Януш Корчак король матіуш перший



Сторінка8/23
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.9 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   23
    Навігація по даній сторінці:
  • XXVIII
  • XXIX

XXVII



 

ідний Матіуш! Він і не підозрював, як важко бути справедливим королем. Скільки праці, клопотів і розчарувань чекає на нього попереду! У країні справи йшли добре. У лісах повним ходом будували літні будинки для дітей. У каменярів, теслярів, пічників, покрівельників, склярів і слюсарів була робота, а значить, і гроші. Цегельні і скляні заводи, лісопилки працювали на повну потужність. Побудували спеціальний завод, де виготовляли ковзани, і чотири кондитерські фабрики. Споруджували клітки й вагони для перевезення диких звірів. Великої праці й витрат потребував вагон для слонів і верблюдів. А з довгошиєю жирафою справа була ще складніша. За містом розбивали зоологічний сад. А в місті будували дві великі будівлі — парламент для дорослих і парламент для дітей. У дітей усе було, як у дорослих. Лише дверні ручки прибили нижче, щоб маленькі депутати самі могли відчиняти двері, стільці нижчі, щоб ноги діставали до підлоги, та вікна нижчі, щоб дивитися на вулицю під час нудних засідань. Країна благоденствувала. У ремісників і майстрів була робота, фабриканти отримували великі прибутки, діти раділи, що король піклується про них. Вони читали свою газету, і кожен писав статті про що хотів. А хто не вмів читати й писати, той терміново вчився. Стаття в газеті — це неабияка справа! Батьки і вчителі теж були задоволені: діти стали вчитися старанніше. І бійок менше: усім відомо, забіяк у депутати не вибирають. Для цього треба заслужити загальну любов і пошану. Матіуша любили тепер не лише солдати. Ним захоплювалися всі. Ще б пак! Маленький, а який мудрий! Але ніхто не знав, скільки в нього неприємностей, і все через заздрощі іноземних королів. — І чого цей Матіуш кирпу гне? — бурчали вони. — Хоче довести, що він кращий за нас, старих королів? Подумаєш, велика заслуга бути добродійником за чужий рахунок! На його місці кожен дурень зумів би провести реформи. Он скільки золота відвалив йому Бум-Друм! Та це ще питання, чи пристало білому королеві приятелювати з чорномазим людожером! Про ці розмови Матіушу доповіли його шпигуни. А міністр закордонних справ попередив, що може початися війна. Ой, як же не до часу зараз війна! Вона розіб’є всі плани. Робітники вдягнуть солдатські шинелі, підуть на фронт, і будинки залишаться недобудованими. А Матіуш мріяв, щоб діти ще цього літа виїхали за місто, а восени зібралися обидва парламенти — дорослий і дитячий. — Як уникнути війни? — думав Матіуш, у роздумах ходячи кабінетом. — Пересварити королів між собою й укласти союз з найсильнішим. — От здорово! Сумний король неодмінно буде за нас. Він ще тоді казав мені, що не хотів воювати з нами. До того ж, ми з його армією не билися: вона була в резерві. Та він же сам мені радив зайнятися реформами для дітей. — Це дуже важливо. Ну, припустімо, він буде за нас, але ті двоє — наші злісні вороги. — Чому? — запитав Матіуш. — Один злий на нас через парламент. — А йому яке діло? — Як це яке діло? Його народ дізнається про реформи й теж захоче сам управляти своєю країною. Станеться революція — і йому кінець! — Ну, а другий? — З цим, мабуть, можна домовитися. Він невдоволений тим, що африканські вожді присилають тепер дарунки не йому, а нам. Треба поділитися з ним, і він заспокоїться. — Зараз усі засоби добрі, аби не було війни! — рішуче сказав Матіуш. І того ж вечора написав Сумному королеві довгий лист, у якому повідомляв про свої реформи, просив поради, скаржився на те, як важко бути королем. У листі були такі рядки:  

Як стало відомо з донесень моїх шпигунів, іноземні королі заздрять мені через золото, яке присилає Бум-Друм, і хочуть знову почати війну. Ваша королівська величносте, будьте другом, посваріться з ними, будь ласка.  



Пізно вночі Матіуш закінчив писати й вийшов на балкон поглянути на місто. На вулицях горіли ліхтарі, а в будинках жодне віконце не світилося: усі спали. «Усі давно спокійно сплять, лише я один не сплю і пишу ночами листи, — з гіркотою подумав Матіуш. — Так, війни треба уникнути за будь-яку ціну, не то будинки для хлопчиків залишаться недобудованими й нікуди вони влітку не поїдуть. Кожні хлопчик і дівчинка думають про свої уроки та іграшки, а в мене немає часу навіть вчитися, тому що я повинен піклуватися про всіх дітей моєї країни». Матіуш заглянув у дитячу кімнату. Іграшки вкрилися пилом, їх давно ніхто не чіпав. Матіуш узяв до рук свого улюбленого Петрушку. — Милий Петрушка, не ображайся, що я тебе зовсім закинув. Бачиш, ти зроблений із дерева і, поки тебе не зламають, лежиш собі спокійно й нічого тобі не треба. А мені доводиться піклуватися про живих людей, яким дуже багато всього треба. Матіуш ліг у ліжко, вимкнув світло і, вже засинаючи, пригадав, що не написав листа тому королеві, який сердився на нього через дарунки негритянських королів. Як бути? Обидва листи треба відправити одночасно. Зволікати не можна, а то вони, чого доброго, оголосять війну, перш ніж одержать листи. Нічого не поробиш, доведеться вставати. І хоча в Матіуша від утоми боліла голова, він до самого ранку писав листа другому королеві. Після безсонної ночі знову цілий день працюй! А день видався особливо важким. З приморського міста прийшла телеграма: Бум-Друм прислав пароплав із дикими звірями й золотом, а король, якому належить порт, не дозволяє провозити вантаж через свою територію. Потім з’явилися іноземні посли і сказали: їхні королі не бажають, щоб їхньою землею возили людожерські дарунки. Раз дозволили — і досить. І взагалі вони не зобов’язані слухатися Матіуша. Надто багато він про себе уявляє. Подумаєш, переміг їх один раз, зате тепер вони купили нові гармати й не бояться його. Посли поводилися зухвало. Вони явно хотіли затіяти сварку. Один навіть ногою тупав, і церемоніймейстер зробив йому зауваження, що у присутності короля тупати ногами не годиться. Матіуш почервонів від гніву — недаремно в жилах його текла кров Генріха Лютого — і ледве не крикнув: «Я вас теж не боюся! Давайте побачимо, хто кого!» Але він узяв себе в руки і, збліднувши, заговорив так, немов не чув образливих слів: — Панове посли, ви даремно сердитеся! Я вашим королям не загрожую війною і якраз учора написав їм листи, у яких пропоную жити в мирі. Ось, будь ласка, передайте їм. Тут лише два листи, третій буде готовий сьогодні. Якщо вони не хочуть провозити безкоштовно дарунки Бум-Друма своєю землею, я охоче їм заплачу. Мені просто й на думку не спало, що вашим королям це може бути неприємно. Не знаючи, що написано в листах — конверти були заклеєні, запечатані сургучем із королівською печаткою, — посли прикусили язики і, щось булькочучи собі під ніс, пішли геть. Після їхнього відходу Матіуш радився з журналістом, потім із Фелеком, потім із міністрами. І ще того ж дня підписував важливі папери, приймав когось і був присутній на військовому параді з нагоди річниці перемоги його предка Вітольда Непереможного. Доктор, побачивши увечері бліде, змучене обличчя Матіуша, сплеснув руками: — Ваша величносте, не можна так перевтомлюватися. Ви надто багато працюєте, а спите і їсте мало. У вашому віці людина росте, і за такого способу життя легко захворіти на туберкульоз. Дивіться, як би у вас не пішла горлом кров. — Я вчора вже плювався кров’ю, — зізнався Матіуш. Лікар перелякався, оглянув його, але виявилось, у нього просто випав молочний зуб. — А зуб де, ваша величносте? — запитав присутній при огляді церемоніймейстер. — Я його в кошик для паперів викинув. Церемоніймейстер промовчав, але про себе подумав: «Ну й часи настали! Королівські зуби, як непотрібний мотлох, викидаються на смітник». Виявляється, споконвіку існував звичай: зуби королів, які випали, облямовували золотом і складали в скриньку, прикрашену діамантами, а скриньку зберігали в королівській скарбниці.  

XXVIII

 

атіуш вирішив запросити в гості іноземних королів. По-перше, він був у них із візитом, і тепер належало прийняти їх у себе. По-друге, Матіуш. хотів у присутності всіх королів урочисто відкрити перше засідання парламенту. По-третє, нехай помилуються його новим звіринцем. Але це все приводи, а головне — зустрітися й поговорити відверто: мир чи війна? І ось за одним листом летить навздогін другий, третій, за телеграмою — телеграма, міністри виїжджають і приїжджають. Справа надзвичайної важливості: або мир, тобто спокійна праця на благо своєї країни, добробут і загальне щастя, або війна, тобто смерть, розорення і вселюдське горе. У палаці вдень і вночі засідають. Та ж картина за кордоном, в іноземних королів. Одного дня на аудієнцію до Матіуша з’явився іноземний посол. — Мій король хоче жити з вами в мирі. — Тоді навіщо ж він озброюється й будує нові фортеці? Хто не збирається воювати, тому фортеці не потрібні. — Досить із мого короля й однієї поразки. Він не бажає бути захопленим зненацька. Але це зовсім не означає, що він збирається напасти на вашу країну. А шпигуни донесли Матіушу, що саме цей король погрожує йому помстою. Власне, не сам король — він був хворим, утомленим від життя старим, — а його син, спадкоємець престолу. Він підбивав батька напасти на Матіуша. Шпигунам навіть вдалося підслухати одну їхню розмову. — Ти, батьку, старий і немічний, віддай мені корону й побачиш, я враз покінчу з цим хлопчиськом! — А що поганого він тобі зробив? По-моєму, він дуже добрий хлопчик. — «Добрий, добрий», — передражнив той старого батька. — А тобі відомо, що цей добрий хлопчик запропонував Сумному королеві укласти союз проти нас? І з іншим нашим сусідом домовився порівну ділити дарунки африканських вождів. А нам хто присилатиме золото й дорогоцінні дари? Потім вони змовляться між собою й утрьох нападуть на нас. Тому необхідно побудувати дві нові фортеці і збільшити військо. Коли королі не довіряють один одному, вони посилають шпигунів за кордон, і ті підглядають, підслуховують, винюхують і доносять про все. У спадкоємця Старого короля теж були шпигуни, тому він знав усі секрети Матіуша. Хоч не хотілося Старому королеві, а все ж довелося погодитися на спорудження однієї фортеці й на збільшення війська. Страшно було знову програти війну. А ще страшніше було б слухати докори сина: «Ось і вийшло по-моєму, знову тебе перемогли. Нічого бути собакою на сіні. Коли немає сил, віддавай владу!» Переговори тяглися всю осінь і зиму. Було незрозуміло, хто кому друг, а хто — ворог. Нарешті, Матіуш отримав таку відповідь:  

Приїдемо із задоволенням, але з однією умовою: якщо серед запрошених не буде Бум-Друма. Ми, білі королі, не так виховані, щоб сидіти за одним столом із людожером. Це принижує нашу королівську гідність.  

Послання трьох королів зачепило Матіуша за живе. Он воно що, отже, він погано вихований, значить, він не дорожить своєю честю! Міністр закордонних справ умовляв його заспокоїтися і зробити вигляд, ніби він не зрозумів образливих натяків. Але Матіуш уперся: — Не бажаю прикидатися дурником! Не хочуть — як хочуть! Вони ображають не лише мене, а й мого найкращого друга, який присягнув мені у вірності. Де б мені не загрожувала небезпека — у вогні, на воді чи в повітрі, — він готовий віддати за мене життя. Він мій найвірніший друг. І кращий тому доказ — ні я до нього, ні він до мене не засилає шпигунів. А білі королі — лицеміри й заздрісники. Я так їм і напишу! Міністр закордонних справ не на жарт перелякався. — Ваша величносте, ви не хочете війни, а така відповідь — це явний виклик. Треба відповісти інакше. Знову Матіуш усю ніч не спав: писав разом із міністром лист королям. Він писав, що подружився з Бум-Друмом. Що Бум-Друм не хоче бути дикуном, але жерці чинять йому перешкоди й погрожують отруїти. Їм вигідно тримати народ у темноті й неуцтві. Він готовий особисто перевірити, чи виправився Бум-Друм, і сповістити про це білих королів. А в кінці була приписка:  



Що стосується королівської гідності, то я дорожу нею не менше, ніж ви. А честь мого чорного друга готовий захищати до останньої краплі крові.  

Іншими словами це означало: «Бережіться! Я за себе зумію постояти. І хоча війни не хочу, але, якщо потрібно, воюватиму». Білі королі написали у відповідь: «Гаразд, якщо Бум-Друм дійсно виправився й засвоїв гарні манери, ми згодні приїхати й сидіти з ним за одним столом». Але це виявився хитрий прийом. Насправді вони хотіли виграти час. Особливо син Старого короля, чиї фортеці ще не були збудовані. Вони думали так: «Припустімо, Матіуш напише нам, що Бум-Друм відмовився від своїх дикунських звичок, а ми йому відповімо: негри віроломні, їм вірити не можна. Нам потрібні вагоміші докази, інакше ми не приїдемо». Але Матіуш перехитрив їх. Як мовиться, утер їм носа. — Лечу до Африки на аероплані! — заявив він на загальне здивування, одержавши лист білих королів. — Хочу переконатися, що чорний король уміє тримати слово. Марно міністри радили йому відмовитися від небезпечної подорожі. Чим тільки вони його не лякали: і сильним вітром, і тим, що не вистачить бензину, і що мотор зіпсується, і пілот заблукає. Сам власник авіазаводу відмовляв Матіуша летіти до Африки. Хоча це було не в його інтересах: адже королівське замовлення обіцяло йому величезний прибуток. — Я не ручаюся, що двигун витримає п’ятиденний переліт і не відмовить. Наші аероплани розраховані на помірний клімат, і невідомо, як впливає на них спека. А де знайти в пустелі механіка, якщо зламається найменший гвинтик? Більше двох чоловіків аероплан не підніме, значить, летіти можуть лише король та пілот. А як же домовитися з Бум-Друмом без професора, який знає п’ятдесят мов? Матіуш слухав і кивав головою: згоден, мовляв, подорож дуже небезпечною. Так, можна заблукати в пустелі. Дійсно, обійтися без професора дуже важко. Але проте він вирішив летіти і свого рішення не змінить. Власника авіазаводу він попросив не шкодувати грошей і запросити найкращих майстрів, роздобути найкращі інструменти й матеріали: аероплан треба виготовити швидко й добре. Авіазаводчик відклав усі інші замовлення. У три зміни день і ніч працювали найдосвідченіші майстри. А головний інженер від перевтоми навіть захворів. Матіуш щодня приїжджав на завод і просиджував там довгі години, розглядаючи кожен гвинтик і кожен болтик. Важко собі уявити, яку сенсацію в країні і за кордоном викликало повідомлення про запланований політ Матіуша до Африки. У газетах ні про що інше не писали. Як тільки не називали Матіуша: і «Завойовником атмосфери», і «Владикою пустелі», і «Матіушем Великим», і «Матіушем Божевільним». — Ну, тепер йому гаплик! — пророкували недоброзичливці. — Двічі цей номер не пройде. Заминка була з пілотом. Про своє бажання летіти заявили двоє — безногий, одноокий старий і Фелек. Безногий старий працював старшим механіком на літакобудівному заводі. Він літав на аеропланах ще в ті часи, коли вони були дуже недосконалі: часто падали на землю й розбивалися. На його рахунку було сім аварій: чотири рази він відбувся сильним ударом, на п’ятий раз — утратив око, на шостий — поламав ноги, на сьомий — зламав два ребра й так ударився головою об землю, що втратив мову й рік пролежав у лікарні. Досі він говорив не дуже розбірливо. Останній випадок відбив у нього всяке бажання літати, але любов до аеропланів привела його на завод, де їх будували. «Якщо мені самому не випадає літати, хоч будуватиму аероплани для інших», — думав він. Коли звістка про політ Матіуша дійшла до старого пілота, він вирішив, що цього разу полетить. «Руки в мене ще сильні, — сказав він, — а моє одне око вартує двох». Куди там Фелеку змагатися з таким досвідченим пілотом! І він охоче поступився старому цією честю, розуміючи, який великий ризик загинути і як мало шансів на успіх. І ось безрозсудний Матіуш зі своїм безногим товаришем відправився в дорогу.  

XXIX

 

о телеграфіста зайшов якось начальник гарнізону. Сидить, курить трубку і скаржиться на свою долю: — От собаче життя! Сиджу в цій клятій дірі, довкруги суцільні піски, світу білого не бачу. А звідтоді, як побував тут король Матіуш і через наше селище почали возити клітки з дикими звірями та мішки із золотом, зовсім несила стала. Подумати лише, дикі звірі і ті житимуть у красивому, великому місті, а я до кінця своїх днів приречений животіти в цій глушині! Телеграфіст хотів щось відповісти, але тут — дзинь-дзинь! — задзвонив апарат. — Телеграма! Апарат застукав, і на білому папері з’явилися букви. — О, важливі новини!.. — Що, що сталося? — Почекайте, зараз скажу. Ну, слухайте:  



Завтра четвертій прибуде потягом король Матіуш. Тим же потягом доставлять аероплан. Наказую зіпсувати аероплані найважливішу деталь. Політ необхідно зірвати. Цілком таємно.  

— Зрозуміло, — сказав офіцер. — Нашим королям не до вподоби дружба Матіуша з Бум-Друмом. Наказ дуже неприємний. Вони, як собаки на сіні: самі жити в дружбі з Бум-Друмом не хочуть і Матіушу не дають. Це свинство з їхнього боку. Але нічого не поробиш, я людина військова, зобов’язаний виконувати наказ. Офіцер негайно викликав вірного солдата й велів йому перевдягнутися вантажником. — На залізниці вантажниками працюють негри. Коли Матіуш побачить серед них білого, він неодмінно найме тебе спостерігати за дикунами. Наказую тобі вигвинтити найважливіший гвинтик, без якого аероплан не зможе піднятися в повітря. — Є вигвинтити найважливіший гвинтик! — відповів солдат, перевдягнувся вантажником і пішов на станцію. Потяг зупинився. З вагона вийшов Матіуш, і його відразу оточили негри-вантажники. Матіуш знаками пояснює їм, що треба вивантажити он ту машину, тільки дуже обережно, щоб не зламати. І раптом, на свою велику радість, бачить у натовпі білу людину. — Я вам добре заплачу, — сказав Матіуш, звергаючись до перевдягнутого солдата, — лише розтлумачте їм, будь ласка, що вони повинні робити, і простежте за ними. Тут примчався офіцер із таким виглядом, ніби тільки що дізнався про приїзд Матіуша: — Як?! Що я чую?! На аероплані через пустелю? Оце здорово!.. Завтра? Поживіть у нас днинку-другу, відпочиньте. А зараз, будь ласка, — до мене снідати. Матіуш охоче погодився, а пілот відмовився навідріз: — Я своєму єдиному оку довіряю більше, ніж десятку чужих. — Не турбуйтеся, усе буде в порядку, — запевнив його перевдягнений вантажник. Але безногий пілот ніяк не погоджується: ні і ні! Доки аероплан не вивантажать і не зберуть, він нікуди звідси не піде. Як відомо, сперечатися з упертим — справа невдячна. Негри вивантажили окремо крила, ящик із двигуном, пропелер, а потім під керівництвом пілота почали збирати аероплан. Усі старання перевдягнутого солдата позбутися занудного пілота ні до чого не привели. Тоді він удався до крайнощів: пригостив пілота сигарою, яка вганяє в сон. Той затягнувся кілька разів і заснув. — Хай біла людина поспить, він утомився з дороги, — сказав перевдягнутий солдат. — І вам пора відпочити. Ось гроші — ідіть випийте горілки. Вантажники пішли. Пілот міцно спав. А солдат відгвинтив найважливіший гвинтик, без якого аероплан не міг літати, і закопав його в пісок під пальмою. За годину пілот прокинувся. Йому стало соромно, що він заснув під час такої відповідальної роботи, і швидко докінчив збірку аероплана. Негри відкотили його до казарми. — Ну як? — тихо запитав офіцер. — Усе гаразд, — прошепотів солдат. — Гвинтик зарив під пальмою. Накажете принести? — Не треба, хай там лежить. Сонце ще не зійшло, а Матіуш уже готувався в дорогу: узяв запас води на чотири дні, трохи харчів, два револьвери, налив бензину, про всяк випадок прихопив машинне масло. Зайвого нічого не брав: аероплан перевантажувати не можна. — Ну, можна рушати. Але що це? Двигун не заводиться. Що сталося? Адже пілот сам складав двигун у ящик, сам перевірив усі деталі. — Ось тут не вистачає гвинтика! — раптом вигукнув він. — Хто міг відгвинтити його? — Якого гвинтика? — безневинно запитав офіцер. — Ось тут, тут має бути гвинтик. Без нього аероплан не може летіти. — А запасного ви не захопили? — Лише божевільні беруть запасні частини, які ніколи не ламаються. — Може, його забули пригвинтити? — Як би не так! Я його сам на фабриці пригвинчував. І вчора, коли двигун виймали з ящика, я його теж бачив. Це хтось зробив навмисне. — А він блискучий? — запитав офіцер. — Негри чуже люблять усе блискуче! Матіуш, похмурий, мовчки стояв біля аероплана і раптом бачить — щось зблиснуло в піску під крилом. — Що це? Ану погляньте! Як же всі здивувалися, коли виявилось, що блискучий предмет — це зниклий гвинтик. — Чудеса в решеті! — вигукнув пілот. — Не інакше тут нечиста сила орудує! Скільки років на світі живу, ніколи раніше на роботі не засинав, а вчора заснув. Скільки різних деталей псувалося й ламалося в мене — не перерахувати! Та щоб цей гвинтик відгвинтився, такого ще не бувало! І як він тут опинився? — Швидше! — сказав Матіуш. — Ми й так цілу годину втратили. Не менше за мандрівників був здивований тим, що сталося, і офіцер, а солдат, що стояв неподалік, і зовсім збитий із пантелику. «Не інакше витівки цих чорних дияволів!» — подумав він. Зійшовшись у корчмі, негри стали міркувати про дивну машину, яку вони вивантажували з поїзда: — Зовсім як птиця. Білий король полетить на ній до Бум-Друма. — І чого лише ці білі не придумають! — хитали вони головами. — А мене більше від білої птиці здивував білий вантажник, — промовив старий негр. — Тридцять років працюю я в білих і не пригадую випадку, щоб біла людина пожаліла негра та ще гроші наперед заплатила. — Правда, звідки він узявся? Може, із ним приїхав? — Ні, це хтось із місцевих перевдягнувся вантажником. Для приїжджого він дуже добре знає нашу мову. — А ви помітили, безногий механік заснув після того, як білий вантажник пригостив його сигарою? Сигара ж, напевно, була та, що присипляє. — Тут щось недобре, — погодилися всі. Закінчивши роботу, білий вантажник пішов, а негри розташувалися в тіні пальми, під якою був заритий гвинтик. — Дивіться, тут хтось зовсім недавно копав пісок. Я добре пам’ятаю: коли ми прийшли сюди, пісок під пальмою був неторканий. Негри розгребли пісок, знайшли гвинтик і відразу про все здогадалися. Як бути? Ясно, білі хочуть знищити Матіуша, а вони, негри, люблять його. То хіба мало грошей заробляють вони з тих пір, як із країни Бум-Друма привозять на верблюдах великі важкі клітки, ящики, мішки й вони вантажать усе це в черево дракона, що вивергає полум’я, якого білі називають потягом! Як бути? Віддати гвинтик Матіушу! Але офіцер дізнається й жорстоко помститься. Після довгих пересудів вирішили прокрастися вночі до аероплана й підкинути гвинтик. Так вони і зробили. І ось завдяки неграм Матіуш із запізненням на три години вирушив у дорогу.  

XXX



 

аблукали! Хто не пережив це сам, не зрозуміє, у якому жахливому становищі опинився Матіуш. Якщо ти заблукав у лісі, можна вгамувати голод ягодами, напитися зі струмка, лягти під дерево й заснути; нарешті, є надія натрапити на хатинку лісника. Якщо корабель збився з курсу, теж не так страшно: на кораблі багато народу — поговориш, відведеш душу, і стане легше. Крім того, на кораблі є запас провізії, а там, дивись, на горизонті з’явиться якийсь острівець. А ось заблукати удвох, та ще в повітрі, над пустелею — страшніше за це, мабуть, немає нічого на світі. Дорогу запитати ні в кого: довколо, наскільки сягає погляд, — пісок та небо. Навіть цілющий сон тебе не може здолати. Сидиш у череві жахливої птиці, і вона, як стріла, летить невідомо куди, але ти знаєш: їй призначено летіти доти, доки вистачить бензину, а потім вона, як мертва, звалиться на землю. Помре гігантська птиця і разом із нею надія на порятунок. Якщо пощастить, і ти не розіб’єшся при падінні, тебе чекає певна смерть у спекотливих пісках пустелі. Двадцятеро вчених вирахували, скільки годин відважні мандрівники перебуватимуть у польоті. Вирахували точно, беручи до уваги силу вітру. І ось два дні тому вони точно за графіком пролетіли над другим оазисом. Сьогодні о сьомій ранку повинні проминути третій оазис, а о четвертій по обіді досягти кордонів країни Бум-Друма. Напрям вони не міняли: адже в повітрі немає перешкод, які потрібно оминати. Що ж сталося? Зараз за двадцять хвилин восьма, а під ними пісок і пісок. — Скільки часу ми ще можемо протриматися в повітрі? — Найбільше шість годин. Бензину вистачило б і надовше, але масла це чудовисько випиває страх скільки. Та й не дивно — спекотно, ось йому і хочеться пити. Їх теж мучила спрага, але запас води був невеликий. — Пийте, ваша величносте, мені, безногому, менше води потрібно, — жартував пілот, але Матіуш помітив сльози в очах у сміливця. — За чверть восьма. — За десять восьма. — Восьма. Оазису все немає. Якби бушувала гроза чи ураган, не так образливо було б загинути. А то все йде гладко, перший оазис пролетіли на десять секунд раніше від терміну, другий — із запізненням на чотири секунди. Швидкість польоту весь час однакова. Ну, припустімо, можливе запізнення на п’ять хвилин, але минула вже ціла година. Адже вони були майже на місці. І сьогодні завершилася б остання небезпечна подорож Матіуша, на яку покладалося стільки надій! — Може, змінимо напрямок? — запропонував Матіуш. — Змінити напрямок — справа нехитра. Мій аероплан реагує на щонайменший рух руки. Як гарно він летить! Він не винен у тому, що сталося. Не засмучуйся, моя пташко, тебе ніхто не звинувачує. Ну, змінимо напрямок. А далі що? По-моєму, не треба міняти курс. Може, це знову, як із гвинтиком, диявольські підступи? Яким чином він зник, і чому раптом знайшовся?.. Двигун знову пити просить. Ну, дурило, випий чарку масла, тільки пам’ятай: пияцтво до добра не доводить. Якщо продовжуватимеш у тому ж дусі, на тебе чекає плачевна доля. — Оазис! — закричав раптом Матіуш, котрий не відривався від бінокля. — Тим краще, — незворушно сказав пілот. Йому все дарма. Він однаково спокійний: немає оазису чи є оазис. — Спізнюємося на годину п’ять хвилин. Але це не біда. Завдяки попутному вітру пального вистачить на три години. Давай-но вип’ємо. — Пілот налив кухоль і цокнувся з масляною горловиною: — За твоє здоров’я, друже!.. — і, підливши масла в машину, залпом випив цілий кухоль води. — Дайте-но, ваша величносте, бінокль, погляну і я своїм єдиним оком на це диво… Хе-хе, знатні у Бум-Друма дерева! А раптом Бум-Друм все-таки людожер? Бути з’їденим, якщо знаєш, що припадеш до смаку, ще півбіди. А в мене м’ясо жорстке, жилаве, та й бульйон із поламаних ребер наваристий не вийде. Матіуш дуже здивувався: чому ця мовчазна людина, що не сказала майже жодного слова за всю дорогу, стала раптом такою балакучою й веселою? — А ви впевнені, ваша величносте, що це той самий оазис? Якщо за ним знову почнеться клята пустеля, краще вже приземлитися тут.  

Матіуш не міг з упевненістю стверджувати: адже згори все виглядає інакше. Але одне знав він твердо: приземлятися в жодному випадку не можна, інакше потрапиш у руки кровожерливих розбійників пустелі або тебе розтерзають хижі звірі. — Може, спустимося нижче, поглянемо, що і як? — Давайте, — погодився Матіуш. Досі вони летіли на великій висоті, це рятувало їх від спеки і зменшувало витрати масла. Але тепер, коли до кінця подорожі залишилося кілька годин, про це можна було не піклуватися. Аероплан загарчав, смикнувся й пішов на зниження. — Що це? — здивувався Матіуш і тут же крикнув: — Швидше набирай висоту! У крила аероплана влучило з десяток стріл. — Вас не поранило? — стривожився Матіуш. — Ні, ні, не турбуйтеся! Нічого сказати, добре вони нас зустрічають! — додав пілот. Просвистіло ще кілька стріл, й аероплан злетів вгору. — Це той самий оазис! Розбійники пустелі нишпорять поблизу лісів Бум-Друма: у безлюдних пісках їм нічого робити. — Ви впевнені, що аероплан не знадобиться нам більше і назад ми поїдемо на верблюдах? — Звичайно! Бум-Друм, як і минулого разу, відправить нас на верблюдах. І потім, якщо масло там ще можна роздобути, то де ми візьмемо бензин? — У такому разі, — сказав пілот, — ризикнемо. Кожен машиніст, який шанує себе, коли спізнюється, додає жару і прибуває на станцію точно за розкладом. Зроблю так і я: розвину граничну швидкість, щоб прилетіти на місце вчасно. Ех, була не була! Може, це мій останній політ! Пілот піднатиснув, і за хвилину розбійники й оазис залишилися далеко позаду. — А стріли не заподіять нам шкоди? — запитав Матіуш. — Ні, хай собі стирчать на здоров’я. Летять, летять вони. Двигун працює без перебоїв, і ось внизу знову замигтіли ріденькі кутники й чахлі дерева. — Коник мій почув стайню! — пожартував пілот. Вони випили залишки води, доїли продукти. Адже невідомо, скільки часу продовжиться урочиста зустріч і коли їх нагодують. І потім, незручно приїжджати в гості голодними, а то господарі ще подумають, ніби вони приїхали спеціально для того, щоб поїсти. Матіуш розгледів сіру смужку лісів удалині. Вони зменшили швидкість і стали обережно спускатися. — А в лісі є якась галявина? — запитав пілот. — Адже на дерева ми не можемо сісти. Щоправда, якось я посадив аероплан у лісі, вірніше, не я — його, а він — мене. Ось тоді я і втратив око. Але тоді я був молодий, і аероплани були молоді та неслухняні. Матіуш пам’ятав: перед королівським палацом, тобто куренем, була галявина. Літак низько кружляв над землею, відшукуючи місце для посадки. — Правіше! — командував Матіуш, приставивши до очей бінокль. — Не так круто. Трішки назад. Лівіше. Менше коло. Добре. — А тепер і я бачу. Але що це?! — Набрати висоту! — перелякано закричав Матіуш. Вони піднялися вище, а знизу до них долетів оглушливий крик, ніби разом завили всі мешканці джунглів. Галявина перед королівським куренем кишіла людьми — як мовиться, яблуку ніде впасти. — Щось сталося. Чи Бум-Друм помер, чи в них свято. — Усе це добре, але люди — не найкращий посадочний майданчик. — Треба опускатися й підніматися доти, доки вони не розбіжаться. Аероплан опускався й піднімався сім разів. Нарешті негри зрозуміли, що величезна птиця хоче сісти на галявину, і відступили до дерев. Аероплан благополучно приземлився. Не встиг Матіуш ступити на землю, як до нього підлетів хтось маленький, патлатий і повис у нього на шиї. Коли в нього перестала йти обертом голова й рябіти в очах, він упізнав у цій маленькій патлатій істоті доньку вождя — Клу-Клу.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   23


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка