Юліан Семенов


Ось як уміє працювати гестапо! — II



Сторінка11/20
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.27 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   20
Ось як уміє працювати гестапо! — II


 

Мюллер довго вивчав останню шифровку, яку надіслав Штірліцу його Центр, малював хитромудрі геометричні фігури, що лякали його своєю безнадійною завершеністю, й кожного разу спотикався на вказівці Москви вийти на зв'язок не раніше, як через тиждень. «Зараз дорога кожна година, — ще й ще раз казав він сам собі. — Як це вони дозволяють Штірліцу не гнати інформацію постійно? Кожна хвилина таїть у собі несподіваність, рука повинна бути на пульсі хворого, чому ж зв'язок перервано на сім днів? А може, вони роблять головну ставку на зв'язкового? І бояться зашкодити Штірліцу, коли примушуватимуть його до активності, яка завжди загрожує провалом? Припустімо, я сьогодні забираю Штірліца, викладаю йому всі шифровки, докази абсолютні, вимагаю від нього роботи на себе, він відмовляється; я можу застосувати такі тортури, що він погодиться або збожеволіє. А втім, швидше станеться друге. Ну гаразд, припустімо, він усе-таки зламається. І почне працювати на мене. Але ж він і зараз працює на мене, тільки втемну. Чому ж тоді я так рознервувався?» Мюллер умів слухати свої думки, він чітко розрізняв інтонації, манеру вимовляти слова, тільки, як завжди, плутався в розділових знаках: не міг зрозуміти, де треба чути двокрапку, а де — тире. Він раптом спіткнувся на слові «рознервувався»: боже, яке воно старе, останній раз він чув його від бабусі, вона часто казала всім, що в неї розладнана нервова система, а домашні сміялися: звідки в неграмотної старої такі вчені мовні звороти? Мюллер спершу почув свій короткий смішок, а вже потім і відповідь самому собі: «Ти рознервувався тому, що наближається той день, коли Штірліц має їхати до Швейцарії, а ти досі не знаєш, як замотивувати те, що він туди не поїде. Тобі було ясно з самого початку, що відпускати його до нейтралів не можна, але ти дозволив собі таку розкіш і переніс на завтра те, що треба було зробити вже тиждень тому, ось чому ти так рознервувався. Обличчя Штірліца завжди стоїть у тебе перед очима, ти бачиш, як воно постаріло за цей тиждень, він став дідком, скроні сиві, очі в зморшках; він теж розуміє, що йде по тонкому канату між двома десятиповерховими будинками, а внизу стоїть мовчазний натовп і жадібно чекає тієї хвилини, коли він почне втрачати рівновагу, розмахуючи руками, силкуючись повернути її, потім, уже в падінні, він намагатиметься ухопити пальцями канат, але не зможе, і полетить униз, назустріч теплій товщі асфальту, і захлинеться криком, благанням, хрипом послати йому смерть зараз, негайно, поки він ще летить, — це не так страшно, в цьому є хоч якась надія, а тіло хряпнеться об землю, то надії вже не буде — віднині й навіки… Між іншим, замість слова «рознервувався» тепер кажуть «розхвилювався», це негарно, зміщення понять, підміна змісту… З другого боку, — все ще стомлено думав Мюллер, — чому цього разу Штірліц не назвав прізвища Бормана в зв'язку з Кребсом, а згадав лише моє? Я виділив йому цей вузол дуже чітко, він не міг не зрозуміти мене, чому ж він надіслав у їхній Центр таку обережну інформацію? А якщо він її розтягує? — заперечив собі Мюллер. — Він весь час вимагає повідомлень, куди й коли переведено гроші на його рахунки… З Дагмар все було зроблено чудово, шифровки від «неї» йтимуть такі, в яких ми зацікавлені; оця Марта, яка дублює Дагмар, навіть у чомусь на неї схожа, якби я встановив спостереження за нею в Швеції… Ні, мабуть, я рознервувався тому, — збагнув нарешті Мюллер, — що раз по раз згадую Париж, день перед вступом туди наших військ… Спроби властей бодай трохи стримати паніку, домогтися, щоб евакуація йшла організовано, розлетілися на друзки, коли наші танки підійшли до Парижа; ситуація стала некерованою… І тут, у нас, у Берліні, коли Жуков почне штурм, коли він перевалить через Одер і покотиться сюди, становище теж стане безконтрольним, і Штірліц може зникнути, а саме тоді він мені буде дуже потрібний, щоб підтримувати через нього контакт з його Центром, — перед тим як зникнути у Фленсбург, до підводників, якщо Борману не вдасться домовитися — в останній, момент — з червоними… Та й потім вінець мого задуму — головний удар по росіянах, я не зможу його завдати, якщо Штірліц зникне. Він просто не має права зникнути, бо тоді моя друга ставка — ставка на Захід — теж буде бита: там не приймають з порожніми руками, прагматики… Все, стоп, — зупинив себе Мюллер. — Ти розпускаєшся, а це нікуди не годиться. Запам'ятай: якщо в хвилину цілковитого хаосу людина може думати про порядок і дробити факти на ланки, які треба зібрати в ящичок, де складають дитячі фігурки з різнокольорових камінців, тільки тоді ця людина переможе. Якщо ж вона піддаватиметься емоціям, ілюзіям та іншим химерам, її просто зімне й роздавить… Складай фігурки з камінців, часу мало… Отже, перше: сьогодні моя бригада закладе міну й висадить у повітря будинок радиста Штірліца в Потсдамі… Нехай залишиться без зв'язку, нехай пошукає зв'язок, це завжди на користь справі, нехай рознервується. Друге: зараз же закрити «вікно» на кордоні. Третє: негайно погасити його цивільний паспорт з швейцарською візою… Четверте: Ганс… Для «Інтерполу» я спрацював Дагмар; Штірліца схоплять, якщо він усе-таки — чого на світі не буває — прорветься до нейтралів; тут, після того, як я вирішу з Гансом, Штірліц повинен потрапити до рук кримінальної поліції. Все, двері зачинено, ку-ку… Отак… А вже потім подивимось, як розвиватимуться події… І знову ти не до кінця відвертий з собою, Мюллер… Ти безперестану намагаєшся організувати все таким чином, щоб життя примусило тебе посадити Штірліца в камеру й сказати йому: «Дружище, текст, який ви надішлете в Центр, повинен звучати так: «Мюллер у свій час врятував мене від провалу і таким чином допоміг зірвати переговори Вольфа з Даллесом; зараз він пропонує співробітництво, але вимагає гарантій особистої безпеки в майбутньому». Ти хочеш бачити, як Штірліц складе цю шифровку, ти хочеш утішитися його приниженням, але найбільше ти ждеш зневажливої відмови з його Центру, бо саме ця зневажлива відмова дасть тобі силу перетворитися в згусток енергії, у концентрат волі, щоб перемогти обставини, вижити й почати все заново…»  

…Штірліц повернувся до себе в Бабельсберг із згарища невеличкого особняка в Потсдамі, де жив радист Лорх, побачив поліцейську машину біля своїх воріт, відчув порожню втому і зрозумів, що гра вступила в останню стадію. Він розумів, що втекти звідси не можна, всі дороги, мабуть, перекрито, так що іншого виходу, крім як вилізти з машини, зачинити двері і ввійти в будинок, назустріч своїй долі, в нього немає. Так він і зробив. …Два інспектори кримінальної поліції і фотограф розглядали труп Ганса. Хлопця вбили пострілом у скроню, половину черепа знесло. Перевіривши документи Штірліца, за якими він жив тут, старший поліцейський запитав: — Хто міг бути тут, крім вас, пане доктор Бользен? — Ніхто, — відповів Штірліц. — Сліди є? — Це вас не обходить, пане доктор Бользен, — відповів молодший поліцейський. — Займайтеся своїм народним підприємством імені Роберта Лея, не вчіть нас робити наше діло… — Будинок куплено на ім'я доктора Бользена, а я — штандартенфюрер Штірліц. Поліцейські перезирнулись. — Можете подзвонити в РСХА і перевірити, — запропонував Штірліц. Старший поліцейський відповів: — У вас перерізано телефон і розбито апарат, тому ми подзвонимо в РСХА з нашого відділу кримінальної поліції, їдьмо. У приміщенні районного кріпо пахло гашеним вапном, хлоркою й затхлістю; на стінах — старанно розклеєні плакати, випущені рейхсміністром пропаганди: «Берлін залишиться німецьким!», «Т-с-с-с! Ворог підслухує!», «Німецький рицар зламає російського вандала!». Постаті й обличчя солдатів на плакатах були неприродно здорові, мускулясті й багатозубі. «Такого ходу я не міг собі уявити, — подумав Штірліц, коли його, шанобливо пропустивши вперед, ввели до невеличкого кабінету, освітленого тьмяною лампочкою. — І знову — чекати; мене ведуть за собою події, я безсилий у побудові своєї лінії, мені нав'язують ходи і не дають часу на обдумування своїх». За столом, таким же обшарпаним, як і цей кабінет, обставлений мишачими, умисне похмурими меблями й численними металевими жетонами, на яких було вибито довгі, безнадійні номери й літери, сидів маленький чоловік в окулярах з жерстяною, дуже старою оправою, не раз уже лагодженою, і щось швидко писав на великому аркуші паперу, бридко човгаючи ногою по паркету. Підвівши очі на Штірліца, він розтулив свої синюваті тонкі губи, щось подібне до усмішки з'явилося на його обличчі, і він тихо сказав: — Як усе негарно виходить, пане доктор Бользен… — По-перше, хайль Гітлер! — так само тихо, дуже спокійно відповів Штірліц. — По-друге, я показав вашим співробітникам свої документи… З прізвищем сталося непорозуміння, я живу в особняку під іншим ім'ям — так було вирішено в оперативних інтересах, і, по-третє, будь ласка, подзвоніть бригадефюреру Шелленбергу. — До такого керівника я ніколи не наважусь подзвонити, пане доктор Бользен… Якщо ви справді той, за кого себе видаєте, ми запитаємо РСХА в установленому порядку, я вам обіцяю… А поки що я попрошу вас відповісти на ряд запитань і написати докладне пояснення з приводу того, що сталося у вашому домі. — Відповідати на запитання я вам не буду… а тим більше писати… Хочу вас попередити, що я мушу сьогодні ввечері виїхати у службове відрядження… Якщо мій виїзд затримається, відповідати доведеться вам… — Не смійте погрожувати мені! — маленький очкастий чоловік трахнув долонею об стіл. — Ось! — Він тицьнув пальцем у папери, що лежали перед ним на столі. — Це сигнал про те, що скоїлося у вашому домі! До того як ви вийшли звідти! Саме тоді, коли ви там були, пролунав постріл! А потім ви поїхали! І ви хочете сказати, що я повинен стати перед вами по команді «струнко»?! Та хоч би ви були генералом! У нас усі рівні перед законом! Усі! У вашому домі загинув солдат! І ви повинні пояснити мені, як це сталося! А не захочете — відправляйтесь у камеру попереднього ув'язнення! Якщо ви справді той, за кого себе видаєте, вас знайдуть! Це якийсь там нещасний лісник чи сторож сидітиме, дожидаючись суду, а вас знайдуть швиденько! І Штірліц раптом розсміявся. Він стояв у невеличкій кімнаті старшого інспектора кримінальної поліції і сміявся, бо тільки зараз по-справжньому усвідомив усю страшну, просто-таки неймовірну безглуздість становища, в якому опинився. «Ні, — виправив себе він, все ще сміючись, — я не опинився. Мене поставили в таке становище, а я мушу повернути ситуацію на свою користь». — Ви — мерзенне лайно! — стримуючи сміх, сказав Штірліц. — Маленьке, смердюче лайно! Вам не місце в поліції. Він вигукнув образливі лайки, розуміючи, якого ворога в особі інспектора він тепер матиме; цього малого напевне не включили в гру, а з Гансом була гра, заздалегідь спланована; тепер ясно: малого грають втемну, і він зараз лютуватиме, почне справу, в якій звинувачуватиме мене за образу службової особи і неповагу до влади і закону, а папір, який хоч раз написаний у цьому проклятому рейху, не може зникнути, він тягтиме за собою інші папери, якщо тільки не включиться особисто Мюллер, а йому ой як не хочеться включатися. Зайві розмови. Зараз, напередодні краху, всі прямо-таки осатаніли у взаємній підозріливості, доносах, страху… Нічого, нехай, ще один доказ їхнього зв'язку не зашкодить, коли він зрозумів його, Штірліца, нехай бере відповідальність, нехай викручується…» Маленький інспектор поліції підвівся з-за столу, і Штірліц побачив, який старий на ньому піджак (мабуть, удруге перелицьований), як старанно заштопана сорочка, як випрасуваний до шовкового блиску галстук. — Граус! — крикнув інспектор тонким, зривистим голосом. Вбігли підстаркуватий поліцейський і два інспектори, яких Штірліц бачив коло свого будинку; завмерли біля дверей. — Відправте цього негідника в камеру! Він посмів образити імперську владу!  

В холодній камері, по стінах якої повільно стікала вода, Штірліц, не скидаючи пальта, ліг на нари, пошкодувавши, що не надів сьогодні светра; скрутився калачиком, підтяг коліна до підборіддя, як у солодкому, нереальному вже дитинстві, й зразу ж заснув. І вперше за ті тижні, відколи повернувся із Швейцарії, він спав спокійно.  



…Мюллер розраховував, що все станеться зовсім не так, як сталося. Він вважав: Штірліц у поліцейському відділенні зажадає, щоб йому негайно дали змогу поговорити з Шелленбергом, і там це зроблять. Шелленберг негайно зв'яжеться з ним, з Мюллером. «Я подзвоню поліцейському інспекторові кріпо району Бабельсберг, вислухаю все, скажу, що виїжджаю на місце злочину, беру бригаду. Знаходять докази, які вже організували мої люди після того, як інспектори повезли Штірліца в поліцію. Даю при штандартенфюреру прочухана маленькому інспекторові. Прізвище Шріпс смішне, а ім'я звучне — Вернер. Дружина Доротея, троє дітей. Член НСДАП з липня 1944 року, вступив під час загальної істерії після замаху на фюрера. Нишком ходить до церкви, не інакше як правдоборець, утримує сім'ю брата Герберта, що загинув на Східному фронті, бідує. Вибачусь перед Штірліцом за тупу незграбність кріповця; ніби між іншим спитаю у своїх, чи не знайшли вони якихось важливих доказів у домі; а ті дадуть відповідь, що є підозрілі пальці на стіні кухні біля слідів крові, хоч не можна сказати твердо, що пальці ці залишено вже після пострілу, але все-таки треба уважно провести експертизу; я кладу відбитки на стіл, виймаю лупу, прошу інспектора переконатися в тому, що відбитки пальців доктора Бользена, якого він підозрює, зовсім не ідентичні з тими, що знайшли його, Мюллера, люди; однак інспектор викладає свої відбитки пальців Штірліца, порівнює обидві таблиці, хоче щось сказати, але я його перебиваю, забираю відбитки, зняті в кріпо з штандартенфюрера, встаю й забираю Штірліца з собою, а вже в машині запитую, навіщо було ліквідовувати Ганса? Якщо вже він заважав йому, то це можна було б зробити не дома». А тепер, після цього інциденту, просто ризиковано перетинати кордон, поїздка до Швейцарії на грані зрину: ці кріповці страшенні формалісти, напишуть рапорт Кальтенбруннеру про «злочин доктора Бользена», якому потурає Мюллер, тоді взагалі закордонний паспорт — на час розслідування принаймні — буде анульовано. Мюллер думав, що така комбінація не насторожить Штірліца; загрозу його життю він замотивував під час першої їхньої розмови після повернення з Берна; віддав йому свого шофера; не дуже сердився, коли Штірліц, незважаючи на його наказ, обдурив хлопця і не повертався додому, працюючи з Дагмар Фрайтаг.  

…Минала вже третя година після того, як Штірліца відвезли в поліцію, а дзвінка звідти досі не було. В секретаріаті Шелленберга тепер сиділа жінка гестапо, яка негайно про це повідомила б, якби навіть Красунчик вирішив помудрувати і не зв'язався б з ним відразу. Через чотири години Мюллер зажадав точних даних від служби його особистого спостереження: номер машини, на якій повезли Штірліца (він раптом подумав, а чи не підмінили червоні поліцейських, але зразу ж зупинив себе: не можна панікувати, все-таки поки що ми тут господарі). Номер машини був справжній. Описання шофера, фотографа, інспекторів Ульса й Ніренбаха збіглися абсолютно. Через п'ять годин Мюллер зажадав від своїх, щоб було організовано сигнал доброзичливця від сусідів: «Незнайомці забрали славного доктора Бользена». Через шість годин, після того вже, як сигнал зафіксували в РСХА, розписали на сектор гестапо, що займався безпекою офіцерів СС та їхніх родин, Мюллер виїхав у кріпо Бабельсберга, не подзвонивши туди заздалегідь. Вернер Шріпс привітав Мюллера, як належить, гучним «Хайль Гітлер!» і поступився йому своїм місцем за столом, страшенно пополотнівши. — Де наша людина? — запитав Мюллер. — На Александерплац… Я тільки-но відправив його на Александерплац, групенфюрер… — У тюрму кріпо? — Так. — У чому ви його звинувачуєте? — Він образив представника влади, групенфюрер! Він дозволив собі непристойно і низько образити службову особу при виконанні нею імперських обов'язків. — Імперські обов'язки виконує фюрер, а не ви! — Пробачте, групенфюрер. — Вам відомо, що ви затримали людину, яка і є при виконанні службового обов'язку? — Мені відомо тільки те, що я затримав людину, яку запідозрили у вбивстві і котра до того ж образила службову особу. Мюллер перебив його. — Він просив вас подзвонити в РСХА? — Так. — Чому ви відмовилися виконати його прохання? — Він вимагав, щоб я подзвонив бригадефюреру Шелленбергу! А я не маю права переступати щаблі службових сходів. — І за те, що ви відмовили йому, він дозволив собі непристойні висловлювання на вашу адресу? — Ні. Не тільки після цього. — Малий чоловічок в круглих окулярах рапортував тріумфуюче, страшенно себе жаліючи. — Я зажадав, щоб доктор Бользен написав пояснения про те, що сталося в його домі… Він відмовився і заявив, що по дасть мені з цього приводу ніяких пояснень… Тому я… Мюллер знову перебив його: — Він вам так нічого й не написав? — Ні, групенфюрер! — І не дав пояснень? — Ні, групенфюрер! — Покажіть мені копію звинувачувального висновку. І не смійте нікому й ніколи говорити про цей інцидент. Справу про вбивство в будинку Бользена я забираю з собою. «Штірліц допоміг мені своєю поведінкою, — подумав Мюллер. — Він полегшив моє завдання. Я витягну його з-під трибуналу — а він може попасти під трибунал з жару, з полум'я, — і питання про Швейцарію відпаде саме по собі. Він почне метатися — мені тільки цього й треба, після метання він прийде до мене й виконуватиме всі ті умови гри, які я йому продиктую, — взамін за врятування». Мюллер перебіг текст звинувачувального висновку, підписаного маленьким чоловічком Вернером Шріпсом і двома поліцейськими, що дали показання як свідки, попросив покликати інспекторів до кімнати й сказав: — Усього того, про що ви тут написали, — не було. Ясно? — Так, — тихо відповіли обидва інспектори, які приїжджали по Штірліца. Мюллер звернувся до куцого Шріпса. — Це було, — відповів той. — Я ніколи не відмовлюсь від своїх слів, групенфюрер. Мюллер підвівся і, виходячи з кімнати, коротко кинув: — Завтра о сьомій годині ранку будьте в приймальні PCXА. …Через дві години Штірліца привели в кабінет Мюллера, той спитав: — Поясніть — навіщо все це? — Хотілося спати, — відповів Штірліц. Мюллер потер обличчя м'ясистою п'ятірнею, похитав головою: — А що? Це теж пояснення… — Я стомився, груиенфюрер, я стомився від гри, в яку мене втягнуто, якої я не розумію, хоч як хочу зрозуміти, і, мабуть, не зрозумію до самого кінця. — Добре, що в поліції ви не залишили пальців. На кухні, біля нещасного Ганса, є один відбиток не на вашу користь, хоч я допускаю, що ви не мали відношення до трагедії… Чому Шелленберг порушив умови гри? Навіщо він прибрав мого хлопця? — Він не порушував. Це йому невигідно. — А кому вигідно? — Тому, хто не хоче пускати мене в Швейцарію, групенфюрер. Мюллер знову відчув страх від того, як його вичисляв Штірліц, тому відповів нападаючи: — Якого біса ви ображали отого куцого?! Навіщо?! Я викликав його сюди на сьому ранку! Ось, читайте його рапорт і звинувачувальний висновок! І подумайте про закони воєнного часу… Читайте, читайте! Про відбитки там є теж! Якщо я зможу вас відмити — відмию! А не зможу — нарікайте самі на себе! «Головне — тримати його при собі, — думав Мюллер, — спостерігаючи паси, яких він уживатиме; готувати фінал; стеження за ним поставлено так, що він не втече, хоч яка в нього премудра голова; він — моя карта, і я зіграю цю карту єдино можливим способом…» Різко й страшно задзвонив телефон: тепер у Мюллера стояв апарат прямого зв'язку зі ставкою: — Мюллер! — Це Борман. — Голос рейхслейтера був, як завжди, рівний, без усяких емоцій. — Мені негайно потрібен… той офіцер… я забув його прізвище… Привезіть його до мене… — Кого ви маєте на увазі? — знову лякаючись чогось, запитав Мюллер. — Того, який їздив на Захід. — Шті… — Так, — перебив Борман. — Я чекаю.  

Інформація для роздумів — VI
(Знову директор ФБР Джон Едгар Гувер)


 

…Через півроку після того, як Гувер у двадцятому році блискуче провів ніч «довгих ножів» проти лівих, у Чікаго, розжареному й душному — дощів не було вже три тижні, сонце пекло нещадно, астрологи, яких після закінчення війни розплодилося тьма-тьмуща, пророкували кінець світу й планетні зіткнення, — зібрався з'їзд республіканців, що мав висунути свого кандидата на посаду президента. Ставили в основному на мультимільйонера Вільяма Томпсона — той піднявся на мідеплавильних заводах, тісно зв'язаний з армією, сталеливарною промисловістю й банками Моргана, — однак побоювались, що демократи почнуть кампанію протесту, бо можливий кандидат очолював місію Червоного Хреста в Росії і цілком відкрито при цьому виявляв, що зняв із свого поточного рахунку понад мільйон доларів, перетворивши їх не на ліки й продовольство, а в зброю для білого руху. Дискусії в штабі партії були гарячі, час минав, а рішення не приймали; голова Хейс намагався примирити різні течії, але не міг; Томпсона провалили (спрацював незримий вплив групи Рокфеллера). Вночі, напередодні заключного засідання з'їзду, було зібрано засідання мозкового й політичного центрів штабу; групу Моргана представляли сенатор Генрі Кеббот Лодж і Джеймс Водсворт; власник газети «Чікаго Трибюн» Маккормік захищав інтереси «Інтернешнл харвестр компані»; ку-клукс-клан здійснював свій вагомий вплив через сенатора Уотсона з Індіани. Саме цієї ночі на вузьку нараду запросили директора й видавця «Харвіс Віклі» Джорджа Харві, який славився вмінням з генія зробити йолопа, а справжнісінького ідіота показати великим мислителем. — Творення починається з розкутості уяви, — казав він своїм репортерам. — Придумайте статтю, а вже потім підганяйте під неї людину, факт, країну, історію, чорта, місяць — це ваше право, нехай тільки задумка служить моїй справі. У свій час я придумав Вудро Вільсона, і він став президентом. Я перший зрозумів необхідність перевороту в Бразілії, придумав його, і він відбувся. Отак, хлопці: сміливість, розкутість і впевненість у перемозі! Все інше я оплачу, шпарте вперед, і — головне — не оглядатись. Харві приїхав у Чікаго з Вашінгтона, де він зустрівся в Джоном Едгаром Гувером увечері; розмовляли дві години; обговорювали можливих кандидатів; Харві ставив швидкі, різкі запитання; Гувер відповідав обачливо; він не вважав за потрібне відкривати всі свої карти — те, що він тепер почав вести досьє не тільки на лівих, але й на сенаторів та конгресменів, було його особистою таємницею, про це не знав навіть міністр. — Слухайте, Джон, — сказав нарешті Харві, — не треба зі мною в кота й мишку гратися. Я здогадуюсь, як багато ви знаєте; мені буде прикро за вас, якщо ви не підкажете, хто з можливих претендентів на пост президента замазаний: якщо нашу людину товктимуть пикою об стіл після того, як за неї проголосує республіканська партія, вам стане важко жити, я вам обіцяю це з усією відповідальністю. Гувер тоді відповів: — Я не з полохливих, Джордж. Я піддаюсь на ласку, грубість робить мене впертим. — Якщо ми пройдемо в Білий дім, я обіцяю вам підтримку нового президента і повну свободу дій на благо Америки. — Це — тепліше, — посміхнувся Гувер. — Я не радив би вам ставити на можливого кандидата Елберта Хері. Нехай він президент спостережної ради концерну «ЮС стіл корпорейшн», нехай він дорого коштує, але його не люблять: в юності, в коледжі, його били за те, що він кривдив дівчат… Не ставте на губернатора Лоудена — на нього покотять бочку, бо його хлопці необережно працювали з тими, хто тримає підпільну торгівлю алкоголем, він — на мушці преси. Шукайте темну конячку, інакше демократи поб'ють вас. — Вам, особисто вам, вигідно, щоб перемогла сірість? — напитав Харві. — Так, — одразу ж відповів Гувер. — Ви — розумний, з нами немає потреби хитрувати. Мені вигідна сірість, тому що мені двадцять шість і я хочу «стати на ноги», а це можна зробити тільки тоді, коли над тобою стоять непоказні люди; яскравий президент не простить мені — мене, бо я дуже добре знаю собі ціну. …О першій ночі, після запеклих сутичок у величезному номері готелю «Блекстон», де жив голова партії Хейс, секретарям було наказано спішно розшукати того сенатора з Огайо, який вимагав для Америки не героїв, а цілителів. Це був Уоррен Гардінг, високий, ставний, красивий, одягнений так, як подобалось американкам, простодушний і відкритий — що ж іще треба Америці! Коли Гардінга привели в номер, Харві, не підводячись з крісла, потер стомлене обличчя жорсткою п'ятірнею (лишились густо-червоні смуги — нерви ні к чорту, пора кидати цю виснажливу роботу «творця президентів»: хоч і добре оплачується, але забирає всі сили), закурив сигару й спитав: — Містер Гардінг, я бачу, ви п'яні. Скажіть чесно: ви спроможні відповідати на наші запитання чи хочете годинку відпочити? — Містер Харві, я народився на півдні, тому вмію пити. Мені легше відповідати вам, коли я під мухою, я тоді розмовляю сміливіше, перестаю боятися ваших зміїних колючок, я знаю, який ви дока у своєму ділі, ось так. — Змія не колеться, вона — жалить, — зауважив Харві. — Та якщо ви стаєте сміливим після того, як добре хильнете, тоді скажіть нам: коли ми зараз висунемо вашу кандидатуру на пост президента, хто зможе вдарити вас, спіймати на чомусь і скомпрометувати так, щоб разом з вами провалилася партія? — Я чистий, — відповів Гардінг упалим голосом, надто вже несподіваним було все те, що відбувалось. — Ніхто не иможе мене вдарити чи ославити, я — чистий. …У березні двадцять першого року Гардінг став президентом. Колишній заступник міністра військово-морського флоту США Франклін Делано Рузвельт, якого виставляли демократи на пост віце-президента, привітав суперника один з перших. Голова республіканської партії Хейс дістав пост міністра пошт; міністром фінансів став мільярдер Меллон, який представляв інтереси сталеливарних, алюмінієвих, вугільних та нафтових корпорацій; міністерство торгівлі очолював колишній директор «АРА» Герберт Гувер; міністром юстиції став найближчий друг президента Харрі Догерті. Сівши в Білий дім, Гардінг одразу проголосив свою зовнішньополітичну концепцію: «Америка насамперед». З приводу внутрішньополітичної стратегії новий президент вважав за краще відмовчатися, заявивши: «Нам треба по-справжньому відродити релігію. Біблія— моя настільна книга». Меллон вніс уточнення, запровадивши закон про скасування податку з надприбутків: — Ініціативна людина може добитися всього, якщо тільки закони й податки не калічать її ініціативу. Фінансисти почали качати з платників податків гроші; а Гардінг розважався; у Білому домі, на другому поверсі, щоночі збиралися його друзі на чолі з новим охоронцем законності Догерті; дим стояв коромислом; на світанку президент виїжджав із своєї резиденції «подихати свіжим повітрям» — для нього наймали номер у готелі, там чекала подруга, мати його незаконної дочки. Агентура доповідала про нічні витівки президента Джону Едгару Гуверу; начальник відділу інформації складав донесення в свій особистий сейф, який зберігав дома; Догерті його справами не цікавився; відтоді як новий міністр призначив своїм «спеціальним помічником» Джесса Сміта, вся «політична частина» юридичного відомства країни перейшла — як і обіцяв напередодні виборів Харві — повністю до рук Гувера. Але в будь-якій країні політика не може бути не пов'язана з економікою. Джон Едгар Гувер знав усе про те, що витворяв полковник Чарлз Фобс, якого запросив новий президент на пост начальника «управління допомоги ветеранам війни». Він купував у бізнесменів цеглу, скло, дерево для госпіталів за неймовірно високу ціну — гроші ж не свої, державні, — а продавав ці дефіцитні товари будівельникам за центи; різницю ділив з тими, хто купував. Директор будівельної фірми «Джекобс енд Барвік» Джеймс Барвік продав Фобсу мастику для підлоги; уряд заплатив за неї сімдесят тисяч доларів. Цієї мастики вистачило б для будівельних потреб «управління допомоги ветеранам війни» на сто років. Друзі з фірми «Томпсон енд Келлі» придбали у Фобса ліків та бинтів на півмільйона доларів, а справжня ціна цих товарів — як підрахували експерти Джона Едгара Гувера — становила понад шість мільйонів доларів; різницю поділили; вино лилося рікою; дівчата з мюзик-холів танцювали на столах; гули від душі. Міністр внутрішніх справ Фолл продав паливному магнатоні Догені нафтоносні резерви військово-морського флоту США; хабар, який одержав міністр, обчислювався в чотириста тисяч доларів. Міністр юстиції Догерті працював розумніше: контакти з підпільним світом торговців наркотиками й алкоголем здійснював його «спеціальний помічник» Джесс Сміт; операції по припиненню розпочатих кримінальних справ і торгівлю помилуваннями курирував ад'ютант Сміта, агент міністерства юстиції Гастон Мілс; він передав нагору сім мільйонів; хабарі менші за п'ятдесят тисяч не приймались. За три місяці Джесс Сміт пропустив через свої руки тридцять мільйонів доларів. І в цей час ударив грім: боячись, що його викриють, вийшов у відставку міністр внутрішніх справ Фолл; полковника Фобса віддали до суду; преса розпочала скандал. Джесс Сміт прийшов до Догерті: — Гаррі, — сказав він, — треба рвати зв'язки, мені здасться, за нами стежать. — Хто? — поцікавився Догерті. — Хто може стежити в цій країні за міністром юстиції? Хто підпише наказ встановити спостереження? Хто дозволить допитувати свідків? Хто санкціонує початок справи? Я? — Він розсміявся. — Навряд. Хоч я й п'ю кожного ранку «бладі Мері», але гарячки в мене поки що немає… — Гаррі, — сказав Сміт, — я став боятися самого себе. — Джесс, — докірливо зітхнув міністр Догерті, — я тебе не впізнаю. — Краще я піду, Гаррі… Мені вистачить на те, щоб забезпечити щасливе життя навіть праправнукам, я більше не можу бути в ділі, зрозумій… — Ми разом прийшли сюди, ми разом звідси й підемо. Іншого виходу в тебе немає, затям собі це. Я прощаю друзям усе що завгодно, нехай вони навіть пересплять з моєю найкоханішою подружкою, але я не прощаю дезертирства, це — як постріл у спину. Ти зрозумів мене? — Я тебе зрозумів, але й ти постарайся мене зрозуміти, Гаррі. Не ти, а я беру гроші в тих, за ким ідуть наші ж шпики. Не ти, а я гасаю по місту, перш ніж покласти ці гроші в банк. Не ти, а я потію, поки касир перелічує купюри, бо я весь час думаю про те, що гроші ці можуть бути мічені, і задзвенить пронизливий дзвінок, і вибіжать поліцейські, і схоплять мене… Гаррі, мені було так добре, коли я держав свій магазин, відпусти мене, Гаррі… — Іди й проспись, Джесс, — відповів Догерті й ласкаво поплескав свого помічника по потилиці. — У тебе поганий вигляд, відпочинь, Джесс… Джесса Сміта знайшли в номері готелю з головою, розтрощеною кулею восьмого калібру; кольт валявся біля радіатора опалення. Поки вбивали його друга, Догерті цілу ніч пиячив у Білому домі; веселилися своєю командою; алібі було абсолютне. Вранці він виступив із заявою для преси: — У Джесса був діабет, — сказав Догерті, стримуючи ридання. — Це дуже підступна хвороба… Вона впливає на розум… Вона призвела до самогубства багатьох людей, прекрасних і чистих. Я завжди пам'ятатиму мого ніжного, доброго, довірливого друга Джесса Сміта, це була найблагородніша людина з усіх, з ким мене зводило життя… Розігрувалося дійство цинічніше й страшніше, ніж його зображали на картинках, списаних з тих бенкетів, які влаштовували сильні світу в часи страшної чуми. Країна клекотіла, як закупорена каструля на розжареній плиті. Під час одного з прийомів у Білому домі, куди було запрошено й начальника бюро «особливої інформації» міністерства юстиції Джона Едгара Гувера, віце-президент США Калвін Кулідж, що тримався, як завжди, окремо, спитав молодого юриста: — Як ви думаєте, хто з сильних правознавців зможе публічно відмести всю ту скандальну інформацію, яку розпускають про адміністрацію деякі газети? Гувер подивився прямо в очі Куліджу, важко відкашлявся й відповів — запитанням на запитання: — А ви справді вважаєте, що можна обійтися без публічного розгляду? …Через кілька тижнів президент, повертаючись з турне по Західному узбережжю, раптово помер в номері готелю «Палас» у Сан-Франціско. Спочатку в медичному висновку про загибель Гардінга було сказано, що смерть настала через крововилив у мозок; потім висунули нову версію — отруєння крабами, які президент їв на пароплаві. Але на пароплаві крабів взагалі не було, та й ніхто з тих, хто супроводжував Гардінга, симптомів отруєння не відчував. У першому урядовому повідомленні говорилося, що раптова смерть настала, коли біля нещасного була тільки його дружина. Однак незабаром довелося визнати, що поряд з ним був також і його особистий лікар бригадний генерал Чарлз Сойєр. Справжню причину можна було б з'ясувати, зробивши розтин президента. Але розтину не зробили. (А потім, чим голосніше лунали голоси, які вимагали розслідування справжніх причин загибелі президента, тим загадковіше розвивалися події: особистого лікаря президента генерала Сойєра знайшли мертвим у його кабінеті, на віллі Байт Окс Фарм; адвокат Томас Фельдер, якого запросив міністр юстиції Догерті на місце загиблого Джессі Сміта, помер за таємничих обставин після того, як його притягли до судової відповідальності; загадково загинули подільці полковника Фобса й міністра юстиції Догерті — бізнесмен Томпсон і член керівництва республіканською партією Джон Кінг; паливного магната Едварда Догені, який передавав хабарі міністрові внутрішніх справ Фоллу, вбив пострілом з кольта його секретар, якого, в свою чергу, знайшли в сусідній кімнаті мертвим; версія була типова для тієї пори: самогубство.) Через п'ять годин після смерті Гардінга блідого, аж синього віце-президента Куліджа було приведено до присяги, і він став двадцять дев'ятим президентом США. Він нікого не замінив в уряді, крім міністра юстиції Догерті. Він нікого не понизив і не підвищив на посаді, крім Джона Едгара Гувера, якого в двадцять сім років призначив директором Федерального Бюро Розслідувань. Після того як призначення було затверджено, Кулідж попросив молодого шефа американської контррозвідки в Білий дім і сказав: — Джон, ви розумієте, що на наступних виборах пашу партію шельмуватимуть ті, хто хоче бачити Америку дестабілізованою. Від вас немало залежить, щоб у країні зберігався спокій. Все те, що сталося з Гардінгом, Догерті й Фоллом, — наслідок змови Комінтерну, хіба не так? У трагедії, що розігралася, видно руку ворога із Східної Європи. Хіба ним так уже й важко пояснити американцям справжні причини трагедії? Через рік Куліджа переобрали на пост президента США. Країна, ніби гігантський состав, котилася в прірву. До того дня, який увійшов в історію як «чорна п'ятниця», лишалося п'ять років, але ті, хто міг бачити й відчувати, бачили й відчували наближення краху, та нічого вдіяти не могли; можновладці не дозволяли говорити про справжні причини кризи, в усьому, як завжди, звинувачували червоних і негрів, Комінтерн і ДПУ. Обурення народу було неприхованим, Білий дім опинився в стані паралічу і ніяких заходів не вживав, тому Гувер почав таємно збирати досьє на найближче оточення Куліджа: він розумів, що незабаром повинен прийти той, хто наведе порядок. До зміни караулу він готувався таємно, заздалегідь і з оглядкою. Джон Гувер тасував імена тих, на кого ставили в Уолл-стріті. Але серед цієї колоди претендентів поки що не було імені Рузвельта. А коли той прийшов (змінивши Герберта Гувера, який просидів один президентський строк), і назвав кота — котом, і зажадав від ФБР боротьби з організованою злочинністю, а не з міфічною червоною загрозою, Гувер зрозумів: почалося змагання, в якому переможе той, у кого міцніша витримка. Авторитет Рузвельта був такий високий, що про відкриту боротьбу проти нього не могло бути й мови. Тепер, навесні сорок п'ятого, стало ясно: якщо він і далі буде в Білому домі, то всі ті норми моралі, яким поклонявся Гувер і люди його кола, виявляться девальвованими. Настав вирішальний час.  


Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   20


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка