Януш Корчак король матіуш перший



Сторінка4/23
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.9 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23
    Навігація по даній сторінці:
  • XIII

X

 

цей час Матіуш засвоїв ще одну важливу істину. Солдати не можуть вічно сидіти в окопах, інакше війна ніколи не скінчиться. Поки на фронті було затишшя, у столиці кипіла робота: у головному штабі розробляли план наступу. План полягав у наступному: зібрати всі сили в кулак, раптово вдарити по ворогові і прорвати лінію фронту. Противникові мимоволі доведеться відступити, тому що в прорив підуть війська, зайдуть із тилу і почнеться бій не на життя, а на смерть. Поручику присвоїли взимку звання капітана. Матіуша нагородили медаллю. Як він зрадів! їхній загін двічі відзначали в наказі по армії за відмінне виконання бойових завдань. Якось до них в окопи прибув поважний генерал і зачитав наказ:  



— «Від імені його величності короля Матіуша Першого оголошую роті подяку за знищення ворожого порохового складу і за відвагу, проявлену в боях за батьківщину. Покладаю на роту почесне й таємне завдання: з настанням тепла прорвати лінію фронту».  

Це була велика честь. Почалися таємні приготування. Підвезли снаряди, гармати. За передовою напоготові стояла кіннота. Солдати поглядають на сонечко. Чекають і не діждуться теплих днів. Так і рвуться в бій! Капітан придумав таку хитрість: аби ввести в оману ворога, ніби в них мало сил, послати в атаку спочатку лише половину роти. Хай постріляють для годиться й повертаються в окопи. А наступного дня виступить вся рота й розіб’є легковірного противника. Сказано — зроблено. Півроти пішло в атаку. Перед атакою капітан наказав артилеристам відкрити вогонь по дротяних загорожах, аби прорвати їх і відкрити дорогу піхоті. — Уперед! — скомандував капітан. До чого ж добре вирватися із затхлих, сирих окопів, мчатися щодуху і кричати: «Ура! Уперед!» Вороги побачили — прямо на них із рушницями наперевіс біжать солдати, і так злякалися, що навіть не стріляли. Наші вже добігли до розірваного снарядами колючого дроту, але тут почулася команда відступати. Матіуш із кількома солдатами забіг дуже далеко, не почув команди й потрапив у полон. — Ага, здрейфили! Бігли, як очманілі, кричали, ніби невідомо скільки їх, а нас побачили — давай бог ноги! — у помсту за свою розгубленість і страх знущалися з полонених ворожі солдати. Знову йшов Матіуш у штаб, тільки не перевдягнутий, як минулого разу, а в шинелі. Тепер він був військовополонений. — Ага, попався, голубчику! — упізнавши його, злісно вигукнув офіцер. — Це через тебе висадили взимку наш пороховий склад! Тепер ти так легко не відбудешся. Солдатів відвести в табір для військовополонених, а хлопчисько, як шпигун, буде повішений. — Я солдат! — запротестував Матіуш. — Ви маєте право мене розстріляти, але не вішати! — Бач, який розумник знайшовся! То він Томек, то солдат. Ні, голубчику, тепер ми тебе повісимо як зрадника. — Права не маєте! — наполягав на своєму Матіуш. — Тоді я теж був солдатом. Перейшов фронт за завданням командира й навмисне сів перед зруйнованою хатиною. — Ну, досить базікати! Відвести його під посиленою охороною у в’язницю. Військовий суд завтра розбереться. Якщо ти і справді був солдатом, може, пощастить тобі — отримаєш кулю в лоба, хоча я тебе повісив би. Наступного дня відбувся суд. — Я звинувачую цього хлопчика в тому, — сказав на суді офіцер, — що він взимку вистежив, де знаходиться наш пороховий склад, і доніс ворогові. Ворожа артилерія дванадцять разів промазала, на тринадцятий влучила в ціль, і склад злетів у повітря. — Чи визнаєш ти себе винним? — запитав сивий генерал-судця. — Ні! Усе було не так. Цей офіцер сам показав мені пороховий склад і велів дізнатися, де в нас зберігаються порох і снаряди, і доповісти йому. І як винагороду, дав мені плитку шоколаду. Чи я неправду кажу? Офіцер почервонів. Місцезнаходження порохових складів — військова таємниця, і він нікому не мав права виказувати її. — Мене послали в розвідку, а ваш офіцер хотів зробити з мене шпигуна. — Та я не думав… Не знав… Не передбачав… Не здогадався… — виправдовувався, затинаючись від хвилювання, офіцер. — Сором і ганьба! — перервав його старий генерал. — Вас обвів навколо пальця маленький хлопчик. Ви вчинили погано й понесете за це заслужене покарання. Але хлопчик теж винен, і ми не можемо його виправдати. Надаю слово адвокатові. — Панове судді! — почав свою промову захисник. — Підсудний, який називає себе то Вирвидубом, то Томеком на прізвище Пальчик, не винен. Як солдат, він зобов’язаний був підкоритися наказу командира. Його послали в розвідку, і він пішов. Його, як і інших, треба відправити до табору для військовополонених — така моя думка. Генерал зрадів у душі: йому було жаль хлопчика. Та він не подав виду: військовим не личить виявляти доброту і співчуття до ворожих солдатів. Він схилився над книгою, де були записані всі військові закони, і почав шукати наказ про військових шпигунів. — Ага, ось він, знайшов, — сказав нарешті суддя. — «Цивільні особи, які передають ворогові відомості за грошову винагороду, підлягають повішанню, а військові шпигуни — розстрілу. У випадку, якщо адвокат не згоден із рішенням суду, справа передається у вищу інстанцію й виконання вироку відкладається». — Я з рішенням суду не згоден, — заявив адвокат, — і вимагаю передачі справи у вищу інстанцію. Генерал та інші судді погодилися. Матіуша знову відвели до в’язниці. В’язницею називалася звичайна селянська хатина. Великих кам’яних будинків із ґратами на вікнах на фронті немає. Така «розкіш» буває лише в містах. Під вікнами й перед дверима хати-в’язниці поставили по двоє вартових із рушницями й пістолетами. Роздумує Матіуш про свою долю, але духом не падає, не втрачає надії: «Хотіли мене повісити — і не повісили. Може, і куля обмине. Стільки їх над моєю головою пролітало, а я — живий». Він з апетитом повечеряв. Їжа була дуже смачна. За існуючим звичаєм, засуджених до смерті належало годувати ситно і смачно. А Матіуша вважали приреченим. Сидить Матіуш біля віконця й дивиться, як у піднебессі кружляють аероплани. «Наші чи ворожі?» Не встиг він додумати до кінця, як поряд із в’язницею розірвалися одночасно три бомби. Що було потім, Матіуш не пам’ятав. Бомби посипалися градом. Одна влучила в хату-в’язницю, і все перекинулося догори дном. Почулися крики, стогони, гуркіт. Матіуш відчув, як його взяли на руки, але він не міг підняти голови. У вухах стояв нескінченний шум. Опритомнів він на широкому ліжку в розкішно обставленій кімнаті.  

XI

 

к ви почуваєтеся, ваша королівська величносте? — витягнувшись струнко, запитав той самий старий генерал, який узимку вручав йому медаль. — Я — Томек Пальчик, Вирвидуб, рядовий солдат, пане генерал! — закричав Матіуш, схоплюючись із ліжка. — Зараз ми це перевіримо, — засміявся генерал. — Гей, покликати сюди Фелека! Увійшов Фелек у формі пілота. — Скажи-но, Фелеку, хто це? — Його величність король Матіуш Перший. Опиратися далі не мало сенсу. Для підняття духу солдатів і всього народу необхідно було повідомити, що король Матіуш живий і перебуває на фронті. — Чи у змозі ваша величність взяти участь у військовій раді? — Так.  

На військовій раді Матіуш дізнався про таке: містом в автомобілі возили фарфорову ляльку. А під час аудієнції канцлер садовив ляльку на трон, непомітно смикав за мотузочок, і лялька кивала головою та віддавала честь. В автомобіль ляльку вносили на руках. Король Матіуш, повідомляли в газетах, дав обітницю не ступати ногою на землю доти, доки останній ворог не буде вигнаний за межі країни. Прийом удався: люди повірили. Хоча здавалося трохи дивним, чому Матіуш і на троні, і в автомобілі завжди сидить в одній і тій самій позі, ніколи не посміхнеться, слова не вимовить, лише головою киває та честь віддає. І ось містом поповзли зловісні чутки. Звістка про таємниче зникнення Матіуша просочилася крізь товсті стіни палацу. У ворожому стані теж дещо знали з донесень шпигунів, але особливого значення цьому до певного часу не надавали. Була зима, а взимку на фронті, як правило, затишшя. Та коли стало відомо, що війська Матіуша готуються до наступу, вороги забили на сполох, заметушилися і врешті-решт вивідали таємницю. І ось напередодні наступу за великі гроші підкупили якогось шибеника, він метнув камінець і вцілив прямо в ляльку-короля. Голова у фарфорової ляльки розбилася, і лише рука продовжувала вітально підніматися. Столиця була в сум’ятті: одні впали у відчай, інші обурювалися, що їх так безсоромно обдурили, треті просто сміялися. Наступного дня після вилазки, унаслідок якої Матіуш потрапив у полон, над окопами показалися ворожі аероплани, але вони скидали не бомби, а листівки:  

Солдати! Міністри й генерали! Вас обманюють. Короля Матіуша немає. На троні з перших днів війни сидить фарфорова лялька. Тепер, коли її розбили, ви можете самі переконатися в цьому! Кидайте зброю! Розходьтеся по домівках!  



З величезним трудом умовили солдатів трохи зачекати. Але ні про який наступ не могло й мови бути. Тоді Фелек, нічого не приховуючи, розповів усе, як є. Генерали зраділи, зателефонували капітанові й наказали негайно доправити Матіуша в штаб. Уявіть їхню розгубленість і жах, коли вони дізналися, що Матіуш у полоні! Як бути? Якщо сказати обуреним солдатам, що король Матіуш у полоні, вони не повірять. Раз обдурені, вони більше нічому не віритимуть. На надзвичайній військовій раді постановили атакувати ворога з повітря і в метушні викрасти Матіуша. Аероплани розділили на чотири ескадрильї: одна отримала завдання бомбардувати табір для військовополонених, інша — в’язницю, третя — пороховий склад, четверта — штаб. Так і вчинили. Скинули бомби на будівлю, де розміщувався штаб. Офіцери в паніці розбіглися, і нікому було командувати. Бомбили й місце, де, за припущенням, знаходився пороховий склад, але цього разу вийшла помилка: порохового складу там не виявилося. Загін піхоти під прикриттям авіації увірвався в табір для військовополонених, але, як відомо, Матіуша там не було. Нарешті ледве розшукали його у в’язниці, непритомного, і доправили до своїх. — Завдання виконано відмінно! Скільки ми втратили аеропланів? — Вилетіло тридцять чотири, повернулося п’ятнадцять. — Скільки часу продовжувалася операція? — Сорок хвилин із моменту вильоту до посадки на свої бази. — Блискуче, — сказав Матіуш. — Отже, завтра генеральна битва. Офіцери були у захваті: «Оце здорово! Солдати дізнаються, що король Матіуш живий, він бився пліч-о-пліч із ними як рядовий солдат, а завтра він поведе їх в атаку. За такого короля солдати битимуться, як леви». Застрекотав телеграф, затріщав телефон: на фронт і в столицю передавали термінові повідомлення. Уночі вийшли екстрені випуски всіх газет. У газетах жирним шрифтом були надруковані дві відозви: до народу і до солдатів. Обурений натовп зібрався перед особняком державного канцлера. Лунали крики, свист, лайка, улюлюкання. Перелякані міністри, як ворони, злетілися в ту ніч у палац. Щоб там не було, треба викручуватися й рятувати свої шкури! Й у зверненні до народу вони написали: «Це було продиктовано інтересами держави». Небувалий ентузіазм охопив війська. Солдати рвалися в бій. З нетерпінням чекали вони настання ранку й безперервно запитували, котра година. Удосвіта почалася атака. Проти Матіуша воювали три королі. Одного відразу розбили в пух і прах й узяли в полон. Іншого пошарпали так, що раніше, ніж через місяців три, йому не отямитись: у нього захопили майже всі гармати, і половина солдатів потрапили в полон. Лишився третій король. Його війська стояли в резерві. Коли битва завершилася, зібралася військова рада. На раду екстреним поїздом прибув зі столиці військовий міністр. Треба було вирішити питання: переслідувати ворога чи ні? — Переслідувати! — категорично заявив головнокомандувач. — Якщо з двома впоралися, то одного й поготів здолаємо. — Я не згоден! — заперечив військовий міністр. Почалися дебати. Усі чекали, що скаже Матіуш. Слів немає, Матіушу дуже хотілося переслідувати ворогів, які збиралися його повісити. І потім, переслідувати — це означає, на конях, а Матіуш за всю війну жодного разу не їздив верхи. Скільки чудових історій чув він про те, як королі билися й перемагали верхи на конях. А він лише на животі повзав та сидів, скорчившись, в окопах… Хоча б разок погарцювати на коні! Але Матіуш пригадав, як на самому початку війни вони зайшли дуже далеко на територію ворога й ледве через це не програли війну. Пригадав, що солдати не поважали головнокомандувача, називали його недотепою. Пригадав й обіцянку, яку на прощальній аудієнції дав чужоземним послам: перемогти, але умови миру продиктувати легкі. Матіуш довго мовчав, і всі мовчки чекали. — Де полонений король? — запитав він нарешті. — Тут недалеко. — Привести його сюди. Увели полоненого короля в кайданах. — Зняти кайдани! — наказав Матіуш. Королівський наказ негайно виконали. Кремезні вартові впритул присунулися до полоненого, щоб він не втік. — Переможений королю! — сказав Матіуш. — Я по собі знаю, яка важка неволя. Тому я дарую тобі свободу. Забирай залишки свого війська і йди з моєї країни. Переможеного короля відвезли на автомобілі до кордону, а далі він пішки потопав геть.  

XII

 

аступного дня Матіуш отримав ноту, підписану трьома королями:  



Королю Матіуше! Ти мужній, мудрий і благородний правитель. Забудьмо ворожнечу і живімо в мирі. Ми залишаємо твою країну й вирушаємо додому. Чи згоден ти миритися?  

Матіуш, звичайно, був згоден. Солдати тріумфували. Тріумфували їхні дружини, матері й діти. Дехто, щоправда, не відчував радості; це були шахраї, для яких війна — засіб збагатитися. Але таких було небагато. На всіх станціях дорогою в столицю Матіуша зустрічали з тріумфом. На знайомому полустанку він велів зупинити потяг і вирушив відвідати добру стрілочницю. — Прийшов до вас каву пити, — усміхаючись, сказав Матіуш. Добра стрілочниця не знала, куди посадити дорогого гостя. — Яка честь, яка честь… — бурмотіла вона, і з очей у неї котилися сльози. У столиці короля біля вокзалу чекав автомобіль. Але Матіуш зажадав білого коня. Церемоніймейстер схопився за голову, хоча в глибині душі схвалив Матіуша: «Молодець! Королеві належить повертатися з війни на коні, а не на гумових шинах». Матіуш повільно їхав верхи вулицею, а з усіх вікон дивилися люди, й особливо багато було всюди дітей. Вони кидали під копита коневі квіти й голосно кричали: — Хай живе король Матіуш! Хай живе король Матіуш! Ура, ура!.. Матіуш прагнув сидіти прямо в сідлі, але сили покидали його. Атака, полон, звільнення, військова рада, битва, тріумфальне повернення в столицю — усе це стомило його. У голові гуло, перед очима пливли вогняні кола. А тут ще якийсь роззява підкинув угору шапку, та так вправно, що вона попала прямо в морду коневі. Полохливий норовистий кінь із королівської стайні шарахнувся вбік, і Матіуш, не втримавшись у сідлі, впав на бруківку. Його негайно ж підхопили на руки, поклали в карету й галопом помчали в палац. Матіуш не розбився, не знепритомнів, лише занурився в глибокий сон. Він спав, спав, спав до вечора, з вечора до ранку, з ранку до обіду. — Жерти давайте, сто тисяч чортів! — гаркнув він, ледь продерши очі. Лакеї побіліли від страху. За хвилину на ліжку, біля ліжка й під ліжком стояло сто блюд із різними ласощами. — Негайно прибрати ці заморські делікатеси! — крикнув Матіуш. — Подати сюди тушковану капусту з ковбасою й пиво! Біда! Катастрофа! Нещастя! У королівському буфеті — ні шматочка ковбаси. Дякувати, виручив сержант палацової варти. — Зачекайте ви в мене, мамині синочки, слинтяї, нероби, пестуни, мимри, білоручки, розтяпи, ось я візьмуся за вас! — посипалися, як із рогу достатку, солдатські слівця. Матіуш наминав ковбасу так, що за вухами лящало, і сміявся про себе: «Нічого, будуть принаймні знати, що з війни повернувся справжній король, якого треба слухатися!» Він передчував: після перемоги на війні його чекають не менш серйозні битви з панами міністрами. Ще на фронті до нього дійшли чутки, що міністра фінансів розриває від люті: «Гарний переможець! А контрибуція де? Споконвіку ведеться: хто програв війну, той платить контрибуцію. Бач, який благородний! Ну і хай сам господарює, коли казна порожня. Поглянемо, чим заплатить він фабрикантам за гармати, чоботарям — за чоботи, за овес, горох, крупу — постачальникам. Поки йшла війна, вони терпляче чекали, а тепер вимагають плати. А де взяти грошей, якщо в казні ні копійки!» У нестямі був і міністр закордонних справ: «Де це бачено — укласти мир без міністра закордонних справ! Я що — порожнє місце? Навіть чиновники з мене сміються!» А до міністра торгівлі пристав, як із ножем до горла, фабрикант іграшок: «Плати за фарфорову ляльку — й годі!» У канцлера було нечисте сумління. Обер-поліцмейстер боявся, як би не дізналися про його безглузді спроби знайти короля. Матіуш дещо знав, про дещо здогадувався й вирішив навести лад: «Досить, напанувалися! Нехай підкоряються або забираються геть!» Ні, тепер він не проситиме канцлера залишитися на своєму посту, якщо той прикинеться хворим. Король облизав жирні губи, сплюнув на килим і наказав вилити на себе відро холодної води. — Оце я розумію, — справжній солдатський душ! — задоволено сказав він, одягнув на голову корону і пішов в аудієнц-залу. Там він застав лише одного військового міністра. — А інші де? — Ваша милість, вони не знали, що ви захочете засідати. — Може, вони гадають, що я, як до війни, засяду за уроки з гувернером? А вони робитимуть, що їм заманеться? Не бачити їм цього, бісові душі, як своїх вух! Аби рівно о другій годині всі були у зборі. Така моя королівська воля. Коли міністри зберуться, наказую вам викликати в палац гвардійців. Офіцерові стояти біля дверей і чекати сигналу: коли я плесну в долоні, нехай входить із гвардійцями в зал. Скажу вам прямо, пане військовий міністре: якщо вони захочуть, щоб усе залишилося, як було до війни, я велю їх заарештувати, сто тисяч чортів і бочка пороху їм у зуби! Тільки це таємниця. — Слухаю, ваша королівська величносте! — Військовий міністр витягнув руки по швах і клацнув каблуками. Матіуш зняв із голови корону й побіг у королівський парк. «Як давно я тут не був!» — подумав він і, пригадавши Фелека, свиснув. У відповідь почулося: «Ку-ку! Ку-ку!» — Іди сюди, Фелеку, не бійся! Тепер я справжній король і не зобов’язаний ні перед ким звітувати. — А що батько скаже? — Батькові скажеш, що ти королівський фаворит, і він тебе пальцем не посміє чіпати! — Якби, ваша величність зволили видати мені охоронну грамоту. — Із задоволенням. Підемо до мене в кабінет. Запрошувати Фелека двічі не довелося. — Пане статс-секретар, прошу видати указ: із сьогоднішнього дня Фелек призначається моїм фаворитом. — Ваша величносте, наважуся доповісти, такої посади при дворі ніколи не було. — А тепер буде! Така моя королівська воля! — Зводите, ваша величносте, почекати до засідання міністрів. Затримка дріб’язкова, зате всі формальності будуть дотримані. Матіуш уже ладен був погодитися, але Фелек смикнув його за рукав. — Я вимагаю, щоб папір був написаний негайно! — розлютився король. Секретар почухав за вухом і написав два папери. В одному говорилося:  

Я, король Матіуш Перший, категорично вимагаю, щоб негайно був написаний і скріплений королівською печаткою наказ про призначення Фелека придворним фаворитом. У разі невиконання винуватцю загрожує сувора кара. Ставлю до відома про це секретаря і власноручним підписом засвідчую.  



Секретар пояснив Матіушу, що інакше він не наважився б написати другий наказ — про призначення Фелека придворним фаворитом. Матіуш зробив так, як просив статс-секретар, і Фелек став королівським фаворитом. Матіуш показав Фелеку свої іграшки, книги. Вони розмовляли, згадували війну, потім разом пообідали, а після обіду побігли в парк. Фелек покликав своїх товаришів, і вони весело провели час до початку засідання міністрів. — Мені пора, — сумно сказав Матіуш. — Будь я королем, ні за що не слухав би нікого. — Ти, Фелеку, не розумієш: ми, королі, не завжди робимо те, що нам хочеться. Фелек знизав плечима, виказуючи цим свою незгоду, і неохоче побрів додому. Хоча в кишені в нього лежав наказ, підписаний самим королем, він відчував, що удома зустріне його суворий погляд батька і знайомий окрик: «А йди-но сюди, шибенику! Ти де пропадав?» Що чекає на нього зазвичай за цим підступним запитанням, Фелек добре знав. «Але сьогодні — інша справа», — утішив він себе.  

XIII



 

асідання почалося. Міністри скаржилися і ремствували. «Казна порожня», — нарікав міністр фінансів. «Купці під час війни розорились і тепер не платять податків», — доповідав міністр торгівлі. «Вагони після перевезення вантажів на фронт стали непридатними, потрібен ремонт, а грошей немає», — доповідав міністр залізниць. «Поки батьки були на війні, хлопчики зовсім розледачіли, і вчителі вимагають, аби їм підвищили платню й засклили вибиті шибки», — заявив міністр освіти. «Поля не засіяні». «Товарів мало»… І так цілу годину — скарги, нарікання. Канцлер випив стакан води. Це означало, що він збирається виголосити довгу промову. Матіуш страшенно не любив, коли канцлер пив воду. — Панове, наше сьогоднішнє засідання ні на що не схоже! Люди нетямущі можуть подумати, ніби тут зібралися переможені. Адже ми перемогли! Досі було так: переможені платили переможцям контрибуцію. І це досить справедливо, тому що війну виграє той, хто не скупився на гармати, порох, провізію для солдатів. Ми не шкодували грошей і отримали перемогу. Наш відважний король Матіуш міг сам переконатися, що солдати на фронті ні в чому не терпіли нужди. То чому ж, питається, ми повинні терпіти нужду в грошах? Вони перші напали на нас, але ми проявили великодушність і вибачили їм. Безперечно, це дуже шляхетно з нашого боку. Але навіщо ж відмовлятися від контрибуції, тобто від відшкодування військових витрат? Від того, що належить нам по праву? Відважний король Матіуш в пориві великодушності помилував ворогів — це воістину гідний і мудрий вчинок. Проте відмова від контрибуції створила в країні виключно важке фінансове становище. Звичайно, справа ця виправна, недаремно ми прочитали стільки розумних книг, у нас за плечима колосальний досвід, і якщо його величність король Матіуш зболить поставитися до нас із колишньою довірою, якщо він, як до війни, прислухатиметься до наших рад… — Пане канцлер, кінчайте цю балаканину. Мене не проведеш, тут справа не в порадах — просто ви, як і раніше, хочете управляти країною, і щоб я був пішаком у ваших руках. Так ось, я рішуче заявляю — «ні»! Сто тисяч чортів і бочка пороху вам у горлянку, цей номер не пройде! — Але, ваша величносте… — Досить! Я не погоджуюсь — і все! Така моя королівська воля! — Прошу слова! — сказав міністр юстиції. — Тільки дуже коротко. — У законодавчому кодексі: том 814, частина XII, параграф 777555, сторінка 5, 14 рядок, читаємо: «Якщо спадкоємець престолу не досяг двадцяти років»… — Пане міністр, мене це не цікавить. — Зрозуміло. Ваша величність хоче порушити закон. Будь ласка, наше законодавство передбачає і це: параграф 105, 486… — Пане міністр, повторюю: мене це не цікавить. — Будь ласка, є в нас і такий закон: «Якщо король нехтує законами»… — Зараз же припиніть, холера вас візьми! — Про холеру теж є закон. «У разі епідемії…» Утративши терпіння Матіуш плеснув у долоні, і до залу увійшли гвардійці. — Відвести їх до в’язниці! — наказав Матіуш. — Про це також ось гласить закон! — зраділо закричав міністр. — Це називається військовою диктатурою… А це вже беззаконня! — заволав він, отримавши прикладом у бік. Білі, як крейда, міністри гуртом пройшли у в’язницю. Військовий міністр залишився на волі. Він низько вклонився королеві й віддалився. Настала мертва тиша. Матіуш наодинці прогулювався залою, заклавши руки за спину, і щоразу, проходячи повз дзеркало, думав: «Я трохи схожий на Наполеона». Та що ж усе-таки робити? На столі — купа паперів. Підписувати чи не підписувати? Чому на одних написано: «Дозволяю», на інших: «Не дозволяю», на третіх: «Відкласти»? Може, він дарма заарештував усіх міністрів? А може, цього взагалі не слід було робити? Звичайно, він дав маху з цією контрибуцією. Поквапився. Треба було порадитися з міністром фінансів. Але звідки йому було знати, що існує якась контрибуція? Дійсно, міркуючи розсудливо, чого ради переможці повинні розплачуватися за руйнування з власної кишені? Адже не вони перші почали. Може, написати королям листи? Адже їх троє, значить, їм легше відшкодувати військові збитки, аніж йому. А як пишуться такі листи? Міністр юстиції сказав: «Том 814». Скільки ж усього цих томів? А він прочитав усього лише дві збірки казок і життєпис Наполеона. Бідний король зовсім зажурився, але тут за вікном почулося зозулине ку-ку. Закінчилася проклята самотність! — Послухай, Фелеку, як би ти вчинив на моєму місці? — На місці вашої величності я б грався в парку і на їхні засідання ніколи б не ходив. Вони б робили, що хотіли, і я робив би, що хочу. «Фелек не розуміє, що обов’язок короля — управляти країною й піклуватися про добробут своїх підданих. Король не може, як простий хлопчисько, гратися весь час у салочки та в гилку», — подумав Матіуш, але вголос нічого не сказав. — Тепер уже пізно. Вони у в’язниці. — Ну нехай сидять, якщо така ваша королівська воля. — А ти поглянь, скільки паперів! Якщо я не підпишу їх, зупиняться фабрики, залізниці. — Ну тоді підпишіть. — Я без них, як без рук. Навіть старі, досвідчені королі не можуть обійтися без міністрів. — Тоді випустите їх. Матіуш ледве не кинувся Фелеку на шию. Який він здогадливий! А йому такий простий вихід на думку не спав. Насправді нічого страшного не сталося. Будь-якої хвилини можна їх випустити, але за умови, щоб вони слухали його й нічого серйозного самі не робили. Тому що це ні в які ворота не лізе! Король, точно злодюжка, тягне потай із власного буфета ковбасу для свого друга. Або крадькома рве для нього ягоди у власному саду. Або із заздрістю дивиться через паркан, як граються діти. Він теж хоче гратися. Він хоче, щоб його вчителем був капітан, під командою якого він воював. Адже нічого особливого він не вимагає: просто йому хочеться жити, як усі діти. Фелек поспішав у місто у справах і забіг позичити трохи грошей: на трамвай, на цигарки, а якщо вистачить, то й на шоколад. — На, візьми, будь ласка. І Матіуш знову залишився один. Церемоніймейстер явно уникав його, гувернер кудись зник, а лакеї снували безшумно, як тіні. «Напевно, вони вважають мене тираном?» Від цієї думки Матіушу стало ніяково. Їхній страх зрозумілий: адже предок Матіуша, Генріх Лютий, убивав людей, як мух. Що ж робити? Як бути? Хоча б хтось прийшов. І тут до кімнати тихо увійшов старий лікар. Матіуш дуже йому зрадів. — У мене до вашої величності дуже важлива справа, — боязко промовив лікар. — Але я боюсь, ви не погодитеся. — Хіба ж я тиран? — запитав Матіуш, пильно дивлячись йому в очі. — Ніхто цього не каже. Просто в мене до вас дуже велике прохання. — У чому справа, лікарю? — Я прийшов просити вас хоч трохи полегшити долю ув’язнених. — Говоріть сміливо, лікарю. Я заздалегідь на все згоден. Я не серджуся на них і незабаром випущу з в’язниці з умовою, що вони слухатимуться мене. — Оце по-королівськи! — вигукнув радісно лікар і почав перераховувати прохання ув’язнених: — Канцлер просить подушку, матрац і перину — у нього болять кістки, він не може спати на соломі… — А я на голій землі спав, — відказав Матіуш. — Міністр здоров’я просить зубну щітку й порошок. Міністр торгівлі не їсть чорний хліб і просить прислати йому білий. Міністрові освіти потрібна книга. Обер-поліцмейстер через смуток захворів, йому необхідні ліки. — А про що просить міністр юстиції? — Ні про що. У зведенні законів, у томі 745, сказано: «Заарештовані міністри мають право подати прохання на високе ім’я лише після трьох днів арешту». А вони сидять лише три години… Матіуш наказав видати ув’язненим білизну, ковдри, подушки, віднести їм обід із королівської кухні, а до вечері подати вино. Міністра юстиції він велів привести під вартою до себе. Коли міністра привели, він люб’язно запропонував йому сісти в крісло. — Чи законно буде, якщо я випущу вас завтра з в’язниці? — запитав Матіуш. — Не зовсім, ваша величносте. Утім, військова диктатура не визнає законів. І якщо ми назвемо це так, то все буде в порядку. — А якщо я їх випущу, мають вони право посадити мене у в’язницю? — Ні, ваша величносте. Хоча, з іншого боку, у томі 949 є примітка про так званий державний переворот. — Нічого не розумію, — зізнався Матіуш. — Скільки треба часу, аби у всьому цьому розібратися? — Років п’ятдесят, — незворушно відповів міністр. Матіуш зітхнув. Корона завжди його обтяжувала, а тепер вона здалася йому важчою за гарматне ядро.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка