Юліан Семенов таємниця кутузовського проспекту



Сторінка1/16
Дата конвертації05.05.2016
Розмір3.45 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Annotation


У повісті відомого радянського письменника Ю. Семенова досліджується таємниця загибелі актриси Зої Федорової. Твір гостросюжетний, у ньому використано досі не відомий матеріал, де названо тих, хто причетний до загибелі актриси.
В повести известного советского писателя Ю. Семенова исследуется тайна гибели актрисы Зой Федоровой. Полковник милиции Костенко, герой многих произведений Ю. Семенова, ведет это следствие. Неожиданно дело об убийстве актрисы закрывают, а Костенко отправляют на пенсию… Произведение остросюжетное, в нем использован еще не известный материал, где называются те, кто был причастен к гибели актрисы. Юліан Семенов

ТАЄМНИЦЯ КУТУЗОВСЬКОГО ПРОСПЕКТУЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ123456789101112131415161718192021

notes12345678

Юліан Семенов
ТАЄМНИЦЯ КУТУЗОВСЬКОГО ПРОСПЕКТУ
Повість

 

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література  



 

Авторизований переклад з російської Надії ОРЛОВОЇ Переклад на українську мову здійснено за виданням: Семенов Юлиан. Тайна Кутузовского проспекта // Детектив и политика. — М.: Новости, 1990. — Bып. 2, 3; Его же. Ненаписанные романы. — М.: ДЭМ, 1989; Его же. Процесс-38//Детектив и политика. — М.: Новости, 1989. — Bып. 3. Его же. Прощание с любимой женщиной // Пересечения. — М.: Правда, 1984.  



ТАЄМНИЦЯ КУТУЗОВСЬКОГО ПРОСПЕКТУ

 

 

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

 

Коли розділи повісті готувалися до набору, я зустрівся в Нью-Йорку з громадянкою США Вікторією, дочкою чудової російської актриси Зої Федорової, вбитої в 1981 році. Любителі кінематографа пам’ятають ролі, що їх вони зіграли: «Подруги» Зої Федорової і «Двоє» Вікторії увійшли в аннали мистецтва назавжди — як документи епохи. — Мама була у мене в гостях кілька разів, — розповідала Вікторія. — Та коли я запросила її у вісімдесятому, невдовзі після того як тут випустили мою книжку «Дочка адмірала» — батько помер у званні адмірала флоту США, — мамі відмовили видати паспорт. Я звернулась по допомогу до того сенатора, за якого голосувала, — до Бредлі. Порадившись у його штабі, мені відповіли: «Якби мама попросилась емігрувати, сюди, до вас, щоб об’єднати сім’ю, ми могли б якоюсь мірою допомогти. Інакше брежнєвська адміністрація нам відмовить: «Давати чи не давати виїзний паспорт для поїздки в гості — наша внутрішня справа…» Я подзвонила мамі й розповіла їй про цю розмову. — Мене скоро вб’ють, — сказала вона, і це було не вперше, коли ми дзвонили одна одній. — Добре, в середу піду на прийом… Вона подзвонила у середу ввечері: «Я їм сказала, що коли мене, росіянку до останньої краплини, патріотку Росії, не випустять у гості до дочки й онука, я подам на еміграцію…» У п’ятницю її вбили… «Мосфільм» відмовився виділити зал для громадянської панахиди. А мені не дали візи, щоб приїхати на її похорон: «Хто така Зоя Федорова? У нас немає на неї ніякої інформації…» Тоді я поклала свій радянський паспорт у конверт і відправила його в Посольство СРСР.  



* * *

 

Сталін милувався відкритим, з ямочками на щоках, усмішливим обличчям Зої Федорової; вручаючи їй чергову Сталінську премію, сказав: — Це вас не я нагороджую, а народ вам дякує, товаришко Федорова. Зоя не змогла погамувати сліз від щастя: — Спасибі, дорогий Йосифе Віссаріоновичу… Як кажуть військові: «Служу Радянському Союзу!» — Ні, ви вже, будь ласка, залишайтесь прекрасною російською актрисою… Військовими стають, художниками народжуються… Як у вас справи? З житлом усе нормально? — Якби навіть було погано, я все одно не сказала б, Йосифе Віссаріоновичу… Без квартири жити можна, без вас — ні… — Я ж не безсмертний, — з болем, тихо мовив Сталін. — Доведеться й без мене пожити… Може, прохання якісь є? Говоріть чесно, я буду радий допомогти вам… Федорова на якусь мить завмерла, обличчя її і шия раптом пополотніли: — Йосифе Віссаріоновичу, мого батька репресували… Він ваш солдат, на нього просто звели наклеп… Він ні в чому не винен… На мить обличчя Сталіна закам’яніло; якось заново, немовби оцінююче оглянувши Зою, ледь усміхнувшись, відповів: — От ми вам і подаруємо машину — незручно батька додому везти трамваєм… Зайдіть до товариша Берії, а потім подзвоніть Поскрьобишеву, він вас з’єднає зі мною… А Лаврентія Павловича я попереджу…  



* * *

 

З матеріалів справи: «Приблизно між тринадцятою і сімнадцятою годинами одинадцятого грудня 1981 року в будинку номер 4/2, квартирі 243 по Кутузовському проспекту було вбито Федорову Зою Олексіївну, сімдесяти двох років, заслужену артистку РРФСР, лауреата Державних (Сталінських) премій. Смерть Федорової З. О. настала у той момент, коли вона розмовляла з кимось по телефону, від пострілу в потилицю, з пістолета «Зауер» калібру 7,65 (пістолет системи «Зауер» продається в США, Аргентині (місто Ігуасу) та Бразилії). У квартирі знайдено відбитки пальців невідомих. З журнального столика вилучено відбиток пальця на дактилоскопію. З протоколу огляду квартири жертви, проведеного слідчим прокуратури Сазоновим, прокурором-криміналістом Герасимовим, експертами НТВ Головного управління внутрішніх справ Мосміськвиконкому Антроповим та Гритьєвим у присутності понятих Александрової і Кондрашкіної, видно, що обстановку в кімнатах не порушено. Дверні замки шаф цілі. Слідів злому немає. Знайдено 2400 карбованців, персні — з камінцями й без камінців, браслет, підвіска, кулон, ланцюжки і запонки жовтого кольору. Слідів насильства у кімнатах не виявлено. Дверей не виламували. За даними експертизи, квартиру чужим ключем, зробленим із зліпка, не відмикали, отже, можна припустити, що вбивцею була людина, добре знайома Федоровій, яка і знаходилася в квартирі жертви». З довідки: «Федорова Зоя Олексіївна притягувалась по ст. 58, пп. 10 і 11, і за рішенням Особливої Наради МДБ СРСР її засудили на двадцять п’ять років тюремного ув’язнення. У 1956 році її повністю реабілітували».  



* * *

 

… «Радянська держава зазнала тяжкої втрати. 19 січня 1982 р. після тяжкої довготривалої хвороби помер радянський державний діяч, член ЦК КПРС, депутат Верховної Ради СРСР, Герой Соціалістичної Праці, перший заступник Голови КДБ СРСР генерал армії Семен Кузьмич Цвігун. Понад чотири десятиліття життя й діяльність С. К. Цвігуна були нерозривно пов’язані з роботою по гарантуванню державної безпеки нашої Батьківщини. Цій відповідальній справі він віддавав усі свої сили, досвід і знання… Світла пам’ять про Семена Кузьмича Цвігуна, вірного сина партії, державного діяча, назавжди збережеться в серцях радянських чекістів, усіх радянських людей…» «Франс Прес»: «У московських колах вперто говорять про те, що родич Брежнєва і його креатура у КДБ Семен Цвігун не помер, а покінчив життя самогубством в урядовому заміському санаторії». «Рейтер»: «Поінформовані московські кола стверджують, що загибель Цвігуна пов’язана з ім’ям артиста Бориса Буряци, який був вхожий у дім Брежнєва. При цьому акцентується, що Цвігун багато років був співробітником і близьким другом Брежнєва: тим більше дивно, що підпису Брежнєва під некрологом нема…»  



* * *

 

«25 січня 1982 р. на вісімдесятому році життя після недовготривалої тяжкої хвороби помер член Політбюро, секретар ЦК КПРС, депутат Верховної Ради СРСР, двічі Герой Соціалістичної Праці Михайло Андрійович Суслов. Пішов із життя визначний діяч Комуністичної партії, Радянської держави й міжнародного комуністичного руху. Все своє життя, всі свої сили й знання, весь свій талант він віддав партії і народу… На всіх посадах, що їх довіряли йому Комуністична партія і народ, Михайло Андрійович Суслов показав себе видатним організатором, непохитним борцем за велику справу Леніна, за успішне вирішення завдань комуністичного будівництва. Будучи великим теоретиком партії, він багато зробив для творчого розвитку марксистсько-ленінської теорії, твердо відстоював її чистоту. Також вагомий внесок його у справу розширення й зміцнення інтернаціональних зв’язків… Михайло Андрійович Суслов відзначався більшовицькою принциповістю, вимогливістю до себе й до інших, винятковою працелюбністю, умінням творчо підходити до гострих і складних питань сучасності. Людина великої душі, кришталевої моральної чистоти, надзвичайної скромності, він здобув собі глибоку повагу в партії і в народі…» З медичного висновку про хворобу й причину смерті Суслова Михайла Андрійовича: «М. А. Суслов, 79 років, тривалий час хворів на загальний атеросклероз — з найбільшим ураженням судин серця й мозку, що розвинувся на фоні цукрового діабету. В 1976 році переніс інфаркт міокарда. 21 січня 1982 року виникло гостре порушення кровообігу в судинах стовбура мозку з глибокою втратою свідомості, порушенням дихання та деяких інших життєво важливих функцій організму…»  



* * *

 

«Спецгрупу карного розшуку МВС СРСР, створену у справі про вбивство Федорової З. О., розформувати. Полковників Павлова В. Я., Савицького У. P., Костенка В. Р. повернути в їхні підрозділи. 27 січня 1982 р. Міністр внутрішніх справ СРСР М. Щолоков».  



Савицького перевели в Ригу заступником СКБ по режиму, збільшивши зарплату на дев’яносто карбованців; запив; невдовзі помер від цирозу печінки. Павлова відправили до Узбекистану з підвищенням. …З січня по травень вісімдесят другого року Костенко — після того як групу розформували — пролежав у клініці в Ларіка: той удар у печінку, який дістав у Вірменії, в сімдесят другому ще, коли брав бандгрупу на афінажній фабриці в справі Кешалави, раз по раз давався взнаки; повернувшись до міністерства, на очі начальству не дуже й показувався, запам'ятавши на все життя слова, що сказав якось Костянтин Симонов: «Служити не відмовляюсь, але служити не нав’язуюсь…» …Щось змінилося в країні: у КДБ сів нікому не відомий Федорчук з Києва — нова мітла по-новому мете; один з перших наказів був досить дивний, мав явно ідеологічний відтінок: «Заборонити співробітникам з’являтися в джинсах, тільки піджак і галстук — бажано вітчизняного крою». У жовтні Костенка запросили у відділ кадрів, запропонували перевести з підвищенням, кудись на Камчатку. Він обіцяв подумати, зрозумівши, що всі, хто був причетний до справи Федорової, чомусь неугодні в Москві; Андропов, хоч і позбавлений реальної влади, бо тепер сидів у ЦК, на ідеології, під Брежнєвим та Черненком, усе-таки цікавився справою Федорової, хоч комусь-це явно не подобалось. Другого листопада Костенка викликав заступник міністра по кадрах: «Наказ я завізував, поздоровляю від щирого серця, повернетесь генералом, обіцяю…» Десятого листопада, в День міліції, міністр Щолоков звернувся до народу по телебаченню; обличчя — пергаментне, наче маска, очей від тексту не одводив. Брежнєв уже лежав мертвий, почалася битва за лідерство; якщо переможе Андропов — міністр внутрішніх справ знав це, — і його дні будуть лічені. Так і сталося: перевели в «царську групу» міністерства оборони — з «Чайкою», п’ятьмастами карбованцями, безкоштовним харчуванням, пайком, ад’ютантом, порученцем, кремльовкою й держдачею… Не годиться кривдити номенклатуру, все мусить бути тихо, тактовно, з дотриманням звичного етикету: але висновки зробили всі — при зустрічі намагалися обминути, не помітити, а коли вже нікуди було подітись, обмежувалися вигуками, обличчя кам’яні, обмінювались думками одну-дві хвилини, інакше можуть неправильно зрозуміти нагорі, кожен другий донесе; та де там другий — кожен…  

1

 

На пенсію Костенко вийшов у вісімдесятих роках — після того як з допомогою журналіста Івана Варравіна закінчив розгром банди заступника міністра Чуріна та його помічника Кузінцова… …Прокидався він, як і раніше, о сьомій тридцять, півгодини робив виснажливу гімнастику, а потім, провівши Маняшу, сипав у каструлю листя брусниці, два брикети брунькового чаю, звіробій, шипшину, кидав пучку валеріани (дефіцит; а втім, у нас усе дефіцит; раз на місяць приносив Федір, заступник міністра кольорових металів, з аптеки Четвертого управління Міністерства охорони здоров’я — в простонародді ще з сталінських часів — «кремльовка»), довго спускав воду, майже п’ять хвилин; чайник укривався накипом за півроку, водне господарство Білокамінної фільтри міняло не часто, економія насамперед, труби проржавіли, по бюлетенях платимо хворим на нирки в тисячу разів більше, але підрахувати, що вигідніше — ремонт каналізації чи оплата лікарняних листків, — нема коли, та й навіщо? Інша справа — якби була особиста вигода, а так рахуй не рахуй, гроші — нічиї, берегти державні — пропади вони пропадом, прожив день — і слава Богу. Після того як бурий чай починав братися пузирями — порятунок від каміння, ниркових кольок і печінки, — Костенко забирав з поштової скриньки «Аргументы и факты», «Книжное обозрение», «Огонек» і починав вивчати пресу. Товстих журналів не виписував, і не тому, що грошей не вистачало: пенсія полковницька, двісті п’ятдесят, Маня свої інженерські півтораста приносить та ще й за сумісництвом найнялася креслення додому брати; уряд подобрішав, раніше за таке в тюрму запроторили б, а тепер навіть Оришці допомагають, їй, як молодому спеціалістові, поклади сто десять, а за фірмові зимові чобітки дві сотні віддай і не гріши, хоч на панель іди! Товстих журналів не виписував тому, що Булганіна пам’ятав, Миколу Олександровича, колишнього прем’єр-міністра. Було це в шістдесят третьому, в районі Новодівичого монастиря і Пироговки; там тоді орудувала банда Носа. Костенко його «витоптував», ходив у ЖЕКи; розбалакався з відставником, який керував будинком, куди з Воробйових гір, із замків, що їх москвичі назвали «Заповітами Ілліча», переселили опального члена Політбюро. «Що значить наша школа, сталінська, — замислено говорив кербуд. — Кожного ранку Микола Олександрович одержує дванадцять газет, я добре пам’ятаю, інформацію чекістам давав, і працює над ними — з червоним олівцем у руці… Навіть багатотиражки одержує, не тільки центральні… Резолюції кладе, службові записки пише, все в шафу складає — настане час, повернуть його у Кремль, згадаєте моє слово… «Кукурудзник» не вічний, Бог йому за Йосифа Віссаріоновича відомстить… На кого руку підняв, мужик, га?! Так от, Булганін попрацює з газетами годин вісім — і на прогулянку… З робітничим класом зв’язок підтримує, на Шепілова, на того, що примкнув, іноді пляшечку бере, отак воно… Вип’є ковток і — давай говорити, розпитує про ситуацію, радиться з народом, світла голова, одним словом — сталінська гвардія…»  



Костенко згадав про цю розмову, як тільки віддав пістолет і одержав пенсійну книжку: наступного дня, коли вже не треба було їхати до міністерства, подався в бібліотеку й сів за журнали; ходив, як на роботу, — вісім годин, з обідньою перервою; тому стрес, пов’язаний з відставкою, пережив спокійно. Вчитуючись у журнальні публікації. Костенко спочатку диву давався, як він відстав од життя. Згадуючи обов’язкові політзаняття, нудні лекції пропагандистів, на яких сидів, надівши чорні окуляри, щоб не помітили, коли засне, до речі, майже всі приходили в темних окулярах, не один розумний, він жахався з того, якої гігантської шкоди завдавали суспільству ці обов’язалівки, на яких усі спокійно слухали обов’язкову брехню, немовби приймали її за правду, — так і народжувалася державна шизофренія, роздвоєння, а то й просто розщеплення (мов лучини) суспільства: У кабінеті — одна людина, з дружиною на кухні, ввімкнувши радіо, — друга, на зборах — третя, у начальства — четверта, під час розгляду чергової «персоналочки» — п’ята… Часом він двічі, а то й тричі перечитував найбільш сміливу статтю: як можна таке друкувати?! В мене в’ївся, а може, передався у спадок інстинкт охоронного страху, думав він. Скільки років Росія жила в умовах свободи думки й слова? Після звільнення селян — років десять, потім прийшов Побєдоносцев, тодішній Суслов; початок століття — промайнули ліберали Вітте й Столипін; з лютого сімнадцятого розгул свободи, потім — громадянська, терор — чи білий, чи червоний, все одно терор; після — повстання своїх, Кронштадт, і як наслідок — неп, кооперація, ситість, право говорити — аж до двадцять дев’ятого… І — знову ніч нависла над Росією, кривава ніч безправ’я й страху. Нещасна країна, то — пік, то — провалля. Статті серйозних економістів та істориків були альтернативні — не звичні плач і критиканство, але пропозиції виходу з кризи — вражали його сміливістю: невже цього не читають у Кремлі?! А якщо читають, то чому не прислухаються до рекомендацій учених? Костенко взяв чистий аркуш паперу — за звичкою статті й огляди конспектував — й записав колонку: чотири години — читання й аналіз шифровок від послів з вузлових столиць світу; чотири години — вивчення зведень по країні, особливо з республік (хоч, вважав він, столичні амбіції впливали на інформацію, яка йшла з Прибалтики — республік з трагічною історією, — хтось очевидно нагнітає пристрасті, причому не лише з того, а й з нашого боку. Навіщо? Кому на користь?); три години — офіційні прийоми, переговори; три години — поточні справи, наради зі штабом, вироблення стратегії — на завтрашній день, тактики — на сьогоднішній вечір, ситуація така, що лічити треба хвилини, не години… Разом кремлівський робочий день — чотирнадцять годин. От і виходить, що немає часу на журнали, тепер і в суботу ж працюють… Отут і починається трагічний розрив між тим, що не доходить до кремлівських кабінетів, зате всмоктується сотнями мільйонів читачів. Адже у нас жадібно читають не тому, що ми такі незвичайні, просто нікуди себе подіти: у бізнес не проб’єшся, скрізь заборона; досі індустрії розваг немає й близько, ресторани — погані, дорогі, а коли захочеш піти — місця не буде, в одному Парижі кафе й ресторанів більше, ніж у всьому Радянському Союзі. У нас заведено біфштекс та горілку замовляти, а в них можна з чашкою кави весь день просидіти за столиком; такого клієнта наші офіціанти в нужнику втопили б… Туризм? Немає його. Дансинги для молоді? Раз, два — та й усе… От і читають… Костенка спочатку якось традиційно лякали слова «власність», «викачування грошей», «безстрокова оренда»; в ньому жило звичне відштовхування, втовкмачене з дитинства, яке в дійсності, признався він сам собі на п’ятому місяці бібліотечної роботи, є певним генетичним кодом звичного страху перед новим. Справді, подумав він, коли я краще працював і розкривав справи, котрі до мене лежали в архівах? Коли наді мною не стояв підганяльник і не вимагав сто довідок щодня. Ну а селянин? Хіба він з другого тіста зліплений? Тепер над ним бригадир, голова, агропром, райком, райвиконком, і всі його вчать, як хліб збирати… А коли дати йому волю? Продати землю? Зробити його вільним, як при Столипіні? Чи при непі? Тоді на якого біса йому підганяльник? Дай магазин, щоб приймав його продукти, і гроші за це плати… А куди ж адміністраторів дівати? Якби американський фермер звіт у виконком писав або ще гірше — у агропром, вони людей на хлібні картки змушені були б посадити, мор почався б… Завжди на Русі був управитель над селянином, поміщик, урядник, контролер: «семеро з ложкою, один із сошкою»… Самі відучили народ працювати — жди команди згори! Чого ж на нещасний народ все звалювати? Згори воно видніше… Сам держу все у руках… Самодержавство… Абсолютизм влади… А він, абсолютизм цей, завжди одним кінчається — бунтом, особливо коли Людина починає усвідомлювати свою унікальну неповторність… Костенко зрадів, почувши по телебаченню, що тепер колгоспам і радгоспам платитимуть за хліб валюту. А фермерові? Орендареві? І зразу ж: «…об’єднання та главки допоможуть купити колгоспам і радгоспам те, що їм потрібно». Стривайте! А чому голова чи тракторист не можуть самі поїхати за кордон і купити те, що їм потрібно? Знову бюрократія відтирає селянина від плодів його праці? Знову недовіра до особистості? Державне опікунство… Як же ми виростимо покоління тих, хто може сам приймати рішення? «Отже, держава все має віддати селянинові й трудязі?! А що тоді робитиме апарат?» — «Нехай собі пенсію одержують! Царську пенсію! Аби тільки все напрямки було, аби тільки не плуталась країна в папірцях та звітах — загинемо!» …У ту пам’ятну п’ятницю Костенко засидівся в бібліотеці, осягаючи поняття «акція», до пізнього вечора. Зробити трудяг хазяями заводів, зв’язати якість праці із заробітком, ввести закон про допомогу безробітним — підвищення продуктивності праці завжди пов’язане із зменшенням кількості працюючих за рахунок нової техніки, — уявив собі, як лютуватимуть консерватори («моє покоління — усі, як один, консерватори»), і журнал закрив; знову вперся рогом у ті терміни, які втовкмачили в нього за тридцять п’ять років роботи. На вулиці йшов дощ, смуток був у місті, у людях, що стояли біля автобусної зупинки, у бутафорських вітринах магазинів та й у самому небі, низькому й сірому. — Товаришу Костенко, — почув він за спиною спокійний, красивий голос, — пробачте мені, я хотів би підвезти вас додому, і по дорозі порадитися з вами. Костенко обернувся: біля нього стояв невисокий чоловік у скромному сірому костюмі, сірій вовняній водолазці, лише туфлі з лайкової шкіри, з мідними пряжками, мабуть, дуже дорогі. — З ким маю честь? — Мене звати Еміль Валерійович, прізвище Хрінков, я з кооперативу «Зоря», вчора про нас була передача на телебаченні, о шістнадцятій сорок… — А яку я маю причетність до кооперації? — Що, вважаєте нас акулами капіталізму? — Не вважаю. До речі, звідки ви мене знаєте? Чому ждете тут? — Пильність і страх — категорії перехресні, товаришу Костенко, — відповів Хрінков. — Пробачте, коли щось не так. Просто Яструб мені сказав, що ви в цій бібліотеці працюєте, ну я й під’їхав… Яструб торгував у кіоску «Союздрук», постачав Костенку «Московские новости»; саджав його Костенко двічі: домашні крадіжки, обкрадав квартири номенклатури, називав себе «Робін Гудом, Народним месником». Красти почав з голоду — батька розстріляли по «ленінградській справі»; мати спилась. Повернувся з табору з туберкульозом, прийшов додому до Костенка, той допоміг йому прописатись — злодії добра не забувають: покінчив з минулим, одержав кіоск, зараз живе кум королю… — Що у вас? — спитав Костенко. — Кажіть тут. — У мене таємниць немає… Чи не погодилися б ви піти до нас працювати? Допомогти у боротьбі з рекетирами, дуже важко жити, товаришу Костенко. — Приватний розшук хочете створити? — Щось схоже на це… Я не смію принижувати вас розмовою про оплату, але, як самі розумієте, грошей ми не пошкодуємо. — Залиште телефон, — сказав Костенко. — Це несерйозно… Ваше міністерство проти приватного розшуку, навіщо мені світитися? І так живемо, як мішені… — Тоді до побачення… — Честь маю, — кивнув Хрінков і пішов до «Волги», що стояла віддалік. Коли він сів за кермо і рвучко (аж надто рвучко) рушив з місця, щоб набрати швидкість, проїжджаючи мимо зупинки, Костенко подививсь у вікно машини — обличчя чоловіка в темних окулярах, що сидів на другому сидінні, здалося йому знайомим, і не просто знайомим, а таким, що свого часу його дуже цікавило. Машинально поглянув на номер «Волги», запам’ятав; на другий день заїхав у ДАІ — машина належала льотчикові міжнародних ліній Аерофлоту Полякову; зараз він у Латинській Америці, доручення нікому не залишав. Співробітники з карного розшуку все перевірили: «Волга» Полякова стояла запилена на другому поверсі кооперативного гаража біля пам’ятника Гагаріну. Ввечері Костенко зайшов у міністерство: — Послухайте, хлопці, як би мені подивитися справу про вбивство Зої Федорової? Він просидів з папками до одинадцятої, треба Машуні подзвонити; а втім, вона звикла, що він часом зникав на тиждень — робота. Набрав номер: «Маняш, я зайшов до себе, в міністерство… Хм… «До себе»? До них, так точніше… Скоро буду. Як ти?» — і, не чекаючи відповіді, поклав трубку. — Послухайте, — спитав він чергового по управлінню, — я пригадую, була папка з фотографіями свідків, де вона? — Залишилася на Петровці, — відповів черговий. Раніше зразу туди подався б, подумав Костенко; роки, а може, відчуття відлученості од справні аматорство передбачає непоспішливість і право на свободу в часі, лише діючий професіонал — фізично, до болю у потилиці — відчуває фактор часу, певна вмонтованість у твоє єство внутрішніх секундомірів… На Петровку Костенко приїхав ранком, о дев’ятій. Спочатку виготували «робот» того, хто підходив до нього, — Хрінкова. Папку шукали довго, справа не розкрита, повисла. Як не дивно, але Щолоков і Цвігун були надзвичайно коректними, не гнали, як завжди; іноді Костенкові здавалося, що всі вони хотіли спустити справу на гальмах, хоч не тільки Москва гула, а й Захід також. Папку знайшли лише об одинадцятій. Костенко неквапливо перегорнув сторінки, зупинився на сімсот третій: «Йосиф Павлович Давидов, театральний адміністратор, проживає в Москві, по вулиці Червоних будівельників, будинок сім, квартира дев’ять, до суду не притягувався, освіта середня». Довідка на нього надійшла досить швидко, о другій: «Давидов Йосиф Павлович, виїхав з СРСР за ізраїльською візою до Відня 29 січня 1982 року». Друга довідка надійшла з ВРІРу о п’ятій годині: «Джозеф Дейвід, громадянин США, вилетів сьогодні вранці, рейсом Москва — Нью-Йорк, літаком «Пан Амерікен», економічним класом, приїжджав по туристському ваучеру, тиждень жив у Москві, готель «Національ», три дні в Ялті, готель «Ореанда». До вечора з’ясували всіх Хрінкових. У кооперативі «Зоря» Хрінкова ні в штаті, ні в договорі не було. За прикметами жоден з семисот сорока трьох людей з таким прізвищем не міг бути випадковим співрозмовником Костенка, бо ніхто із розшуканих Хрінкових не мав маленького, ледь помітного шраму на лівій брові. Костенко посміхнувся: «Я, як гробар Літфонду; Дмитро Степанов розповідав, був у них старий, котрий приходив до хворого письменника, базікав з ним про новини, коли той був притомний, віщував щасливе життя, а сам тим часом міряв мізинцем і великим пальцем зріст нещасного — якої довжини замовляти труну… Нормальні люди шукають в обличчі співрозмовника щось нове для себе, запам’ятовують очі, манеру всміхатися, а я, як той лягавий, чіпляюся за те, що може згодом стати слідом. Мабуть, я пропустив дуже багато дуже цікавих людей, бо для мене родимка якась чи прищ важливіші за очі, сльози, тремтячі пальці, за смертельну блідість…» — Справа тухла, полковнику, — сказав заступник начальника столичного карного розшуку, — що це тебе потягло? Чи скучив за роботою? — Хочу трошки поколупатись… — Пиши рапорт. — А без рапорту не можна? — Ти що, з неба впав? Забув закони? Костенко посміхнувся: — Закони пам’ятаю, бардак забув. Але заяву написав і подався до Яструба.  

…Мишаня Яструб зробив свій кіоск незвичайним: весь у портретах письменників — Шекспір, Шукшин, Хемінгуей, Толстой, Пушкін, Лермонтов, зірок кіно й естради — Висоцький, Пугачова, Віллі Токарєв, Бабкіна, Елвіс Преслі, бітлп, Тихонов і Бронєвой; десь роздобув мегафон, яким користуються екскурсоводи, що ганяють туристів по Москві (бідолашні провінціали в магазини поспішають, ковбаси вхопити, а їх силоміць у Пушкінський музей голих римлян дивитися; самі роздягнені, де б його пальто на зиму придбати), тому кіоск Мишані став своєрідним культурним острівцем у мікрорайоні. — Хто не купить академічний журнал «Вопросы экономики», — віщував Мишаня своїм хрипким голосом, — той ніколи не взнає, чому ми котимося в прірву! Старий у фетровому капелюсі (чому наші діди ходять у тапочках, спортивних штанях, але неодмінно при галстуках, у чорному піджаку й коричневому капелюсі?) посміхнувся: — Терплячі, дурні, ледарі й боягузи — тому й котимося. Однак у чергу став. — Невже ви пропустите можливість придбати довідник залізниць? — вів тим часом Яструб. — Так, він минулорічний. Але що тепер так ціниться, як стара книжка?! Через п’ять, років вона стане унікальною, і її у вас куплять у будь-якому букіністичному за десятку! — Та на біса ці довідники? — знову пробурчав старий. — Їдь на вокзал, ставай у чергу і потій там. У Росії довідникам вірити не можна, ми — сповнені несподіванок… Торгівля йшла жваво. Побачивши, що черга розростається (один стоїть, а до нього троє підлітають, мовляв, ми раніше собі чергу зайняли), Костенко зрозумів, що хвилин двадцять він втратить, а часу обмаль (Військова прокуратура дала довідку, що генерал Трехов, той, що реабілітував Зою Федорову, живе в Переславлі-Залєському, туди швидко не доберешся), обійшов кіоск, постукав у двері й сказав: — Яструб, це я. Той прочинив двері. — А, полковничок! З кайданами прийшов? Зажди, я миттю всіх розкидаю, заходь, гостем будеш… І всередині кіоск у нього був, немов маленький теремок: завісочки, столик і три різьблені табуреточки, коєчка, вкрита килимом, електроплитка, турочки з Сухумі — чеканні, ручної роботи, чи то мідь, чи латунь; під прилавком — ротапринтні видання, книжки, які на чорному ринку коштують сотню, не менше. — Шановні покупці, дуже пробачаюся, — виголосив Мишаня, — прийшов фронтовий друг, я змушений припинити роботу на півгодини. Рекомендую зайти до кооперативного кафе «Солодощі» — у дворі, третій під'їзд, почастують справжньою кавою, вчіться цивілізації, кафе — місце для кохання, розмов та угод! Він закрив віконце й сів навпроти Костенка: — Ти мені мусиш довести, полковнику, що ці ротапринти я одержав незаконно. У мене накладна є. У відділ боротьби в розкраданням соціалістичної власності та спекуляцією подався? — Та годі тобі, — Костенко махнув рукою, — якщо у нас держава не може торгівлю налагодити, то хоч ти їх навчи… Наші з карного розшуку не тривожать? — Росіянин за книжку душу віддасть, — відповів Яструб, — отож з вашими орлами порядок, працюємо в повному контакті… Я їм пообіцяв вивісити плакат: «Розшукуються особливо небезпечні злочинці», ручкалися зі мною, мене так просто не візьмеш… — Я у відставці, Яструб… Ні в якому я не в відділі… До тебе прийшов у іншій справі… — А хіба у відставці справи бувають? Якщо ти, наприклад, відставний маршал — в дурня з ад’ютантом ріжешся, генерал — полуниці розводить, а полковник — стає сумісником, на двісті п’ятдесят тільки святий тепер проживе… — А якщо не сумісник, а для душі? — Поліцейський для душі наручники надіває, йому це як циркачеві гієну віддресирувати… — Це також правильно, — погодився Костенко. — Скажи-но мені, Яструб, ти Хрінкова давно бачив? — Кого? — Еміля Валерійовича Хрінкова… — Не знаю такого. Звідки він? — Із «Зорі». — Це ті, що інструментами торгують? Комп’ютерами? — Точно. — Я звідти Людку харив, секретаршу їхню… — Старий, а грішиш. — Нічого подібного. Треную простату. У нашому віці це необхідно… Хтось розповідав, як один наш відомий поет до академіка Фрумкіна пішов, той був головним урологом Червоної Армії, про нього ще Михалков написав, мовляв, генерал серед генералів, маршал сечо-стать-каналів… Поет його питає: скільки разів на тиждень треба трахатися? А Фрумкін відповів: «Щоб трахатися — треба трахатися постійно»… коли запустиш — кінець… Поламану руку скільки місяців людина після гіпсу розроблює? Отож-то й воно! А женилка, полковнику, не рука! Без руки жити можна, а без женилки, та ще й з простатою, як булижник, — пряма дорога в онкологію… — Оце так, — зітхнув Костенко… — Потрібна дівка? — спитав Яструб. — Відставникові можна. Партійці не з'їдять, пенсію не відберуть… — Дружини боюся, — відповів Костенко. — Так тебе ж після молодички на неї потягне! Спасибі ще скаже, полковничку… Іслам треба вчити… Багатоженство — вершина розуму. Хочу в мусульмани податися, татари народ надійний, їй-богу… І звучить гарно: «Михайло Рувимович Яструб-заде». За одного цього «заде» мені десять «рувимів» простять… — Ти не міг би цю саму Людку про Хрінкова спитати, га? — Полковнику, коли я в таборах за додаткову пайку не зсучився, то хіба тепер я сексотом стану? Костенко закурив: — Дай слово, що в тобі умре те, що я зараз скажу. — Даю слово. — Пригадуєш артистку Зою Федорову? — Це та, яку Щолоков уконтрапупив? — Хто тобі це сказав? — Та Нагибін в «Огоньку» надрукував, невже не читав?! — Читав… Письменник має право в книжці на все, на те він божою іскрою наділений… Так от Хрінков цей мене цікавить саме у зв’язку із Зоєю Федоровою… — Щось не сходиться, полковничку… Якщо ти у відставці, то при чому тут нещасна Федорова? — Треба вміти віддавати борги. — Мені віддай… Мені ця влада заборгувала, за все моє розтоптане життя заборгувала… — Бабок у мене немає, Мишаню. Чим візьмеш? — Хрінков, Хрінков, Хрінков, — замислено повторив Яструб. — Ану, покажи ксиву… Костенко простяг йому пенсійне посвідчення. Яструб вивчив його, повернув і сказав: — У ваших падлючих друкарнях і не таке можна надрукувати… — До речі, про Щолокова… Хоч він мені генерала зарізав, а обіцяв зірку дати, але я пригадую, як він на зустрічі з детективниками запонки їм показував золоті: «Це подарунок великого радянського музиканта Ростроповича, мого друга, він мені їх дав перед тим, як його вигнали з Батьківщини… А я їх ношу, бо настане час — він героєм сюди повернеться…» Отже, прямолінійно й однозначно ні про кого судити не можна, Яструб, навіть про Щолокова. — Це він у застої таке ляпнув? — Так він же після застою одразу й злетів… У зеніті своєї влади офіційно заявив… І ще сказав, що диригентську паличку Ростроповича у себе на столі тримає, як нагадування про російське бездумне марнотратство, коли самі свої ж таланти нищимо. Мовляв, що маємо — не бережемо, а втративши — плачемо… — Вважаєш, на нього наклеп звели? — Яструб, я вважаю лише у тому разі, коли маю докази… Добре, коли згадаєш щось про Хрінкова, зайди, чайку поп’ємо. — Адреси не змінив? — А хто лягавим нові квартири дає? Я ж не передовик якийсь чи міністр… Ну, бувай, Яструб… Мені подобається, як ти діло розгорнув… Учиш державних ідіотів комерції… Костенко вийшов з кіоску, Яструб зразу відчинив вікно, висунувся з мегафоном і вмить зібрав чергу. І раптом крикнув: «Полковнику, підожди!» Спочатку Костенко вирішив не повертатись — навіщо відкриватись, але потім сказав собі: «Ти відставник, ти ніхто… Кому ти потрібен? Розкриєшся, закриєшся, все кінчено, полковнику, життя — мимо, кінець…» І — повернувся. — Послухай, — сказав Яструб, — у таборі зі мною один диявол сидів, ми його розкололи, його в п’ятдесят сьомому взяли, підполковником МДБ був, курва… Ми його крізь стрій ганяли — у-у-у-у… Після з’їзду його вмочили, мордував, казали, п’ятнадцять вліпили… То ми йому кличку дали — «Хрін»; злий був, відмахувався по формі, за себе стояти вмів… — Хрін? Від прізвища, чи що? — Від злості. Знаєш, як кажуть: зла гірчиця, злий хрін… Прізвище в нього інше було… — А шрамик на лівій брові був? — Він весь у нас в шрамах ходив… Костенко витяг з кишені фоторобот Хрінкова, простяг Яструбу: — Він? — Він, курва, щоб я волі не бачив, він! Ну, сука, га?! Живий, виходить? — Він не просто живий, Яструб… Він, здається, в ділі. До мене підійшов, пославшись на тебе, інакше я з ним не розмовляв би… Забув усе, що я тобі показав? — А ти мені нічого й не показував, полковнику…  

…У Переславль-Залєський Костенко приїхав, опівночі, бо в автобуса полетів скат. Міняти його — та ще й під дощем — справа довга, матірщинна, пасажири намагалися зупинити машини — де там. Дивні у нас люди, думав Костенко, спостерігаючи, як мимо нещасних пасажирів, які мало не кидалися під колеса, пролітали «Волги», «Жигулі», «рафики». Варто поговорити з людиною годину чи дві — душу тобі відкриє, останнім поділиться, а от допомогти незнайомому, виявити номінальну культурність — нізащо. Чому у нас мирно вживається Бог з Дияволом? Тому, мабуть, історія наша така трагічна: вбирали Імперію кров'ю, жорстокістю брали, зневагою до людей, у всьому превалювала Державність, але ж походить це поняття від «держати», тобто «не пускати», а будь-яке «непускання» по своїй суті грубе й безжальне, тобто безкультурне… У якій ще країні так сваряться в чергах, на базарах, у трамваях, у якій, як не в нас, доноси на сусідів пишуть? Він ніколи не міг забути німецьких військовополонених. У сорок шостому працювали на Ізвозній — будували «ремеслуху». Цеглу один одному передають, і кожний: «бітте зер» — «данке шен», як тільки язик не зламався за день? …У Переславлі, звичайно, місць у готелі не було, та їх у жодному готелі країни ніколи не буває, якщо тільки не запасешся заздалегідь начальницькою бронею чи не ткнеш адміністраторові в лапу; вирішив подрімати в кріслі. Чергова розрепетувалась: «Тут тобі що, нічліжка?! Ану геть звідси, у мене люди відпочивають!» Він попросив дозволу подзвонити в міліцію, жінка розлютилася ще дужче: «Ти мене не лякай! Я вже лякана! Мотай, кажу! А то сама міліцію викличу, п’ятнадцять діб умить схопиш». — Де хоч міліція, поясніть. — Іди й шукай, я до тебе гідом не наймалася. — Сука, — сказав Костенко, — гадина… — Товариші! — жінка заверещала тонко, проразливо. — Бандит! Рятуйте! Двері відчинилися, повискакували постояльці — хто в довгих сатинових трусах, хто в підштаниках, тільки один визирнув у піжамі, але зразу ж зачинив двері. Костенко машинально полічив, що дверей відчинилося вісім, а номерів — тринадцять. Чергова голосила в трубку: «Міліція? Колю, це ти?! Ану, давай сюди наряд! Бандюгу забери, в мене свідки, давай мерщій». Колего був кремезний сержант, він з порога спитав чергову: — Де хуліган? — Он, гад! Погрожував, матірщинив… Правда, чоловіки? — опитала вона жильців. Ті відповідали мляво, незрозуміло, але дивилися на те, що відбувалося, з інтересом. — Поїхали, — сказав сержант Костенку. — Там розберемось, — Черговій кинув: — Напишеш заяву, і щоб свідки підписалися. — Ви спочатку перевірте мої документи, — попросив Костенко. — У відділенні й перевіримо. — Перевіримо тут, — сказав Костенко й простяг йому свою полковницьку пенсійну книжку. Коля довго вивчав її, потім сказав глядачам! — Розходьтеся, громадяни, театр тут. чи що?! — Ні, а в чому справа? — сказав той, що вийшов у підштаниках. — Ви нам гласно все поясніть… Нам сон перебили… За спиною у народу тепер не можна, не дозволимо… — Мовчи, «народ»! — відрубав сержант. — Як на базарі виноградом спекулювати, так зрозумів, «індивідуал», я твій номерок давно запримітив, а коли скандал, на «народ» киваєш… Люди мовчки й швидко розійшлися по номерах. Костенко запропонував сержантові сісти поряд: — Нехай громадяночка чергова візьме ключі, і давай-но подивимося п’ять номерів — чи там живуть, чи пустують? — Колю, він мене матюкав й погрожував око вирвати! — злякано заплакала адміністраторка. Костенко спитав сержанта: — По якій статті дамочка проходила? Сержант понизив голос: — То ви з контрольною перевіркою, чи що, товаришу полковник? Почувши останнє слово, чергова заплакала ще дужче: — Начальнику, не губи, не губи, начальнику, дам я тобі номер, а він же броньований, без виконкому не можу я, заборону наклали на ці номери, раптом начальство нагряне, їх же поселяти треба, пощади… — Агентів треба вибирати надійніше, — сказав Костенко сержантові, — вона ж хабарі за номери бере. Тепер такий час, що ви її просто не відмиєте, доведеться саджати, а як ти їй будеш в очі дивитись? Та й сам ускочиш у халепу… Гляди, хлопче… — А я що? — спитав сержант, опустивши очі додолу, — я нічого такого з нею не маю… А без нагляду готель залишати не можна: людей багато скупчується, мало що може статися…  

…Ранок був сонячний, небо — високе, синява непрозірна, якесь дивовижне відчуття невагомої маси; асоціювалось із вселенською тишею, світом, безсмертям і безтурботним вічним спокоєм… Хоч вічний спокій більше притаманний для кладовища, якщо йти від «передвижників»… Усе двотлумачне, немає однієї правди і ніколи не буде; наближення до правди — компонування багатьох думок… До того будиночка, у якому жив відставний генерал Трехов, можна було добратися автобусом, що ходив раз на дві години, або ж топати сім кілометрів уздовж берега Плещеєва озера — воно яскріло дрібними брижами, вересневий очерет здавався оксамитним, зграйки чирків пролітали стрімко, немов реактивні винищувачі: брати приклад з Божої тварини й підвішувати — під копію з неї — атомні бомби… Ех, люди, люди, виплід крокодилів… Жуки — прообраз танка, кріт — сапер, справді, з нічого не буде нічого; проектуємо Божу тварину на могутність руйнування, вгризання в глибину самих себе, підкрадання до диявола, що прихований у кожному… На третьому кілометрі на підняту руку відгукнувся нарешті шофер бензовоза — молоденький хлопець, волосся, як солома, очі — сині, величезні. — Куди вам, дядьку? — А тут недалечко, на березі, коло Зубанихи старий живе… — Генерал, чи що? — Точно. — Пришелепкуватий… — Невже? І давно? — Як Горбачов прийшов. Раніше мовчав, а от почали товариша Сталіна лаяти, то й він — туди ж… — Любиш товариша Сталіна? — Його всі чесні люди люблять. — А сам ти з якого року? — Старий уже, — посміхнувся хлопець, — з шістдесят п’ятого. — Еге ж, прямо-таки дід… Ти ж ні Хрущова не застав, ні Сталіна… Звідки у тебе любов до Йосифа Віссаріоновича? — А татуньо працював у мисливському господарстві, його Василь Йосифович держав, син вождя… І консервів привезе єгерям, і пляшку кожному..: Що не попросиш — покрівлю там чи скло, — всім допомагав, і хабарів, як тепер, не брав: усе від щирого серця… За це його масони з сіоністами й погубили мученицькою — смертю. — А масони — це хто? — Як хто? Вороги народу, неросіяни. — А сіоністи? — То це ж євреї! Ви що, жартуєте, дядьку? — Чому? Просто цікавлюсь, як ти собі це мислиш. Радищева у школі вивчав? — Аякже! Досі пам’ятаю, дуже добре писав про страждання народу… — До речі, він був масоном, Радищев… — Ви, дядьку, припиніть наклеп зводити на російського письменника, а то висаджу, та й годі… — Христом присягаюсь, це так, — серйозно відповів Костенко. — Для інтересу зайди в бібліотеку, подивись видання Радищева, там про це сказано… — Хіба у нас бібліотека?! Самі зібрання творів — то Брежнєв був, то суслови там усякі з соломенцевими, двох слів сказати не можуть, а туди ж — за Пушкіним у ряд… — Сіоністи, — засміявся Костенко. — Дорогу, мабуть, також вони, сіоністи, заважають прокласти, на вибоїнах трясемося?! — У них руки довгі… Якби від нас залежало — давно проклали б… — Отак би й проклали! — А ти піди до виконкому, поткнись! З Гушосдором поговори! Завертай голоблі — та й годі! — Масони там сидять? Неросіяни? — Та чого ви з цими масонами до мене причепилися, дядьку? Всі про них говорять, що ж, людям не вірити?! — Про них не всі говорять, про них наші царі говорили з охранкою… Та Гітлер… Добре, біс з ними, з цими масонами… М’ясо дають? Ковбасу? Сир? Шофер скосив очі на Костенка, примружившись, подивився на нього заново, холодно: — А взагалі ви наш? — Ні, українець… — Ну, тут різниці немає, що хохол, що русак… — Так думаєш? — А що? Якби ви чуркою були — я вас по фізіономії розпізнав би, якогось там прибалтійця — по вимові, я з ними в армії служив, акуратні хлопці, своїх скривдити не дадуть, молодці, це лише ми розкололися, тільки й ждемо, аби з’їсти один одного, наче шакали якісь…  

…Генерал Трехов відмахнувся від костенківського посвідчення: — Я кожній людині радий, голубе мій, живу самотній, ласкаво прошу до зали… У Костенка потепліло на серці: «зала» була кімнатою метрів шістнадцять, уздовж усіх стін стелажі з газетами, журналами й книжками, затишний абажур, такий у бабусі був, тільки в неї білий, а в цього — червоний; спаленька крихітна, метрів шість, зате кухня з російською піччю — справжня, простора, а втім, подумав Костенко, йому тут щось заважало, потім вбагнув — холодильник; чужорідний. Генерал немовби зрозумів його: — Погріб чудовий, голубе мій, тільки я двічі впав, насилу вичухався, довелося згвалтувати російську первозданність атрибутом антиекологічної цивілізації… На жаль, молочко з погреба не порівняти з тим, що зберігається в холодильнику, але роки вносять свої корективи… Чайку з дороги? Хлібця з салом? — Ні від чайку, ні від хліба з салом не відмовлюсь, товаришу генерал… — Моє ім’я й по батькові легко запам’ятовуються, голубе мій… Я Іван Іванович… А ви? — Владислав Романович. — Хороше співзвуччя. Дуже розкотисте, якесь театральне… Сідайте, зараз нагодую… У якій справі прийшли? — Я з приводу Зої Федорової… — Хто це? — Актриса, яку вбили вісім років тому… — Стривайте, стривайте, я її реабілітував начебто… Так? — Саме так… Я думав, ви її одразу згадаєте… — Через мене пройшли десятки тисяч людей, Владиславе Романовичу… Я й Сергія Корольова справу закривав, і Туполєва, і дітей Мікояна, і Тату Окуневську реабілітував, дружину мого фронтового друга Бориса Горбатова, і Павла Васильєва, геніального сибірського поета… Пильняка, Бабеля, Тухачевського, Мандельштама, Мейєрхольда, Вознесенського, Міхоелса — хіба всіх у пам’яті вдержиш?! Мабуть, її справа була легка, а в інших доводилося розбиратись, голубе мій… Таких свідчень понавибивали, стількох свідків виставили… Липа? Ясна річ… Але — доведи! Молотов вимагав розгорнутих довідок по кожній справі, особливо коли це стосувалося військових, його ж підпис там стояв… Каганович звелів довідки на всіх секретарів райкомів Москви йому особисто пересилати… Про Наркомшлях — також… Микита Сергійович безперестану цікавився Україною, тільки Ворошилов і вусом не повів… До речі, знаєте, як він пив? Дві чарки горілки, а після — для похмільної бадьорості — фужер шампанського. І — все. Умів пити, знав, коли зупинитись… Але він уже тоді, голубе мій, мало що сприймав, ширяв, так би мовити, вважав, що коли Хрущов у своїй промові сказав, мовляв, Сталін звинувачував Ворошилова — «німецький шпигун», то з нього всі списки автоматично знімуться, але ж його підпис також стояв під сотнями тисяч… — Іване Івановичу, ви не пригадуєте, хто був слідчим Зої Федорової? Генерал поставив на стіл кислу капусту, буханку хліба, сало, нарізане щедрими шматками, і варення: — Звичайно, не пригадую, голубе мій… Якби я записи вів, а то ж усе тоді було строго секретно… Ніхто не знав, коли надійде наказ припинити реабілітацію й повернутися до звеличання великого керманича, хай йому грець… Костенко вийняв фоторобот Хріна, показав його генералові. Той довго вдивлявся, потім замислено сказав: — Я його допитував… Він у Лефортові сидів… — У якій справі? — Здається, по тих списках, які підписував Абакумов… — Зою Федорову заарештували за особистою вказівкою Берії… Генерал похитав головою: — Здається мені, там була якась гра… Щось там було дуже підступне… Ви їжте, голубе мій, а я поки що розслаблюсь і згадаю… Костенко поклав шматок сала на чорний хліб, трохи присолив, з’їв швидко, з неприхованим апетитом; в такі оселі, де частування до смаку, а бувають такі, де совісно шматок зі столу взяти. — Гарно їсте, — мовив генерал, — а я на сирі живу, рак був, півшлунку відбатували, нічого, третій рік уже, діти всіх лікарів-убивць з’їхалися, чиїх батьків я реабілітував, а їхніх слідчих — саджав… — Іване Івановичу, лікарів реабілітував Берія… — Він їх випустив, голубе мій… А справу закривав я… Лаврентій Павлович лише малесенький шматок айсберга трошки відкрив у своїй боротьбі за інтелігенцію, він був гравець мудрий, учитель же був не хтось там, а сам Хазяїн… До речі, у вас фотографії Зої Федорової немає? Костенко швидко розклав перед генералом фотографії Федорової: і кадри з фільмів, і в шикарному платті із Сталінськими преміями, і вбиту — з телефонною трубкою в руці… Генерал відсунув усі фотографії, залишивши одну — із Сталінськими преміями. — Ось що я пригадую точно, голубе мій… Прямо-таки сторінку справи бачу: «…після вручення мені Сталінської премії я набралася сміливості й звернулася до Йосифа Віссаріоновича: «Дорогий товаришу Сталін, у мене батько репресований…» Зоя Федорова була у Сталіна на Ближній дачі… Потім їздила до Берії на вулицю Качалова… Сталін умів давати хабарі, це не брежнєвські дилетанти, той був злий геній дозувань, усе вичисляв наперед:.. Ач як зумів «обойми» створити, організувати класиків… Дитяча література: ба-бах ордени Леніна Чуковському, Маршаку, Михалкову, Гайдару і Барю — генії, найвищі авторитети, тільки їх і читати дітям… Ба-бах премії артистам, яких любить народ: Крючкову, Алейникову, Андреєву, Черкасову, Марецькій, Зої Федоровій — лише вони кажуть з екрана правду, вони, і більше ніхто… Так само і в балеті було, і в театрі, в науці, живопису… Спробуй бодай слово сказати проти Олександра Герасимова, Сєрова, Налбандяна, Йогансона… Що там усякі Гудіашвілі, Кончаловські, Мєшкови, Сар’яци?! Третій сорт… Хоч і тип давав шматок пирога, але орденок трохи менший, премію невеличку, все зважував, фармацевт… Так от я згадав: невдовзі після візиту Федорової до Сталіна на дачу і до Берії в особняк її і забрали… їй же шпигунство пришивали, я згадав, шпигунство й терор, голубе мій, у неї якийсь американець був під час війни, правильно? — Правильно. Військовий аташе, капітан Джексон Роджер Тейт… — Його коли вислали з країни? Костенко посміхнувся: — Ухопили кінчик вірьовочки? — Не зурочте, голубе мій… То в якому його турнули? — У сорок п’ятому. — У сорок п’ятому, — замислено повторив генерал. — Дивіться, як цікаво: перший американець, якого турнули, — у рік Перемоги… А Сталін «залізну завісу» почав заново будувати у сорок шостому… Розумієте, до чого я веду? — Розумію… Ви шукаєте особисті мотиви для висилки американця. — Точно… Її, мабуть, намагалися вербувати… А втім, про мертвих або нічого, або добре… Костенко хмикнув: — А як бути зі Сталіним? Він же мертвий… Генерал похитав головою: — Живий… Багатомільйонний… Його хочуть раби, які мріють про жорстку руку і «новий порядок»… Якщо про нього мовчати — прийдуть ті, хто ще страшніший за нього… Прийдуть такі тупоголові бузувіри, такі неграмотні солдафони, що Росія після них перестане існувати як цивілізована держава… Стоп, стоп, стоп… Прізвище Бівербрук вам говорить щось? — Довірена особа Черчілля? Прилітав до нас у липні сорок першого? — Молодчина, голубе мій, молодчина, пам’ять — форпост розуму… Так от я вам розкажу історію з Бівербруком, а потім нагадаю про цікавий наказ Лаврентія… Особисто я документа не бачив, мабуть, частину архівів брати Кобулови, його заступники, встигли спалити напередодні арешту, їх же забрали тільки на другий день, а Всеволода Меркулова, який став у сорок першому начальником розвідки, заарештували аж через тиждень — після перших показань членів групи Берії… Але про цей епізод згадували всі… Так от, голубе мій, коли до нас приїхав Бівербрук, знаючи про його специфічні нахили, Берія підвів до нього хлопчика-перекладача: після того як лорда урочисто провели, хлопчик зник, як у воду впав… Берія позривав шеврони із своїх помічників, когось відправив на фронт, когось наказав вивести на Особливу Нараду, а потім з’ясувалось, що Сталін цього хлопчика попросту подарував лордові. Той звернувся до нього з особистим проханням — після успішного закінчення переговорів, — і вождь віддав наказ заздалегідь завантажити прекрасне дитя в аероплан англійця… Отоді Берія й видав наказ: стежити за всіма союзниками, мотивуючи це необхідністю гарантії особистої безпеки наших «бойових друзів по антигітлерівській коаліції». От мені й здається, чи не було бажання у Лаврентія Павловича перетворити Зою Федорову в «охоронницю» її американського друга? Звичайно, вона відмовилась, і тоді на неї почали крутити справу… Абракадабра була якась: «Він просив їздити в райони, де розміщено воєнні заводи, і фотографувати там паркани, через які можна зробити лази…» Щось подібне до цього, голубе мій. За точність — не відповідаю… І ще — але це також треба перевіряти, — десь і якось перетнулися дороги Зої з Галиною Серебряковою, письменницею, епопея про Маркса, з Лідією Руслановою… І, здається, з Ром-Лебедєвим, цим чудовим циганським актором… Звичайно, я зробив злочин: треба було б вести хоч односторінкові конспекти, але я тоді вважав, що потепління швидко кінчиться: через півроку після двадцятого з’їзду Хрущов круто повернув, почав говорити, що якби він мав Сталінську премію, то з гордістю носив би на грудях. Безперестану друкувалися статті про «неоднозначність» Сталіна… Розстріляв усіх ленінців, зробив країну концтабором — і на тобі: «неоднозначний»… Ми ж нація міфотворців, живемо ілюзіями й легендами, підганяємо факти під те, що нам угодне, а не йдемо за ними… Чайку підігріти? — А не важко? Давайте я сам… — Усі речі в праці, — всміхнувся генерал. — Коли дуже бережешся, починається розпад… Усе сам, тільки сам — у цьому запорука життєстійкості… Він повернувся через п’ять хвилин: на лисому великому черепі римського патриція ряснів піт, скроні запали, з синявою, вуха воскові, зморшкуваті й дуже великі. Не жилець, подумав Костенко. Це піт у нього виступив від утоми, плитка нормальна, не спіральна, тільки та дає жар… Треба йти, а я не маю права піти, бо він ящичок доброї Пандори, якщо вона була; його треба розговорити, він згадає, він неодмінно дасть мені зачіпку, крім тієї, котру вже дав; будь проклята аморальна моральність моєї професії; правий Яструб, «лягавий, узяв слід», не зійду, а втрачу — скавчати буду, тьху, бридко. А жінка, якій вистрелили в потилицю, коли вона розмовляла по телефону? Нещасна жінка, що пройшла одиночки, тортури, табори? Та, що втратила у Владимирському ізоляторі свої найкращі дні? І жіночі — безповоротно, і, головне, ті, що належали мистецтву: незіграні ролі, розстріляні мрії, непогамовні спогади про знімальний майданчик, про вигук «мотор!», коли починається таїнство кінематографа і все завмирає навколо оператора: ти й камера, і нікого більше… Чому мене відсторонили від справи Федорової? Усіх асів зняли, залишили стариків та хлопчиків, а тих, хто пройшов вогонь і воду, одвели: «Не забруднюйтесь, тухла справа, нема чого вам у ній поганитись, повисне на все життя нерозкрита феня…» Спочатку справою цікавився заступник голови КДБ Цвігун; загинув — загадково; потім посадили цигана Борю, друга дому; після цього помер Суслов — одне за одним, і все протягом півтора місяця; Федорчук, який прийшов на зміну Андропову, взагалі відмовився допомагати: «Це справа Карного розшуку, до нас не має причетності». Господи, які ж усі «совєтологи» наївні! Невже вони не зрозуміли, що після смерті Суслова ситуація нагорі стала напружено-критичною?! Що може людина, кинута на пропаганду? Андропова позбавили влади, тобто реального знання того, що відбувається, перемістивши з Луб’янки на Стару площу; Чека опинилася цілком у руках групи Брежнєва: Федорчук, Циньов, їхнє оточення… А Старому Пану жити зосталося лічені дні. Москва, столиця, як спрадавна повелося, вирішувала все: Гришин і Черненко йшли в одній упряжці… Нове керівництво Чека в їхніх руках, Щолоков — само собою… Стривай, зупинив себе Костенко, але ж групу, що мала причетність до справи Федорової, остаточно розкасирували тижнів через два після того, як помер Андропов, а Черненко став Генеральним… Точно! Ось воно куди тягнеться, а ми, дурні, далі свого носа нічого не бачили… От уже воістину, краще свобода — в картками на цукор, ніж корумпована тиранія, смисл якої — обдурити народ, позбавити його права на думку, на слово, незгоду, альтернативу… Невдячні ми люди… Чорт, хто ж це з наших сказав мені тоді, коли я був дуже активним: «Зламаєш собі шию, Славику, не висовуйся, все значно складніше, ніж тобі здається…» І Костенко згадав цю людину — Дмитро Степанов, він, точно. — Я чай заварив особливий, голубе мій, — вів тим часом Іван Іванович. — Звіробій, брусничне листя, шипшина… — …валеріана, собача кропива, — додав Костенко, — і брикет для нирок… — Стежите за мною? — посміхнувся генерал. — Я відставник, не маю такої влади, просто однакова у нас з вами хвороба, — відповів Костенко. — Я на цьому тримаюсь останні сім років… — Ви щось дуже важливе згадували, голубе мій? — Точно. Я поганий сищик, коли ви змогли прочитати це на моєму обличчі… — Який ви сищик — не знаю, а от я прокурор — чудовий, чесно признаюсь… Я ж до цього в ЦК працював, у Кузнецова, вбитого Сталіним, Маленковим та Берією… — Вас чаша обминула? — Уявіть — так. Але я завжди намагався якнайменше потрапляти на очі начальству. Тихо робив свою справу — та й годі… Потім я не курирував органи, я лише готував проекти промов, стежив, скільки разів згадано ім’я Сталіна, які оцінки дають його теоретичним працям і практичній діяльності… Після арешту Кузнецова кілька разів зі мною розмовляли, викликав Георгій Максиміліанович, пересунули у ВЦРПС, на цьому все й кінчилося… До речі, про Федорову… Ви не піднімали справи, хто їй дав квартиру на Кутузовському проспекті? Це — симптоматично, там здебільшого жили люди, до яких був інтерес у перших осіб, режимний проспект, режимні будинки… — Спасибі, Іване Івановичу… Це — цікавий напрям пошуку. Як я пригадую, такої версії ми не торкалися… — Подивіться, хто ордер виписував, зустріньтесь, якщо та людина жива, велике завжди починається з малого… Коли я вибивав кімнату дочці Рикова, потім Крестинській, Серебряковій, всюди стояв номер рішення тієї інстанції, яка виділила житлову площу… Щось мене страшенно зачепив Кутузовський проспект, голубе мій, — замислено повторив генерал. — У вас ніяких натяків на її зв’язок з першими особами, членами їхніх сімей не промайнуло в справі? — Так глибоко ми не заглядали, Іване Івановичу… Але в неї начебто бували люди, зв’язані з сім’єю Леоніда Ілліча… — Хто саме? — Співаки, актори… Галина Леонідівна — людина компанійська та й взагалі демократична… Вона не цуралася людей і була цілком незалежна в знайомствах і зустрічах… Генерал посміхнувся! — А бідолашні діти сталінського Політбюро подавали батькам список шкільних друзів, яких збиралися запросити на день народження… З двадцяти прізвищ викреслювали п’ять-шість кандидатур — як мінімум… — Охорона? — Ні, батьки. Охорона лише підбирала довідки, викреслювали батьки, — генерал знову посміхнувся. — Недавно я дуже здивувався з того, яка коротка у нас пам’ять: читав спогади Микити Сергійовича в «Огоньку», там була фотографія: попереду високий, широкоплечий Сталін, а трохи позаду невеличкі Мікоян, Хрущов і Маленков… Але ж це зліплене фото, монтаж… Сталін був курдупель… А тут — майже на голову вищий за соратників… Хоча б зноску дали… Чека допомагала вам у розслідуванні? — Спочатку допомагала. А потім наче відрубало… Ви ж пригадуєте, тоді сталася трагедія: наші п’янюги побили до смерті одного з працівників секретаріату Андропова в метро, уже вночі, ну й почалася ворожнеча… Та й потім Щолоков… Мені здається, він відчував на собі безупинне око Андропова, хоч був прикритий Чурбановим — та й то якоюсь мірою, бо розумів, що перший заступник ось-ось стане міністром… — Щолоков став би або заступником голови Ради Міністрів, або секретарем ЦК, партитуру було чітко розкладено… Я тільки досі ніяк, не можу збагнути, що серце Брежнєва саме «зупинилось»… Він же на американському стимуляторі жив… І помер він за два дні перед пленумом, коли, кажуть, новий голова КДБ Федорчук, не будучи членом ЦК, мав увійти до складу Політбюро, — неймовірна кооптація… До речі, Федорову вбили з пістолета іноземної марки? — Так. Ви чули про це? — Не чув. Просто подумав, що вбивця — коли це вбивство було виконане на замовлення — ні в якому разі не скористався б радянською зброєю… «Вбивство на замовлення?» — Костенко хотів витягти сигарети, але, вчасно похопившись, засунув пачку в кишеню. — Та ви куріть, куріть, — сказав генерал. — Коли Леоніду Іллічу заборонили курити, він просив помічників себе не ламати: «Хоч приємним мені запахом потішусь…» До речі, — генерал підвівся, — один із слідчих Зої Федорової за професією був інженер, спеціаліст по радіо… Так, саме так, голубе мій… Вони ж усі починали плакати, коли я викладав папки з їхніми справами… А той тримався стійко, достойно, я сказав би, тримався… Коли я взяв з нього підписку про невиїзд — ясно було, що саджати в тюрму треба, саджати й судити: гнав у каземат явно чесних людей, — він тоді розсміявся, дивлячись мені в очі: «А з ЦК підписку про невиїзд не хочете взяти? Мене ЦК мобілізувало в органи, якби я був радіоінженером, горя не знав би, а мене від улюбленої справи відірвали, сказали, що партії потрібна боротьба з ворогами, а кожен, хто потрапив на Луб’янку, — ворог, невинуватих Радянська влада не карає… Як би ви на моєму місці повелися?» І я змушений був йому відповісти: «Не знаю…» Я й досі не знаю, що я робив би, опинившись у його становищі… — Але ж ви нічого не показали на секретаря ЦК Кузнецова, Іване Івановичу? А якби ви показали на нього — велику кар’єру зробили б… — То був не допит, голубе мій, то була лише співрозмова, а це, як Бабель говорив, дві ве-еликі різниці… Ми, голубе мій, усі грішні… Коли не ділом, то помислом, а не помислом, то незнанням того, як повелися б, сівши на табуретку, що вгвинчена в підлогу навпроти столу слідчого… Ви мені залиште фотографію цього панка… Копія є? Чи єдиний екземпляр? — Є ще. Але зважте — це робот, правда, дуже добре виготовлений. — А може, поживете в мене? Я вам дещо розкажу з минулих епох — може знадобитися: зокрема, про те, що мені розповіла Федорова, коли я вручив їй документ про реабілітацію…  

Зустрівши Костенка (на кухні пахло картоплею з цибулею), Маняша ахнула: — Любий мій, любенький, що з тобою? — Нічого… — У тебе очі хворі! Зовсім хворі очі… Ану, давай міряти температуру… Він погладив її по щоці (Господи, коли ж останній раз я називав її «персиком»? Як швидко ми відвикаємо від ласкавої пори закоханості; невдячність людської натури? Моральна розхлябаність? Ритм сьогоднішнього життя?), похитав головою: — Температура нормальна, Маняшо… Просто менше знатимеш — легше спатимеш. — Ти його знайшов? — Так… — Цікаво? — Якщо «страшне» може бути «цікавим» — тоді так. — Найцікавіші казки — страшні. Костенко сів біля невеличкого біло-червоного кухонного столика, посміхнувся: — Але ж воістину щасливий шлюб — це довготривалий діалог… Мені з тобою страшенно добре, Маняш… — Заведи молоду коханку, тоді ще більше оціниш… Хочеш чарку? Від утоми, як? — Склянку хочу. — Погано тобі? — Дуже. — Та що ж він тобі такого наговорив? Чорт старий! — Не треба так… Він — диво… Він витримав випробування знанням жаху… І лишився живий… Ні, я неправильно сказав… Не як медуза там якась, а як громадянин ідейної переконаності… — Ти не боїшся таких людей? — спитала Маша, наливши йому горілки й поставивши на довгу дерев’яну підставочку сковорідку в картоплею; цибуля трохи підсмажена, петрушкою посипана; чверть століття разом, кожен розуміє кожного («знає» у цьому випадку звучить кощунно, протокольно; а втім, і «розуміє» — не те; «відчуває» — так буде правильніше). — Яких? — спитав він, повільно випивши склянку горілки. — Сформулюй питання точніше, Маняшо… — Після всіх цих жахів, про які пишуть, після моря крові… у мене перед очима безупинно стоїть лист Мейєрхольда, як його, старого, били молоді люди, які не могли не пам’ятати театру імені Мейєрхольда… Як можна лишитися ідейним? Я розумію, що це не мімікрія, але все-таки, по-моєму, це боротьба за себе, Славику, боротьба за своє обгиджене життя, за крах ідеї… Костенко покопирсав картоплю, але не їв, хоч мріяв про вечерю, поки трясся в автобусі… — Робесп’єр був ідейною людиною, Маняшо… — А скільки голів зніс? — Давай тоді оголосимо анафему і Пугачову, і Кромвелю, і Разіну… Дія народжує протидію… Око за око, зуб за зуб… З нічого не буде нічого… Після республіки Робесп’єра з’явилося консульство «залізних» диктаторів, а після цього — імператор Наполеон… А потім повернулися Бурбони, що породили — своєю дурістю — терор нової революції, яка разом з кращими людьми піднімає й муть, люмпен, жорстокість, помсту… Але ж — через кров і повстання — усе скінчилося демократичною республікою… Отже, незважаючи на реакцію, дехто зберігав віру в державну шанобливу доброту? Якби до лютого сімнадцятого Росія-володарка — крихітка, процент від усього населення — поділилась своїми благами з силою народу, думаєш, люди пішли б громити околодки? Якби у вересні Керенський дав народові бодай щось, крім свободи слова й мітингу, думаєш, Жовтень переміг би? — Ти став відставним крамольником, — сказала Маша і автоматично, за звичкою, ввімкнула невеличкий приймач. — Вимкни, — сказав Костенко. — Як тобі не соромно… — Мені не соромно, Славику… Мені страшно. І чим далі — тим більше… Тепер усім страшно, любий… — Бо багато говоримо, а мало робимо? — Так думаєте ви, чоловіки, розумні — особливо… А ти постій у черзі… Заради інтересу — постій… Злість людей душить, розумієш?! Чорна, одержима… І — штовхають один одного, осатаніло штовхають, Славику, з лютою втіхою штовхають, а лікті — гірші від кулаків, такі кістляві, такі безжальні… Дітей штовхають, Славику!.. Їж картоплю, будь ласка… Я вже й так удруге на плитку ставлю, перехрустить… Ага, забула, тобі якийсь Птицин дзвонив… Разів чотири… — Хто? — Я ж не знаю твоїх знайомих, Славику; Птицин, та й годі… Сказав, що він тобі дуже потрібен… — Мабуть, з ради ветеранів… Телефон залишив? — Ні. Костенко, уминаючи картоплю, посміхнувся: — Знайде, якщо він мені потрібен… Якби я йому знадобився — тоді інша справа… Помітила, які ми роз’єднані і не вміємо один одним користуватися? Ні, не шафу дістати чи там замовлення на свята — а в загальній державній справі… Почекай, Маню, — він раптом підвівся. — А ти прізвище не переплутала? Може, Яструб дзвонив? Вона розсміялась: — Точно, Яструб, я ж кажу, пташине прізвище!  

…У кіоску Яструба горіло світло; Костенко постукав у двері, ніхто не обізвався; дивно. Він обійшов кіоск, шуканий щілинку, щоб заглянути всередину: за всіма законами світло вночі в кіоску мусить бути вимкнено. А втім, у нього тут усе схоплено, подумав Костенко. Йому закон не писаний. Щілинку він знайшов між портретами Пугачової й Висоцького; перше, що побачив, — це пляшка коньяку, майже до кінця випита, й три бутерброди; ліва нога Яструба була неприродно задерта, немов вивернута, і мертво лежала на коєчці, застеленій акуратним килимком…  



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка