Януш Корчак король матіуш перший



Сторінка5/23
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.9 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23
    Навігація по даній сторінці:
  • XVII
  • XVIII

XIV



 

в’язнів зняли кайдани, привели в тюремну трапезну. З волі прибули військовий міністр і міністр юстиції. Тюремна варта, тримаючись за ефеси шабель, стала біля дверей, готова до всього, і засідання почалося. Матіушу вночі не спалось, і він придумав вихід зі становища. — Ви управляйте дорослими, а я буду королем дітей, — викладав він міністрам свій план. — Я — хлопчик і краще знаю, що потрібно дітям. За собою я залишу право чинити, як захочу. Останнє хай буде по-старому. Що сказано про це в законах, пане міністр? — Таких законів немає, — надійшла відповідь. — На підставі закону, том 1349, діти — це власність батьків. Є лише один вихід. — Який? — вирвалося одночасно у всіх. — Якщо його величність називатимуть Реформатором, том 1764, сторінка 377, королем Матіушем Реформатором. — А що це означає? — Так називають королів, які змінюють старі закони й порядки. Якщо король скаже: «Я хочу видати такий чи такий закон», я йому на це відповім: «Не можна, про це вже є закон». А якщо король скаже: «Я хочу провести реформу», тоді я відповім: «Будь ласка, ваша величносте!» Усі охоче з цим погодилися. А ось із Фелеком справа несподівано ускладнилася. — Королівським фаворитом він бути ніяк не може. — Чому? — Це суперечить придворному етикету, — бовкнув хтось. Церемоніймейстер на засіданні не був присутній. Тому перевірити це було неможливо. Фаворитів призначають лише після смерті короля, користуючись незнанням Матіуша, збрехали міністри, а вони бажають своєму юному королеві бути здоровим дов- гі-довгі роки. Тому грамоту за будь-яку ціну у Фелека потрібно відібрати. — Так, це незаконний документ, — підтвердив міністр юстиції. — Фелек може приходити в гості до короля, бути його другом, але закріплювати це грамотою за підписом і печаткою — такого закону немає. — Ну гаразд, — сказав Матіуш, бажаючи їх випробувати. — А що, якщо я не погоджуся й посаджу вас знову у в’язницю? — У вашій особі повеліває владика держави, — посміхнувся міністр юстиції. — Ви — король, воля ваша — закон. «Ось диваки! — подумав Матіуш. — Через якийсь жалюгідний папірець ладні у в’язниці скніти». — Милостивий государю, — продовжував міністр юстиції, — у наших законах передбачено все. У томі 235 сказано: «Король може порушити закон», але тоді його називають не реформатором, а… — Як? — із занепокоєнням запитав Матіуш, охоплений недобрим передчуттям. — Тираном. Матіуш схопився з місця. Зблиснули оголені шаблі. Настала мертва тиша. Побілівши від страху, усі чекали, що скаже король. Навіть тюремні мухи перестали дзижчати. — Прошу віднині називати мене Матіушем Реформатором… Ви вільні, панове, — карбуючи кожне слово, голосно сказав Матіуш. Наглядач в’язниці відніс кандали в комірку, тюремна варта вклала шаблі у піхви, а сторож відчинив важкі, ковані залізом тюремні двері. Міністри від радості потирали руки. — Хвилинку, панове. Я хочу провести реформу: видати завтра кожному школяреві по фунту шоколаду. — Надто багато, — авторитетно заявив міністр здоров’я. — Животи болітимуть. Вистачить і чверті фунта. — Ну гаразд, біс із вами, чверть фунта. — У нас у державі п’ять мільйонів школярів, рахуючи ледарів і хуліганів… — Усіх рахувати! — вигукнув Матіуш. — Усіх без винятку! — Наші фабриканти виготовлять стільки шоколаду не раніше, ніж через десять днів. — А щоб розвезти його по всій країні, буде потрібно ще тиждень. — Ваше побажання, государю, можна виконати лише через три тижні. — Нічого не поробиш, доведеться почекати, — невдоволено мовив Матіуш. У глибині душі йому було неприємно, що він сам не додумався до цього. Проте він не подав виду і вголос сказав: — Завтра ж оголосити про це в газетах! — Пробачте, ваша величносте, — зазначив міністр юстиції. — Дітям, звичайно, буде дуже приємно отримати шоколад, але це не реформа. Це королівський дар. От якби ваша величність оголосила, що кожен школяр щодня отримуватиме коштом держави шоколад, тоді інша справа. Це вже закон. А так це пригощання, дарунок, пожертвування. — Гаразд, дарунок, то дарунок, — поспішив погодитися Матіуш. Він втомився і боявся, як би знову не почалися довгі розмови і сперечання. — Засідання оголошую закритим. До побачення, панове. Приїхавши в палац, Матіуш помчав у парк і свиснув. — Ну, Фелеку, тепер я справжній король! Усе добре! — Кому добре, а кому погано. — Що сталося? — здивувався Матіуш. — Батько через цей папірець усю спину мені сполосував. — Що ти кажеш! — Матіуш був вражений. — Ага. «Хай, каже, король якими хоче милостями тебе осипає, це його справа, а я з тебе, негіднику, шкіру спущу, тому що це моє, батьківське право. У палаці ти — королівський фаворит, а вдома — мій син. Батьківська рука надійніша за королівську милість». Життя навчило Матіуша бути обачним і, головне, не квапитися, не робити нічого зопалу. У житті, як на війні: хочеш перемогти, ретельно готуйся до бою. З цим папером він знову поспішив. Зваляв дурня. І поставив себе в безглузде становище. Що ж виходить? Він, король, видає охоронну грамоту, а простий сержант, незважаючи на неї, лупить ні за що свого сина. — Бачиш, Фелеку, ми з тобою трохи поквапилися. Пам’ятаєш, я говорив навіть, що краще зачекати. Зараз я тобі все поясню… І Матіуш розповів йому історію з шоколадом. — Королі не можуть робити все, що захочуть. — Так, ваша величносте. — Фелеку, називай мене, як колись, — Томеком. Адже ми разом воювали й тобі я зобов’язаний життям. І вони вирішили називати один одного на ім’я, коли будуть наодинці. — Залізно. Крушигоро! — Залізно, Вирвидубе! Тепер і про злощасну грамоту стало легше говорити. — Замість неї я дам тобі ковзани, два м’ячі, альбом із марками, лупу й магніт. — А батько мене знову налупить. — Потерпи трохи, Фелеку. Королі не можуть зробити все одразу. Вони теж підкоряються закону. — А що це за штука — закон? — Я ще сам добре не знаю. Здається, такі книги. — Угу. — Обличчя Фелека засмутилося. — Ти там на різних засіданнях буваєш, вчишся потроху, а я ось… — Не сумуй, любий Фелеку. Побачиш, як здорово буде! Якщо одного мого слова достатньо, щоб п’ять мільйонів дітей отримали шоколад, отже, і для тебе я зможу зробити багато добра. Ти й не знаєш, як довго я не сплю ночами. Кручусь із боку на бік і все думаю: як зробити так, щоб усім було добре. Тепер мені легше. Для дорослих придумати щось приємне важко: у них є гроші, вони можуть купити собі, що хочуть… — Не розумію, навіщо думати весь час про інших, — урвав Фелек. — Я на твоєму місці наказав би зробити в парку гойдалки, каруселі з музикою… — Тобі цього не зрозуміти, тому що ти не король. Ну що ж, це хороша ідея. На наступному засіданні я запропоную у всіх школах зробити гойдалки й каруселі. — І тир, і кегельбан. — Добре.  

XV

 

іністри прямо з в’язниці вирушили в кондитерську й замовили собі каву з вершками, тістечка із заварним кремом. Але свобода не принесла бажаної радості. Вони розуміли: з королем-хлопчиськом зладити буде нелегко. Прощай, спокій і привільне життя! — Головне — гроші позичити. — А нові не можна випустити? — З цим доведеться зачекати. Ми й так під час війни просто жах, скільки їх навипускали. — Гарне діло — чекати! А термінові борги як накажете сплатити? — Я пропоную взяти позику в іноземних королів. Міністри зжерли по чотири тістечка із заварним кремом, випили каву з вершками й розійшлися по домівках. Наступного дня канцлер доповів королеві: без позики за кордоном ніяк не обійтися. Але послання треба написати так вправно, щоб багаті королі не змогли відмовити. Тому доведеться засідати двічі на день. Військовий міністр привіз до палацу капітана. Матіуш дуже зрадів і запитав, чи не можна присвоїти йому звання майора. Але виявилось, він ще дуже молодий для цього. — З капітаном я займатимуся з усіх предметів, а з гувернером — іноземними мовами. Матіуш займався з таким завзяттям, що навіть ігри закинув. Капітан жив дуже далеко, на околиці, і Матіуш запропонував йому переїхати із сім’єю в палац. У капітана було двоє дітей: син Стасик і донька Оленка. Діти подружились й почали разом вчитися й разом гратися. Зрідка приходив Фелек. Учитися він не любив, і тому часто пропускав уроки. На засіданнях Матіуш з’являвся дуже рідко. — Жаль втрачати час, — говорив він. — Нудьга смертна, і нічого не розумієш. Тепер у королівський парк приходили діти із сусідніх дворів. Батько Фелека був майстром на всі руки: він зробив дітям гойдалки. Вони гойдалися на них, гралися в салочки, у м’ячик, у пожежників, каталися на човні й ловили рибу в королівському ставку. Нові порядки не сподобалися королівському садівникові, і він навіть поскаржився дворецькому. Але той лише руками розвів: нічого, мовляв, не поробиш, така королівська воля. Хлопці ненароком розбили кілька віконних шибок. Проте ніхто навіть не писнув. На те Матіуш і реформатор, щоб нові порядки заводити. Восени Матіуш наказав покликати пічника і скласти в тронному залі піч: «Набридло мені тремтіти від холоду під час аудієнцій».  

У погану погоду ігри переносилися в палац. Спочатку лакеї бурчали. Діти залишали на підлозі брудні сліди, і доводилося щоразу підмітати та підтирати блискучий, як дзеркало, паркет. Зате тепер менше уваги зверталося на такий дріб’язок, як непришитий гудзик, неохайна зачіска та інше, і в лакеїв залишалося більше вільного часу. І потім, раніше в палаці панувала мертва тиша і ставало інколи моторошно. Інша справа тепер: сміх, метушня, крики. Часто в іграх брав участь веселий капітан. А бувало, і старий лікар піде в танок або почне через скакалку стрибати. От потіха! Нарешті настав день роздачі шоколаду. У столиці діти вистроїлися уздовж вулиць у дві шеренги. По вулицях їхали вантажівки, і солдати роздавали шоколад. За вантажівками у відкритому автомобілі їхав Матіуш. Діти їли шоколад, сміялися і кричали: — Хай живе король Матіуш! Король схоплювався, знімав капелюх, махав носовою хустинкою, крутився, посміхався, кивав, ворушив руками, ногами, щоб ніхто не подумав, ніби містом знову возять фарфорову ляльку. Але це ще не все. Увечері старанних і слухняних учнів запросили в театр. Театр був напхом напханий. А в королівській ложі сиділи Матіуш, капітан, Фелек і Стасик з Оленкою. Коли Матіуш з’явився в ложі, оркестр заграв державний гімн. Усі встали, а Матіуш завмер — руки по швах, так вимагав етикет. Діти весь вечір милувалися своїм королем. Одне лише їх засмучувало: він був без корони. Міністри на виставу не прийшли, їм було ніколи. Вони якраз дописували лист із проханням про позику. Лише міністр освіти забіг до театру на хвилинку і задоволено сказав: — Оце я розумію. Слухняні діти нагороджені заслужено. Але всьому приходить кінець — закінчилося і свято. А назавтра Матіуша чекали важкі королівські обов’язки.  

XVI

 

ослання королям читали в урочистій обстановці. До палацу з’їхалися всі міністри і всі іноземні посли. З воістину королівською гідністю сидів Матіуш на троні й уважно слухав послання, яке міністри писали цілих три місяці. З незвички дуже важко було витерпіти цю нудну, втомливу процедуру. Особливо після вчорашнього веселого дня. Послання складалося з трьох частин. У першій, історичній, згадувалося про те, як часто великі предки Матіуша виручали з біди сусідні держави, надаючи їм позики на вигідних умовах. У другій, географічній, частині детально перераховувалося, скільки в Матіуша земель, міст, лісів, які в нього запаси вугілля, солі, нафти, скільки людей живе в його державі, скільки пшениці, картоплі, цукрового буряку щороку вирощується на полях, і так далі. Третя частина була присвячена економіці. У ній повідомлялося, яка багата й родюча земля Матіуша. Скарбниця повна, податки надходять до казни справно. Словом, грошей кури не клюють. Міністри, звичайно, забрехались. Але вони написали так навмисне: хай королі не сумніваються, що Матіуш поверне борг. А гроші Матіушу, випливало з четвертої частини, потрібні, щоб зробити країну ще прекраснішою: побудувати нові міста, залізниці, фабрики. Коли б не безкінечні цифри — мільйони й десятки мільйонів — слухати було б, мабуть, цікаво. Але, оглушений потоком цифр, Матіуш почав позіхати, а чужоземні посли з нетерпінням поглядали на годинник. Та ось читання добігло кінця. — Ми передамо послання нашим урядам. Королі наші хочуть жити в мирі з Матіушем, і ми сподіваємося, вони не відмовляться дати йому позику, — пообіцяли посли. Матіушу подали ручку із золотим пером, прикрашену коштовними каменями. І він зробив таку приписку:  



Ваша королівська величносте! Я вас переміг і не взяв контрибуції, а тепер прошу дати мені позику. Не будьте жаднюгами, дайте. Король Матіуш Перший Реформатор.  

XVII



 

ноземні королі запросили Матіуша в гості. А разом із ним капітана, лікаря, Стасика й Оленку. «Приїжджайте, будь ласка, ваша величносте! Ми постараємося, щоб Вам було весело й добре», — писали королі. Матіуш дуже зрадів. Досі він був лише в одному закордонному місті, і то під час війни. А тепер побачить цілих три столиці, три королівські палаци і три королівські парки! Оце класно! Одна столиця славиться зоологічним садом, де зібрано звірів з усього світу. У іншій, за словами Фелека, є висотний будинок, майже до хмар. А в третій — вітрини такі красиві, що очей не відведеш. Міністрів не запросили, і вони образилися. Але ображайся не ображайся, а якщо не запросили, доведеться сидіти вдома. Головний скарбник заклинав Матіуша не брати в королів грошей і не підписувати жодних паперів. — Ваша величносте, ви не підозрюєте, які вони обманщики! — говорив він. — Нічого, не обдурили, коли був молодшим, а тепер і поготів не обдурять, — сказав Матіуш самовпевнено. Але в душі зрадів застереженню скарбника й вирішив нічого не підписувати. «Може, це і справді пастка, недаремно нікого з міністрів не запросили». «Ото щасливчик! — заздрили Матіушу. — Скільки країн побачить!» У палаці зчинилася метушня: укладали речі в скрині, кравці приносили нові костюми, чоботарі — нові черевики. Церемоніймейстер, як очманілий, носився по палацу — стежив, щоб чогось не забули. Нарешті настав довгожданий день від’їзду. До палацу підкотили два автомобілі: в один сів Матіуш із капітаном, у другий — лікар, Стасик і Оленка. На вулиці стояли натовпи людей. Навздогін королівському автомобілю доносилося радісне «Ура!». Біля перону стояв королівський потяг, і всі міністри були в зборі. Матіуш якось уже їздив королівським потягом, коли повертався з війни. Але тоді від утоми він нічого не помічав довкола. Тепер інша справа: їхали для розваги, і можна було ні про що не думати. Правду кажучи, це був заслужений відпочинок після важких військових походів і не менш важкої боротьби з міністрами. Матіуш зі сміхом розповідав своїм супутникам, як ховали їх із Фелеком солдати під шинелями від поручика — теперішнього його вчителя. Згадував солдатську юшку, докучливих бліх і те, як, стоячи на даху хліва, він зустрівся поглядом із військовим міністром, який їхав ось цим самим потягом. — Тут ми цілий день простояли! А з цієї станції нас відправили назад! — раз по раз вигукував Матіуш. Королівський потяг складався з шести вагонів. Один вагон спальний, тут кожен мав окреме купе з м’якою полицею-ліжком, умивальником, столиком і відкидним стільчиком. У другому вагоні розміщався ресторан. Посередині стояв стіл, довкола стільці, на підлозі лежав пухкий килим, і всюди квіти, квіти… У третьому — бібліотека; там, окрім книг, були й улюблені королівські іграшки. У четвертому — кухня. У п’ятому їхали королівські слуги: кухар і лакеї. У шостому везли королівський багаж. Діти по черзі висовувалися у віконце, сміялися, розмовляли. Усе їх забавляло й радувало. На великих станціях паровоз зупинявся, щоб набрати води. Вагони плавно котилися рейками — ні поштовхів, ні стуку! Увечері у звичайний час діти лягли спати, а прокинулися вже за кордоном. Ледве встиг Матіуш одягнутися і вмитися, як з’явився посланець іноземного короля. Виявляється, він сів до потягу вночі на кордоні й тепер, як належало за тутешніми звичаями, супроводжуватиме гостей до самої столиці. — Коли поїзд прибуває в столицю вашого короля? — Рівно через дві години. Хоча Матіуш знав кілька іноземних мов, було приємно чути з вуст королівського посланця рідну мову. Прийом, наданий Матіушу, не піддається опису. Не як завойовник міст і неприступних фортець, а як завойовник сердець в’їжджав він до столиці чужої країни. Сивоволосий король зі своїми дорослими дітьми й онуками зустрічав його на вокзалі. А потопаючий у зелені і квітах вокзал нагадував прекрасний сад. На пероні гірлянди квітів спліталися в напис: «Ласкаво просимо, юний друже!» У чотирьох довгих вітальних промовах Матіуша називали добрим, мудрим і відважним. Йому бажали здоров’я й довгих років царювання. На срібній таці піднесли хліб-сіль, на шию наділи вищий орден держави — орден Лева з величезним діамантом. Старий король по-батьківськи поцілував його, і в Матіуша сльози навернулися на очі: він пригадав свого батька. Грав оркестр, розвіювалися прапори, через вулиці були перекинуті тріумфальні арки, а з балконів звисали килими і прапори. Матіуша на руках внесли до автомобіля. На всьому шляху його гучно вітали величезні натовпи, немов люди з’їхалися сюди зі всього світу. На честь приїзду Матіуша школярів на три дні звільнили від занять, і вони з радістю висипали на вулиці. Ніколи Матіуша не вітали так радісно навіть у власній столиці. На майдані перед палацом товпився народ, вимагаючи, аби юний король щось сказав. Уже вечоріло, коли Матіуш вийшов на балкон. — Я ваш друг! — крикнув він. У відповідь прогриміли гарматні залпи, спалахнули феєрверки й бенгальські вогні. У небі розсипалися червоні, блакитні, зелені зірки. Красиво, як у казці! І завертілося колесо розваг: бали, театри, удень прогулянка в гори, відвідини старовинних замків, що загубилися в лісах, полювання, військові паради, а ввечері знову урочисті обіди, театри — і так без кінця. Онуки й онучки короля з радістю віддавали Матіушу найкращі іграшки. Йому подарували двох красенів коней, маленьку срібну гармату й чарівний ліхтар із картинками невимовної краси. Але найцікавіше було попереду. Одного прекрасного дня королівський двір вирушив на автомобілях до моря. І Матіуш побачив справжній морський бій. І вперше в житті плив на флагманському кораблі, який називався його іменем. Десять днів пролетіли непомітно. Матіуш із задоволенням погостював би тут довше, та час було їхати до того короля, якого він відпустив із полону. Цей король був дещо бідніший, тому зустрічали Матіуша з меншою розкішшю, але не з меншою сердечністю. Зате серед гостей тут були жителі Азії, Африки, Австралії. Матіуш уперше побачив китайців із кісками, негрів, у яких в носі і вухах були прикраси з черепашок і слонової кістки. Матіуш подружився з ними. І вождь одного племені подарував йому чотирьох папуг, які говорили. Другий вождь подарував крокодила й боа у величезному тераріумі. Третій — двох смішних дресированих мавпочок; вони так смішно корчили гримаси, що не можна було без сміху дивитися на них. Побував Матіуш і в звіринці, який славився на весь світ. Кого там тільки не було! Від найбільших до найменших мешканців суші й моря. Пінгвіни — птахи, схожі на людей. Білі ведмеді. Зубри. Величезні індійські слони. Леви. Тигри. Вовки. Лисиці. А скільки риб і різноперої птиці! Одних лише мавп близько п’ятдесяти видів! — Це дарунки моїх африканських друзів, — сказав король. І Матіуш подумав: добре б запросити їх до себе і влаштувати такий самий чудовий звіринець. «Якщо звірі сподобалися мені, то сподобаються всім дітям», — вирішив Матіуш. Жаль від’їжджати, та нічого не вдієш, пора! Цікаво, що покаже Матіушу третій король? Здається, це в нього в столиці височенний будинок, про який говорив Фелек.  

XVIII

 

у третього, наймолодшого короля, було сумне обличчя. Він прийняв Матіуша привітно й лагідно, але дуже скромно. Це здивувало Матіуша й навіть трохи образило. «Скупий, мабуть», — неприязно подумав він. Ще більше здивувався Матіуш, коли побачив королівський палац, який нічим не відрізнявся від сусідніх будинків. І остаточно роззявив рота, помітивши в одного лакея брудні рукавички і — дірку на королівській скатертині, щоправда, майстерно заштопану шовковими нитками; але дірка є дірка, яка б маленька вона не була, і жодні шовкові нитки тут не допоможуть.



Але яке ж було здивування Матіуша, коли він потрапив до скарбниці цього скупердяя. Гори золота, срібла й коштовних каменів переливалися й сяяли так, що очам боляче. — Який ви багач! — мимоволі вирвалося в Матіуша. — Ну що ви! Якщо ці скарби розділити порівну між усіма жителями моєї країни, кожному дістанеться по маленькій монеті. Він сказав це так просто і щиро, що Матіуш перейнявся до нього симпатією. Й образи як не бувало! Вечорами, коли вони не ходили в театр, король грав на скрипці. Від його гри ставало сумно-сумно і з грудей мимоволі виривалося зітхання. «Які різні бувають королі», — дивувався про себе Матіуш. — У вашій столиці, здається, є дуже високий будинок? — запитав одного дня Матіуш. — Так, парламент. Я думав, вам це буде не цікаво. Адже у вас народ не бере участь в управлінні державою. — Ні, що ви! Мені б дуже хотілося побачити цей… цей парламент. Що це за штука, Матіуш так і не зрозумів. «Дивно, я стільки чув розповідей про подвиги королів, що жили сто, двісті, тисячу років тому, а про те, як живуть і що роблять теперішні королі, мені ніколи ні слова не говорили. Може, знай я їх раніше, і до війни не дійшло б». Король знову заграв на скрипці. — Чому ви граєте так сумно? — запитав Матіуш. — Життя сумне, мій друже, особливо в королів. — У королів?! — здивувався Матіуш. — А ось королі, ваші сусіди, дуже веселі. — Це вони лише при гостях прикидаються веселими й безтурботними. Такий звичай. А насправді їм теж сумно: адже вони програли війну! — Отож, і ви сумуєте саме тому? — Ні. Мене це навіть радує. — Радує? — здивувався Матіуш. — Так. Я був проти війни. — Чому ж ви тоді воювали? — Іншого виходу не було. «От дивак, не хоче воювати й воює. І ще радий, що програв війну. Таких диваків я ще не зустрічав». — Перемога — небезпечна річ, — немов про себе промовив король. — Переможці часто забувають про свій обов’язок. — Про який обов’язок? — дивуючись, перепитав Матіуш. — Про королівський. Король зобов’язаний піклуватися про добробут свого народу. Корону носити — справа нехитра. А ось як зробити людей щасливими? Існують реформи… — ніби роздумував уголос Сумний король. «Цікаво», — подумав Матіуш. — Але реформи — річ непроста, дуже непроста. З-під смичка полилися такі тужливі звуки, немов сталося непоправне нещастя. Тієї ночі Матіуш довго не міг заснути. Він крутився з боку на бік, а у вухах чувся тужливий плач скрипки. «Треба обов’язково з ним поговорити, порадитися. Здається, він хороша людина. А то мене називають Реформатором, а що таке реформи, не знаю. За його словами, це річ дуже непроста». Але ці думки витіснили інші: «А раптом він лише прикидається добрим? А насправді вони змовилися й доручили йому обдурити мене, втертися в довіру і змусити підписати якийсь папір? Дивно, чому королі ані словом не обмовилися про позику «і взагалі ні про що серйозне не заводили мову. Зазвичай, коли вони збираються, то говорять про політику та інші важливі речі. А тут ні слова. Чи вони вважають мене надто молодим? Тоді чому Сумний король розмовляє зі мною, як із дорослим?» Матіушу подобався Сумний король, але він йому не довіряв. Життя з ранніх років учить королів підозрілості. Аби швидше заснути, Матіуш потихеньку почав наспівувати найсумнішу пісеньку, яку тільки знав. Раптом у сусідній кімнаті почулися кроки. «Може, мене хочуть убити? — промайнуло в нього в голові. — В історії скільки разів так бувало: заманять короля в пастку і зрадницьки вбивають». Напевно, виною тому безсоння й сумна пісенька, що у нього зародилися такі жахливі підозри. Матіуш клацнув вимикачем і поліз під подушку за револьвером. — Не спиш, Матіуше? — запитав, входячи до кімнати, Сумний король. — Так, щось не спиться. — Значить, маленьким королям теж не дають спокою невеселі думки? — Сумний король сумно посміхнувся й сів на край ліжка. Він сидів і мовчки дивився на Матіуша. І Матіуш пригадав, що ось так само дивився на нього батько. Тоді це йому не подобалося, а тепер від лагідного погляду ставало тепліше на душі. — Я бачив, як ти здивувався, почувши, що я не хотів із тобою воювати, а все-таки воював. Тобі все ще здається, ніби королі роблять, що хочуть. — Ні, я знаю, ми часто повинні чинити так, як велить закон і етикет. — Ну так, спочатку ухвалимо поганий закон, а потім хочемо чи ні — виконуємо його. — А хіба хороші закони не можна ухвалювати? — Можна й навіть потрібно! Ти, Матіуше, ще дуже молодий, вчися і вводь у своїй країні закони справедливі, мудрі. Сумний король поклав маленьку руку Матіуша на свою велику долоню й довго дивився на неї, ніби порівнював. Потім ніжно погладив її й поцілував хлопчика в лоб. Матіуш зніяковів, а король, знизивши голос, квапливо заговорив: — Ось послухай. Мій дід звільнив народ, але злі люди вбили його, і народ, як і раніше, став безправний. Батько спорудив величезний пам’ятник Свободи. Завтра ти його побачиш. Красивий пам’ятник, але яка від нього користь, якщо на світі, як і раніше, ідуть війни, як і раніше, є бідні й нещасні. Я побудував парламент. І все одно нічого не змінилося. А знаєш, Матіуше, — сказав він таким тоном, ніби пригадав щось дуже важливе, — може, помилка наша полягала в тому, що ми видавали закони для дорослих. Спробуй почати з дітей. Може, тоді щось вийде. Ну, спи, любий хлопчику! Ти приїхав розважатися, а я морочу тобі ночами голову всякою нісенітницею. Добраніч!.. Наступного дня Матіуш спробував продовжити нічну розмову, але Сумний король всіляко уникав цього. Зате він детально пояснив Матіушу, що таке парламент. Парламент розміщався у великій красивій будівлі, усередині вона нагадувала чи то храм, чи то театр. На підвищенні за столом розмістилися якісь важливі пани, як у Матіуша в палаці під час засідань. Але тут у залі стояло ще багато-багато крісел, на яких сиділи чоловіки. Вони виходили на трибуну й виголошували довгі промови. З боків були ложі, а в ложах — міністри. Збоку за великим столом примостилися кореспонденти, які писали в газети про те, що чули й бачили в парламенті. Гальорка була заповнена народом. Коли Матіуш із Сумним королем увійшли до зали, оратор звинувачував у чомусь міністрів. — Ми цього не потерпимо! — нестямно кричав він і тряс кулаками. — Або ви слухатиметеся, або ми проженемо вас у шию! Нам потрібні розумні міністри! Наступний оратор говорив прямо протилежне: міністри дуже розумні, й інших нам не треба. Почалася суперечка, шум, гам. Хтось волав: «Геть міністрів!» Інший кричав: «Ганьба!» А коли Матіуш виходив із зали, почувся крик: «Геть короля!» — Чому вони сваряться? — Їм погано живеться. — А що буде, якщо вони проженуть міністрів? — Виберуть інших. — Ну, а той, хто кричав «Геть короля!», він що, божевільний? — Ні, просто він проти короля. — А короля можуть повалити? — Звичайно. — А потім? — Виберуть нового.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка