Юліан Семенов



Сторінка1/20
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.27 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

Annotation


Новий роман відомого російського радянського письменника Юліана Семенова є продовженням книги «Сімнадцять спалахів весни». Дія роману, побудованого на документальній основі, відбувається напередодні краху гітлерівського рейху, коли реакціонери з ОСС (нинішнє ЦРУ) намагалися заключити сепаратну угоду з нацистськими ватажками. Головний герой книги Максим Максимович Ісаєв — Штірліц, дзержинець-інтернаціоналіст, в найтяжчих умовах героїчно виконує свій обов'язок перед Батьківщиною. Юліан Семенов

Початок останньої гри

«Але все-таки який смисл? Навіщо?»

«Так, саме так — я справді вас підозрюю…»

Інформація для роздумів — I

Задушне відчуття кільця

Ось як уміє працювати гестапо! — I

Опори майбутнього реваншу

Бідолашні, бідолашні жінки… — I

Необхідність, як правило, жорстока

Інформація для роздумів — II

Остання гра

Лідер і ті, хто його оточує

Інформація для роздумів — III

І все-таки каналом дезінформації треба вміти дорожити…

«А як же я?! Мені потрібні контакти на Заході!»

Бідолашні, бідолашні жінки… — II

Інформація для роздумів — IV

Фактор випадковості

Необхідність кардинального рішення

Ланки змови

Інформація для роздумів — V

Ось як уміє працювати гестапо! — II

Інформація для роздумів — VI

Добре поінформована людина набагато менше робить помилок

Інформація для роздумів — VII

Ось як уміє працювати гестапо! — III

Остання спроба

Інформація для роздумів — VIII

Інформація для роздумів — IX

Трагічне й прекрасне вміння зрозуміти правду

Удар Червоної Армії. Наслідки — І

Ось як уміє працювати гестапо! — IV

Якщо вже робити спектакль, то цікавий!

Удар Червоної Армії. Наслідки — ІІ

Інформація для роздумів — X

Інформація для роздумів — XI

Павуки в банці — І

Ось як уміє працювати гестапо! — V

Павуки в банці — ІІ

Удар Червоної Армії. Наслідки — ІІІ

Інформація для роздумів — XII

Інформація для роздумів — XIII

Павуки в банці — IIІ

Кінець

Протистояння віку

notes12345678910111213141516171819202122232425

Юліан Семенов
НАКАЗАНО ВИЖИТИ
Роман

 

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література  



 

Авторизований переклад з російської Надії Орлової Художнє оформлення С. П. САВИЦЬКОГО Перекладено за виданням: Юлиан Семенов. Приказано выжить. М., «Военное издательство», 1984.  



Початок останньої гри


 

— Поїдемо в «Майбах-3», — сказав Мюллер шоферові. — І, будь ласка, швидше, Ганс. «Майбах-3» було кодовим позначенням будинку, де в Потсдамі містилося розвідуправління «Іноземні армії Сходу» Генерального штабу рейху на чолі з Геленом; тут же, в сосновому лісі, дислокувалися ставки фельдмаршала Кейтеля, начальника штабу Гудеріана, оперативне управління генерала Хойзінгера і мозковий трест вермахту — апарат генерал-полковника Йодля[1]. Мюллер напівлежав на задньому сидінні. Шофер Ганс возив його останніх три роки; був вірний, як пес; особливо любив сина групенфюрера, Фріца; хоч Мюллер забороняв, але він доставляв хлопця зі школи додому; щомісяця бував у себе в селі і привозив з батькової ферми найкращі свинячі окости для Мюллера. …Шість днів тому на прийом до групенфюрера записався начальник районного відділення гестапо, яке вело школу, де вчився Фріц, і поклав на стіл рапорт інформатора, засланого в учительський колектив, про те, що Фріц, зламавши кишеньковий гребінець, ткнув його під ніс, змахнув чубчик на лоб і, ставши схожим на американського ублюдка Чапліна, який зобразив фюрера в наклепницькому фільмі «Диктатор», почав вигукувати голосом Гітлера святі для кожного націонал-соціаліста лозунги: «Кожен німець має право на землю!», «Кожного арійця буде забезпечено роботою!», «Кожен підданий великої римської імперії німецької нації найщасливіша людина в світі і готовий захищати свою свободу до останньої краплі крові!» Але Фріц Мюллер до всіх цих святих лозунгів зробив коментарі: до першого — «один метр на кладовищі», до другого — «в найкращому концтаборі!», до третього — «а якщо відмовиться, то ми його швиденьке повісимо на стовпі!» Начальник районного відділення був ще молодою людиною, не дуже досвідченою в законах спілкування, існуючих нині в Німеччині. Тому він наївно вирішив, що інформація, надрукована в одному примірнику (він це відзначив зразу ж, як тільки почав доповідати), не може не допомогти йому в стрімкому просуванні вгору по службових щаблинах. — Спасибі, дружище, — сказав Мюллер, відчувши, як похололи кінчики пальців і занило в сонячному сплетенні. — Ви вчинили, як справжній товариш по партії… Інший би вирішив — з поваги до мене — прибрати інформатора, а рапорт його спалити, і все шито й крито, кінці в воду… Але це означало б загнати хворобу всередину; невідомо, що встругне молодий сучий син, розбещений в домі батька, який віддає весь свій час нашій з вами національній справі… Наша релігія — правда, тільки правда, нічого, крім правди, коли йдеться про стосунки між людьми братства СС… Я призначаю вас заступником начальника гестапо Кенігсберга, поздоровляю з позачерговим званням і подякою в наказі СС обергрупенфюрера Кальтенбруннера… — Хайль Гітлер! — Хайль Гітлер, дружище, хайль Гітлер!.. Тільки попрошу вас ось про що — у даному випадку чисто по-дружньому… — До ваших послуг, групенфюрер! Мюллер посміхнувся: — Ну, це зрозуміло… Якби ви не були «до моїх послуг», напевне, лягали б спати зі страхом у душі… А вам сняться гарні сни; мабуть, часто бачите птахів. Б'юсь об заклад, лебедів над тихим осіннім озером у Баварії. — Щось лебедів я не пригадую, групенфюрер… Взагалі я погано запам'ятовую сни. Коли прокидаюсь, у пам'яті тримається щось радісне, а потім навалюються турботи дня, і я зовсім забуваю нічні сновидіння… — Денних сновидінь не буває, — зауважив Мюллер. — Денна дрімота — від ситості, а коли повний живіт, то сняться кошмари… Так от, прошу вас, зробіть сьогодні ж так, щоб мерзотника Фріца викликали в районне управління фольксштурму й відправили на Східний фронт. Я не хочу більше бачити його в своєму домі, ясно? Я нікому не прощаю безтактності на адресу великого фюрера німецької нації, творця всіх наших перемог на фронті і в тилу. Потім ви подзвоните мені — ад'ютант Шольц з'єднає вас — і скажете, по якому шосе, о котрій годині, в якому напрямі і в яку частину відправлено Фріца. Ви розумієте мене? — Так, групенфюрер! Коли він, клацнувши підборами, повернувся, Мюллер був страшенно вражений: голова начальника районного відділення гестапо була точнісінько така, як у шофера Ганса, — стрижена під скобку; шия дуже довга, але товста; витягнутість якась, а не череп… А йому ж колись подобалась голова Ганса. І він спеціально сідав на заднє сидіння, щоб дивитися на шофера… …Він доручив ліквідувати сина Ріхарду Шансу. Мюллер тримав «у резерві» не тільки давніх друзів з кріпо — кримінальної поліції Мюнхена, де він починав працювати у двадцятих роках, але й трьох карних злочинців, спеціалістів по нальотах: Ріхарда Шапса, Роберта Грундрегера і Йозефа Руа; він провів їх через четвертий відділ кріпо як спеціальних агентів, що працюють з заарештованими не тільки в камерах, але й на волі, інформуючи РСХА[2] про підготовку злочинів особливо великого масштабу. …Хлопця вбили неподалік від Одеру; це давало гарантію на повідомлення про героїчну смерть Мюллера-молодшого, який загинув за справу великої Німеччини на фронті боротьби проти більшовицьких вандалів. (Начальника районного відділення гестапо буде ліквідовано в Кенігсберзі, це зробить Йозеф Руа; інформатора, який написав рапорт про Фріца, а також його трьох найближчих друзів, до яких могла дійти інформація про те, що дозволив, собі син, прибере Грундрегер; сусіда Фріца по парті, Пітера Бенеша, — після того як він вийде з лікарні, де зараз лікується, — знищить Шапс). «Якщо дитина після п'ятнадцяти років не стала твоїм другом, — сказав собі «Мюллер, — якщо вона не марить батьком, вона чужа тобі; питання крові нехай цікавить Геббельса; висіти на дибі в камері за молодого виродка, який, як виявилося, позбавлений розуму самозахисту — а за новим законом фюрера мене могла ждати саме така доля, — це зрада тієї мрії, якою я живу. Якби Шелленберг дізнався про це, мене вже сьогодні катували б у підвалі. Коли бог хоче покарати людину — він позбавляє її розуму. Бог покарав Фріца. Не я». …Виходячи з машини біля двоповерхового в червоної цегли будинку, де містилося розвідуправління «Іноземні армії Сходу», Мюллер кивнув Гансу на пластмасову коробочку: — З'їж бутерброд, синку, добра ковбаса і дуже непоганий шпик, хоч і не з твого улюбленого Магдебурга… Я — ненадовго, можеш не заганяти машину в бомбосховище…  

— Добрий день, пане генерал. — Хайль Гітлер, групенфюрер! — відповів Гелен, виходячи з-за столу назустріч Мюллерові. Мюллер посміхнувся: — Ми живемо в такий час, коли надійніше бути яким-небудь лейтенантом і ні в якому разі не групенфюрером, хіба не так? Гелен знизав плечима: — Ви — достеменний німець, а тому всі життєві явища намагаєтеся звести до єдиної формули порядку. А він неможливий, бо коли логіка відокремлена від емоцій, починається хаос. — Не бачу зв'язку, — сказав Мюллер, сідаючи в крісло навпроти Гелена. — Це комплімент. Якби ви відразу вміли бачити мої зв'язки, то не сидів би я тут, а — в кращому разі — мерз би у бліндажах на Східному фронті. — Даремно ви вважаєте мене своїм головним ворогом, — відповів Мюллер. — У вас є вороги набагато могутніші за мене, і вам це відомо, але ви чудово знаєте Росію — це ваш найнадійніший гарант, і аж ніяк не зв'язки. Ви все-таки розтлумачте наївному селянинові вашу логічну хитрість. — Гаразд. — Гелен теж посміхнувся. — Емоції людини — це природжене, логіка — набуте. Коли ці дві іпостасі з'єднуються воєдино, починається робота, приречена на удачу. А ми останні роки живемо немовби розрубані надвоє: емоції промовляють нам одне, а логіка — тобто обов'язок підкорятися вказівкам і виконувати накази — веде нас зовсім в інший бік. Ви згодні? — Безперечно. — От бачите… Ви як достеменний німець марно намагаєтесь поєднати несполучне і впадаєте в алогізм, який таїть у собі біду… — По-перше, я баварець, а не німець. По-друге, я далеко не завжди розбавляю нашу нинішню нелогічну логіку емоціями, — тому, мабуть, і живий поки що. Але я й досі не вбагнув, чого це ви загнули про «достеменного німця»? — Тому що ви намагаєтесь нав'язати себе, свою манеру мислення співрозмовникові… Не сперечайтесь, я теж не зовсім чистий німець, — домішка пруссака не може не датися взнаки… Ви мислите прямолінійно: якщо групенфюрер чи генерал — значить, в очах ворогів ти справжнісінький злочинець, а лейтенант — всього лише напівсучий син. Так? — Так. — Вам, звичайно, гірше, ніж мені. Вас ненавидять і на Сході й на Заході. Що стосується мене, то люта ненависть Кремля певною мірою компенсується жадібним інтересом до мого діла фінансових єврейчиків на Заході, а особливо в Америці. — Отепер я все зрозумів, — зітхнув Мюллер. — Це ви про те, що вам, генералові, ще можна якось продатися, а таку стару шлюху, як мене, тата-Мюллера, — нехай навіть я перетворюся в лейтенанта, — поставлять до стінки і росіяни і американці? — Ні, ви ніякий не баварець, ви німець, стопроцентний німець, і ваші предки напевне народилися в Бранденбурзі або в Ганновері, мені жаль вас. Ми з вами, саме ми, групенфюрер, являємо собою не щось там, а пам'ять рейху. Моя пам'ять звернена проти Кремля, ваша — як проти Кремля, так і проти Даунінг-стріт, Білого дому та Єлісейського палацу, — нас гріх стріляти. — Ні, — Мюллер похитав головою. — Ні, генерале. Ви сплутали мене з Шелленбергом. Але мислили ви саме в тому напрямку, який і привів мене до вас… Гудеріан відмовився передати нам копію вашої «Червоної біблії». Чому? — Гудеріан лише підписав папір, групенфюрер. А відмовився я. Він знав, що робив, відмовляючи на прохання гестапо надіслати примірник «Червоної біблії». В цій книзі були надруковані досьє на радянських політичних діячів, генералів, конструкторів, міністрів — словом, на всіх тих, хто являв собою кістяк влади; це досьє Гелен збирав, використовуючи дані агентури, засланої в Росію, перехоплення телефонних переговорів і допити полонених (він провів два місяці з Власовим, розмовляючи з ним і його найближчим оточенням, перевіряючи ще раз те, що було вже закладено в «біблію», і додаючи нове, що приніс з собою зрадник). «Червона біблія» була одним із шансів Гелена; ніхто в світі не мав такої інформації, як він і його штаб, жодна розвідка, включаючи й Шелленберга, який зосередився в основному на політичних, тобто скороминущих інтригах, не знала того, що знав Гелен; бригадефюрер забув чи, може, не зрозумів, що справжня розвідка закладає міни уповільненої дії про запас, на багато років уперед. А втім, йому можна було співчувати — він працював під Гіммлером, який поспішав доповісти фюрерові про черговий успіх. Але армія рейху жила за законом резерву: навіть під час перемоги треба думати про можливі поразки й заздалегідь готувати реванш, контратаку, новий нищівний удар… — Вас можуть неправильно зрозуміти, генерале, — сказав Мюллер. — Я й приїхав для того, щоб вирішити це питання мирно. Гелен похитав головою: — Групенфюрер, не втішайте себе: зараз у Гітлера лише одна надія — ми, армія. Ви були найстрашнішою інституцією рейху ще рік тому, навіть півроку. Тепер ви не можете без нас нічого. Мене тепер не віддадуть вам. Я не боюся вас більше. — Он як! — сказав Мюллер. — Ви молодець. Люблю хоробрих. Це в мене з дитинства — я ж боягузом був. Саме боягузи липнуть до таємної поліції — реальна могутність, ще б пак, влада над іншими… Тільки спішно відправте в Тюрінгію, на свою віллу, до дружини й дітей, кілька взводів солдатів, нехай охороняють вашу родину як зіницю ока: зараз час страшний, удари в першу чергу сиплються на нещасних жінок та дітей… Мюллер повільно, важко підвівся й пішов до дверей. — Ви збожеволіли! — вигукнув Гелен. — Ви збожеволіли! Верніться! Мюллер слухняно повернувся, знову сів у крісло — тепер уже міцно, по-хазяйськи, й миролюбно сказав: — Хоча б кавою почастували, їй-богу. Гелен, оволодівши собою, відповів: — Я почастую вас кавою, але вам також не завадило б посадити в своїй квартирі наряд есесівців. У вас же теж сім'я, дружина й син, чи не так? — Була, — відповів Мюллер. — Син загинув на Східному фронті, а дружиною я ладен пожертвувати. Ви мене зупинили тільки для цього? — Навіщо вам «Червона біблія»? — Для того, щоб запросити вас у пай. — Тобто? — Усе дуже просто: в мене з'явився канал зв'язку з Москвою: якщо вашу «Червону біблію» переправити в Кремль, вона викличе там таку бурю, такий жах, таку манію підозріливості, що наслідки важко передбачити. Захід буде страшенно здивований подіями, що можуть вибухнути у Москві. У вас, як я чув, підтасовано такі дані на Жукова, Говорова, Рокоссовського, наркома авіації Шахуріна, які ми піднесемо відповідним чином. Пам'ять Власова вибіркова. Те, що звичайна людина легко забуває, зрадник пам'ятає загострено, істинний сплав логіки й емоції, спроба підтягти всіх чистих під себе, брудного; зрада — категорія цікава, зрадник хоче бути третім, він завжди шукає — для свого виправдання — перших і других… Я згоден попрацювати з вашою «біблією» тут, у кабінеті, якщо ви боїтесь — і правильно, до речі, робите, — що вона може опинитися в сейфі Кальтенбруннера чи Гіммлера, коли я візьму її з собою… — Словом, ви просите мене, щоб я дозволив вам бути причетним до тієї справи, якій я присвятив усе своє життя? — Гелен посміхнувся. — О! Ви цілком правильно сформулювали, генерале, яка точність у словах! — У такому разі ви будете змушені допомогти нещасному Канарісу. — Ним займається Кальтенбруннер. Особисто. — Так, але в тому концтаборі, де мучиться справжній патріот Німеччини… і фюрера, — додав Гелен несподівано навіть для самого себе, — є ваші люди. А вони можуть усе. — Логіка, генерале! Логіка! Де ваша логіка?! Тільки-но ви сказали, яка зараз всемогутня армія, а ми, бідолашне гестапо, зовсім занедбані, і тут же заперечуєте собі, твердячи, що мої люди можуть усе… Мюллер глянув на Гелена й зрозумів, що перебрав міру: той може закусити вудила, прусська кістка, армійська каста, ну його к бісу… — Добре, — сказав він, — давайте домовимося так: я гарантую, що родичів страченого фельдмаршала Віцлебена й генерала Трєскова не буде ліквідовано, як наказав фюрер… Я обіцяю вам, що сім'ю фельдмаршала Роммеля, який покінчив з собою за наказом фюрера, не відправлять у табір, як санкціонував Гіммлер… Що ж стосується долі нещасного Канаріса, я постараюсь з'ясувати, що його жде. Я спробую дізнатися, чому його досі не стратили, хто зупинив руку ката, кому це на користь. Така домовленість вас влаштовує? Гелен зняв телефонну трубку, попросив ад'ютанта принести дві чашки кави і, відчинивши сейф, мовчки, якось бридливо, але водночас жалісливо простяг Мюллерові книгу. Той перегорнув перші сторінки, посміхнувся: — Товар, га? Просто-таки товар! — Це не товар, це — майбутнє… Коли ад'ютант приніс каву, Мюллер запитав: — Деякі сторінки можна буде фотокопіювати? — Деякі — можна, весь матеріал — ні. — Пропорція? — Четверта частина. — Домовились. У вас є до мене ще якісь прохання? — Є. — Будь ласка. Гелен посміхнувся: — Закохайтеся до нестями в яку-небудь дівку, у ваші роки це явище досить поширене, а я подбаю про неї в такому розумінні, в якому ви мали намір подбати про благополуччя моєї родини… Мюллер похитав головою: — Я час від часу читаю Маркса, генерале; його формулу «товар — гроші» цілком можна застосувати до втіх підстаркуватих чоловіків: певність, ніяких емоцій. — Ваша кава прохолоне… — Та я кави не п'ю, просто привчив себе підкорятися загальним правилам і люблю, коли їх дотримуються ті, хто оточує мене…  

…Повернувшись до себе на Принцальбрехтштрасе, Мюллер попросив Шольца заварити міцний чай, спитав, які новини, вислухав те, що відповів йому ад'ютант, трохи здивовано знизав плечима, потім стомлено посміхнувся й почав годувати рибок. Дивуватися й радіти було чого: Штірліц повертався до Берліна, хоч Мюллер ставив тисячу проти одного, що той не повернеться; підстав думати так у нього було цілком досить, бо його особиста служба спостереження передала із Швейцарії зведення, яке з усією очевидністю переконувало його, саме його й нікого іншого, що штандартенфюрер СС зв'язаний з секретною службою росіян.  



«Але все-таки який смисл? Навіщо?»


 

Штірліц підвівся з землі, встеленої іржавим дубовим листям. Подекуди вже прокльовувалась яскрава смарагдова травичка; Штірліцу чомусь стало за неї страшно; справді, ніби дівчинка-підліток; Маріка Рокк співала останній куплет своєї пісні про сімнадцять спалахів квітня, про те, як дерева кружлятимуть у вальсі і чайка, підхоплена бистриною, потоне, і ніхто не зможе допомогти їй; голос Рокк, трохи хрипкуватий, а тому якийсь надзвичайно ніжний, довірливий, досяг своєї межі; останній акорд; шорстка тиша; диктор читав останні вісті з фронту; тон — переможний, піднесений; «героїзм танкістів, перемоги рицарів люфтваффе, грізні контратаки непереможних СС»… Штірліц підійшов до машини, вимкнув радіо, сів за кермо й поїхав до Берліна… Він не гнав машини, немовби намагався продовжити те відчуття тиші й самотності, яке тепер належало тільки йому одному. Він не те що не хотів, а скоріше не міг уявити собі того, що чекає на нього через три години, коли він повернеться. Він їхав повільно, намагався примусити себе ні про що не думати; повне розслаблення; але чим наполегливіше він наказував собі не думати, тим голосніше звучали в ньому запитання, а запитання — це стимул думки, початок дії, основа її, предтеча вчинку. Тоді Штірліц вирішив похитрувати з самим собою: він примусив себе згадати обличчя Сашеньки; воно завжди, з далекого двадцять другого року, жило в ньому, тільки цей спогад став зараз таким тривожним, безповоротно далеким, що Штірліц навіть на мить зажмурився, проминув ще один стовпчик, але сказав собі: «Це був двісті тринадцятий кілометр, не жени, все буде добре, точніше кажучи, все мусить бути добре, інакше станеться несправедливість, ти не заслужив цього. А хіба несправедливість — категорія, позначена печаткою «заслуженого»? Несправедливість — вищий вияв нелогічності буття: вона обрушується саме на тих, хто не заслужив її, хто намагається жити за неписаним кодексом добра… Бач, як ти хвалиш себе, — посміхнувся Штірліц, — не прямо, але цілком однозначно… Страшенно любить людина, коли її хвалять. А коли похвалити нікому, то, як кажуть, своя рука владика… Мабуть, фюрер за молодих літ дуже часто чув грім овацій і своє ім'я, яке повторювали багато разів тисячі людей. Цікаво, чи приймуть коли-небудь люди таке рішення, щоб піддавати вчинки свого лідера аналізу психіатрів? Так, мовляв, і так, ви — параноїк, вельмишановний пане, вам не народом правити, а відпочивати в санаторії, зміцнювати нервову систему; можете малювати, акварель дуже заспокоює нервову систему; можете також вправлятися в поезії, читайте свої вірші масам, теж будуть овації, дівчата охочі до солодкомовної рими… Е, ні, поезія — це святе, до неї не можна підпускати параноїків… Страшна фраза: «Не можна підпускати до поезії»… Соромно, Ісаєв, ти зараз недобре сказав; поезія відторгне сама по собі все те, що не позначено печаткою морального здоров'я…» Він пригадав те свято, яке було в нього восени тридцять сьомого, коли командування дозволило йому перейти фронт під Гвадалахарою, старанно залегендувавши для Берліна «необхідність зустрічі з агентурою СД, засланою в республіканську Іспанію». На «вікні» його зустрів Григорій Сироєжкін, вони подружилися в двадцять першому, коли Дзержинський послав Ісаєва в Таллін у справі викрадення діамантів із Держсховища, а Григорій був на зв'язку з ним і Шелехесом-молодшим, резидентом Чека в Естонії. …Сироєжкін привіз його в невеличкий особняк поблизу Валенсії, там уже зібралися Володимир Антонов-Овсієнко, Михайло Кольцов, Родіон Малиновський, Хаджі Мурат Мамсуров, Яків Смушкевич і Роман Кармен. З кожним із цих людей Максима Ісаєва зв'язувала дружба з тих давніх і прекрасних років революції, коли Антонов-Овсієнко часто заходив до Дзержинського; Родіон Малиновський був у Василя Блюхера, який переправляв Ісаєва до Владивостока; з Яковом Смушкевичем, нинішнім радником республіканської авіації, його дороги перетиналися в Китаї, коли там були Блюхер і Михайло Бородін, — допомагали створювати революційну Червону Армію… Він пробув у друзів всього тільки одну ніч. Ніхто не зімкнув очей. Згадували тих, з ким дружили: Павла Постишева, Якова Петерса, Миколу Подвойського, Михайла Кедрова, Григорія Петровського, Миколу Криленка, Артура Артузова. Потім Ісаєв вийшов у маленьку кімнату разом з Антоновим-Овсієнком — той був генеральним консулом в Іспанії, відповідав за все. — Максиме, — сказав Антонов-Овсієнко, закурюючи, — я знаю, що ти захочеш зараз написати рапорт, щоб тебе відкликали на Батьківщину, я знаю, що сили твої вичерпуються, я розумію все, мій товаришу… Але я не передам твій рапорт у Центр, тому що боротьба з фашизмом, — а він багатоликий, як перевертень, — тільки ще починається, і це буде довга й кривава боротьба. Антонов-Овсієнко важко затягся, пильно подивився на Ісаєва, потім, зітхнувши, дивно всміхнувся: — Знаєш, мені, як людині військовій, — як-не-як прапорщик з п'ятого року, тридцять два роки стажу, — відомі всі військові накази… Але є один, якого немає в статутах: «Наказано вижити»… Розумієш? — Розумію, — відповів тоді Ісаєв. — Але чи розуміють там, дома, що… Антонов-Овсієнко перепинив його: — Максиме, там розуміють усе. Ясно? Усе. «Наказано вижити, — Штірліц повторив сам собі слова Антонова-Овсієнка. — Але тільки по закону совісті. Інакше треба зникнути. Життя, куплене ціною безчестя, не життя, а животіння….» Він згадав, як у двадцять сьомому, в Шанхаї, дістав наказ Менжинського влитися в рух націонал-соціалістів. Йому здавалося тоді — чим глибше він вникав в ідеї Гітлера, — що Центр помиляється, вважаючи, що цей фанатик небезпечний, що він зможе прийти до влади. Лише в тридцять третьому році він зрозумів, який же був правий Вячеслав Рудольфович, передбачивши найстрашніше ще за шість років до того, як воно, це страшне — прихід нацистів до влади, — сталося. Досі Штірліц — скільки не думав про причини, які привели до влади фюрера, — не міг пояснити собі цього феномена. Так, незгоди між соціал-демократами й комуністами, відсутність спільного фронту не могли не допомогти правим ультра здобути перемогу, але чому Гітлер?! Були серйозні сили в Німеччині на початку тридцятих років, що стояли на консервативних, непохитно антикомуністичних позиціях: армія насамперед; «Сталевий шолом»; «Німецька національна партія». Чому ж не цей блок прийшов до влади, а Гітлер? Гра на чудовому терміні «соціалізм», на його притягальній силі для робітничого класу? Висунення — поряд з терміном «соціалізм» — примату його національної належності? Тобто зробити на зло Москві — не Інтернаціонал, не щастя для всіх, а лише вибраній расі панів, нації німців? Невже одержимий націоналізм, тобто схиляння лише перед самими собою, такий могутній і сліпий на початку свого шляху, що може заступити зір історичній пам'яті? Жоден національний рух, заснований на ідеї примату раси, ніколи не здобував і не зможе здобути остаточної перемоги, це розуміє кожен. Тоді як же Гітлер зміг обдурити народ Гете, Вагнера, Гегеля, Гейне, Бетховена і Баха? Невже народові, цілому народові хотілося, щоб вину за те, що в країні немає хліба й маргарину, звалили на євреїв, циган та на інтриги Комуністичного Інтернаціоналу? Може, людям взагалі притаманно перекладати вину за все на інших? Рятівні козли відпущення? Отже, Гітлер і розіграв саме цю підлу карту, звернувшись до найгіршого, зачаєного, що в в людині, особливо в слабкій і малоосвіченій! Але ж це справжній злочин — робити ставку на підле й слабке, це тільки на перших порах може принести дивіденди; кінцевий результат можна передбачити цілком: загальний крах, національне приниження, розгром державності… «А яке фюреру до всього цього діло? — подумав Штірліц. — Він завжди жив лише одним: субстанцією, що іменується «Адольф Гітлер»; він справді завжди в своїх думках чув овації й ревище юрби, що багато разів повторювала його ім'я… Ні, політика треба перевіряти ще й на те, яка в ньому міра природженої доброти, бо добра людина спочатку думає про інших, а вже потім про себе…» Штірліц відчув утому, величезну, гнітючу втому. Вдалині завиднів Берлін; він угадав столицю рейху по скорботних крематорських димах, що здіймалися у високе, світле небо: нальоти англо-американської авіації були тепер майже безперервними. «Якщо я знову зупинюсь, — раптом збагнув Штірліц, — вийду з машини і сяду на землю (машинально він помітив, що тут, далі на північ, на узбіччях ще не було зелені й острівці снігу в лісі вкрила кіптява, бо вітер розвіював згарища на десятки кілометрів навкруг), то я можу не встояти, не втримати себе й поверну назад; приїду в Базель, перетну кордон і ляжу спати в першому ж невеличкому готелі — він приблизно за двісті метрів від Німеччини, прямо навпроти вокзалу. Вулиця тиха, спокійна, правда, чути, як гудуть паровози; але ж це прекрасно, коли вони сумно гудуть, вирушаючи в дорогу… Тато водив мене на маленьку станцію під Москвою — здається, називалася вона Малаховка, — і ми подовгу слухали з ним, як мимо мчали поїзди, стрімко відлічуючи на стиках щось своє, тільки їм зрозуміле… Тобі не можна зупинятися зараз, старина… Їдь до себе, прийми душ, випий міцної кави і починай роботу…» Не доїжджаючи трьох поворотів до будинку, Штірліц різко загальмував: дорогу перебіг чорний кіт із смарагдовими, очманілими очима. Він знав, що тут його, на жаль, ніхто не обжене: у Бабельсберзі майже не лишилося машин, — усі конфіскували для потреб фронту, а ті, які непридатні для армії — дерев'яні, горбатенькі «декавушки», — стояли в гаражах — бензин було суворо лімітовано; він розумів, що перехожого, який перший перейде ту незриму лінію, де прошмигнув кіт, чекати доведеться довго: люди виходили з будинків тільки тоді, як бомбили, щоб заховатися в сховищі; всі тепер жили зачаєно, ліктем до ліктя, ждучи неминучого кінця, — це зараз розуміли всі в рейху, всі, крім великого фюрера німецької нації, який фанатично й нещадно тримав народ як свого особистого, безправного й безсловесного заложника. «Я почекаю, — все-таки сказав сам собі Штірліц, вимкнувши мотор. — Що-що, а чекати я вмію. Все-таки чорний кіт, та ще й зліва направо, після полудня, напередодні повернення в моє пекло — штука паршива, що не кажіть…» Другим шаром свідомості він розумів, що чорний кіт був лише приводом, який дозволив першому, головному, холодно-логічному шарові свідомості наказати руці вимкнути ключ запалення: кожна людина багатомірна, і залежно від рівня талановитості кількість цих таємничих шарів у корі мозку множиться тяжким вантажем думок і почуттів, часто прямо протилежних одне одному. «Просто мені треба ще раз усе продумати, — сказав собі Штірліц. — Я збентежений з тієї хвилини, як дав згоду повернутися. Я розумію, що цією згодою я, мабуть, підписав собі смертний вирок… Але ж тільки хвора людина не мав почуття страху… Отже, даючи згоду повернутись, чи залишав я собі хоч гран надії? Безумовно. В чому мене могли засвітити? В усьому… Це не відповідь, голубе, це занадто просто для відповіді, не хитруй сам із собою. Ти розумієш, що одне з найуразливіших місць — це сестра пастора та її діти. Якщо їх усе-таки вичислять і візьмуть у гестапо, мені не буде порятунку. Це раз. Їх, звичайно, важко, практично неможливо вичислити, документи надійні, в ті гори ось-ось прийдуть американці, але ж я був цілком певний, що Плейшнеру не загрожує небезпека, а він загинув… А сам пастор? Чи можуть гестапівці завдати йому удару? Навряд… Вони не зможуть висмикнути його з Берна, сили в них уже не ті… Хоч усіх їхніх сил я не знаю… А що коли Шелленберг увійшов у контакт з Мюллером? Тоді його першим запитанням буде: «Яким чином Кальтенбруннер і Борман дізналися про переговори Вольфа з Даллесом?» Я повинен продумати лінію захисту, але я не можу зосередитись, а тут ще й кіт дорогу перебіг, і тому я маю право посидіти й підождати, поки хтось перейде цю чортівню перший… Все це так, а якщо прикордонна служба ввела ще одну підлість і таємно фотографує усіх, хто пересікає рубежі рейху? І Мюллер зараз розглядає портрет Каті і мій?.. Що я відповім? А чому, власне, він повинен мене про це питати? Він почне стежити й пристукне мене на контакті з тими зв'язковими, яких передали мені в Потсдамі чи Веддінзі, та й годі». Штірліц стомлено підвів очі: в подовжньому дзеркальці було видно безлюдну вулицю — ані живої душі. «Ну й що? — заперечив він собі, не маючи бажання заспокоюватись від того, що за ним поки що не стежили. — В цій державі цілком могли викликати трьох сусідів і доручити їм фіксувати кожен проїзд моєї машини, всіх машин, які їдуть до мене, всіх велосипедистів, пішоходів і мотоциклістів… І вони покірно фіксуватимуть, писатимуть, повідомлятимуть по телефону… Але я ухиляюсь від головного запитання… І поставить його мені Шелленберг… Із своєю звичною усмішкою він запропонує написати звіт про мою роботу в Швейцарії в ті дні, коли я засвітив Вольфа. Він попросить дати йому звіт прямо там, у нього в кабінеті, — адреси, де відбувалися мої зустрічі з пастором, номери телефонів, по яких я дзвонив… А в Берні вони цілком могли поставити за мною контрольне спостереження… Я ж був певен, що дістану дозвіл повернутися додому, і тому погано перевірявся. Ти дуже погано перевірявся, Ісаєв, тому згадай, де ти міг наслідити. По-перше, у пансіонаті «Вірджінія», де зупинився Плейшнер. Очну ставку з тим, хто привіз мою шифровку на конспіративну квартиру гестапо «Блюменштрасе», обіцяв мені Мюллер… Плейшнер не дав йому такої втіхи, невеличкий, витрішкуватий, сміливий Плейшнер… Але той факт, що я цікавився ним, приходив до пансіонату, де він зупинився, — якщо це зафіксовано зовнішнім спостереженням, — буде тією ланкою в системі доказів моєї провини, якої ще бракує… Так… А що іще? Іще що? Та дуже просто: Шелленберг зажадає викликати пастора: «Він потрібен мені тут, у камері, — скаже він, — а не там, на волі». — «Це недоцільно з точки зору справи, — відповім я. — Ми маємо в особі Шлага чудовий контакт для будь-яких розмов у Швейцарії». Зараз без десяти дванадцята. Поки проб'є годинник, у нас є ще трохи часу, чи варто поривати всі зв'язки? Не тіш себе заспокійливою брехнею, це нерозумно, а тому — нечесно. Шелленберг не стане прислухатися до логіки, він — людина імпульсу, як і всі у цьому смердючому рейху. Дияволи, що дорвалися до влади, некеровані в своїх рішеннях: їхня практика безконтрольна, їх не можуть ні переобрати, ні зняти з міркувань ділової потреби, вони підуть геть тільки разом з цією державністю… А втім, те, що я загальмував і стою посеред дороги вже п'ять хвилин після того клятого кота, це на мою користь: так може зробити тільки щира людина; на думку Мюллера, жоден розвідник не став би привертати до себе увагу… Ох і Штірліц! Цікаво, я з самого початку придумав «котячу мотивацію» чи мені це спало на думку тільки зараз? Я не відповідаю собі, і це форма захисту… Я не повинен відповідати ні Мюллеру, ні Шелленбергу, я повинен примусити їх запитувати… А цього я можу домогтися лише одним: першою людиною, яку я повинен побачити, має бути Борман. І йому я передам плівку, що її роздобув пастор, про переговори Вольфа з Даллесом… А чому б і ні? Як це у римлян? Розділяй і владарюй… Але з мого дому Борманові дзвонити не можна… А чому я думаю, що мені дозволять дзвонити звідти, якщо Мюллер уже посадив там своїх костоломів?» Він увімкнув запалення, глянув — автоматично — в дзеркальце і помітив, що по тротуару біжить хлопчик з собакою; він біг перелякано, втягнувши голову в плечі, мабуть, чекаючи нальоту; обличчя в нього було пергаментне і зморщене — таке буває у старих людей перед самою смертю, коли вуха стають надмірно великими, мочка обвисає, робиться сіро-синьою, восковою. Штірліц повільно перемкнув швидкість, на мить загальмував, підбадьорливо посміхнувся хлопчикові і тільки після цього розвернувся й поїхав до центру — там, біля метро, ще подекуди працювали телефони-автомати. Напевне можна подзвонити з кабачків на Фішермаркте — від «Грубого Готліба» дзвонити нема сенсу, там усі розмови записує районне гестапо, та й сам Готліб завжди на сторожі. За імперським законом від сьомого червня тридцять четвертого року кожен власник ресторану, готелю, вайнштуббе, бару, кафе, пивної був зобов'язаний співробітничати з властями й повідомляти про всіх гостей, поведінка яких бодай трохи може видатися підозрілою. Коли людина, яка прийшла до тебе випити пива, неголена, неохайно одягнена або ж, навпаки, занадто вишукано, особливо в іноземному костюмі (англійський і американський стиль помітні одразу), якщо гість плаче або дуже голосно сміється — словом, коли він хоч чимсь вирівняється з маси, про нього треба негайно повідомити у відділення гестапо. Оскільки циганам і євреям вхід до ресторану, кафе і готелю був заборонений — нелюди, які підлягають знищенню, — а коли почалася війна, відвідувати громадські місця було заборонено також французьким робітникам, яких пригнали в рейх, «остарбайтерам» з Польщі, Югославії та Радянського Союзу, то репресивна система тотального стеження обрушилася на тих, кого фюрер так патетично називав «расою панів»; саме вони, «пани», і стали в'язнями того гігантського концтабору, що іменувався «великим рейхом німецької нації», де «права кожного імперського підданого на свободу і достоїнство» щодня й щогодини проголошувались пропагандистським апаратом доктора Геббельса. …Штірліц загальмував біля станції метро «Адольф Гітлер Платц», обійшов свій запилений «хорх», подумав, що машину треба зразу ж помити, інакше поліцейські негайно повідомлять по ланцюгу (номер його машини службовий; кожне поєднання літер належало тому чи іншому рейхсміністерству, так легше стежити за пересуванням на вулицях; спецповідомлення про поїздки бонз «середнього калібру» щодня досліджувались особливим сектором дорожньої поліції, а потім донесення про ті маршрути службових машин, які здавалися нестандартними, надсилалися в гестапо). Опустивши в телефонний апарат дві монетки по десять пфенігів, Штірліц подумав: «Але ж подзвонивши Борману першому, зразу ж настрою проти себе Мюллера. Як він радів, коли казав мені: «Бачите, Штірліц, як легко я вас перевербував, десять хвилин — і все гаразд!» Не треба скидати його з рахунку. В тому, що зараз має бути зі мною, все-таки саме він стоятиме під номером «один»… Я повинен подзвонити до його Шольца й сказати, щоб він доповів шефу, що я повернувся, призначив час аудієнції, бо в мено є надзвичайно важлива інформація… А вже після цього я подзвоню Борману… Молодець, Штірліц, ти вчасно вніс вельми важливу корективу. А кажуть, що від перестановки чисел сума не міняється… Дзуськи, ще й як міняється… Але я все-таки недаремно відкидав від себе те кляте запитання, яке мучить мене з тієї хвилини, як хлопець у барі передав мені наказ повернутися в рейх… Це, звичайно, не наказ, прохання, ясна річ… Я боюсь запитати сам себе: «Чому я повинен повернутися?» Може, в Швейцарії, читаючи наші, російські газети, я просто не зміг збагнути, що вдома знають про те, що може статися в рейху, набагато більше, ніж знаю я, сидячи тут? Але що? Що ж?!»  

…Зустрівшись із Борманом — як і минулого разу, в його машині біля Музею природознавства, — Штірліц якоюсь мірою зрозумів, чому Москві було вигідно, щоб він повернувся…  




Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка