Юліан Семенов таємниця кутузовського проспекту



Сторінка16/16
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.45 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

21



 

Пшонкін припав до вічка: молодий чоловік у поношеному синьому костюмі стояв біля дверей і повільно масажував ліву половину грудей. — Хто ви? — спитав Пшонкін. — Я з Літфонду, з приводу розширення житлової площі… — А я не писав заяви… — Я всіх московських письменників обходжу, товаришу Пшонкін… А взагалі, як хочете, звісна річ… Пшонкін відчинив двері, впустив чоловіка і, підштовхнувши ногою розтоптані тапочки, пробурмотів: — Дивіться. — Спасибі… Тільки вам варто було б поцікавитися моїм посвідченням. У місті, знаєте, неспокійно, грабіжники шастають… Пшонкін шарахнувся від нього: — Навіщо ви таке говорите?! — Це правда, — відповів чоловік і, простягнувши Пшонкіну «мурівське» посвідчення, відрекомендувався: — Полковник Костенко з розшуку. — А в чому справа? — Пшонкін завмер. Не відповівши йому, полковник витяг «вокі-токі» й глухо пророкотав: — «Другий», я у «Травкіна», займайте всі точки, «хлопчики» вже під’їхали… Пшонкін метнувся до кімнати й схопив телефонну трубку. — На Петровку дзвонити не треба, — полковник поклав долоню на важіль телефону, — я щойно звідти. Сядьте, я ж вам показав посвідчення… Я прийшов, щоб урятувати вас… — Від к-к-к-кого? — Ви здогадуєтесь, Борисе Михайловичу… — Еміль? — Так. — Я від-ч-ч-чував… — Ви ж не заїкались раніше… — Це від страху… — Не бійтеся… Ті, кого він прислав, аби вас пристукнути, під нашим контролем… Будь ласка, зберіть усі чернетки, заготовки, сторінки, які у вас лишилися від роботи над його рукописом… — Та в мене майже нічого немає, він усе забрав… зараз, одну хвилиночку… Я давно його з-зрозумів, товаришу… Як вас, до речі? Памороки забило… — Полковник Костенко… Начальник відділу по боротьбі з особливо небезпечними злочинами… Давайте, Борисе Михайловичу, швиденько, я допоможу вам… До дверей, коли подзвонять, не підходьте, я сам відчиню. — Звичайно, звичайно, товаришу Костенко… Я розумію, спасибі вам… Як то к-к-кажуть: жовті обличчя, револьвер… Ах, та це навпаки, червоні обличчя, револьвер жовтий, моя, так би мовити, міліція… — Час, Борисе Михайловичу. — Начальник відділу по боротьбі з особливо небезпечними злочинами поклав руку на плече Пшонкіна. — Час дорогий, давайте збирати документи… — Зараз… Одну хвилиночку, ви мене здорово н-н-налякали… Сигаретки немає? — Я не курю. І вам не раджу. Пшонкін відкрив книжкову шафу, вийняв дві папки: — Тут варіанти… Окремі епізоди… Знайшов д-дурня… Думав, я не зрозумію, що це про нашу любиму батьківщину… Теж мені, маскувальник, вважає, начебто круг нього самі дурні живуть… — А що в інших папках? — Там моє, товаришу Костенко. — Можна подивитись? — Будь ласка. Перегорнувши сторіночки, полковник відклав папку: — Якихось ще аркушиків не лишилось? — Зараз подивимось. — Пшонкін хапливо порпався в пачці списаних сторінок. — Немає, точно, не лишилось… Усе, що було, тут… Я ж відчував недобре, серцем відчував… А що ж він хотів зробити?! Він хотів під гестапо наші славні органи підсунути! Я, звичайно, не одразу це збагнув, у процесі творчості, але все-таки — зрозумів його підступний задум! — Борисе Михайловичу, час… Черконіть, будь ласка, ось що: «Я передав текст рукопису полковникові Костенку Владиславу Романовичу»… Дата… Підпис… А я вам залишу розписку… — А навіщо писати? Я ж вам усе передав? Передав. Не треба зайвої писанини розводити, не треба… — Інакше я не зможу долучити матеріал до справи… Зрозумійте мене правильно… Крім вдячності ми нічого до вас не маємо, Борисе Михайловичу… Ви повелись як справжній патріот… — Я не хочу бути свідком… Я взагалі ні до чого не хочу торкатися… Почнуться розмови, всякі там виклики, я систему не гірше за вас знаю… — Давайте я напишу свій текст, Борисе Михайловичу… Коли вас щось не влаштує, скажіть… Погляньте: «Я, полковник Костенко Владислав Романович, висловлюю подяку члену Спілки радянських письменників товаришеві Пшонкіну Борису Михайловичу за те, що вів зберіг доказові матеріали. Цим підтверджую, що товариш Пшонкін Борис Михайлович не може вважатися свідком у цій справі, бо він проводив пряму літературну діяльність…» Згодні? — Ну коли в такому, як кажуть, смислі, тоді згоден… — Пишіть свій текст… — Значить, я думаю, так можна буде сформулювати, — Пшонкін узяв ручку. — «Передаю, полковникові Костенку Владиславу Романовичу тексти, які одержав з літературної консультації для надання допомоги ветеранові війни, їхньому авторові…» Годиться? — Цілком… Тільки дату поставте… — Саме дату ставити я й не хочу. — Чому? — А так… Спокійніше… Ви вже вибачайте… Либонь знаєте, як залякані люди… Страх у крові… — А лякати себе не давайте — от і не буде страху… Нехай без дати… Пшонкін поставив гілчастий підпис, підсунув аркуш полковникові; той кивнув: — Спасибі… Дозвольте мені ще раз подивитися ваші заготовки, нас цікавить кожна сторіночка з манускрипта… — Будь ласка… Шкода, що сигарети у вас немає, перенервував… Полковник укляк на колінах, відчинив дверцята шафи, витягнув усі папки, перегорнув їх дуже швидко, але водночас високопрофесіонально, впевнився, що Пшонкін сказав правду, архів невеликий, знову поглянув на годинник і пішов до дверей, немов відчувши, що саме зараз постукають. Так і сталося. Він припав до вічка; бойовики працювали точно, секунда в секунду, молодці; Пшонкін зараз зникне, один з найостанніших свідків, а взагалі, ключовий — торкався до роботи Великого Боса; записочка на ім’я товариша Костенка залишиться на столі, красива комбінація, оце так молодець, Великий Бос… І полковник відчинив двері, але в ту ж мить з квартири навпроти вивалили чотири хлопці, збили бойовиків, кинулися до нього й, поваливши, заломили руки для наручників, повторюючи неголосно: — Тихо, Никодимов, тільки тихо, кричати не треба, ніхто не допоможе…  

…Коли Никодимова й бойовиків затягли на кухню до обмерлого Пшонкіна — уся операція тривала менше як хвилину, — до квартири ввійшов Костенко. — Здрастуйте, — сказав він літераторові. — Костенко — це я… Чоловіка, який мав убити вас, звати інакше, він ніякий не полковник, бандюга на прізвище Никодимов… Розмову його з вами ми чули, вона записана на плівку, бодай яка, але все-таки техніка у нас є… Зараз сюди прийдуть експерти, рукопис і записочку вилучать, а вам нічого не загрожує. Никодимов правду сказав, він карний кодекс знає, готувався заздалегідь. Я зараз поїду, тому хочу спитати лише про одне… — Я п-п-при ньому не відповідатиму, — Пшонкін кивнув на Никодимова, що лежав на підлозі обличчям униз, руки за спиною в наручниках, нерухомий. — Чому? Він тепер на п’ятнадцять років — у кращому для нього випадку — загримить, отже, не бійтеся, він уже не є небезпечним… Пшонкін похитав головою: — Не відповідатиму… — До кімнати вас можна запросити? — Посвідчення покажіть… Костенко вийняв свою пенсійну книжку; Пшонкін довго нишпорив вибалушеними очима по рядках, потім похитав головою: — Та ви ж відставник… Костенко обернувся до одного із строїловських сищиків: — Покажи-но йому своє посвідчення, синку… Тільки після цього Пшонкін вийшов з кухні; Костенко присів на підвіконня й, закуривши розкришену сигарету, жадібно затягся: — Послухайте, ваш знайомий Еміль Валерійович наладивсь у мандри… І це для вас небезпечно… Він дізнається, що Никодимова взяли і тому ви лишилися живі… Коли хочете, щоб ми допомогли вам не загинути — а це цілком реально, — постарайтесь згадати: як, за яких обставин і через кого ви познайомилися з «ветераном війни і героєм-розвідником»? — А при чому тут «наладивсь у мандри» і як я з ним познайомився? — При тому, що нам його треба знайти… Тільки ви знаєте, що було в його справжніх записах і що він просив вас з них зробити. Таким чином, ви можете претендувати на співавторство, а він уклав контракт на сто тисяч доларів… Ясно? Тому ви йому небезпечні… А нам, щоб його взяти — до речі, за інші справи, — треба знати його знайомих, ті місця, де він бував, машини, на яких їздив, улюблені фрази, манеру їсти й пити… — Хтось з наших літераторів нас познайомив… Хто — убийте, не пригадую… — Де? — На Герцена, в кафе, що навпроти ТАРСу… — Коли? — Два роки тому… Приблизно так… — Ви там з ним часто бачились? — Разів зо три… Він більше любив дома зустрічатись… — Тут? Чи в нього? — Тут. — У нього бували? — Один раз. — Коли? — У день знайомства… — Адреса? — Десь у провулочку… Будинок старовинний, красивий… — Адреса? — повторив Костенко. — Не пригадую… У центрі… — Він вас до себе привіз, бо ви були дуже п’яні? — Трохи… — Коли відправив додому? Вранці? — Ні, тоді ж, уночі… Він мені лише години дві дав відпочити… Потім договір уклали, він мене одразу в машину й посадив… А ті, що були в машині, мене кудись у Митищі відвезли, до ранку поїли, я й звалився… — Який договір підписали? — Про співробітництво… Я вже й не пригадую… — Якщо повозити вас по Москві, згадаєте будинок, де були? — Не знаю… — Яка в нього квартира? — Велика… Кімнати три, не менше… Або бреше, подумав Костенко, або Сорокін возив його на явку… У нього одна велика зала, ніяких там трьох кімнат немає… — З вікон що було видно? Пшонкін замислено перепитав: — З вікон? Щось було видно… Стривайте, начебто Білоруський вокзал… Костенко одразу згадав Нінель Дмитрівну, двоюрідну сестру Сорокіна, зіскочив з підвіконня, збентежений, поплескав себе по кишенях: — Скажіть, у вас сигаретки часом немає? Тьху, забув, — він посміхнувся, — той Костенко вам курити не рекомендував… Поїдете зі мною, шукатимемо будинок коло Білоруського, це вам треба більше, ніж мені, їдьмо! …А Сорокін усе-таки тікатиме поїздом, зрозумів Костенко; він нас заплутав своїм авіаквитком; ну, гадина, невже чкурнув уже?! Попросив хлопців зв’язатися з Комітетом, нехай підключать прикордонні станції; кинувся до машини; Пшонкін дріботів за ним, якось неприродно крутив шиєю, немовби йому тиснув комірець сорочки…  

…Костенко сидів закам’янівши, не спускаючи очей з Пшонкіна: той очманіло витріщався на будинки довкола Білоруського вокзалу, раз у раз відривався, прислухаючись до телефонних розмов, які полковник вів у машині; він відчував, як йому передається нервовість цього сивого чоловіка, хоч зовні той був зовсім спокійним; згадати нічого не міг, усі будинки здавалися йому однаковими. Костенко допоміг йому: — Ви як туди добиралися? — На машині… — Дуже були п’яні? — Тепер це не карається… — Чим він вас частував? — Коньяком. — Сам пив? — Дуже мало… «Мадеру»… — Закушували? — Так… Він мені шашлик узяв, а сам ікру їв… Спочатку холодець попросив, а як відповіли, що немає, то порцій п’ять ікри замовив… — А вас хоч ікоркою пригощав? — Я її не їм… — Чому? — З жалості до народу… — А шашлик — можна? Без жалості? — Стривайте, — Пшонкін прилип до вікна, — а чи не цей? — Зупинитись? — Так… їй-богу, цей! І під’їзд наче той, четвертий поверх, я східці лічив, ліфта немає… Костенко зразу подивився на будинок, що стояв навпроти; відселили для ремонту, багато пустих квартир, вікна відчинені; спитав по рації, де ЖЕК, і попросив шофера гнати туди — з сиреною. Начальника ЖЕКу на місці, звичайно, не було; головний інженер, як пояснила секретарка, поїхав на нараду, заступник на дільницях. — Хто може під’їхати зі мною до Білоруського? — спитав секретарку. — А ви хто такий? — З карного розшуку. — Зверніться завтра, скоро робота закінчується… — Завтра? А якщо вас сьогодні бандюга пограбує? — У мене нічого брати. Нещасна країна, вкотре вже подумав Костенко, нікого ніщо не хвилює, ждуть манни небесної.:. А що вони можуть у цьому затхлому ЖЕКу, заперечив собі Костенко. Якби їм дозволили діяти, підвали освоювати, горища та перші поверхи… Та де там! Вони нічого не можуть без наказу згори, без дозволу десяти інстанцій… На Заході те, що у нас називають ЖЕКом, — дуже багата установа, з комп’ютерами, своїм баром, прекрасними меблями, люди відповідають за житло, що може бути престижнішим! А в нас? Усе проциндримо, навіть тепер, коли бодай щось можна, все одно нікому нічого не можна… — Послухайте, панночко, — настроївшись на ліниво-байдужний темпоритм секретарки, вів далі Костенко, — ви… — Я вам не панночка! Ви ж у громадському місці знаходитесь. — Як накажете до вас звертатися? — Як усі нормальні! «Жінко»! Ви що, з неба впали?! Усі нормальні люди звертаються — «жінко», а ви хіба — виняток?! Костенко важко подивився на неї, відчуваючи, як усередині збурюється шалена лють, але потім помітив її розтоптані туфлі, заштопану спідницю, підпоясану драною пуховою хусткою, спортивну кофту, яка спотворювала й без того жахливу фігуру, і серце його защеміло тужливим, пронизливим болем… Поплескавши себе по кишенях, він знайшов брудну таблетку валідолу, кинув її під язик і тихо вийшов із затхлого напівпідвалу… …У відділенні міліції узяв двох співробітників; і оперативник карного розшуку, і співробітник з відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності та спекуляцією, слава богу, були в цивільному; по дорозі пояснив суть справи; вороток був у шофера, бінокль лежав у чемоданчику Строїлова, у нього там і фотоапарат був, і блокнот, і маленький диктофончик; нещасний хлопець, як він там? — Борисе Михайловичу, а хто в тій квартирі ще був? — спитав Пшонкіна. — Не пригадую… Начебто нікого… Духами пахло… — Чоловічими? — А хіба такі є? — Є… Картини, фотографії на стінах були? — Були… Багато… — Які-небудь запам’яталися? — Начебто… Стривайте… Картини були старовинні, не російські, з купідончиками… А фото… Там багато танцюристів… У танцюристок… Довгоногі всі, соромітно одягнені, не по-нашому… Костенко обернувся до оперативника карного розшуку: — Які тут балерини живуть? — Зараз запитаємо, — відповів той, — коли дасте трубочку… Нібито тут кілька артистів жило, ми придивлялися, були сигнали, що на них наводки клеїли, але потім як відрізало, ми ще дивувалися — у чому ж справа? — Чи не живе тут одна якась Ірина Василівна, дівоче прізвище Лазуркіна? Була солісткою балету в ансамблі метрополітену? Опер посміхнувся: — Іноземка? Коли не на дачі — живе, я її знаю…  

…Вони висадили Пшонкіна коло метро, відкрили чорне парадне, оперативник залишився на сторожі — а то якийсь ентузіаст прибіжить, або, ще гірше, постовий, почнеться скандал, бумагу вимагатимуть, у нас миром розмовляти не вміють, як тільки щось, зразу істерика, громадянська війна, а не розмова; зійшли на запилене горище; Костенко втиснувся в окуляри бінокля, розглядаючи квартири, починаючи з цоколя, — літератор від страху очманів, «четвертий» поверх йому міг приверзтися. Вікна цоколя були запнуті шторами; на другому з обшарпаної стелі звисала засиджена мухами лампочка; було щось безнадійне в цих старовинних дротах, плетених, як коси, — такі дівчата плели, поки новий фасон не укоротив світ; тепер тільки співаки з косами ходять; боротьба статей — куди там класовій! Меблі в кімнатах були старі, різностильні, стіл без скатерті, попалений утюгом, чи не швачка живе? Убогість, трущоби! У сусідній квартирі кімнати були заставлені м’якими кріслами, невеличка жінка в довгому халаті, обшитому хутром, сиділа проти величезного екрана дивовижного телевізора; на одній сходовій клітці дві долі; розбите суспільство! На третьому поверсі у правій від прольоту квартирі робили ремонт; три маляри сиділи на перевернутих відрах, диміли цигарками й випивали по чарчині; на підлозі, застеленій газетами, стояла пляшка, лежала хлібина, три огірки й кілька плавлених сирків; жінка в робі змивала старі шпалери; ми стали суспільством, де працюють лише жінки, подумав Костенко, поки ще працюють; скоро, мабуть, і вони відучаться. «Червоний молот, червоний серп — це наш улюблений герб, хочеш жни, а хочеш куй, все одно одержиш х…»; скільки за цей віршик давали сорокіни? Здається, вісім років каторги; що ж, за правду треба платити… На четвертому поверсі тільки в двох вікнах горіло світло; було видно багату люстру, рояль і стіл. У другій кімнаті виглядав край тахти; на ній — ноги чоловіка; на туфлях золота пряжечка; такі ж лайкові черевики були на Хрінкові того дня, коли він підійшов до Костенка коло бібліотеки. На паркеті стояла пляшка «Боржомі» й гофрована тарілочка з холодцем з кулінарії; оце так Лібачов-молодший, оце так пам’ять, га?! Мій пацієнт страшенно любив холодець, голубчику ти мій… — Дивіться за ним, — Костенко передав бінокль «обехеесівцю» й витяг з кишені фотографію Сорокіна. — На тахті лежить цей чоловік. Я зараз повернуся… Він не зразу встав; вийняв сигарету, ткнув її в рот, але не прикурив; вогник запальнички ввечері подібний до далекого пострілу: почути — не почуєш, але досвідчене око вмить зніме стеження. Я вимагатиму від нього свідків, які довели б, що він був з ними в день убивства Миіиані й Людки, думав Костенко, відчуваючи, як дедалі частіше колотиться серце; напевне в нього є вже такі свідки, відповіді заздалегідь зрепетировані, майстер писати сценарії, школа… І я відчалю, бо не буде доказів… А палець Варенова на Людчипому пояску? Викрутиться: «Я з нею спав, роздягав її, поясок знімав, тієї ночі, коли її вбили, гуляв з нею в ресторані, одвіз додому, більше не бачив, не пришивайте мокрухи, я не по цьому ділу». Що далі? Вбивство Строїлова? Ще невідомо, що покаже розтин… Потім, Рудий з кафе «Відпочинок» не був прямо зв’язаний ні з Никодимовим, ні з Вареновим, там довгий ланцюжок… Напад на Пшонкіна? Як такого факту не було… Спроба? Доводьте, «мусори», з шкури вилізай, Костенко! Добре, а показання Дейвіда? А що в них кримінального? Сорокін писав книжку про Зою? Писав, не заперечую, я ж був її слідчим, тепер зрозумів, що служив нелюду, вирішив спокутувати свій гріх, розповісти світові правду… Хто її вбив? Шукайте… А я тут при чому? Не треба застосовувати недозволені методи ведення слідства, засуджено історією… А управління? Група експертів? А він спитає: «Де докази? Записана розмова? Та вона ж склеєна з окремих слів, лажа… Доведіть! Факти на стіл, письмові документи. Та й потім, — запис розмови — не доказ… І кіпо ваше — лайно, йому віри немає, у нас демократія». За ними стоять могутні люди з Системи, будуть вигороджувати, незримо тиснути, впливати, радити, нагадувати про рятівний для них тридцять сьомий рік, настроювати проти слідства юрбу: «Знову міліція починає злочинство»… А хіба мало у нас таких, котрі мріяли б повернутися до злочинства, спитав він себе, щоб розкрити справи й одержувати за це позачергові зірки?! їм аби тільки дозволили, все миттю порозкривають, виб’ють будь-які показання, аж кістки тріщатимуть! «Немає нічого страшнішого за російський бунт, кривавий і безглуздий…» А слідства? Сталінські слідства, які стали звичними? «До бунту тільки ті закликають, кому своя шийка — копійка, а чужа голова не варта й півшага»… А в слідстві? Про Сорокіна вже багато хто дізнався… Кладемо перед ним, — якщо вилучимо, манускрипт про мафію… А він ліпить: «Йдеться про американців, тут же немає імен, ініціали… Докажіть, що це Росія…» Добре, а різні паспорти? І Вітман, і Айзенберг, і Хрінков. А де ж Сорокін? А він: «Узяв прізвище дружини, хіба це злочин?» Ні, це аж ніяк не злочин. Але чому Хрінков і Вітман? А в нього заготовлено: «Ми — країна, яка не вміє прощати. Із статтею, за якою взяли Сорокіна, він не жив би у Москві, ізгой… Побудуємо правову державу — повернусь до самого себе, Сорокіна…» Звичайно, років два за порушення паспортного режиму можна потягти, але ж тепер паспорти збираються скасувати, вискочить… Якщо його відпустять через недостатність доказів — а їх справді мало, — що буде з строїловськими хлопцями? Вони ж зовсім зневіряться в тому, що в цій країні є справедливість… Несправедливий закон — що може бути страшнішим?! Отже, заперечив він собі, ти можеш присвоїти собі функцію справедливого законодавця? Ти не маєш права цього робити, Костенко. Дорога в пекло вимощена благими намірами… Він примусив себе побачити обличчя генерала Строїлова — безкровне, коли його повалили на підлогу. Ти й це можеш простити Сорокіну, спитав віп себе. Коли ти можеш і це простити, тоді сідай у себе на кухні й не висовуй пику на вулицю, щоб не зустрічатися з людськими поглядами… Правильно написано: не бійтесь ворогів, вони можуть тільки вбити вас, не бійтеся друзів, вони можуть тільки зрадити; бійтеся байдужих, з їхньої мовчазної згоди відбувається і зрада і вбивство… Костенко спустивсь у двір, кивнув оперативникові, мовляв, шухарі, й вийшов на привокзальну площу. По дві копійки в кишені не було: простяг кіоскеру «Союздруку» двадцятикопійчану монету: — Будьте ласкаві, розміняйте. — Я вам не розмінний пункт! — Дуже прошу, товаришу… — Сказав — ні! По-російськи не розумієш?! Костенко оглянувся; бабуся в хусточці торгувала квітами, залишилося три букетики. — Матінко, двадцять копійок не розміняєте? — Яка я тобі «матінка»?! Сам дід! — Не сподобився поки… Ви мені за двадцять копійок хоч дві штучки дайте по дві копійки… — З цього й починав би, — бабуся взяла в нього монету й простягла по дві копійки. — Всяка людина за кожен рух свій резон мусить мати… Костенко підійшов до автомата, зняв трубку, довго держав її в руці, а потім повільно опустив монету; знову поліз по сигарети; сунув кришево в рот, покрутив у запечених губах, потім витер сірника, прикурив, затягся кілька разів так глибоко, що, здавалося, він проковтнув дим, і лише після цього набрав номер. Відповів сухий чоловічий голос. — Товариша Шинкіна, будь ласка, — сказав Костенко, покашлюючи. — Хто просить? — Я щойно з Краснодара… Він чекає на мій дзвінок… Шинкін узяв другу трубку: — Слухаю… — Йосип Михайлович? — Так. Хто це? — Ви знаєте, що Сорокін сьогодні від’їжджає в Берлін? — Який Сорокін? — Візьміть ручку й запишіть його адресу… Готові? — Я нічого не розумію… — Диктую. — Костенко двічі назвав адресу іноземки й дав телефон квартири, з’ясований оперативником ще з машини. — Записали? Ви знайдете у Сорокіна дві плівки — це копія його рукопису: «Управління. Зв’язки. Люди. Методи». Якщо протягом години його не візьмуть ваші люди, я не відповідаю за наслідки… У квартирі є чорний хід. До побачення… Повернувшись на горище, Костенко спитав оперативника: — Не рухався? — Встав, узяв сигарети й знову ліг… — Він? — Костенко кивнув на фотографію Сорокіна. — Схожий, тільки він не сивий, а чорний, і з вусиками… — Значить, він… Добре… Тепер ідіть на площу й там на мене чекайте… Коли який шухер розпочнеться — почуєте… Зразу сюди — і в діло… Зброя з собою? — Звідки? Немає, звичайно… Нам же так просто не дають. — Чешіть у відділення й беріть… Одна нога тут, друга там…  

Як тільки Сорокіна — без галстука, розкошлатого по-клоунськи, попелясто-блідого (це було помітно навіть при тьмяному світлі вуличного ліхтаря) — троє здорованів упхнули в машину, Костенко клубком скотився по сходах, задихаючись кинувся на площу, стрибнув у машину й прохрипів: — До трьох вокзалів, по осьовій, з фарами! Вискочив з машини біля Ярославського, повторив: — Через дві години їдьте до Строїлова, зрозуміли?! Не раніше! Якщо Строїлов не відчинить, кричіть у двері, що я в Кратові, пасу!  

…У Кратові сіяв дрібний осінній дощик; пахло сосною; вітер — незримою долонею — ніжно гладив крони величезних дерев, і вони, немов волосся піддатливо-ласкавої жінки, шерхотливо колихалися з боку на бік. Костенко йшов до дачі Шинкіна не кваплячись, раз по раз спльовуючи під ноги: в роті пересохло, язик був мідний, і рот без упину наповнювався пінистою, гіркою слиною, противно. У багатьох дачах ще горіло світло; жалісливо, як проминула молодість, світилися низькі абажури, тепер таких немає; місяць був тьмяний, бо на нього весь час наганяло хмари, які сріблилися, щоб знову стати непроглядно-чорними, коли їх зносило в засинаюче небо. Машина, на якій вивезли Сорокіна, стояла біля воріт; потім — одна за одною — під’їхало ще три; проходжувалися високі люди в шкірянках; давайте, хлопці, кінчайте ваш розбір з катом, часу у вас обмаль, глядіть не запізніться, я дав вам сто двадцять хвилин, але й за це ви маєте сказати мені спасибі… Костенко сів на землю, відкинувся на стовп і заплющив очі; у скронях стукало, раз по раз починалися приступи гіркої нудоти; він сидів напружившись, вчепившись пальцями в мокру траву, й з нетерпінням ждав, коли ж на дачі Шинкіна пролунає постріл.  

notes

Примітки


1

«Царандой» — Міністерство внутрішніх справ Афганістану.



2

Від російського скорочення; «Министерство внутренних дел».



3

Від російського скорочення: «Московский уголовный розыск».



4

Головне управління карного розшуку МВС СРСР.



5

Управління карного розшуку Головного управління внутрішніх справ.



6

Управління охорони громадського порядку Головного управління внутрішніх справ.



7

КК — Кримінальний кодекс.



8


Управління карного розшуку.
Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка