Юліан Семенов таємниця кутузовського проспекту



Сторінка12/16
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.45 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

15



 

Сорокін потер обличчя короткими пальцями, вкритими щетинистим волоссям, відчув, як до щік прилила кров і забила злими колючими молоточками — такими лікар Вензель простукує нервові корінці, китайська медицина, рятує від усіх хвороб, а найдужче від старіння; помирати треба здоровим, без гниття, раптово. Вензель працював у Криму, в санаторії ЦК; Сорокін їздив туди кожного року — до вісімдесят другого, поки був живий Леонід Ілліч; при Андропові, коли почали закручувати гайки, зразу ж припинив; наймав квартиру в Ялті, навіть до інтуристського готелю не потикався, хоч можна було: настала пора непомітності, треба відлежатися, довго таке не продержиться, аж надто надійно все схоплено, питання місяців, двох років — найбільше; перемелеться — мука буде. …Старанно поголившись (найулюбленіше його заняття; брився небезпечною бритвою золінгенської сталі, подобався йому ризикований скрип металу об шкіру, особливо коло сонної артерії; часто ввижалось, як метал легко перерізує пульсуючу синяву; чомусь виразно відчував запах свіжої, теплої свинини), Сорокін відчинив одежну шафу, вибрав костюм — як завжди, скромний, але неодмінно американського покрою; надів легеньку шовкову сорочку, пов’язав карденівський галстук, примірив черевики, які позавчора привіз Никодимов, — давав йому, щоб розносив хтось із бойовиків, непрестижно надівати нові речі, уроки англійських лордів — дворецький має пом’яти костюм і кілька разів пройти під дощем у нових лайкових черевиках, лише після цього можна з’являтися в світі… Вийшовши з під’їзду, Сорокін неквапливо пішов вулицею; спинився біля будки телефону-автомата, підставив обличчя неяскравому, вже осінньому сонцю, що пробилося крізь низький московський смог, постояв якусь мить, глянув у скло вітрини — там чітко відбивалися ті, хто йшов у нього за спиною, тільки після цього зняв трубку й набрав номер Варенова; довго слухав гудки, дав відбій, набрав інший номер (зовнішнє спостереження змогло сфотографувати через телевик його палець, що тицяв у цифри), спитав, не назвавшись: — Ну, що з Вареним? Не попав, часом, у клініку? — Ми перевіряли, — відповіли йому. — Його там немає. Експерти припускають, що в нього могла наступити нервова криза… — За містом не з’являвся? — Ні. — З сусідами говорили? — Нічого тривожного. — А як інфаркт? Лежить у квартирі без допомоги? — У нас є ключі… Можна зайти… Справді, а раптом з ним біда… — Без моєї вказівки — не треба… Дайте подумати… Поклавши трубку на важіль, Сорокін рвучко обернувся, охопивши вулицю чіпким поглядом; нічого підозрілого; зупинив таксі і поїхав до трьох вокзалів; там шмигнув у туалет, вийшов звідти в окулярах і в кепочці, засунутій на очі, вскочив в останній вагон електрички; на станції Кратово зіскочив останній, коли состав уже рушив; по стежечці біг підтюпцем, через сосновий бір, милуючись вогняними стовбурами величезних дерев. Зупинився він коло дачі з перехнябленим парканом; на ділянці працювало троє хлопців спортивної статури; німецькі вівчарки, що кинулися було до нього в рикаючому вищиру, впізнали його і, лащачись, пішли поряд. …Шинкін Йосип Михайлович, табірний благодійник, котрий забезпечив його паспортами, роботою, квартирою й дачами, сидів за столом червоного дерева (вісімнадцяте століття; скупив антикваріат наприкінці шістдесятих; реставрував; відправив на свою дачу поблизу Риги, в дім сина та племінниці; за теперішніми підрахунками на кожен вкладений карбованець одержав не менше як дві тисячі прибутку — кілька мільйонів, коли рахувати огулом). Біля каміна в низьких, утопаючих кріслах з левами-підлокітниками вмостилися троє гостей — із Сочі, Грозного та Дніпропетровська, керівники тамтешніх кланів, тузи. Вперше вони зустрілися на нараді Управління (так Сорокін запропонував назвати їхній союз) у сімдесят шостому. Відрекомендувавши всім присутнім «Спиридонова» — під таким псевдонімом Сорокін тоді працював на півдні країни, — Шинкін дав йому перше слово. — Колеги, я дякую нашому другові Гридіну (так, у свою чергу, він називав Шинкіна, конспірація і ще раз конспірація) за надану мені можливість поділитися з вами міркуваннями про ситуацію в державі, — почав Сорокін глухуватим баском; від хвилювання покашлював, наче в горлі застряла м’яка риб’яча кісточка. — Хоч ситуація тепер підконтрольна і нібито особливих підстав для занепокоєння немає, але мої експерти з відділу перспективного планування вважають, що певна нескромність вищих членів Управління, показне нехтування законами цієї країни — законами неписаними, нашою темнотою, яка може простити голод, холод, знущання влади, але ніколи не простить багатства сусідові, навіть якщо він заробив його каторжною працею, — можуть дати небажані наслідки. У цьому розумінні ми країна унікальна, і це треба завжди пам’ятати. На жаль, чимало наших колег про це забули, що негайно спровокувало Комітет: Луб’янці довелося подекуди шваркнути лапою. Правда, поки що цілять не в тих, але може ненароком і нас зачепити… Хочу також поділитися досить тривожними міркуваннями з приводу того, як розвивається наше діло. З одного боку, ми маємо величезне зростання виробництва, що сприяє насиченню споживчого ринку товарами підвищеного попиту, і це, в свою чергу, знижує небезпеку соціального вибуху, котрий цілком можливий. Для нас немає нічого страшнішого за державну нестабільність. Лише паралельність розвитку нашого сектора з державним скреготом може служити гарантією усталеності Системи… З другого боку, зростання нашої активності породило надмірну заорганізованість структури Управління. І в цьому я вбачаю найголовнішу небезпеку, бо тоталітарні режими — я маю на увазі Сталіна й Гітлера — багато прощають тим, хто далекий від політики, але ніколи не потерплять наявності сильної організації… Головним злочином Вишинського проти державності був розгром злодійських малин, який він учинив; для звіту, звичайно, красиво, але для реальної боротьби з пограбуваннями, домовими кражами, збройним розбоєм цей крок був самовбивчий, бо позбавив НКВС цілої сітки інформаторів, через яких тільки й можна було одержувати інформацію про підготовку страхітливих злочинів… Коли малини знищили, коли завдали удару самій структурі злодіїв у законі, злочинність почала зримо зростати, причому злочинність найстрашніша, тобто несподівана, спонтанна, зовсім непідконтрольна… Чому Управління, подібне до нашого, було неможливе при Сталіні? Тому, що кожну організацію — якою вона не була б — треба знищити у зародку… Людей нашого типу, тобто істинний цвіт нації, її діловий прошарок, здебільшого знищували злодії у тюремних камерах і таборах… При сталінському режимі країну морально вбивали й тим, що забезпечували тільки обраних, позначивши їх печаттю особистості, а решту не брали до уваги, гвинтики, другий сорт, мовчазна більшість — бо народ наш, як говорив Йосиф Віссаріонович, відрізняється довготерпінням т— і це він правильно сказав. Процес розкріпачення, початий Маленковим на серпневій сесії Верховної Ради п’ятдесят третього року, коли він зняв з кріпосних колгоспників податки, — необоротний, інакше країна розвалиться… Експерименти Хрущова най дорого коштували, тому він і пішов… Але не думайте, що теперішній режим, з яким ми поки що працюємо цілком лояльно, терпітиме нас, якщо ми перетворимось у всесоюзну організацію, — цього нам не простить, яблуко від яблуні далеко не падає… Тому я пропоную заздалегідь розукрупнитися й створити десять — дванадцять опорних центрів, пов’язаних між собою опосередковано. Озвався Шинкін: — І почнеться поножовщина між своїми… Ти це пропонуєш? Щоб ми уподібнилися до американських колег? Ні, наша сила в єдності. — Ми збережемо єдність, Йосипе Михайловичу. Кадри вирішують усе. Ми підберемо людей на ключові пости, ми верстатимемо плани для всіх, ми контролюватимемо прибуток наших центрів, але якщо ворушитимемося в країні, як слон у лавці, нас почнуть розстрілювати з кулеметів — ось вам мій прогноз… Або треба заздалегідь повертати країну — через наші можливості у вищих ешелонах влади — до тоталітаризму, що спиратиметься на наших людей, або перетворюватися в моноліт, але такий, що складатиметься з регіональних центрів… — Коли ми єдині, — заперечив «Цавребов» з північнокавказького підрозділу, — коли ми знаємо кожного, коли, нарешті, ми віримо один одному, і ця віра базується на фундаменті загального інтересу, що замикається на Москві, значно менше шансів, що в наші ряди ввійде чужий… Сорокін посміхнувся: — Даю гарантію, що «стукач» негайно стане відомий групі моїх експертів, ви не раз мали можливість упевнитись у цьому… До речі, хотів би повідомити, що вартість нейтралізації працівників Управління, які скомпрометували себе, різко зросла… Прошу передбачити в річному бюджеті нові розцінки. — Скільки коштує усунення? — уточнив сочинський «Лузгунов». — Нейтралізація, — натиснув Сорокін, — коштує зараз як мінімум десять тисяч… В особливо екстрених випадках або ж в умовах підвищеного риску вартість зростає до двадцяти. — З кого складається контингент тих, хто займається чорною роботою? — спитав «Цавребов». — Плануванням і підготовчою роботою по нейтралізації, — ще суворіше наполіг Сорокін, хоч розмовляли на відкритій веранді ресторану, найнятого на цілий день, підслухування не ввіткнеш, — займаються молодші брати (так називали між собою злодіїв у законі). За це їм, та й за охорону наших інтересів ми тепер зобов’язані підраховувати п’ять процентів від чистого прибутку — на преміально-представницькі витрати… Колишня ставка — три проценти — стала нереальною, зростає інфляція, цинк (так називали карбованець) втрачає справжню ціну… Звичайно, безпосереднім виконанням роботи молодші колеги не займаються, ці благородні люди живуть по закону, і ми не можемо не поважати їхніх традицій… Я зустрічався з авторитетними керівниками їхніх підрозділів, ми провели конференцію у Кисловодську, вони поставили мене до відома, що питання найму виконавців чорнової роботи, як і раніше, надійно відпрацьовано… — Думаю, у цьому пункті ми погодимося з проханням експертів, ставки підвищимо, — підсумував Шинкін. — А от як вирішимо з децентралізацією? — Я проти, — сказав «Гризлов» з Дніпропетровська. — Я згоден з висловленою осторогою: може початися сварка між своїми. Проголосували: пропозицію Сорокіна забалотували. Повернулися до його доводів значно пізніше, коли Чека заарештувала директора Єлисеєвського гастроному Соколова й почала полювати за керівником московського торгу Трегубовим; той тримався, як міг, — усе-таки голова ревізійної комісії ММК, депутат Верховної Ради Росії; у розмові з посланцем Шинкіна з прикрістю сказав: «Ідіотство якесь, справді! Начебто я про себе думаю! Я ж раб плану, мені щодня треба Угорщину нагодувати! Так, так, саме так — Москва за кількістю населення майже як ціла країна! А звідки брати товар?! Спробуй не забезпечити місто ковбасою та меблями — зразу на килим! От і доводиться крутитись! Тому ткни, у того візьми — спробуй інакше, одразу вилетиш з крісла! Система робить з людей злочинців»… Тоді — на другій всесоюзній конференції Управління, що зібралася в П’ятигорську, — Сорокін запропонував сміливий проект: — При тому, що молодші брати роблять своє діло, і роблять його дуже добре, за нових умов треба переорієнтувати роботу моїх експертів… Розцінки на нейтралізацію чужих знову підвищились, і ми не можемо не підняти ставки — спокій нашої роботи вартий того… Але я запропонував би різко збільшити розцінки на придбання нових друзів у Системі — до мільйона карбованців! Куди легше контролювати ситуацію згори, ніж рубати засохлі сучки знизу… І тріску багато, та й чужих очей предосить… — Мільйон — не штука, — погодився Шинкін, — зрештою наш чистий прибуток становить чотирнадцять мільярдів… І все це вкладається у відтворення, мертвим вантажем не лежить… Скількох людей згори доведеться зарядити? — Не менше як п’ятдесят, — відповів Сорокін. — Я готовий захищати цю цифру з олівцем у руці… Шинкін тоді засміявся: — З олівцем не треба, «Спиридонов». Навіщо грифелем папір псувати? Сліди можуть лишитись… Ти ж у кишені сонячний комп’ютер носиш, на ньому й доведи… П’ятдесят мільйонів Сорокіну виділили, заперечив один лише «Азілов» з Самарканда: «Гроші будуть практично безконтрольні, не дуже, звичайно, великі, але все-таки з копійки карбованці робляться». Шинкін здивувався: — Пропонуєш, щоб «Спиридонов» у міністрів та секретарів обкомів розписки брав? Так, мовляв, і так, мільйон одержав, служу Радянському Союзу?! …На минулорічній зустрічі, коли екстрено з’їхалися провідні члени керівництва Управління, Сорокін поставив питання про те, кого слід вважати союзником, — у світлі зовсім несподіваних перебудовчих процесів, що розгорталися в країні. — Так, звичайно, Система була, є й буде стрижнем нашого суспільства, — говорив він. — Оскільки народ здавна вихований так, що без дозволу першої особи — чи то країна, республіка, область, місто чи район — жодне діяння не може бути проведено крізь поверхи виконавчої влади, ми повинні беззастережно підтримувати апарат — лише в цьому запорука нашого благополуччя. Так, безумовно, Сталін винен багато в чому, він був надміру догматичний, безперечно, але те, що він зрозумів — «без залізної руки з цим народом не впоратись, одвічний варіант — диктатура, тобто реанімація абсолютної монархії, коли замість одного богопомазаника править двадцятимільйонна партія, але керована знову ж таки однією людиною, авторитетом» — робить йому честь; у цьому гарантія того, що ми ще повернемося до переосмислення цієї особистості в усіх її протиріччях… Хто стане нашим головним противником? Це тепер ясно: кооперативний рух, тендітна мрія громадянина Бланка, тобто Ульянова-Леніна… На щастя, наші друзі у Системі за останні місяці навчилися силовим прийомам демократичної боротьби: вони не тільки задіяли Міністерство фінансів з його антикооперативним пресом, а й кинули проти цих діячів керовані ними засоби масової інформації… Вони не закривають кооперативи — не треба різких поворотів; вони просто ставлять їх у таке становище, коли краще самим закрити діло, поки живі й цілі. Коли ряд видань тепер без упину обговорює суми заробітків кооператорів — а на фоні нашого традиційного убозтва це викликає до них, звісно, ненависть найширших верств населення, — можна не боятися їхнього піднесення. Ми виходили і поки що й досі виходимо з того, що при всій допустимій колотнечі Система зможе зберегти саму себе і не піддасться кооперативним «риночникам», бо реальна поява вільного ринку в цій країні означає кінець нашої діяльності. Хто ще виступає проти кооперативного руху? «Демократичний фронт»? У них немає серйозної програми. Ліві групи? Вони підтримують кооператорів, але ліві не страшні доти, поки роз’єднані і борються один з одним за честолюбне лідерство. Звичайно, «Пам’ять» могла б стати дуже надійним партнером, ненависть її до кооператорів невтримна, бо ті кинули виклик общинній доктрині, проголосивши примат діяльності Особистості, якби не шалений захист ними ідей фашизму, абсолютної монархії і досить безкультурний антисемітизм… «Азілов» з Узбекистану вигукнув: — Який там фашизм, монархія та антисемітизм?! Вони ненавидять усіх, крім росіян! їхній лемент уже зробив своє: наша активність у Прибалтиці блокується місцевими колегами! Думаєте, цього не станеться у нас, у Середній Азії?! У Закавказзі?! На Україні?! Підтримуючи їх, Система може опинитися в межах Московії! Вони ж неосвічені і позбавлені пристрасті до бізнесу! Вони не розуміють, що всі залізничні артерії, що зв’язують нашу економіку із Заходом, проходять через Україну й Білорусію! А там також пробудилася національна свідомість, і цьому багато в чому посприяло саме лементування «Пам’яті»… «Азілова» підтримав «Арсен». Як завжди, гостроту пристрастей зняв Шинкін: — Здавалося б, — він усміхнувся, — я мусив би перший виступити проти того, щоб працювати з «Пам’яттю»… А я, навпаки, таку ідею підтримую… Справді, ця група робить багато дурниць, зате вона фанатична, а це тепер бажано… Як і те, щоб шукати винуватих за розвал економіки серед чужих, і аж ніяк не в самих собі. Це приваблює до них юрбу, а з юрбою жарти погані: в армію забривають саме юрбу… Отож, я спробував би з ними попрацювати… Підвести до них піддатливих учених і публіцистів, цивілізувати їх, перенести напрямок головного удару з євреїв на кооператорів і тих економістів, що відстоюють ідею ринку, немислимого без кооперації та особистостей… А нам ні те, ні те не потрібне… Отже, поки що не будемо приймати однозначного рішення… Винесемо це питання на черговий з’їзд, а грошенят я їм підкинув би, тільки з умовою, що керуватимуть їхнім агітпропом люди, якими управляють наші експерти… І ще: потрібно безперервно вимагати посилення податкового преса — це вб’є кооператорів і сильних керівників індустрії. Підключити всіх, кого тільки можна, до цієї кампанії — нам податки не страшні, ми гроші не віддаємо й не декларуємо… Далі: йде свара за децентралізацію… Це також для нас згубно… Як і всяка конкуренція… Нехай твої фашисти, — Шинків посміхнувся до Сорокіна, — б’ють і по цих позиціях, нам про них не можна забувати ні на хвилину… Нехай галасують про державність, про те, що Русь споконвіку стояла Москвою, так би мовити, головою, нехай кричать, що лише спритним потрібна конкуренція, самому духу цієї країни бридка, бо бездуховна, нехай на дух тиснуть, духом ситий не будеш, аби тільки в діло не лізли… — У діло люди без — таланту не влізуть, — відповів Сорокін. — У них сильний консервативний страх: «Поткнуся, а раптом не нагодую країну? Не одягну? Зметуть же людиська!» Ні, у цьому розумінні вони не страшні, їм би похизуватися, артисти, естраду люблять… …І ось зараз, маючи виклик шефа (чотири без відповіді дзвінки о восьмій ранку), Сорокін побачив трьох регіональних керівників провідних кланів (дніпропетровський — найсильніший, туди, на батьківщину Леоніда Ілліча, чужих мусорів не пускали; з шістдесят шостого року це місто стало закритою зоною). Зустріч ця не планувалася; сталося щось? Одразу ж перебрав у думці: що могло до них дійти? Найстрашніше, коли хтось повідомив про паспорт на виїзд до ФРН; тут і закопають, хоч тих трьох охоронників, що працювали в саду, він же знайшов, навчив і натаскав. Вони ж і пришиють; Абакумов роками любовно плекав своїх ближніх, а як Сталін моргнув, то взяли вони свого шефа попід білі рученьки та преспокійно запхнули у камеру внутрішньої… За одну мить він згадав усі свої найсерйозніші заходи, а також загальносоюзні операції, що перебували — за статутом Управління — під його контролем. Провалів ніде не було; зв’язок налагоджено прекрасно; сталося щось у країні, в найдальшому регіоні — повідомили б негайно; інформація про закордонний паспорт, зав’язана на двох рукописах, — про них, мафіозі, що сидять тут, і про Зою (мільйон зелених, особливо коли продати у Голлівуд, як обіцяв Давидов) — не могла до них прийти, інакше не кликали б сюди; хоча, чому б і ні? Коли він закінчив свої розмови із Зоєю, сказав своїм мимохідь, не педалюючи: «Стара нас більше не цікавить, нехай нею займаються ті, хто страх як хоче зняти брильянти чи всучити їй живопис, особливо її цікавить Де Віт»; а вже далі — техніка, не його клопіт; головне, що її голос і його сторінки надійно сховано, а те, що Пшонкін перелопачує манускрипт, — то й він, Пшонкін, не вічний, пора закруглятись. І діда Строїлова, останнього свідка, нейтралізують, наводку передано, вірна наводка для шісток: геройське золотце, одна Зірка чого варта, та й брязкалець з платиною штук п’ятнадцять, живі гроші. Ні, на мене виходів немає, я грав через сьомих осіб, спробуй докопайся… Навіть коли й прихоплять фрайєрів, вони на того покажуть, хто з ними зв’язаний, а від того біса треба шість адрес пройти, щоб на моїх хлопців вийти, дулю з маком! І все-таки він почував себе зараз так, як іноді бувало у кабінеті Рюміна чи Абакумова: висмикнуть після безсонної ночі, допит о п’ятій ранку закінчив, потім на квартиру Кіри махнув, чи до іноземки, балериночки ніжної, випив з насолодою, звідти додому, до остогидлої дурної Мілки, а о десятій дзвонять — «негайно до керівництва», от і тремтиш, поки їдеш на площу: «Що ж трапилося? З якого боку вдарять?!» Він ніколи не міг забути, як одного разу Абакумов навалився, мов ведмідь: «Хазяїн вимагає Федорову! А вона нестямна! Не можеш зламати дурепу?! Який же з тебе мужик? Даю годину на роздуми. Не внесеш ділової пропозиції — зірву погони». Сорокін розумів, що ця несамовита жінка усе вивалить Вождю, не можна її до нього пускати; скандал. Хоч, з другого боку, Сталін сам приїхав додому до Кавтарадзе, коли того випустили, — без зубів, у шрамах, шкіра та кості… Але ж нікого з тих слідчих, хто з цим самим Кавтарадзе працював, не чіпали! Кажуть, навіть медалі підкинули, начебто «За відвагу»… А Кавтарадзе ткнули послом у Румунію — на відгодівлю… Скривдити Батько нас, звісно, не дасть, але сморід може піти, старий злий на язик, скаже, як відріже, не встанеш потім, так і помреш у підполковниках десь у Джезказгані… Придумав він тоді хвацько: «Федорова в психлікарні, з глузду з’їхала, нічого не розуміє, небезпечно залишати одну, сильні прояви агресивної депресії, лікарі обіцяють поставити на ноги в найближчий місяць, а поки вона без упину вимагає зустрічі з коханим, день і ніч кричить: «Тейт, де ти?! Де ти, Тейт?!» Абакумов зітхнув: «Оформи рапортом. І наляжте на бабу! Три таких козаки, а скрутити одну американську розкладушку не можете!»  

…Кивнувши Сорокіну на крісло біля гостей, Шинкін з-за столу не підвівся, похмуро поцікавився про здоров’я, а потім спитав: — Кого з твоїх близьких можна послати в Сочі і в Дніпропетровськ? — Щось трапилось? — спитав Сорокін, опустившись у низьке, грузьке крісло. — Я ніяких сигналів не маю. — Трапилось, — відповів дніпропетровський «Никодимов». — Два наші директори подали на виїзд… Учинок не санкціонований, роботу вели таємно… Сорокін відчув, як ухопило за серце; невже грають? Можуть. Ці можуть усе, аси; для чого? Якщо дізналися про Дейвіда, ждатимуть його прильоту, захочуть перехопити; зв’язок; найважливіше у Ділі. Лише один раз тут був розбір, що закінчився смертним вироком, випадок небувалий, прибрали Краснодарського цеховика, який утаїв сорок мільйонів, — влаштували показовий процес, іншим для настрашки… — Давайте прізвища, — неголосно сказав Сорокін, відкашлявшись. — Приступимо зразу… Серйозні люди? З виходами? — Виходи є, — відповів Шинкін, думаючи про щось своє. — Не дуже серйозні, але все-таки вони бували на наших регіональних конференціях… — Хто надіслав виклики? — Веня і Шурик. — Лос-Анджелес? — Шурик тепер живе в Атланті. — Мабуть, я сам поїду в Дніпропетровськ, — сказав Сорокін. — А чому тут колеги з Сочі? Також скоїлося щось? — Ні… Поки що ні, — відповів Шинкін. — Колеги пропонують скликати позачерговий з’їзд у зв’язку з кампанією, що почалася проти нас у пресі… Дияволи перебудовуються, ганьблять нас «організованою злочинністю», пора й нам подумати про перебудову… Ти правильно сказав, Ема, про децентралізацію… Того, що ми зробили, не досить, треба ламати структуру, краще пізно, ніж ніколи… Коли й де будемо зустрічатись? Потрібно таке місто, де ти можеш гарантувати стопроцентну безпеку для делегатів… — Стамбул, — Сорокін хмуро посміхнувся. — Дайте день на роздуми…  

…Капітан Строїлов дослухав останні слова Сорокіна, вимкнув апаратуру, поклав долоню на плече шофера й тихенько сказав: — Поїхали…  

І саме в цю хвилину генерал Строїлов, вийшовши з ліфта, дістав в’язку ключів і заходився відмикати замок тремтячою рукою; коли двері відчинилися, він відчув, як його рот затиснули спітнілою долонею й миттю вштовхнули в квартиру; старий упав; у ту ж секунду задзвеніли шибки; на двох хлопців, що ввалилися в двері слідом за генералом, кинулися з балкона сищики; за ними стояв Костенко, блідий як крейда, не одводячи очей від непорушного старого, розпластаного на підлозі…  



16



 

— ««Швидку» викликайте, — сказав Костенко сищикам з місцевого (Миколки Ступакова) відділення. Говорив зараз дуже тихо, якось загальмовано, не розтуляючи рота, аби не показати завмерлим псам — уже в наручниках, — як дрібно цокотять зуби. Схилившись над мертвотно-блідим генералом, він обережно поклав долоню під голову, трохи підняв її на себе і, помітивши, як здригнулися куточки рота старого, приторкнувся губами до його випуклого, античного лоба; того жахливого, невідворотного холодання не було; Господи, аби тільки живий! Костенко підвів очі на хлопців — одному років сімнадцять, малолітка, відпустять, гуманісти, другому трохи більше, — обперся долонями об паркет, підвівся, взяв грабіжників за вуха, люто вивернув їх, шепнувши: — Пікнете — пристрелю, чинили опір владі… Де третій? Хлопці пополотніли ще дужче, сопли мовчки… — Ходімо, — сказав Костенко і, все ще крутячи їм вуха, повів на кухню, до вікна, в якому стирчали зубчасті шибки. Пригнувши їхні голови, він прошепотів: — Ви прийшли вбити батька, пси… Я передбачав, що прийдуть, але не думав, що підставлять таку шушваль. Зараз я пригну ваші хлебтальники до скла й виколю вам зиркалки, якщо зараз же, одразу, ви не скажете, де ваш третій! Лічити не буду… Ну? — На вулиці, в «Москвичі». — Номер двадцять чотири — п’ять три? — Так. Костенко відкинув сук і взяв «вокі-токі»: — П’ятий, — шепнув він, — бийте того «Москвича» у задок. Що є сили бийте. І складайте протокол… За кермом сидить їхня воша, заберіть його у відділення й посадіть у камеру. — Шофер не погодиться нашу машину калічити, запчастин немає… — Наказ чули? — Костенко майже зірвався на крик. — За невиконання під трибунал підете! Другу машину підженіть до «Піонера», прийміть гостей… І дивіться на всі боки, може, помітите четвертого, того, хто спостерігає за всією операцією… Найменша підозра — ставте спостереження, це — ланцюг… Костенко сунув «вокі-токі» в кишеню, знову схопив гнид за вуха і, вже не приховуючи тремтіння на обличчі, прошепотів: — Зараз підете на вулицю. Ясно? Двір прострілюється, прошиють, коли здумаєте тікати. Вийдете до «Піонера». Там буде стояти таксі. Ясно? Сядете. на заднє сидіння. Все. Ідіть. Випустивши їхні вуха, що стали синьо-червоними, він зняв з хлопців наручники, провів коридорчиком до дверей і, відчинивши їх, кивнув на чоловіка, що стояв на сходовій площадці біля вікна: — Таких тут вісімнадцять… Ясно, нелюди? Старий живий, тому вишка вам не світить… Але затямте: якщо наважитесь тікати — пристрелимо. Через три хвилини зашерхотів «вокі-токі»: — Доповідає «п’ятий»… — На прийомі, — відповів Костенко. — Операцію закінчено. — Підозрілих не було? — Коло «Дієти» стояла «Волга»… Як тільки наші від’їхали, вона зразу рвонула на розворот до брежнєвського будинку. — Сідайте їм на хвіст! Ведіть до кінця! З’ясуйте, хто вони, це тепер найважливіше! Ще раз попередьте ДАІ: пси ощирились! Не упустіть! На зв’язок виходьте в карний розшук місцевого відділення… (Ім’я друга, Миколки Ступакова, не назвав; ще невідомо, як обернеться ця справа, — несанкціонованість і таке інше, а йому ще треба пенсію одержати, немає нічого гіршого, чим підставляти своїх.) …Після того як лікар з «Швидкої» зробив Володимирові Івановичу Строїлову укол («мені здається, він упав головою на тапочку; якби на сантиметр лівіше, літальний кінець неминучий»), викликавши медсестру з П’ятнадцятої клініки, яка шефствує над сталінськими жертвами та афганськими хлопчиками, Костенко рвонув до Ступакова. Пси сиділи в камері: Гуслін Петро Сергійович, учень десятого класу, член BJIKCM, судимостей і приводів не мав, Залоєв Віктор Матвійович, експедитор поштового відділення, член BJIKCM, судимостей і приводів не мав, і Стружкін Андрій Дмитрович, шофер відділення зв’язку, член BJIKCM, приводів і судимостей не мав. — Хто навів на квартиру генерала? — спитав Костенко. — Якого генерала? — Залоєв знизав плечима. — Про що ви?! Ми ніякогр генерала не знаємо… Якби нас на місці затримали, були б свідки, а так тільки при Сталіні на людей наклепи зводили… Костенко кивнув: — З тобою ясно… Гуслін, ти також не відповідатимеш? — А що мені відповідати? Схопили на вулиці… — Тебе ніхто не хапав… Сам сів у таксі… — Це не таксі, а ваша оперативна… — Звідки ти знаєш? — Там у багажнику ваш скорчився, пістолетом у спину вперся. — Стружкін, скільки тобі обіцяли за діло? — Костенко погасив недокурок у сірниковій коробці, запитання ставив стомлено, незацікавлено, немовби обм’як, раз по раз прикривав повіки, ніби вони були важкими, непорушними. — А я взагалі їх уперше бачу… Ви мені діло не шийте… Мою машину розбили, притягли сюди ні за що, ні про що, знущатися з себе не дозволю… — Ну що ж, — Костенко кивнув. — Іди, пиши, що цих псів ніколи не бачив, і потім можеш котитися під три чорти… Провівши поглядом Стружкіна, якого вивів з камери міліціонер, Костенко діждався, поки стих безнадійно-тюремний звук кроків, витяг з кишені конверт з поляроїдними знімками, кинув на лавку: — Можете подивитись… Тут усе зафіксовано… Як ви з його машини вилазите, як з ним прощаєтесь… Але ж він зараз візьме на себе відповідальність за давання неправильних показань… А це — строк. Ясно, нелюди? Що стосується свідків і доказів, то після вас експерти приїжджали, там ваших пальців повнісінько, це — вбивчий доказ… Мене зараз інше цікавить. Хто вам сказав про генерала? Відповісте — відпущу… Але вам це невигідно… Вас сьогодні ж виріжуть, бо ви — свідки… Ясно? За три дні я візьму банду… Клянусь, — Костенко подивився на них ненависними очима. — Клянуся життям, пси… І тоді ви підете на процес, свідками, а не співучасниками… Гусліну дадуть умовно, недомірок ще… Тобі, Залоєв, світить трояк… Якщо, звичайно, старий не помре… Ви ж кинули його, восьмидесятидев’ятилітнього, на підлогу, сталінські вишкребки… Мовчимо? — А ми все сказали, — тихо повторив Гуслін, втягуючи голову в плечі; поляроїдні знімки розглядав зі страхом, очі гарячково бігали. Костенко підвівся: — Ходімо, Гуслін… А ти тут сам посидь, Залоєв, подумай… Іди, Гуслін, я тебе в іншу камеру посаджу, до серйозних людей, не рівня цьому нелюдові, там тобі все по закону розтлумачать… Ходімо… Він стукнув долонею в двері, конвоїр одразу розчахнув їх, неначе підслухував; у темному коридорі, освітленому тьмяним світлом загратованої лампочки, Гуслін почув хрипкий регіт, що долинав з сусідньої камери. — Подивись у вічко, — сказав Костенко хлопцеві. — Полюбуйся на своїх майбутніх учителів… Гуслін мовчки замотав головою. — Та ти не бійся, — всміхнувся Костенко, — дивись, а то нахилю… Той припав до вічка; три оброслих здоровила в дранті реготали, граючи в «тюремне очко». — Відчиняйте камеру, сержанте, — сказав Костенко. — Не треба, — прошепотів Гуслін. — Я скажу… Наводку на генерала дав Федько Рудий, він зі Стружкою в одному будинку живе, на Кропоткінській…  

Федько Рудий виявився Арсенієм Федяшкіним, тридцяти двох років, судимий за квартирні крадіжки, офіціант кафе «Відпочинок»; попросивши Ступакова встановити зв’язки пса, Костенко зазирнув у кабінет, де Стружкін кінчав строчити свідчення. Діждавшись, коли той пославив карлючкуватий підпис, розклав перед ним — тріскотливим карточним пасьянсом — поляроїдні знімки. — За дачу неправильних свідчень строк матимеш, — сказав Костенко, — Бери інший аркуш і пиши про Рудого. — Про якого Рудого?! — Стружкін зіщулився, голос став писклявий, слізливий, розпачливий. — Не верти хвостом, паскудо… Арсеній Федяшкін на очній ставці скаже правду, а ти вмиєшся ве-еликим строком. — Я без адвоката не відповідатиму… — Ну й не треба… Ніхто тебе не примушує говорити без адвоката… Валяй, викликай… Тільки спочатку я твого адвоката до старого Строїлова повезу… Подивимось, як він тебе після цього захищатиме. — На одному адвокаті світ не зійшовся. Іншого викличу. — Пиши прізвище, викличемо, тварюко… — Яке ви маєте право мене ображати?! Я що, у фашистську катівню потрапив?! — Знаєш, що з тобою зробили б у фашистській катівні? Або ж у нас, при Сталіні? Знаєш? Думаєш, коли ми хочемо по закону жити, то вам тепер усе можна?! Все з рук зійде?! Помиляєшся, Стружка… Якби ти був сирота голодний — одт на річ, а ти ж панич, ти життям розпещений, табір для тебе новинкою буде, а до табору ще треба через тюрму пройти… — Ви мене не залякуйте… Не розколюсь… Без адвоката жодного слова не скажу… — Ех, якби я був фашистом, — Костенко скрушно похитав головою, зітхнув і повільно підвівся. — Зараз я у «Відпочинок» їду, що Рудому передати? Кажи — запам’ятаю… Сказавши це, вийшов, відчуваючи глуху безнадійну лють; а такі, подумав він, цілком можуть нас у фашизм турнути, якщо тільки дати волю емоціям…  



…У «Відпочинок», звичайно, не поїхав — рвонув прямо в аеропорт «Шереметьєво», забитий дітьми, лементуючими жінками, похмурими старими людьми — німцями, євреями, вірменами, групками веселих туристів, розгубленими іноземцями, щасливими командировочними, оцінююче-очікувальними носильниками — вавилонське стовпотворіння… Зв’язався по рації зі Строїловим; на Петровці його не було, черговий відповів, що капітан поїхав до батька: — Генералу дуже погано, товаришу полковник. Він наполіг викликати прокурора та представників комітету, хоче дати показання на Сорокіна… Вважає, що зараз це єдина законна підстава для його арешту… Він вимагає, щоб його брали негайно… Каже, — голос чергового зірвався, — «зробіть це, поки я живий»… Де ви? — Їду в Шереметьєво… Попередили наших? — Так. — Скажіть Строїлову, що ми візьмемо його… — З чим? У нас же на нього нічого немає…  

…Обличчя генерала було пергаментним, скроні запали, стали жовтуватими, голубуваті прожилки почервоніли й зримо, раз по раз судорожно завмираючи, пульсували, начебто були окремо від застиглих, звернених на стелю очей. — Я, Строїлов Володимир Іванович, боюсь реанімації сталінізму, — він говорив через силу, намагаючись глибоко вдихнути, облизував сухим язиком вкриті смагою губи. — Я бачу, як ми повертаємо праворуч… Ті, хто почав революцію перебудови, стали боятися її розмаху… Я не проти того, коли сперечаються на вулицях, я за те, щоб стикалися різні думки… Але я був і лишуся противником націонал-соціалізму і сталінізму… Обидві ці іпостасі зараз перейшли в атаку… На нас… На нещасну країну… Народ, який багато років був позбавлений знання, слухає демагогів — нацисти завжди лементують голосніше за всіх… А сталіністи повторюють те, що втовкмачували в голови нещасних людей останні шістдесят п’ять років… Уся наша історія — це історія абсолютистських заборон, на цьому й зіграв Сталін… Він став Йосифом Першим, і це лягло на підготовлений грунт: людей відучили самостійно думати й позбавили права на вільну працю — без наказу й наглядача, — ждали того, хто рявкне, хто вдарить, посадить, скарає… Діждались… Я побачив фотографію того, кого знав на прізвище Сорокін, Євгеній Васильович… Нехай капітан Строїлов дасть нам це фото зараз же… Прилучіть його до моєї заяви… До цієї позовної заяви… Сорокін бігає підтюпцем… Так, так, я в повній свідомості. Я хочу підписати записану вами сторінку… Адже ви пишете протокол? Чи тільки фіксуєте мій голос? — І те й те, Володимире Івановичу, — відповів прокурор. — Усе робиться по закону, же хвилюйтесь… — Я не знаю, що таке «хвилюватися»… Останніми днями я став боятися, це страшніше… Сорокін бігає підтюпцем у кросовках, котрі коштують сотні карбованців… У спортивному костюмі, таких не буває на прилавках магазинів. Він живе чудово, і це той, кого засудили за «незаконні методи проведення слідства»… Чому ні Русланову, ні Федорову, ні мене не викликали як Свідків? Це неправильно, що його звинуватили в «незаконних методах»… Такі методи були законні тоді… Я розкажу вам, які це були методи… Він і його товариші по службі — якщо їх так можна називати — зв’язували мені руки за спиною, крутили джгутом ноги й тягли потилицю до п’ят… Це називалось у них «гімнаст». Підклавши під обличчя подушку, вони били мене гумовою палицею по шиї… Такий допит тривав протягом десяти годин — поки я непритомнів… Сорокін вимагав, щоб я признався, нібито виконував шпигунські завдання члена Політбюро Вознесенського… І секретаря ЦК Кузнецова… Потім він засовував мені в ніс шланг від клізми й пускав гарячу воду… А мене прив’язували до стільця… І я захлинався, а він стояв наді мною й сміявсь… А з стіни, з-за його спини, на мене дивився той, кого й тепер багато хто хотів би, — фашист на ім’я Сталін… Руками сорокіних Сталін убивав мислячих, йому треба було привести до владарювання покірних кретинів, щоб у країні вічно було пекло… Немає слів, щоб пояснити те, що відбувалося… Ви встигаєте писати? — Так, таточку, — схлипнув Строїлов, — товариші встигають, ти тільки не поспішай, ти стомився… Лікар узяв руку генерала, намацав пульс, скрушно похитав головою; старий роздратовано поморщився: — Дайте я підпишу те, що наговорив… Форми протоколів допиту лишилися колишніми? Як і в той час? Ех, ви… Дайте ручку… — Володимире Івановичу, — сказав прокурор, — ви підпишете, коли ми все закінчимо… — Ні… Зараз… У мене в будь-яку хвилину може зупинитись серце… Він повільно стиснув у посинілих пальцях перо й підписав дві сторінки. — Добре… Дякую… Хочу продовжити… Сорокін називав мені сотні імен, мені здавалося, що він хотів перетворити всю країну, всіх людей у ворогів народу… Він торгаш від природи, він торгувався за кожного, вимолював, обіцяв, знову бив… Чекіст, який приїхав разом з прокурором, спитав: — Володимире Івановичу, скільки разів він катував вас на допитах? — Не пригадую… — Дуже важливо, щоб ви згадали… Це дуже важливо для слідства… — Я сидів у внутрішній три роки… На допити він викликав мене разів чотири на тиждень… Один день говорив, лякав, плутав… Три дні — катував… Полічіть самі… Ага, я ще пролежав у лікарні два місяці… Після тортур у мене стався параліч лівої ноги… Він буй п’яний, коли бив мене, і попадав дубинкою не по сідниці, а по хребту… Це було в п’ятдесятому, в травні місяці… Точніше — Першого травня… Я музику на вулицях чув… Лозунги викрикували по радіо… А ще я можу свідчити про Лідію Русланову і Зою Федорову… Він їх так мучив, як мене… Він їх ставив у карцер, у кам’яну шафу… На добу ставив, на три — не поворухнутись, як у труні… — Він знав, що ви ні в чому не винні? — спитав прокурор. — Від нього вимагали, щоб я став винним… Він дуже добре знав, що я ніколи нічиїм шпигуном не був… — Але він ніколи не говорив вам, що знає про вашу невинність? Просив погодитись підписати самообмову, бо це, мовляв, потрібно партії, країні, Сталіну? — Ні… Про це говорив Рюмін… Коли мене принесли до нього з лазарету… На носилках… І в камері мені це ж саме говорив… Прізвища не пригадую… Насідка… Умовляв признатися, щоб вийти на процес… І там відкрити всю правду… Але я знав, що це за ігри… — Сорокін вас мучив сам? — спитав прокурор. — Чи запрошував катів, щоб держали? — Як коли… Мене ж до нього доставляли в наручниках… Руки за спиною… Та й на ногах ледве стояв, держали у карцері, на воді й на шматку хліба» сили не було захищатись… У нього очі ставали якісь білі, коли він через мене пускав струм… Від нього дуже тхнуло затхлістю… У деяких людей є особливий, задушливий сморід затхлості… І всі вони чомусь стрижені під скобку… Я вимагаю, щоб його, Сорокіна, притягли до суду не за «порушення методів проведення слідства»… Я вимагаю, щоб його судили за осмислений, звіриний, хтивий садизм… Сорокін страшний як явище: коли не погоджуєшся з тим, чого він вимагає, ти вже не людина, ти стаєш твариною, порожнечею, комахою… Це страшніше, ніж гітлерівський нацизм, розумієте? Це містика якась… Сорокін катував більшовика, про якого йому сказав начальник, що той — ворог. Одного слова для нього було досить… Розумієте? Слова пана, який давав йому право на все… Такого не було в історії людства… А ще — але це було тільки двічі — він повалив мене й почав припікати цигаркою ступні… Це було напередодні Жовтня… А потім сам мазав виразки маззю Вишневського… Тепер головне, — охопивши синіми губами повітря, вів далі Строїлов. — У зраді Батьківщини, тобто зраді самого себе — поняття «Батьківщина» і «я» нероздільні, — винен і зрадник, а ще більше той, хто підштовхнув його до цього диявольського, незбагненного кроку… Так от… Я став зрадником… Я — зрадник… Так, так, пишіть це… Я зрадив себе, тобто Батьківщину… І винен у цьому Сорокін… Він улаштував очну ставку з моїм водієм, Кирилом Семеновичем, а я з ним пройшов війну… Той мусив написати у протоколі, що я запрошував у машину англійського консула, показував йому воєнні об’єкти, одержував за це пачки доларів і віддавав їх — у моїй же машині — емісарам Вознесенського для розгортання роботи «російського змовницького центру»… Сорокін два роки вибивав з мене признання, що ми хотіли вивести Росію з Союзу Республік, реставрувати капіталізм та ще й запросити зі Штатів Керенського — як нового прем’єра… Кирило Семенович мовчав, заперечував усе, хоч били його мало не до смерті… Тоді Сорокін наказав ввести його онуку, дівчинку-підлітка, їй шістнадцяти ще не було… Коли дівчинку вштовхнули, Сорокін сказав: «Ти, лярва, в ансамблі танцюєш?! Роздягайся догола, сучечко, потанцюй наостанку перед дідом, поки я тебе в камеру не посадив! Люблю танці, лярвочко!» Вона стала блідою, як крейда, внучечка його, а Кирило Семенович повалився зі стільця, впадаючи в повільну безпам’ятність, не вірячи в реальність того, що тут коїлося… А Сорокін підійшов до дівчинки, почав з неї кофтину скидати… Акуратно гудзички розстебував, до себе притискував… А вона стоїть, малесенька, тремтить уся. як змерзлий горобчик… От… Тоді я й сказав, що готовий підписати на себе що завгодно, нехай лишень відпустить дівчинку… І ми з ним стали писати сценарій… Про те, як і чому я — один я, без групи, тільки я — пішов на зраду Батьківщини… Отже, Сорокіна треба судити за зраду, за пособництво зраді Батьківщини, за присилування до того, щоб люди ставали зрадни… — Тату! — Строїлов подався до батька. — Таточку! — Він розгублено обернувся до прокурора, потім перевів погляд на лікаря. — Таточку… Тату мій…  

…Костенко сидів у маленькій, без вікон, кімнаті шереметьєвського аеропорту, слухав голоси дикторів, дивився на старий телефонний апарат і боявся зняти трубку й подзвонити Строїлову. Серце краялось, він відчував біду, розумів, що, якби все обійшлось, капітан, звичайно, зв’язався б з ним; Костенко дуже добре відчував свою випадкову й суєтну малість на цій землі, коли вмирав друг чи рідна людина; що сказати тим, хто стоїть біля труни, невідривно дивлячись на загадкову бездиханність льодяної матерії, що приречена на швидке перетворення в попіл чи тлін? Як висловити скорботу? Слів, адекватних таїнству смерті, не існує… Найдужче він боявся тихих розмов за спиною про те, як добратися на поминки, що вдалося дістати на стіл, хто з ким поїде, де треба прихопити ще одну пляшку; в храмі скорботи бездумні включався суєтний лічильник плотського життя, немов скинули вантаж — і гайда далі… Костенко все-таки пересилив себе, набрав номер; усе зрозумів, почувши жіночий голос: чомусь у домі, де помирають, до телефону підходить саме жінка. — Що? — спитав Костенко, жахаючись безглуздості свого запитання. — Де Андрій Володимирович? — Подзвоніть пізніше, — тихо відповіла жінка, — він збирає батька… — У госпіталь? — Ні… Збирає… Одягає його… Володимир Іванович помер… — Скажіть, що Костенко дзвонив… Скажіть… Я дуже… Словом, сумую… З ним я, скажіть… Серцем з ним… Я приїду… Поклавши трубку, він виразно побачив обличчя генерала, бездонні голубі очі, скорботний рот з опущеними куточками й акуратно заштопані рукава старенького светра (а я навіть не знаю, що сталося з дружиною капітана; чому розлучився; така сімейна людина; правильно, «ніжним дається печаль»; хто їм готував, хто прав; як пізно ми згадуємо про всі ці дрібниці, які й визначають життя). Саме ці заштопані рукава, латана скатертина на столі й скрипливі крісла він згадував зараз дуже чітко; хто пояснить вимогливу вибірковість пам’яті? Через «вокі-токі» Костенко викликав чергового; той ніби зрозумів, що цікавить полковника. — Никодимова і невідомий з квітами стоять біля стойки офіційних делегацій… і — Добре… Нехай наша дівчина попросить їх негайно подзвонити в Росконцерт… Дейвіда запросіть у депутатський, я туди підійду… Нехай товариші дивляться за Никодимовою та її супутником. Після розмови з Росконцертом вони комусь дзвонитимуть, мене цікавить цей номер… Нікого з тих, чиї фото я показував, у залі немає? — Ні. — А на стоянці? — Також. — Тут мусить бути ще хтось… Будьте пильні… Через три хвилини Костенко підвівся, надів темні окуляри й, пройшовши через службовий вхід, рушив назустріч. Дейвіду, який, весело теревенячи з аерофлотівською дівчиною, дріботів до депутатського залу. Костенко пристроївся поряд, кивнув дівчині: «Спасибі», — і, взявши Дейвіда під руку, тихо спитав: — З приїздом, Давидов, пригадуєте мене? — У чому справа? Хто ви? — Дейвід злякано обернувся до нього й, пополотнівши, спробував висмикнути руку. Костенко похитав головою: — Десять хвилин тому ваші знайомі вбили дуже хорошого чоловіка… Він проходив по одній статті з Зоєю Олексіївною Федоровою… Ходімо кави вип’ємо, тут поряд… Люди ж навколо, нема чого хвилюватися; треба переговорити… — Стривайте, стривайте! Ви товариш Костенко?! — удавано здивувався Дейвід. — Радий вас бачити… — З приводу радості — не треба! — Ні, але ж ви мене ошелешили! «Мої знайомі», когось убили»! Про що ви?! — Ходімо сядемо… Не треба на проході товктися… — Знаєте що, товаришу Костенко, давайте розставимо крапки над «і». — Дейвід хотів витягти сигарети, але ніяк не міг попасти у кишеню. — Я ніякий не Давидов, а Джозеф Дейвід, громадянин США… І я перебуваю у міжнародній зоні, а не в Росії! Я ще не перейшов вашого кордону… Тому я зараз зчиню такий крик, що Горбачову з його перебудовою це не сподобається, а вже нашому Бушу тим паче… — Ви кордону не перейшли, — погодився Костенко, — зате ваш паспорт перейшов… Ви ж його самі аерофлотівській дівчині віддали… — Це провокація, — сказав Дейвід погаслим голосом. — Я протестую… — Проти чого? Я запрошую вас випити чашку кави… Всього лише… Розмовлятимемо на людях, секретів особливих немає… Хоча ви можете попросити мене перенести розмову в інше місце, без свідків, — щоб у вас не було неприємностей у Нью-Йорку… Це лише здається, що Двадцять третя вулиця і ресторан «Ель Кіхоте» далеко від Шереметьєва… Дейвід здригнувся: — Звідки ви зна… Добре, я не проти, вип’ємо кави, але я не розумію, у чому справа? Мене люди ждуть… — Якщо хороші люди — підождуть. Костенко підвів Дейвіда до порожнього столика, неуважно кивнув на стілець, підійшов до стойки бару; галаслива група туристів, що вилітала «по трасі дружби Москва — Берлін», товпилася біля бару; судячи з одягу, туристи з провінції, колір піджаків і штанів гнітючо брунатно-чорний; коли ж ми одягнемо по-людськи нещасних, щоб в нас не тикали пальцями? Де совість у тих, хто зобов’язаний думати про престиж країни? Адже стрічають по одежі… Замовивши каву, бутерброди з ковбасою і дві чарки горілки, Костенко терпляче чекав, поки все це поставлять на піднос; не обертався, був певен, що Дейвід жде його, готуючись до розмови, гарячково продумує варіанти відповідей, а запитань може бути безліч, є чум поцікавитись; це добре, що він зараз б’ється жопою об асфальт, нехай собі, голубок… Костенко розрахувався з буфетницею (бідолашні, од страху товстіють, хочуть зразу втамувати віковічний голод, наїстися досхочу, бояться, що завтра заберуть місце, закриють бар, заборонять торгівлю, у нас усе може бути); обернувся, побачив Дейвіда, який стрімко й жадібно, як вурка перед допитом, затягувався «Кемелом» без фільтра, підбадьорливо кивнув йому й знову відразу — одсвітом, гуркотом — побачив обличчя генерала Строїлова, коли той поволі, валячись, немов стара сосна, падав на підлогу в передпокої… Неквапливо сідаючи біля Дейвіда, полковник потер повіки; знову з’явилося обличчя Строїлова — близьке, прекрасне, живе. Витягши з кишені «вокі-токі», Костенко викликав «дев’ятого»: — Послухайте, зв’яжіться з нашими, нехай з’ясують, де тіло генерала… І поясніть сину — це треба зробити архітактовно, — що необхідно відвезти померлого в морг… Для розтину… Мене цікавить лобна частина, особливо права скроня… Якщо там набухла гематома від удару, значить, він не помер, а його вбили… Сховавши «вокі-токі», Костенко подивився нарешті на Дейвіда; той стискував недокурок, мабуть, не відчуваючи болю, хоч тліючий вогник явно припікав шкіру. — Погасіть, — сказав Костенко. — Пальці болітимуть… — Що? Ага, спасибі… Ви мене ошелешили, товаришу Костенко… Ця зустріч… Смерть… Я просто в розпачі… Скільки років минуло. Одвик від усього цього… — Від нашої останньої зустрічі минуло дванадцять днів, містер… — Ви щось плутаєте… пам’ятаю, коли ми зустрічалися… Це вісімдесят перший рік… Невдовзі після трагедії із Зоєчкою… — Ви ж тоді заперечували, що знайомі з Федоровою… Чому тепер — «Зоєчка»? — Вона для всього радянського народу була і залишається «Зоєчкою», її свято зберігають у пам’яті… — Не блазнюйте… А то зачитаю свідчення, які дав на вас Борис Іванович Буряца… Пригадуєте такого? — Трохи чув, — відповів Дейвід; в очах його нарешті з’явився жах, що пульсуючи розширив зіниці. — Ну-ну… Отже, ви мене — відтоді, як нам довелося розмовляти на Петровці, — не бачили? — Звідки, товаришу Костенко?! — Подумайте ще раз… Ви могли мене бачити зовсім випадково, хтось сказав на вулиці, ось, мовляв, мусор, який знає про справи «Зоєчки» те, чого не знаємо ми… Такого не могло бути? — Ви якось дивно ставите запитання… — Хіба це злочин — побачити людину на вулиці? — Я багатьох бачив на вулицях! Знаєте Ірочку? З Мосради? — Не стройте дурня… Мені важко розмовляти з вами, Давидов… Скоїлася біда, розумієте? Вбили ту людину, яку катував Еміль… — Який Еміль? — Дейвід втяг голову в плечі. — Про що ви? — Про Хрінкова-Айзенберга… А тепер можете йти у місто… Але майте на увазі: ви більше не потрібні авторові манускрипта про Зою Федорову й структуру нашої мафії… У нього на руках закордонний паспорт… Він від’їжджає… Ясно? Є людське поняття — «не потрібен»… Номер у готелі не потрібен… Костюм… Контракт… Діамантовий кулон не потрібен… А є — вовче… Так от, вовче «не потрібен» означає лише одне: смерть… — То не випускайте його! — заблагав Дейвід. — На якій підставі? Він їде до дружини… З’єднуються, так би мовити… Та ви йдіть, ідіть, я не затримую вас… Вас люди ждуть… Вони ж мають відвезти вас до нього? З третього поверху стрибати високо, та й не там вас уколошкають, а за містом, можливо, ви знаєте адресу, отам і проколюють шилом… — Стривайте, прошу вас, товаришу Костенко! Тільки не квапте мене! Я нічого не розумію, мені треба зосередитись, — Дейвід знову закурив, підняв чарку, розхлюпав горілку — руки трусилися нестримно, та він і не приховував цього, жах стояв у очах, що зробилися чорними, бо зіниці розширилися так, немов вибухали зсередини. — У вас до мене, особисто до мене, є претензії? — Нема. — То чого ж ви від мене хочете? — Нічого. — А навіщо ви мене тут зустріли?! Навіщо вся ця жахлива розмову? Я хвора людина, у мене страшенно високий тиск… Нирковий… Як мені тепер бути? — Не знаю. Беріть свій паспорт і їдьте до ваших людей… — Навіщо ви мене лякали шилом?! Це ж не жарт? Ні? Костенко підвівся, вийняв з кишені фотографії, кинув їх на стіл. — Це ще не все, Давидов… Подивіться для початку ці, зрозумієте, що я не лякав…. І повагом вийшов з бару… Дейвід підсунув фотографії, швидко проглянув їх: Сорокін на пробіжці, біля кратовської дачі, біля телефону-автомата, коло «Волги», на лаві бульварного кільця — поряд з Никодимовою: вона дивиться в бік, він читає газету; квапливо перебрав нумеровані фото з кримінальних справ: убитий Мишаня Яструб, тіло Людки на асфальті, вкритий простирадлом труп Бориса Буряци, Зоя Федорова з простреленою головою… — Підождіть, — почув Костенко крик Дейвіда. — Підождіть! Скажіть, що мені робити?! Костенко не поспішаючи обернувся, одну мить дивився на Дейвіда замислено, обличчя скривилося від болю, потім якось досадливо махнув рукою: — Поверніть фотографії… Якщо говоритимете правду, допоможете собі… І нам… Розмова буде без протоколу… — А диктофон?! — У нас це не доказ. — Зате у нас доказ! — Ви мене не цікавите, Давидов… Вирішуйте свої питання в Штатах. Мене цікавить лише той, кого ви продавали своїм видавцям як «Айзенберга»… Готові до розмови? — Тільки не треба таких вербальних нот у голосі, товаришу Костенко. — Поняття «вербальна нота» до «вербовки» причетності не має. Коли вас навіть вирішать завербувати, то це буде Чека або міське розвідуправліцяя, мені ви за кордоном не потрібні… Та й тут, повторюю, також… Ви мені просто потрібні живим… На ті дні, поки ви тут… Контракт Сорокіну привезли? — Кому?! Не пришивайте мені, чого не треба! Я не знаю ніякого Сорокіна! Я привіз контракт Айзенбергу! Так, так, тому, який бігає по вулицях у спортивному костюмі… І париться у себе на дачі… Там же приймає душ Шарко й масажі… — Це деталі, — поморщився Костенко. — Якщо контракт у вас, то він його забере, і ви йому більше не будете потрібні!.. Втямили? Чи ще раз пояснити, що таке «не потрібен»? — А мені потрібні його рукописи… Більше я нічого не хочу… Якщо домовимося — гарантую, що виберетесь звідси живий… Ось, власне, і все… Я розумію, що ви мені боїтеся повірити… Ваша справа… Хоча запам’ятайте: немає більших лібералів у країнах, подібних до нашої, ніж люди у правоохоронних органах — можете називати їх каральними… До речі, на цьому завжди провалювалися, «совєтологи» тієї держави, це ви тепер живете… Так от, якщо ми домовились, я даю вам можливість обговорити деякі деталі з американцем… Він — справжній американець, не натуралізований. Ну, як? — Я ж відповів… — Навіщо я був потрібен Соро… Айзенбергу? — Ви ж самі відповіли… Видавець хотів, щоб був коментар того сищика, котрий вів розслідування у справі про вбивство Федорової… Це сенсація, за неї платять…  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка