Єжи Брошкевич Брати Кошмарик, Магістр і я Розділ І



Сторінка5/9
Дата конвертації05.05.2016
Розмір8.39 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Розділ VIII


Я швидко заснув і прокинувся досить рано. А моя добра дружина, вже знаючи, чому мене так цікавить ранкова преса, ще до сьомої години принесла мені всі місцеві газети. Вже перша з них вплинула на мене краще, ніж ранкова кава. Пригадую, колись я мав справу з газетярством, тому знаю, що це означає, коли якесь повторюване повідомлення переноситься з «Міського відділу» на останній сторінці на другу сторінку! І якщо це повідомлення дістає власний заголовок, що впадає в очі! Який заголовок? Звичайно, «Кольорові димарі»: зміст майже той самий, що й вчора, але сторінка інша. Другу сторінку кожен читає уважно. А ось і замітка: «Подібно до того, як позавчора, опівдні й опівночі, так і вчора, точно опівдні й точно опівночі, над димарями деяких краківських підприємств було помічено не ототожнене різнокольорове світіння. Дослідження цього явища триває, його проводять найвидатніші вчені. А серед громадськості дедалі більшою популярністю користується назва цього дивного явища: «Кольорові димарі». Кажуть, що один із молодих поетів разом з молодим композитором почали працювати над естрадним твором під назвою «Кольорові димарі». З цікавістю чекаємо на цей твір». До восьмої години я встиг скупатись, поснідати й дістати зігрівальний компрес. Дзеркало я обійшов стороною. О восьмій годині взяв до рук радіолюльку. Озвався Ярек. Я хотів весело привітатися з ним, але заскрипів, мов стара ворона. — Що з вами? — злякався Ярек. — Запалення голосових зв'язок. — Вам не можна розмовляти. — Не можна. Але в мене дуже важлива справа. Я напишу листа. Нехай хто-небудь із вас прийде до мене. — Ми дуже зайняті. А можна прислати магістра? — Звичайно. Привіт! — Бувайте здорові. Я заговорився й не помітив бабусі, яка вже довго стояла біля мене, тримаючи в руках склянку з напареним зіллям для горла. Коли я швидко заховав люльку, бабуся ступила крок до мене й перехилила голову набік, наче мудрий птах. — Дитино моя, — сказала вона, — ти ніколи не курив люльки, а тепер, якраз коли в тебе катар горла, ти починаєш курити? Що мені робити: викликати «швидку допомогу» чи міліцію? І від хвилювання вона зробила великий ковток із склянки. Я підняв угору руки, показав на склянку й схопився за скроні. — То оце так? — образилась бабуся. — З якоюсь дурною люлькою ти можеш розбалакувати, а з рідною матір'ю не хочеш? Не хочеш сказати: «Обережно, це напар із зілля». Видно, не хочеш. Діждалася. Навіщо смикаєш себе за ті вбогі рештки волосся? Я не такі напари пила. Нічого зі мною не станеться. На здоров'я. Вона поставила склянку біля дивана, і хоч я благально вимахував блокнотом і ручкою, пропонуючи розмовляти пошепки, ображена бабуся вийшла з кімнати й при цьому якось дивно трясла головою. Зрештою, нічого незвичайного в цьому не було. Просто знаємо ми ці фокуси, зігравши свою велику сцену, вона затрусилась од сміху. А тепер у квартирі запанувала чудова тиша. Вимкнуті телефони мовчали. На вулиці було спокійно. Собаки, мабуть, спали. Бабуся, очевидно, повинна була добро висміятись, перш ніж знову зазирнула до мене, і я нетерпляче чекав цього. На папірці я вже приготував прохання, які стосувалися кількох важливих справ. Насамперед я зворушливо вибачився за непорозуміння з люлькою і напаром із зілля… Я написав усього чотири речення, але бабуся перечитала їх разів із п'ять, і помітно було, що ласкаві слова були мов мед для материного серця. Вона погладила мене по лобі. — Мучить тебе це вигадане запалення горла, тобто горлечка? Я похитав головою, що ні. — Це добре. Вона знову зазирнула в блокнот. — Я повинна абсолютно нікого не впускати до квартири — за винятком листоноші й молодої блондинки в джинсовій сукні? Нехай буде так. Листоноша, це зрозуміло. Але навіщо тобі молода блондинка? Я притулив палець до губів — таємниця. Бабуся похитала головою. — Знаємо такі таємниці. А якщо прийде якась шатенка чи брюнетка? То не впускати? Гаразд. Не впущу, навіть коли то буде англійська королева. А ще що? Ага, дуже просиш гого-лю-моголю. Для цього я вимагаю, щоб ти подав своє свідоцтво про народження й довідку про щеплення віспи, а також свідоцтво про одруження, права водія зі штемпелем, що ти заплатив сто злотих, і печаткою. Звичайно, кругла печатка. Краще не впускати собак? Чому? Зможеш порозмовляти на мигах з Массумі і азбукою Морзе з Ренні. Волієш читати книжки? Нехай буде так. Я сама займуся собаками. А ще що? Відповідати по телефону, але з дитячої кімнати. Ти є вдома тільки для Кристини й Агнешки з Анджеєм. А для мене тебе немає? Я заломив руки. Що вона каже? Бабуся грізно подивилась на мене. — Оце так? Мої лагідні склеротичні жарти викликають у тебе розпач? Не сподівалася цього від свого старого сина. Послухай-но, ти часом не знаєш, про що я хотіла тебе запитати? Отже, не знаєш. Щоб ти коли-небудь щось знав! А я хотіла запитати, що ти думаєш про ті дивні «Кольорові димарі»? Ні, ні, не махай знову руками. В мене є певні підозри. Бережи горло й нічого не говори. Напиши хоча б кілька речень на цю тему. І, будь ласка, дитино моя, не намагайся вдавати, ніби ти не маєш жодного уявлення про «Кольорові димарі». Може, воно якесь зовсім неправильне, однак я певна, що ти його маєш. Тому я хочу, щоб ти висловив свою думку письмово. Я скривився: «Навіщо?» Бабуся лише похитала головою над моїми невдалими спробами викрутитись. — Адже це я розмовляла по телефону з тим твоїм редактором із Варшавського телебачення. Він дав мені зрозуміти, що має обов'язково з тобою побачитись і відверто порозмовляти про певну справу, про яку ти знаєш усе, але поки що більше ніхто не повинен нічого знати. І уяви собі, що відразу після цього почалась та неймовірна історія з «Кольоровими димарями». Будь ласка, не розводь безпорадно ручками й не дивись на мене «риб'ячим очком». Навіть Массумі вже розуміються на твоїх хитрощах. А я сподіваюсь, що мій розум ти цінуєш трохи більше, ніж розум шестимісячної собаки боксерки, яка, по суті, не має уявлення про правила боксу. Обдумай те, що ти мені напишеш. Через півгодини я прийду. Що я мав робити? До обіду в домі все залежало тільки від бабусі: телефонні розмови, дзвінки, непрошені гості тощо. Крім того, за кілька десятків років бабуся досконало вивчила мої смаки. Вона так само, як і я, знає, що я люблю їсти, чого не терплю, а я знаю, що небезпечно дратувати бабусю перед обідом. Тому я написав не кілька, а більше десятка речень. Не вдаючись у подробиці (не інформуючи про братів К. і про магістра), я розповів про суть справи. Вжив вираз «чума двадцятого сторіччя» і, не викриваючи жодних таємниць, пояснив, що було потрібно. Про решту сама здогадається. Закінчивши цей невеликий запис про «чуму», я став читати одну зі своїх улюблених книжок — «Барон Дереволаз». Горло в мене вже перестало боліти: мабуть, вплинув швидкий розвиток подій у другому розділі повісті про барона Дереволаза, — коли на вхідних дверях пролунав делікатний, ніби зляканий, несміливий дзвінок. Він був такий тихий і ввічливий, що від нього не можна було сподіватись чогось поганого. Та вже за хвилину виявилось, що було чого сподіватись. До кімнати ввійшла бабуся, а за нею молода, дуже гарненька й симпатична блондинка з довгим волоссям і в джинсовій сукні. Саме така, про яку я казав бабусі. Однак це був не Ярек! Аж ніяк не він! — Будь ласка, — промовила бабуся, — ви, певно, знайомі. В мого сина, на жаль, запалення голосових зв'язок, і він не може розмовляти. Зате вміє користуватися блокнотом і ручкою. Розмова в такий спосіб стає довшою, зате більш змістовною. Гадаю, що ви дасте собі раду. Розділ IX


Отже, почалось. Я намагався зобразити на обличчі привітну, гостинну усмішку. А тим часом дуже вродлива і вкрай безцеремонна незнайомка вклонилась і сказала гарним альтом, що ми напевно дамо собі раду. Бабуся ще запитала, чи я вже приготував записи для неї, задоволено взяла не дуже розбірливо списані сторінки й, сказавши, що залишає нас самих, вийшла з кімнати. Навіть якби в мене було вже зовсім здорове горло, я не зміг би (через свою вроджену несміливість) обізватись до своєї гості. А вона зовсім не здавалася збентеженою. Сіла в крісло й запитала: — У вас справді запалення голосових зв'язок? Я покивав головою: «На жаль, так». — Погано, — мовила вона й замислилась. — Та все ж спробуємо якось порозумітись. Але мені треба на хвилинку вийти до передпокою. Дозволите? Я покивав, що дозволяю. Вона встала. — З цієї кімнати, звичайно, просто, а потім одразу направо й направо? Я кивнув головою, що «направо». Вона вийшла. А за хвилину знялося незрозуміле й грізне гавкання. Першою почала своїм високим тенором чимсь роздратована Массумі, за мить до неї приєднався своїм філософським, але дуже грізним басом Ренні. Цей дует зазвучав справді тривожно. Кого ж, у біса, ці розумні тварини так грізно зустрічають? Секунд через п'ятнадцять я зрозумів це аж надто добре. Зрозумів усе: і відвідини чарівної ясноволосої особи, і те, чому вона вийшла до передпокою, і раптовий вибух собачої люті. За довгоногою блондинкою до кімнати ввійшов трохи зблідлий від переляку мій дорогий, любий, незрадливий і водночас страшенно нахабний і настирливий приятель Фуньо! Він кинувся вітатись, почав стискати мені руки й плечі, але водночас то одне, то друге вухо нашого вірного приятеля Фуня дуже сторожко нашорошувалось на грізну собачу музику. Я стримав його, рішучим жестом показавши на горло. Він зрозумів і сів на стілець аж під протилежною стіною. — У пана Єжи запалення голосових зв'язок, — лагідно пояснила блондинка. — Це, здається, не заразне, однак краще поберегтись. Я сердито посварився на неї пальцем. Блондинка чарівно й зовсім невинно всміхнулась. — Шановний, дорогий, любий пане Єжи! Дуже прошу вибачити. Мені вже й так перепало. Я не тільки перший асистент Фуня, але доля покарала мене ще гірше. Він вважає мене своєю нареченою. Я зойкнув і затулив обличчя руками. — Саме так, — сказала блондинка з ангельською усмішкою і додала: — Дозвольте мені заспокоїти собачок. У мене потемніло в очах. Я хотів зірватися з дивана й бігти рятувати її. Та раптом настала тиша — злегка вібруюча тиша, яку порушують два куці хвости, що швидко й симпатично вимахують. Напевно, в мене був геть ошелешений вигляд, бо Фуньо заіржав переможним реготом. — Ти бачиш, яка чудова дівчина? Чарівниця! — Пан Єжи нічого не бачив, — обізвалась «чарівниця», заходячи до кімнати, — тільки чув. Зате я ще не чула, як ти мене відрекомендуєш панові Єжи. Тому я сама зроблю це. Танка. Прізвище не має значення. А що має значення? По-перше, будь ласка, подивіться на Фуня. Я не вірив ні своїм очам, ні вухам. Знайшовся нарешті хтось, при кому Фуньо слухає, мовчить і навіть не намагається щось значливо вигукувати чи вимахувати руками. Я всміхнувся сам до себе, легенько, як Мона Ліза. Для мене було ясно, що незабаром ролі поміняються і перший асистент режисера стане режисером, а режисер, неймовірно щасливий, займе посаду головного асистента. Або, найімовірніше, вони мінятимуться посадами залежно від ситуації. Мені здавалось, що ясноволоса Танка вибрала Фуня зовсім не асистентом для своєї кар'єри. В її очах і усмішці, коли вона на нього дивилась, я бачив щось таке, що його важко визначити навіть найніжнішим словом. Проте зараз вона дуже діловито дивилась на мене. — Що ж справді важливо? По-перше, ми з Фунем просимо… — Зі мною, — шепнув Фуньо. — Ми просимо, — вела далі дівчина, — вибачити нам. Ми не могли додзвонитись. Тому припускали, що ви справді хворі. Скажу вам щиро: в такій ситуації я сама замкнула б усі двері й спустила б собак, щоб тільки не ввірвався до хати Фуньо. Я енергійно покивав головою: «Так». Цікаво, що Фуньо теж кивав! — Тому, зрозуміло, що ми змушені були схитрувати. Ви пробачите нам? Я ще енергійніше закивав головою: «Так, так, так!» А Фуньо? Він теж кивав! Здавалося, що той симпатичний, кмітливий і здібний телепень просто не вміє не підтакувати своїй асистентці, а точніше, нареченій. — Знаєте, пане Єжи, — вела далі ця стільки ж ділова, скільки й чарівна дівчина, — ми з Фунем не хотіли турбувати вас до неділі включно. Але, приїхавши до Кракова, довідались про дуже цікаві події. Я починала як журналістка і знаю, що це означає, коли повідомлення перестрибує з «Міського відділу» на другу сторінку газети. В місті великий галас з приводу «Кольорових димарів». Гучна луна докотилась і до столиці. Ми зорієнтувалися, що справа значно цікавіша й серйозніша, ніж спершу здавалось. Завтра можуть з'явитися перші коментарі в пресі й центральних органах інформації. Кажи далі ти, коханий, — ніжно всміхнулась вона до Фуня. Коханий трошки запишався. — Насамперед ми зав'язали дружне творче співробітництво з Краківським телевізійним центром. Оскільки ми їхали, не зовсім добре уявляючи, що нас чекає тут, я одержав у Варшаві трохи замалу знімальну групу й, мабуть, замало кінострічки. Нагадую тобі, що я дію не нахабно. Адже ти подзвонив до мене першим і натякнув, що буде цікава… і навіть більш ніж цікава… тема. В редакції програм телепередач ми з Ганкою зробили й залагодили все, що змогли. Нам багато обіцяли, але ми не маємо жодних певних гарантій. Завтра вихідна субота, телевізійна програма перенасичена, і, відверто кажучи, ми самі не знаємо, що з усього того може вийти, скільки в нас буде днів для зйомки. Чи в гру входять самі димарі (як, наприклад, цікава деталь для передачі «Вечір зі щоденником»), чи намічається якась важлива, окрема тема, може, й загальнопольського значення? Ти щось про це знаєш? — Перше чи друге? — спитала Ганка. Я багатозначно підняв угору два пальці. — Ти присягаєшся? — спитав Фуньо. Яка нудьга! Я знову мусив підняти вгору два пальці. — Ганю, — ніжно зашепотів Фуньо, — якщо цей чоловік не обдурює,— а я певний, що він не може нас обдурювати, — то нас чекає велика робота, а телеглядачів — велика розвага. Я сплів руки й підняв їх угору так, як це завжди роблять, піднімаючись на п'єдестал, золоті медалісти. — Старий! — тут давній горлань Фуньо знову стишив голос майже до шепоту. — Чи при цій нагоді я можу замість тебе обійняти й поцілувати мою наречену? Я покивав головою із заздрісним смутком в очах і в серці. «Чарівниця» вдавала, ніби нічого не помічає, хоч усе добре бачила. Я образився. Відвів очі від цієї сцени. Нарешті кашлянув, бо тиша трохи затяглась. — Вибачте, пане Єжи, — озвалась Ганка, поправляючи зачіску. — Але наш любий Фуньо ще не спромігся звикнути до багатьох речей. Ми знайомі з ним усього вісім тижнів, а в нашої Дитини Щастя польського телебачення досі були наречені, які виховали в нього певні безглузді звички. Ви пам'ятаєте, коли я знайомилася з вами, то назвала тільки своє ім'я: «Ганка». І сказала, що прізвище не має значення. Фуньо! — Її голос зазвучав, наче свист шаблі.— Чому я так сказала? Фуньо впав перед нею навколішки. Стіни задвигтіли, фортепіано зойкнуло всіма струнами. Та найбільш жалібно й схвильовано прозвучав голос Фуня. — Найдорожча! Прости! Благаю! Востаннє! Я нічого з усього цього не розумів, аж поки Ганка, гладячи Фуня, що стояв навколішки, по розпатланій чорній кучмі, пояснила, ніби ніжно, але все ж трохи погрозливо: — Я сказала, що прізвище не має значення! І сказала так не через надмірну скромність. Просто мені було дуже цікаво, коли наш Фуньо Прекрасний нарешті пригадає, що вже минуло десять довгих днів після нашого шлюбу і що вже десять днів я ношу його найважливіше «неважливе» прізвище. Я всміхнувся до Ганки й безпорадно розвів руками. — Ви кажете — важко. Чудово! Треба сприймати цього дурня таким, яким він є? — спитала Ганка. Я кивнув головою, підняв угору широко розкриту долоню й міцно стиснув її в кулак. — Ага, — розсміялась дівчина. — Його можна навіть кохати. Але насамперед треба міцно тримати в руках. Так? Я не помиляюсь? Ми з Фунем енергійно закивали головами: «Саме так, а не інакше». Раптом я підняв руку, роблячи знак, щоб замовкли. Я почув тихенький, наче скляний, позивний сигнал у моїй радіолюльці й притулив її до вуха. — Добрий день, пане Єжи, — привітався зі мною Яреків голос. — Будь ласка, нічого не кажіть. Але ми знаємо, що під час війни ви були радіотелеграфістом на катері «Сокіл». Ми всі троє також добре знаємо азбуку Морзе. Отож я говоритиму, а ви відстукуйте відповідь на мундштуці радіолюльки. Це здаватиметься трохи безглуздим, проте в кожного митця, як кажуть, є свої дивацтва. Гаразд? Я відстукав «гаразд». Потім дав зрозуміти Фуневі й Ганці, що трохи втомився, і, показавши на годинника, запропонував зробити п'ятихвилинну перерву в розмові. Вони, звісно, погодились, але щось запідозрили. Я заплющив очі, та, мабуть, вигляд у мене був трохи дивний. Якийсь страдницький вираз обличчя й порожня люлька. — Отже, пане Єжи, ми мало не пропустили того факту, що місту завтра загрожує щось подібне до наїзду моторизованих татар. Цей наїзд буде тим більшим і грізнішим, якщо з'явиться офіційне коротке повідомлення Польського агентства преси. У зв'язку з цим нещастям ми виробили певні плани протидії. Адже завтра вихідна субота. «Дуже розумно», — вистукав я на люльці. — Що ж до ваших друзів, то це не повинно їх цікавити. Зате ми повинні з ними зустрітись, щоб обміркувати план зйомок, встановлення стаціонарних і роботу пересувних телекамер. Треба почати дуже скромно, щоб знудити й розчарувати роззяв. І лише наприкінці — ціла карусель кольорових димів і вкінці райдужна Вісла! Аж тоді посиплються вірші й пісеньки. Ну, як? «Наприклад, — вистукав я, — «О Вісло райдужна! Царице польських рік!» Ярек пирхнув мені просто в вухо, я аж смикнув головою. А коли він заспокоївся, заговорив Фуньо Прекрасний. Він сказав, що я вже досить відпочив і нарешті можна розпочати нашу й так досить дивну розмову. Він схилився наді мною, зазирнув мені в очі, придивився до люльки. — Що ти виробляєш з цією люлькою, старий крутію? В люльці почувся ніби голос дуже п'яного півня. «Ви обидва однакові, молокососи», — вистукав я. В люльці знову кукурікнуло й стихло. Я почув приємний і спокійний Мареків голос: — Здається, хтось надто зацікавився люлькою. Може, славетний режисер, якого звуть Фуньо Прекрасний? «На жаль, так», — вистукав я. — А як ви гадаєте? Чи доцільно буде йому незабаром зустрітися з нами? Якщо він так легко дивується, то в нього в голові запаморочиться. «Він з дружиною, — передавав я. — Вона, здається, чудова дівчина і ні з чого не дивуватиметься. До того ж вона фахівець — перший асистент у Фуня… Зачекай хвилинку… Постараюсь за вас домовитись. О котрій годині й де?» — Це залежить від них. Завтра вранці. А сьогодні вночі пошліть їх, будь ласка, на пагорб Ванди або Кракуса. Нехай розважаться. Наша розмова після такого перепочипку буде легшою. Я відклав люльку, взяв авторучку й блокнот. Записав таке: «А) Два дуже молоді, але надзвичайно обдаровані мої співробітники хотіли б зустрітися з вами після сьогоднішнього показу кольорових димарів. Показ відбудеться вночі. Початок о двадцять четвертій годині!
Б) Це справді дуже молоді люди, але вони цілком заслуговують, щоб з ними розмовляли, як із рівними. Отже не раджу ставитись до них легковажно, екзаменувати їх чи гнути перед ними кирпу, вони-бо зроблять з вас посміховисько.
В) Будь ласка, призначте час, коли вони могли б порозмовляти з вами».

Я подав аркушик Ганці. Вона дістала календарик, зазирнула в нього й сказала: — Будь ласка, сердечно привітайте від нас тих обох юнаків. Якщо ви такий люб'язний, то ми чекатимемо вас точно о восьмій ранку в нас у готелі. «Може, краще в мене?» — написав я. — Гаразд, у тебе, адже ти також хотів би взяти участь у параді, а з цим горлом… Марек відповів одразу: — Дякуємо. Будемо в призначений час з точністю до пів-секунди. Перекажіть вітання подружжю. А вам низько кланяємось. Я написав на аркушику Ярекову відповідь, підкреслив «вітання подружжю»; це їм обом дуже сподобалось. Ганка скромно сіла на табуреті, а Фуньо розлігся в кріслі, паче турецький паша. Я відчував, що від злості червонію. Мене брали чорти, бо з Фуня знову виліз знахабнілий Фуньо Прекрасний, тобто сорокарічний вундеркінд нашого кіно й телебачення. Я сплеснув руками й підняв угору палець — тобто дав знак: «Встати!» Не сумніваюсь, що вираз мого обличчя сказав більше, тобто: «Встати, хай тобі біс!» У всякому разі Фуньо схопився, наче його смикнули за чуба. Тоді я, мило всміхаючись, ввічливим жестом запросив Ганку сісти в крісло, а Фуневі помахом руки показав на табурет. Він зблід, голосно проковтнув слину й сів. Запала тиша. Ми з Ганкою вдавали, що не помічаємо присутності третьої особи. Однак Фуньо не міг дозволити, щоб на нього не звертали уваги. Він відновлював свої сили, відвагу й гарне самопочуття всього протягом кількох десятків секунд. Не минуло навіть п'ятнадцяти хвилин покаянної сумирної тиші, як Фуньо підняв угору руку, мов досвідчений оратор, і заговорив: — Отже, зараз, мій любий Єжи… Лагідний Ганчин голос, наче найтонше лезо пожежної сокири, відрубав початок Фуневої промови. Фуньо знову опритомнів, завдяки Ганці, яка мило всміхнулась і мовила: — Отже, зараз, любий пане Єжи, дамо нарешті хворому відпочити. Дякуємо за все. Я, зі свого боку, щиро вдячна вам. До загальної наради, про яку домовились, ми вас не турбуватимем. Якщо будемо потрібні вам раніше, то, будь ласка, залишіть для нас телефонограму в адміністрації готелю. Чекаємо вашого виклику! І до побачення. Одужуйте! Вона дуже гарно це сказала. Чудовий голос, мила усмішка. Ми розпрощалися. На мить по квартирі промчала буря собачого гавкоту й вищання, яка зненацька стихла. Потім тихо зачинились двері. Гості вийшли. Зате до кімнати ввійшла бабуся, несучи гидкий ромашковий компрес для горла, велику чашку з гоголем-моголем і чималу паку журналів. Вона сама змінила мені компрес, незважаючи на зітхання улюбленого сина, подивилась, як гоголь-моголь смакує хворому, підсунула мені під руку журнали. Потім задумливо всміхнулась. — Прочитала ваш план забави в кольорові димарі. Справді може бути розвага для цілої Польщі, хоч не для всіх вона буде приємною. Це ти придумав? Я чесно заперечив, покрутивши головою. — В кожному разі, це добрий задум. Та, як відомо, одного задуму ще мало. З нього треба щось зробити. Ви повинні створити неймовірно сенсаційну історію, яка не тільки скидатиметься на страшну казку, а й зможе стати надзвичайно важливою справою для всіх нас. Ти впевнений, що ви зможе-те це зробити? Я на мить так глибоко замислився, що зовсім забув про своє страшенно бідне, хворе, болюче горло. Випнув груди й, облизуючись після гоголя-моголя, ні сіло ні впало відповів бабусі лише одним, зате звучним, мелодійним і водночас енергійним словом: — Спробуємо! — У зв'язку з цим, моя дитино, ти зараз дістанеш належну порцію молока з медом і маслом. Я залишився сам. — О боже! Чи ти передбачав, створюючи масло й мед, що їх можна змішувати з гарячим молоком?! — вигукнув я. Тиша. Жодної відповіді. Розділ X


У суботу я підвівся з дивана — на превелике здивування всіх членів моєї родини, а також собак, балконних птахів і родинних портретів, — уже о сьомій годині ранку. Здивування було тим більше, що мешканців нашої квартири о першій годині сімнадцять хвилин ночі розбудив телефон. Телефон до мене! Весь дім вороже зашумів, бо телефонний дзвінок розбудив усіх з першого сну. Я втік з апаратом до кімнатки, в якій можна було спокійно спати під час лиха, що називається прибиранням, чи влаштувати стрілянину, і родина в цей час спокійнісінько спала б. Я здогадався, хто в цю пору може дзвонити. Звичайно — Фуньо Прекрасний. На мій превеликий подив, це був не він. Тому що першою почала говорити Ганка. Говорити? Ні! Це був уже майже натхненний спів. Спів, заспів, схрещення народної пісеньки з оперою Моцарта. Справді — сьогоднішній короткий показ кольорових димарів вплинув па моїх дорогих Фунів сильніше, ніж полювання на носорогів. Поблизу від телефонної трубки, яку тримала Ганка, чулися вигуки її чоловіка. Коли Фуньо Прекрасний нарешті добрався до телефону, то почав з таким ентузіазмом дертися, вигукувати, вихваляти сопрано й басом чудесне видовище, що того вереску не можна було зрозуміти. Тільки прикривши трубку згорнутим удвоє пледом, я міг розрізнити окремі слова величного гімну на честь кольорових димарів, що його склав і виконав Фуньо. А що я вже кілька років дуже добре знав ораторські можливості, витривалість легенів, силу віддиху й голосових зв'язок цього «прекрасного» чудовиська, то ліг лівим вухом на згорнутий плед і задрімав, солодко, але на короткий час. Фуньо вже трохи захриплим голосом (може, послати йому молока з маслом і медом?) допитувався: — Ну й що? Ну? Що ти на це, пігмею? Я дуже хрипко відповів: — Що стосується пігмея, то, напевно, ти ще ніколи не діставав од пігмея по голові. Завтра спробуєм. Чи, точніше, сьогодні. Нагадую: ви маєте бути в мене о восьмій. А ти ж знаєш, як легко прокидаєшся. Іди спати, нещасний шомполе! — Я вже йду! — вигукнув він. — Але що ти на це скажеш? — Завтра відповім тобі! І я поклав трубку. Телефон ще разів зо два буркнув, — очевидно, під Фуневими пальцями, — але я вже закутав апарат пледом і пішов до свого дивана. До кімнатки можна заходити лише через кухню. А я хвилину тому прогнав Фуня охриплим голосом. Тому відніс апарат до вітальні і… повернувся до кухні. В мені зародилося віроломство, а коли вже зародилося, то почало рости. Ніколи не припускав, що може до цього дійти. А таки дійшло! Я сам, власноручно, приготував собі велику чашку гарячого молока з медом і маслом, випив його одним духом, добрів до дивана й заснув, мов ангелятко (віком скількись там років, лисувато-сивувате й трошки грубеньке). А о сьомій підвівся з дивана навіть досить жваво. І головне, що мій голос звучав виразніше й дзвінкіше, ніж у багатьох видатних європейських дикторів. Я викупався, поголився, зробив десятихвилинну гімнастику, коли залунав дзвіночок радіолюльки. Це був Ярек. Після інформації меншого з братів Кошмарик я не міг якийсь час поворухнути язиком. Що з того, що ми ще вчора говорили про можливу небезпеку? Сьогодні в нас уже були загальні дані, і мені просто на кілька хвилин відібрало мову, Ярека трохи тіпало від збудження, коли він у загальних рисах розповідав про лихо, що насувалося на Краків. У вихідну суботу, яка починалась одразу після півночі, Краків скоріше безлюднів, аніж залюднювався. Звичайно, Старе Місто вже багато років здригалося від вібрації автобусних і автомобільних коліс та сотень тисяч ніг туристів, що відвідували Краків. Туристів, майже так само стомлених бродінням гарними вуличками, як гарні вулички стомлювались від бродіння туристів. Але того, що відбувалося сьогодні, не передбачили навіть ні обидва геніальні брати Кошмарик, ані магістр Діонізій Вернигора, не кажучи вже про мою скромну особу. Ми страшенно осоромились перед історією і народом. Ми не взяли до уваги тиражів вечірніх газет, а насамперед радіуса дії радіостанції і кількості передач останніх вістей по радіо. Польське агентство преси підтвердило, що популярне явище, несерйозно назване «Кольоровими димарями», повинне бути вивчене найвидатнішими науковцями. Частина з них уже перебуває в Кракові й розпочала дослідження. Оце тобі маєш! Жарти скінчилися. Графоман, який прийшов на Краківське телебачення з пісенькою про «Ко-ко-кольорові ди-ди-димарі», відбув з Кшемйонок значно швидше, ніж прибув туди. Деякі редакції, які із запізненням одержали найновішу інформацію, ще надрукували якісь поемки і віршики про «Кольорові димарі». Особливо прислужився батьківщині один із редакторів, у якого дуже боліла голова, пересохло в роті й дуже смоктало під ложечкою. Випивши кухоль пива, він дійшов до такого стану, що написав сонет про димарі. Почав від вихваляння, від «історії народу, від Вісли — королеви рік і окраси вавельського замку»!!! А закінчив так, що газету розкупили за п'ять хвилин. Закінчення звучало так: Ах, у краківської дівчини ніжки прекрасні,
як вавельські димарі кольорові і ясні.

Коли він прокинувся, отямився й прочитав на свіжу голову свій твір, то прийняв цілий кілограм снодійних порошків. Його ледве врятували. (Не знаю, чи правильно зробили.) Та про що я тут, у біса, розбалакую? Час повернутись до справді важливих питань. Отож «Кольорові димарі» завдяки пресі, радіо, а згодом і телебаченню стали справою не стільки важливою, скільки цікавою. Повідомлення було центральне, чотири короткі речення, після них крапка, а після крапки тільки синя далина й надвіслянські тумани. Вистачило? Звичайно! Однією з головних національних рис поляків є дивна особливість: якби ти розповідав їм про найважливіші справи їхнього громадського життя в чотирьох тисячах слів, вони вже після чотирьохсот перестали б слухати. Зате чотири, на перший погляд незначні речення, чотири сухі інформації про так звані «Кольорові димарі» і коротке повідомлення про найвидатніших фахівців, що вивчають справу, спрацювали на сто два відсотки. Народ раптом отямився й прокинувся з рукою в димарі. Місто опинилося перед катаклізмом. Краків може бути гостинним. Але як бути гостинним, коли загрожує навала? Щоправда, не татарська й не шведська. Та все ж земля сьогодні здригається грізніше, аніж у ті страшні роки. Тому вже від зблідлого зі страху світу рухаються в напрямку Кракова колони звичайних автобусів і туристських автокарів, фургончиків, різних таксі й приватних автомашин, — не кажучи вже про низки мотоциклів (з причепами й без них), мопедів і звичайних велосипедів. Траплялись і самокати!  





 

Я не хочу розігрувати генія, так само як не люблю вдавати з себе йолопа. Широковідоме вже сьогодні повідомлення я вислухав ще вчора о двадцять третій годині. Людині мого фаху необхідно мати хоча б яку-небудь уяву. Я не пророк. Але маю трохи фахової (і аматорської) уяви. Крім того, мені здається, що я зумів вивчити різного типу риси й властивості народу, який давно вже вкарбував у своєму серці і який вписую в різні документи — акти й паспорти: національність — поляк, громадянство — польське. Тому, вислухавши вчорашнє повідомлення, я вдарив себе по лобі, аж там щось сріблясто задзвонило (цікаво, що там могло так сріблясто задзвонити?). Та я не довго думав над цим, ухопив телефон, відставив його, щоб узяти блокнот з потрібним мені номером, знайшов потрібний номер, знову вхопив телефон, набрав номер знайомого, з яким рідко зустрічаюсь, і він обізвався відразу, з гідністю, спокійно. Зате в мене голос то попискував, то гудів від нервування. У мого знайомого дуже міцна нервова система, і він мислить якось трохи уповільнено. Спокійним голосом поінформував мене, що не я один переймаюсь навалою, яка суне на нас, подякував, потім побажав доброї ночі й поклав трубку, а я лишився сам, наче геройський кролик, який іде на бій із лисом і страшенно боїться його, хоч і храбриться. Досить про це! Зараз тридцять хвилин на восьму. Подзвонив по телефону Ярек. Виявляється, що мій вчорашній мовчазливий співрозмовник трохи легковажно поставився до моїх пересторог. Щоправда, він зробив більше, ніж я від нього сподівався. І цього ніби вистачило. Стягнув великі резерви засобів пересування аж із восьми воєводств. Тільки що згідно з Ярековими повідомленнями, підтвердженими магістром Вернигорою, на Краків сунула вже хвиля автомашин і поїздів майже з двадцяти п'яти воєводств. Не рахуючи сміливців і туристів зі Щецінського, Гданського й Білостоцького воєводств. А також літаки… Ярековий звіт тривав три хвилини, але важив близько трьохсот тридцяти трьох тисяч тонн. Я приглушено зойкнув: — Розтопчуть, затопчуть усе місто! Ярек досить бадьоро підтвердив, що на автострадах і на трасах дорожня служба руху якось дає собі раду. Але на дорогах першого, другого й третього класу вже о четвертій годині почалися сцени на зразок Дантового «Пекла» — якби Данте міг моторизувати пекельні безодні. Я зрозумів, що немає часу на довгі телефонні балачки. Треба діяти, відразу, не зволікаючи, не відтягуючи і взагалі блискавично. Зараз тридцять п'ять хвилин на восьму. Небо гуде, земля здригається. Треба розпочинати нашу конференцію… — … найпізніше о восьмій тридцять, — втрутився Ярек. — … найпізніше о восьмій тридцять, — повторив я разом із ним. Наближалась восьма година. Брати Кошмарик уже повністю включились у роботу. Магістр, мабуть, також. Гірше стояла справа з Ганною і Фунем. Фуньо після вчорашнього засліплення кольоровими димарями мусив своє відіспати. І дуже багато чого треба, щоб його розбудити. В міжнародних колах Фуньо Прекрасний відомий як Заснула красуня, чи Заснула принцеса. Звідки взялося це прізвисько? Напевно, не йшлося про красу, а тільки про сонливість. Ще й тепер розповідають про нього, ніби він проспав сильний землетрус в Ірані; тільки коли його розбудили опівдні, ще з заплющеними очима почав кричати, щоб йому принесли сніданок. А від усього готелю залишилась тільки стіна, до якої прилягала Фунева кімната, й шматок підлоги разом з диваном, на якому він спав. Поки його рятували (на дивані лежала й кінокамера), він зняв чудовий фільм. Через одинадцять місяців Фуньо проспав аварію великого пасажирського пароплава й прокинувся через сорок п'ять хвилин після того, як пароплав затонув, тієї миті, коли його витягали з води. Свій рекорд він повторив через вісім місяців, проспавши відому катастрофу пасажирського літака на Таїті. Прокинувся аж на столі в лабораторії електроенцефалографу, коли його голова була вже обклеєна електродами й дротами цього апарата для дослідження мозку. Він прокинувся, вереснув, і половина медперсоналу добрих півгодини мусили його ловити. Нарешті Фуня приманили його ж власною непошкодженою кінокамерою. А сьогодні Фуньо верещав мені в телефон до другої години ночі. Потім я пішов на заслужений відпочинок. А Фуньо? Я знав його багато років і міг поставити десятикаратовий діамант проти гнилого горіха, що Фуньо танцював усю ніч до ранку. І, напевно, ще спить. А розбудити треба якнайшвидше. Здавалось, що це легко зробити, бо Фуньо ніби прокидався, але так тільки здавалось. Він дозволяв, щоб його вели до ванної, голився, одягався, йшов туди, куди вели, мабуть, у такому стані не опирався б, якби йому захотіли відрубати голову, щоб пришити, наприклад, під лівою пахвою. Поки не прокидався його мозок, Фуньо більше скидався на тримач для парасолів, схрещений з тапіром, аніж на дуже талановитого і симпатичного фільмового діяча. Як же його розбудити? Щиро признаюсь, я був одним із трьох людей на світі, що знали, як розбудити Фуня за п'ять хвилин. Більше того, я єдиний у світі знав справжній і найкращий рецепт. Кімната, я і весь дім уже готові приймати гостей. Треба було спішно приготувати рецепт для Фуня. Я мусив квапитись; був такий заклопотаний і зайнятий, що не помітив прихиленої до високих полиць з книгами великої алюмінієвої драбини. Ліки від сну для Фуня були готові о сьомій годині сорок чотири хвилини. Близько восьмої години прийшов Ярек, дуже вибачаючись, що прийшов раніше. Точно о восьмій з'явився Марек з магістром. Зате Ганку й Фуня ми чекали аж п'ять хвилин і вісімнадцять секунд. Досить було тільки глянути на Фуня — рухомий тримач для парасолів, глухий, сліпий і німий. Ми не знали, що робити, сміятись чи плакати. Я подивився на Ганку, вона безпорадно розвела руками. — Ще близько двадцяти хвилин, — шепнула вона. — Ви, мабуть, знаєте, що це мусить тривати, доки моя Заснула принцеса насправді прокинеться. — Я знаю своє, пані Ганю. І уявіть собі, що я зараз принесу ліки. — Які? Це неможливо! Сорок лікарів підтвердили, що це невиліковно. — А в мене є ліки! Від Фуневого батька. Ви-про-бу-ва-ні! Я пішов у кімнату до бабусі, позичив у неї старовинну табакерку часів Варшавського князівства. Потім зайшов до кухні, взяв міксер із старанно змеленими на порошок «ліками». Насипав трохи тих «ліків» у табакерку. Задум був добрий, бо ексцентричний Фуньо три роки тому, намагаючись відучитись від куріння, почав нюхати тютюн. Дійшло до того, що з портсигара в нього сипався тютюн, а з табакерки він виймав сигарети. Цього разу я вирішив скористатися з давньої Фуневої звички нюхати тютюн. Я підсунув йому під ніс табакерку з коричневим порошком. — Фуню! — вигукнув я. — Тютюн! — Тютюн? — забурмотів він крізь сон. Він простягнув руку, я насипав йому порошку, а сам швидко відскочив убік. Щоправда, Фуньо напівлежав, напівсидів у моєму найміцнішому й найзручнішому кріслі, однак, маючи справу з таким тютюном, ніколи не знаєш, що може трапитись. Усе це відбувалося серед тиші, всі присутні пильно придивлялися, що я роблю, не зронивши ні слова. Тільки в Ганки був трошки занепокоєний погляд. І в магістрових очах заблищали золотисті іскри, ніби він щось відчув чи почув. А Фуньо ніяк не міг піднести свій «тютюн» до носа. Його невпевнені рухи свідчили, що він ще на півдорозі до пробудження. Нарешті йому все-таки вдалося піднести порошок до носа. Він сильно втягнув його, — на щастя, тільки однією ніздрею. — Що це… — почав він. Потім чхнув. Але всупереч моїм сподіванням — дуже слабо й спокійно. Наче примірювався. За мить він нарешті прокинувся разом зі своїм бідолашним носом, у якому ще був «тютюн». Друге чхання підняло його з крісла. Третє вдарило ним об стіну. На щастя, стіна була опорна, і на ній висів мій улюблений старосвітський килимок, грубий і пружний, паче матрац. Фуньо гупнув об килимок, аж стіни задвигтіли. Він посунувся вздовж стіни, якось дивно, блаженно посміхаючись. Моргнув до мене масним очком, ніби кажучи, що хоче ще. Але з Ганки було вже цього досить. — Що ви йому дали? Замість мене відповів сам Фуньо! Він зірвався на ноги, опритомнілий і веселенький. Ще раз чхнув і знову вдарився об стіну, аж з-під килимка висипалася добра пригорща тиньку. — Він дав мені життя! — заволав Фуньо. — Я знову живу повнокровним життям! Ні! Не кажи, що це було! Я сам скажу! Ти зберіг рецепт мого старенького татуся! Дай мені тільки щось випити, бо в горлі страшенно пече від цього «тютюну» з перцю! — Перець? Невже? Хіба можна? — стривожилась Ганка. — Можна, — запевнив Фуньо. — Не такі речі вживали. Візьмеш у нього рецепта. Нарешті закінчиться моя ранкова «летаргія». Можна? — Безперечно, можна, — підтвердив магістр. — У вас, пане режисере, горло таке запечене, як верблюд. «Тютюн» з перцю, який я приготував, мав ще раз сильно струсонути Фуня. Та цього разу обидва брати, я і магістр (біля колін) якось утримали Фуня в рівновазі. — Може, це справді здоровий засіб, за допомогою якого можна будити вранці мою бідну крихітку, — прошепотіла зворушена Танка, а я подивився на неї тупими волячими очима. Бо хіба можна збагнути таку складну таємницю: чому ця гарненька дівчина називає «своєю бідною крихіткою» оце незрозуміле схрещення тримача для парасолів з п'яним тапіром? Незбагненні дороги жіночих почуттів. Мені лишалося хіба що співчутливо зітхнути. Та не встиг я й зітхнути, як Фуня почало вже підкидати. На щастя, брати Кошмарик вистрибнули йому на карк, а магістр Діонізій стиснув йому носа плоскогубцями. І цього разу якось обійшлося. — Фуню, — сказав я суворо. — Ти перестанеш чи ні? — Перестану! Три слова честі в чисельнику, а благородне слово в називному відмінку. При умові, що о…о…о… — Магістре! — вигукнув Ярек, знову вистрибуючи Фуневі на карк. Ганка затулила руками обличчя. Плоскогубці були вже на місці. — Фуню, — спитав я, — що зробити, щоб ти заспокоївся? — Дати мені відбазу дезебта, — прогугнявив він, весело поблискуючи очицями. Я здригнувся. Може, перець проник Фуневі в мозок? Що ж робити? Що ж тоді? Тоді вже скінчився б один і другий кошмарик, а почався б нелюдський кошмар. — Пані Ганко, — шепнув я. — Що цей бідолаха каже? — Ви не зрозуміли? — мило здивувалась вона. — Він сказав, що відразу перестане, коли ви дасте йому рецепта. — Трохи дивно. — Дивно? Цікаво, як би ви говорили з плоскогубцями на носі. — Що правда, то правда. Тим часом Фуневі пощастило вирватись від опікунів. Легеньке «апчхи» винесло його на стіл, і Фуньо, як соліст із ансамблю «Мазовше», утнув голубка. — Оце розвага! — вереснув він. — Яка розвага? — спитала Ганка таким тоном, що Фуньо Прекрасний через секунду сидів уже на своєму стільці і вдавав, ніби взагалі нічого не знає. В мене самого мороз пробіг поза шкірою. Щоб заспокоїтись, я взяв блокнот і в глибокій тиші, такій глибокій, що чути було шурхотіння пера по папері, виписав рецепта (на дві частини китайського перцю по одній частині бенгальського і дрібної болгарської паприки). Подав його Фуневі, який уже ладен був вигукнути: «Оце розвага!», якби на нього не сикнула Ганка. А слідом за нею, встаючи зі стільця, я так глянув на Фуня, що його відстовбурчені вуха прилягли до голови, а кінчик носа побілів, Я подивився на решту присутніх: уважні погляди, серйозні обличчя. Дуже добре. Я постукав ручкою по столі. — Попереджую! — мовив я. — Жодної розваги не буде, розваги скінчилися. Починається важка робота, яку можна сприймати з почуттям гумору, але аж ніяк не легковажно. Розпочинаємо дуже важливу нараду про так звані «Кольорові димарі», а також про операцію під назвою «Кольорова Вісла», Дозволю собі, як найстарший, хоч я й небагато що знаю, призначити себе керівником. Хто проти? Немає. Хто утримався? Немає. Отож, — я надувся, як стара ропуха, — дякую, дякую і ще раз дякую представникам мистецтв, що зібралися тут, найсердечніше дякую. — А я найсердечніше прошу, — загув магістр Діонізій Гібридон, — найсердечніше прошу. — А я дякую, — блаженно всміхнувся я, — найсердечніше! — А я вже остаточно прошу! — загарчав магістр, аж у нього іскри посипалися з вушей. — Прошу найсердечніше… тьху, хай йому біс з тією сердечністю… отож я найсердеч… тьху… тобто я найсерйозніше прошу, щоб наш безцінний керівник далі лив воду і розпатякував. Розпатякував, як промовець, котрий щось плете, бо його не слухають. А не слухають його, бо він плете. В мене є досвід, і хоч я, власне, не вмію ані ображатись, ані гніватись, зате вмію вдавати. Залежно, що й коли. Зараз я настроїв голос на генеральський бас і зненацька гупнув кулаком об стіл. — Тиша! — вигукнув я, аж луна пішла. — Повторюю: спокій і тиша! І справді — зробилося дуже тихо. Так тихо, що я підслухав думки Фуня, який, на противагу до тих, що думали вголос, думає майже пошепки. «Я це розумію. Цього варто було б навчитись: холоднокровно влаштовувати гучні скандали. Це гарний спосіб». Цієї миті пані Ганка підозріливо подивилась на свого чоловіка, потім на мене. Та в мене є досвід. Коли стало тихо, я змінив вираз обличчя з грізного на дуже приязний. — Мої любі,— озвався я, — нашу нараду відкрито. Тепер перерахую питання порядку денного. По-перше, з'ясування справи «Кольорових димарів», а також «Кольорової Вісли». По-друге, кожного з присутніх запрошую до складання попередніх проектів, які стосуються дальших дій. Принагідно пояснюю, що ніхто з нас не повинен дотримуватись якоїсь установленої послідовності. Як відомо, не досить уміти почати з початку, щоб закінчити в кінці. Я вважаю, що той, хто не знає, який має бути кінець, не зможе добре почати. Тому треба часом почати з кінця, щоб закінчити початком. Це питання таланту. Фуньо підняв руку. Я надав йому слово. — Якщо йдеться про талант, — промовив він, — то саме таким способом я роблю фільми. Наприклад, тут частина середини, потім кінець, далі решта середини і в кінці початок. Тільки так! — А зараз, любий, — шепнула Танка, — ти робитимеш так або інакше. Може, навіть від початку до кінця. Зрозуміло? — Але ж, Ганнусю! — вигукнув Фуньо. — Але ж, Фуню! — вереснув я. — Хіба я дав тобі слово? Фуньо почав белькотіти якісь вибачення, коли зненацька попросив слова магістр. Я, незважаючи на обурення Фуня, заткнув йому рота Ганчиною косинкою і надав слово магістрові. Магістр поводився якось дивно. Спершу він приклав палець до губів, наказуючи всім мовчати, потім закотив рукава аж під пахву, витягнув горизонтально руку й почав на ній висвітлювати слово по слову. Хто не вірить, може зателефонувати до самого магістра (номер 978651). А техніка ця відома. Багато редакцій ранкових газет мають на своїх будинках вечірні «світляні видання». Вони побудовані на принципі світляних спортивних табло. На фронтоні будинку монтують багато рядів електричних лампочок, які то спалахують, то гаснуть, утворюючи літери; літери сполучаються в слова, тобто в найновіші повідомлення. На руці в магістра не було лампочок. Більше того! На руці, яка раптом стала темною, він висвітлював слово по слову схожим на неонове, але набагато м'якшим світлом. Він висвітлив виразний і чіткий напис: «Увага! Хтось нас підслуховує, а інші нас винюхують. Діє одне людське вухо і два собачі носи. Нехай господар перевірить, у чому справа!» Всі присутні подивились на мене. З обуренням! А я похнюпився. Те, що хтось нас винюхує і буде винюхувати, я знав з самого початку. І повинен був попередити, що в квартирі є два дуже цікаві собаки, хоча вони вміють зберігати таємниці. Зате я забув, що бабуся запланувала собі на сьогодні скласти і впорядкувати книжки у вітальні. Про цю загрозу я якось забув, бо й так уся родина знає, що коли бабуся Ірена щось вирішить зробити, її не зупиниш ніяким чином, ніякими аргументами. Ми певні, що її не стримала б навіть ухвала сейму. Більше того, ухвала Ради Безпеки чи рішення Організації Об'єднаних Націй небагато допомогли б. Те, що вирішено, буде виконано, — і нікому немає до цього діла. Легко сказати — нікому немає до цього діла. Так може говорити той, кого це не обходить. Той, хто, наприклад, бавиться в Австралії з маленьким кенгуру й не має жодного уявлення, що певною мірою ходить вниз головою. Але я не ходжу вниз головою, і мене дуже обходять дві речі. По-перше, те, що бабуся стоїть на триметровій драбині. По-друге, таємна нарада в моєму домі. Магістрів переполох свідчив про те, що бабуся вже порається у вітальні, а це означає, що жінка вісімдесяти п'яти років вибралась па досить високу домашню драбину, щоб витерти пил з річних комплектів журналів «Діалог» і «Творчість», які лежать на найвищій книжковій полиці. Знову! Всього через три місяці! Я мовчав, бо, заплющивши очі, побачив бабусю на найвищому щаблі драбини, собак, які обнюхують усе, що тільки можна, — і в мене потемніло в очах: як застрахувати бабусю-альпіністку? Я німію від страху, а вона насвистує собі вальс Шопена! До того ж, бабуся має одну особливу рису, яку я частково успадкував. А саме: лівим вухом вона чує в чотири рази краще, ніж правим, а правим чує цілком нормально. А якщо магістр зняв переполох, то це означає, що бабуся вже кілька хвилин стояла, повернувшись до нас лівим вухом, і чула кожне наше слово. Незважаючи ні на що, треба вживати якихось заходів. Незважаючи на родинні стосунки! Я простягнув руку до друкарської машинки, що стояла на жінчиному письмовому столі, й вистукав на ній одним пальцем (бо не люблю й не вмію інакше друкувати па машинці) таке: «Вибачте! Я забув, що бабуся вже почала (згідно з своїм тижневим планом) витирати пил з книжок у вітальні. Повинен сказати, що в неї ліве вухо діє, як найчутливіший мікрофон. Що ж до обнюхування, то це не страшно. Наші собаки небалакучі. Крім того, вони домашні, отже, вміють тримати таємницю».

Мою інформацію було сприйнято стримано. Тільки в Ярека й Марека весело блиснули двокольорові оченята. Зате в мене, мабуть, була така весела фізіономія, як у розбійника під шибеницею. Ярек нахилився до Ганки і щось сказав пошепки. Фуньо враз значущо й ревниво закашляв, але Танка не звернула на нього уваги. За хвилину вона озвалася своїм звучним голосом, наче зовсім не розчула Фуня або навіть не помітила. — Дорогий пане Єжи! Мене дивує одна річ. Справді, ще досить рано, й ми недавно поснідали. Однак уже час було б випити якоїсь кави або чаю. Чи ж не так? Я саме повернувся лівим вухом у бік сусідньої кімнати, двері з якої вели до вітальні. За тими дверима я зненацька почув швидке деркотіння, так ніби хтось тягнув паличкою по паркані. Потім уже всі почули голосний стукіт, змішаний з гавканням Ренні й писком переляканої Массумі. Наступна секунда тяглась для мене майже сто годин. Але вже за мить залунав задиристий стукіт жіночих підборів. Ух! Я промовив уголос: — Ух! Ще раз пощастило. — Що «ще раз пощастило»? — спитав магістр. Я зітхнув. — П'ять років тому лікарі заборонили бабусі спускатися з Каспрової вершини і навіть, що її особливо сердило, з Носаля й Губалувки[13]. Тоді вона образилась на лижви, на лікарів і на гори разом із альпінізмом. Переключилась на море. Плавав! І як плаває! Спробуйте виграти в неї чотириста метрів вільним стилем. Я вмію плавати, але не з жінками, тому що бабуся, дружина й дочка переганяють мене як хочуть і будь-яким стилем на дистанції до двохсот метрів. Після двохсот метрів я плаваю краще. — Все це дуже мило й приємно, проте ми запитували: «Що, ще раз пощастило?» Може, бабуся влаштувала собі в вітальні плавальний басейн і плаває двісті метрів вільним стилем? — засміявся Фуньо голоском стоноги, яка курить марихуану. Брати Кошмарик злегка посміхнулись, та, мабуть, не з приводу бабусі. Ганка засміялась разом із Фунем. Ми з магістром подивились один на одного. Мої півкулі зовсім притихли, в голові в магістра теж наче щось зупинилось. Ми обидва злегка почервоніли, злегка посиніли. Обидва наче трошки зіщулились. Зненацька всі замовкли. Двері до вітальні розпахнулися. На порозі стала бабуся з холоднувато-ввічливим виразом обличчя, обабіч неї стояли собаки з ввічливо-розбійницькими мінами на своїх породистих мордах. Зупинившись на порозі, бабуся так пильно подивилась, на нас, що всі ми замовкли. Потім вона швидкими, бадьорими кроками перейшла через мою кімнату до кімнати, де ми сиділи. Стукіт її черевичків супроводжувало тихе, але насправді грізне шурхотіння собачих кігтів по паркету. Та ось вона підійшла ближче й, посміхаючись, ще раз дуже уважно оглянула нас, ніби хотіла почастувати наваром зілля для печінки. Ніхто не порушував тиші, тому що бабуся тільки посміхалась, зате собаки дуже красномовно зиркнули одне на одного. «Візьмемо їх на зуб?» — засопіла Массумі. «Поки що вдаваймо, наче нас тут немає», — пирхнув Решті. А мої мозкові півкулі мовчали, наче закляті. — Миле товариство, — обізвалася нарешті бабуся. — Мимоволі я почула… я зовсім не підслуховувала… тільки почула, що моя дорога дитина ще не навчилась запитувати своїх гостей, хто з них хоче кави, хто — чаю чи соку. Я зроблю це сама, а молоді люди допоможуть мені принести. Що ж до купання у вітальні і в балії, то я викликаю пана Фуня на маленьке спортивне змагання, хоч мій син цього не любить. Викликаю вас, пане Фуню, з'їхати по драбині! Фуньо трохи зблід, борлак у нього застрибав, як білка. — А-але ж, ша-ша-новна пані… Й-й-й-я? В розмову втрутилась Ганка. — Шановна пані Ірено, — мовила вона, вклоняючись бабусі, яка за це всміхнулася їй, — мій Фуньо, повірте мені, з дитинства страшенно боїться драбин. Точніше кажучи… Цієї миті сталося щось ясне й цілком зрозуміле для нас, але зовсім незрозуміле й несподіване для бабусі. Придивляючись до кожного з присутніх, вона вкінці натрапила на голову магістра Діонізія Гібридона Вернигори, яка ледь виднілась над поверхнею столу. Ренні загарчав пошепки: «Ти бачиш цього малюка з бородою? Підозріло». — «Ех, — зітхнула Массумі,— тепер усі носять бороди». Але бабусин голос, коли вона звернулась до магістра Діонізія, звучав уже зовсім звичайно. — Ах, ласкавий пане… прошу вас, не соромтеся. Цей стіл для вас ніби трохи зависокий. Може, вам зручніше буде встати? — Але ж, вельмишановна пані… дозвольте відрекомендуватись: магістр Діонізій Гібридон Вернигора. — Дуже приємно. Отже… — Отже, я хотів би пояснити вам, що я зараз стою. — Ви стоїте? — спитала глухим голосом бабуся. — На чому ви стоїте? — На стільці й двох томах енциклопедії. — Пане магістре, ви, мабуть, хочете переконати мене, що гномики є на світі. — Ні, шановна пані бабусю. Я прибув сюди з іншою метою. — А як ви сюди прибули? — В невеликій дорожній сумці. — Як що… вибачте, як хто? — Певною мірою я прибув сюди як гном. І ніхто з цього не здивувався. Людська уява безмежна. — Мене дуже радує, пане магістре, — нарешті посміхнулась бабуся, — ваше прихильне ставлення до людської уяви. І будь ласка, скажіть мені відверто, чи взагалі гноми можуть повірити в існування людини? — Звичайно, тільки за однієї умови. — За якої? — Що ті гноми існують. — Браво, магістре! Ви мене переконали. І саме вас я попрошу допомогти мені. Отже, хто бажає кави? Хто — чаю? Хто — помаранчевого соку? Дякую. Здається, я точно запам'ятала. Запам'ятала, що пан режисер боїться змагатися з вісімдесятип'ятирічною жінкою в з'їжджанні з драбини. Тому, дорогий магістре, будь ласка, ходімо зі мною. Ваші очі подібні до золотоочки, а золотоочка — надзвичайно гарне створіння! Магістр аж почервонів від утіхи, вклонився, легко зістрибнув зі стільця і пішов слідом за бабусею, а за ними — собаки. Зате Фуньо, в якого ще трохи тремтіли руки, спитав ображено: — Хіба я винен, що боюся саме драбини? Я був у Альпах, до того ж із камерою на шиї. В Андах був! З Ганею ми познайомились на Кавказі, на висоті п'ять тисяч шістсот метрів. — За тридцять три метри від вершини Ельбрусу, — додала Ганка. — А драбини боюсь, — закінчив Фуньо. — Будь-якої? — Будь-якої. — З лікарями радилися? — Із ста вісімнадцятьма лікарями! І вони нічого не сказали! А я наче ідіот: до п'яти метрів угору страшенно боюсь висоти. А після п'яти метрів до десяти тисяч метрів… хоч вище обрію злітай! Почуваю себе, як інтелігентний метеорологічний балон. — Звідки ти знаєш, що до десяти тисяч? — Я стрибав з десяти тисяч разом з п'ятьма парашутистами-акробатами. Я знімав першою камерою, Ганя — другою. — І ти дозволив їй, потворо? — вигукнув я. — Нехай би спробував заборонити, — сказала холодно Ганка. — І вже настав час покінчити також із драбиною. Ми вже почали робити перші спроби. Фуньо врешті признався, що з дитинства пам'ятає сцену, яка мучила його уві снах. Він весело виліз на драбину, весело зліз із драбини, але потім руки його якось переплуталися з ногами, — і він почав уперто раз за разом вилазити вгору ногами. Йому ніяк не вдавалося видряпатись. А в Фуня вже тоді була наполеонівська вдача, хоч його ще вдягали в повзунки. Отож він боровся ногами догори одну годину, дві, три. Нарешті, як Наполеон під Ватерлоо, здався. Його дуже вразило, що злізти він умів, а вилізти не може. — Відверто кажучи, мене це страшенно вразило, — додав Фуньо. — А може, ти все-таки спробував би? — спитав я. — Що? Без линви? Без гаків? Без страхування? — зойкнула гарненька Ганка. — Я нізащо не дозволю. Крім того, нас чекає інша робота. На Фуня саме напало легеньке чхання. Йому вдалося навіть приховати його, але в нього став такий дурнувато-блаженний вираз обличчя, що я ледве втримався, щоб не розреготатись. Хоч це мені не минулося даром. Мною так струснула гикавка, наче хтось ухопив мене за чуба і вдарив головою об підлогу. Другий напад цієї гидоти я стримав, але вже й так усі дивились на мене великими, мов блюдця, очима. — Ду-у-же вибачаюсь, але ко-о-жному доля посилає різне не-ща-астя, — промовив я покірно. — Одному драбину, другому — ги-и-кавку. Коли я так белькотів, мабуть, у мене був дуже дурний вираз обличчя. — Ви теж хороший, — сказав суворо знавець психології, людських думок і почуттів, тобто Ярек. — А звідки взялась ця гикавка? Ви думаєте, я не бачив? Ви помітили, що пан Фуньо чхнув, і подавилися сміхом. Вам пощастило той сміх проковтнути, й ви почали гикати. Так чи ні? — Мені здається, що всі ми добрі,— відповів я. — Ми поводимось, як старі пані за чаєм. Кракову загрожує навала. Ми повинні обговорити справу «Кольорових димарів» і «Кольорової Вісли». І всі дальші наслідки цієї справи. А ми тим часом базікаємо то про драбину, то про те, чи люди вірять у гномів, то п'ять хвилин про чхання й хвилину про гикавку. Де відчуття часу? — Вибачте, — втрутився Ярек, — а хто ж це все описує? Ви чи я? Наскільки мені відомо з достовірних джерел, точніше, з кіл, зв'язаних з відомим видавництвом, ви вже почали писати книжку з дуже цікавою назвою, а саме: «Брати Кошмарик, магістр і я». Отой «я» — це ви. Адже так? Я почервонів, витер піт із лоба. — Нехай буде так, — буркнув я. — Наперед нічого не відомо. — Між нами кажучи, — вів далі суворо Ярек, — ви базікаєте і зволікаєте. Розповідаєте про тисячі неважливих подробиць. Закінчиться тим, що, поки вийде книжка, ми вже будемо сиві-сиві — сивісінькі, як магістр Діонізій. Можу навесні приклад. Ви не закінчили шостого розділу книжки. І що ж тепер? Я вас питаю: що ж тепер? Загрожує навала! У визначених димарях і визначених місцях віслянського узбережжя вже все готове! Але як нам скористатися цією нагодою? Про що домовитися з паном Фунем і його прекрасною дружиною? Коли ви порозумієтесь зі своїм однофамільцем з Варшави? Востаннє запитую: коли нарешті буде порядок? Ми зійшлися на нараду, яка може виявитись важливішого, ніж ми передбачали. А що відбувається зараз? Що, власне, діється з нашим часом? Він підвівся, вибачився і вийшов з кімнати. — Час, шановні добродії, плине, — відповів я поважно. — Буває, він повзе, мов старий черв'як. А буває, женеться і біжить так, що переганяє наші думки. Що ж до мене й моєї роботи, то я звик, що час плине в досить рівномірному ритмі. В мене з ним непогані стосунки. Я тричі ляснув у долоні: вирішив довести, що я теж можу дещо розповісти на цих сторінках.
Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка