Юліан Семенов таємниця кутузовського проспекту



Сторінка13/16
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.45 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

17



 

…Приїхавши до себе в Поволжя, влітку тридцятого року, Михайло Андрійович Суслов, двадцятивосьмилітній викладач марксизму-ленінізму, якого послали просвіщати молодь одразу після того, як вигнали з Політбюро Бухаріиа й Рикова і виключили з партії Троцького, Каменева, Смирнова, Зінов’єва, Радека, Крестинського, Раковського і Преображенського, побачив у рідному селі такий голодний розор, що його пройняв жах; ночами рубали яблуневі садки, розбирали хати засланих на сибірську каторгу справних хазяїв, наречених нині «куркулями», й вивозили у степові сховища те, що лишалося ще в засіках. Дядько, який віддав Мишаньку в церковно-приходське училище (мріяв направити по духовній лінії кмітливого хлопчика), говорив тихо, раз по раз оглядаючись, хоч сиділи на призьбі: — Вимре російське село, племіннику… Ти ж до влади близький, донеси правду: мор наближається… У селянина своє відняли, він на чужій землі працювати не зможе, ти ж Біблію знаєш, проти єства не підеш, загине Русь… Повернувшись до Москви, Суслов засів за вивчення партійних документів, заново проконспектував роботи Сталіна і лише після цього написав йому листа, у якому доводив необхідність найсуворішої боротьби проти затаєних опозиціонерів, що каламутять воду, збивають з пуття колгоспника, який тільки-но почав прилучатися до соціалізму. Його охопило піднесене, дивне почуття, коли писав свій лист, бо розумів, що він має визначити його долю на багато років уперед; він абсолютно точно зрозумів, що Сталін — найдивовижніший в історії людства ренегат, бо виписав на окремі аркушики окремі цитати з його виступів тільки протягом двох років, коли Сталін — круками Бухаріна — знищив прихильників колгоспного ладу на чолі з Каменевим та Зінов’євим, а потім знищив Бухаріна, послідовного противника закабалення селянина. …У двадцять шостому, валячи Троцького, Каменева і Зінов’єва, генеральний секретар говорив: «Індустріалізацію країни можна провести лише у тому разі, коли вона спиратиметься на поступове поліпшення матеріального становища більшості селян…» «Чим була сильна зінов’євська група? Тим, що вела рішучу боротьбу проти основ троцькізму. Чим була сильна троцькістська група? Тим, що вела рішучу боротьбу проти помилок Каменева і Зінов’єва…» «Ми всі, марксисти, починаючи з Маркса й Енгельса, дотримувались тієї думки, що перемога соціалізму в одній окремо взятій країні неможлива… Ось що говорить Енгельс: «Чи може революція відбутися в одній країні? Ні. Велика промисловість уже тим, що вона створила світовий ринок, так зв’язала між собою всі народи, що кожен з них залежить від того, що відбувається в другого. Тому комуністична революція буде не тільки національною, а й відбудеться одночасно в усіх цивілізованих країнах, тобто принаймні в Англії, Америці, Франції та Німеччині… Чи правильне це положення тепер? Ні, неправильне…» (Суслов не втримався, черкнув: «Тому що виада стала власністю тих, хто прийшов нагору»; злякався, порвав на дрібнесенькі шматочки, вийшов у коридор, замкнувсь у вогкому сортирі й спустив папірці в унітаз; уночі прокинувся, охоплений жахом: а раптом не пройде й десь спливе?) «Товариш Троцький, мабуть, не визнає того положення, що індустріалізація може розвиватися у нас лише через поступове поліпшення матеріального становища трудових мас села… Зростання приватного дрібного капіталу в селі покривається й перекривається таким вирішальним фактором, як розвиток нашої індустрії». «Хіба партія будь-коли говорила, що повна, остаточна перемога соціалізму в нашій, країні можлива й посильна для пролетаріату однієї країни? Де це було й коли — нехай покажуть нам…» «Партія не терпіла й не буде терпіти того, щоб опозиція намагалася конструювати стосунки між селянством і пролетаріатом не як стосунки економічного співробітництва, а як стосунки експлуатації селянства пролетарською державою». «Що означає політика розладу із середняком? Це є політика розладу з більшістю селянства, бо середняки зараз становлять не менш як шістдесят процентів усього селянства…» «Недавно на Пленумі ЦК і ЦКК Троцький заявив: якщо конференція прийме тези про опозицію, то це неминуче приведе до виключення з партії лідерів опозиції. Я повинен сказати, що ця заява товариша Троцького не має будь-яких підстав, вона є фальшивою…» І через півтора року, після того як Троцького виключили з партії, відправили на заслання, а потім виселили з країни, — поворот на сто вісімдесят градусів:. «Група Бухаріна вимагає — всупереч політиці партії — згорнути будівництво колгоспів та радгоспів, запевняючи, що радгоспи й колгоспи не відіграють і не можуть відігравати серйозної ролі в розвитку нашого сільського господарства. Вона вимагає — також усупереч партії — встановлення повної свободи приватної торгівлі й відмови від регулюючої ролі держави в галузі торгівлі, стверджуючи, що регулююча роль держави робить неможливим розвиток торгівлі… Одночасно група Бухаріна звинувачує партію в тому, що вона веде політику «воєнно-феодальної експлуатації селянства»… Суслов пам’ятав, як група молодих «червоних студентів» з Поволжя, замкнувшись у невеличкій кімнаті Власова, радісно шепталася про те, що, після того як вигнали з ЦК Троцького, Зінов’єва, Каменева, Радека, засилля «малого народу» кінчилось; саме вони, представники «малого народу», йшли в атаку на віковічний уклад російського селянства, котре було для них безликою масою, яку вони ніколи не могли збагнути. Але Суслов боявся признатися самому собі в тому, що, вивчаючи промови Сталіна на з’їздах партії, він не міг викреслити з пам’яті слова Йосифа Віссаріоновича, виголошені в дев’ятнадцятому році, коли той підтримував Голову Реввійськради Троцького: «Я повинен сказати, що ті елементи, неробітничі елементи, які становлять більшість нашої армії, — селяни, не будуть добровільно боротися за соціалізм… Отже, наше завдання — ці елементи перевиховати в дусі залізної дисципліни, примусити їх воювати за нашу спільну соціалістичну справу…» Суслов був готовий уже в двадцять восьмому відкрито виступити проти «малого народу» в партії, зробив кілька записів, розуміючи, що такий виступ буде угодний генеральному секретареві, який сказав досить голосно старому більшовикові Сосновському: «Чого ти зв’язуєшся з партійними раввінами?! Ти ж росіянин! З нами треба тобі йти, відречись — дамо хороший пост…» Однак щось тоді стримало Суслова, і він потім тільки диву давався своїй проникливості, прочитавши інтерв’ю генсека єврейському телеграфному агентству США — після того як на Заході стали відкрито говорити про «загальнопартійний єврейський погром», який учинив Сталін під натиском чорносотенного крила партійних новобранців: «Антисемітизм як крайня форма расового шовінізму — це дуже небезпечний пережиток канібалізму. Антисемітизм вигідний експлуататорам, як громовідвід, що виводить капіталізм з-під удару трудящих. Антисемітизм небезпечний для трудящих, як брехлива стежина, що збиває їх з правильного шляху й приводить у джунглі…» …Пишучи свій лист Сталіну про «ідеологічних диверсантів» у колгоспах, молодий викладач марксистсько-ленінської теорії прекрасно розумів, що він чинить акт особливий, клятвопорушний, але все, що відбувалося в країні, переконувало. Його, що саме такий вчинок дозволить йому піднятися так, що допомога нещасному народові стане справою реальною, відчутною, авторитетною, а не мітингово-декларативною, марною, що починає набридати людям, стомленим від обіцянок, чвар і безперервної напруженої нестабільності… І в тридцять першому році, після того як генсек одержав листа від Суслова, досі нікому не відомий викладач марксистської теорії став відповідальним співробітником ЦКК ВКП(б); саме через його руки пройшов розгром групи Рютіна, який вирішив — перший в історії партії — знищити тирана, що захопив владу; саме він у тридцять четвертому році виключав з партії кращих ленінградців, вірних Кірову; саме він готував матеріали на всіх «командирів виробництва», будівників Дніпрогесу, Кузбасу, Сталінградського тракторного, за що й був у тридцять сьомому піднятий до керівництва, а незабаром введений до ЦК та Верховної Ради й направлений першим секретарем Ставропольського крайкому партії — у кабінет людини, котру за тиждень перед тим кинули до камери тортур. Саме він, Суслов, планував варварське виселення чеченців, інгушів, балкарців, карачаївців, одержуючи зведення про те, скільки було виловлено тих, хто переховувався від депортації, поставлено під кулемет. Звідти Сталін перекинув його у Вільнюс, тільки-но визволений від окупантів. Там голова Бюро ЦК Литви Суслов провів депортацію двохсот тисяч литовців, насамперед селян; тут у нього стався перший припадок епілепсії; звідси він приїхав до Москви, на Стару площу, ставши секретарем ЦК. Тут він поринув у кураторство ідеологією, готував розрив з Тіто і, затаївшись, планував вирішальний удар по космополітах, заздалегідь вивчаючи оперативну інформацію у справі єврейських лікарів; Сталін хотів, щоб цей спектакль мав яскраво виражений емоційний відтінок, ніякої двозначності настав час відкрито плювати на всі і всякі єврейські інформаційні агентства США, на які не можна було не зважати в умовах всесоюзного голоду, людоїдства, розрухи — тоді ще Сталін побоювався гніву народного, тепер він переконавсь у тому, що витерплять усе, а вже голод — тим паче, варто лише заздалегідь назвати тих чужих, що в усьому цьому винні… Суслов правив статтю, написану для «Правды»: «Американська розвідка спрямовувала злочини більшості учасників терористичної групи (Вовсі, Коган, Фельдман, Грінштейн, Етінгер та інші). Цих лікарів-убивць завербувала міжнародна єврейська буржуазно-націоналістична організація «Джойнт», що є філіалом американської розвідки.:. Під час слідства заарештований Вовсі заявив, що він одержав директиву про «знищення керівних кадрів СРСР» через лікаря у Москві Шимеліовича та відомого єврейського буржуазного націоналіста Міхоелса…» Він же, Суслов, редагував тексти, заготовлені в апараті заступника міністра Рюміна: «Підла рука вбивць та отруювачів обірвала життя товаришів Жданова й Щербакова… Лікарі-злочинці навмисне ігнорували дані обстеження хворих, ставили їм неправильні діагнози, призначали неправильне, згубне для життя «лікування»…» Як і тоді, у тридцятому, пишучи листа Сталіну, в якому звинувачував троцькістів та бухарінців в агітації серед селянства проти колгоспів, хоч знав, що проти колгоспів в еміграції уже виступав Троцький, а Бухарін був змушений колгоспи підтримувати — спробуй не підтримай, не на Принцевих островах живеш, а дома, під наглядом ДПУ, — Суслов тепер правив і редагував маячню з якоюсь відчуженою натхненністю, дуже добре знаючи, що Сталін споював Щербакова, а Жданова не пускав у відпустку, навіть коли той же лікар Коган писав про кончу потребу серйозного кардіологічного обстеження «дорогого товариша Жданова»… Чим більше Суслов узнавав правду, тим натхненніше й настирніше писав брехню, знаходячи в цьому якусь стискаючу серце злість до себе, до свого розтоптаного життя, кинутого на вівтар тієї справи, яка здавалася йому єдиною й головною… Коли після смерті Сталіна його вивели з Президії ЦК разом з Брежнєвим, коли відчув ватяну стіну відчуження довкола себе, бо на Старій площі всі знали його відданість Сталіну, він пішов ва-банк і попросився на прийом до Хрущова — одразу після промови Малевкова на сесії «Верьховної» (інакше вимовляти не вмів) Ради, що зробила Георгія Максиміліановича найпопулярнішою фігурою в країні. — Микито Сергійовичу, — сказав він тоді. — Батьківщина віддячить вам за повалення брудного югославського шпигуна Берії, але невже ви не розумієте, що присутність Маленкова в головному кремлівському кабінеті не гарантує нас від небезпеки нового термідора? Він же спить і бачить, щоб прибрати вас, а ніхто, крім мене, не може підготувати матеріали на Маленкова; хочете ви того чи ні, але я — єдиний, хто працював під його безпосереднім керівництвом… Саме ця розмова змінила долю Суслова — у черговий раз; хоч Хрущов досить довго вагався, чи варто ставити на того, хто виганяв до Сибіру цілі народи, механіка боротьби за владу спонукала його на те, щоб уже в п’ятдесят п’ятому році, коли Маленкова скинули і він став міністром електростанцій, рекомендувати Михайла Андрійовича до складу Президії ЦК. Саме Суслов виступив на Пленумі проти Маленкова, Молотова й Кагановича, відмежувавшись таким чином від спільного з ними минулого; саме він — через сім років — став ініціатором повалення Хрущова, саме він почав створювати культ Брежнєва — хворий, епілептик, мерзляк, він у вересні вже надівав калоші, шоферові забороняв їздити з дачі на Стару площу швидше, ніж сорок кілометрів на годину; нещасним водіям доводилося тягтися на третій швидкості, надпотужний мотор «ЗІЛа» жер тридцять п’ять літрів бензину на сто кілометрів, у автобазі скрушно хитали головами, особливо після того як усі ланки партапарату почали вивчати нове теоретичне відкриття Леоніда Ілліча про те, що «економіка мусить бути економною»… До останнього дня. свого він підтримував Лисенка, не дозволяючи зачіпати його в пресі жодним словом; організовував атаку на Дубчека, вторгнення в Чехословаччину; першим проголосував за виселення Сахарова у Горький; вимагав арешту Валенси і дедалі ретельніше калькулював процент інородного елемента в партійному й державному апараті, закриваючи деякі пости навіть для українців: «Там ще не зовсім зжито потяг до Заходу, ставку потрібно робити на уродженців східної частини Росії, згубному впливу Європи туди досить важко досягти…» Будучи пуританином, він свято визнавав мораль і жив, розуміючи свою трагічну розгубленість: з одного боку, він бачив себе як людину, що знала всю правду про жах колективізації, а з другого — жив і діяв як зрадник цієї правди, який зробив усе, аби ця жахлива правда стала «наклепом, роботою ворогів, зловмисністю опозиції, котра націлила своє жало проти великого марксиста-ленінця нашої епохи…» Розуміючи, що в ньому поєднуються дві взаємовиключаючі особистості, він шукав виправдання цьому жахливому, роз’їдаючому мозок і серце (атеросклероз почався ще у тридцять сьомому) стану. Він шукав виправдання тому, що з ним сталося, не в самому собі, а в тих об’єктивних причинах, які привели його до цієї трагедії. Поступово, не відразу, спрокволу в ньому з’явилася тверда схема: так, я пішов на жертву, віддавши на заклання головній справі життя власну моральну цілісність, я мусив пробитися нагору, щоб звідси, з Олімпу, бути по-справжньому корисним нещасному російському народові, що став об’єктом гри в руках членів Політбюро — євреїв (Троцький, Каменєв і Каганович), грузинів (Сталін і Орджонікідзе), українців (Кириченко і Шелест), вірмен (Мікоян), білорусів (Мазуров і Машеров), фіннів (Куусінен), латишів (Пельше). Він ламав себе, привчаючи — рік за роком — до того, щоб осягнути розумом велику науку чекання; він робив усе, щоб місця білорусів і фінна у Політбюро передали росіянам, вірменина — російськоорієнтованому казаху, латиша — російськоорієнтованому українцю, або ж, іще краще, російсько-українському напівкровці, щоб згодом замінити на чисто російського партійця. Він бачив, що Брежнєв зовсім здав, дні його лічені, він напружено й послідовно готувався до того, щоб стати першою особою, очоливши Політбюро, і тому робив усе, аби ім’я Леоніда Ілліча, який подарував країні двадцять років благосного спокою, позначеного печаттю державної, солідної непоспішливості, властивої історії Російської імперії, було прозоро-чистим; він, саме він, Суслов, зможе показати людству перший приклад того, як наслідник не ганьбить імені попередника, а, навпаки, робить усе для возвеличення його пам’яті: ніколи такого, на жаль, не було — тепер буде, нова сторінка в розвитку Держави. Розумні історики, яких він заздалегідь розставив на ключові пости в науці, зможуть пояснити цей феномен спадкоємності, такий угодний майбутньому. Досить, набридло відрізати минуле! Як не намагалися відрізати Сталіна — не вийшло, силу не відріжеш, тільки слабість зникає, з нічого не буде нічого, так угодно Провидінню… Саме тому, почавши атаку на Цвігуца, який провалив справу опіки сім’ї Леоніда Ілліча, дозволив потекти мерзенним чуткам про тих, кого так любив Генеральний секретар, Суслов добивався своєї таємної мети: уже за життя Брежнєва стати його добрим опікуном, неназваним поводирем, людиною, що піклується про ім’я першої особи більше, ніж сама перша особа… Суслов знав, що сентиментальність Брежнєва може в будь-яку хвилину обернутися несподіванкою. Коли генерал армії Єпішев, комісар Радянської Армії, доповів йому про те, що режисер Роман Кармен пішов на поводі в американців, знімаючи свій фільм «Невідома війна» (знайшов кого запрошувати коментатором; обличчя кінозірки Ланкастера цілком типове, дивитися противно, і тут примазались, нічого не вдієш, свій свояка бачить здалека), Суслов подзвонив у Держкіно й поставив лише одне запитання, розуміючи, що саме це коротке запитання викличе в Гнєздніковському провулку збентеження: — А що ви думаєте про роль російського народу у фільмі «Невідома війна»? Чи віддали право на цей роздум головному противникові? («Головним противником» у ту пору визначали Сполучені Штати Америки.) Взагалі, чим далі, тим частіше він ловив себе на тому, що наслідує незабутню пам’ять Йосифа Віссаріоновича в манері розмовляти, вести засідання Політбюро й спілкуватися з тими діячами літератури й мистецтва, яких часом вважав за потрібне викликати до себе в кабінет. Він прийняв Галину Серебрякову — як-не-як написала книжку про Маркса, відсидівши в концтаборах добрячих сімнадцять літ, не озлобилась, пишалася членством у партії, яке їй повернули без перерви в стажі; досить стійко перенесла й те, що на Ленінському комітеті її змогли штучно забалотувати і не дати премії. Він вважав, що Серебрякова проситиме підтримки при новому турі голосування, мабуть, порушить якісь житейські питання — квартира чи дача, — але вона заговорила про інше, несподіване: — Михайле Андрійовичу, ви ж знаєте, як і я, що ні Бухарін, ні Каменєв, ні Серебряков, ні Крестинський з Сокольниковим ніколи не були нічиїми шпигунами! До яких пір ми принижуватимемо друзів Леніна сталінською брехнею? Чесні люди, вони висловлювали свою думку — ось їхня провина. Якою б складною людиною не був Троцький, але ж він у своєму поїзді наркомвійськмора зробив сто сорок тисяч кілометрів по фронтах громадянської… Суслов устав з-за столу, походив по кабінету, потім підійшов до величезного сейфа й поклав вузьку долоню, що здавалася безсилою, тендітно-дівочою, на випуклий замок: — Вони у мене всі тут, — сказав він тихо, з несподіваним болем, що здивував його самого. — Вони тут лежать, товаришко Серебрякова, замкнені… І поки партія довірила мені цей кабінет, повернення до питання, яке ви ставите, не буде… Товариш Гроссман вам говорив, мабуть, що я розмовляв з ним про його рукопис… Талановито? Так, якщо страшне можна назвати талановитим… Але видано його книжку — раніше ніж через сто років, а то й двісті — не буде, не можна цього робити, я дуже добре знаю мій народ, товаришко Серебрякова. Ми, росіяни, лише на вигляд спокійні й неквапливі, а насправді немає людей гарячіших, ніж ми, вам же доводилося бачити наших у таборах та тюрмах… Тільки дотримуючись лінії влади, можна зберегти стабільність… Кулачні бої не французька забава і не англійська — наша… — Німецькі бурші билися не кулаками, Михайле Андрійовичу, а кинджалами… — Руси й прусси — це не випадкова близькість, товаришко Серебрякова… Це непіднятий пласт мовознавства… Ми близькі не лише духом, а й кров’ю. Боярин Кобила не русак, а пруссак, але ж був близький до того, щоб сісти на наш трон… Отже, моя вам порада: не повертайтеся до тієї теми, яку підняли, вас не зрозуміють… Я — принаймні… …Держкіно доповіло Суслову, що з Карменом проведено досить жорстку розмову, зажадали сценарій — для повторного контрольного прочитання, вказано на неточність позиції у відносинах з американською стороною й артистом Ланкастером. Єпішев сердечно подякував і сказав, що тепер у його апарату розв’язані руки, Кармена викличуть в ПУР для серйозної розмови, досить панькатися з писаками, продиху немає від цих нікчемних «інтелектулів». — Інтелектуалів, — виправив Суслов. — Але смисл, звичайно, не міняється, виклик традиціям, ніколи це слово в нашому лексиконі не вживалося, принесли чужинці, у цьому, мабуть, я згоден з Солженіциним, з його «образованщиною»… Але через три дні на прийомі у Великому Кремлівському палаці Брежнєв, помітивши Кармена, запрошеного, як завжди, з Майєю, дружиною його, улюбленицею апарату Генерального секретаря, зовсім несподівано для всіх підвівся зі свого головуючого місця за столом Політбюро й попрямував до попелясто-блідого Романа Лазаревича, розкривши руки для обіймів ще задовго до того, як підійшов до нього. Пригорнувши до себе худенького, тендітного Кармена, він спитав: — Послухай, а ти пригадуєш, коли ми з тобою вперше познайомились? — У Кремлі, — відповів Кармен, — на першій зустрічі з діячами мистецтва… — Це при Микиті Сергійовичу, чи що? — Так. Брежнєв похитав головою: — Ні, Романе, коротка в тебе пам’ять… Було це в сорок першому, на Україні, я засів з моєю «емочкою» в кюветі, а ти мимо їхав, дорога безлюдна, німець бомбить, танковий прорив, не виберешся — пристрелять… Усі мчали мимо, хоч як ми махали з шофером руками, тільки ти зупинився і втрьох з твоїми товаришами мою машину з кювета витягли… Ти ще сказав: «З тебе пляшка, підполковнику»… Я відповів, що, мовляв, зараз віддам, а ти посміявся, воювати, сказав, треба, а п’яним лише дурень воює… От я й вирішив тобі тепер при всіх подякувати, добра не забуваю, зла не прощаю, спасибі, Романе… І Суслов і Єпішев — а втім, як і всі, хто був у залі, — дивилися на ці обійми: Єпішев підскочив до Кармена перший: «Романе Лазаревичу, ти ж наша гордість, фронтовик, ветеран, герой, на тебе вся надія, натисни на американців, щоб твоє кіно як слід підняти, така ж чудова робота…» Суслов з прикрістю подумав: «Нікому не можна вірити, зрадять умить, що за народ, Боже мій праведний!» Він ніколи не міг забути, як його помічник Воронцов приніс йому свій коментар, написаний спільно з молодим професором філології Феліксом Кузнецовим, про те, як єврейська банда ДПУ погубила Маяковського, включивши в операцію цькування великого поета свого давнього агента Лілю Брік, сестру печально знаменитої єврокомуністки Ельзи Тріоле, дружини Луї Арагона, який одним з перших повстав проти «диктату московського ЦК». Суслов досить довго вивчав документ Воронцова, розуміючи, що така публікація викличе однозначну реакцію на Заході і досить неоднозначну в Росії. Після вагань він схилився до того, що вертикалізація національного характеру значно важливіша за європейське базікання; зрештою, Росія — для росіян, а не для французів з італійцями; згоду на публікацію дав, правда, попросив пом’якшити деякі формулювання: «зайвий гвалт не потрібен, бити треба фактами». Воронцов послав рукопис — коментар до зібрання творів Маяковського, що видавав «Огонек», — в Головліт, хоч Анатолій Софронов просив Воронцова вилучити кілька абзаців: «аж надто гостро, не зрозуміють». Той посміявся (лежав у Кремльовці, на Мічуринському, відпочив, почував себе чудово): «Боїшся шабашу, Толю? Коли не ми їх, то вони — нас, затям це правило діалектики». Однак керівний працівник Головліту відмовився підписати цей коментар до друку: «Я аж надто росіянин і тому не можу дозволити собі поганитися антисемітизмом; наші аристократи не подавали руку жандармам і юдофобам». Воронцов спочатку сторопів, а потім навіть розсміявся: — Послухайте, ви на кого працюєте, га? — На партію, — відповів той. — Тобто на інтернаціоналізм. — Ви мені лозунгами не відповідайте. Ви знаєте, хто я? Знаєте. От і виконуйте вказівку. Цього ж вечора Костянтин Симонов, до якого Бреяшєв почував особливу шанобливість, навіть на сталінградські торжества запрошував з собою на трибуну, послав лист Генеральному секретареві; той подзвонив Суслову додому, на Бронну, ввечері: — Чим там твій помічник займається, Михайле? Фронтовики протестують, не треба мене сварити з творчою інтелігенцією… Суслов негайно зв’язався з своєю приймальнею й продиктував «сидільникові» болванку наказу про звільнення Воронцова за власним бажанням на пенсію — залишивши йому дачу, кремлівський пайок і клініку; самому Воронцову не подзвонив і дав вказівку надалі не з’єднувати з ним… Відразу після цього скликав нараду й націлив Політпросвіт на підготовку циклу теоретичних конференцій про науковий вклад Леоніда Ілліча в скарбницю марксистсько-ленінської мислі. Інформація про те, що Цвігун так нічого й не зробив, аби негайно спинити розповзання чуток про особисте життя сина й дочки Першої Особи, спонукала його до того, що він викликав члена ЦК і Спілки радянських письменників, кінематографіста, генерала армії Семена Кузьмича Цвігуна з Барвихи, де той поправляв свою розладнану нервову систему: — Якщо протягом тижня ви не зможете покласти кран мерзенним пліткам, що поширюються про людей, далеко не байдужих Леоніду Іллічу, якщо ви не доб’єтеся того, аби жодна крапля зловредного наклепу, що гуляє по Москві, надалі не плямувала ім’я людини, яка стала лідером усього прогресивного людства, — нарікайте на себе, притягнемо до партійної відповідальності. — Михайле Андрійовичу, але мені принаймні необхідні санкції на надзвичайні заходи, інакше ні я, ні хтось інший на моєму місці не зможе покласти край чуткам… — Інстанція — не нянька! Раніш треба було думати про заходи! Повторюю: якщо протягом тижня порядок не буде наведено, кладіть на стіл партквиток, партія — не богадільня! Суслов знав, що робив: він розумів, що Цвігун не може відповісти йому вичерпно; що ж, у такому разі доведеться відповідати «політику» Андропову, який зумів вибудувати собі замок з слонової кості, сховавшись у ньому від бруду, котрий переправляв на стіл йому, секретареві ЦК, вимагаючи ставити підпис під кожним рішенням проти тих, хто думав інакше і чинив не як усі, а по-своєму, «якаюче». Вимагаючи нікчемні — у світлі всього, що відбувалося на нашій планеті (Афганістан, Ефіопія, самвидав, «зоряні війни», крах економіки, Камбоджа, лібералізація Китаю, безупинні змови проти товариша Чаушеску з боку емігрантських терористів, ситуація на Кубі) — дані про те, як, зокрема, розвивається справа по затриманню вбивць Зої Федорової, дороги якої начебто перехрещувалися з тим, хто мав виходи на сім’ю, апарат Суслова раз у раз атакував запитаннями Цвігуна й Щолокова, а ті навіть не могли до пуття переговорити один з одним, щоб виробити загальну лінію, бо знали, що люди Андропова не спускають з них очей: трагічна взаємопов’язаність тотальної несвободи. Суслов розумів, що, ударяючи по Цвігуну, він одночасно б’є й по Андропову — одне відомство; у цьому був глибинний смисл задуманої ним операції: Андропов давно переріс свій державний пост; став некоронованим королем політики, відсовуючи, таким чином, його, Суслова, з крісла «номер два». Суслов при цьому зберігав з головою КДБ найкращі стосунки, як-не-як сгавропольці, він там народився, я — сформувався, козача кісточка, мудрість і широта, вольниця й сміливість… Після чергової розмови з Цвігуном (вийшов з кабінету другої людини країни смертельно блідий) Суслов зустрівся з Брежнєвим, який тепер приїздив на Стару площу лише тричі на тиждень. Розмовляли про Щолокова; надто багато нарікань, ідуть листи, не можна не реагувати, Андропов, мабуть, не зможе й далі замовчувати факти. Брежнєв подзвонив Голові Ради Міністрів Тихонову: — Послухай-но, любий, — сказав він своїм особливим, ситим голосом, так говорив у хвилини найбільшого напруження (жартував, захлинаючись, з Твардовським за день до вторгнення у Чехословаччину, анекдоти розповідав), — зроби ласку, візьми собі заступником Щолокова… Тихонов засміявся: — Леоніде Іллічу, та він же злодій! Справжнісінький злодій! Хоч убий, але заступником не візьму.  

…Коли Цвігун застрелився, Брежнєв подзвонив Суслову: — Навіщо ти так людей калічиш, га? Ну, винен, ну, покарали б, але під кулю підставляти не треба… Він же був мені вірний, як пес… Чи тобі мої люди перестали подобатись? Може, вважаєш, що настав час оточити старого іншими? Чи не рано мене ховаєш? Не думай, що в моє крісло сядеш, сірим кардиналом не мене називають, а тебе, не мене критикують у республіках, а тебе, затям це… Я добрий-добрий, але до пори, жартувати зі злими можна, вони боягузливі, а з добрими не жартуй — добра людина сильна… А коли я твої архіви підніму — про тридцяті й сорокові роки, — упадеш так, що підлогу носом проб’єш… Народу ти накосив предосить, сотнями тисяч можна лічити, якщо не мільйонами, шановний народний обранець… …Він пожалів про цю розмову на другий день, коли повідомили, що Суслов при смерті; на засіданні Політбюро побачив холодні очі Андропова, приховані товстими скельцями окулярів, вуглинки Горбачова, який сидів біля «Юри», безпристрасні — Громико, єдиного, з ким був на «ти», і зрозумів раптом, що лишився зовсім самотній серед цих людей; тільки один Суслов витирав сльози, коли він читав напам’ять Єсеніна (знав майже всього, від палітурки до палітурки), решта — байдужно слухали; тільки Суслов стояв з ним пліч-о-пліч, захищаючи пам’ять Сталіна; тільки нещасний старий у пенсне першим поставив питання на Політбюро про присвоєння йому, Брежнєву, чергової Зірки, не звертаючи уваги на те, що ті ж Горбачов і Андропов малювали на папірцях якісь складні діаграми, намагаючись не дивитися на кардинала… …Ось тоді, після всіх цих скандалів з артистами, хай їм грець — одну вбили, другу пограбували, третього посадили в острог, щоб завдати горя дочці, — він і почав задумуватись над тим, хто ж прийме з його рук імперію, хто збереже про нього вдячну пам’ять… Ось тоді він і сказав собі, що лише Черненко або Гришин зможуть зберегти те, що він створював ці довгі й чудові двадцять років, ось тоді він і вирішив позбавити Андропова реальної влади, перемістивши з КДБ, віддавши при цьому всю кадрову політику Черненку, — зрештою, все вирішує математична більшість голосуючих, що ж іще? Як і всі люди малої культури, не маючи глибинного політичного відчуття, він не міг собі уявити, що вибори Генерального секретаря відбуватимуться не на Старій площі, а в кабінеті міністра оборони Устинова — того, який, здавалося, завжди і в усьому був з ним, з Брежнєвим. Спробуй збагни людей…  

Маленька деталь — загибель старої російської актриси — виявилась однією з тих крихітних крапель, що може стати останньою, тією, котра переповнить чашу — чи горя, чи терпіння, втоми чи тотальної, застрашливої своєю тишею байдужості…  

— Краще вдаватись до Господа, ніж надіятися на вельможних (Псалом 417, 9). — Краще вдаватись до Господа, ніж надіятися на людину (Псалом 147, 8). — Так говорить Господь: «Проклятий той муж, що надію кладе на людину і робить — раменом своїм слабу плоть, а від Господа серце його відступає!» (Єремія 17, 5). — Наказуй багатим за віку теперішнього, щоб не неслися високо і щоб надії не клали на багатство непевне, а на Бога Живого, що щедро дає нам усе на спожиток, щоб робили добро, багатилися в добрих ділах, були щедрі та пильні, щоб збирали свій скарб, як добру основу в майбутньому, щоб прийняти правдиве життя (Перше послання св. ап. Павла до Тимофія, 6, 4, 5). — Ми познали й увірували в ту любов, що Бог її мав до нас. Бог є любов, і хто пробуває в любові, пробуває той в Бозі… Страху немає в любові, але досконала любов проганяє страх геть, бо страх має муку. Хто ж боїться, той недосконалий в любові… Як хто скаже: «Я Бога люблю», та ненавидить брата свого, той неправдомовець. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, як може він Бога любити, якого не бачить? І ми оцю заповідь маємо від Нього, щоб хто любить Бога, той і брата свого любив! (Перше Соборне послання св. апостола Івана, 4, 16, 18, 20, 21).  



Як же міг Бог не карати презирливим забуттям усіх цих нещасних, що самі себе зрадили, Суслових, Брежнєвих, Гришиних, головним стимулом яких була не любов, а страх і жадоба утримати насолоду, яку мали від володіння владою? Нещасні, чи могли вони дати щастя співгромадянам своїм? І страждальниця Зоя була приречена на муки не тільки тими, хто заарештував її у сорок шостому, катував у сорок сьомому й убив у вісімдесят першому, але й тим, що народилася вона тут і жила в ті страшні роки, які називають то «культом», то «застоєм», а смисл у них затаєний один: зрада того Бога, якому ця країна кланялася відтоді, як порубала й спалила колишніх богів своїх, сумних і добрих Перунів…  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка