Юліан Семенов


Ось як уміє працювати гестапо! — III



Сторінка13/20
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.27 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   20
Ось як уміє працювати гестапо! — III


 

— А що робитимемо з Рубенау? — спитав Штірліц, коли Мюллер повернувся від Кальтенбруннера і знову запросив його до себе в кабінет, обмінявшись з ад'ютантом Шольцом швидким усерозуміючим поглядом. — Нехай сидить? Його поїздку в Монтре, мабуть, треба відмінити? — Чому? — здивувався Мюллер. — Якщо він готовий до роботи — відправляйте: в Базелі його приймуть мої хлопці із нашого консульства. Я вже попередив шифротелеграмою; обговоріть з ним зв'язок; запитайте Шелленберга, які завдання він дасть вашому єврею після того, як той зв'яжеться з Музі або зі своїми рабинами… Навіщо ж відміняти його поїздку? Це справа цікава, вона дає змогу зрозуміти, що на ділі задумав ваш шеф і мій друг… Я не вірю жодному його слову, він потайний, як дівчина в перехідному віці; Рубенау треба зробити підсадною качкою — нехай на нього кидаються нейтральні селезні, а ми подивимось, як на їхні пропозиції реагуватиме Шелленберг… Рубенау — фігура прикриття, це ясно, але що Шелленберг ним прикриває? Це мене цікавить по-справжньому. — Коли я встигну обговорити зв'язки, проінформувати Шелленберга, відправити Рубенау? — Після Лінца, Штірліц, після повернення в Берлін. — Думаєте, я встигну повернутися? — похмуро посміхнувся Штірліц. — Встигнете. — Сумніваюсь. — Що ж, тоді ваше щастя… В Лінці чудова весна; там буде значно тихше, ніж тут, вуличних боїв не передбачається. — Як же я вас залишу самого? — зітхнув Штірліц. — Та я й сам — без вашої допомоги — не виберусь із м'ясорубки; в Лінці теж почнуть шукати людей нашої з вами професії. — М'ясорубка, — повторив Мюллер. — Добре визначили те, що наближається. — Коли я маю їхати? Скільки часу в мене лишилось? — запитав Штірліц, несподівано для себе вирішивши, що зараз, у Бабельсберзі, він переодягнеться, вийме з-під паркету паспорт на ім'я фінського інженера Парвалайнена, віджене машину до каналу, імітує аварію (нехай шукають на дні тіло) і піде на берег озера, у млин Пауля; старий помер два тижні тому, там тепер нікогісінько, а за будинком є підвал, про який ніхто не знає, бо Пауль копав його ночами, щоб ховати зайвину муки; там сухо; там можна прожити тиждень, і два, й три, а потім прийдуть наші; я візьму з собою консерви й галети, я недарма їх збирав, мені вистачить, та й потім від голоду вмирають тоді, коли кінчилася надія, коли повна безвихідь, коли настають холоди, а зараз почалося тепло, солов'ї співають — вони бомбувань не бояться, бо нічого в цьому не розуміють, думають, маленькі, що це такий грім… Так, я мушу вибратися звідси, в мене немає сили, я зірвуся, я відчуваю, що в Лінці на мене чекає пастка і ніхто не підійде до мене в ресторанчику «Цур пост» зі словами пароля; не треба брехати собі, це, зрештою, жалюгідно…» Мюллер потер потилицю і сказав: — Знову погода міняється… Часу у вас не залишилось. Вам взагалі не треба від мене їхати, Штірліц… — А зібратися до від'їзду? — Заїдете з моїми людьми по дорозі в Лінц. Заждіть, зараз я познайомлю з хлопцями, які вас супроводжуватимуть. Я не хочу ризикувати вами, дружище, не гнівайтесь… А Рубенау в підвалі, у вас є кілька годин, валяйте, розкажіть йому про те, що він повинен робити, зрештою я його відправлю сам, двох дівок з ним пущу — офіцерів нема, всі при ділі… «Все. Кінець, — зрозумів Штірліц. — Я в кільці, мене тепер триматимуть плечима, мене затиснули… А я ж відчував, що наближається, тільки боявся собі в цьому признатися; ні, не те щоб боявся, а просто відтягував ту мить, коли признатися все одно довелося б… Даремно я не повірив відчуттю, ноно зараз точніше за розум; аналіз потрібен тим, хто стоїть на східному боці Одеру: наші мають право зараз аналізувати, тому що за ними перемога; а тут настав крах, усіма керує не розум, а тваринне почуття — вижити, вони втратили голову, метаються, і я не міг не настроїтись на їхню хвилю, правильно робив, що настроївся на неї — «серед рабів не можна бути вільним», але я дуже довго дозволяв собі таку розкіш не погоджуватися з самим собою, і настала розплата. Підожди, — сказав він собі, — не поспішай підписувати капітуляцію з тим, що називають «збіг обставин». У тебе заздалегідь продумані ходи, треба спробувати все, що тільки можна, треба бити на почуття, розрахунок, емоції — це може зараз пройти. Логіка — по-друге, а спершу я мушу ввернутися до почуття… І, крім того, не можна їхати, не зробивши все, щоб урятувати дітей оцього самого Рубенау, він — зламана людина, та хіба його діти винні в тому, що прийшов Гітлер? Чим більше добра намагається зробити людина, тим більше їй віддячиться; світ уміє дякувати за добро; це — закономірність, і чим швидше це збагнуть люди, тим краще стане їм жити…» — Гаразд, — сказав Штірліц, — хай буде так, я розумію, що після загибелі бідолашного Ганса ви вправі повсякчас тривожитися за моє життя… З Рубенау я впораюсь швидко, але… — Що «але»? — спитав Мюллер. Він не терпів, коли не говорили до кінця, Штірліц знав це і вмів цим користуватися. — Та ні, пусте… — Штірліц! — У мене давно вже визріла цікава ідея, тільки… — Валяйте вашу ідею — але швиденько! Тьма-тьмуща роботи… Неждано-негадано з Мюнхена сюди виїхала Єва Браун, дамочку тут ніхто не ждав, Кальтенбруннер доручив мені організувати охорону і зустріч її поїзда… Ну? — Я думаю ось про що, — замислено сказав Штірліц, — чому б вам, особисто вам, групенфюреру, не спробувати налагодити свій, особистий зв'язок з Музі? Або з рабинами в Монтре? Чому ви завжди віддаєте ініціативу іншим? Штірліц побачив, що Мюллер ждав чого завгодно, тільки не цих його слів. — Стривайте, стривайте, — сказав він (був, мабуть, настроєний на щось інше, напружено зважував відповідь; до такого роду поворотів виявився непідготовлений). — Я не зовсім розумію: як це — прямий зв'язок з Музі? Я й Музі? Та ні, Штірліц, не витайте в емпіреях, хто розмовлятиме з гестапо-Мюллером? — Який підлягає Гіммлеру, що послав обергрупенфюрера Вольфа до Даллеса… І обидва вони чудово почували себе за одним столом. А Вольф на три щаблини стоїть вище за вас в ієрархії рейху… Чому ви віддаєте Музі і рабинів Гіммлеру, Вольфу й Шелленбергу? Причому — цілком? Догнав — не догнав, а погнатися можна. Давайте спробуємо… (Долю Рубенау Мюллер вирішив того дня, коли Штірліц почав з ним працювати. Йому було уготовано те саме, що й Дагмар, — смерть; після цього Мюллер організує таку інформацію від «Рубенау» — це зроблять його люди в бернській резидентурі, вони тільки чекають сигналу, — яку Штірліц негайно пожене на Москву. Там — як і в «Шведському варіанті» — навряд чи спокійно поставляться до організованих гестапо «новин»; головне — повсякчас лякати Кремль близькою можливістю компромісу між Гіммлером і Даллесом, і лякати не збоку, а через їхнього найсерйознішого агента, через Штірліца. При цьому знищення Рубенау закривало всі дороги для втечі Штірліца за кордон. А втім, куди ще можна втекти з рейху, як не в Стокгольм чи в Берн? Нікуди. Але те, що запропонував зараз Штірліц, було таким несподіваним, що Мюллер здригнувся, збентежився, відчувши перспективу.) — А що? — задумливо сказав Мюллер, і обличчя його на якусь мить перестало бути напруженим, зморшкуватим, похмурим, зробилося лагідним і зацікавленим. — Смілива ідея… Але де гарантія, що Рубенау не обдурить? — Обличчя його знову вкрилося зморшками. — Нам доповість, що рабини згодні поговорити зі мною віч-на-віч, а сам навіть побоїться при них назвати моє ім'я? Штірліц похитав головою: — Гарантія є… Ви ж знаєте, як він любить своїх дітей… Давайте зробимо так: викликайте його сюди, я вас йому відрекомендую — відкрито, навіщо темнити — і поставлю запитання в лоб: чи може він провести таку розмову в Монтре, чи ні? — Звичайно, він відповість, що згоден! Він скаже, що до нестями любить мене і мріяв би записатися в СС, що ж іще він може відповісти?! — Мюллер задумливо зняв телефонну трубку, негнучким, наче олівець, пальцем набрав номер: — Алло, як у вас там з оточенням вокзалу? Гаразд, доповідайте весь час, як просувається поїзд фрейлейн Браун, я трохи затримаюсь… По дорозі не бомбили? Що? Де? Полотно відновили? Ясно… Зрозуміло… Наших людей піднято по тривозі? Добре, чекайте… — Він поклав трубку. — Англійці розбили залізничну колію, поїзд дамочки був за сорок кілометрів, пригнали полонених росіян, ремонтують дорогу… На щастя, це не по моєму відомству, тому що Кальтенбруннер сидітиме на транспортниках, у нас є люфт часу, валяйте далі… — Далі валяти нема чого, ви ж не вірите Рубенау… — Я не вірю жодному єврею, Штірліц. Я вірю тільки тому єврею, який мертвий. А втім, я так само ставлюсь до росіян, поляків і югославів… — Ну, це все для доктора Геббельса, марнослів'я, — поморщився Штірліц. — Я людина діла — пропоную випробувати шанс… Накажіть відправити його дівчинку в швейцарське посольство, ви знаєте, як це можна зробити, нехай її відвезе туди дружина. А після цього влаштуйте їм тут зустріч: він, його дружина й син… І нехай вона скаже, що ви, особисто ви, групенфюрер Мюллер, врятували його дочку. А ви йому пообіцяйте, що відправите в посольство й хлопчика — після того, як він привезе вам листа від Музі чи рабинів, в якому буде пропозиція про особисту зустріч… Чому цей козир має брати Шелленберг? Чи Гіммлер? Чому не ви? Я взагалі на вашому місці сказав би Рубенау — і нехай він передасть це Музі, — що ви, саме ви, готові взагалі відпустити всіх в'язнів з таборів, а не тільки фінансистів та ювелірів. Ви тоді виграєте інтелектуалів, бо ви, а не хтось інший, ставитесь їхнім рятівником… Мюллер замислено сказав: — Хлопчисько — після того як він виріс тут, у гетто, без їжі й прогулянок — не зможе робити нових єврейчиків, а дівка — зможе, жінки — витриваліші, отже, торгуватимемо хлопчиком… Штірліц знав, що Мюллер скаже саме так — вони завжди намагаються робити навпаки, нікому не вірять; він саме на це й сподівався, коли говорив, що в посольство треба відвезти дівчинку; Рубенау просить за хлопчика. «Як його звуть? Ага, Пауль, написав симфонію в сім років, бідолашний хлопчик; а в Мюллера справді немає часу, а то він прослухав би мою роботу з Рубенау в камері, він тоді не клюнув би на піддавок з дівчинкою; цікаво, хто ж з його людей вивчав нашу розмову в камері? Ах, коли б він зараз доручив мені з'їздити по жінку. Але він ніколи на це не піде, — сказав собі Ісаєв, — не треба гратися в піжмурки з долею, дивись їй прямо в очі…» — А чому б усе-таки не спробувати? — задумливо спитав Мюллер. — Справді, чому?  

Через дві години Рубенау сидів у кабінеті Мюллера, надривно плакав і при цьому посміхався крізь сльози; дружина його теж плакала, пригортаючи до грудей дочку, і повторювала, по-дитячому схлипуючи: — Це все пан Мюллер! Ми повинні молитися за нього, Вальтер! Це він, його добре серце! Ти повинен відплатити йому таким добром, яке тільки можеш зробити, Вальтер! Це пан Мюллер, він сказав мені, він сказав… — Заспокойтесь, — дерев'яно хихикнув Мюллер; обличчя наче маска, посмішка, вимушено покладена на губи, здавалася гримасою огиди. — Заспокойтесь… Я й вашу милу дівчинку залишив би там, у швейцарців, але ви, сподіваюсь, розумієте, як я ризикую, рятуючи хлопчика? Коли ваш чоловік приїде до Швейцарії нехай він знайде в телефонній книзі Лозанни адресу пана Розенцвейга — це мюнхенський адвокат; я, саме я, переправив його через кордон, щоб бідолаху не заарештували в тридцять восьмому, коли почалися гоніння… Спитайте його, скільки євреїв я врятував, спитайте… Рубенау, ви переконалися, що моя людина, розмовляючи в вами, анітрохи не обманювала вас? — Так, пане Мюллер! Я переконався! Я готовий служити, як собака! Я звелю своїм друзям і онукам — якщо вони будуть — молити за вас бога і просити щастя вашим дітям… Мюллер обернувся до жінки: — Пані Рубенау, вас відвезуть на хорошу квартиру… Ви будете там у повній безпеці… Якщо тільки ваш чоловік не вважиться на нечесність… Жінка вигукнула, пригорнувши до себе дочку: — Він не посміє! Він зробить усе, добрий пане Мюллер! — Усе може зробити бог, — відповів Мюллер. — Людина — раб обставин. — Людина — не бог, — згідливо кивнув Рубенау. — Але я робитиму все, що тільки можна! — Це — добре, — легко погодився Мюллер. — Але ж можна сказати, що зроблю все, і потім нічого не зробити… Заждіть, не перебивайте, дослухайте мене спочатку… Від вас шарахнуться, коли ви скажете, що я вас послав, я, не хтось там, а шеф гестапо… Рубенау похитав головою: — Там сидять розумні люди, пане Мюллер, вони знають, якщо й можна чогось добитися, то це тоді, коли маєш діло з хазяїном підприємства… А хто, як не ви, хазяїн підприємства? — Хазяїн підприємства — рейхсфюрер Гіммлер, я — дрібнота, про яку дуже багато говорять… Я виконував те, що мені наказували, тому й став сивий у сорок п'ять років… А коли мене розітнуть після смерті, то побачать, що я жив із серцем, розірваним від жалості до людей… І раптом Рубенау (Штірліц прямо-таки здивувався) спокійно зауважив: — Це — для виступу з кафедри, в соборі, пане Мюллер. Коли ви так розмовлятимете з швейцарськими панами, вони вирішать, що я їх шельмував… Діло є діло, ви робили своє діло, і нема чого виправдовуватись, кожен ставить на свій інтерес, щоб добитися успіху… …Коли жінку вивели, Мюллер вийняв пляшку горілки, налив чарку, дав Рубенау: — Випийте. — Я сп'янію, — сказав той. — Я розучився пити… — Пора вчитися заново, — посміхнувся Мюллер. Рубенау випив, затулив долонею губи і почав судорожно, до сліз, кашляти. Мюллер подивився на Штірліца, і дивна, пустотлива усмішка, не вдавана, а щира, з'явилася на його обличчі: — Бач, як корчиться, — хмикнув він, — просто-таки пантоміма… Хочете горілки, Штірліц? — Хочу. Мюллер налив чарки, зразу ж солодко випив, підвівся з-за столу, й примостився на бильця крісла, в якому видів Рубенау. — Послухайте мене уважно, — сказав він. — Мене не влаштують слова, від чийого імені вони не йшли б. Розумієте? Мене влаштує тільки документ. Ви повинні привезти документ, у якому ваші рабини чи сам Музі запропонують договір. Офіційний договір. Я звільню ваших євреїв, а ви звільняєте мене від будь-якої відповідальності, раз і назавжди, хоч би де це було. Зможете привезти такий договір? Рубенау подивився на Мюллера кролячими очима й дуже тихо відповів: — Не знаю… Штірліц чекав, що Мюллер ударить його, кине на підлогу й почне топтати ногами, але групенфюрер поклав руку на плече Рубенау: — Молодець. Коли б ти пообіцяв мені привезти такий документ одразу й без вагань, я вирішив би, що ти — невдячна людина… Ти відповів добре, я дякую тобі за чесність… Тепер скажи: ти, особисто ти, Рубенау, бачиш у цьому ділі хоч один шанс на удачу? Допускаєш думку, що рабини напишуть такого листа на моє ім'я? — П'ять шансів із ста, — відповів Рубенау. — Це багато, — сказав Мюллер. — Це серйозно. А можна щось зробити, аби збільшити кількість шансів? — Можна, — озвався Штірліц. Мюллер і Рубенау оглянулися на нього водночас. — Можна, — повторив Штірліц. — Для цього треба сказати швейцарцям правду. А правда очевидна: Гіммлер не мав наміру відпускати заложників, він торгує ними тільки для того, щоб виграти час. Якщо пани в Монтре почнуть роздумувати, вичисляти можливість діалогу з групенфюрером Мюллером, тоді всі ув'язнені загинуть. — Вони мені можуть не повірити, — сказав Рубенау. — Вони ж знають, що тут у мене заложники — дружина й дівчинка… — Ну, при потребі ми й хлопчика легко виймемо з посольства, це не проблема, — зауважив Мюллер. — Коли ми дізнаємося про вашу нещирість — а ми люди рукаті, дізнаємось, — ваш хлопчик повернеться до сестри й матері в гетто. Я не погрожую, ні, ви думаєте про інтерес своєї сім'ї, я — своєї. Що ж стосується того, повірять вони вам чи ні, то це можна прокоригувати: ми організуємо так, що вам повірять, ми допоможемо вам у Швейцарії. Ми допоможемо в тому, щоб там зрозуміти правду про… Словом, грунт буде розпушено… Я це зроблю через годину, туди піде повідомлення… — Тоді шанси піднімуться ще більше, — сказав Рубенау. — Тоді моє завдання стане набагато легшим…  

…Через три години, коли Рубенау повезли на вокзал і посадили в поїзд, а Штірліц пішов до радистів складати текст телеграми резидентурам гестапо в Базелі й Берні, Мюллер раптом з жахом подумав: все, що сталося, може бути диявольською грою Штірліца, який вирішив розбити його блок з Борманом; він зараз подзвонить рейхслейтеру від радистів і скаже, в якому поїзді відправлено Рубенау, і єврея на наступній же станції знімуть і відвезуть до Кальтенбруннера, і він там розповість усе; і тоді — кінець, Борман знищить його, Мюллера, ніякі пояснення не допоможуть… Мюллер подзвонив у відділ оперативного радіозв'язку і попросив штурмбанфюрера Гешке (той якийсь час очолював референтуру групенфюрера у справах, пов'язаних з російською розвідувальною мережею в рейху; згодом його послали особистим представником шефа гестапо на ключовий пост — до зв'язківців, цілком надійний) простежити за тим, щоб Штірліц ні в якому разі не міг подзвонити в місто; потім зв'язався з відділом гестапо на транспорті й передав двом жінкам, що супроводжували пасажира в сьомому вагоні, купе першого класу, поспіхом зашифрований наказ: їхнього підопічного Рубенау треба отруїти (ампулу передадуть у Штутгарті на пероні); зробити це слід після того, як закінчиться прикордонна перевірка німецької охорони в Базелі; на столику, перед тим як жінки вийдуть з вагона, треба залишити залізничний квиток, на якому написати таке: «Передати доктору Бользену, народне підприємство імені Роберта Лея, Бабельсберг, Ягдштрасе, 7; каса 24, касир Лумке» (добре, що згадав ще одного мюнхенського головоріза, давно не використовував; раніше працював по крадіжках на транспорті, агент безцінний; дрібниць немає, все треба зберігати, накладаючи в діло заздалегідь); провідника необхідно проінструктувати, щоб дав показання швейцарській поліції, що в купе разом з убитим їхав чоловік років сорока п'яти, коректний інтелігент, сів у вагон у Берліні…  



…Через годину до Мюллера ввели дружину Рубенау. — Тільки візьміть себе в руки, я не терплю істерик, — сказав Мюллер. — Мушу повідомити вам трагічну новину: ваш чоловік загинув. І вбив його той чоловік, який сидів навпроти вас, он у тому кріслі. Його прізвище — Штірліц, він зник, ми його шукаємо. Жінка впала, знепритомніла. Коли Мюллер дав їй нашатирю і привів до свідомості, звичайно, почалась істерика; а втім, він знав, як припинити жіночі істерики: вдарив кулаком по столу й закричав: — Вам дороге життя дітей?! Чи ні?! Ну, відповідайте! — Так, так, так, — судорожно зітхаючи, крізь сльози відповіла жінка. — Так, так, так… — Тоді візьміть себе в руки й запам'ятайте, що я вам скажу… Ось паспорт для вас і для Євочки. — Він простяг жінці документи і конверт з п'ятьмастами франками. — Вас зараз посадять у поїзд, виїжджайте до Швейцарії. Ось вам фотографія того, хто вбив вашого чоловіка. В нього два прізвища: одне — Бользен, а друге — Штірліц. Тут же, — він вручив їй другий конверт, — додаток до фото: відбитки його пальців. Поки ваш маленький Пауль сидить тут, у посольстві, мовчіть. Але як тільки він буде з вами в Швейцарії, ідіть у поліцію й розповідайте їм усе. Абсолютно все. І починайте шукати вбивцю вашого чоловіка: він зараз може опинитися в Швейцарії. Відомстіть йому — за себе і за мене. Ясно? Але забудьте віднині моє ім'я. Якщо наважитесь запам'ятати — я вам не позаздрю.  

Остання спроба


 

Від Зальцбурга дорога почала вгвинчуватися в гори; іще лежав сніг; лижний сезон тут — особливо на хороших схилах з північного боку — часом тривав до початку травня. Штірліц був — як і всю дорогу від Берліна — затиснутий на задньому сидінні між Ойгеном Шрітвассером і Куртом Безе, машину вів Віллі Драхт, штурмбанфюрер з референтури Мюллера. Інструктуючи групу перед самим від'їздом — після того як Штірліц ознайомився з особистими справами всіх офіцерів, що працювали в Альт Аусзее, в кабінеті шефа гестапо, — Мюллер повторив: — Хлопці, я доручаю вам Штірліца. Запам'ятайте, що я всім вам скажу, і хай це запам'ятає Штірліц також. Коли він повернувся в рейх, після того, як блискуче виконав завдання в Швейцарії, його життю повсякчас загрожує небезпека. Двічі він дивом виліз із халепи. Якщо попаде в третю — йому не минути лиха. Тому, хлопці, я забороняю вам залишати Штірліца одного бодай на мить. Працювати — разом; харчуватися — разом; спати в одній кімнаті; навіть в туалет ходити разом… Запам'ятайте, хлопці, — він звернувся до трьох високих вайлуватих есесівців, — Штірліц — людина хворобливої сміливості. Він готовий іти проти ворогів з відкритим забралом. Це подобається рейхсфюреру, мені, звичайно, теж, але я відповідаю за його життя перед імперським керівництвом, саме тому відправляю вас із ним. — Спасибі, групенфюрер, — сказав Штірліц, — я від усього серця вдячний вам за турботу, яку ви виявляєте до мене, але як бути, якщо в Лінці виникне потреба поговорити з тим, у кому я буду зацікавлений — у процесі розслідування? Розмова віч-на-віч — одне, а коли ми почнемо вести розмову на круглим столом, ніякого результату я не матиму… — Вілла, звідки йдуть передачі на Захід, — відповів Мюллер, — оточена п'ятнадцятьма гектарами чудового парку. Паркан надійно захищає вас від ворога; підступи прострілюються з вишок; гуляйте собі по стежках і ведіть розмови віч-на-віч… Я розумію, в особняку ніхто з тамтешніх людей з вами відверто не розмовлятиме, їм відомо краще, ніж будь-кому, де, яким чином і з якої відстані прослухуються їхні розмови. Але вам доведеться записувати розмови в парку, Штірліц. І передавати їх Ойгену, а ви, — він подивився на Шрітвассера, — організуєте, щоб їх негайно доставляли в Берлін, це ваш клопіт, Ойген: Штірліцу немає потреби забивати голову дрібницями. — Це не дрібниці, — заперечив Штірліц. — Ви мене, таким чином позбавляєте можливості прослухати свої розмови ще й ще раз, перед зустріччю з іншими співробітниками, я почну плутатися в іменах і фактах… Мені так трудно працювати, групенфюрер… — Труднощі існують для того, щоб їх переборювати, — відрубав Мюллер. — Це все, друзі. Я вручаю вам Штірліца, якого люблю. Я пишаюся ним. Ви повинні повернути його сюди через тиждень і одержати заслужені нагороди. Хайль Гітлер! — Групенфюрер, — сказав Штірліц, — а чому б мені не працювати в наручниках? Мюллер засміявся: — Коли б зараз становище не було таким напруженим, я прикувався б до вас, намазався б маззю для людини-невидимки й повчився майстерності інтриги, якою ви володієте досконало… Ви мені потрібні живим, Штірліц… Не сердьтеся, дружище, до зустрічі!  

…В Альт Аусзеє вони приїхали, коли вже смеркалось; Віллі впав головою на кермо й голосно захропів; потім зітхнув і сказав: — Я побив усі рекорди! Майже сімсот кілометрів за дванадцять годин! Я сплю, не будіть мене, тут так тихо й повітря чисте! На добраніч! — Коли я їду не в своєму «хорху», — озвався Штірліц, — у мене починає боліти голова. Ойген, вилізаючи з машини, пробурчав: — Це зрозуміло. Я, наприклад, у дитинстві завжди падав з чужого велосипеда. Звичка — нічого не вдієш, як кажуть англійські свині? «Звичка — друга натура», чи не так? — Саме так, — відповів Віллі. — У вас хороша вимова, — зазначив Штірліц. — Довго працювали в Англії? — Я прожив три роки на Ямайці, обслуговував наше консульство, ото було райське життя! …Ворота вілли «Керрі» відчинялися повільно: працював автомат; коли Віллі загнав машину в темний парк, з невеличкого будиночка біля шлагбаума вийшли два охоронники, зажадали, щоб вони всі пред'явили документи, довго звіряли фотографії в офіцерських книжках СС з обличчями тих, що приїхали, потім попросили вийти, підняли заднє сидіння, перевірили чемодани і, коректно пробачившись, сказали, що необхідно оглянути ще їхні портфелі, особисту ж зброю звеліли здати під розписку. Потім вийшов третій охоронник, сів коло Віллі (темрява була непроглядна, щілинки, залишені в фарах, дорогу не освітлювали, асфальт петляв між соснами), показав дорогу в третій котедж — там було приготовлено дві кімнати. — На добраніч, — сказав охоронник, викидаючи руку в нацистському вітанні. — Снідати будете тут же, на заскленій веранді, о сьомій тридцять. Здайте мені, будь ласка, ваші продуктові картки на повидло й маргарин. — Заждіть, — зупинив його Штірліц. — Заждіть-но. Хто зараз чергує? — Мене не уповноважували відповідати на запитання, штандартенфюрер! Без дозволу начальника зміни я не маю права вступати в розмови з тими, хто до нас прибуває, пробачте. — Який у начальника номер телефону? — Назвіть радіооператору ваше ім'я, вас з'єднають з ним негайно. — Спасибі, — сказав Штірліц. — І покажіть моїм колегам, де тут кухня, як умикати електроприлади, — ми хочемо випити кави. — Так, штандартенфюрер, звичайно! Віллі вийшов з охоронником, а Штірліц, обернувшись до тих двох, що лишилися з ним, запитав: — Хлопці, щоб у нас не було непорозумінь, скажіть відверто: хто з вас хропе? — Я, — признався Курт. — Особливо коли засинаю. Але на мене можна крикнути, і я одразу прокинусь… — Я не хропу, — сказав Ойген. — Я натренований на тихий сон. — Як це? — здивувався Штірліц. — Коли Скорпені мене готував до однієї операції на Сході, він примушував мене заспокоювати самого себе перед початком ночі, лежати на лівому боці і вчитися слухати своє дихання… — Хіба таке можливе? — Можливе. Я переконався. Навіть наркотик можна перебороти, якщо тільки настроїти себе на спогади про найдорожче… Це точно, не посміхайтесь, я пробував на собі. Скорцені велів нам випробувати все: він дуже ретельний у відборі людей для своїх груп. — Ви мали асистувати Скорцені в Тегерані? — уточнив Штірліц. — Під час підготовки акції проти «Великої трійки»? Ойген, як і мюллерівський шофер Ганс, наче й не чув запитання Штірліца, а говорив собі далі: — Я пригадую, у нас був один хлопець, так він дуже голосно сміявся… Скорцені сам працював з ним, тиждень, не менше… Що ж вони робили, не знаю, але потім цей хлопець посміхався беззвучно, як вихована дівчина… — Виховані дівчата не повинні голосно сміятися? — здивувався Штірліц, витяг з чемоданчика піжаму. — По-моєму, справжня вихованість полягає в тому, щоб бути самим собою… Голосний сміх — якщо він не патологічний — прекрасна людська риса. Повернувся Віллі, сказав, що вода вже кипить, спитав, як Штірліц поставиться до ковтка бренді; перейшли на засклену веранду; почали бенкетувати. — Ойген, якщо вам не важко, подзвоніть черговому офіцерові зміни, запросіть його на чашку кави. — Так, штандартенфюрер, — відповів той підводячись. — Буде виконано.  

…Штурмбанфюрер. Хьотль був сивоволосий, хоч і молодий ще чоловік; він підняв свою чарку за благополучний приїзд колег із центру, поцікавився, яка дорога, чи багато бомбили, висловив сподівання, що це остання гірка весна, розповів два єврейських анекдоти; добродушно посміювався, поглядаючи, як реготав Віллі; справді, як дитина… А ще є дуже смішне оповідання про великого єврейського лікаря, який умів лікувати всі хвороби, — провадив він, помітивши, як сподобалися його анекдоти. — Привели до нього кульгавого на милицях і кажуть: «Рубінштейн, ви найбільший лікарський маг у Відні. Врятуйте нашого Абрама, він не може стояти без милиць, зразу падає!» Рубінштейн взявся товстими пальцями з брудними нігтями за висячий ніс і став думати, а потім сказав: «Хворий, ти здоровий! Кинь милиці!» Абрам, як і кожен паршивий еврей, був боягузом і, звичайно, милиці не кинув. Рубінштейн знову пострибав круг нього й вигукнув: «Абрамчик, що я тобі сказав?! Ти здоровий! Та кидай милиці! Я тебе заклинаю нашим Ієговою!» І Абрамчик послухав горбоносого Рубінштейна, кинув милиці… Хьотль замовк, поліз по сигарети. Віллі не витримав, поквапив його: — А як же Абрам? Хьотль скрушно зітхнув: — Убився. Віллі мало по впав зі стільця від сміху; Ойген, криво посміхнувшись, сказав: — Як тільки ми відкинемо росіян від Берліна, треба знищити всю єврейську сволоту. Дуже ми з ними панькались. Таборів набудували для цих свиней. У піч, усіх у піч, а деяких розстрілювати з дрібнокаліберних гвинтівок! Нехай наші хлопчики з гітлер-югенду набивають руку… Штірліц підвівся, звернувся до Хьотля: — Дружище, чи не підтримаєте мені компанію? Я завжди гуляю перед сном… — З радістю, штандартенфюрер… — За ворота штандартенфюрерові виходити не можна, — сказав Ойген, все ще важко дивлячись на Штірліца, хоч звертався до Хьотля, — Йому весь час загрожує небезпека, нас прикомандирував до нього для охорони групенфюрер Мюллер. Хьотль, підводячись, запитав: — А партайгеносе Кальтенбруннер в курсі вашого відрядження? «Ага, — подумав Штірліц. — Хороше запитання». — Він знає, — відповів Ойген. — У Берліні знають. Ми прибули, щоб простежити за організацією спеціального сховища для партійного архіву — особисте доручення рейхслейтера Бормана. А для цього нам доведеться трошки погратися з дядьком Семом, треба перевірити, чи не пробував він устромити сюди свого горбатого носа… — Он як, — відповів Хьотль. — Що ж, ми всі до ваших послуг…  



…Гуляючи по парку, Штірліц довго не проронив і слова; зорі на небі здавалися близькими, зеленими; тривожно переморгувались; і було в цьому щось гарячкове, як у досвітню годину, коли прощаються закохані, і ось-ось почне розвиднюватися, і настане безнадія й порожнеча, і в усьому відчуватиметься тривога, а після того як клацне замок дверей і ти зостанешся сам-один, спогади нахлинуть на тебе, і ти з жахом зрозумієш, що тобі сорок п'ять і життя минуло, не треба тішити себе надією, хоч це — головна людська риса, а іще — чекання чуда, але ж їх не буває більше, отих чудес… — Хьотль, — сказав Штірліц, — для того, щоб я зміг успішно впоратися з дорученою мені справою, я сподіваюсь на вашу допомогу. — Дякую, штандартенфюрер. Я до ваших послуг. — Розкажіть мені про ваших колег. Кого з них ви порекомендували б мені для виконання завдань центру? — Прошу пробачити, але мені було б легше давати їм оцінки, знаючи, яке повинно бути завдання… — Складне, — відповів Штірліц. — Я почну з Докса, — сказав Хьотль. — Він живе тут з сорок другого року, з перших днів організації цього радіоцентру. Чудовий працівник, безмежно відданий фюрерові, зразковий сім'янин; гірськолижник, стрілець, бездоганний у поведінці… Штірліц поморщився: — Хьотль, я читав його анкету, не треба повторювати штампів, за якими нічого немає. Мене, наприклад, цікавить, за що він одержав догану обергрупенфюрера Кальтенбруннера в сорок третьому році? — Не знаю, штандартенфюрер. Я тоді був на фронті. — На якому? — Під Мінськом. — У військах СС? Хьотлю були неприємні швидкі запитання Штірліца, тому він відповів: — Ви ж знайомі з особистими справами всіх тих, хто працює тут, у обергрупенфюрера… Отже, вам відомо, що я служив рядовим у військах вермахту… — У вашій особистій справі сказано, що вас розжалував Гейдріх. А після його трагічної загибелі вам повернули звання, нагородили й перевели на роботу у відділ Ейхмана. За що вас покарав покійний Гейдріх? — Я дозволив собі говорити про те, про що не мав права говорити. — А саме? — Я дуже напився… І в компанії, де був друг покійного Гейдріха — я, звичайно, про це не знав, — я дозволив собі висловити сумнів, чи треба знищувати слов'ян. Я пожартував, — ніби чогось злякавшись, квапливо додав Хьотль. — Я, мабуть, невміло пожартував, сказавши, що частину слов'ян варто було б тримати в гетто, щоб потім, коли Росія відкотиться за Урал, було на кого виміняти Еренбурга… А Гейдріх був дуже скрупульозний у слов'янському і єврейському питаннях. — І за це вас розжалували? — В основному так. — А не «в основному»? — Я ще сказав, що ми переможемо росіян, коли вчасно укладемо мир на Заході. — Коли ви примкнули до нашого руху? — В тридцять дев'ятому. — А до СС? — Справа в тому, що я народився в Лінці, в одному будинку з групенфюрером Кальтенбруннером… Він знав мою родину, батько допомагав йому у важкі часи… Тому Кальтенбруннер рекомендував мене в СС особисто в сороковому… — Що ще ви знаєте про Докса? — Я сказав усе, що міг, штандартенфюрер. — Гаразд, я поставлю запитання інакше: ви пішли б із ним виконати завдання? У тил ворога? — Пішов би. — Спасибі, Хьотль. Далі. — Штурмбанфюрер Шванебах… Мені важко говорити про нього… Він хоробрий офіцер і безумовно чесна людина, але наші стосунки не склалися… — Ви пішли б з ним на завдання? — Тільки одержавши наказ. — Далі… — Оберштурмбанфюрер Растерфельд… З ним я готовий іти на будь-яке діло. — З якого часу ви його знаєте? — З сорок першого року. — А вам відомо, що саме Растерфельд готував для Гейдріха матеріали про ваше розжалування? Хьотль зупинився: — Цього не може бути… — Я покажу вам документи. Ходімо, ходімо, тримайте ритм… І останнє запитання: він знає, що ви спите з його дружиною? Може, у вас любов утрьох і таке інше? Чи все набагато серйозніше? Хьотль знову зупинився; Штірліц витяг сигарети, закурив, не поспішаючи кинув сірника в сніг, зітхнув: — Отак воно, Хьотль. Ви, звичайно, належите до недоторканних, бо вас повернув зі Сходу обергрупенфюрер Кальтенбруннер, але система перевірки РСХА працює незалежно від того, хто тебе опікає нагорі… Веселіться як хочете, тільки не попадайтесь! А ви попалися! Ах, чорт! — вигукнув раптом Штірліц і якось дивно впав на лівий бік. Підвівшись, непомітно витяг із спідньої кишені плаский диктофон, вийняв касету, порвав плівку, поставив касету на місце, засунув диктофон у кишеню й тихо сказав: — Ви зрозуміли, що я впав, послизнувшись? Тому, коли повернемось, ви спитаєте при моїх колегах, чи не дуже я забився… Мої колеги не сплять, хтось із них іде слідом за нами, але на відстані, тому ви зараз напишете мені особисто зобов'язання працювати на гаулейтера Айгрубера і на НСДАП, ясно? Штірліц дістав блокнот, простяг Хьотлю: — Швидше, Хьотль, швидше, це в ваших же інтересах. — Що писати? — запитав той; Штірліцу здалося, ніби в Хьотля почався алергічний приступ. Навіть у темряві було видно, як він зблід; Штірліц одразу це зрозумів, бо під очима у штурмбанфюрера раптом залягли чорні тіні. — Та що спливе на думку, — відповів Штірліц. — Зобов'язуюсь працювати на гаулейтера Верхньої Австрії… На випадок зради… І так далі… — Я не можу писати на ходу… — І не треба. Я почекаю. Хьотль написав текст, простяг блокнот Штірліцу; той навіть не глянув, перегорнув сторінку й спитав: — Зір хороший? — Так. — Подивіться сюди. Хьотль нахилився і відразу ж одсахнувся: в блокноті Штірліца була записана остання радіограма, відправлена з Альт Аусзеє невстановленим оператором на Захід. — Хьотль, — сказав Штірліц, — передайте вашим шифром… Тихо, тихо, не метушіться… Я не збираюся вас губити, я зацікавлений в вас так само, як і Кальтенбруннер… Передайте вашим шифром мої цифри… А якщо надумаєте відмовитись, я не поставлю за вас і пфеніга… «Це моя остання спроба, — думав Штірліц, — хоча це один шанс із ста, але все-таки це шанс». У шифровці він повідомляв Центру, де перебуває зараз, затиснутий трьома гестапівцями. І вперше відверто признався, що сили його кінчаються. Якщо Центр знайде за потрібне організувати його втечу на Батьківщину, наліт на віллу Кальтенбруннера в Альт Аусзеє цілком можливий. Віллу охороняють дванадцять чоловік, але принаймні сімох він, Штірліц, рискне взяти на себе, якщо тільки одержить відповідь, яку йому передасть Хьотль.  

…Через годину Даллес одержав дивну радіограму з Альт Аусзее від агента «Жозефа»; під цим ім'ям був зашифрований Хьотль, який запропонував свої послуги ВСС восени сорок четвертого року в Будапешті, працюючи разом з Ейхманом по торгівлі євреями; провернули добрячий бізнес, кілька мільйонів франків, і не папірцями, а бензином і військовими вантажними машинами; один з випущених в обмін на це фінансистів подзвонив у американське посольство, передав текст, який сказав йому Хьотль. З цього й почалося. …Цифри Штірліца, що передав у Берн Хьотль, спеціалісти ВСС розшифрувати не змогли. Але оскільки Штірліц був змушений назвати адресу, куди треба передати його шифровку, люди Даллеса негайно навели довідки і встановили, що там жила людина, яка мала у свій час зв'язок з групою радянського розвідника Шандора Радо.  



…Даллес попросив, щоб до нього прийшли найближчі його помічники, Гюсман і Геверніц, познайомив їх з новиною й запитав, по-доброму посміхаючись у прокурені вуса: — Ну, що робитимемо? Думайте, хлопці, завдання надзвичайно цікаве… Підемо на контакт з російською розвідкою? Чи утримаємось? Даллес мав вичерпну інформацію з приводу того, що зараз відбувалося у Вашінгтоні; він розумів, що ситуація склалася у вищій мірі складна. Він був певен, що на Рузвельта тиснуть сили, які стоять за тією фінансовою групою, котра давно і наполегливо боролася за вплив на державний департамент проти тих, хто блокувався навколо «Саллівена і Кромвелла» — адвокатської фірми Даллесів, зорієнтованої на вкрай праву концепцію Уолл-стріту. Він розумів, що боротьба за сфери впливу в Німеччині, та й у Європі взагалі, вступила в останню, вирішальну фазу: компаньйони йому не простять, якщо він втратить свою посаду; ті нитки, що зв'язують його з німецькою промисловістю, які він так трепетно налагоджував і оберігав усі ці роки, просто-таки не мають права перейти в інші руки; це означатиме крах його життя, кар'єри, майбутнього. Він розумів, що Рузвельт веде складну партію: президент узяв на себе сміливість довести американцям, що в світі цілком можуть співіснувати такі різні структури, як Захід з його вільним підприємництвом і більшовицька держава, побудована на приматі державного планування. Даллес розумів, чому Рузвельт з маніакальною наполегливістю добивався того, щоб Сталін прилетів у Касабланку на зустріч «Великої трійки» або ж — у крайньому разі — в Тегеран: тим самим Рузвельт доводив усім, хто підтримував його політику в банках і концернах, що діалог із Сталіним цілком можливий. Він, державний політик, звичайно, не потерпить, щоб його країну хоч якоюсь мірою третирували, але в ньому немає імперських амбіцій, і він уміє дотримуватися договірних зобов'язань. Даллесу і тим, хто підтримував його концепцію — прямо протилежну концепції Рузвельта, — навесні сорок п'ятого було нелегко маневрувати: світ відкинув би відкрите розмежування з росіянами і сепаратний договір з рейхом; ще дуже свіжі були рани, ще трагічно пережите не стало пам'яттю. Хоч би швидше! Пам'ять можна коригувати, щось замовчати, щось переписати заново, щось піддати остракізму. Але головне завдання моменту полягає в тому, щоб утримати зайняті позиції. Саме тому Даллес запросив на нараду Геверніца й Гюсмана, бо просто відмовити «Жозефу», який, очевидно, потрапив у скрутне становище, притиснутий росіянами, не можна, але й допомагати Радам, особливо в тому регіоні рейху, котрий становив для Даллеса надзвичайний інтерес (як-не-як мова йшла про картини й скульптури, загальна вартість яких обчислювалась майже в мільярд доларів), він не міг, не мав права. Тому, вислухавши Гюсмана, який пропонував повідомити «Жозефа», що його прохання буде виконано, запитати про обставини, які примусили його погодитися передати таку шифрограму, але, звісна річ, нікому й нічого не передавати: починається безлад, одна радіограма потоне в купі інших — скільки їх зараз в ефірі. Даллес з ним не погодився, як і не погодився з Геверніцом, що запропонував організувати спостереження за квартирою людини, якій адресоване послання, і зробити так, щоб уряд конфедерації дізнався про цю людину, вжив заходів і виселив її з країни. — Ні, — сказав Даллес, пихнувши солодким голландським тютюном, набитим у пряму англійську люльку, — ні, це не шлях. У Верхній Австрії накльовується, мабуть, щось неймовірно цікаве, але чи маємо ми право ризикувати? Допомагати російському резидентові в Лінці, що притиснув нашого агента? Ні, звичайно. Почати з ним гру? Заманливо. Але мені й так перепадає в Білому домі за той курс, який ми проводимо, і я не знаю, чим скінчиться вся та свистопляска, що почалася після провалу місії Вольфа… В мене є соломонове рішення: я думаю послати телеграму Доновану, а копію Державному секретареві з повідомленням про те, що сталося. Більше того, я зраджу сам себе і вимагатиму вказівок, що треба в цьому випадку зробити. Я певен, що наш запит викличе таку сварку у Вашінгтоні, яка триватиме не день і не два, а добрячий тиждень. І я не вірю, що Вашінгтон дасть нам вказівку виконати прохання «Жозефа»… — Не «Жозефа», — виправив його Геверніц, — а того російського резидента, який сів йому на шию і заломив руки за спину… — Все залежить від того, любий, як ми сформулюємо нашу телеграму. Якщо ми виведемо в лівий куток «Жозефа», якщо ми наголосимо на тому, що до нас звернувся з проханням офіцер СД, близький до Кальтенбруннера, ті люди, що стоять на спільних з нами позиціях, цілком можуть зажадати вичерппої інформації про нашого агента: чому він пішов на контакт з росіянами, чи немає за всім цим гри нацистів… Нам доведеться готувати у відповідь телеграму, а це не проста справа, потрібен час, питання серйозне, от вам іще один тиждень… А я сподіваюсь, що днів через п'ятнадцять усе скінчиться, будемо відкорковувати шампанське… Звичайно, бюрократія — жахлива, але в цьому випадку — хай живе бюрократія! Підождемо, зараз треба вміти виждати…  


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   20


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка