Януш Корчак король матіуш перший



Сторінка6/23
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.9 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23
    Навігація по даній сторінці:
  • XXII

XIX



 

азети на батьківщині Матіуша цілий місяць писали про те, як пишно приймали їхнього юного монарха за кордоном, які коштовні дарунки підносили йому, як його люблять і поважають. Хитрі міністри вирішили скористатися цим і виманити в іноземних королів більше грошей. Успіх забезпечений, вважали вони, якщо, звичайно, Матіуш знову чогось не викине й не зіпсує всю справу. «Добре ще, що королі не образилися за безглузду приписку, — міркували вони. — Жоден реформатор, навіть найбільший, не дозволив би собі на офіційному документі написати: «Не будьте жаднюгами». Отже, міністри хотіли позбутися Матіуша. І відповідний привід знайшовся: Матіуш, мовляв, перевтомлений і потребує відпочинку. Матіуш дуже зрадів і виявив бажання поїхати до моря. Відправилися всією компанією: Матіуш, капітан, Стасик, Оленка й лікар. Цього разу Матіуш їхав у звичайному потязі, зупинявся не в палацах, а в простих готелях, носив скромний костюм і величали його не «величністю», а «ясновельможністю». Це означало, що король подорожує інкогніто. Якщо король хоче їхати туди, куди його не запрошували, він вдає, що зовсім не король. Матіушу це подобалося. Можна гратися з іншими дітьми і, хоча б на якийсь час, стати звичайним хлопчиком. Жилося їм на узмор’ї привільно: вони купалися, збирали на березі черепашок, будували з піску замки й фортеці, їздили верхи, каталися на човні, ходили в ліс по гриби і ягоди. Для Матіуша час летів особливо швидко, бо він знову почав займатися з капітаном. Три уроки на день — дрібниця, особливо якщо вчитель — твій кумир. Із Стасиком і Оленкою Матіуш подружився. Вони були чудові діти і сварилися з ним дуже рідко — і то ненадовго. Як ось він посварився з Оленкою через великий білий гриб. Матіуш сказав, що він перший побачив його, а Оленка — що вона. Матіуш не сперечався б із нею: подумаєш, велике діло — гриб, особливо для короля! Але навіщо ж брехати і хвалитися? — Я побачив його й закричав: «Дивіться, який величезний гриб!» — і показав пальцем, а ти підлетіла й зірвала. — Якщо я зірвала, отже, він мій! — Ти була ближче, а першим побачив його я. Оленка розсердилася, жбурнула гриб на землю й давай топтати: — Не потрібен мені ваш гриб! Не потрібен! Але потім їй стало соромно, і вона розплакалась. «Дивний народ ці дівчата, — подумав Матіуш, — сама розтоптала, а тепер реве». Іншим разом вийшло ось що. Стасик побудував із піску фортецю з високою вежею. Як важко з піску побудувати високу вежу, відомо всім. Пісок має бути мокрий, отже, викопувати його доводиться з глибини. Намучився Стасик зі своєю фортецею, поки не здогадався вставити всередину палицю. Йому хотілося поглянути, що буде, коли об фортецю вдарить хвиля, що набігла. А Матіушу стрельнуло раптом щось у голову, і він з криком: «Ура! На штурм!» — налетів із розгону на фортецю та розтоптав її. Спочатку Стасик дуже розсердився. Але потім розсудив: видно, королі так влаштовані, що не можуть байдуже бачити чужих фортець і не брати їх штурмом. Він трохи насупився, але вони швидко помирилися. Інколи капітан згадував, як він бився в африканських пустелях. Дуже цікаво розповідав і лікар про мікробів, які, немов вороже військо, нападають на людину. Але в людини в крові є захисники — маленькі білі кульки. Вони накидаються на ворогів-мікробів, і, якщо долають їх, людина одужує, а якщо ні — вмирає. У людському тілі є й фортеці з безліччю ходів, пасток, ровів — це залози. Попадуть мікроби в таку фортецю, заблукають, а кульки-солдати тут як тут — накидаються на них і знищують. Познайомилися хлопці з рибалками. Рибалки навчили їх розпізнавати по небу, чи буде буря і яка — сильна чи не дуже. Весело було гратися, цікаво слухати різні історії. Але інколи Матіуш сам утікав до лісу або під приводом, що йде шукати черепашок, відділявся від усієї компанії й вирушав на берег моря. Там він сідав на камінь і думав, що зробить, коли повернеться додому. Може, влаштувати так, яку Сумного короля? Може, краще, коли править народ, а не купка міністрів і король? А то створюється безвихідь, як тоді, після війни: він — маленький, міністри — дурні й шахраї. Посадив він їх у в’язницю і, залишившись один, не знав, що робити. А так пішов би до парламенту і сказав: «Виберіть інших, хороших міністрів». Матіуш довго роздумував над цим, але йому хотілося з кимось порадитися. І ось, коли вони гуляли удвох із лікарем, він запитав: — Скажіть, лікарю, усі діти такі здорові, як я? — Ні, Матіуше (лікар називав його просто на ім’я: адже Матіуш жив тут інкогніто), на світі багато слабких і хворих дітей. Вони живуть у сирих, темних комірках, літо проводять у задушливому місті, голодують, і тому часто хворіють. Матіуш сам бачив темне, смердюче житло бідняків і зі свого досвіду знав, що таке голод. Він пригадав, як вважав за краще інший раз ночувати просто неба на голій землі, ніж у селянській хатині. Пригадав блідих, кривоногих хлоп’ят, які випрошували солдатську юшку. З якою жадібністю наминали її! Але Матіуш думав: так буває лише під час війн, а виявляється, діти мерзнуть і голодують у мирний час. — А не можна зробити так, щоб у всіх були теплі, світлі будинки із садами і вдосталь їжі? — Це дуже важко. — Ну, а якщо я дуже захочу? — Звичайно, можна. Від короля багато що залежить. Ось, наприклад, останній король, у якого ми були, той, що грав на скрипці, побудував лікарні, будинки для бідних дітей, у нього в країні діти влітку виїжджають за місто. Він видав такий закон: кожне місто зобов’язане побудувати в селі будинки, куди на ціле літо відправляють слабких, хворобливих дітей. — А в нас? — У нас такого закону немає. — То буде! — закричав Матіуш і тупнув ногою. — Милий, хороший лікарю, допоможіть мені! Міністри знову почнуть казати, що це неможливо, того, іншого немає, а я не знаю: правда це чи брехня? — Це і насправді нелегко. — Згоден, що нелегко, але все-таки можливо. Приклад тому — історія з шоколадом. — Шоколад — це дурниці. — Чому Сумному королеві легко, а мені важко? — Йому теж нелегко. — Ну і хай важко, а я все одно зроблю, чого б мені це не коштувало!.. Над морем сідало величезне пурпурове сонце. І Матіуш уже бачив у мріях, як всі діти його країни милуються заходом і сходом сонця, катаються на човнах, купаються в морі, ходять у ліс по гриби. — А чому, якщо він такий добрий, хтось крикнув у парламенті «Геть короля!»? — запитав Матіуш по дорозі назад. — Адже всім важко догодити. Матіуш пригадав, як солдати глузували з королів. Коли б не війна, він і досі думав би, що його всі обожнюють і, угледівши його, від захвату готові кидати шапки в повітря. Після цієї розмови Матіуш став ще старанніше вчитися й говорив, що час додому. «Треба братися за реформи, — думав він. — Чим я гірший за інших королів, у яких діти влітку виїжджають за місто?»  

XX

 

оли Матіуш повернувся до себе в столицю, усе було підготовлено, щоб отримати гроші в іноземних королів. Не вистачало лише його підпису. Матіуш розписався там, де потрібно, і негайно головний скарбник держави з мішками і скринями вирушив за золотом і сріблом. Матіуш із нетерпінням чекав грошей, йому хотілося швидше взятися за свої реформи. Їх було три: 1. У лісах, у горах, на берегах річок і озер побудувати будинки, у яких влітку відпочиватимуть діти бідняків. 2. У всіх шкільних дворах спорудити гойдалки й каруселі з музикою. 3. Улаштувати в столиці звіринець із левами, ведмедями, слонами, мавпами, зміями і птахами. Але коли гроші були отримані, Матіуша спіткало велике розчарування. Виявилося, міністри заздалегідь розподілили всі витрати. Стільки-то на будівництво мостів і шкіл, стільки-то на лагодження залізниць, стільки-то на сплату військових боргів, а на реформи Матіуша грошей не вистачило. — Якби ваша величність сказали про це раніше, ми попросили б грошей більше, — лицемірно жалкували міністри, а про себе думали: «Добре, що його не було в столиці! Таку масу грошей витратити на безглузді затії. Та іноземні королі ні за що б не дали стільки». «Ах так! — розсердився Матіуш. — Якщо ви мене обдурили, я тепер знаю, що робити». І написав про все Сумному королеві.  



Я вирішив провести у своїй країні такі ж реформи, як у вашій. А міністри не дають мені грошей, і я хочу попросити позику для себе.  

Довго чекав Матіуш відповіді і вже зневірився її отримати, як раптом одного прекрасного дня йому доповіли під час уроку, що його хоче бачити посол Сумного короля. Матіуш одразу зметикував, у чому справа, і поспішив у тронну залу. Посол заявив, що повинен поговорити з королем віч-на-віч, і їх залишили наодинці. Коли за останнім міністром зачинилися двері, посол сказав: його король згоден позичити Матіушу гроші, але за умови, що Матіуш дасть своєму народові конституцію. Тобто управляти державою буде не він із міністрами, а весь народ. — Коли даєш гроші одній людині, вона може не повернути їх, а коли даєш усьому народові — справа інша. Боюся лише, міністри не погодяться, — додав посол. — Погодяться. У них іншого виходу немає. Адже я король-реформатор. Міністри погодилися дуже швидко. По-перше, вони боялися, як би Матіуш знову не посадив їх у в’язницю. По-друге, хитруни домовилися між собою: «Нам це навіть вигідно, завжди можна сказати: «Така воля народу» — і справа з кінцем. Весь народ у в’язницю не посадиш!» І ось у столицю з усіх міст і сіл з’їхалися наймудріші люди. Радилися вони дні і ночі безперервно. Та хіба легко вирішити, чого хоче весь народ? У газетах про це писали так багато, що навіть на картинки, які любив розглядати маленький король, не вистачало місця. Та не біда, тепер Матіуш добре читав і міг обійтися без картинок. Окремо радилися банкіри. Вони підраховували, скільки грошей знадобиться на спорудження літніх будинків для дітей, каруселей і гойдалок. Зі всіх кінців світу до столиці Матіуша потягнулися дресирувальники, фокусники, приборкувачі, торговці дикими звірями, птахами і зміями. Ось у кого було цікаво! І Матіуш не пропускав жодного їхнього зібрання. — Продаю чотирьох прекрасних левів, — пропонував один. — У всьому світі немає тигрів кровожерливіших, ніж мої! — хвалився інший. — Можу запропонувати красивих папуг, — говорив третій. — Змії — ось найдефіцитніший товар! — вигукував четвертий. — Підступніших за моїх змій і крокодилів не знайти! Відмінна риса моїх крокодилів — довголіття й розміри. — Дресирований слон! У молодості виступав у цирку: їздив на велосипеді, танцював, ходив по канату. Тепер постарів, і я продам його дешево. Зате як зрадіють діти! Вони дуже люблять їздити на слонах. — Не забудьте про ведмедів, — пролунав голос ведмежатника. — У мене є два бурі і два білі ведмедики. Серед торговців дикими звірями був один справжній індієць і два негри. Проте одягнені вони були по-європейськи й говорили зрозуміло, тому що жили поперемінно то в Європі, то в Африці. Але одного дня на збори з’явився чорний-пречорний негр. Таких ще ніхто зроду не бачив. До того ж він був напівголий, а у волоссі було стільки прикрас зі слонової кістки, що здавалося неймовірним, як голова витримує такий тягар. І ні звуку жодною відомою мовою. У державі Матіуша жив старий професор, котрий вивчив п’ятдесят мов. Терміново послали за ним, аби дізнатися, чого хоче чорний посланець. Інші негри теж не розуміли його або вдавали, що не розуміють, боячись, як би він не зіпсував їм комерцію. — О, могутній, як баобаб, великий, як море, швидкий, як блискавка, і ясний, як сонце, король Матіуш, я привіз тобі дружбу мого владики, нехай буде він здоровим сім тисяч років і діждеться десяти тисяч праправнуків! — заявив посланець африканського вождя. — У лісах мого владики більше звірів, ніж зірок на небі, ніж у мурашнику мурашок. Світлійший король Матіуш, не вір цим брехунам, у них леви беззубі, тигри без кігтів, слони старі й немічні, а птахи підмальовані фарбами. У будь-якої мавпи більше розуму, ніж у всіх у них, разом узятих, а любов мого владики до тебе у стократ перевершує їхню дурість. Вони хочуть виманити в тебе більше грошей, а моєму владиці золота не потрібно. У горах у нього стільки золота, що його нікуди дівати. Він пришле тобі диких звірів, а сам хотів би приїхати до тебе на два тижні в гості. Йому дуже цікаво подивитися, як живуть європейці. Але білі королі його не запрошують, говорять, що він дикун і дружбу з ним водити непристойно. Приїжджай до нас, і ти переконаєшся, що я кажу правду. Торговці дикими звірами носи повісили: «Прощайте, грошики!» — А чи відомо вашій величності, що він приїхав із країни людожерів? Наша порада вам: не їздіть туди і не запрошуйте їх до себе, — спробували вони відрадити Матіуша. — О ясний, як сонце, і білий, як пісок, король Матіуш! — сказав у відповідь чорношкірий велетень. — З голови в тебе не впаде жодна волосина в гостинній країні мого владики. Мій владика, нехай здоровим він буде п’ять тисяч років без одного року, швидше з’їсть самого себе, аніж зачепить тебе хоч одним пальцем. — Вирішено: я їду до Африки! — заявив Матіуш. Торговцям дикими звірями довелося спіймати облизня й полишити столицю.  

XXI



 

анцлер повернувся додому злючий-презлючий. Дружина не наважувалася слова мовити, щоб не розсердити його ще більше. Діти принишкли, боячись, як би їм не влетіло під гарячу руку. Зазвичай канцлер випивав перед обідом чарку горілки, а страви запивав вином. Але сьогодні він відштовхнув вино й випив підряд п’ять чарок горілки. Незвичайна поведінка глави сімейства бентежила дружину. — Любий, — боязко мовила вона, — я бачу, у тебе знову неприємності на службі. Так можна зовсім здоров’я втратити. — Нечувана справа! — прорвало нарешті канцлера. — Знаєш, що викинув Матіуш? Дружина замість відповіді лише сумно зітхнула. — Знаєш, що він викинув? — повторив канцлер. — Зібрався в гості до людожерського вождя. Так, так, до вождя людожерів! До найбільш дикого племені в цілій Африці. Куди не ступала нога білої людини. Розумієш? Там його з’їдять. Неодмінно з’їдять! Я просто у відчаї. — Любий, а чи не можна його відрадити? — Відговорюй, якщо тобі життя не миле, а я не маю наміру вдруге в холодній сидіти! Він упертий і легковажний хлопчисько! — Ну добре, а раптом його, не дай боже, з’їдять? — Він нам зараз дуже потрібний! Якщо дикуни зжеруть його, усі наші зусилля підуть прахом: хто відкриє перше засідання парламенту, хто підпише маніфест? Через рік хай іде на здоров’я! Та справа була не лише в цьому. Відпускати малолітнього короля одного в таку небезпечну подорож не годилося, а нікому з міністрів їхати не хотілося. А Матіуш тим часом серйозно готувався в дорогу. КОРОЛЬ ЇДЕ В КРАЇНУ ЛЮДОЖЕРІВ! — рознеслося містом. Дорослі співчуваюче хитали головами, а діти заздрили Матіушу. — Милостивий государю, — зробив старий лікар останню спробу відрадити Матіуша від цієї затії, — бути з’їденим дуже неприємно і, я б сказав, шкідливо для здоров’я. Дикуни, поза сумнівом, захочуть засмажити вашу величність на рожні, а оскільки при високій температурі білок згортається, отже… — Любий лікарю, — перебив його Матіуш, — мене хотіли вбити, розстріляти, повісити, а я й досі цілий і неушкоджений. Може, посланець чорного владики каже правду й вони не з’їдять мене. Так чи інакше, я дав слово, і відступати вже пізно. Слово короля непорушне! Вирішили, що з Матіушем поїде старий професор, що вивчив п’ятдесят мов, капітан, але без Стасика й Оленки (їх не відпустила мама). В останню мить до мандрівників приєдналися лікар і Фелек. Лікар, незнайомий з африканськими хворобами, купив товстий медичний довідник і набив валізу різними ліками. Перед самим від’їздом до палацу з’явилися англійський моряк і мандрівник-француз і прохали Матіуша взяти їх із собою. Багажу було небагато: по-перше, в Африці не потрібні теплі речі, а по-друге, на верблюдах багато валіз не відвезеш, це не коні. Нарешті настав день від’їзду. Вони сіли до потяга й поїхали. Їхали, їхали і приїхали до моря. Пересіли на корабель і попливли. На морі їх наздогнала буря, і з незвички всі захворіли морською хворобою. Ось тут-то і згодилися ліки, які лікар віз у валізі. Лікар був дуже незадоволений поїздкою і всю дорогу перебував у препоганому настрої. — Лихий мене поплутав погодитися бути придворним медиком, — бурчав він. — Був би я простим лікарем, сидів би собі в теплому, затишному кабінеті, ходив би в лікарню, а тепер ось на старості літ треба поневірятися білим світом. У моєму віці особливо неприємно бути з’їденим. Зате капітан був у прекрасному настрої. Він згадував свою молодість і те, як хлопчиськом утік до Африки. Ото був час! Фелек теж радів. Хоча одна обставина злегка затьмарювала його радість. — Мабуть, у гості до білих королів узяв із собою цих пестунів, капітанових діток, а до людожерів їхати, так і Фелек хороший! Ці, мабуть, здрейфили? — сказав він одного дня Матіушу. — Неправда, — заперечив Матіуш, — вони хотіли їхати, але їм мама не дозволила. А білі королі тебе не запросили, непроханим же їхати не належить. Це пояснення задовольнило Фелека, і він більше не сердився. Нарешті вони припливли в порт. Знову пересіли з корабля на потяг і їхали два дні залізницею. Тут уже росли інжирні пальми, банани й різні дивовижні рослини. Дивлячись на всі ці чудеса, Матіуш скрикував від захвату, а посланець чорного владики поблажливо посміхався, скалячи білі зуби, від чого присутнім ставало ніяково. — Це нісенітниця! Справжні джунглі попереду! Але замість джунглів перед мандрівниками постала пустеля. Скільки бачили очі — пісок і пісок. Безкінечний океан піску. В останньому поселенні білих, де вони зупинилися, розквартирувався гарнізон, і було кілька лавок. Почувши, куди вони тримають путь, офіцер сказав: — Ну що ж, коли вам життя не миле, їдьте. Багато сміливців їхали в той бік, а ось назад ще ніхто не повертався. Посланець африканського короля, купивши трьох верблюдів, вирушив першим, щоб попередити про прибуття гостей, а Матіушу і його супутникам велів чекати його повернення. Коли він виїхав, гарнізонний офіцер звернувся до мандрівників: — Послухайте, мене не проведеш, я стріляний горобець! Відразу видно — ви не прості мандрівники. Інакше навіщо вам двоє хлопчиськ і цей старий. І тубілець, який супроводжує вас, судячи з мушлі в носі, належить до знатного роду. Наші мандрівники, бачивши, що відмовчуватися безглуздо, розповіли йому все відверто. Виявляється, офіцер читав про Матіуша в газетах, які приходили сюди із запізненням на кілька місяців. — Тоді інша справа, — сказав офіцер. — Це дуже гостинний народ. Ви або зовсім звідти не повернетеся, або повернетеся з багатими дарами. У них золота й діамантів кури не клюють! В обмін на всякий дріб’язок — трохи пороху, люстерко або люльку — вони дають кілька жмень золота. Мандрівники помітно повеселішали. Старий професор цілими днями лежав на розжареному сонцем піску. Лікар сказав, що йому це корисно: у професора хворіли ноги. А ввечері він вирушав у негритянські хатини й записував нові, невідомі науці слова. Фелек об’ївся фруктами, і лікар дав йому зі своєї аптечки ложку касторки. Англійський моряк і мандрівник-француз кілька разів брали Матіуша із собою на полювання. Матіуш навчився їздити на верблюдах. Таке життя було йому до душі.  

XXII



 

кось уночі до намету увірвався негр-слуга. — Вставайте! — кричав він. — Напад! Зрада! — І тужливо заголосив: — О я нещасний, навіщо пішов я служити білим! Мої побратими ніколи мені цього не пробачать! Що мені тепер, нещасному, робити?.. Подорожні, як скуйовджені, посхоплювалися з похідних ліжок і схопилися за зброю, яка виявилася під рукою, готові битися з ворогом. Довкруги темрява, нічого не видно. Лише зрідка, з боку пустелі, доносився якийсь глухий шум, ніби тупіт величезного натовпу. Дивно, чому в казармі так тихо? Жодного руху, жодного пострілу. Начальник гарнізону, добре знайомий зі звичаями тубільців, одразу зрозумів, що це не напад. Але що, він сам толком не знав і тому вислав вперед гінця. Той незабаром повернувся й повідомив, що це йде караван за Матіушем. Попереду урочисто й поважно виступав верблюд із паланкіном між горбами. За ним — сто верблюдів, укритих розкішними попонами. І велика кількість воїнів для охорони каравану. Лише завдяки досвідченості й витримці начальника гарнізону не сталося невиправної біди: не відкрили стрілянини по мирному племені. Матіуш сердечно подякував офіцерові, нагородив його орденом, і наступного дня рано-вранці караван рушив у дорогу. Подорож була важкою. Немилосердно пекло сонце. Білі відкритими ротами хапали повітря: з незвички вони задихалися. А посланцям африканського вождя хоч би що. Високо на верблюді в паланкіні сидів Матіуш, а два тубільці обмахували його великими віялами зі страусового пір’я. Караван повільно просувався вперед. Провідник тривожно вдивлявся вдалину: чи не наближається самум. Бували випадки, коли цей страшний вітер пустелі засипав гарячим піском цілі каравани, і всі подорожні гинули. Удень ніхто не розмовляв — не було сил, і лише ввечері, коли ставало прохолодніше, люди трохи оживали. Добрий лікар напував Матіуша якимись порошками, але користі від них було мало. Хоча за плечима в Матіуша була війна й багато небезпечних пригод, подорож вогнедишною пустелею здалася йому найважчою з тих, які він випробував у житті. Від спеки боліла голова, порепалися губи, у горлі пересохло і язик задерев’янів. Він засмаг і висох, як тріска. Очі від яскраво білого піску стали червоними й боліли, шкіра лущилася й нестерпно свербіла. Ночами Матіуша переслідували кошмари: то снилося, що людожери їдять його живцем, то ніби смажать на вогнищі. Вода!.. Яке блаженство плисти морем! Але робити нічого, назад дороги немає, інакше його чекає вічна ганьба. Двічі вони зупинялися в оазах на привал. До чого приємно знову побачити зелені дерева, напитися студеної води з джерела, а не цієї осоружної, смердючої з бурдюків! У першому оазисі вони відпочивали два дні, а в другому довелося затриматися на цілих п’ять. Верблюди не менше від людей потребували відпочинку. Від утоми вони не могли йти далі. — Чотири сходи й заходи сонця — і ми вдома! — радів посланець чорного владики. За п’ять днів люди і тварини добре відпочили. А невтомні тубільці розпалили напередодні від’їзду вогнища і станцювали довкола них дикий військовий танець. Останні чотири дні були не такі виснажливі. Пустеля кінчалася, пісок уже не був таким спекотним, де-не-де росли навіть чахлі рослини, і назустріч траплялися люди. Матіуш хотів із ними познайомитися, але йому пояснили, що це розбійники. Не будь караван такий великий, вони неодмінно напали б на них і пограбували. Нарешті вдалині замаячів ліс, повіяло свіжістю і прохолодою. Важкі мандри спекотними пісками — позаду, а що їх чекає попереду, невідомо. Може, смерть від руки дикунів? Назустріч каравану виїхав сам чорний владика в супроводі придворних. Попереду виступали музики. Але замість звичних інструментів у них були якісь дивовижні барабани, сопілки, тріскачки, які видавали такий неймовірний писк, скрегіт і гуркіт, що хоч вуха затикай! Після тиші безмовної пустелі наші подорожні мало розум не втратили. Почалося богослужіння. Перед дерев’яною колодою, на якій були вирізьблені морди невідомих чудовиськ, жрець у страшній масці щось викрикував, а натовп вторив йому. Це означає, пояснив Матіушу професор, що чорний владика віддає гостя під заступництво своїх богів. Потім чорний владика і його сини з півгодини весело скакали довкола Матіуша. І, лише до найдрібніших подробиць виконавши ритуал, вождь племені звернувся до Матіуша з вітальною промовою: — Білий друже, ти приїхав до мене, і тепер я найщасливіша людина на землі. Благаю тебе, зроби лише знак, і на доказ любові й відданості я встромлю цю стрілу у своє серце. Померти для друга — велика честь. Кажучи це, він приставив вістря довгої стріли до грудей і завмер у чеканні. Матіуш попросив професора сказати, що він не хоче, аби вождь через нього вмирав, він бажає з ним дружити, розмовляти й веселитися. Уявіть собі подив Матіуша, коли у відповідь пролунав гучний плач — це ридали негритянський король, його родичі й діти. Вони горювали через те, що білий друг нехтує ними. Матіуш ледве не пирснув зо сміху — такими смішними видалися йому тутешні звичаї, але він стримався і зробив серйозне обличчя. Розповідати детально про все, що бачив і робив Матіуш при дворі чорного владики не має сенсу. Усе це описано вченим професором у товстій книзі під назвою:  

49 ДНІВ ПРИ ДВОРІ КОРОЛЯ БУМ-ДРУМА Написав учасник експедиції і перекладач короля Матіуша Реформатора.  



Бум-Друм щодуху прагнув розважити свого білого друга. Проте деякі забави Матіушу не подобалися, і він відмовлявся брати в них участь, не думаючи, що когось цим ображає, і не підозрюючи, що за кожним його рухом стежать злі, пронизливі очі верховного жерця. І ось одного дня верховний жрець з обуренням заявив: — Цей білий — брехун, він лише прикидається нашим другом. Він нехтує нашими звичаями. — І зловісно пошепки додав: — Але я знаю, що робити. І того ж дня увечері під час бенкету непомітно підсипав отруту в мушлю, з якої пив Матіуш. А ця отрута володіла такою властивістю: спочатку людині, яка її вип’є, усе здається червоним, потім синім, зеленим, чорним, і нарешті вона вмирає. Матіуш сидить у шатрі вождя в золотому кріслі за золотим столом. — Дивно, чому це раптом усе стало червоним? І люди, і все-все, — каже він. Лікар, почувши це, схопився й від жаху не може слова вимовити, лише руками махає. Виявляється, він читав про цю отруту у вчених книгах. Там говорилося: усі африканські хвороби виліковні, лише проти цієї отрути немає ліків. — Ой, дивіться, як красиво — тепер усе синє! — нічого не підозрюючи, весело розповідав Матіуш. — Професоре! — закричав лікар. — Перекладіть їм, що Матіуш отруєний. Вождь схопився за голову і стрілою вилетів із шатра. — На, випий, білий друже! — Він простягнув Матіушу чашу зі слонової кості, у якій плескалася гірка, дуже гірка, кисла-прекисла рідина. — Фе, яка гидота! — Матіуш скривився й відштовхнув рукою чашу. — Ой, а зараз усе зелене! Стіл зелений, і лікар зелений. Бум-Друм, недовго думаючи, згріб хлопчика в оберемок, поклав прямо на стіл, наконечником стріли розтиснув зуби й силою влив гірко-кислу рідину. Матіуш пручався, брикався, плювався, але рідина все ж потрапила в рот, і він був урятований. Ще б кілька секунд — і кінець! Перед очима в Ма- тіуша швидко попливли чорні кола. На щастя, їх було всього шість на зеленому тлі. І Матіуш не помер, а лише проспав поспіль три дні і три ночі.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка