Януш Корчак король матіуш перший



Сторінка9/23
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.9 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   23

XXXI



 

о сталося? Матіуш нічого не розумів. Усе відбулося, як уві сні або в кіно — стрімко й раптово. Найперше Матіуш побачив на купі хмизу Бум-Друма, зв’язаного африканськими вірьовками з ліан. Довкола стояли чорні жерці. Їхній вигляд уселяв жах, особливо страшний був один: з двома крилами, двома головами, чотирма руками і двома ногами. В одній із чотирьох рук він тримав дошку, на якій було чи написано щось, чи намальовано людською кров’ю. І Матіуш здогадався: Бум-Друма хочуть спалити на вогнищі. Збоку стояли дружини Бум-Друма, теж зв’язані, і кожна тримала отруєну стрілу вістрям до серця. Діти Бум-Друма плакали, бігали на знак печалі рачки й перекидалися через голову. Так у їхній країні прийнято висловлювати скорботу. А маленька Клу-Клу тягнула Матіуша до батька й лопотіла щось по-своєму, але що саме, Матіуш не розумів. Про всяк випадок вихопивши револьвер, він вистрілив у повітря. І тієї ж миті позаду себе почув страшний крик. Обернувшись, Матіуш побачив, як пілот змахнув руками, посинів і впав на землю. Перш ніж Матіуш схаменувся, з усіх горлянок вирвався дикий крик. «Вони з розуму з’їхали, чи що!» — подумав Матіуш. Жрець із двома головами перерізав вірьовки, якими був зв’язаний Бум-Друм, і закрутився в дикому танці. Потім зіскочив на купу хмизу, де щойно лежав Бум-Друм, і підніс до дрів факел. Дрова, просякнуті якоюсь легкозаймистою рідиною, миттєво спалахнули, і запалало жарке полум’я. Матіуш і Клу-Клу ледве встигли відскочити вбік. Біля аероплана, що стояв неподалік від багаття, спалахнуло одне крило, потім пролунав вибух — це вибухнув бак із бензином. Хтось підхопив Матіуша на руки й посадив на золотий трон. Бум-Друм та інші, дрібніші вожді підходили по черзі до трону, низько кланялись, виголошуючи незрозумілі заклинання. Тіло мертвого пілота огорнули тканинами, просякнутими пахощами. Від них ішов такий сильний запах, що в Матіуша запаморочилася голова. «Що це все означає?» — дивувався Матіуш. Сталася якась неймовірна подія. Це очевидно. Але яка саме? Схоже, він урятував життя Бум-Друму і його дружинам. Самому Матіушу, здається, теж не загрожує небезпека. Та хіба можна бути в чомусь упевненим у цій дивній країні? Звідки взялися ці незчисленні натовпи? І що вони затівають? Ось у джунглях спалахнуло кілька тисяч багать, і негри танцюють, співають, грають. У кожного племені свої мелодії, свої пісні. Те, що тут зібралися не лише піддані Бум-Друма, Матіуш здогадався з убрань. В одних — це були мешканці джунглів — одяг складався з пальмових гілок і пір’я; у інших за спиною висіли панцирі гігантських морських черепах; треті були в мавпячих шкурах; четверті — зовсім голі, з прикрасами в носі і вухах. Матіуш був не з боязкого десятка. Йому не раз доводилося дивитися смерті у вічі. Але опинитися зовсім одному, далеко від дому, серед тисячі дикунів… Ні, це було занадто навіть для мужнього серця Матіуша. А коли він пригадав, за яких таємничих обставин загинув його відданий супутник, йому стало так сумно, що він голосно заплакав. Матіуша поселили в шатрі з левових і тигрових шкур. Він хотів поплакати наодинці, без свідків, та де там! Маленька Клу-Клу, яка ходила за ним по п’ятах і не залишала ні на хвилину одного, і цього разу виявилася поруч. Матіуш розгледів її при світлі величезного діаманта. Вона поклала йому руку на чоло і тихо-тихо заплакала. «Шкода, що я не розумію їхньої мови! — бідкався Матіуш. — Клу-Клу мені б усе пояснила». Дівчинка без угаву говорила, повільно, по кілька разів повторюючи одні й ті самі слова. Вона думала: може, так буде зрозуміліше. Намагалася розтлумачити щось знаками. Але Матіуш з усього цього зрозумів лише дві речі. Перше: Клу-Клу — його найвідданіший друг, і друге: йому не загрожує жодна небезпека — ні зараз, ні в майбутньому. Не дивлячись на втому, Матіуш усю ніч не зімкнув очей. І лише під ранок, коли крики трохи затихли, Матіуш заснув. Але його скоро розбудили, посадили знову на золотий трон, і кожне плем’я піднесло йому дари. Матіуш усміхався, дякував, але про себе думав: на всій земній кулі не вистачить верблюдів, щоб перевезти це добро через пустелю. Крім того, перед від’їздом білі королі оголосили Матіушу, що дозволять провозити через свої країни лише клітки з дикими звірями і більше нічого — ні за які гроші! «Був би в мене власний порт і власний флот, тоді інша справа», — подумав Матіуш. І ще він подумав: «Якщо знову почнеться війна і я знову одержу перемогу, то вимагатиму в закордонного короля один морський порт і не залежатиму від його милостей». Матіуш із задоволенням відпочив би тут із тиждень, та не можна, справи не дозволяють. Раптом без нього спалахне війна? І потім, як бути з листами? Адже він щодня повинен прочитувати сто листів і щодня сотням дітлахів видавати те, що їм потрібне. — Пора повертатися, — сказав Матіуш і показав спочатку на верблюдів, а потім на північ. І Бум-Друм зрозумів його. Матіуш пояснив знаками, що хоче забрати із собою тіло відважного пілота. Бум-Друм зрозумів і це. Коли розвернули просякнуті пахощами ганчірки, Матіуш побачив мертвого пілота: він був білий і твердий, як мармур. Його поклали в ящик із чорно- і о дерева і знаками пояснили Матіушу, що він може забрати його із собою. Уламки аероплана склали в інший ящик із чорного дерева. Але Матіуш дав зрозуміти, що вони йому не потрібні, і дуже здивувався, побачивши, як зрадів Бум-Друм. Ніби отримав невідомо який коштовний дарунок! Усе це добре, але головного Матіуш так і не з’ясував: відмовився Бум-Друм від своїх дикунських звичок чи ні? Нічого іншого не залишалося, як узяти його із собою. Матіуш так і зробив. І ось королівський караван уже знайомим шляхом рушив назад через пустелю. Лише вдома, у себе в кабінеті, Матіуш зрозумів сенс загадкових подій, свідком яких він став. Ось що розповів йому професор, який вивчив п’ятдесят мов. — Давним-давно, коли один із предків Бум-Друма захотів увести в себе в країні нові порядки, його отруїли. А верховний жрець розказав своїм одноплемінникам таку легенду. Настане час, коли вони заживуть по-іншому. І станеться це так: одного дня надвечір на небі з’явиться величезний птах із залізним серцем і з десятьма отруєними стрілами у правому крилі. Птах сім кіл пролетить над галявиною царської столиці і впаде на землю. Птах матиме два величезні крила, чотири руки, дві голови, три ока і дві ноги. Одна голова і дві руки птаха загинуть від однієї з десяти отруєних стріл. Двічі прогримить грім. Тоді верховний жрець зійде на вогнище і згорить, а залізне серце птиці розірветься. І залишиться від птаха шматок білого мармуру, жменя попелу і… біла людина. Тоді вони не будуть більше дикунами, почнуть вчитися різним хорошим і корисним речам. Але доки не з’явиться птах, нічого змінити не можна. І вождь, який завчасно надумається ввести нові порядки, буде спалений на вогнищі або отруєний… Бум-Друм віддав перевагу вогнищу над отрутою. І ось, коли мало відбутися урочисте спалювання Бум-Друма, у небі з’явився аероплан із двома мандрівниками. Двічі прогримів грім — це Матіуш двічі вистрелив із пістолета, а пілот — дві руки й одне око птаха — помер, наткнувшись випадково на одну з десяти отруєних стріл. Верховний жрець добровільно спалив себе на вогнищі, величезна птиця згоріла, а Матіуш став другом усіх африканських вождів. І з цього дня дикуни — уже не дикуни: вони вчитимуться читати й писати, перестануть засовувати в ніс мушлі й різні прикраси зі слонової кістки й одягатимуться, як усі люди на землі. — От здорово! — вигукнув Матіуш. — Хай Бум-Друм пришле до нас сто негрів. Наші кравці навчать їх шити одяг, наші чоботарі навчать їх шити чоботи, наші каменярі навчать їх будувати будинки. Ми пошлемо їм грамофони — нехай слухають красиву музику, — потім відправимо до Африки духові труби, барабани й флейти, а потім скрипки й піаніно. Навчимо танцювати наші танці, чистити зуби і вмиватися з милом… А ще я зроблю ось що! — вигукнув Матіуш. — Встановлю в столиці Бум-Друма бездротовий телеграф. Тоді, щоб із ним домовитися, не треба буде здійснювати далеку й небезпечну подорож. Він запросив королівських кравців, чоботарів, капелюшників і велів пошити для Бум-Друма двадцять костюмів, двадцять пар взуття і двадцять капелюхів. Королівський цирульник обстриг Бум-Друму волосся. І Бум-Друм всьому покірно підкорявся. Правда, він помилково з’їв тюбик зубної пасти і шматок туалетного мила, і в нього заболів живіт. А щоб це не повторилося, відтепер Бум-Друму прислуговувало четверо Лакеїв, які не спускали з нього очей.  

XXXII



 

аступного дня після приїзду Матіуша канцлер призначив засідання державної ради. Але Матіуш попросив відкласти його. Уночі випав білий-білий і пухкий сніг, саме такий, яким добре грати у сніжки. У палацовому парку зібрався гурт — хлопчиськ двадцять, серед них Фелек і Стасик. За вікном розгорталися такі баталії, що Матіуш не міг усидіти в палаці. — Пане канцлер, — сказав він. — Я тільки вчора повернувся з небезпечної і втомливої подорожі. І досяг успіху. Невже королеві не можна перепочити хоч одну днинку? Я все-таки хлопчик і дуже люблю гратися. Якщо немає термінових справ і один день можна зачекати, я волів би краще перенести раду на завтра, а сьогодні погратися з хлопцями. Погляньте, який прекрасний випав сніг і, напевно, останній цього року! Канцлер пожалів Матіуша. Адже він був королем і мав право наказувати, а не просити, як звичайний хлопчик, дозволу погратися. — Один день зачекати можна, — погодився канцлер. Матіуш навіть застрибав від радості. Вдягнув хутряну куртку, щоб легко було бігати, — і гайда в парк! Ось він уже ліпить сніжки й кидає у хлопчиків. Але хлопчики не наважуються кидатися сніжками в короля. — Я так не граюсь! — помітивши це, закричав Матіуш. — Я у вас кидаюся сніжками, а ви — ні. Не хвилюйтеся, я за себе зумію постояти. Сніжки — не отруєні стріли! Хлопці розділилися на дві групи: одні нападають, інші захищаються. Крик стояв такий, що навіть лакеї повибігали з палацу подивитися, чи не сталося біди. Але побачивши короля, скривили пісні міни і, не зронивши жодного слова, зникли. Короля не відрізнити від інших хлопчиськ. Він кілька разів падав і з голови до ніг був у снігу. Одна сніжка потрапила йому в спину, інша — в голову, третя — у вухо. Матіуш захищався відчайдушно. — Послухайте! — крикнув Матіуш. — Спробуймо так: у кого попадуть сніжкою, той убитий і вибуває з гри. Тоді буде видно, хто переміг. Дуже скоро всі виявилися «убитими». Тоді домовилися по-іншому: убитим вважається той, у кого влучать тричі. Деякі хлопці, правда, шахраювали і продовжували битися вже «убиті», але гратися все рівно стало цікавіше. Менше галасували, старанніше ліпили сніжки і краще цілилися. Потім вирішили: убитим вважати того, хто впаде. Гралися так завзято, що Матіуш забув про все. Коли надокучило гратися у війну — зліпили величезну снігову бабу. Тицьнули їй у руку мітлу, з вуглинок зробили очі, з морквини — ніс. — Пане кухарю, дайте, будь ласка, дві вуглинки! — волав Матіуш, увірвавшись до королівської кухні. — Пане кухарю, дайте морквину зробити ніс сніговій бабі! Кухар сердився, бо слідом за Матіушем до кухні забігала вся орава. Сніг у теплі танув, і на підлозі утворювалися брудні калюжі. — Двадцять вісім років королівським кухарем служу, а такого свинарнику в мене на кухні ще не бувало! — бурчав кухар і давав стусанів кухарчукам, щоб швидше витирали підлогу. «Жаль, що в країні Бум-Друма немає снігу, — подумав Матіуш, — а то я навчив би негренят ліпити снігових баб». Потім Фелек запропонував покататися на санях. У королівській стайні було четверо саней і чотири поні. — Ми самі правитимемо, — сказав Матіуш конюхам. — Ану влаштуймо змагання: хто довкола парку перший об’їде п’ять разів. — Так, так! — зраділи хлопці. Тільки-то Матіуш сів у сани, бачить — у їхній бік підтюпцем біжить канцлер. — Напевно, по мене, — сумно зітхнув Матіуш. Так і є. — Тисяча вибачень, ваша величносте! На жаль, я повинен перервати вашу гру. — Нічого не вдієш. Змагайтеся без мене, — сказав Матіуш хлопцям. — Ну, що сталося? — Приїхав наш головний закордонний шпигун, — зашепотів канцлер, — привіз дуже важливі новини. Писати він боявся — листи могли перехопити. Треба негайно ухвалювати рішення, бо через три години він знову виїжджає за кордон. Тут перекинулися перші сани: норовистий цоні відвик ходити в упряжці і, замість того, щоб тягнути вперед, смикнув убік. Із заздрістю дивився Матіуш, як хлопці, сміючись, схопилися на ноги і взялися піднімати сани. Але хочеш не хочеш, а йти треба. Поглянути на справжнього шпигуна теж цікаво. Досі Матіуш знав про них лише з чуток. Замість босоногого парубка чи вбогого старця з мішком за спиною (так Матіуш уявляв собі шпигунів) до нього ввели елегантно вдягненого пана. Спочатку Матіуш подумав, що це міністр землеробства, якого він не знав в обличчя, оскільки той жив у селі і рідко приїжджав до столиці. — Я головний шпигун у країні Старого короля, — відрекомендувався чепурун. — Приїхав попередити вашу величність, що син Старого короля вчора закінчив будівництво фортеці. Але це ще не все. Рік тому він дуже таємно збудував у лісі пороховий завод, і тепер жодна війна йому не страшна. У нього в шість разів більше пороху, ніж у нас. — От негідник! — вирвалося в Матіуша. — Я будував у лісах будинки для дітей, а він тим часом виготовляв снаряди й гармати, готуючись знищити те, що я побудував… — І це ще не все, — тихим, вкрадливим голосом перебив Матіуша шпигун. — Він задумав щось жахливіше. Дізнавшись, що ви збираєтеся розіслати іноземним королям запрошення на урочисте відкриття парламенту, він підкупив вашого секретаря, і той замість запрошень заготовив фальшиві ноти з оголошенням війни. — Ох, шахрай! Я одразу здогадався, коли був у них в гостях, що він мене терпіти не може! — Я ще не закінчив, ваша величносте! О, син Старого короля дуже хитрий! На випадок, якби афера з листами провалилася, заготовлене зухвале, образливе послання Сумному королеві. Ваш підпис підроблено. Спадкоємець Старого короля понад усе хоче вас посварити. А тепер, ваша величносте, нам необхідно подумати, як запобігти нещастю. — Отже, що слід зробити? — Перш за все підпишіть запрошення іноземним королям, а я таємно заберу їх із собою. А завтра із серйозним виглядом радьтеся, як і коли запросити гостей, ніби листи ще не відправлені. Хай секретар вершить свою чорну справу, але в останню мить розкрийте конверти, а секретаря заарештуйте. — Гаразд. А як бути з фортецею і пороховим заводом? — Дрібниці! — посміхнувся шпигун. — Підірвати — і справа з кінцем! Я саме приїхав за тим, щоб отримати ваш дозвіл, государю. Матіуш зблід. — Як це підірвати? Одна справа — під час війни знищити ворожий завод, але так… Запросити в гості, а самим влаштувати таку капость нишком… — Я розумію, ваша величносте, ви вважаєте, що це неблагородно й непорядно. Зрозуміло, без вашого дозволу я нічого не робитиму. Але майте на увазі: у нього в шість разів більше пороху, ніж у нас. Матіуш нервово заходив по кабінету: — А як ви збиралися це здійснити? — Помічник головного інженера на цьому заводі нами підкуплений. Він знає завод, як свої п’ять пальців. Там є невеликий склад, набитий стружками. Стружки спалахнуть, і станеться пожежа. — Ну, її загасять. — Ні, не загасять. — Шпигун посміхнувся і примружив око. — Виявиться, що лопнула водопровідна труба, і на заводі немає ні краплини води. Не турбуйтеся, ваша величносте, усе буде в порядку. — А як же робітники — загинуть? — запитав Матіуш. — Пожежі виникають зазвичай уночі, тому робітників гине небагато. В усякому разі, під час війни людей загинуло б у сто, тисячу разів більше. — Знаю, знаю, — з досадою перебив Матіуш. — Ваша величносте, ми повинні це зробити, у нас немає іншого виходу, — боязко додав канцлер. — Знаю, що немає! — розсердився Матіуш. — Тоді навіщо запитувати мого дозволу? — Без вашого дозволу ми не маємо права… — «Не маємо права», «повинні»… Ну, гаразд, підпалюйте завод, а фортецю не чіпайте. Матіуш швидко підписав запрошення трьом королям і пішов до себе в кімнату. Там він сів біля вікна, підпер руками голову й задивився на те, як весело хлопці катаються на санках. «Тепер я розумію, — подумав він, — чому Сумний король так сумно грає на скрипці і чому він воював зі мною, хоча не хотів цього».  

XXXIII


 

а засіданні Матіуш із нетерпінням чекав приходу статс-секретаря. Йому не терпілося поглянути, як це він замість запрошень на відкриття парламенту зуміє вкласти в конверти фальшиві папірці з оголошенням війни. Яким же було його розчарування, коли замість статс-секретаря з’явився його помічник. Засідання продовжувалося. — Значить, удома будуть готові? — запитав Матіуш. — Обов’язково, ваша величносте! — Добре. Наступне питання порядку денного: приїзд іноземних королів. Вирішили, що урочистості триватимуть тиждень, і встановили таку програму: у перший день — військовий парад, урочистий обід, увечері велика вистава в театрі; наступного дня — відкриття парламенту дорослих; на третій день — відкриття дитячого парламенту; на четвертий — відкриття звіринця; на п’ятий — парад дітей, що виїжджають на літо за місто, де вони житимуть у побудованих Матіушем будинках; на шостий день — прощальний бал для іноземних королів; на сьомий — від’їзд гостей. До програми четвертого дня Матіуш уніс доповнення: відкриття пам’ятника відважному пілотові, розваги й атракціони для чорних королів. Депутати обох парламентів мають право бути присутніми на всіх урочистостях. Міністр Фелек сидітиме ліворуч від короля, а канцлер — праворуч. Щоб усі бачили: міністр дітей і міністр дорослих — рівноправні. І Фелека зобов’язані називати «пан міністр». Коли з цим було покінчено, Матіуш підписав запрошення: білим королям — на білому папері; жовтим — на жовтому; чорним — на чорному. Запрошення білим королям були написані чорним чорнилом, жовтим королям — червоним, а чорним королям — жовтим. Церемоніймейстер вніс скриньку, у якій зберігалась королівська печатка. Одне за іншим вкладали запрошення в конверти і на розплавленому червоному чи зеленому сургучі відтискували королівську печатку. Матіуш уважно стежив за кожним рухом помічника статс-секретаря. Раніше ця церемонія здавалася йому нудною й непотрібною. Він сердився, що доводиться витрачати стільки часу на такі дурниці. Але сьогодні він зрозумів, чому королі надають цьому такого великого значення. Незаконвертованими залишилися три листи. Міністрам ця процедура набридла. Від нудьги вони закурили сигари й тихо перемовлялися між собою, хоча етикет не дозволяє розмовляти в той час, коли королівською печаткою запечатують листи. Але міністри ні про що не підозрювали. Посвячених у таємницю було троє: Матіуш, канцлер і міністр юстиції. Потім, коли все з’ясувалося, міністр закордонних справ обурювався: чому йому нічого не сказали? Помічник статс-секретаря ледь зблід, але зовні залишався абсолютно спокійний, навіть руки в нього не тремтіли. Коли черга дійшла до останніх трьох конвертів, він раптом закашлявся й поліз у кишеню за носовою хусткою. І разом із нею так вправно витягнув такі самі аркуші паперу, засунув у кишеню запрошення, що ніхто, окрім трьох посвячених, нічого не помітив. — Прошу вибачення, ваша величносте, — невимушено сказав він, — у мене в кабінеті вибите скло, і я трохи застудився. — Ну що ви, це я повинен перед вами вибачитися. Адже скло те розбив я, коли ми гралися в сніжки, — також невимушено відповів Матіуш. Помічник статс-секретаря дуже зрадів — думає, пронесло. Але не тут-то було! — Панове міністри, прошу уваги. Негайно відкладіть сигари! — прогримів у тиші бас міністра юстиції. Усі зрозуміли: щось трапилося. А міністр юстиції начепив на ніс окуляри і, звертаючись до помічника статс-секретаря, оголосив: — Іменем закону ви арештовані за шпигунство і зраду. Згідно з параграфом 174, цей злочин карається смертю через повішання. У помічника секретаря неспокійно забігали очі, на чолі виступили крупні краплі поту, але він не подав вигляду, що здрейфив. — Пане міністр, це непорозуміння! Я нічого не розумію! Я застуджений, у мене кашель, тому що в кабінеті розбите скло. Мені необхідно піти додому й лягти в ліжко, — лепетав помічник секретаря. — Ні, приятелю, нікуди ти не підеш! У в’язниці одразу тебе вилікують, не турбуйся! Двері розчинилися, до зали увійшли п’ятеро тюремників і наділи зрадникові кандали на ноги й на руки. — Що таке? Що сталося? — галасували міністри. — Зараз побачите. Будь ласка, ваша величносте, розкрийте ці конверти. Матіуш вийняв із конвертів підроблені листи і прочитав уголос: «Тепер, коли чорні королі за мене, мені на вас наплювати. Один раз я розбив вас і ще розіб’ю. Тоді ви станете шовковими. А поки що оголошую вам війну». У цей час п’ятий тюремник витягував із кишені помічника секретаря разом із носовою хусткою три зім’яті запрошення на відкриття парламенту. Закутому в кандали в’язневі веліли підписати протокол, що все це правда. І терміново викликали по телефону статс-секретаря, який негайно примчався, ледь живий від страху. — Ах, мерзотник! — обурювався він. — Я хотів сам прийти, а він просив доручити це йому. Сказав, що в цирку дуже цікава програма, і навіть квиток мені купив. А я, дурень, повірив! На суд прибули п’ять генералів — військових юристів. — Підсудний, ви повинні говорити тільки правду. Це може полегшити вашу долю. Якщо ви брехатимете й вивертатиметеся, ви загинули! — Я говоритиму правду. — Коли ви стали шпигуном? — Три місяці тому. — Що спонукало вас вступити на цей злочинний шлях? — Я програвся в карти, а грошей у мене не було. Як відомо, картярський борг належить платити протягом двадцяти чотирьох годин. Ось я і взяв казенні гроші. — Значить, ви здійснили розтрату? — Я розраховував повернути гроші, коли виграю. — Ну і що далі? — Я знову програв. — Коли це було? — Приблизно півроку тому. — А потім? Розповідайте! — Потім я весь час боявся: ось буде ревізія, і мене заарештують. Нарешті мені стало не під силу жити у вічному страхові, я поїхав за кордон і запропонував іноземному королеві свої послуги. — Скільки він вам платив? — Як коли; за важливі повідомлення — багато, за дрібні — копійки. За цю справу мені була обіцяна крупна сума. — Панове судці, — почав свою промову міністр юстиції, — ця людина скоїла три злочини: перший — розтрата казенних грошей; другий — шпигунство; і третій, найжахливіший, — він хотів, щоб знову спалахнула війна й загинули тисячі ні в чому не винних людей. Згідно з параграфом 174, я вимагаю для нього смертного вироку. Оскільки звинувачена людина штатська, розстріл замінюється шибеницею. Що стосується статс-секретаря, він повинен нести відповідальність за свого підлеглого. Я й сам не проти сходити в цирк, але на таке важливе засідання він не мав права присилати свого заступника, який до того ж виявився шпигуном. За таку серйозну провину по службі згідно із законом йому належить тюремне ув’язнення строком на шість місяців. Судді-генерали пішли радитися. — Як же так? Адже шпигун казав, що це зробить сам секретар, а не помічник? — пошепки запитав Матіуш у канцлера. — Ах, ваша величносте, інформація шпигунів ніколи не буває абсолютно точною! Якщо вони почнуть розпитувати, що та як, це може здатися підозрілим, і їх заарештують. — Це він здорово придумав — заарештувати його тільки на засіданні. А мене так і підмивало віддати наказ, щоб його тоді ж узяли під варту, — не вгамовувався Матіуш. — Що ви, ваша величносте, хіба так можна! Найкраще — прикинутися, ніби нічого не підозрюєш, зловити шахрая на місці злочину, і діло зроблено! Церемоніймейстер тричі вдарив срібною булавою по столу: до зали увійшли судді-генерали. — Іменем закону оголошуємо вирок. Секретаря — на місяць у в’язницю, його помічника — повісити. Засуджений до смерті так голосно плакав і просив про помилування, що Матіушу стало шкода його. Він пригадав, як судили його самого й лише завдяки тому, що судді не мали спільної думки — розстріляти його чи повісити, він, Матіуш, залишився живий. — Государю, ви вирішуєте, чи помилувати злочинця. Страту, якщо на те буде ваша королівська воля, можна замінити довічним ув’язненням. І Матіуш, не вагаючись, написав на вироку:  

Замінити довічним ув'язненням.  



А тепер вгадайте, коли Матіуш ліг спати? О третій годині ночі.  

XXXIV



 

атіуш ще снідав, коли з’явився журналіст: — Ваша величносте, мені не терпиться показати вам сьогоднішню газету. Вона, поза сумнівом, вам сподобається. — А що там нового? — Будь ласка, подивіться самі. Матіуш узяв газету. Майже на всю першу сторінку — малюнок: він, Матіуш, на троні, а перед троном на колінах — тисячі дітей із букетами квітів. Під малюнком вірш, у якому невідомий поет підносить його до небес, називаючи найбільшим владикою від створення світу, найбільшим реформатором, сином сонця і братом богів. Ні малюнок, ні вірш Матіушу не сподобалися, але він промовчав, боячись образити журналіста. На другій сторінці красувалася фотографія Фелека, а під нею велика стаття: «Перший у світі міністр-дитина». І знову надмірні похвали Фелеку: який він мудрий, хоробрий! Матіуш здолав дорослих королів, а він здолає дорослих міністрів. І ще там було написано: «Дорослі погано управляють державою, тому що не вміють бігати. А бігати їм не хочеться, тому що вони старі і в них болять кістки». І в такому дусі ціла газетна сторінка! Це теж не сподобалося Матіушу: навіщо хвалитися завчасно й лаяти дорослих? Унизу, де дрібним шрифтом друкувалися події, Матіуш прочитав таке, що змусило його насторожитися: «Грандіозна лісова пожежа». — Так, так, горить найбільший королівський ліс, — підтвердив журналіст. Матіуш кивнув, даючи зрозуміти, що сам бачить, і заглибився в читання замітки. Причина пожежі пояснювалася тим, що лісоруби кинули недопалок. — Дивно… — бурмотів журналіст. — Я розумію, влітку, під час посухи, ліс може спалахнути від цигарки, але тепер, коли щойно розтанув сніг… Дуже дивно! І потім, ходятьчуткипро якийсь вибух. А при лісових пожежах, наскільки мені відомо, вибухів не буває. Матіуш мовчав. — А ви що про це думаєте, ваша величносте? — не вгавав газетяр. — По-моєму, тут щось нечисто. Голос у нього став тихий, вкрадливий, і Матіуш чомусь подумав: «З ним треба бути обережним». Журналіст закурив цигарку і змінив тему розмови. — Кажуть, статс-секретаря засудили вчора на місяць ув’язнення. Я не повідомив про це в нашій газеті, вважаючи, що дітей не цікавлять справи дорослих. Ось якби щось сталося з їхнім міністром, тоді інша розмова! Як це добре, що міністром призначили саме Фелека! Солдати тріумфують: син простого сержанта — міністр! Газетярі теж раді, адже вони давно знають Фелека, він до війни газети продавав. Ну, а дітвора й поготів у захваті. А за що ж все-таки бідний секретар потрапив у холодну? — поцікавився журналіст, сподіваючись несподіваним запитанням захопити Матіуша зненацька і щось вивідати. — За непорядки в канцелярії, — ухильно відповів Матіуш. «А раптом журналіст теж шпигун?» — здалося йому. «Нісенітниця! — подумав він, коли журналіст пішов. — Просто я дуже мало сплю, а довкола стільки розмов про шпигунів, що мимоволі кожного починаєш підозрювати у зраді». І Матіуш, у якого перед приїздом королів справ було по горло, скоро забув про це. Церемоніймейстер у буквальному розумінні днював і ночував у нього в кабінеті. То потрібно було терміново відремонтувати в парку літній палац для чорних королів, то побудувати про всяк випадок окремий будиночок, то вирішити, де розмістити білих королів. Почали надходити клітки з дикими звірями, а зоопарк не готовий! А тут ще літні будинки для дітей! І будівництво двох величезних будівель — для парламентів. Тим часом у всій державі вибирали депутатів. У малий, або, як його називали ще, дитячий, парламент висували депутатів не молодших від десяти й не старших від п’ятнадцяти років. По одному учневі від молодших і по одному від старших класів кожної школи. Тут і виникли перші непередбачені ускладнення: виявилося, шкіл так багато, що депутати навіть у найбільшій залі не помістяться. Матіуш довгий час проводив у кабінеті за читанням листів: тепер їх стало значно більше, ніж раніше. І всі важливі, з різними питаннями. Наприклад: «Чи можна вибирати до парламенту дівчаток?» «Диваки. Звичайно, можна!» Або ще: «Можна вибирати до парламенту дітей, котрі ще погано пишуть? Де житимуть депутати з різних міст і сіл? Чи не можна відкрити школу для депутатів, аби вони могли вчитися під час парламентських сесій, не втрачаючи року?» Стільки справ, а статс-секретар, як на біду, у в’язниці. Довелося тюремне ув’язнення замінити домашнім арештом. Це означає, що він цілий місяць не мав права виходити гуляти, зате щодня його привозили в палац. Церемоніймейстер зовсім втратив голову. І було від чого: спробуй-но вирішити, де спорудити тріумфальні арки, на яких вулицях розмістити оркестр, які квіти купити! А тут ще не вистачає тарілок, ножів, виделок! Терміново потрібно купити автомобілі! А як розсадити королів за обідом і в театрі, кого ближче, а кого подалі, аби не було образ і поруч не опинилися королі, які ворогують один з одним? З теплих країн цілими вагонами везли фрукти, вина, квіти. Спішно фарбували будинки, лагодили дороги. Матіуш працював з ранку до ночі; на сон і їжу часу не вистачало. Цілими днями тільки й чулося: — Ваша величносте, архітектор! — Ваша величносте, чи не хотіли б ви поговорити із садівником? — Ваша величносте, міністр закордонних справ чекає! — Ваша величносте, прибув посол із заморської країни! — Ваша величносте, двоє якихось суб’єктів вимагають, аби їх впустили. — Чого їм треба? — незадоволено запитав Матіуш, якого сьогодні вже втретє відривали від обіду. — Про феєрверк хочуть поговорити. Матіуш, злий і голодний, попрямував до кабінету. Він тепер рідко приймав відвідувачів у тронному залі — не до церемоній було! — Що ви хотіли? Тільки прошу говорити коротко: мені ніколи. — Ми чули, що в столицю прибудуть королі із заморських країн. Добре б показати їм щось карколомне. Зоопарком їх не здивуєш — в Африці дикі звірі на волі розгулюють. Театр також навряд чи їх зацікавить. — Ну добре! — перебив Матіуш. — Що ви пропонуєте? Феєрверк? — Так точно, ваша величносте! Вирішили на дахах усіх високих будинків розмістити ракетниці, у палацовому парку спорудити високу вежу, млин і водоспад. Увечері все це запалає різнобарвними вогнями. З верхівки вежі в небо злетять червоні ракети й розсипляться зеленими і блакитними зірками. Нижче зі скаженою швидкістю закрутяться крила млинів, описуючи червоні й зелені кола. Дивовижні квіти розквітнуть у небі. Потече, завирує вогненний водоспад. — Ось ескізи. Будь ласка, погляньте, государю. Піротехніки принесли сто двадцять малюнків. Поки їх переглянеш, обід зовсім охолоне. — А скільки це коштуватиме? — передбачливо довідався Матіуш. — На останньому засіданні скарбник оголосив, що потрібна нова позика. — Як? — здивувався Матіуш. — Адже в нас було стільки золота! — Реформи вашої королівської величності обходяться дуже дорого. І стали підраховувати, скільки грошей пішло на літні будинки для дітей, на зведення двох парламентів, скільки коштує шоколад для школярів. А ляльки, а ковзани? — Хоча б на прийом іноземних королів грошей вистачило. — А може не вистачити? — не на жарт злякався Матіуш. — Ну, це не біда, — заспокоїли його міністри. — Введемо новий податок, нехай народ платить! — Ех, — зітхнув Матіуш, — мати б свій порт і свої кораблі, тоді Бум-Друм прислав би нам стільки золота, скільки б ми побажали. — Це діло поправне, — зазначив військовий міністр. — Не шкодуйте грошей на гармати, рушниці, фортеці — буде вам і порт. Як бачите, гармати важливіші за шоколад і ляльки. Матіуш почервонів. Що правда, то правда, дві-три нові фортеці дуже б згодилися. Військовий міністр на кожному засіданні вимагав виділити йому частину золота Бум-Друма, але Матіуш, поглинений іншими справами, щоразу просив його трохи почекати. З важким серцем Матіуш дав згоду влаштувати феєрверк. «Нічого не поробиш, заощаджувати будемо потім. Треба й африканським королям принести задоволення». «Може, я даремно не дозволив підірвати фортецю? — роздумував Матіуш, лежачи Пізно вночі в ліжку. — Усе-таки однією фортецею було б менше. Він перший почав, так йому і треба! Але тепер, якщо буде війна, я не дам маху, не зваляю дурня. „Я переміг тебе, — скажу я йому, — віддавай мені один порт і десять кораблів»«. Матіуш знав, як належить приймати гостей: недаремно він побував недавно в чужих краях. Але зустріч, яку він влаштував іноземним королям, перевершила всі очікування. Це визнали навіть його недруги. Багато цікавого було передбачено заздалегідь, а багато що Матіуш придумав, коли гості вже з’їхалися. Щодня — щось нове: то полювання, то пікнік, то дресировані звірі в цирку, то змагання силачів. Словом, розваг хоч відбавляй! Першими прибули негритянські королі. І до жаху й обурення придворних, вони, ніби змовившись, привезли із собою синів — чорних, як сажа, спритних, пустотливих хлопчиськ. Королі статечно ходять містом, озираються з цікавістю навсібіч, доброзичливо розмовляють один з одним. А з маленькими бісенятами ніяк не впоратися, хоч «караул» кричи! Коли б не Бум-Друм, не минути б біди. Непрохані гості, по-перше, відчайдушно билися один з одним, дряпались і кусались. По-друге, об’їдалися солодощами, які готував для них королівський кондитер. Потім у ненажер боліли животи, і вони голосно рюмсали. А коли лікар давав їм ліки, вони випльовували їх, показували язик і тікали. Один шибайголова, побачивши своє відображення у великому дзеркалі, ледве не знепритомнів. Довелося давати йому краплі, щоб привести до тями. Інший з’їхав на перилах зі сходів, упав і зламав собі ногу. Третій укусив за палець лакея. Четвертий з’їв туалетне мило й зубну пасту. А скільки вони собі ґудзів понабивали й синяків наставили — не порахувати! Якийсь пустун привіз із собою отруйного павука і всіх ним лякав. Коли спробували його забрати, хлопчисько, як мавпа, видерся на дерево і просидів там п’ять годин. Не допомогли жодні вмовляння й обіцянки. Тоді викликали пожежників, вони пустили сильний струмінь води з брандспойта, і впертий хлопчисько звалився в підставлену сітку. Бум-Друм зовсім замучився з ними. Поки вони бешкетують у парку або в себе в літньому палаці — це ще півбіди. Але раптом їм спаде на думку відколоти якийсь номер на урочистому обіді або урочистій виставі в театрі у присутності білих королів? Ясно одне — терміново треба ужити якихось заходів. У королівському палаці в одній залі розміщувався незвичайний музей, де були зібрані всілякі знаряддя тортур, якими Генріх Лютий катував непокірних підданих. Волосся вставало дибки, коли дивився на спиці для виколювання очей, щипці, якими виривали нігті й ламали пальці, жахливі пилки для відпилювання рук і ніг, всілякі батоги, ремені, палиці й дубини. Матіуш терпіти не міг цей музей. І ще був у палацовому парку глибокий колодязь без води, куди в давнину кидали засуджених до голодної смерті. І ось Бум-Друм вирішив скористатися цим для залякування хлопчиськ. Напередодні приїзду білих королів він повів їх спочатку в музей, потім показав глибокий колодязь у парку і щось їм довго-довго пояснював. Що саме говорив Бум-Друм, Матіуш не зрозумів, але результати були очевидні: хлопчиська з цього дня помітно принишкли. Але без покарань усе-таки не обійшлося. Одного хлопчиська за те, що він укусив за палець лакея, відшмагали, іншого за гамір, здійнятий уночі, замкнули на цілий день у темній кімнаті. А було це так. Малолітньому музикантові закортіло пограти вночі на дудці. Скільки йому не втлумачували, що дорослі втомилися й хочуть спати, він і чути нічого не хотів. Спробували відняти дудку силоміць — та де там: він стрибнув у шафу й почав кидати на голови розгублених слуг важкі вази і статуетки, розставлені там у зразковому порядку. І нарешті — о жах! — шибеник вискочив у вікно і влаштував на терасі зимового палацу такий концерт, що білі королі повскакували з ліжок і, розлючені, не чекаючи ранку, вирушили до Матіуша зі скаргою. Усе повисло на волосині. Білі королі оголосили: вони не терпітимуть, щоб їм заважали ночами спати, і негайно виїдуть, і взагалі з них досить, вони по горло ситі витівками цих чортенят. Матіуш присягався, що це більше не повториться, і просив їх залишитися. І білі королі, проти чекання, досить швидко погодилися. Одних спокушало полювання, інших — змагання силачів, і всім без виключення не терпілося побачити феєрверк. Траплялися й інші непорозуміння. Король Дзинь Дань, що б там не було, хотів з усіма вітатися і прощатися, як того вимагає церемоніал, прийнятий у нього при дворі. У цьому, звичайно, нічого поганого немає, але якби ви знали, як він вітався! Спочатку кланявся кожному з присутніх 14 разів — це вступні поклони, потім 12 звичайних, потім 10 офіційних, 8 церемоніальних, 6 урочистих і 4 додаткові — разом 14 + 12 + 10 + 8 + 6 + 4 = 54 поклони. Продовжувалася ця церемонія 47 хвилин: вступні поклони по півхвилини, останні — по хвилині. «Мої предки п’ять тисяч років так віталися і прощалися, і жодна сила у світі не змусить мене відректися від цього стародавнього звичаю!» — заявив ображений король, коли йому делікатно натякнули, щоб він поквапився. «Ну добре, — говорили йому, — так можна вітатися з одним, з двома королями, але з такою кількістю королів це просто немислимо!» «Дивно, — думав Матіуш, — одні — зовсім невиховані, інші — занадто виховані. Як примирити їх, таких різних?» Нарешті комусь спала геніальна думка: умовити Дзинь Даня кланятися не особисто королям, а їхнім портретам. Так і зробили. Сфотографували всіх королів, і Дзинь Дань щоранку і щовечора без перешкод кланявся їм у своїй кімнаті. Відкланяється потрібну кількість разів одному королеві, слуги негайно підставляють портрет наступного, і так далі, доки всім не перекланяється. Бідолаха завжди спізнювався до сніданку, хоча вставав на дві години раніше, а лягав спати на дві години пізніше за інших. Бум-Друм із цього приводу розповів Матіушу неймовірну історію про те, як у минулому столітті цілих п’ятнадцять років ішла кровопролитна боротьба між двома племенами. І ось через що: прикладати при зустрічі до носа вказівний палець або мізинець? Кожне плем’я стояло на своєму, ніхто не хотів іти на поступки. У боротьбу втрутилися жерці, сусідні вожді, і спалахнула війна. Спалювали цілі села, вбивали дітей і жінок, забирали в рабство мирних жителів, кидали ворогів на розтерзання левам. Почалися хвороби, голод. Смерть косила людей, і нарешті вже нікому було воювати. Боротьба закінчилася нічим — кожне плем’я зберегло свій звичай. І хоча це відбувалося сто років тому, вожді двох ворогуючих племен досі не віталися й сиділи поодаль один від одного. Більше за всіх приїзду гостей раділа дітвора. Школи в столиці довелося тимчасово закрити: усе одно ніхто не відвідував занять. Та хіба всидиш у класі, коли містом ходять справжні негри! І за кожним — натовп хлопчиськ. Поліція з ніг збилася. Обер-поліцмейстер скаржився на те, що схуд на сім кілограмів. «Самі посудіть, — казав він, — розбрелися ці чучела по всьому місту, того й дивись, якийсь хуліган запустить в нього каменем або машина їх переїде». Матіуш нагородив обер-поліцмейстера за старанність орденом. Узагалі під час торжеств Матіуш, до загального задоволення, роздав чимало орденів. Настав довгожданий день полювання. Але тут негритянських королів спіткало розчарування. І не дивно: вони звикнися полювати на слонів, тигрів і крокодилів, а тут якась дрібнота — зайчики та сарни! Вони вирішили, що з них глумляться, і здійняли такий лемент, так грізно розмахували списами й луками, що білі королі злякалися й кинулися до своїх автомобілів. Бум-Друм носився, як очманілий, розмахував руками, щось кричав, заспокоював своїх обурених братів. Нарешті йому це вдалося. Загалом полювання пройшло благополучно. Білі підстрілили двох кабанів і одного ведмедя. На їхню думку, це неспростовно доводило, що і в Європі теж водяться дикі звірі. Король, котрий убив ведмедя, до кінця полювання не відходив від негрів, знаками пояснюючи їм, який він влучний стрілець і чудовий мисливець. Він роздивлявся їхні луки і стріли й навіть висловив бажання переночувати в літньому палаці. А на ранок за сніданком розповідав, що його чорношкірі друзі — милі люди, у яких можна перейняти багато корисного.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   23


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка