. Коли б для такої підозріливості не було підстав, тоді інша справа, але ж підстави для цього були, та ще й які: за спиною держави, що визволила світ від страхіть нацизму з найлютішим представником цього жахливого ладу, з автором його каральної політики справді підтримували постійний контакт у пошуках компромісної угоди — і не проти когось, а проти тих, хто чесніше за всіх виконував свій обов'язок у боротьбі проти гитлеризму… Стежачи за активністю Шелленберга, який у Берліні, як і раніше, не з'являвся, Мюллер надіслав шифровану телеграму своєму представникові в посольстві у Стокгольмі і доручив завершити заздалегідь розпочату операцію, смисл якої зводився до того, щоб американці змогли «підкупити» шифрувальника гестапівської групи. Серед цілого ряду кодів до їхніх рук мав неодмінно потрапити ключ до тих телеграм, які надсилав до Москви Штірліц. Це — за логікою Мюллера — не могло не підштовхнути Донована до подальшої активності. У Вашінгтоні не могли не оцінити можливих наслідків, після того як Москві стало відомо від «Юстаса» про всі контакти, які Шелленберг налагодив з Бернадотом, Музі й Шторхом; це спонукало до невідкладних кроків у тому чи іншому напрямі. Або Вашінгтон повинен простягти руку рейхсфюреру і негайно укласти сепаратний мир, щоб протистояти більшовицькій лавині, або він мусить відкрито відмежуватися від Гіммлера. Але тоді в рейху залишається тільки одна сила — Борман. Тільки він стає повноправним наступником фюрера — його ідей, таємних сховищ цінностей, всієї зарубіжної мережі НСДАП. Мюллер знав, що після того, як Гіммлер усе-таки зважився на переговори з представником американських сіоністів Шторхом і підписав угоду про тих єврейських фінансистів, яких ще не знищили в газових камерах, активність Шелленберга зросла до дивовижного рівня: він їздив по тисячі кілометрів на добу, їв і спав у своєму автомобілі, тримався на сильних збуджуючих препаратах, висох, і під очима в нього набрякли старечі мішки. Напередодні вирішальних розмов Гіммлер — як стало відомо Мюллеру — зустрівся з заступником міністра фінансів фон Крозігом і міністром праці Зельдте. Крозіг наполягав на негайних відкритих переговорах з Ейзенхауером; Зельдте вніс пропозицію примусити Гітлера випустити прокламацію, в якій оголосити плебісцит з приводу створення другої, опозиційної партії і розпуск військово-польових судів, які перетворили рейх на тюремний двір, заставлений шибеницями. …Наступного дня в обложений Берлін прилетіли граф Бернадот і представник Всесвітнього єврейського конгресу Мазур; Шелленберг — в есесівському мундирі — зустрів їх на військовому аеродромі Темпельхоф, всього за кілька кілометрів від ставки Гітлера. Перша конференція між Гіммлером і Мазуром у присутності Шелленберга відбулася в Хартцвальді; секретар Гіммлера — штандартенфюрер Брандт, що працював з ним п'ятнадцять років, хотів був стенографувати бесіду, але Шелленберг попросив не робити цього, — побачивши, як розгубився Гіммлер, як дивно він поводився, як запобігливо посміхався емісару сіоністської організації, запевняючи того, що в усіх «непорозуміннях» з євреями винні безвідповідальні астрологи, що збили з пуття ряд старих діячів НСДАП… — Головне, що нас непокоїть зараз, — перебив Мазур рейхсфюрера, — це життя американських, англійських і німецьких євреїв, які муча… перебувають у ваших… у концентраційних таборах Німеччини. Якщо ви гарантуєте нам, що їх не знищать, ми згодні виконати все те, про що ви нас просили. Шелленберг запитав: — А як бути з російськими й польськими євреями? Мазур знизав плечима: — Мене не уповноважували вирішувати це питання, хай про них піклуються Сталін і Берут, я досить точно визначив сферу мого інтересу… — Так, але я вже наказав передати американцям список усіх тих місць, де інтерновано осіб єврейської національності, — сказав Гіммлер. — Я справді стояв колись за висилку євреїв з рейху — на зручних пароплавах або ж поїздах першого класу, аж ніяк не посягаючи на їхню людську гідність, і не моя провина, що це… Тепер його перебив Шелленберг: — Пане Мазур, ви гарантуєте, що преса, яку ви контролюєте, скаже своє вагоме слово про ту благородну позицію, котру зайняв рейхсфю… пан міністр внутрішніх справ Гіммлер і його найближчі сподвижники? — Безперечно, — відповів Мазур. — В тому разі, якщо ви збережете життя нещасних — насамперед нас цікавлять ті люди, прізвища яких я приготував: це члени сімей і родичі шанованих бізнесменів, — преса, на яку ми можемо вплинути, скаже правду про благородну позицію, що її зайняв рейхсфю… пан міністр внутрішніх справ Гіммлер і ви… — Я не один, пане Мазур. Я нічого не зміг би зробити для вас, якби не було нас тисячі — всіх тих, хто завжди і у всьому стояв поряд з паном Гіммлером… — Я ладен наказати зараз же, — мовив Гіммлер, — щоб у жіночому концтаборі Равенсбрюк усіх єврейок назвали англійками чи польками, це врятує їх від можливої некоректності з боку тих охоронників, сім'ї яких загинули під час бомбардувань, — жахливий час, люди такі озлоблені, все може статися… Після того як домовилися з Мазуром і його повезли на військовий аеродром, щоб відправити в Стокгольм, Гіммлер і Шелленберг поїхали в штаб-квартиру, в Хохенліхен, — там їх уже чекав граф Бернадот. — Ви повинні допомогти мені зустрітися з Ейзенхауером, — холонучи від жаху, сказав Гіммлер. — Ми з ним солдати, ми домовимося про мир. Я готовий капітулювати на Заході, аби тільки зупинити на Сході більшовиків… Бернадот кашлянув і тихо відповів: — Я постараюсь зробити все, що зможу, рейхсфюрер… А після зустрічі (Брандт, секретар Гіммлера, усе чув на власні вуха і повідомив про це Мюллера; той колись урятував його сестру від арешту— захопилася поляком, — на цьому секретаря Гіммлера схопили, відтоді він висвітлював свого шефа його ж підлеглому, але такому, який — за дикими нормами рейху — мав право знати все про всіх), коли Гіммлер лишився в кабінеті, Бернадот, сідаючи в машину, сказав Шелленбергу: — Рейхсфюрер запізнився зі своєю пропозицією тижнів на два. Він повинен був сказати мені про своє бажання здатися на Заході, поки ще росіяни не почали оточувати Берлін. Час Гіммлера скінчився. Думайте про себе, любий Шелленберг, думайте про себе серйозно… — В якому напрямку? — жалісно спитав бригадефюрер. Зачиняючи дверцята машини, Бернадот відповів: — Спробуйте добитися капітуляції ваших військ у Норвегії і Данії, думаю, це вам згадають у майбутньому…  

Телеграму про всі події Мюллер надіслав у Центр, до Москви, зашифрувавши її кодом Штірліца, який уже знали й американці. Кожну хвилину, кожну годину він намагався використати для того, щоб забивати клини, розхитувати їх, немовби розпушуючи землю, коли ставиш на ніч велику палатку біля озера, де хлюпочуться довгі голубоокі щуки в тихих заростях очерету. Кожну хвилину, кожну годину треба робити все, щоб зростала підозріливість, щоб Схід і Захід, які йшли назустріч один одному по Німеччині, проймалися недовір'ям, яке так легко посіяти між людьми, що сидять за штурвалами винищувачів і біля оглядових щілин танків. Усе що завгодно, тільки не вагання. Гіммлер вагався, от і програв. Мюллер далекий від вагань, він визнає дію, тому в нього є шанс витрати.  

Через дві години розвідка флоту, що перехопила телеграму «Юстаса — Центру», доповіла президентові Трумену текст розшифрованого повідомлення, бо про ключ від коду сповістили із Стокгольма напередодні ввечері. Трумен зібрав вузький штаб своїх найдовіреніших радників. — Бернадот мав рацію: Гіммлер спізнився, — сказав президент. — Але росіяни тепер знають усе. Скандал може бути гучний. Ми не боїмося скандалу, але в цьому випадку престижу Сполучених Штатів буде завдано шкоди. Які пропозиції, друзі? Після тривалої наради прийшли до висновку: потрібно — по дипломатичних каналах — сповістити Кремль, що президент готує надзвичайне повідомлення Сталіну, пов'язане з пропозиціями, які передали нацисти американським представникам у Стокгольмі. Було доручено передати Москві на словах, що пропозиції нацистів про сепаратний мир будуть відхилені, але потрібен час для того, щоб проаналізувати, чи це не провокація Гіммлера. Після цього Трумен повідомить маршала про всі подробиці в особистому посланні…  

Вигадували не дні — години. Все може статися. Головне — виждати.  




Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка