Юліан Семенов


Інформація для роздумів — VIII



Сторінка14/20
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.27 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   20
Інформація для роздумів — VIII
(Чи є пророк у своїй вітчизні?)


 

Рузвельт прийшов до влади, коли заокеанський колос переживав період трагічного занепаду: чотирнадцять мільйонів безробітних, а як узяти до уваги, що кожний знедолений мав дружину й дитя, то понад сорок мільйонів жебраків і голодних населяло тоді Америку. …Після смерті Вудро Вільсона адміністрацію Гардінга, Куліджа й Герберта Гувера цікавило тільки одне: особисте збагачення; «після нас хоч потоп»; їм було наплювати на потреби народу; конгресмени й сенатори виголошували красиві слова про національне благо, демократію й соціальну гармонію, тоді як поліція била страйкарів, заарештовувала демонстрантів, а шпигуни Джона Едгара Гувера вдень і вночі поповнювали свою картотеку на інакомислячих; до них віднесли не тільки комуністів, профспілкових діячів та радикалів; всі люди лівих переконань були під підозрінням; опорою й надією таємної поліції, її інформаторами й добрими друзями стали вкрай праві, що тримали у своїх штабах портрети Гітлера: «Ті, хто вимагає твердої влади, — напучував молодих співробітників ФБР Гувер, — не страшні, навпаки, вони — наш резерв; зрештою, німецький фюрер хоче лише вигнати з країни чужорідні елементи, навести економічний порядок і знищити лівих демагогів». …Але Рузвельт прийшов у Білий дім не на коньку «твердої влади», а проголосивши «новий курс». Перш ніж обнародувати свою економічну платформу, він звернувся до народу: — Єдине, чого ми зараз повинні по-справжньому боятися, то це самої боязні, тобто страху! Ми повинні боятися безіменного, бездумного, нічим не виправданого страху, який паралізує всі наші сили, робить нас нерішучими, заважає нам перейти од відступу до наступу! Достаток — на порозі, але він неможливий, бо люди, які керували господарським товарообміном країни, через свою тупу впертість і нерозуміння нового часу зазнали поразки і спокійнісінько умили руки. Цих безчесних міняйл засудила громадська думка, люди відреклися від них і в серці, і в мислях своїх. Але американці не зазнали поразки! Вони не втратили віри в основні принципи нашої демократії. У важку хвилину американський народ вимагає відвертих і рішучих дій. Він вимагає дисципліни, порядку й керівництва. Він зробив мене зброєю своєї волі. Я приймаю цю відповідальність. Рузвельт виголосив свою першу промову через місяць після того, як Гітлер став канцлером Німеччини, і за п'ять днів перед тим, як Герінг підпалив рейхстаг; десятки тисяч чесних німців кинули в тюрми й концентраційні табори; над країною мислителів і поетів нависла коричнева ніч страхіття. А в той день, коли Рузвельт вступив на президентський пост, банкіри Америки зачинили двері Уолл-стріту; крах, банкротство, безвихідь… Та Рузвельт знав, на що йшов, виставляючи свою кандидатуру. Його «мозковий трест», який складався з людей обдарованих, поки що не досвідчених у всіляких політичних махінаціях, прийшов разом з ним до керівництва країною, маючи точно продуману програму. Над нею працювали люди різних переконань, темпераментів, політичних орієнтацій; їх об'єднувало одне, головне: відсутність страху перед догмами і віра в те, що Америку можна вивести з кризи без революції, про яку тепер відкрито говорили убогі робітники й голодні безробітні. Разом з ним у Білий дім прийшов Гаррі Гопкінс[23]; виходець з бідної робітничої сім'ї, сам у минулому соціаліст, він очолив Управління соціального забезпечення, і, коли журналісти спитали його, які дискусії з підприємцями він має намір провести, Гопкінс відповів: — Голод — не тема для дебатів. Рузвельту допомагав драматург Роберт Шервуд і міністр внутрішніх справ Гарольд Ікес, що відповідав за природні ресурси країни, професор Тагвелл, який вивчав питання праці й заробітної плати, і поет Арчібальд Маклін; суддя Розенман, що спеціалізувався раніше на боротьбі з хабарництвом, і перша в історії країни жінка-міністр Френсіс Перкінс, яка вважала за свій обов'язок відвідувати заводи не менше як двічі на місяць, щоб зустрічатися з робітниками. Примикав до «мозкового тресту» президента і член кабінету Уїлкі[24]. Великий бізнес ставився до слів — чи то були промови президента, виступи лівих, проповіді священиків, п'яне базікання психів, істерія фашистів — зовсім спокійно, бо не слово визначає світ, а діло, а воно неможливе без капіталовкладень, банківських операцій, будівельних проектів і зовнішньополітичних блоків, покликаних гарантувати найбільші прибутки. Тому й передвиборні промови Рузвельта, і його перше звернення до народу Уолл-стріт сприймав як ще одну необхідність. Народу угодні свята, урочисті промови, обіцянки; нехай собі; свято кінчиться, портфелі розійдуться між потрібними людьми, все піде своєю чергою; армія і поліція впораються з тими, хто незадоволений; тюрма — хороше місце для того, щоб подумати; плебс треба вміти тримати в руках, все інше — владнається. Однак Рузвельт через десять днів після того, як його родина переїхала у Білий дім, скликав спеціальну сесію конгресу і поставив вимогу про надзвичайні повноваження для себе. Жоден президент Сполучених Штатів не мав такої гігантської влади, яку дістав Рузвельт; конгрес не зміг відмовити йому, бо вперше — після Лінкольна — народ стояв горою за свого обранця. А наступного дня, вже маючи надзвичайні повноваження, Рузвельт тимчасово заборонив усі банківські операції в країні; урізав витрати на утримання величезного державного апарату; провів законопроект про національну економіку; заборонив вивіз золота; асигнував п'ятсот мільйонів доларів на допомогу населенню; створив цивільні загони для охорони природних ресурсів країни; провів закони про реорганізацію сільського господарства й промисловості; примусив уряд надати кредити домовласникам, щоб хоч якось вирішити катастрофічну житлову проблему; скасував сухий закон, на якому наживалися гангстери й підкуплені урядові чиновники; легалізував створення нових профспілок. Великий капітал відчув, що все пішло зовсім не так, як передбачали радники корпорацій, які відали питаннями внутрішньої політики. Перший виступив проти Рузвельта мільярдер Дюпон. — Ми є свідками непродуманого наскоку уряду на всі сторони політичного, соціального й економічного життя країни. Визнання Рузвельтом Радянського Союзу, встановлення нормальних дипломатичних відносин з Кремлем, відкритий виступ проти Гітлера підлили масла в огонь; король автомобільної промисловості Генрі Форд зібрав журналістів і заявив їм: — Ми ніколи і ні в якому разі не визнаємо профспілки робітників автомобільної промисловості… Ми взагалі не визнаємо ніякої профспілки… Профспілки — це найгірше зло, якого ще не знав цей світ. (Генрі Форд був перший і єдиний американець, якого Гітлер нагородив «Великим хрестом німецького орла»; на своїх заводах він забороняв робітникам на вечірках танцювати «розгнуздані негритянські танці типу чарльстон і шіммі»; дозволялося вальсувати чи виконувати танго; фокстрот теж «не рекомендувався»; суворо вимагалось дотримуватися старих традицій; начальник «особистого відділу» концерну Гаррі Беннет перевіряв походження кожного робітника, шукаючи негритянську, слов'янську, мексіканську чи єврейську кров у його жилах. Якщо знаходив — звільняв негайно. Ще в двадцять третьому році Адольф Гітлер на одному з мітингів у Мюнхені сказав: — Хайнріх Форд — справжній вождь зростаючого в Америці молодого й чесного фашистського руху. Мене особливо радує його послідовна антисемітська політика; ця політика є й нашою, баварською. …Керівник заводів Форда у Франції Гастон Бержері був перший, хто вітав німців, які ввійшли в Париж; директор філіалу «Форда» у Мексіці Хуліо Брунет фінансував фашистську організацію генерала Родрігеса, який організував Путч проти прогресивного президента країни Карденаса.) …Фінансисти змогли знайти ходи у Верховний суд США, і закон про промисловість, який прийняв президент, було визнано недійсним. Але Рузвельт не здався. Він зібрав у Білому домі прес-конференцію, зачитав журналістам деякі телеграми, що він їх одержав, — суцільний потік послань, у яких просили «зробити бодай щось, аби врятувати країну», — і сказав: — Мабуть, висновок Верховного суду має означати, що віднині уряд позбавили права вирішувати будь-які економічні питання. Що ж, побачимо, чи погодиться уряд з такою точкою зору. І він провів новий закон — через конгрес, — який давав йому право створити «Управління по регулюванню трудових відносин». І тоді люди картелів, великого бізнесу країни, таємно зустрілися в Нью-Йорку для того, щоб виробити єдину програму дій проти президента. Джон Едгар Гувер продовжував працювати вшир і вглиб: провів красиву комбінацію, підштовхнувши злочинний світ до активних дій у великих містах, влаштував кілька перестрілок з гангстерами і довів президентові, що в період скасування сухого закону, в годину боротьби з організованим бандитизмом необхідно підвищити роль і значення ФБР; бізнес фінансував створення десятків фільмів про сищиків Гувера, про їхню мужню боротьбу за правопорядок; еталоном молодого американця мав стати поліцейський, який переслідує бандитів, стріляє в комуністів і врятовує доньку мільйонера від посягань негра. ФБР, як і раніше, вело картотеки на лівих, ставило спостереження за прогресивними письменниками, допомагало людині Форда, начальникові його штабу Беннету, приховувати свої стосунки з главою мафії Аль Капоне, але при цьому зовсім не цікавилося справами фашистських організацій, розкиданих по всій Америці. Форд і його люди, підтримуючи Гувера, гарантували Аль Kaпoнe й іншим лідерам мафії незриму допомогу; ті почали в країні найжорстокіший терор; ночами на вулицях все ще гриміли постріли; банди гангстерів були озброєні не тільки ножами й пістолетами, але й кулеметами та гранатами; в містах розігрувалися справжні збройні сутички; необхідність дальшого розширення ФБР, таким чином, диктувало саме життя. А в ФБР сиділа людина монополій, яка тримала руку на пульсі життя злочинного світу. Усунути її було важко — заміни в рузвельтівському штабі для цієї людини не було; помилка політика, що гребував «чорною роботою», зло посміялася з президента: на чолі політичної і кримінальної контррозвідки країни стояв найлютіший противник нового курсу, зашорений консерватор, що мріяв про «сильну руку», коли слово «не можна» не обговорюється, вказівка керівника безапеляційна і підлягає беззаперечному виконанню, нова думка вимагає уважного цензурування, а чужокровні ідеї караються законом. Як і Форд, директор ФБР не визнавав нових танців, як і Дюпон, вимикав приймач, коли передавали музику «чорномазих», як і Морган, носив лише традиційний одяг і взуття, і на кожного, хто приходив до нього в костюмі, купленому в Парижі чи в Лондоні, дивився з підозрою, як на відступника, схильного до чужих, отже, шкідливих, неамериканських віянь. …Перші роки війни промисловці й банкіри — особливо та їхня частина, яка на відміну від Даллеса, Форрестолла і Форда не була зв'язана тісними діловими узами з націонал-соціалістським фінансистом Шредером, що платив Гіммлеру, — стояли разом з Рузвельтом, бо він очолював не просто демократичну партію, а й увесь народ Америки; але чим ближчою була поразка Німеччини, чим реальнішим ставав мир, в якому Об'єднані Нації повинні працювати пліч-о-пліч в ім'я прогресу, чим наполегливіше повторював Рузвельт свої слова про необхідність післявоєнної співдружності з Росією, тим організованіше оформлялася опозиція його ідеям і практиці.  

Інформація для роздумів — IX
(Максим Максимович Ісаєв)

 

— Хьотль, — сказав Штірліц, коли Ойген і Віллі заходилися акуратно переглядати документацію радіопередач, а Курт подався в Лінц, щоб проінформувати секретаріат гаулейтера Айгрубера про початок роботи, — може, підтримаєте мені компанію, га? Їй-богу, не можу гуляти сам-один. — З радістю, — відповів Хьотль; обличчя його за ніч змарніло, постаріло. — Одну хвилинку, — зупинив їх Ойген. — Я відремонтував ваш апаратик, штандартенфюрер. Може, знадобиться? Штірліц згадав напучення Мюллера й зрозумів, що слова Ойгена — не прохання, а наказ; і він відповів: — Ви дуже уважні, старина, я справді звик до диктофона, ніби до парабелума. Ойген повернувся через кілька хвилин, дав Штірліцу диктофон, примусив себе усміхнутись; але усмішка була вимучена, очі опущені; губи грали. — Треба буде випробувати ваші технічні здібності на штурмбанфюрері Хьотлі, — сказав Штірліц, — доведеться мені його трохи позаписувати, га? Не заперечуєте, Хьотль? — А чого ж? — відповів той. — Підслухування боїться тільки ворог, для чесної людини перевірка не страшна. — Бачите, Ойген, — провадив далі Штірліц, — для Хьотля це особлива радість, коли його підслухують, отже, він не сміття на вулиці, а явище, його думками цікавляться; звідси — почуття самоповаги і власної значимості, чи не так, Ойген? Ойген підвів очі на Штірліца, повні безмірної, важкої злості: — Саме так, штандартенфюрер. — Ну й славно, немає нічого приємнішого, як працювати з однодумцями. Ходімо, Хьотль, спасибі, що ви знайшли для мене час після стомливого чергування…  



…В парку, закинувши голову так, що в очах було саме лише безмежне, високе синє-синє небо та ще крони сосен, Штірліц зупинився, вдихнув на повні груди студене повітря, в якому явно відчувалися пахощі гірських струмків, бистрих, прозорих, усміхнувся й тихо сказав: — Дивина якась — зараз я дуже чітко уявив собі миготіння форелі, що немов злітає вгору крізь гуркіт спадаючої води через поріг… Любите ловити форель? — Не пробував. — Даремно. Це ще азартніше, ніж полювання. Вдало закинеш — миттю клює; ніяких тобі поплавків, ніякого чекання; повсякчасне змагання удач… — Тут дехто ловить форель, — не розуміючи, куди хилить Штірліц, насторожено відповів Хьотль. — Я знаю. Тут у вас гарна форель, невеличка, а тому особливо красива; синьо-червоні краплинки дуже яскраві, абсолютне відчуття перламутровості… В Іспанії я пробував малювати, там красива рибалка на Іраті, в країні басків… Рибу дуже важко малювати, треба народитися голландцем… Любите живопис? Хьотль витяг сигрети, став нервово прикурювати; пориви вітру раз по раз гасили полум'я запальнички. — Та не куріть ви на прогулянці! — сердито сказав Штірліц. — Побережіть легені! Невже ви не розумієте, що при тутешньому повітрі нікотин увійде в найпотаємніші куточки ваших бронхів і залишиться там разом з киснем… Якщо вже не можете без курива, отруюйте себе вдома… — Штандартенфюрер, я так не можу! — закашлявся Хьотль. — Ви увімкнули апаратуру? — Ви ж бачили… Звичайно, не вмикав… — Покажіть… Штірліц вийняв з кишені диктофон, простяг Хьотлю: — Можете тримати в себе, якщо вам так спокійніше. — Спасибі, — відповів Хьотль, засунувши диктофон у кишеню свого шкіряного реглана. — Чому ви спитали про голландський живопис? Тому що знаєте про шахту Аусзеє, де зберігаються картини Гітлера? Штірліц знову закинув голову, згадавши рядки із заяложеної книжечки Пастернака: «…в траве, меж диких бальзаминов, ромашек и лесных купав, лежим мы, руки запрокинув и в небо головы задрав, и так неистовы на синем разбеги огненных стволов…» — відчув усю вагомість мови і тому гордовиту, трохи навіть хвалькувату радість і, зітхнувши, сказав: — Як це жахливо, Хьотль, коли люди жодного слова не сприймають просто, а шукають у ньому інший, потаємний смисл… Чому ви вирішили, що мене цікавить сховище картин, які належать фюреру? — Тому що ви спитали мене, як я ставлюся до живопису… От мені й вдалося, що ви теж цікавитесь сховищем. — «Я теж»? А хто ще? Хотль знизав плечима: — Всі, кому не ліньки. — Хьотль, — зітхнув Штірліц, — вам вигідно взяти мене в пай. Я не фанатик, я добре усвідомлюю те, що ми програли війну; крах наступить протягом найближчих місяців, а може, й тижнів… Ви ж бачите ставлення до мене моїх супутників, які не випускають мене з території цього замку… Мене підозрюють так само, як і вас, але ви маєте змогу вдень їздити в Лінц, а я цієї змоги позбавлений… А в цьому я зацікавлений по-справжньому… — Але як же тоді зрозуміти, — пропускаючи Штірліца поперед себе на вузенький місточок, перекинутий через глибокий рів, на дні якого пінився, вирував струмок, сказав Хьотль, — що вас, котрого підозрюють, посилають з спеціальним завданням у штаб-квартиру Кальтенбруннера? Щось не вбігається у цій схемі… Та й, крім того, Ейхман вводив мене в свої комбінації: він грав «друга» заарештованого, а я лаяв його за це під час допиту, — все-таки не перший рік працюю р РСХА, наші прийоми різноманітні… — Це правильно, згоден… Але вам нічого не лишається, як вірити мені, Хьотль… І мені також доводиться вам вірити… А я маю право допустити, що ви працюєте на Захід за санкцією Кальтенбруннера, він знає про вашу діяльність, давним-давно її дозволив, і ви тому ще вчора передали йому в Берлін мою шифровку і повідомили про наш несподіваний візит. — Якщо ви допускаєте таку можливість, чому ж ви тоді працюєте зі мною? Штірліц знизав плечима: — А що мені лишається робити? Хьотль згідливо кивнув: — Справді, нічого… Та коли навіть мені — заради особистої вигоди, повірте, — доведеться повідомити Кальтенбруннера про візит вашої групи, про вас я не скажу жодного слова, яке пішло б вам на шкоду. — Закликаєте до взаємності? — Так. — Але ж ви вже повідомили Кальтенбруннеру, що ми прибули? — Ми домовились про взаємність? — Я радив би почекати, Хьотль. Це — і в ваших інтересах. — Постараюсь, — відповів той, і Штірліц зрозумів, що він, звичайно, шукає можливості якимось хитрим способом повідомити Кальтенбруннера, якщо вже не повідомив… — Кого цікавлять копальні, де складовані картини? — спитав Штірліц. — Американців. — Їхніх людей давно закинули сюди? — Так. — Де вони? — Під Зальцбургом. — Ви з ними контактуєте? — Вони зі мною контактують, — роздратовано уточнив Хьотль. — Та досить вам, дружище, — сказав Штірліц і раптом спіймав себе на думці, що вимовив цю фразу, наслідуючи Мюллера. — Зараз такий час настав, коли саме ви в них зацікавлені, а не вони в вас. Хьотль похитав головою: — Вони — більше. Якщо я не зможу вжити рішучих заходів, штольні, де зберігаються картини й скульптури, висадять у повітря. — Ви збожеволіли! — Ні, я не збожеволів. Це наказ фюрера. У штольні вже закладено п'ять авіаційних бомб; проведено дроти, встановлено детонатори. — Хто має віддати наказ про вибух? — Берлін… Фюрер… або Кальтенбруннер. — А не Борман? — Можливо, й він, але я чув про Кальтенбруннера. — Зможете на нього вплинути? — Ви ж знаєте характер цієї людини… — Людини, — повторив Штірліц, усміхнувшись. — Тварина… Йому відомо про ваші контакти? — Ні. — Думаєте відкритися йому? — Я не вирішив іще… — Якщо ви кажете правду, то почекайте ще кілька тижнів. Він належить до тих фанатиків, які вночі признаються собі в тому, що настав крах, а вранці, випивши горілки, від страху пориваються написати сповідь фюреру і благати в нього пощади. Признавайтесь йому, коли тут почуєте канонаду… Він має намір приїхати сюди? — Не знаю. — Він прибіжить сюди. Нав'яжіть йому дії. Сам він не вміє діяти… Ні він, ні Гіммлер, ні Герінг… Вони всі роздавлені своїм кумиром, фюрером… У цьому їхня трагедія, а наш порятунок… Скажіть йому, що обергрупенфюрер Карл Вольф став рівноправним партнером Аллена Даллеса після того, як гарантував урятувати галереї Уффіці… Признайтесь йому, що ви можете повідомити Даллесу про його благородство, — а хто топиться, той і за соломинку вхопиться… А вас — якщо зможете вплинути на пього — це справді врятує від багатьох бід… Хьотль задумливо спитав: — А що буде зі мною? Коли ви всіх вичислили далеко наперед — мене також, — то, виходить, можуть вичислити й інші? Я згоден зробити те, що тільки подужаю, але я хочу мати гарантію… Я повинен вижити… Я ладен на все, штандартенфюрер, у мене чудова сім'я, я пішов у СС заради сім'ї, будь проклятий той день і та година… — Ви мені теж вигідні як жива субстанція, Хьотль, наші інтереси змикаються… В мене є ідея… Точніше кажучи, вона виникла після того, як ви сказали мені про ваші контакти з американською розвідкою тут, під Зальцбургом… Напевно, треба буде вам домовитися з вашими контактами, щоб вони вийшли на зв'язок із Швейцарією…. Ви працюєте на швейцарський центр? — Так. — На Даллеса? — Я бачився з високим чорнявим чоловіком… — Років тридцяти п'яти, пихатий, комуністів лає не менше, ніж націонал-соціалістів, чи не так? — Так. — Це Геверніц, — впевнено сказав Штірліц, — заступник Даллеса, натуралізований німець. Сильний хлопець, толк у ділі знає… Так от, нехай ті, хто оперує тут, навколо Альт Аусзеє, вийдуть в ефір з довгою радіограмою — її негайно запеленгують, а ви в цей час сидітимете за столом разом з Ойгеном і Віллі — повне алібі. Я працюватиму з документами, для вас краще, якщо звіт про те, що сталося, напише Ойген… До речі, дуже страшна людина, намагайтесь налагодити з ним добрі стосунки… Зможете організувати такий радіосеанс? — Зможу. — А запросити Швейцарію, чому я не одержую відповіді, зможете? — Це найлегше завдання, — усміхнувся Хьотль. — Але воно потягне за собою — в тому разі, якщо ми не одержимо відповіді, яка мене задовольнить, — набагато складніше. — Яке? — знову насторожився Хьотль, навіть голову втягнув у плечі. — Ви мені влаштуєте зустріч з американцями. — Тут працюють австрійці, а не американці… І зустрічі я вам не влаштую… — Невже так категорично? — Так. — Боїтесь, що накриють усіх разом? — Звичайно. — Та якби я цього хотів, то попросив би Ойгена і його команду попрацювати з вами, і тоді ви влаштуєте таку зустріч через годину щонайбільше. — А яка вам з цього вигода? — зупинившись, спитав Хьотль. — Ну як вам сказати? — Штірліц усміхнувся. — Одержу Хрест з дубовим листям, подяку в наказі. «Зараз він почне мене переконувати, що вигідніше співробітничати з американцями, — подумав Штірліц. — Він не має почуття гумору». — Коли б Рицарський хрест вам вручили в сорок третьому, це інша справа, — сказав Хьотль. — Яка з нього зараз користь? Він вам, навпаки, зашкодить, ви знаєте, Сталін нав'язав американцям драконівський закон про покарання офіцерів СС… — Хіба?! Чорт, ви праві! — Штірліц знову підвів голову; небо стало ще темнішим, таке воно було важке, високе. — Скільки ми вже гуляємо? — Ви вчасно спитали, — відповів Хьотль. — За нами пішов ваш Курт. — Значить, хвилин тридцять… Перевірка… Тепер ось що… Подумайте, кого з тутешніх інформаторів гестапо залишили для роботи в підпіллі? Хто очолює місцевий «Вервольф»? — Це таємниця за сімома печатками; «Вервольфом» займається НСДАП, гаулейтер Айгрубер… — Він що — хворий? — Здоровий. — Я маю на увазі психічний стан… Плаче на виступах? Зривається голос, коли проголошує здравницю на честь фюрера? Він справді вірить у перемогу? — В такому разі хворий… Але чи можна фанатизм називати хворобою? — Або хвороба, або холодний і далекосяжний кар'єризм, який завжди межує із зрадництвом. — Тоді, мабуть, перше. Айсгрубер хворий… — Хворий то хворий… Я недаремно запитав вас про інформаторів, залишених для роботи в лавах «Вервольфа», Хьотль. Ми проведемо комбінацію; я з вами розмовлятиму в присутності Ойгена — після того, як ви влаштуєте радіосеанс. Розмовлятиму про все і про те, кого можна підозрювати у зраді серед тутешніх жителів… Запитаю, хто дуже добре знає місцевість… Хто може таємно пройти в район замку і налагодити зв'язок із Швейцарією звідси, щоб кинути тінь на вашу контору… Розумієте? — Розумію… Я постараюсь… — Адже вам зарахується, якщо ви запроторите в камеру руками гестапо, яке ви, виявляється, давно ненавидите, — кілька вервольфівських мерзотників. Курт покликав Штірліца: — Штандартенфюрер, термінова телеграма від шефа! — Що там сталося? — спитав Штірліц, зупиняючись. — З грифом — «особисто», — відповів Курт. — Ми не читали. Штірліц подивився на Хьотля, усміхнувшись: — Вони не читали. Вони з клубу лондонських аристократів, ні? Ходімо, продовжимо розмову пізніше. Я чекаю вас через кілька годин… До речі, а де ваша родина? — В Лінці, — відповів Хьотль, не зводячи зляканих очей з обличчя Курта. — Це правда? — Штірліц спохмурнів. — А де ж їй ще бути? Штірліц спитав: — Курт, де сім'ї всіх співробітників тутешнього центру? — Всі живуть дома, — відповів Курт, розшифрувавши, таким чином, те, що аж ніяк не можна було розшифровувати — інтерес Мюллера до співробітників Кальтенбруннера. — Дома то й дома, — Штірліц зітхнув. — Кави хочу… Гарячої кави. Ойген все-таки хропе, не навчив його Скорцені спати тихо, нехай не тішиться цим… — Так, — погодився Курт. — Я чув, як ви пішли зі спальні й сиділи майже до ранку в їдальні… Штірліц обернувся до Хьотля, уважно подивився йому в очі; той, мабуть, усе зрозумів — справді, стежать, — і ледь помітна усмішка торкнула його губи. — Я чекаю вас, Хьотль, — сказав Штірліц. — Нам ще працювати й працювати. — Я незабаром повернусь, хайль Гітлер! Коли він відійшов кроків на тридцять, Штірліц покликав його: — Дружище, віддайте диктофон, я зовсім забув, що звелів вам його поносити… Курт примружився, похитав головою, але нічого не сказав. «Зараз почнеться, — подумав Штірліц. — Зараз вони візьмуть мене в роботу. Що ж, чим гірше, тим краще, тому що ясніше!»  

…Але в роботу його не взяли, тому що в шифровці Мюллера говорилося: «Особа, якою цікавився той, хто відправляв вас сюди, в курсі вашої роботи». — Ну то й що робитимемо? — спитав Штірліц, піднявши очі на своїх супутників; він був певен, що вони прочитали текст; перевірку влаштував примітивну; мабуть, Курт бовкне, судячи з того, як він відкрився у розмові з Хьотлем. — Запитайте, які будуть вказівки, — засвітився Віллі, а не Курт. «Чи вони розігрують сценарій? — подумав Штірліц, — Курт підставився в парку, при Хьотлі, Віллі — тут… А який смисл? Розумію, що я в кільці; ясно, що я — об'єкт гри Мюллера. Але чого ж він хоче добитися? Чого він може добитися? Час упущено, часу в нього немає. Що ж він плете?» — Але ж ви сказали мені, — Штірліц обернувся до Курта, — що ніхто не читав телеграми групенфюрера Мюллера… Віллі дозволяє собі свавільничати? Розпечатує й переглядає те, що адресовано особисто мені? — Я здогадався про її зміст з вашого запитання, — сказан Віллі. — Ніхто не читав телеграми… — Я читав, — озвався Ойген. — Двічі. — Тому мене й хвилює запитання, що робитимемо? — Штірліц знизав плечима. — Віллі правий, — сказав Ойген. — Запитайте, які будуть вказівки. — Після того, як закінчу працювати з Хьотлем. — Будь ласка, передайте мені плівку, — попросив Ойген. Штірліц досадливо поморщився: — Слухайте, не треба вважати всіх ідіотами. Не міг же я розмовляти з Хьотлем про справу після того, як ви передали мені диктофон при ньому. — Могли, — сказав Ойген. — Щоб порівняти манеру його розмови, коли він знає, що його пишуть, з тією, коли він певен, що розмовляє віч-на-віч, конфіденціально. — У нас немає часу крутити комбінації, — сказав Штірліц. — Ясно вам? Ні. Але ми мусимо зрозуміти те, що нас зобов'язали зрозуміти. — Вас, — уточнив Ойген. — Ми тільки ваші охоронці. — Тим більше, — сказав Штірліц. — Тоді не втручайтесь не в свою справу, а охороняйте мене. — Підвівшись, він обернувся до Віллі: — Проведіть мене до радистів.  

…Мюллер прочитав телеграму Штірліца уже ввечері; цілий день був у місті, що й ще раз проходив явки ОДЕССи; тільки потім приїхав до Кальтенбруннера; шеф РСХА несподівано зацікавився — це було вранці, — навіщо в Альт Аусзеє відправилась група працівників гестапо. В розмові з ним мимохідь прокинув, що бригада, яку послано в Лінц, має допомогти місцевому РСХА. Десь у горах, зовсім неподалік од вілли, активно працюють партизани. Про це стало відомо фюреру. Він занепокоївся. Запитує — не можна не перевірити. Про виконання необхідно доповісти особисто йому, хоча, ясна річ, докладний звіт про роботу буде передано вам, обергрупенфюрер. — Хто там працює? — спитав Кальтенбруннер. — Штандартенфюрер Штірліц… — Хто? — Кальтенбруннер удав, що ніколи й нічого не чув про цю людину. — Штірліц із шостого відділу. — А чому людина з розвідки виконує ваші доручення? — Тому що Штірліц уміє працювати як ніхто інший… Від продовження цієї розмови, дуже неприємної для Мюллера, врятував дзвінок Герінга. Той запитував, у якій мірі шведську цивільну авіацію можна використати в інтересах рейху. Кальтенбруннер одразу викликав працівників групи, що займалися люфтваффе. Скориставшись цим, Мюллер попросив дозволу йти. Обергрупенфюрер неуважно відповів Мюллеру, в кожному запитанні Герінга він вбачав каверзу, не хотів, щоб той скаржився фюреру. Хоч Гітлер тепер уже не так ставився до рейхсмаршала, як раніше, але все одно вони часто залишалися вдвох. Гітлер піддавався впливу; невідомо, що може бовкнути Герінг, а реакцію фюрера на його нашіптування передбачити неможливо. Мюллер ще раз прочитав телеграму Штірліца: «Штурмбанфюрер Хьотль обіцяв підготувати ряд цікавих матеріалів протягом найближчих трьох днів. Вважаю за можливе роботу продовжувати. Які рекомендації?» Знявши трубку, він викликав радіоцентр, продиктував: «Альт Аусзеє, Штірліцу. Негайно повідомте про проведену роботу. Три дні чекати не можна. Мюллер».  

…Хьотль приїхав через п'ять годин, запропонував Штірліцу прогулятися. Коли вони вийшли, Штірліц показав очима на кишеню пальта; той зрозумів: розмова записується; понизивши голос, почав розповідати про те, що Роберт Грюнберг і Костянтин Гюрат останніми місяцями часто з'являються в околицях замку; але гаулейтер Айгрубер забороняє давати на них інформацію в Берлін; двічі їхня поява здалася підозрілою, бо вони йшли без ліхтарів, увечері, коли вже смеркало; саме в один з цих днів засікли вихід невстановленого передавача в ефір. Штірліц знову показав очима, обличчям, руками, що, мовляв, треба ще, говори більше, щоб кінчилася плівка; Хьотль кивнув і вів далі. Нарешті Штірліц — так само напівпошепки — спитав: — Як реагував на ці повідомлення обергрупенфюрер, Кальтенбруннер? Хьотль відповів так, як йому ще вранці порадив Штірліц: — Гаулейтер Айгрубер заборонив надсилати Кальтенбруннеру негативну інформацію, щоб не нервувати його марно… Штірліц подивився на годинник: плівка мала от-от скінчитися; вона й скінчилась, тому що в диктофоні тихенько клацнуло. — Все, — сказав Штірліц полегшено. — А тепер ось що, любий Хьотль, передачі з Швейцарії не було, я вже дізнався у радистів, Даллес мовчить. Тому готуйте мені зустріч з вашими контактами… — Це неможливо. Вас же не випускають з-під опіки. — Правильно. Тому готуйте зустріч тут, у парку, біля воріт. Скільки чоловік ви можете привести? — Щось я вас не розумію, штандартенфюрер… — Простіше простого, Хьотль. Ви приводите ваших людей, ми знімаємо охорону, я ліквідую своїх стражників, і всі разом ідемо в гори… Вашу сім'ю я радив би перевезти сьогодні ж кудись подалі, нема чого їм робити дома… — Це дуже ризиковано. — Звичайно, — погодився Штірліц. — Але ще ризикованіше тримати дружину й дітей як заложників… Ви ж розумієте, що наша команда сюди не в серсо приїхала грати… Не я, так інший схопить вас за руку… Тільки інший почне з того, що кине вашу дружину й дітей у підвал і застосує до них третю ступінь залякування… У вашій присутності… — Мої контакти з австрійських підпільних груп напевне запитають Даллеса. Їхнього коду Мюллер не розкрив? І Штірліц зробив помилку, відповівши: — Якби він читав ці телеграми, ви стали б уже крематорським димом…  

…Пообіцявши Штірліцу наліт на замок, умовившись, що він, Хьотль, підготує за сьогоднішню ніч план операції разом з тими, хто виступає проти рейху, штурмбанфюрер зайшов у котедж, де працювали Ойген і Курт з Віллі, розповів кілька єврейських анекдотів, обговорив план роботи на завтра і поїхав у Лінц. Звідти він і подзвонив по особистому телефону Кальтенбруннера, сказавши: — Команда йде по сліду, нехай їх заберуть звідси. І — поклав трубку. Зробивши так, він виконав рекомендацію Даллеса, яку той щойно передав по запасному каналу зв'язку: «Приберіть з Альт Аусзеє ту людину, яка примусила вас відправити її шифрограму, адресовану росіянам». …Кальтенбруннер, який знав про його контакти із Заходом, був усе-таки прикриттям, на певний час принаймні. Дома Хьотль випив пляшку коньяку, але сп'яніти не міг; подзвонивши Кальтенбруннеру, він зробив так, як йому підказала його духовна структура. Однак полегшення не було; страх не минав; раз по раз він згадував слова Штірліца, що сім'я може стати заложниками. Але він не міг жити сам, йому був потрібен наказ, порада, рекомендація того, хто стояв над ним, інакше він просто не вмів — руки ставали крижаними, мучило безсоння, його лихоманило. Хьотль попросив дружину пограти з ним у карти, весела гра «вірю — не вірю»; програючи, почав злитися; випив дві таблетки снотворного й провалився в тривожний, холодний сон.  

…О другій годині ночі Кальтенбруннер подзвонив Мюллеру: — Послухайте-но, — сказав він, — мені не подобається ситуація в Альт Аусзеє. Нехай ваші люди зараз же виїжджають звідти і вдень з'являться до мене з повідомленням, подумаємо разом, як організувати надійний пошук ворожих радистів. — Добре, обергрупенфюрер, — відповів Мюллер. — Я підготую телеграму Штірліцу. Телеграми він не послав, а поїхав у бункер, до Бормана. Той, вислухавши його, сказав: — Що ж, значить, Кальтенбруннер теж грає свою карту, чесній людині нема чого боятися перевірки… Молодець, Штірліц…  



Через сім хвилин після цієї розмови Мюллер відправив телеграму Ойгену: «Вивезіть Штірліца і доставте його до мене, не гаючи ні години».  

Трагічне й прекрасне вміння зрозуміти правду
(12 квітня 1945 року)


 

Одержавши докладний меморандум Гопкінса про останні акції ВСС, умить зрозумівши, які вузли генерал Донован опускав у своїх повідомленнях, яких деталей торкався мимохідь, про що зовсім не писав, немовби того, що було, й не було зовсім, Рузвельт попросив свого ад'ютанта з ВМФ принести папку, де зберігалося листування із Сталіним, і відклав ті телеграми, які були пов'язані з операцією «Санрайз». Президент прочитав свої послання й відповіді російського маршала двічі, знову перебіг очима записку Донована про переговори Аллена Даллеса з обергрупенфюрером СС Карлом Вольфом, перегорнув меморандум, який склав і з цього питання друг і радник Гаррі Гопкінс, і раптом відчув, як запалали щоки. «Немов брав без дозволу апельсинове варення в бабусі, — подумав Рузвельт. — Його зберігали для різдвяного чаю, а я ласував ним у листопаді, і це побачили, і я тоді вперше прикро почервонів від сорому…» — В мене страшенно стомилися очі… якщо вам не важко, прочитайте мені, будь ласка, все листування з Дядьком Джо, — попросив Рузвельт ад'ютанта. — Я хочу зрозуміти загальний стиль діалогу. Інакше мені буде нелегко написати телеграму російському лідерові, в якій буде, зафіксовано не тільки моє нинішнє ставлення до факту переговорів, але якоюсь мірою і вибачення за ту недостойну поведінку, яку дозволили собі — мабуть, через непорозуміння — наші люди в Берні і тут, у штабі Донована. Ад'ютант надів окуляри і став читати — голосно, монотонно (Рузвельт завжди просив читати саме так, побоювався емоцій, які надають слову зовсім іншого смислу; якщо слухати передвиборні промови республіканського суперника Дью, то здавалося, його вустами говорить сама Правда, але варто прочитати промову, і можна було тільки диву даватися: абсолютна порожнеча, ніяких думок, бухгалтерський звіт, складений до того ж людиною, не дуже й чистою на руку). — «Особисто й секретно від прем'єра Сталіна президенту Рузвельту… — прочитав ад'ютант і відкашлявся. — Я розібрався з питанням, яке Ви поставили переді мною в листі… і впевнився, що Радянський Уряд не міг дати іншої відповіді після того, як радянським представникам було відмовлено взяти участь у переговорах в Берні з німцями про можливість капітуляції німецьких військ і відкриття фронту англо-американським військам у Північній Італії. Я не тільки не проти, а навпаки, цілком стою за те, щоб використати випадки розвалу в німецьких арміях і прискорити їхню капітуляцію на тій чи іншій ділянці фронту, заохотити їх у справі відкриття фронту союзним військам. Але я згоден на переговори з ворогом у такій справі тільки в тому разі, якщо ці переговори не приведуть до полегшення становища ворога, коли буде виключена для німців можливість маневрувати й використовувати ці переговори для перекидання військ на інші ділянки фронту, і насамперед на радянський фронт. Тільки з метою створення такої гарантії Радянський Уряд визнав необхідною участь представників Радянського військового командування в таких переговорах з ворогом, де б вони не відбувалися — в Берні чи Казерті. Я не розумію, чому відмовлено представникам Радянського командування взяти участь у цих переговорах і чим вони могли б перешкодити представникам союзного командування. Повинен довести до Вашого відома, що німці вже використали переговори з командуванням союзників і встигли за цей період перекинути з Північної Італії три дивізії на радянський фронт. Завдання погоджених операцій з ударом на німців із заходу, з півдня і зі сходу, яке було проголошено на Кримській конференції, полягає в тому, щоб прикувати війська противника до місця їх перебування і не дати противникові змоги маневрувати, перекидати війська в потрібному йому напрямку. Це завдання виконується Радянським командуванням. Це завдання порушується фельдмаршалом Александером. Ця обставина нернує Радянське командування, створює грунт для недовір'я. «Як військова людина, — пишете Ви мені, — Ви зрозумієте, що необхідно швидко діяти, щоб не пропустити можливості. Так само стояла б справа в тому разі, якби до Вашого генерала під Кенігсбергом чи Данцігом противник звернувся з білим прапором». На жаль, аналогія тут не підходить. Німецькі війська під Кенігсбергом чи Данцігом оточені. Якщо вони здадуться в полон, то вони зроблять це для того, щоб урятуватися від смерті, але вони не можуть відкрити фронт радянським військам, бо фронт пішов від них далеко на захід, на Одер. Зовсім інше становище в німецьких військ у Північній Італії. Вони не оточені, і їм не загрожує знищення. Якщо німці в Північній Італії, незважаючи на це, все-таки добиваються переговорів, щоб здатися в полон і відкрити фронт союзним військам, то це означає, що в них є якась інша, серйозніша мета, котра стосується долі Німеччини. Мушу Вам сказати, що коли б на Східному фронті десь на Одері створилися аналогічні умови можливості капітуляції німців і відкриття фронту радянським військам, я неодмінно й негайно повідомив би про це англо-американське військове командування і попросив би його прислати своїх представників для участі в переговорах, бо в союзників у таких випадках не повинно бути секретів один від одного». — Далі, — попросив Рузвельт. — «Особисто і строго Секретно для маршала Сталіна від президента Рузвельта… Мені здається, що в процесі обміну посланнями між нами відносно можливих майбутніх переговорів з німцями про капітуляцію їхніх збройних сил в Італії, незважаючи на те, що між нами обома є згода з усіх неповних принципів, навколо цієї справи створилася тепер атмосфера гідних жалю побоювань і недовір'я. Ніяких переговорів про капітуляцію не було, і якщо будуть якісь переговори, то вони провадитимуться в Кайерті і тільки в присутності Ваших представників. Хоча спроба, яку зроблено в Берні з метою організації цих переговорів, виявилася марною, маршалу Александеру доручено тримати Вас у курсі цієї справи. Я змушений повторити, що єдиною метою зустрічі в Берні було встановлення контакту з компетентними німецькими офіцерами, а не проведення переговорів будь-якого роду. Не може бути й мови про те, щоб вести переговори з німцями так, аби це дало їм змогу перекинути кудись свої сили з італійського фронту. Коли й провадитимуться якісь переговори, то вони відбуватимуться на основі беззастережної капітуляції. Що стосується відсутності наступальних операцій союзників в Італії, то це аж ніяк не є наслідком якихось надій на угоду з німцями. Фактично перерва в наступальних операціях в Італії останнім часом пояснюється головним чином тим, що недавно перекинуто війська союзників — британських і канадських дивізій — з цього фронту у Францію. Зараз проводиться підготовка до початку наступу на італійському фронті приблизно 10 квітня. Та, хоч ми й сподіваємося на успіх, розмах цієї операції буде обмежений через недостатню кількість сил, що є в розпорядженні Александера. Він має 17 боєздатних дивізій, а проти нього діють 24 німецькі дивізії. Ми хочемо зробити все, що дозволять нам наші наявні ресурси, аби тільки перешкодити будь-якому перекиданню німецьких військ, зосереджених тепер в Італії. Я вважаю, що Ваші відомості про час перекидання німецьких військ з Італії помилкові. Згідно з достовірними даними, які є в нас, три німецькі дивізії виїхали з Італії після 1 січня цього року, причому дві з них перекинуто на Східний фронт. Перекидання останньої з цих трьох дивізій почалося приблизно 25 лютого, тобто більше ніж за два тижні до того, як будь-хто почув про якусь можливість капітуляції. Тому цілком ясно, що звернення німецьких агентів у Берні мало місце після того, коли вже почалося останнє перекидання військ, і воно аж ніяк не могло вплинути на це перекидання. Все це виникло в результаті ініціативи одного німецького офіцера, який нібито близький до Гіммлера, причому, звичайно, цілком імовірно, що єдина мета, якої він добивається, полягає в тому, щоб посіяти підозру і недовір'я між союзниками. У нас немає ніяких підстав дати йому змогу досягти успіхів у цій справі. Я сподіваюсь, що вищенаведений ясний виклад нинішнього становища і моїх намірів розсіє ті побоювання, які Ви висловили у Вашому посланні…» — Вищого генерала СС Донован назвав мені «німецьким офіцером», — сказав Рузвельт. — І я йому повірив. І виявився в очах Дядька Джо брехуном… Сором… Будь ласка, далі… — «Від маршала Сталіна президенту Рузвельту… Одержав Ваше послання про переговори в Берні. Ви абсолютно праві, що в зв'язку з історією про переговори англо-американського командування з німецьким командуванням десь у Берні чи в іншому місці «створилася тепер атмосфера гідних жалю побоювань і недовір'я». Ви запевняєте, що ніяких переговорів не було ще. Треба думати, що Вас не інформували повністю. Що стосується моїх військових колег, то вони, на підставі наявних у нас даних, не сумніваються в тому, що переговори були і вони закінчилися угодою з німцями, внаслідок чого німецький командуючий на Західному фронті маршал Кессельрінг погодився відкрити фронт і пропустити на схід англо-американські війська, а англо-американці обіцяли за це полегшити для німців умови перемир'я. Я гадаю, що мої колеги близькі до істини. В іншому разі був би незрозумілий той факт, що англо-американці відмовилися допустити в Берн представників Радянського командування для участі в переговорах з німцями. Мені незрозуміле також мовчання англійців, які полишили на Вас листування зі мною з цього неприємного питання, а самі й досі мовчать, хоч відомо, що ініціатива у всій цій історії з переговорами в Берні належить англійцям. Я розумію, що відомі плюси для англо-американських військ є в результаті цих сепаратних переговорів у Берні чи десь в іншому місці, бо англо-американські війська дістають змогу просуватися в глиб Німеччини майже без будь-якого опору з боку німців, але навіщо треба було приховувати це від росіян і чому не попередили про це своїх союзників — росіян? І от виходить, що в дану хвилину німці на Західному фронті на ділі припинили війну проти Англії й Америки. У той же час німці продовжують війну з Росією — з союзницею Англії і США. Звичайно, така ситуація аж ніяк не може служити справі збереження й зміцнення довір'я між нашими країнами. Я вже писав Вам у попередньому посланні і вважаю за потрібне повторити тут, що я особисто і мої колеги ні в якому разі не пішли б на такий ризикований крок, усвідомлюючи, що хвилинна вигода, хоч би яка вона була, блідне перед принциповою вигодою збереження й зміцнення довір'я між союзниками». — Він, на жаль, правий, — сказав Рузвельт. — Хвилинна вигода адвокатських фірм братів Даллесів і Донована торпедує те, чого я добивався всі ці роки, — довір'я Дядька Джо… Далі, будь ласка… — Ви стомилися? — запитав ад'ютант. — О ні, ні, що ви… Я жду… — «Особисто й строго секретно для маршала Сталіна від Президента Рузвельта… Я був здивований, коли одержав Ваше послання, у якому є твердження, що угода, укладена між фельдмаршалом Александером і Кессельрінгом у Берні, дала змогу «пропустити на схід англо-американські війська, й англо-американці обіцяли за це полегшити для німців умови перемир'я». В моїх попередніх посланнях Вам з приводу спроб, зроблених у Берні з метою організації наради для обговорення капітуляції німецьких військ в Італії, я повідомляв Вас, що: 1) у Берні не провадилося ніяких переговорів; 2) ця зустріч взагалі не мала політичного характеру; 3) на випадок будь-якої капітуляції ворожої армії в Італії не матиме місця порушення нашого погодженого принципу беззастережної капітуляції; 4) вітатиметься присутність радянських офіцерів на будь-якій зустрічі, яка може бути організована для обговорення капітуляції. В інтересах наших спільних воєнних зусиль проти Німеччини, які зараз відкривають блискучу перспективу швидких успіхів у справі розпаду німецьких військ, я повинен, як і раніше, припускати, що Ви маєте таке ж високе довір'я до моєї чесності й надійності, яке я завжди мав до Вашої чесності й надійності. Я також повністю оцінюю ту роль, яку зіграла Ваша армія, давши змогу збройним силам, що перебувають під командуванням генерала Ейзенхауера, форсувати Рейн, а також той вплив, який зроблять в подальшому дії Ваших військ на остаточний крах німецького опору нашим спільним ударам. Я повністю довіряю генералу Ейзенхауеру і впевнений, що він, звичайно, інформував би мене, перш ніж починати будь-які переговори з німцями. Йому доручено вимагати, і він вимагатиме беззастережної капітуляції тих ворожих військ, які можуть зазнати поразки на його фронті. Наше просування на Західному фронті є результатом воєнних дій. Швидкість цього просування пояснюється головним чином страшним ударом наших військово-повітряних сил, який привів до зруйнування німецьких комунікацій, а також тим, що Ейзенхауеру вдалося підірвати сили основної маси німецьких військ на Західному фронті в той час, коли вони ще були на захід від Рейну. Я певен, що в Берні ніколи не провадилося ніяких переговорів, і вважаю, що відомості, які у Вас є про це, мабуть, виходять з німецьких джерел, котрі вперто намагалися внести розлад між нами, щоб хоч трохи уникнути відповідальності за вчинені ними воєнні злочини. Коли така мета була у Вольфа, то Ваше послання доводить, що він домігся деякого успіху. Будучи переконаний у тому, що Ви впевнені в моїй особистій надійності і в моїй рішучості добитися разом з Вами беззастережної капітуляції нацистів, я здивований, що Радянський Уряд, мабуть, прислухався до думки про те, що я почав домовлятися з ворогом, не діставши спочатку Вашої повної згоди. Нарешті, я хотів би сказати, що коли б саме в момент перемоги, яка тепер уже близька, подібні підозри, подібна відсутність довіри завдали шкоди всій справі після колосальних жертв — людських і матеріальних, то це було б однією з найбільших трагедій в історії. Відверто кажучи, я не можу не відчувати крайнього обурення щодо Ваших інформаторів, хоч би хто вони були, в зв'язку з таким негідним, неправильним описуванням моїх дій або дій моїх довірених підлеглих». — Ви відчуваєте незручність? — спитав Рузвельт. — Ви розумієте, в яке становище мене поставили? Далі… — «Особисто й секретно від прем'єра Сталіна президенту Рузвельту… 1. У моєму посланні… мова йде не про чесність і надійність. Я ніколи не сумнівався у Вашій чесності й надійності, так само як і в чесності і надійності пана Черчілля. Я маю на увазі, що в ході листування між нами з'ясувалася різниця в поглядах на те, що може дозволити собі союзник щодо другого союзника і чого він не повинен дозволяти собі. Ми, росіяни, думаємо, що в нинішній обстановці на фронтах, коли ворог стоїть перед неминучістю капітуляції, при будь-якій зустрічі з німцями з питань капітуляції представників одного з союзників повинна бути забезпечена участь у цій зустрічі представників другого союзника. Принаймні це безумовно необхідно, коли цей союзник добивається участі в такій зустрічі. Американці ж і англійці думають інакше, вважаючи російську точку зору неправильною. Виходячи з цього, вони позбавили росіян права взяти участь у зустрічі з німцями в Швейцарії. Я вже писав Вам і вважаю не зайвим повторити, що росіяни при аналогічному становищі ні в якому разі не позбавили б американців і англійців права взяти участь у такій зустрічі. Я вважаю і вважатиму російську точку зору єдино правильною, бо вона виключає будь-яку можливість взаємних підозр і не дає противнику можливості сіяти між нами недовір'я. 2. Важко погодитися з тим, що відсутність опору з боку німців на Західному фронті пояснюється лише тим, що їх розбили. У німців є на Східному фронті 147 дивізій. Вони могли, не завдаючи шкоди своїй справі, зняти із Східного Фронту 15–20 дивізій і перекинути їх на допомогу своїм військам на Західному фронті. Однак німці цього не зробили і не роблять. Вони продовжують розлючено битися з росіянами за якусь маловідому станцію Земляницю в Чехословаччині, котра їм так потрібна, як мертвому кадило, але без будь-якого опору здають такі важливі міста в центрі Німеччини, як Оснабрюк, Мангейм, Кассель. Погодьтеся, що така поведінка німців є більш ніж дивною і незрозумілою. 3. Що стосується моїх інформаторів, то, запевняю Вас, це дуже чесні й скромні люди, які виконують свої обов'язки акуратно і не мають наміру образити когось. Цих людей ми не раз перевіряли на ділі. Судіть самі. В лютому цього року генерал Маршалл дав ряд важливих повідомлень Генеральному Штабу радянських військ, де він на підставі наявних у нього даних попереджав росіян, що в березні місяці буде два серйозних контрудари німців на Східному фронті, один з них буде направлено з Померанії на Торн, а другий — з району Моравська Острава на Лодзь. Але насправді виявилось, що головний удар німців готувався і був здійснений не в назначених вище районах, а в зовсім іншому районі, а саме в районі озера Балатон, на південний захід від Будапешта. Як відомо тепер, у цьому районі німці зібрали до 35 дивізій, в тому числі 11 танкових дивізій. Це був один з найсерйозніших ударів за час війни з такою великою концентрацією військових сил. Маршалу Толбухіну вдалося уникнути катастрофи і потім розбити німців ущент, між іншим, тому, що мої інформатори розкрили, правда з деяким запізненням, цей план головного удару німців і негайно попередили про нього маршала Толбухіна. Таким чином, я мав нагоду ще раз переконатися в акуратності й обізнаності радянських інформаторів. Для Вашого орієнтування в цьому питанні додаю листа Начальника Генерального Штабу Червоної Армії генерала армії Антонова на ім'я генерал-майора Діна». — Цього листа також читати? — запитав ад'ютант. — Читайте, будь ласка, — відповів Рузвельт.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   20


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка