Євген Гуцало ментальність орди буслаєвщина



Скачати 415.78 Kb.
Сторінка12/14
Дата конвертації05.05.2016
Розмір415.78 Kb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

РАБИ РАБІВ,

або ж «Какую Россию мы потеряли?»

І
Наче якийсь невмолимий пекельний дух знову й знову повертає буття «на круги своя». Невмолимий провісницький Еклезіяст! Скільки Росія знала всіляких смутних епох, що проносилися крізь її історію з моторошною періодичністю комети Галлея! І хочеться помилитися у своєму враженні, що нині ми знову є свідками лихої з'яви комети Галлея її злої історії, а ця ж бо комета її історії своїм смертельним хвостом завжди зачіпала нас, ми ніяк не могли порятуватися з її силового поля.

Під статтею О. Герцена «VII лет» (йдеться про сім років видання ж. «Колокол») стоїть дата — 1 липня 1864. Написано давно, й про тодішню Росію, а читаєш — наче про сьогоднішню.

Він, демократ у вигнанні, в 1855 і в 1857 роках бачив Росію, яка просиналася. Новий час відчувався у всьому — в уряді, в літературі, в суспільстві, в народі. Багато було незручного, нещирого, смутного, але всі відчували, що рушили — й ідуть. Німа країна привчалася до слова, країна канцелярської таємниці — до гласності, країна кріпосного рабства ремствувала на ошийник (!). Уряд робив, як єрусалимські паломники, які багато нагрішили, три кроки вперед і два назад, один усе ж залишався (!). Партія дурнів, партія стариків була у відчаї, кріпосники вдавали з себе конституційних лібералів (!!!). З половини 1862 року вітер повіяв у інший бік. На неповне звільнення селян потратилися всі сили уряду й суспільства — і загальмована машина посунула назад… чи передбачав хто-небудь криваве багно, в яке Росія в'їхала по ступицю всіма чотирма колесами (звичайно, це «Русь-тройка»!), дякуючи таким кучерам, як Муравйов, і лакей Катков, який підстьобував? Чи передбачали вони, що смертна кара стане звичайним, щоденним ділом, що військовополонених розстрілюватимуть, що поранених вішатимуть? Що розвинеться література доносів і вона стане літературою дня, що мова журналістів спідліє до мови сварливих будочників та жандармів, що люди, розгортаючи газети, опинятимуться в передпокої III відділення… кати карають гарячковo, стають віртуозами, йдуть далі наказу. О. Герцен пише: «Мы не можем привыкнуть в этой страшной, кровавой, безобразной, бесчеловечной, наглой на язык России, к этой литературе фискалов, к этим мясникам в генеральских эполетах, к этим квартальным на университетских кафедрах. Ненависть, отвращение поселяет к себе эта Россия. От нее горишь тем разлагающим, отравляющим стыдом, который чувствует любящий сын, встречая пьяную мать свою, кутящую в публичном доме».

Безнадійно, чи не так? Але О. Герцен тоді, в 1864 році, все-таки не втратив надії, заглядаючи в майбутнє і, звичайно, в день сьогоднішній. «Терпи теперь, народ русский, на чужом пиру похмелье, неси на могучих плечах… твоего блудногремна»; «тебе насильно брили лоб, насильно дали ружье, и ты пошел, бессмысленно слушаясь, убивать и грабить с голода». «Поднимается и растет на свет новая Россия»; «эту новую Россию — Россия подлая показывала народу, выставляя Чернышевского на позор», «и не хотим больше ни исправлять неисправимых, ни лечить неизлечимых, а хотим вместе с ними работать над отысканием путей русского развития, над разъяснением русских вопросов».

І працювали. Багато й по-всякому. З оптимізмом, з відчуттям історичної перспективи, дбаючи й про шляхи «русского развития» і про «русские вопросы», які були й залишалися злободенними. І де з плодами такої праці опинилися в 17-ому? І де з плодами такої праці опинилися сьогодні? І де з плодами такої праці опинимося завтра? Піддатися чи не піддатися на невтішні відповіді, які дає історія?

Історик Погодін говорив про «зыбкость» російського народу. Західники вже говорили про «калужское тесто»; мовилося про засилля держави, про необхідність будь-якої революції згори. (До речі, скасування кріпосного права — це ж революція таки згори; так звана Жовтнева революція — це путч, революція згори; події серпня 1991 року — це путч, революція згори).

Історик писав: «В насилии над народом виноват прежде всего народ, не народ даже, а «какая-то этнографическая протоплазма». (Отже, як бачимо: «зыбкость», «калужское тесто», «какая-то этнографическая протоплазма»). У 1850 році Герцен писав: «Россия могла быть спасена путем развития общинных учреждений или установлением самодержавной власти одного лица. События сложились в пользу самодержавия, Россия была спасена; она стала сильной, великой, но какою ценою? Зто самая несчастная, самая порабощенная из стран земного шара. Москва спасла Россию, задушив все, что было свободного в русской жизни».

Екстраполюємо слова Герцена на той стан справ у Росії, що склався після лютневої революції, а потім після жовтневого перевороту. Імперія розпадалась, розпалась — і врятував її Ульянов-Ленін шляхом споконвічного прагнення Росії вийти «на окраїни», себто шляхом повторної агресії щодо народів, які рвали колоніальні пута. Отже, Москва врятувала Росію, «задушив все, что было свободного в русской жизни» і, звичайно ж, не тільки в російському житті, а й у житті «народов России», які й за народи не вважалися, а за — хохлів, басурманів, туземців, дикунів, невірних, поганих. І Росія знову стала «самая несчастная, самая порабощенная из стран земного шара». Це вже вкотре? То що ж виходить? Виходить, що нема для Росії інших форм державного існування, як — фатально намагаючись залишитися великою імперією! — бути «самой несчастной, самой порабощенной из стран земного шара», а кволі спроби демократизуватися, себто жити за світовими нормами етики (тобто не скакати по-буслаєвськи «впоперек каменя», як скаче лише вона сама, а вздовж, як то в силу здорового глузду скачуть усі), кволі спроби досягнути економічного благополуччя й щасливого народного життя, — неминуче ведуть знову ж таки до розпаду імперії, до занепаду великої Росії — в тому сенсі, як це розуміють великороси-патріоти?!

Жовтневий путч 1991 року в Москві, ГКЧП — це традиційна конвульсія-катаклізм… праглося реанімувати велику Росію, себто СРСР. Москва знову рятувала імперію, щоб задушити все, що є вільного в російському житті, щоб залишитися найнещаснішою, найбільш порабленою країною земної кулі, де б не йшлося ні про демократію, ні про благополуччя.

І ось тепер: СНД — зона інтересів Росії, та ж сама казочка про білого бичка, Москва рятувала й рятує імперію, Великоросія хотіла й хоче залишитися найбільш порабленою країною, хоче задушити все вільне на своїй території і на чужих, вважаючи їх за свої.

І повертаюся до вічного «кто виноват?» у потрактуванні історика Кавеліна: «В насилии над народом виноват прежде всего народ, не народ даже, а какая-то «этнографическая протоплазма».

II
19 листопада 1994 року вмикаю радіо, слухаю інформацію про виступ якогось депутата Державної Думи Росії, про начебто безпрецендентні масштаби злодійства на всій території, наводяться вбивчі приклади розкрадання державної власності, де перед ведуть можновладці та всілякого сорту начальники; стверджується необхідність запровадження надзвичайного стану — і це після підписання відомого указу президента Єльцина про посилення боротьби з організованою злочинністю — на всій території країни.

Розгортаю «Письма издалека» О. Герцена, ось відома стаття «О развитии революционных идей в России», з інтересом читаю. Л. Толстой у 1905 році писав про Герцена: «Он уже ожидает своих читателей впереди. И далеко над головами теперешней толпы передает мысли тем, которые будут в состоянии понять их». Впадаючи в ложну гординю, міркую, чи я не один із тих, хто намагається осягнути їх? Написане Герценом у 1851 році — правдиве дзеркало, в якому ще яскравіше бачиться рік 1994-ий, і, звичайно, не тільки цей рік, а й «караван» (Б. Пастернак) років і віків. Та чи вглядається в це дзеркало сама Росія? Чи й — хоч яку систему дзеркал влаштуй і вітчизняного, і імпортного виробництва — їй ті дзеркала не потрібні, а потрібні лиш невідчіпні, маячні ідеї «русского дела» і «интересов России»?

О. Герцен: «Среди этих меланхолических песен вы слышите вдруг шум оргии, безудержного веселья, страстные, безумные викрики, слова, лишенные смысла, но опьяняющие и увлекающие в бешенный пляс, который совсем не похож на драматический и грациозный хороводный танец… В печали или в буйном веселье, в рабство или анархии русский жил всю жизнь, как бродяга, без очага и крова, или был поглощен общиной; терялся в семье или ходил свободный среди лесов с ножом за поясом. В обоих случаях песня отражала ту же жалобу, то же разочарование: в ней глухо звучал голос, вещавший, что природным силам негде развернуться, что им не по себе в этой жизни, которую теснит общественный строй…

Существует особый разряд русских песен — разбойничьи песни. То уже не грустные элегии, то смелый крик, в нем буйная радость человека, чувствующего себя, наконец, свободным, то угроза, гнев и вызов. «Погодите-ка, мы придем. Будем пить ваше вино, ласкать ваших жен, грабить богачей…» (Ну чим не марксівський «Комуністичний маніфест», ну чим не ленінське «грабь награбленное?» — Є. Г.) «Не хочу больше работать в поле. Что получил я, когда пахал землю. Нищий я, все мной гнушаются. Нет, возьму-ка я в товарищи ночку темную до острнй нож, отыщу дружков в пустых лесах, убью я барина и ограблю купца на большой дороге. По крайней мере все уважать меня будут; и молодой прохожий на моем пути и старик, что сидит у своей избы, мне поклонятся». (Тут, як бачимо, йдеться про обдиралівку часів кріпацьких — і про розбійницьку реакцію на неї, про «справедливий» по-розбійницьки перерозподіл матеріальних благ, ідеться про самопошану й про пошану до себе, здобуті в такий розбійницько-кривавий спосіб, бо, виявляється, в традиціях саме й так здобувати пошану, в традиціях саме й за таке поважати; а це ж ідеться й про часи ленінсько-сталінські, й теперішні часи, ясна річ, коли праця, як то водиться в цивілізованому світі, не є джерелом і запорукою матеріальних цінностей, а джерелом і запорукою їхньою є тотальне грабіжництво на безбережних просторах імперії, та й «суверенної» України, яка пожинає плоди багатовікової цивілізації пограбування. — Є. Г.) «Уход в монастырь, в казаки, в шайку разбойников — был единственным средством обрести свободу в России. Народ учтиво называл разбойников шалунами и вольницей. В древние времена один Новгород поставлял вооруженные шайки, которые спускались по Волге и Оке, до самых берегов Камы, «идучи искать наудачу счастья».

Разбойники-казаки, преследуемые Иваном IV, завоевали под начальством Ермака Сибирь, чтобы исправить свою худую славу. Бродяжничество и разбой необычайно усилились в годы междуцарствия и в начале XVII столетия. Память о Стеньке Разине сохранилась во множестве песен, сложенных в его честь народом. Обычай разбойничества дожил до времени Пугачева, и весьма вероятно, что своим широким распространением он обязан именно глухой борьбе, начатой крестьянами, протестовавшими против закрепощения. Известно, что в песнях разбойнику отводится благородная роль, что все симпатии обращены к нему, а не к его жертвам; с тайной радостью превозносятся его подвиги и удаль. Народный певец, казалось, понимал, что самый большой его враг — не этот разбойник».

Але якщо не найбільший ворог розбійник з широкої дороги, то ще більший розбійник — хто? І як більший розбійник, так і той найбільший розбійник — хіба то якісь зовнішні розбійники, враги-супостати, а не народжені народним нутром, й саме таким народним нутром вони народжені — саме такі? Тому-то, любуючись розбійниками, народ любується сам собою: ось як він втілений, ось яких вчинків і якої душі у своїх суперменах! І з усіх цих герценівських цитацій видно, як розумілась, як реалізувалась ідея соціальної справедливості: в своїй основі, в стихійному потрактуванні, вона розумілась і реалізувалась як чисто розбійницький «перерозподіл», бо по-іншому і не могла розумітися. Ось такий стихійний народний комунізм. Так що ідеї Маркса-Леніна виявилися не чужими російському народному характеру, вони прищепилися на вдячному, підготовленому грунті, й немає потреби ура-патріотам аж усі гріхи валити на жидо-масонів. До речі, комуністичні ідеї і досі міцні в Росії, вони — в менталітеті, в усякому разі — на нинішній день. Як і не зовсім підупали на Україні, де б, здавалося, не в менталітеті, тримаються силою колоніального ярма, але ж, подивіться, як затято не хоче «поступатися принципами» генсек Симоненко (ну чим не наша національна Ніна Андреєва?), як не «поступається принципами» й генсек Мороз (друга наша національна Ніна Андреєва!), — таке висе їм рідне комуністичне багно, що вони топлять і топлять народ у цьому комуністичному багні, переконуючи, що народові страх як хочеться потонути в цьому багні, - ось тільки народ усе-таки не тоне… й скільки разів з такою шизофренічною зацикленістю можна проводити ці псевдосоціальні вивісекції над людьми? Га, екстрасенси комунізму? Га, заклинателі демона соціального розбою?

Російський мислитель А. Ільїн писав, що «революция была срывом в духовную пропасть, религиозным оскудением, патриотическим и нравственным помрачением русской народной души! Не будь этого оскудения и помрачения, русская многомилионная армия не разбежалась бы, ее верные и доблестные офицеры не подверглись бы растерзанию… Ленин и его шайка не нашли бы себе того кадра шпионов и палачей, без которого их террор не мог бы осуществиться; народ не допустил бы до избиения своего духовенства и до сноса своих храмов».

Отож, наділений ментальністю «безодні» (Ф. Достоєвський), під час революції народ зірвався ще й у духовну безодню, і це справді так. Але ж, згадаймо, що ці так звані зриви, падіння, польоти, як стверджував автор «Братів Карамазових», саме в природі російської душі, вона без них не може, вони їй потрібні, - як окремій особистості, так і цілому народові. І такий катаклізм, як Лютнева революція, і такий катаклізм, як Жовтневий переворот, — усе це явлено світу саме характером російської ментальності, і хоч народ сподівався, що це воздається йому «во здравие», але ж «во здравие» не воздалося, і не тільки йому, а й багатьом «народам России», що не зі своєї волі опинилися в силовому полі цієї начебто непередбачуваної ментальності, а насправді, як бачимо, таки передбачуваної у своїй самознищувальній і самовоскрешальній абсурдності.

«Ленин й его шайка» — не інопланетяни, не з космосу звалилися, хоча, звичайно, з космосу, але насамперед з космосу народу, який постійно зайнятий пошуками «Білої Арапії», якогось обітованого Біловоддя, медових рік («На Амур щастя!», «Аму-Дар'я — наш Ніл» і т. д.). І згвалтована «Лениным и его шайкой» Россия — це ж, власне, у вигляді експропріації, у вигляді соціального терору, насильницького перерозподілу «за справедливістю», у вигляді фантасмагоричного комунізму і є та сама по суті «Біла Арапія», коли віднімається й присвоюється чуже, коли безчинствує злодійство та розбійництво, коли соціальний розбій маскується під соціальний захист. «Ленин и его шайка» мали багатьох попередників, хай то конкістадор Єрмак з армією поплічників, хай то інші знамениті чи зовсім невідомі конкістадори, й цілком можливо, що народ імперії ще постарається знайти собі нового Леніна — типу демагога Жириновського, а за «шайкою» справа не стане. Чорний прогноз? Так, чорний, але ж — «нельзя уйти от самих себя», можна залишатися тільки самими собою, і вкрай складно «изменить характер» — як складно змінити й розташування зірок на небесах. Астрологію не переграєш, навіть професіональні астрологи не беруться, ото хіба що пройдисвіти від економіки й політики намагаються переграти соціальну астрологію — то на ленінський штиб, то на хрущовський, то на якийсь інший.

У німецького вченого Дітера Гро в його праці «Росія очима Європи» (1961) читаю: «У середині минулого століття було висунуто два прогнози, які наче привиди витали в газетах і дослідженнях, а саме — звістувався прояв комуністичного і російського привидів. Сьогодні ми можемо сказати, що комуністичний привид став реальністю тільки дякуючи російському, а російський привид — лиш дякуючи комуністичному, і обидва ожили тільки тому, що росіяни спробували реалізувати до кінця всі висновки західної соціальної філософії».

Мені ж ідея привидів — російського й комуністичного — бачиться у вигляді російської матрьошки, коли одна матрьошка появляється з лона іншої матрьошки, національна система матрьошок, що існують і осягаються у взаємозв'язаності . «Ленин й его шайка» — це російська матрьошка, що схибнулася на західній соціальній філософії, відтак присудила схибнутися народові й народам світу.

Інтернаціональний рай, пейзанське благополуччя у постановці комуністичних шоуменів (тепер на Україні в цих ролях виступають лідери компартії та соцпартії П. Симоненко та О. Мороз) мають попередників, здавалося б, зовсім несподіваних, але… чи таких і несподіваних?.. У 1787 році Катерина II прибула з вельможним почтом у Київ, а далі — Кременчук, далі — імператорська флотилія попливла на Херсон. Фаворит Потьомкін подбав, щоб потішити порфіроносну, і на берегах Дніпра наче за помахом чарівної палички появлялися декоративні дачі й палаци, тріумфальні арки (як тепер у Києві арка «дружби»), квіткові гірлянди, вигадливої фантазії декорації. Величезні стада худоби було зігнано до ріки, щоб оживляти мальовничі пейзажі. Плаваючи в човнах по ріці, народ у святкових строях співав радісних пісень. Коли корабель імператриці причалював до берега, до неї приходили депутації українців, татарів, греків, сербів, вірменів. Сотні тисяч ракет по ночах згорали в фейєрверках, палахкотіли розкішні ілюмінації. Серце матушки-цариці мліло від радості, що народ так благоденствує… Ну буквально виставка досягнень у народному господарстві УРСР!.. А «аркодужну» споруду в Києві над Дніпром виготовлено, мабуть, з вареної ковбаси за 2.20, і як це досі ніхто не здогадався і не роздер на шматки, бо ж іще Шевченком сказано — за шмат гнилої ковбаси у вас хоч матір попроси, то віддасте…

Історія, за переконанням П. Чаадаєва, є «ключом к пониманию народов», і це правильно як учора, так і сьогодні, але чи правильно ми користуємося цим ключем, та й чи хочемо правильно користуватися ключем, щоб розуміти історію свого народу, історію таки великого північного народу, — ось далеко не риторичне й далеко не «праздное» запитання як до самих себе, так і до великого північного народу.
III
Материк російської історії — це постійні сейсмічні вибухи, тектонічні розриви, більші чи менші, й мало чи не після кожного такого розриву-вибуху здавалось, що минулої історії вже начебто й немає, хід її різко змінився, й саме тепер настає ера нового життя і нової історії. І сьогодні ми разом із росіянами (адже у нас спільний цей історичний материк) переживаємо черговий тектонічний вибух-розрив, коли знову здається, що різко міняється історичне русло, що починається нова історія, і ми вкотре покладаємо великі надії на це оманливе грядуще, яке, вважаємо, достойне нас, а ми ж достойні його. Можливо, черговий ілюзіон у великому, майже тисячолітньому ілюзіоні? Але яке невмолиме пришестя — настання цих вибухів-розривів у материку народного буття, що їх, здається, навіть можна програмувати, знаючи душу етносу й пильно прислухаючись до тих процесів, що відбуваються в ній, що, зрештою, оформлюються й вивергаються з неї у вигляді ось таких викидів — викид за викидом, викид за викидом: наче вулкан, що живе в певному циклі.

Заворушення, бунти, повстання — це терор чи не терор? Безумовно, стихійний терор, що визріває і йде з народних глибин, і цей терор ще недавно пояснювали так званою класовою боротьбою, прагненням соціальної справедливості, - та чи тільки прагненням соціальної справедливості слід було пояснювати цю постійну потребу заворушень, і бунтів, і повстань? Чи не з природи ментальності ці явища?.. Це терор знизу. А ось терор згори. Герцен називав Петра І коронованим революціонером, революціонером-терористом, і в цареві бачив «подлинное воплощение революционного начала, скрытого в русском народе». Важко не погодитися з Герценом, ось тільки виходить, що «революционное начало, скрытое в русском народе», це і є заворушення, бунти, повстання, але ж не тільки вони, а й ота специфічна буслаєвщина, про яку вже йшлося. Отже, перманентний стан — терор знизу і терор згори, взаємний терор, така вже форма державності й побутування народонаселення. Мені не хотілося б бути категоричним, хотілося б помилитися. Й знову повертаюся до сказаного істориком Кавеліним: «В насилии над народом виноват прежде всего народ, не народ даже, а «какая-то этнографическая протоплазма». Звичайно, в такому разі в контексті російської історії стає особливо зрозумілий терор Івана Грозного-Лютого, Петра І, Ульянова-Леніна, але таке розуміння причин терору однаково в моїх очах не виправдовує тотального державного терору, і коли читаєш у вірші К. Аксакова про Петра І:
Во имя пользы и науки,

Добытой из страны чужой,

Не раз твои могучи руки

Багрились кровию родной,
— то жахаєшся вкотре від таких методів кривавого просвітителя Росії і задумуєшся — чи такі методи просвітительства для неї єдино можливі і чи немає інших методів, знаних у цивілізованих народів?

Постійне протистояння влади і народу!

Таке враження, що в російській історії весь час хтось готує «покушение на товарища Сталина», — і весь час за це хтось розплачується життям, і весь час є невмирущий Сталін, і весь час він боїться, що на нього готується замах, і щоб знешкодити можливий чи уявний замах — організовується терор. «Ленин жил, Ленин жив, Ленин будет жить!» Отже, проблема була, є, буде, — і як осмислити цю глибоку драму, як бодай намагатися розв'язати її?!

Забальзамований «Ленин и его шайка» (філософ Ільїн), забальзамована трупна ідеологія — усвідомлюють це чи не усвідомлюють нинішні апологети цієї трупної ідеології — водночас означає прагнення забальзамувати й самих себе, ще відносно живих, і самозване покласти самих себе, забальзамованих і відносно живих, у мавзолеї власних ілюзій, щоб задурманений наркотиками брехні і фата-моргана комуністичної Білої Арапії народ бив їм поклони в їхніх прозорих індивідуальних мавзолеях, як ото бив і б'є у московському мавзолеї…

Або ж чи ви уявляєте собі гігантський мавзолей у масштабах усього так званого СНД, а в цьому космічних розмірів мавзолеї забальзамовані й водночас живі всі «народи Росії», як це було донедавна? Бо хоч і як протестує розум, бо хоч і якою фантазією це здається, але ж для наших комуністично-соціалістичних провідників не тільки так було, а й досі так є: «живее всех живых!» То до якого ж це оруеллівського оскотиніння власної психіки треба дійти й люто триматися за це своє оскотиніння психіки, щоб прах покійника (Великого Пса, як звістував у своїх пророцтвах Нострадамус) був живіший за цілі живі покоління цілих живих народів, то що ж це за геть неможливий прах живих народів порівняно з тим, котрий «живее все живых»?!
IV
У П. Вяземського є стаття «Взгляд на литературу нашу в десятилетие после смерти Пушкина» (1847, 1878). Тут сказано: «Возлюбив Россию, Карамзин должен был полюбить и пути, которыми провидение привело его к той степени величия и могущества, которую ныне она занимает. Карамзин не мог не быть монархическим писателем в высшем и бескорыстном смысле этого слова, потому что Россия развилась, окрепла и сосредоточилась в силу монархического начала… Некоторые обвиняют «Историю» Карамзина в том, что она не философическая; нужно бы наперед ясно и явственно определить, что должно признавать философиею истории».

Отже, божий промисел, і тільки так, і не можна без нього: сама Росія, її історія — це божий промисел, а з ним не поборешся, не переінакшиш. Фатальне, замкнуте божим промислом коло, в якому, звичайно ж, ми сьогодні й бачимо вже нинішній день Росії, який півтора століття тому бачився П. Вяземським теж у «степени величия и могущества». Немає в історика Карамзіна філософії історії? Може, й нема в тому вигляді, в якому вона мала бути вже тоді, чи існує тепер, але є, мабуть, у тому вигляді, в якому її розумів історик Карамзін, і це — монархічна філософія, коли за месіянством народу стоїть не тільки сам народ, а ще й монарх-месія; і навіть коли в чомусь помиляються, чи щось заважає, то однаково йдуть до своєї месіянської мети. Так, люблячи Росію, Карамзін повинен був полюбити і шляхи-дороги її так званого поступування, а які це були шляхи-дороги, то ми вже більш-менш докладно зупинялися на цьому. Авжеж, не можна було любити Росію — й водночас не любити її шляхів-доріг, це був би абсурд, не було б тут ніякої любові, отож тверезе розуміння цих шляхів-доріг не дозволив би собі щирий патріот, хіба що такий інородець як Тарас Шевченко, за що й був засланий до Сибіру.

Не без божого промислу — чи не без царського, які в даному разі ототожнюються?
Каталог: files
files -> Програма для спеціальних загальноосвітніх навчальних закладів для дітей із затримкою психічного розвитку з навчанням українською мовою
files -> Дорогий друже! Вітаємо тебе з новим шкільним роком!
files -> Йод як важливий екологiчний чинник у життєдіяльностl
files -> Катерина Білокур народна художниця України
files -> Конспект заняття гуртка "Чарівний ланцюжок" на тему "Бабусині вишиванки"
files -> Висока дивина світу барви І звуки хутора
files -> До числа значущих псохогенних факторів відносяться емоції
files -> Родинне свято до дня 8 Березня в 5-а класі ( Бройченко А. Г.) Ми у мам — помічники


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка