Януш Корчак король матіуш перший



Сторінка7/23
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.9 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   23
    Навігація по даній сторінці:
  • XXIV
  • XXVI

XXIII



 

ерховний жрець злякався гніву вождя й вибачився перед Матіушем, пообіцявши показати у винагороду чудові фокуси. Ці фокуси жерцеві дозволялося показувати лише тричі в житті. Усі всілися перед шатром на тигрових шкурах, і вистава почалася. Жрець вийняв із коробочки щось маленьке і поклав на долоню. Це виявилася крихітна змійка. Вона обвилася довкола пальця жерця, зашипіла, висунула жало, не товстіше за нитку, і, встромивши його в палець, застигла — пряма, як палиця. Жрець відірвав змію й показав на пальці крапельку крові. Глядачів охопив священний трепет. «Подумаєш, крапелька крові!» — дивувався Матіуш. Але йому розтлумачили, що ця маленька змійка страшніша від леопардів і гієн: від її укусу вмить настає смерть. А жрець тим часом продовжував показувати фокуси. Ось він зійшов на вогнище — з вух, носа і рота палахкотить вогонь, а йому хоч би що! Після цього він заграв на сопілці, і сорок дев’ять величезних змій затанцювали під музику. Потім став дмухати на високу столітню пальму; дмухав доти, доки стовбур пальми не почав повільно хилитися до землі, і — крак! — вона зламалася. Змахнув палицею й попрямував між двома деревами повітрям, як по містку. Підкинув догори кульку зі слонової кістки, підставив голову — кулька впала на неї й безслідно зникла. Але він швидко закрутився на місці, а коли зупинився, всі побачили в нього дві голови: одна сміялася, інша плакала. А під кінець показав ось яку штуку. Відрубав одному хлопчикові голову, уклав її в плетену корзину й завертівся довкола корзини в дикому, несамовитому танці. Потім штовхнув корзину ногою, і звідти почулася гра на сопілці. Жрець відкрив кришку — і з корзини вискочив хлопчик, якому він щойно відрубав голову, і як ні в чому не бувало став перекидатися і стрибати. Те ж саме виконав він із птицею. Підстрілив на льоту птицю з лука. Пронизана стрілою птиця впала на землю, висмикнула дзьобом стрілу й підлетіла до чарівника. Той узяв у неї із дзьоба стрілу, а птиця довго пурхала довкола. «Мабуть, заради стількох чудес можна й отруту випити», — подумав Матіуш. То на верблюді, то на слоні подорожував він країною свого дивного друга. Побував у негритянських селищах, розташованих у непролазних джунглях. Люди тулилися там у плетених хатинах, у бруді й убогості, разом із домашніми тваринами. Серед негрів було багато хворих. Їх можна було б вилікувати, були б ліки. Лікар давав їм таблетки й мікстури, вони слухняно, з вдячністю приймали їх й одужували. У лісах Матіуш не раз натикався на трупи людей, розтерзаних хижаками або вкушених отруйними зміями. Матіуш дуже співчував неграм, з якими встиг подружитися. «Чому вони не будують залізниць й електростанцій? — дивувався він. — Чому в них немає кіно, просторого, чистого житла, зброї для захисту від диких звірів? Адже золота й діамантів у них стільки, що діти граються ними, як простими камінчиками». — Через те, що білі брати не хочуть нам допомогти, — пояснив йому Бум-Друм. І Матіуш вирішив, як тільки повернеться на батьківщину, дасть у газетах оголошення, щоб усі, хто бажає, їхали до Африки будувати будинки і прокладати дороги. Але жодні найяскравіші враження не могли витіснити з його голови думок про власну країну і про реформи. Одного дня, коли вони оглядали величезну золоту жилу, Матіуш попросив Бум-Друма позичити йому трохи золота. — Та бери, скільки хочеш, скільки верблюди відвезуть! У мене його, що піску в пустелі! — розреготався у відповідь Бум-Друм. — Давати у борг другові? Ні, білий друже, бери все, що тобі подобається. Бум-Друм любить свого білого друга й готовий служити йому до самої смерті. Пора повертатися додому. Бум-Друм влаштував на прощання велике свято — свято дружби. Під час бенкету він розрізав собі палець гострою мушлею, те саме зробив Матіуш. Чорний владика злизав краплю крові з пальця Матіуша. Матіуш по- слідував його прикладу. Хоча це було неприємно, але, навчений гірким досвідом, він не опирався. За цією процедурою послідували інші. Матіуша кинули в ставок, який кишів крокодилами й отруйними зміями, але Бум-Друм негайно стрибнув у воду й витягнув його. Потім — намазавши якимось жиром, штовхнули Матіуша у вогнище. І знову тієї миті кинувся у вогонь Бум-Друм і врятував друга. Матіуш навіть не обпікся, лише волосся обпалив. Але це ще не все. Матіуш стрибнув із високої пальми, а Бум-Друм так вправно його підхопив, що він зовсім не забився. «До чого весь цей цирк?» — дивувався Матіуш. І професор пояснив йому: злизана крапля крові означає: якщо Матіуш вмиратиме в пустелі від спраги, то друг напоюватиме його власною кров’ю. І взагалі, де б Матіушу не загрожувала небезпека — на воді, у повітрі, у вогні, — чорний брат Бум-Друм, ризикуючи життям, прийде йому на допомогу. — Ми, білі, — говорив професор, — пишемо договори на папері, а вони не вміють писати й укладають договори таким чином. Жаль розлучатися з новими друзями, але на батьківщині чекають невідкладні справи. Напередодні від’їзду засмучений Матіуш востаннє пішов погуляти в ліс. Яскраво світив місяць. У казково красивому лісі було тихо-тихо. Раптом почувся шерех. Що це? Тигр? Змія? Матіуш зробив крок уперед, і ззаду знову щось зашаруділо. Ясно, за ним хтось крадеться. Він зупинився, вийняв із кобури револьвер — і чекає. Матіуш розгледів її при світлі місяця, це була дочка вождя, — маленька весела Клу-Клу. «Дивно, навіщо вона тут о цій порі?» — здивувався Матіуш. — Що з тобою, Клу-Клу? — запитав він мовою її племені. (Матіуш уже трішки навчився говорити цією мовою.) — Клу-Клу кички рец, Клу-Клу кин брун. Вона говорила довго-довго, але Матіуш нічого не зрозумів. Він запам’ятав лише деякі слова: «Кики, рец, брун, буз, кин». Під кінець Клу-Клу заплакала. «Напевно, з нею сталася якась біда». І, щоб утішити її, він дав їй годинник, люстерко і красивий флакончик. Але це не допомогло — обличчям Клу-Клу все ще котилися сльози. Що б це означало? Повернувшись додому, він повторив професорові слова, які запам’ятав, і той сказав: Клу-Клу дуже його полюбила і хоче виїхати разом із ним. Матіуш попросив професора переказати Клу-Клу, що він скоро запросить у гості її батька, і тоді вона зможе з ним приїхати. Проте думати про маленьку Клу-Клу було ніколи: перед від’їздом ще було багато клопотів. На п’ятсот верблюдів нав’ючували мішки із золотом, коштовним камінням, фруктами, африканськими ласощами, прив’язували бурдюки з вином і солодкими напоями. Не забули і про сигари для міністрів. Матіуш умовився з Бум-Друмом через три місяці прислати клітки для диких звірів. І попередив, що може прилетіти аероплан — велика залізна птиця з білою людиною в животі. Хай не лякаються. Нарешті настав день від’їзду, і рано-вранці вони рушили в зворотну дорогу. Дорога через пустелю вже не здавалася такою страшною: перенесені випробування загартували мандрівників.  

XXIV



 

оки Матіуш гостював у Бум-Друма, міністри не гаяли часу дарма: вони укладали конституцію. А коли завершили, з нетерпінням стали чекати короля. Адже без королівського підпису цьому папірцеві гріш ціна! Ждуть, ждуть, а Матіуш усе не іде. «Де він, куди подівся?» — губляться міністри у здогадах. Їм відомо, що він благополучно досяг берегів Африки, потім їхав поїздом, жив деякий час у наметі у прикордонному поселенні білих. А далі, доповідав гарнізонний офіцер, вождь людожерів прислав за Матіушем верблюдів, він виїхав і як у воду канув. Але одного прекрасного дня від Матіуша надходить телеграма: ЖИВИЙ, ЗДОРОВИЙ, СКОРО БУДУ ВДОМА. — Щасливчик цей Матіуш! — заздрили йому іноземні королі. — Таланить йому, — шепталися міністри й зітхали. «З війни повернувся — засадив нас у в’язницю, — думали вони, — а тепер, чого доброго, велить засмажити і з’їсть. Відомо, хорошого людожери не навчать!» Повертався на батьківщину Матіуш у прекрасному настрої. Ще б пак! Подорож удалася на славу. Він засмаг, виріс, і апетит у нього був вовчий. Не підозрюючи, які страхи мучать міністрів, він вирішив пожартувати з них. — Ну як, залізниці в порядку? — запитує король, коли всі зібралися в тронному залі. — У порядку, — відповідає міністр залізниць. — Ну, дивіться, а то я накажу зварити вас у крокодиловому соусі. А фабрик багато побудували? — Багато, — відповідає інший міністр. — Дивіться, а то я велю начинити вас бананами і засмажити. У міністрів фізіономії витягнулися і зблідли, а Матіуш не витримав і розреготався. — Панове, — сказав він, — не бійтеся, будь ласка! Я не став людожером. І те, що говорили про мого друга Бум-Друма, вигадка і наклеп. Міністри не повірили б жодному слову з розповіді Матіуша про його надзвичайні пригоди, якби своїми очима не побачили цілий ешелон вагонів, завантажених золотом, сріблом і коштовними каменями. А коли Матіуш роздав їм дарунки Бум-Друма — ароматні сигари й солодкі африканські вина, — міністри змінили гнів на милість. У маніфесті говорилося: «За велінням його королівської величності віднині й надалі країною управлятиме народ в особі парламенту» і так далі. — Тепер прошу записати, що я хочу зробити для дітей, — сказав Матіуш. — Гроші є, і можна приступити до справи. Отже, кожен хлопчик і кожна дівчинка отримають до літа по два м’ячі, а взимку — ковзани. Після уроків усім учням видавати по одній цукерці й солодкому пиріжку. Дівчаткам, крім того, щороку видавати по новій ляльці, а хлопчикам — перочинний ножик. У всіх школах спорудити гойдалки й каруселі. До кожної купленої книжки або зошита безкоштовно додаються перевідні картинки. Це лише початок, надалі я маю намір здійснити багато реформ. Прошу підрахувати, скільки це коштуватиме і скільки часу знадобиться на їх здійснення. На підрахунки даю тижневий термін. Уявіть собі радість хлопців, коли вони дізналися про реформи. А в газетах писали, що це лише початок. Отже, буде ще краще! І ось усі, хто вмів писати, почали строчити Матіушу листи з проханням зробити те-то і те-то. У королівську канцелярію листи приносили мішками. Статс-секретар переглядав їх і викидав у корзину. Так завжди роблять у королівських канцеляріях. Матіуш про це, звичайно, не знав. Але одного дня він побачив, як лакей тягне на королівський смітник величезний кошик паперів. «А чи немає там, випадково, рідкісних марок?» — подумав Матіуш (Він збирав марки й наклеював у спеціальний альбом). — Що це за папери й конверти? — запитав він. — А я звідки знаю? — відповів лакей не дуже люб’язно. Матіуш поглянув: листи адресовані йому. Тоді він наказав віднести кошик у королівський кабінет і викликав секретаря. — Що це за папери, пане секретар? — Та так, усякі дріб’язкові листи вашій королівській величності. — А хто розпорядився викидати їх на смітник? — Так завжди робили! — Отже, погано робили! — розлютився Матіуш. — Якщо лист адресований мені, я один можу судити, дріб’язковий він чи ні. Віднині всі листи прошу передавати мені! Я сам їх читатиму. — Ваша величність, королі одержують дуже багато листів. А якби народ ще дізнався, що вони самі їх читають, листів скупчилися б цілі гори. І так десять чиновників лише тим і займаються, що відбирають і читають найважливіші. — А які вважаються важливими? — Від іноземних королів, фабрикантів та інших впливових осіб. — А неважливі? — Вашій величності найбільше пишуть діти. Що спаде в голову, те й пишуть. А деякі так нашкрябають, що нічого не розбереш. — Якщо вам важко розбирати дитячі карлючки, я сам читатиму листи хлопчиків. А чиновникам дайте іншу роботу. Я ось теж хлопчик, а виграв же війну з трьома королями і здійснив подорож, на яку жоден з моїх дорослих міністрів не відважився. Секретар, не сказавши й слова, з низьким поклоном вийшов, а Матіуш взявся за читання. Година минала за годиною, а Матіуш усе читав. Церемоніймейстер кілька разів підглядав у замочну шпарину: чим зайнятий король і чому не йде обідати? Але, бачивши короля, схиленого над паперами, не наважувався його турбували. Матіуш читав, читав, а листів не зменшувалося, хоча найрозбірливіші карлючки він відкладав убік, на потім. Хлопці писали Матіушу про всяку всячину: один хлопчик розповідав свій сон; інший писав, які в нього чудові голуби і кролики, і він хоче подарувати двох голубів й одного кролика королеві, але не знає, як це зробити; третій ділився з королем своїми планами на зиму, коли він отримає ковзани. Одна дівчинка прислала власноруч написаний вірш, інша намалювала картинку. Від якогось хлопчика надійшов у дарунок цілий альбом малюнків на тему: «Матіуш у країні людожерів». Не дуже схоже, зате красиво, і Матіуш із задоволенням розглядав ілюстрації. Але найбільше було листів із проханнями. Хто просив велосипед, хто фотоапарат, хто поні. Одна дівчинка писала, що в неї хвора мама, а грошей на ліки немає. Хлопчик скаржився: у нього немає черевиків і ні в чому ходити до школи, а вчитися дуже хочеться. Він навіть табель у конверт вклав, аби Матіуш не подумав, ніби він ледар. «Може, краще роздавати дітям черевики, а не м’ячі та ляльки?» — подумав Матіуш, прочитавши ці листи. До пізньої ночі просидів він за письмовим столом, навіть вечерю велів принести в кабінет. Церемоніймейстер знову заглядав у шпарку. У нього і в лакеїв злипалися очі, але лягти спати раніше за короля вони не мали права. Листи з проханнями Матіуш відкладав окремо.

«Як бути? І ліки потрібні хворій матері. І черевики потрібні хлопчикові, який хоче вчитися». У Матіуша від читання навіть очі заболіли. Особливо повільно просувалася справа з листами, написаними нерозбірливо. Він відкладав їх убік, хоча розумів, що це неправильно. «Адже зовсім недавно в мене теж замість букв виходили карлючки, а підписував же я важливі документи. Може, у цих хлопців якась важлива справа, і вони не винні, що не вміють писати розбірливо. Добре б змусити чиновників переписувати начисто нерозбірливі листи». Минуло ще дві години. На столі лежало листів двісті, а то й більше. І Ма- тіуш із гіркотою переконався, що один не впорається. «Завтра дочитаю», — вирішив він і понуро побрів у королівську опочивальню. «Як бути? — ламав він собі голову. — Якщо щодня читати стільки листів, ні на що інше часу не вистачить. А викидати листи на смітник — найбільше свинство. Але звідки їх стільки береться?»  



XXV



 

аступного дня Матіуш встав ні світ ні зоря, випив нашвидку склянку молока й побіг у кабінет. Уроки на сьогодні він відмінив і до самого обіду читав листи. Утомився смертельно, більше, ніж на війні або під час мандрів у пустелі. І ось коли він вже мріяв про обід і відпочинок, до кабінету увійшов секретар, а за ним четверо лакеїв із важкою ношею. — Сьогоднішня пошта, ваша королівська величносте! — доповів секретар і, як здалося Матіушу, усміхнувся. — Це ще що таке, сто тисяч людожерів і крокодилів! — розсердившись, топнув Матіуш ногою. — Ви що, хочете, щоб я осліпнув? Де це бачено, щоб король читав по мішку листів на день?! І взагалі, як ви смієте жартувати з королем? Та я вас у в’язницю за це засаджу!.. У глибині душі Матіуш розумів, що не правий, але зізнатися в цьому не хотів. — Ціла канцелярія ледарів! Листи в сміттєвий ящик кидати та королеві носити — це вони вміють, а як працювати треба, у них голова болить. Я вам покажу, нероби. На щастя, у дверях кабінету з’явився канцлер. Зметикувавши, у чому справа, він велів лакеям винести злощасний мішок, а секретареві почекати в сусідній кімнаті. Коли четверо лакеїв із величезним мішком зникли за дверима, у Матіуша відлягло від серця, але він продовжував удавати, ніби ще сердиться. — На що це схоже, пане канцлер, щоб адресовані королеві листи викидалися на смітник?! Чому від мене приховують потреби моїх підданих? Хіба це справедливо, щоб хлопчик не ходив до школи через те, що в нього немає черевиків? Куди дивиться міністр юстиції! Утім, у мого друга Бум-Друма теж немає черевиків, але в них клімат тропічний. Матіуш довго радився з державним канцлером, потім покликав секретаря. Виявляється, старий більше двадцяти років працює в канцелярії. Він читав листи, які приходили ще на ім’я батька Матіуша і навіть діда. Досвід у цій роботі в нього був величезний. — За життя дідуся вашої величності в королівську канцелярію щодня надходило сто листів. Це були хороші часи! У всій державі налічувалося не більше ста тисяч писемних. А ось коли Стефан Мудрий побудував школи, писемних стало вже два мільйони. І в канцелярію надходило від шестисот до тисячі листів щоденно. Одному читати стільки листів було не під силу, і я найняв собі на допомогу ще п’ятеро чиновників. А з того часу, як наш милостивий король Матіуш Реформатор забажав подарувати ляльку доньці начальника пожежної команди, посипалися листи від дітей — від п’яти до десяти тисяч на день. Особливо багато надходить у понеділок: у неділю діти школу не відвідують і в них багато вільного часу. Я саме збирався подати прохання, щоб мені дозволили взяти ще п’ятеро помічників. — Знаю, знаю, — перебив його Матіуш. — Але яка від вашого читання користь, якщо листи викидаються на смітник? — Перш ніж викинути, їх читають, звичайно, якщо вдається розібрати почерк, і заносять кожен лист під номером в особливу книгу. І в окремій графі записують прохання кореспондента. Бажаючи перевірити, чи це правда, Матіуш запитав: — Ну, а серед тих листів, які лакей учора ніс на смітник, було прохання щодо черевиків? — Не пам’ятаю, але це можна перевірити. За розпорядженням секретаря два чиновники, важко відхекуючись, внесли до королівського кабінету величезну книгу. І дійсно, під № 47 000 000 000 знайшли ім’я, прізвище й адресу хлопчика, а в графі «Зміст листа» було написано: «Просить черевики, щоб ходити до школи». — Я понад двадцять років працюю чиновником, і у мене в канцелярії зразковий порядок. Матіуш був хлопчик справедливий. Він зрозумів, що даремно образив старого. — Велике вам спасибі, — сказав він, подаючи йому руку. Урешті-решт придумали такий вихід зі становища: листи, як і раніше, читатимуть чиновники, а найцікавіші — не більше ста в день — відкладати для Матіуша. Для читання листів із проханнями спеціально виділять двох чиновників. Вони повинні перевіряти, правду пишуть хлопці чи вигадують. — Наприклад, ось цей хлопчик пише, що йому потрібні черевики. А може, це неправда? Ваша королівська величність пошле йому черевики, а він продасть їх і накупить солодощів. Довелося визнати, що секретар правий. Матіуш пригадав, як на війні один солдат продавав чоботи і купував горілку, а потім просив нові. «Шкода, що через брехунів і шахраїв не можна вірити людям», — з гіркотою подумав Матіуш. І вирішили ще ось що: Матіуш сам видаватиме хлопчикам і дівчаткам те, про що вони просили в листах. «Оце здорово! — зрадів він. — Хоч із хлопцями поговорю, а то все міністри та посли — нудьга смертельна!» Таким чином, встановили розпорядок дня його величності короля Матіуша. З ранку до дванадцятої години — уроки. О дванадцятій — сніданок. Після сніданку прийом іноземних послів і міністрів. Потім читання листів. Далі — обід; після обіду приходитимуть діти. А потім до вечері різні засідання й наради з міністрами. І — спати. Коли все розрахували по годинах і хвилинах, Матіуш засмутився. А коли ж гратися? Але він одразу осмикнув себе: «Король, навіть якщо він хлопчик, перш за все повинен думати не про себе, а про інших. Може, настане такий час, коли я перероблю всі справи і тоді зможу погратися годинку-другу. І потім, адже я подорожував, — розмірковував Матіуш, — бачив стільки цікавого, місяць жив на морі, побував у гостях у Бум-Друма. Відпочив, розважився, пора за королівські справи братися!» Сказано — зроблено. Зранку Матіуш вчиться, потім чиновник уголос читає йому листи, а Матіуш, якому важко довго сидіти на одному місці, заклавши руки за спину, ходить по кабінету. У гарну погоду листи за порадою лікаря читали в королівському парку. У години аудієнції в палаці збиралися різні люди. Іноземні посли приходили дізнатися, коли відкриття парламенту. Фабриканти й підрядчики запитували в короля, які робити гойдалки й каруселі. Прибували посли з далеких тропічних країн. Усім хотілося жити в дружбі з маленьким королем, який побував у гостях у Бум-Друма. Деякі посли хитрували, прагнучи вигородити своїх вождів і обчорнити Бум-Друма в очах Матіуша. Узагалі з ними треба було тримати вухо гостро, не то потрапиш у халепу. Інша справа — діти. Вони входили по черзі в тронний зал, і Матіуш давав їм те, про що вони просили в листах. Потрібні речі за розпорядженням Матіуша заздалегідь купувалися в магазинах, і хлопці, отримавши хто пальто, хто підручники, хто черевики, задоволені розходилися по домівках. Чистьохи дівчатка часто просили гребінці й зубні щітки. Хто добре малював, отримував фарби. Один маленький музикант, який грав на губній гармошці, мріяв про скрипку. Коли йому дали новеньку скрипку в красивому футлярі, він на радощах зіграв королеві веселу пісеньку. Інколи під час аудієнції хлопчики просили ще щось. Це сердило Матіуша: адже він не маг і не чарівник і не може дістати з-під землі книжку, іграшку чи щось. Одна дівчинка, отримавши нове плаття до весілля своєї тітки, попросила й ляльку до самої стелі. — Дурна! — сказав Матіуш. — Будеш жадібною, я в тебе й сукню відберу! Узагалі Матіуш став досить досвідченим королем, і обдурити його було зовсім не просто, не те що раніше.  

XXVI



 

дного дня під час післяобідньої аудієнції Матіуш почув за дверима незвичайний шум і метушню. Спочатку він не звертав уваги на це: хлопці галасували інколи в приймальні. Та ні, судячи з усього, там хтось сперечався, обурювався, щось вимагав. Лакей, посланий дізнатися, у чому справа, доповів: якийсь дорослий вимагає, щоб король, щоб там не було, прийняв його. Матіушу захотілося поглянути на впертого, і він наказав його впустити. До кімнати увірвалася довговолоса людина з портфелем під пахвою і, не привітавшись, заторохтіла: — Я, ваша королівська величносте, журналіст. Ви, звичайно, знаєте, так називають людей, котрі роблять газету. Цілий місяць намагаюсь потрапити до вас, та безуспішно. Усе лише чую: «Завтра, завтра». А назавтра кажуть: «Король утомився, приходьте іншим разом». Я вже по горло ситий цими «завтра»! І ось, остаточно втративши терпіння, зробив вигляд, ніби прийшов зі своїм сином. Думав, може, пропустять. Та не тут-то було! Лакеї впізнали мене і знову женуть геть. А в мене дуже важлива справа, навіть не одна, а кілька. Я не сумніваюся, що ви з цікавістю мене вислухаєте. — Добре, — погодився Матіуш, — лише зачекайте, доки я прийму дітей — це їхній час. — Дозвольте, ваша величносте, мені залишитися в залі. Я сидітиму тихо й не заважатиму вам. А завтра надрукую в газеті статтю про аудієнцію. Наші читачі з цікавістю прочитають про це. Матіуш велів принести стілець, журналіст сів і весь час щось записував у свій блокнот. — Я вас слухаю, — сказав Матіуш, коли за останнім хлопчиком зачинилися двері. — Государю, я не заберу у вас багато часу. Я постараюся коротко. Не дивлячись на обіцянку, він говорив дуже довго й розповів Матіушу багато цікавого. — Справа дійсно важлива, — вислухавши його, сказав Матіуш. — Давайте повечеряємо разом, а потім продовжимо нашу розмову. Журналіст проговорив до одинадцятої години, а Матіуш, заклавши руки за спину, ходив кабінетом і слухав. Ніколи Матіуш не бачив людини, яка пише газету. «Розумний і, хоча дорослий, зовсім не схожий ні на одного з моїх міністрів» — зазначив він про себе. — Ви лише пишете чи й малюєте теж? — У газеті одні співробітники пишуть статті, інші малюють. Ми будемо дуже раді, якщо ви завтра відвідаєте нашу редакцію. Матіуш, який уже давно нікуди не виїжджав із палацу, з радістю погодився. Редакція розміщалася у великому будинку, прикрашеному на честь приїзду короля прапорами, квітами й килимами. На першому поверсі знаходилася друкарня, там друкували газети. На другому поверсі свіжі газети зв’язували пачками й відправляли на пошту, а звідти розсилали по всій країні. Там же приймали оголошення й продавали газети. І, нарешті, ще вище була редакція, де за столиками сиділи чоловіки і строчили статті, які негайно набиралися й друкувалися в друкарні. Життя тут вирувало: приносили телеграми з усіх кінців світу, безперервно телефонували, замурзані хлопчиська-кур’єри снували з паперами з друкарні в редакцію і назад. За одним столом писали, за іншим — малювали, за стіною цокотіли друкарські машинки. Майже як на війні. На срібній таці принесли свіжу газету, що пахла друкарською фарбою, з фотографією Матіуша під час аудієнції. А в статті під знімком слово в слово, що говорив він і що відповідали діти. Матіуш пробув у редакції дві години, і йому дуже сподобалося, як тут швидко все робиться. «Тепер я розумію, чому вони першими дізнаються про все на світі: про пожежі, крадіжки, випадки, про те, хто під машину потрапив, і що роблять королі й міністри». — Як же ви не здогадалися, що я на фронті, а замість мене на троні сидить фарфорова лялька? — Ми про це знали, тільки про деякі речі не належить писати в газетах. Народ не повинен знати надто багато. Це була державна таємниця, а розголошувати таємниці не можна. Увечері Матіуш знову довго розмовляв із журналістом. З розмови з’ясувалося наступне. Що Матіуш ніякий не реформатор, і те, що він робив досі, не реформи. Якщо він хоче, щоб країною не на словах, а на ділі управляв народ, треба, скликати два парламенти: один для дорослих, інший для дітей. Діти виберуть своїх депутатів, і ті від їхнього імені заявлять, чи потрібні їм шоколад, ляльки, складані ножі або, скажімо, черевики й цукерки. Або гроші, щоб самим купувати собі, що хочеться. І газета в них повинна виходити своя, щодня. Писатимуть до неї самі діти про свої потреби й побажання. Це неправильно, що король один вирішує за всіх. То хіба може одна людина все знати? А газета знає все. Ось, наприклад, коли за наказом Матіуша хлопцям роздавали шоколад, у багатьох селах чиновники з’їли його самі. То хіба це справедливо? А так діти написали б про це в газету. Чотири вечори поспіль проговорили вони з журналістом. І Матіуш немов прозрів. Як же йому самому не прийшло це в голову? 1 ось на найближчій державній раді Матіуш узяв слово. — Панове міністри! — Матіуш за прикладом канцлера випив води на знак того, що має намір виголосити довгу промову. — Віднині країною правитиме народ — це справа вирішена. Але ви, панове, забули, що народ — це не лише дорослі, а й діти. У нас у країні кілька мільйонів дітей, отже, вони теж повинні брати участь в управлінні державою. Тому пропоную створити два парламенти: для дорослих і для дітей. Я король дорослих і дітей. Але якщо дорослі вважають, що я для них надто молодий, хай виберуть іншого короля, а я буду королем дітей. Матіуш чотири рази відпивав воду зі склянки — так довго він говорив. І міністри зметикували: справа серйозна! Шоколадом, ковзанами та каруселями від нього не відбудешся, йому тепер справжні реформи подавай! — Це, звичайно, нелегко, — продовжував Матіуш. — Будь-яка реформа вимагає жертв і зусиль. Але пора починати. Якщо мого життя не вистачить, щоб довести цю справу до кінця, її завершать мої діти та онуки. Міністри похилили голови, боячись, як би король не здогадався, про що вони думають. А вони думали про те, які безглузді діти. Але вголос цього не скажеш, коли сам король — хлопчисько. «Хочеш не хочеш, а на поступки піти доведеться. Наприклад, газета. Можна видавати дитячу газету, адже гроші тепер є». — А хто писатиме статті в дитячу газету? — Міністри сподівалися поховати цю ідею. — У мене є на прикметі один журналіст, а міністром я призначу Фелека. Останнім часом Фелек часто злився й відкрито висловлював невдоволення, і Матіуш хотів довести, що, як і колись, вважає його своїм другом. — Ех, знаємо ми ціну королівської милості! На війні під кулями і Фелек хороший. А як по балах і театрах роз’їжджати та мушлі на морському березі збирати — тут Фелека геть, тут ці паїньки, Стасик та Оленка, більше личать. А до людожерів їхати — знову про Фелека пригадав. Ще б пак, справа небезпечна. Стасика й Оленочку мамуся не пускає! Воно і зрозуміло, мій батько — простий солдат, а не пан капітан. Ну нічого, може, знову для якоїсь ризикованої справи знадоблюся. Дуже неприємно, коли тебе вважають гордовитим і на додачу ще й невдячним. Хай Фелек переконається, що він потрібний Матіушу не лише в біді. Фелек — найвідповідальніший міністр для дітей. Вічно він носиться з оравою хлопчиськ вулицями, і ніхто краще від нього не знає хлопців.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   23


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка