Юліан Семенов таємниця кутузовського проспекту



Сторінка8/16
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.45 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   16

11



 

— Ти мене добре знаєш, Варений? — перепитав Артист, пробуючи лезо фінки об ніготь великого пальця. — Чого замовк? Комбінуєш? Відповідай! Марно думкою танцюєш, програв — говори. — Я ж кажу, по кличці — знаю. — Це ясно. Мене всі блатні по кличці знають. Я питаю, як ти мене знаєш? Добре чи з чуток? — Добре. — Хто тобі про мене говорив? — Льоня. — На Русі півмільйона «Льонь». Кликуха? У якій справі проходив? — «Косий»… У Донецьку брав касу… — У Новочеркаську він касу брав… Ким ти йому був? — Я не жопник, не підставлявся… Масаж робив, штани прасував, подарунки приймав як близький… — Ну й що він тобі про мене розповідав? — Говорив, що ви його вчитель. — Правильно говорив. Значить, якщо ти йому, близький, то мені ти — фльондра, в рот помочуся — проковтнеш. Так? — По закону — так. — Сумніваєшся, чи що? — Я кажу — по закону маєте право. — По закону я на все маю право. А ти проковтнеш? — Ви мені пред’явіть, у чому я провинився? У чому предмет розбору? Через що ви почали толки? — Це не толки, Варений… Це процес… І щоб ти зрозумів, чому я називаю ці толки процесом — хоч мені з тобою говорити ні до чого, ти манюпусінький для мене, такими, як ти, я розплачувався, на кон ставив, — розкажу тобі випадок про те, як два авторитети тікали… Вони йшли через мордовську тайгу, розуміючи, що їх уже шукають… Йшли по компасу, їли чотири сухарі на день і один шматок в’яленого м’яса. І якось уночі до їхнього вогнища підійшов ведмідь і попер на одного з друзів, і шваркнув його лапою по спині… А другий не втік, схопив тліюче поліно, засадив у горло ведмедеві й повернув звіра на себе… А в цю мить я — так, так, якщо договоримося, я тобі спину свою покажу — встиг вихопити з-під рюкзака штик і встромив його в шию ведмедеві… Я не знаю іншої людини, яка пішла б з поліном на ведмедя, аби друга врятувати… Таких людей на цій грішній землі більше немає, Варений… Таких людей треба оберігати й пестити… А ви цю людину вбили… — Кого ви маєте на увазі? — Яструба. — Мені ця кликуха невідома. — Це не кликуха. Прізвище. — Я такого не знав. Даремно ви мені висуваєте це обвинувачення. Якщо не досить моєї клятви, скажіть, коли й де це було, я виставлю алібі, і, якщо ви мені не повірите, можете запросити кого хочете для офіційного розгляду. — Подумай ще раз, Варений. Я розумію, що ти не був скрипалем у цьому ділі, не ти вів соло, ти йшов другим, стояв на шухері, ждав у машині — це мені ясно… Але те, що ти замазаний його кров’ю, — я знаю. — Життям клянуся, не мазався!.. Нічого про цього Яструба не чув! — Добре… Що ти робив тиждень тому? — На дачі здихав. — На малині, чи що? — Ні… Ми малину не держимо… Нормальна дача… — А потім? — Потім був у ділі. — У якому? — Причетності до Яструба не має. По закону можу не відповідати, інше число. — Добре… Хто підтвердить, що ти дохнув на дачі? Сім днів тому, день і ніч, головне — ніч? — Нянька. — Блатна? — Ні. — Яка ж їй віра? Ти вистав мені свідка, який бовтає по фені і згоден відповісти перед нашим законом, я ж не один вирішуватиму, зі мною ще два авторитети в ділі… — Офіційно заявляю: няньку можна взяти в толк, вона перевірена людина, брехню не покриватиме. — Мені нянька не потрібна… Мені твій пахан потрібен, Варений. Я йому хочу це питання поставити. Якщо він тебе відмиє й дасть мазу, я піду по іншому сліду… — По закону я не маю права віддавати пахана. І вам це відомо краще, ніж мені, тому що ви не просто законник, а й авторитет… — Ремствуй на себе, — замислено відповів Артист і, не спускаючи очей з Вареного, повільно, немов з натужним болем, відкинувся на спинку стільця. — Де телефон? — А що? — Варений подався до нього. — Навіщо? Кому ви хочете дзвонити?! Не вірите?! Я ж офіційно клянусь! Абсолютно офіційно! — Де телефон? — повторив Артист і підвівся; він зіграв утому, дозволивши Вареному побачити опущені плечі, обвислі руки, схилену набік голову, — всі ці хвилини розмовляв з напруженням, зараз настала розрядка; ну, стрибай на спину, Варений, унікальний шанс, я ж до телефону йду, авторитетів викличу, настане твоя остання година, не пропусти мить… Він ішов повільно, човгаючи переставляв ноги; аби тільки не переграти; кожен злодій — артист, лише досвідчений — талановитіший, а шістка — як провінціальний конферансьє з минулорічними анекдотами, дозволеними цензурою для публічного виконання. Артист відчув рух за своєю спінюю за мить до того, як почув його; пружинисто пригнувся; масивна попільниця торохнула об двері; він, мов на шарнірах, розвернувся й Прийняв Варенова на груди; той немовби летів слідом за попільницею, виставивши лобасту голову, щоб перекинути ворога, заломити шию, розбити обличчя об підлогу, а потім підтягти до телефону й викликати, своїх, для зовсім інших уже толків. Артист ударив Варенова ребром долоні по загривку; той мішком упав, розпластавшись на підлозі обм’яклим тілом. Схопивши Варенова за чуб, Артист підняв його голову, заглянув в пополотніле обличчя; повіки тремтіли, отже, непритомність удавав; ударив обличчям об підлогу, раз, два… п’ять, знову подивився на повіки: лежали спокійно, зовсім воскові. Повільно розтулив пальці; голова гримнула на паркет; пішов у ванну, набрав води в склянку й зазирнув на кухню; телефон стояв на підвіконні: моргала червона лампочка автовідповідача; натиснув кнопку кісточкою вказівного пальця, зробив тихше, прослухав голоси, записав номери телефонів, куди просили подзвонити, пішов до кімнати й вилив воду на голову Варенова. Той здригнувся, зашкрябався; Артист повернувся на кухню, ретельно витер склянку рушником, залишив на столі. Закуривши, неквапливо увійшов до кімнати: Варенов стояв на порозі, похитуючись, як п’яний; кров текла по обличчю. — Іди сюди, — сказав Артист. — Знімай трубку й набирай телефон… Винуватити мене нема чого, я попереджав… Або віддай добром Хріна, я з ним толки на самоті проведу… Вимовляючи цю фразу, очей з обличчя не спускав, ждав, як відреагує на слово «Хрін»; той здригнувся; попався, сука…  

…До Костенка подзвонив звідси, від Варенова, коли той пішов змивати кров у ванну; продиктував телефон: — Начебто зараз живе по цьому номеру… …Костенко відразу зв’язався зі Строїловим, сказав, що йде до нього, попросив підождати; Строїлов діждався, вмить з’ясував адресу по телефонному номеру; через дванадцять хвилин туди, на Паркову, послали бригаду; через п’ятдесят три хвилини «муровці» засікли невідомого, який вийшов з будинку «об’єкта»; невідомий (років тридцяти п’яти, блондин, голубоокий, зріст приблизно сто сімдесят п’ять, одягнений у шкіряну куртку й чорні брюки, особливих прикмет не помічено, на мізинці правої руки масивний золотий перстень) зупинив приватну машину і, професіонально перевірившись, сів у неї (номерний знак МЕУ 74–91). Машина рушила в напрямку центру; біля великого панського будинку на Потаповському невідомий, не відпускаючи водія, швидко зайшов у двір і зник у під’їзді двоповерхової будівлі. (Після Жовтня у дворах красивих ампірних громадин, побудованих саме напередодні перевороту, таких потвор натикали дуже багато; і старорежимну красу приємно понівечити, мстиво пригнувши до ступеня безликої рівності, та й у графу «піклування про підвищення матеріального рівня трудящих» цілком вписується реляція про те, що збільшили житлофонд, — у таку коробку можна вселити дванадцять сімей, на кожну — по кімнаті, економія в наявності; одна стіна — капітальна, панська, три інших — по одній цеглині, не замерзнуть, батарею поставимо.) У будівлі «невідомий» пробув не більше п’ятнадцяти хвилин; зовнішнє спостереження, залишене на Потаповському, засікло молодого хлопця, що вийшов з темного під’їзду через хвилину після «невідомого»; дві машини й далі стежили за приватною, в якій приїхав «невідомий». Він розрахувався біля будинку сім на вулиці Будівельників, увійшов у четвертий під’їзд; судячи по тому, що вікна засвітилися на третьому поверсі, отже, він жив у квартирі номер дванадцять; з’ясували ім’я та прізвище: Володимир Аркадійович Никодимов, сорок четвертого року народження, росіянин, не судився, освіта незакінчена вища, працює по договору в московському торзі, розлучений; дружина, Никодимова Валерія Юріївна, сорок дев’ятого року народження, інструктор Росконцерту з організаційних питань. © http://kompas.co.ua Хлопця, що вийшов слідом за Никодимовим, взяли в спостереження під кличкою Довгий. Його довели до Варсоноф’ївського провулку; там жила Валерія Юріївна Никодимова. Пробувши у неї десять хвилин (з’ясовувати не довелося, на дверях була табличка з прізвищем та ініціалами), Довгий повернувся додому о двадцять третій сорок сім і більше нікуди не виходив; прізвище Страхов, звати Геннадій… Список мешканців усіх квартир на Парковій (судячи з номера телефону, котрий дав Артист, там жив Сорокін) Костенку й Строїлову принесли о п’ятій ранку на горище будинку, що стояв навпроти того під’їзду, звідки вчора ввечері вийшов Никодимов! Потрібних прізвищ — ні Сорокіна, ні Хрінкова — серед мешканців не було. — Що робитимемо? — спитав Строїлов. Не відриваючись від окулярів бінокля, Костенко відповів: — Ждати. …Ждали до восьмої. — Очі не злипаються? — спитав Строїлов, розтираючи обличчя своїми донкіхотськими, довжелезними пальцями. — Злипаються. — По каву, може, з’їздити? — Потерпимо. — Хочете відпочити? — В обличчя його я один знаю… — Думаєте, міг борідку відпустити? — Міг… Судячи з усього, в нього дуже розвинене почуття небезпеки… Але я не можу збагнути: навіщо йому стежити за нами?! — Костенко опустив бінокль, закурив, потер почервонілі очі й здивовано, з неприхованою розгубленістю зиркнув на Строїлова. — Я також думаю про це. — Хто йому міг сказати, що ви тепер ведете справу Яструба? Хто? — Про це знають вісім чоловік, усі до одного… — Отож бо й воно… Тому й страшно… Костенко знову втупився в окуляри бінокля й знітився: Хрінков, він же Сорокін, невідривно дивився йому в очі — простягни руку, торкнешся до нього. — Він, — прошепотів Костенко. Строїлов несподівано для самого себе зіщулився, обачно підніс до губів «вокі-токі» й прошепотів: — Чоловік у спортивному костюмі — той, хто нам потрібен. Не спускайте з нього очей. Робіть фотографії. Доповідайте про маршрут безперервно…  

…Строїлов-старший подивився на ще мокрі фотографії чоловіка у спортивному костюмі, який біг підтюпцем по вулиці, відкашлявся, поклав пергаментну руку на пташині свої груди й тихо сказав: — Це він, Сорокін, мій слідчий… О десятій годині тридцять хвилин Валерія Юріївна Никодимова зайшла до кабінету свого начальника з текстом телекса у Нью-Йорк. Адресат — Джозеф Дейвід; американця спішно викликали на переговори про концертне турне радянських акторів по-Сполучених Штатах. Об одинадцятій сорок Костенка підвезли з Петровки додому — відключитися хоч на кілька годин, не спав цілу ніч. У дворі було чисто; в під’їзді також; але погляд його — тренований, всепомічаючий, особливо в ситуаціях екстремальних — чомусь затримався на дерев’яних дверцятах, що закривали електричну й телефонну розводку на сходовій клітці. Костенко навіть не збагнув, що його кольнуло; зайшов у порожню «квартиру, прочитав Маняшину записку про те, що і в якій послідовності треба підігріти, виніс табуретку на сходову клітку («просто жах, яких слів попридумували, га! самі себе до тюрми підштовхуємо — «клітка»; яка ж у нас страшна, безпросвітна доленька»), обережно став на неї, прочинив зелененькі дверцятка ширше й зразу помітив біля своєї розводки маленький пластмасовий присосочок; надів окуляри, витер сірника; «Мейд in Гонконг»; («оце так номер! Значить, і мої розмови пишуть?! Хто?!») …Разом із Строїловим приїхав експерт з НТВ; поки дивився присосочок і «пальчики», капітан, випивши чашку дуже міцної кави (безсонна ніч зробила його обличчя сірим, під очима залягли глибокі синьо-жовті круги, очі немов провалились, так буває у здорових людей з тяжкого похмілля), мовив, хрустко потягшись: — Заїжджав ваш знайомий Ромашов, з комітету, сказав, що нам висилають усі матеріали слідчої справи на Сорокіна… Пістолет у нього був… Саме «Зауер»… Подарував його сам Абакумов… Забрали при арешті, де він зараз — невідомо. … Подзвонили з Петровки: — Добрий день, товаришу полковник, це черговий по… — Я сплю, — перебив Костенко, — подзвоніть через дві години… — Та до вас же капі… Костенко обережно поклав трубку на важіль, пояснивши: — Не треба знати тим, хто нас слухає, що капітан Строїлов зараз у мене… Цікаво, чи визначить експерт, куди підтягнуто цей телефонний жучок? Чи він може передавати текст моїх розмов на відстані? Виявилося — на відстані до кілометра; сиди собі в машині й катай на диктофон. Ну бандити пішли! Ну технічна оснащеність! Сищикам би таку! Костенко зайшов до сусідів, звідтіля подзвонив на Петровку; черговий повідомив, що «Злий» (так називали Сорокіна у зведеннях зовнішнього спостереження) був прописаний на Парковій під прізвищем Вітман; після пробіжки був дома, нікого не приймав, щойно вийшов з квартири, зараз приїхав у Безбожний провулок, до Пшонкіна Бориса Михайловича, літератора…  



О другій годині подзвонили з Ярославля: фотографії Никодимова й Страхова, передані по фототелеграфу в редакцію обласної газети, показали тій бабусі, в якої зупинялись слюсар кооперативного гаража Окунєв і його невідомий супутник. Бабуся (Цибуліна Ганна Максимівна) пізнала Геннадія Страхова, саме він приїздив разом з її покійним постояльцем. Але після того як до неї зайшли сусідки, свідчення змінила, сказала дільничному, що це не точно: «могла й помилитись, очі вже старі, сліпі»…  

О третій годині Строїлов зібрав оперативну параду; перед тим як доповідати високому начальству, вирішив зв’язати всі епізоди воєдино, якнайретельніше опрацювати версії, перше слово надав Костенкові. Той підвівся, подивився на членів оперативної групи (зовсім ще хлопчиська, обличчя хороші, з такими можна йти в розвідку; куди тобі в розвідку? відходив; а може, ще ні?), тяжко зітхнув і, спитавши у капітана дозволу закурити, почав доповідати: — Я вдячний нашому керівникові, капітану Строїлову, за надану можливість поділитися своїми міркуваннями по тому вузлу проблем, який ва… нам треба буде розв’язати… А не вийде — будете… будемо рубати… Отже, перший огляд квартири Зої Федорової, проведений дванадцятого грудня вісімдесят першого року, показав, що в кімнатах не було слідів боротьби, насильства і пограбування. Обстановку у шафах і тумбочках не було порушено; знайдено дорожні коробочки з-під перснів з товарними ярликами — від тридцяти до трьохсот п’ятдесяти карбованців, вилучили дванадцять касет, що були в ужитку, — лежали в тумбочці коло, ліжка, знайшли ощадну книжку на ім’я Федорової — вклад сто дев’яносто сім карбованців вісімдесят дев’ять копійок… У стінці — при ретельному огляді — знайдено ще дві касети, «Лоу Войс» і «Панасонік»; кулон жовтого металу з білим каменем, брошка, перстень. З журнального столика вилучено відбиток пальця на дактилоскопію. В кореспонденції її а піаніно знайдено чотириста сорок карбованців; десять золотих коронок; біля балкона знайшли вироби з білого та жовтого металу: шість пар запонок, підвіску, сережки, персні, браслети… Щось іще було — точно не пригадую… Наступного дня огляд квартири продовжили… Знайшли конверт, де було дві тисячі карбованців, ще кілька перснів, гарнітур — браслет, два персні і кулон… Отже, версія пограбування мала відпасти сама по собі… Але хтось зверху наполягав опрацьовувати саме цю версію… Чому? Не можу відповісти… Незадовго до загибелі Зоя Олексіївна одержала листа… Розпечатавши його, вона знайшла свій портрет із журналу — з виколотими очима; там же була записочка: «брудна американська підстилка, тебе жде саме така смерть за зраду Батьківщині!» Невдовзі вона одержала ще один свій портрет з ідентичною запискою… Запам’ятайте, вистрілили їй у потилицю, куля вийшла через око… Однак версію політичного вбивства нам опрацьовувати не давали… Один співробітник ВЦРПС, якого я допитував, — він кілька разів заходив до Зої Олексіївни — викривав її у своїх свідченнях: «Я слухав розмови тих людей, що в неї збиралися, — про тортури, розстріли й муки у так званих «сталінських таборах» і ніби занурювавсь у бруд. Якось я не витримав і сказав: «Як вам не набрид сморід минулого?!» У відповідь на це вона обізвала мене донощиком і сексотом… Більше я в неї не був…» Одна на допиті показала: «Федорова дуже погано говорила про товариша Сталіна — навіть після того як скинули Хрущова і знову почали писати правду, яким великим стратегом був Йосиф Віссаріонович. І взагалі в неї занадто часто бували якісь дивні типи… Одного разу я в неї зустріла бридкого єврея з довгим носом… Може, її сіоністи вбили?» Строїлов усміхнувся, процитувавши злу епіграму на одного літератора: «І сам він горбатий, і вірші горбаті, а хто ж винуватий? Євреї винуваті». Костенко кивнув: — І все-таки ми й цю версію намагалися опрацювати… А от її квартиранта, соліста ансамблю пісні й танцю МВС, якогось Геннадія Семеновича, нам вдалося допитати лише один раз; згори тисли: «досить, набридло, не туди гнете»… Він твердив, що познайомила його з актрисою — ще в сімдесят сьомому році — адміністратор московського естрадного об’єднання товариства сліпих, а в мене були відомості, що саме цю адміністраторку хтось обачно до соліста підвів… Хто? Я вийшов на Краснодарський слід, тоненький, пунктирний, але — багатообіцяючий… та з Краснодара подзвонили керівництву, найімовірніше Медунов: «Не чіпайте чесних людей»… Я не стомив вас, товариші? Відповіли, як школярі, заворожені, одним подихом: — Ні! — Гаразд, — похмуро всміхнувся Костенко, — підемо далі… Від цього самого квартиранта Гени я вийшов на якогось «Олега» і «Вікторію Іванівну» із Свердловська… Начебто вона — працівник Ювелірторгу, дістала Федоровій гарнітур за п’ятнадцять тисяч карбованців, саме на ту суму, що актриса виручила, продавши свою дачу… Але ж, судячи з огляду місця вбивства, гарнітур цей не було вкрадено… Мені й цю лінію обірвали — не наказом, звичайно, а, як казав великий кормчий, «тихою сапою»… Ну й, нарешті, головне, «Олег»… Чи той це був «Олег», котрого називав квартирант, чи ні, з’ясувати не вдалося — не дали. Про цей епізод я говорю вам першим… Час настав… Не тому, що гласність, а через те, що сталося в Москві за останні дні… Отже, «Олег» цей був артистом, гастролював від Москонцерту, їздив з циганськими ансамблями, з грузинськими, вірменськими і, здається, ще з єврейськими та молдавськими… «Олежек» говорив — і я цю інформацію мав, — що його друг Борис Буряца, артист Великого театру, продав одному з тузів кримінального світу, скупникові краденого, якомусь там «Федору Михайловичу», кулон роботи Фаберже за двадцять п’ять тисяч… А один студент Ленінградської духовної академії розповів, що у Бориса Буряци є покровителька дуже важна і впливова на ім’я Галина Леонідівна і що дома в нього зберігається на мільйон карбованців антикваріату й пістолет, схожий на «Зауер»… Я цю інформацію послав своєму начальству… Ті перекинули по інстанції; минуло години три, й мене висмикнули: «віддайте матеріали». Я заперечував — мовляв, це не за правилами, я ще не збагнув тоді, про кого йшла мова; вліпили догану, інформацію відібрали… Але ж пам’ять відібрати не можна… Отже — я пам’ятаю… А наступного дня я ще одне повідомлення одержав: той же «Олежек» говорив друзям, що про Зою Федорову, про те, хто її оточує, поінформований Борис Буряца… Отак от… А він, Борис, після скандального арешту, пов’язаного начебто з викраденням брильянтів у Ірини Бугримової, приборкувачки тигрів, і досить швидкого звільнення з-під арешту прожив недовго — десь під час поїздки, чи не в Краснодарському краї?! — раптово занедужав, потрапив на операційний стіл і помер зразу, а був же ще молодий чоловік, усі свої таємниці забрав із собою, а їх було багато, ох як багато… І я їх знаю… Костенко знову витяг сигарету, перепрошуючи, глянув на Строїлова; той знизав плечима: — Владиславе Романовичу, не ставте мене в незручне становище, ви тут старший… Костенко закурив і, сильно потерши потилицю, вів далі: — Тепер давайте подивимось, що сталося десять днів тому… Все йшло б, як ішло, якби не підійшов до мене чоловік, який відрекомендувався Хрінковим Емілем Валерійовичем… Ну підійшов, ну запросив попрацювати в кооперативі, ну назвав нашого спільного знайомого Мишаню Яструба… Все це дрібниці, якби я не побачив у його машині Давидова, якого допитував у справі Зої Олексіївни, — розмовляв я з ним на свій страх і риск, без протоколу, бо він крутився навколо Буряци і його товаришів, а також «дами-покровительки»… І коли я прийшов сюди — подивитися, що лишилося від справи Федорової, — з’ясувалось, що Давидов цей тепер став «Дейвідом», до того ж напрочуд швидко, без будь-яких перепон махнув до Америки — через місяць після вбивства… За нього, як я з’ясував, поклопоталися: згори була вказівка, чи то від Щолокова, чи то від когось іще… Ясно? Ось тому я й запросив дані на Хрінкова. Але того, що до мене підійшов, у столиці серед «хрінкових» не виявилося… Довелося виготувати робот; спочатку робота впізнав Мишаня Яструб: «садист-слідчий, заарештували в п’ятдесят сьомому, били смертним боєм у Саблазі, називали Хріном»; потім упізнав генерал Трехов, який і Зою Федорову звільняв, і слідчого її саджав… Я, саме я, попросив Яструба знайти мені підходи до Хріна, котрий назвав «свій» кооператив… А випадкова у цьому кооперативі працювала подружка Мишані, і, мабуть, Яструб знайшов — найімовірніше через Людку — ці самі підходи, за що його і вбили… І Людку — також… Практично одночасно… А потім — прибрали слюсаря гаража Окунева, де зберігалася машина, з якої знімали номерний знак… До речі, також був у Саблазі… А потім батечко нашого керівника, генерал Строїлов, назвав прізвище робота — підполковник колишнього КДБ Сорокін, Євген Васильович. Тому я ще раз і. ще раз запитую себе: чому Федорову не пускали в гості до дочки? Хто саме? Вона не хотіла емігрувати, мріяла побачити дочку й онука — всього лише. Чому раніше її пускали в Штати, а потім зробили злобною відмовницею? Я питаю себе: чому через вісім років після вбивства актриси до мене — цілком конспіративно, відчувається професіонал — підійшов Хрінков, він же Вітман, він же Сорокін, який мав пряму причетність до тієї трагедії, яка, зрештою, й розметала її сім’ю? Чому разом з ним був Дейвід, зав’язаний на Бориса Буряцу? І тих, хто його оточував, підтримував, спонукав? Я питаю себе: чому в квартирі Федорової було так багато магнітофонних касет? Я подивився книжку Вікторії Федорової «Дочка адмірала». Чому мати не розповіла їй про те, що вона звернулася з проханням звільнити її батька до Сталіна? Саме до Сталіна, а вже потім виник Берія… Це мені підтвердив і народний артист Юрій Медведєв під час нашої розмови, це саме він повторив і на допиті у інспектора карного розшуку 40-го відділення Карасьова — п’ятого лютого вісімдесят другого року… Багато свідків говорили, що Зоя Федорова жила досить скромно, але, як кожна мати, мріяла допомагати дочці й онукові — тому так багато гастролювала, — потрібні були гроші… Купувала — для цього ж — золотце та камінчики… Так говорили — фактів немає… Друг Федорової, якого допитував той же інспектор Карасьов, — вони разом знімалися в картині «Іван Нікулін, російський матрос» ще в сорок третьому році — підтвердив, що Вікторія за свою книжку одержала в Штатах двісті двадцять п’ять тисяч доларів, нестатків не відчувала… У одного з допитаних письменників прохопилася фраза, що під час поїздки до дочки Зоя Олексіївна мала намір подати до суду позов на батька Віки адмірала Тейта — нібито він використав її одкровення, опублікувавши їх без її на те згоди: у разі позитивного рішення суду вона одержала б сто тисяч доларів неустойки… Ця лінія також не одпрацьовувалась… А втім, це зрозуміло: ми не входимо до Інтерполу, дикуни… Знову запитую себе: навіщо я, знаючи про справу Зої Федорової більше за інших, знадобився Сорокіну й Джозефу Дейвіду? Дивний симбіоз садиста з колишнього КДБ і так званого імпресаріо з Нью-Йорка… До того ж — знадобився я їм невдовзі після того як вийшов у відставку, на пенсію, аж ніяк не «райську», а всього лише полковницьку. Ну а все подальше вам відомо… І про те, як за мною поставили спостереження, і жучок до телефону, і як дзвонять до генерала Строїлова, дивно дзвонять, почерк відчувається певний, манера сорокових років, абакумовсько-рюмінська школа нагнітання жаху, розладжування людської психіки. Сорокін, він же Хрінков, він же Вітман, — під контролем, Никодимови — також, никодимовські бойовики — виявляються; спостерігачів, що за нами топають, з’ясовано; версія вбивства слюсаря гаража Окунева опрацьовується… І — головне: ждемо прильоту Дейвіда. Як з ним побудувати комбінацію? Чи — одразу брати? Але ж Міністерство закордонних справ не дасть — доказів немає, я на їхньому місці теж був би проти… Що накажете робити? Строїлов обережно кашлянув, прикривши рот вузькою долонею: — Мабуть, спочатку ви розкажете, як вам пощастило вийти на адресу квартири Вітмана-Хрінкова-Сорокіна, Владиславе Романовичу… Він дивився на Костенка, не мигнувши оком, обличчя було недвижне і бліде — аж синє. Старий дурень, подумав стомлено Костенко, коли ж ти відучишся влюблятися в людей з першого погляду? Мало собі лоба бив? Ну, відповідай; закладай Артиста, зраджуй його, він же тобі вірить, як Богу, а Богу все прощають, навіть зраду…  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   16


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка