Юліан Семенов таємниця кутузовського проспекту



Сторінка9/16
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.45 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   16

12



 

Брежнєв, Андропов і Щолоков жили на Кутузовському проспекті, в одному будинку й одному під’їзді — на третьому, п’ятому й сьомому поверхах. Ці три чоловіки, будучи члендми ЦК однієї партії, членами «парламенту» однієї країни, були притому індивідуальностями зовсім різними, один одного взаємовиключаючими. До змови проти Хрущова секретар ЦК Андропов, який відповідав за зв’язки з компартіями соціалістичних країн, примкнув на самій останній її стадії, після того вже як Микита Сергійович, розіграний Сусловим, провів нові постанови проти селянства, коли секретарям сільських партосередків та керівникам райкомів (сільськогосподарських) наказали розгорнути кампанію за здавання корів колгоспам: «поясніть народові, що вигідніше одержувати безплатно молоко на фермі, ніж мучитися з кормами, пасти, вручну доїти». Так самій ідеї селянського господарства було завдано ще одного хрусткого удару. Відтоді й почали наводняти Москву «плюшеві десанти» — селяни, яких відучили працювати так, як вони звикли споконвіку. При Сталіні вони жили й помирали в селах безпаспортними кріпаками, в місто — ні-ні, за це каторга світить, тільки деякі шибеники, окаянні сміливці ризикували прорватися до столиці, аби купити ковбаски та сиру — дізнається хтось із сусідів, у ту ж мить напише куди слід, ну й «воронок» тут як тут — вісім років Особлива Нарада дасть за «економічну контрреволюцію». А коли Хрущов дозволив нещасному класу-годувальнику одержати паспорт, що гарантував свободу пересування по країні, але при цьому знову став відбирати у безправних хазяїв корів та свиней, коли хлібороб дістав замість цього можливість узяти в місті масло, сметану, ковбасу, не вкладаючи у товар тієї любові, солодкої втоми, сили, поетичної світанково-західної години, які вкладали його дід та бабуся, ситуація в країні змінилася кардинально; ще хрусткіше затріщала казармено-планова економіка, почалися закупки зерна за кордоном. Хрущов, якого апарат підштовхував до сталінсько-сусловської догматики, повторював на кожній «зустрічі з трудівниками села», що тільки надлишкові бюджетні вклади держави змінять обличчя села, тільки трактори, вантажні машини, гігантські агроміста, елеватори, ферми, обладнані за останнім словом техніки, визначать перелом у сільському господарстві. Він забороняв собі розуміти (та й Лисенко поряд, захотів би — не дозволив, володів распутінською магією, впливав на Хрущова як удав на кролика: тільки дочка починала розмову про Лисенка, що він — гірший за шамана, Микита Сергійович червонів, мало ногами не тупав, хоч дітей своїх ніжно любив), що лише одне може врятувати селянина: гарантоване право власності на землю, на худобу й на корм. Ленін, запровадивши неп, не вклав у сільське господарство жодного червінця — просто на зміну продрозкладочному грабіжництву прийшов розумний податок. І вдячний селянин уже на другий рік продподатку відповів країні тим єдиним, чим міг відповісти — повним достатком продуктів, бо праця лише тоді на втіху, коли видно її результати, якими ти, хазяїн, маєш право розпоряджатися за власним бажанням, а не за наказом чиновного рила. Андропов вивчив усі праці Леніна, написані після введення непу; особливо ретельно конспектував його кооперативний план, але раз по раз співвідносив це з ситуацією в Угорщині (епізоди будапештського повстання відклалися в ньому навіки, синдром цієї пам’яті жив окремо від нього; він ніколи не міг забути, як пополотніло обличчя сина, коли той побачив на ліхтарі, перед ворітьми резиденції, тіло «Пішти», їхнього служителя по дому дяді Іштвана, повішеного за ноги, хлопчик часто з ним грав у шахи. Він завжди пам’ятав останню зустріч із сталінським гауляйтером Угорщини Матіасом Ракоші; той замислено говорив: «Ви самі ще не розумієте, що натворили на двадцятому з’їзді…» І все-таки, коли діти підросли, Андропов упевнено повторював: «Одноманітність — протиприродна; в однаковій мірі це стосується й соціалістичних моделей»). По-перше, попрацювавши в європейській Угорщині, він бачив наочно, наскільки результативні кооперативні й одноосібні господарства, але, по-друге, будучи явищем, сформованим у сталінський час, він не міг відмовитися від тієї схеми, яку втовкмачили геть чисто всім у країні: «лише через радгоспи й колгоспи, і аж ніяк не через Особистість хлібороба суспільство може прийти до добробуту». Він ще не був готовий до того, щоб запропонувати свою доктрину (всі ми по краплинах вичавлюємо з себе рабів, та ніяк вичавити не можемо — скільки років уже, майже все двадцяте століття!), але й не міг погоджуватися з тим, куди повернув Хрущов: почалося нове відчуження селянина від останніх решток власності, хоч і безкровне, таке, що різнилося від жаху колективізації, але все-таки моральне по своїй суті, форма цивілізованого сталінізму (якщо такий, звісно, можливий). І коли кривавий вихор колективізації (точніше — знищення селянства як основного ферменту суспільства) можна було звалити на інокровний елемент, підступних і всюдисущих жидомасонів, які пробралися в ЦК у жовтні сімнадцятого, а може, ще й раніше (навколо Леніна багато пронозуватих роїлося), то на кого звалювати експерименти шістдесятих років, коли країною правили росіяни і — якоюсь мірою — українці? Примкнув до антихрущовської змови Андропов і тому, що Микита Сергійович, героїчно проголосивши (наперекір могутнім адептам жорсткого курсу) боротьбу зі сталінським культом, сам почав сповзати в реанімацію цього ж культу: три геройські зірки; фільми, присвячені його сімдесятиріччю; симпозіуми учених про його теоретичний внесок у скарбницю марксистсько-ленінської думки, премії миру — усе це було чуже Андропову і як політику, і як особистості. Знаючи незлобивість Брежнєва, лояльність у ставленні до колег, сентиментальну чутливість (до речі, це трохи лякало, лідер має бути логіком, відкритим усім точкам зору і тому далеким від сентиментів, які таять у собі примат особистих уподобань), Андропов усе-таки вирішив підтримати його, тим більше що той обіцяв повну свободу рук Косигіну з його економічною реформою, яка закликала передати підприємствам права на дії, а не на сліпе виконання пробірково спланованих наказів, спущених з центру… Першу зарубіжну поїздку Брежнєва й Косигіна в соціалістичні країни організував саме він, Андропов. У передачах Центрального телебачення було видно неозброєним оком, як давив Косигін, — своєю неквапливою переконаністю, точністю формулювань і абсолютним спокоєм, тоді як Брежнєв лякався камери, в’язав фрази насилу, знічувався, хоч зовні явно вигравав — широка усмішка, ямочки на щоках, зацікавлена доброзичливість; Косигін був сухорлявий, з роками його схожість з Керенським стала зовсім разючою, одне тобі обличчя, хіба тільки що не було невпинного пориву, такого притаманного першому російському соціалістичному прем’єрові. У наступну поїздку Брежнєв подався вже один: Косигін явно йому заважав. Андропов не просто відчув це, він дізнався про це від своїх колег у соціалістичних країнах; саме тоді він і написав свої сумні вірші: «Всілякі є в житті напасті, так, люди часто прагнуть власті, але ще є така напасть, що люд і сам псує ту власть!» Аналітик, він зрозумів стратегію Брежнєва, коли той підтягнув Щербицького, битого Хрущовим; Рашидова — подружились у Середній Азії; Кунаєва, що працював з ним пліч-о-пліч під час «заслання» у Казахстан після смерті Сталіна; пересунув з ВЦРПС на Москву Гришина, який першим почав славословити нового вождя; ввів до ЦК Романова, поставив на найважливіший відділ в апараті Черненка — свого давнього помічника, який працював п і д ним у Кишиневі; звідтіля перетяг і Щолокова, призначивши його на ключовий пост міністра охорони порядку, який мав право віддавати накази внутрішнім військам та дивізії імені Дзержинського, розквартированій у Москві. Саме тоді Андропов уперше задумався над державною концепцією «зграї». Сталін захопив керівництво разом з тими, хто був з ним на критичних рубежах історії. Молотов у сімнадцятому ще займав, як і він, антиленінську позицію в питаннях війни, миру й співробітництва з Тимчасовим урядом. Тягнув Ворошилова, Будьонного й Мехліса, які працювали з ним у Царицині, звідки їх усіх з тріском відізвав Ленін; просував угору Маленкова та Єжова, які пройшли навчання в його секретаріаті. Так і Брежнєв почав збирати своїх, саме тих, хто був вірний йому особисто: воістину інстинкт зграї. Хрущов на таке не пішов; після того як прибрав Молотова, Кагановича, Маленкова, Булганіна, Шепілова, Первухіна, Ворошилова і Сабурова, всю сталінську рать, працював з тими, кого винесло нагору, не дуже й конструював свою більшість, бо вважав, що ті, котрі щойно прийшли, — з ним, і не тому, що він їх призначив, а тому лише, що вірні запропонованому ним курсу… Тільки з Жуковим і Фурцевою він повівся по-візантійськи, втративши, до речі, в їхніх особах своїх дуже надійних прихильників… (Чи не тоді Суслов почав плести сильце двірцевого перевороту?!) Аналізуючи непоспішливу апаратно-кадрову політику Брежнєва, його кошачі, обережні переміщення, Андропов зрозумів, що той працює за методами Сталіна — пори двадцятих років, коли всі переміщення вірних людей у конструйованій партійно-державній Системі здійснювали Каганович і Куйбишев, що відали особистими листками, котрі зберігалися в оргінструкторському відділі ЦК на Воздвиженці. Зрозумівши це, Андропов спробував спрогнозувати майбутнє: Брежнєв, мабуть, плавно спустить на гальмах рішення XX і XXII з’їздів; почуття вдячності було властиве йому; Сталін був його кумиром часів війни, Сталін перемістив його з Кишинева у Кремль, зробивши секретарем ЦК, він не завершуватиме почату Хрущовим справу, він, навпаки, віддасть належне пам’яті великого керманича, народу це угодно, дріжджі традиційного самодержавства й скривдженого у своїй вірі почуття народу («мужик, як бик, засяде в голові якийсь там дур, кілком його не виб’єш звідти») дадуть йому, продовжувачеві великої справи, політичний бариш — «запопадливий до пам’яті»; за це одне багато простять і спишуть, особливо коли економіка тріщить по всіх швах. Андропов не помилився в прогнозі — усе пішло саме так, як він і передбачив… Залишаючись секретарем ЦК у зв’язках з соціалістичними країнами, Андропов і далі відстоював лінію XX з’їзду; це був виклик — мовчазний, коректний, але цілком очевидний. Прибрати Андропова — всього лише через два роки після жовтневої змови — було не так уже й просто: новий вождь обіцяв апарату спокій і стабільність, він мусить дотримуватись слова; врятувала матір-Візантія: ліберала перемістили на площу Дзержинського. Андропов відповів по-своєму: «Жодна політична акція — чи то процес типу Синявського й Даніеля, розміщення ракет на Кубі чи операція в регіоні Середнього Сходу — не може бути виконана без відповідного рішення Політбюро; за діяльність Комітету відповідає партія, у неї ж права й обов’язки постійного контролю, як, утім, і в Прокуратури Союзу». Цей його м’який ультиматум, акуратно упакований посиланнями на праці Леніна, було важко не прийняти. Прийняли, вважаючи, що Цвігун і Циньов зможуть запропонувати новому голові свої умови гри, професіонали, на них лежить вся поточна робота, спробуй устежити, що робиться в усіх кабінетах Дому. (Однак він устежив; якби хтось інший був на місці Андропова, в країні полилася б кров, як у тридцятих; у Росії часом куди важливіше не дати здійснитися масовому терору, ніж зробити рішучий крок уперед до прогресу; ризиковано; чревато відкочуванням у минуле; жах став звичним, благо — хистко-загадковим, страшно в нього вірити.) Ставши головою КДБ при Раді Міністрів, обачно лавіруючи між Косигіпим, Сусловим і Брежнєвим, Андропов усе-таки зміг усунути дивне «при»; з’явився КДБ СРСР; увійшовши до Політбюро нарівні з Громиком й Устиновим, вони створили свій, найоперативніший підрозділ у Системі, навіть на трибунах кремлівського залу сиділи разом, «могутня кучка», тріумвірат. Поняття «текучка» Андропов виключив з лексикону, замкнув справи на собі. Саме йому на стіл прийшла інформація про гецезис Щолокова: приїхав до Москви з великою кількістю планів про реконструкцію системи внутрішніх справ, поворот до громадськості, зв’язки з творчою інтелігенцією, але поступово його оточення почало створювати навколо новоявленого генерал-полковника ореол видатного партійно-державного діяча; почалися підношення — попервах звичайнісінькі кришталеві вази з портретами до дня тезоіменитства, унікальні рушниці, а там уже й до японської апаратури недалеко, до «мерседесів», «БМВ», квартир родичам… У Брежнєва було сто сімдесят свої х, прикріплених до кремлівського спецхарчування; Щолоков прикріпив до міністерського спецбуфета всіх родичів; теща, Галина Іванівна, ганяла шоферів з пайками: «У, влада ваша паскудна, навіть ковбаси не вміє зробити нормальної, самий крохмаль! Пожити б вам так, як за царя-батечка люди жили!» Виходити з цими сигналами на Брежнєва було неможливо: той держав на дачі подаровані «роллс-ройси», по двісті тисяч доларів кожен, гоночні звіроподібні «альфа-ромео» й штучні «даймлери»… В колекції рушниць зберігалися «Черчіллі», «Пьорде», «Перле», ціни їм немає; потім почали підносити смарагди, брильянти, сапфіри — у домі повішеного не говорять про вірьовку… …Кілька разів Брежнєв викликав Андропова, ласкаво вмовляв його прийняти погони генерала армії, велику Зірку; той категорично відмовлявся, не входило в систему його уявлень про особистість сучасного політика. (Син, Ігор, подарував на день народження одне з перших видань Плеханова про роль особистості, найдорожчий подарунок, перечитував уже вкотре.) Брежнєв удав, що образився: «У яке становище ти мене ставиш, зрештою?!» Андропов знизав плечима: «Але я ніколи цю форму не носитиму». «Та ходи хоч у піжамі!» — Брежнєв усміхнувся. А незабаром такі ж генеральські зірки одержали Щолоков, Цвігун і Циньов — усіх зрівняв Леонід Ілліч, ніякої різниці між членом Політбюро й рядовими членами ЦК; отак треба саджати лібералів на задні лапи, ось воно — мистецтво візантійської влади… Андропова, як і всіх у країні, шокували геройські зірки нового вождя, літературні та інші премії, не менше ніж фільми про Щолокова, які знімалися до його чергового ювілею; він дедалі частіше згадував жовтень шістдесят четвертого, сльози Хрущова на Пленумі ЦК, і в серці його з’являлося відчуття трагічної і непоправної безвиході… Йому важко було приховувати своє ставлення до Щолокова; першій особі, на жаль, був зобов’язаний — правила гри; тримався як міг, але саме тому, що зовні тримався цілком спокійно, не мав права вихлюпнути, хвороба пішла всередину, палила його, щодня й щогодини спопеляла. Особливо різко загострилася в сімдесят п’ятому, коли Шелепін розіслав членам Політбюро записку про новий культ — на цей раз Брежнєва… Підтримувати ІІІелепіна було вже пізно: оточений Кириленком, Сусловим, Кунаєвим, Щербицьким, Романовим, Гришиним, Тихоновим, Гречком, Черненком, Щолоковим, вождь тепер був недосяжний. Настала пора гри: не перечити, коли виносилася постанова про чергову зірку, не виступати проти публікації теоретичних праць про видатний внесок у скарбницю, а навпаки — знаючи про настрої в масах — сприяти цьому шабашу честолюбства, націливши себе на майбутнє; воістину наказано вижити… Якось, занедужавши, Андропов приїхав додому вдень; біля ліфта товпилися три міліцейських чини, генерал і два підполковники: вантажили величезні вази, оленячі роги, живопис (портрети щолоковської дружини й невістки). Згадав, що секретар уранці залишив на столі записочку, — у міністра внутрішніх справ сьогодні день народження; поздоровляти — мука; говорити неодмінні у таких випадках слова — язик не повернеться, вчитися начальницько-лакейської науки не поважати себе було противно його єству; поступитися можна багато чим, тільки не основоположними принципами; вирішив дати телеграму; а втім, це ще ризикованіше — Щолоков негайно покаже всім: «ми з Андроповим не розлий вода»… Він держав у своєму величезному сейфі (залишився в кабінеті від Дзержинського) оперативну інформацію не тільки на Гречка, Рашидова, Кунаєва, Щолокова; з Заходу надходили повідомлення й про інших; про першу Особу також: коли, де, хто, скільки. Цією інформацією Андропов не міг поділитися ні з ким; вона обпікала руки й краяла серце; іноді його охоплював страшний, безнадійний відчай. Бажання вийти на трибуну Пленуму ставало дедалі непідвладним йому, хоч він дуже добре розумів, що ретельно підібрана більшість освище його і зжене з ганьбою, прокричавши при цьому начальницьким кримінальникам, які оббирали країну, улесливе «многія лєта», — а внутрішні війська Щолокова подбають про те, що має статися слідом за таким виступом. Дедалі частіше й частіше він відчував себе полоненим обставин: у вухах дзвеніли слова, які раз по раз повторювали Суслов і Брежнєв: «Тільки психи можуть виступати проти того спокою, який нарешті запанував у країні; нещасним треба допомагати в лікарнях»; насилу пощастило врятувати від психушки Віктора Некрасова! Генерала Петра Григоренка цькував особисто Єпішев, ставленик Брежнєва, друга людина в Міністерстві оборони, комісар: «Божевільного треба лікувати, він не відає, що базікає!» Син і дочка принесли Андропову книжки Бахтіна — дворянин, репресований, жив впроголодь у якомусь маленькому містечку. Андропов прочитав книжку Бахтіна в неділю, а в понеділок наказав знайти квартиру для письменника: «Не можна так розкидатися талантами, це справді великий літературознавець». Подзвонили від Суслова (невідомо, хто настукав?!); розмова з Михайлом Андрійовичем була досить складною, головний ідеолог вважав Бахтіна небезпечним, занадто різким у позиції, б’є алюзіями, але Андропов був непохитний: «Михайле Андрійовичу, я підкорюсь лише рішенню секретаріату ЦК, йдеться про видатного художника, не так уже й багато їх у нас таких, справжню ціну «видатному стилістові» Маркову ви знаєте не гірше за мене». А на стіл кожного дня надходила інформація про крах економіки країни, про тотальну корупцію і хабарництво, але при цьому мелькали такі імена, які становили цвіт брежнєвської гвардії, його надію й опору, — табу, не чіпай, згориш! Глухе ремствування в народі так і лишалося ремствуванням — не страшно, нехай собі, головне, щоб незадоволення не оформилося в Ідею, не стало Словом. А Словом володіють інтелігенти, кому Бог сили не дав — наділив розумом, а розум — руйнівна сила, від нього горе, правильно Грибоєдов писав… Суслов уважно читав зведення, держав руку на пульсі того, що відбувалося, вивчав критичні виступи інакомислячих, особливо Солженіцина, Сахарова та братів Медведєвих; праці Чалідзе й Некрача увагою не балував — чужаки; з Солженіциним багато в чому погоджувався і тому все жорсткіше й наполегливіше вимагав ужити заходів проти нього. Андропов провів через. Політбюро повторне рішення: КДБ не має права провести жодного арешту, не діставши на те відповідної постанови Прокуратури; навіть видного дисидента можна заарештувати лише з погодження чи за постановою ЦК; «слово партії насамперед». Здавалося б, просте собі рішення, але проходило трудно: номенклатурні мудреці розкусили андроповський хід — той умивав руки, легко ставлячи над собою і ЦК, і правоохоронний орган, покликаний наглядати за дотриманням норм, записаних у кодексах та Конституції… Чим жорсткішим був натиск Суслова, тим послідовніше Андропов підкреслював у своїх виступах, що КДБ працює під керівництвом партії і виконує лише вказівки ЦК, — повернення до тридцять сьомого чи п’ятдесят другого року не може бути, кожен крок підзвітний… Коли він був на відпочинку в Кисловодську, подзвонив черговий з КДБ: «Виставку абстракціоністів знесли бульдозери». Завжди стриманий, навчений приховувати справжні почуття під личиною поблажливого гумору, Андропов тоді вибухнув: — Який ідіот посмів зробити це?! Який кретин наважився ні такий незмивний вандалізм?! Черговий обачно кашлянув у трубку: — Вказівка члена Політбюро ЦК товариша Гришина… …Андропов мав інформацію, що ряд молодих були противниками вторгнення в Чехословаччину; тридцятисемирічний секретар Ставропольського міськкому Горбачов зустрівся зі своїм товаришем по навчанню на юридичному факультеті Млпнаржем, який став секретарем ЦК Чехословацької компартії при Дубчаку; в розмові з ним підтримував «Празьку весну», безстрашно говорив, що «пас чекає такий же процес, треба до нього готуватися заздалегідь»; його Андропов запам’ятав; таких, на жаль, мало; куди легше бездумно повторювати лозунги, ніхто не підкопається… Якби ця інформація стала відома Брежнєву й Суслову, ніколи Горбачова не висунули б у ЦК… Так само, як і тоді, в Кисловодську, Андропов не стримався у розмові по ВЧ з Андрієм Павловичем Кириленком; осінь сімдесят дев’ятого року, проблеми Афганістану: — Хочете, щоб ми мали свій В’єтнам?! Розумієте, до яких наслідків призведе висадка наших військ у Кабулі?! Усвідомлюєте, що ми там застрянемо?! Це ж аматорство, а не політика! Однак (і в цьому Андропов, як і всі люди його покоління, був переконаний) він не смів навіть подумати про те, аби саботувати рішення більшості; дедалі частіше згадував слова Троцького, які коштували йому життя: «Права чи не права партія, але це моя партія, і я зобов’язаний виконувати всі її рішення…» А Брежнєв тим часом, купаючись у сусловській пропаганді, увірував у себе остаточно, любувався авторськими примірниками своїх книжок, погладжуючи рукою сап’янові оправи, перечитував сторінки, ворушачи потрісканими губами, і якось по-дитячому дивувався з своєї сміливості в окремих пасажах (Суслов відредагував ті фрази, у яких «письменницька бригада» забивала положення про ініціативу та власність; ініціативу Михайло Андрійович пропустив, «власність» покреслив: «Століття має минути, перш ніж наше суспільство погодиться на те, щоб спокійно обговорювати смисл російського слова «приватна», аж надто багато нашарувань»). Бувало, що Брежнєв засипав із своєю книжкою на колінах; Вікторія Петрівна тихо плакала, дивлячись на коханого; перемігши Шелепіна, Леонід Ілліч різко здав; раніше потрібно було завжди відчувати м’язи спини, бути зосередженим, пружким; а тепер, відчувши зверхню, пливучу величавість, він дозволив собі розслабитись, а це б’є по організму — справжній спортсмен помирає під час тренінгу, той, хто ліг на диван, віддає кінці раніше… Він лиш зрідка запалювався, стаючи колишнім Брежнєвим: то, коли Алієв подарує перстень — дуже личить лідеру робітничо-селянської партії, то, катаючись по дорогах дачі на штучному лімузині, оббитому всередині червоним деревом, — новий подарунок Хаммера, то, вмикаючи макет Москви, усіяний дорогоцінними самоцвітами світлофорів. Помилкою буде вважати, що Брежнєв не знав про ситуацію в країні. Знав, діти йому розповідали. Але він дуже стомився від тридцятирічної виснажливої боротьби за лідерство; тепер боротьба кінчилась; Андропов безсилий вчинити щось, бо оточений його гвардією — Цвігун і Циньов не спускають з нього очей; поруч з Устиновим сидить вірний йому Єпішев, перший заступник, комісар, без його візи ніхто й ніщо не поворухнеться в армії; Щолоков — хоч і божеволіє зі своїми артистами, що каламутять воду в країні (жили б, як усі, а то самі нервують і народ баламутять, божевільні), — міцно тримає в руках апарат внутрішніх військ, а відтоді, як Зять став його першим заступником, про кожен крок пустуна знали в домі, та й діти за нього горою, балує їх, дозволяє все, що захочуть; не треба б так, але, з другого боку, коли ми не зазнали молодості, пройшла вона у боротьбі за хліб насущний, який лише гарантувала посада, то їм можна пожити всмак, бо життя таке швидкоплинне… Коли одного разу Андропов торкнувся на Політбюро питання про тіньову економіку, про те, що в ряді регіонів країни відбулося зрощування розгалуженої мафії з апаратом Системи, причому в Сочі, як і в Дніпропетровську та Ростові, нитки ведуть до воріт державних дач, Брежнєв сказав, як завжди: — Не треба розхитувати човен… Узагальнення небезпечні… Можна проаналізувати окремі випадки, але висновки робити передчасно, нехай апарат працює спокійно, він наша надія й опора… Суслов мовчав: створивши образ Брежнєва, він виявився ним же й розчавлений; голосував проти пропозиції Андропова; арешт директора Єлисеєвського магазину Чека довелося проводити без санкції члена Політбюро Гришина — не дозволив би; так само — без санкції партійного керівництва — взяли сочинського міського голову Воронкова; почалася охоплююча, зовні, правда, непомітна, затаєна атака на брежнєвську корупцію; Андропов спонукав до цієї роботи Прокуратуру, вичленивши з усіх заступників одного — Найдьонова; підказав йому напрямок удару, дав йому матеріали, але сам у цю бійку не ліз — за Медуновим і іже з ним стояв апарат, не поладиш, зімнуть… …Випадок справді закономірний такою ж мірою, як і закономірна випадковість. Ліниво відмахуючись від поточних справ, новий вождь подовгу жив на своїх дачах, дедалі частіше просив показувати йому ті фільми, які полюбив ще змолоду; розчулився після «Тихого Дону», велів нагородити виконавця головної ролі орденом Леніна і присвоїти звання народного артиста СРСР — одночасно, такого раніше не бувало: «дуже добре грає цей Меліхов, треба відзначити»; після улюбленого «Зігмунда Колосовського» подивився «Подруги», де знімалась Зоя Федорова; поплакав; Андропов, дізнавшись про це, натиснув: Вікторію Федорову, дочку актриси й адмірала, випустили в Штати, до батька; «бажано духу хельсінкських угод, Білий дім оцінить такий жест Москви». Хтось, забув, хто саме (мабуть, діти), поклопотався за саму Зою Федорову у вісімдесят першому: «матір не пускають у гості до дочки, в Америці може початися чергова кампанія»; Брежнєв спитав, скільки актрисі років; відповіли, що за сімдесят; сказав — звернутися до помічника по культурі Голикова, розбереться; той розібрався: «з нею справа погана, організувала втечу дочки, зараз має справу з відмовниками, кажуть, через її руки проходять мільйони, розподіляє гроші тим, хто жде виїзду, та і їй допомагають, рука руку миє». Брежнєв наказав уточнити; можна б допомогти: стара, яка від неї шкода? Саме тоді почався скандал дома — цього разу з артистом Буряцею; краєм вуха вождь почув, коли говорили, що циган знайомий і з Зоєю Федоровою; того, що стосувалося близьких, не забував ніколи, ставав уважним, безугавна сонливість злітала вмить, очі ставали, як колись, зіркими; довго дивився на своє відображення в дзеркалі — перед кожним пленумом так збирався (згадав, як брат, добряче хильнувши, пожартував: «Льонь, про тебе кажуть — «бровоносець у потемках»; відлучив на деякий час; дурень, знай, що можна дозволяти при гостях). — Поки в усьому не розберуться, нікуди цю Федорову не відпускати, — сказав, як відрізав. Тим часом, спостерігаючи за зростанням корупції і мафії, розуміючи, що країна котиться в прірву, Андропов, зміцнивши свої позиції в Прокуратурі, подумав, що настав час переходити до рішучих дій, бо вся Москва вже гула про те, що дочка Генерального секретаря проводить дні й ночі у товаристві Буряци, а той, як повідомляли інформатори, зв’язаний з людьми, які мали виходи на корумповане підпілля; угоди вкладалися на мільярди, був причетний до цього вищий ешелон Системи. Обережні спроби підштовхнути до дій Щолокова успіхом не увінчались: той гальмував справу, відповідав, що треба ще раз ретельно перевірити одержані повідомлення, а раптом хтось хоче кинути тінь на сім’ю Вождя, можна допустити, що все це — гаспидська робота сіоністських західних спецслужб, які бояться гігантського авторитету, завойованого в світі добрим генієм Леоніда Ілліча, — звичайно, це лютить противника, отже, ця ситуація має бути підконтрольна лише Чека і аж ніяк Міністерству внутрішніх справ. Андропов погодився з такою концепцією Миколи Онисимовича, але попросив його не відмовлятися спільно опрацьовувати окремі епізоди і того ж дня доручив Цвігуну керувати операцією, додавши, що на ньому, Семенові Кузьмичу, лежить пряма відповідальність за те, щоб Генеральний секретар нічогісінько не знав про те, що відбувається: «ніхто не має права марно нервувати Леоніда Ілліча, нам дуже дорогий його спокій». Цим він відрізав усі шляхи Цвігуну й Щолокову йти з чолобитною до Брежнєва: «самі приймайте рішення, самі вносьте рекомендації, вирішуватиму не я, а ЦК, аж надто складна справа…» Андропов розумів, що кожен його крок і вчинок підконтрольні; він жив у стані безупинної кругової оборони; несподіваний арешт Буряци, проведений Прокуратурою й слідчим відділом КДБ у січні вісімдесят другого року — невдовзі після того як пограбували приборкувачку тигрів Ірину Бугримову, здавалося б, окремий епізод, проте стояв він в одному ряду зі справою Зої Федорової, — повів до непередбачених наслідків. (Як тільки Андропова з помпою провели з Чека на місце Суслова, нове керівництво КДБ одразу передало Буряцу карному розшукові з найсуворішою вказівкою Щолокова підійти до справи неординарно… Здавалося б, скандал погасили, але Брежнєв усе-таки ще й досі не приймав Щолокова, хоч той натиснув на слідчих, і статтю, по якій Буряцу заарештували КДБ й Прокуратура, замінили іншою, значно легшою… А переміщення Андропова вгору означало, що він тепер зобов’язаний курирувати не лише ідеологію, а й зовнішню політику, тобто своїх колег по тріумвірату, Громика й Установа; поділяй і владарюй; у Кремлі вони тепер сиділи окремо — Громико й Устинов, як завжди, разом, Андропов — біля сонного Брежнєва й спритного Черненка; Чека, таким чином, від боротьби з корупцією усунули; на цей раз пронесло…) Боротьба за владу входила у вирішальну фазу, і, звісно, перемогти у Цій боротьбі зобов’язані Черненко або Гришин, і аж ніяк не Андропов — чужак…  

…Хрінков, він же Вітман, він же Сорокін, дізнався про це через заново налагоджені зв’язки: ниточки високо тяглися; довкола дітей никали свої люди, які виходили на вельможних масажистів, ясновидців, кухарів, міністрів, секретар рів, співаків, катал, педикюрш, ворожок, кравців, кушнірів, танцюристів, актрис, фарцовників, академіків та шоферів — от вони, справжні джерела інформації, хай живе інформаційний вибух!  



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   16


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка