Януш Корчак король матіуш перший



Сторінка3/23
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.9 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23
    Навігація по даній сторінці:
  • VIII

VI



 

тридцяти вагонах їхали солдати, на двох відкритих платформах везли автомобілі й кулемети, а в єдиному спальному вагоні розмістилися офіцери. Матіуш прокинувся з головним болем. Нила забита нога, спина, боліли очі. Руки були липкі, брудні, і нестерпно свербіло все тіло. — Вставайте, зайці, юшка холоне! Матіуш, не звиклий до грубої солдатської їжі, насилу проковтнув кілька ложок юшки. — Їж, брате, що дають! Різносолів не буде, — умовляв його Фелек, але це не подіяло. — Голова болить. — Слухай, Томеку, не надумай хворіти… — тривожно зашепотів товариш. — На війні хворіти не можна. Раптом Фелек почав щосили чухатися. — Старий казав правду, — пробурмотів він, — уже гризуть, прокляті… А тебе не кусають? — Хто? — запитав Матіуш. — «Хто, хто!» Блохи. А може, і гірше що. Старий сказав: на війні страшні не кулі, а ці паразити. Матіуш пригадав історію злощасного королівського лакея і подумав: «Цікаво, як виглядають ці комахи, які так несамовито розлютили мого великого предка». Але вдаватися до роздумів було ніколи. — Хлопці, ховайтеся, поручик іде! — гукнув раптом капрал. Їх заштовхали в куток і прикрили зверху шинелями. Після перевірки обмундирування в декого виявили зайві речі. Один солдат, за професією кравець, узявся знічев’я зшити для наших добровольців солдатську форму. Гірше йшла справа з чобітьми. — Дослухайте, хлопці, ви серйозно вирішили воювати? — Атож? — Доведеться багато пішки топати, ось що. Тому після рушниці для солдатів головне — чоботи. Поки ноги цілі, і горя мало, а п’яту натер — пропаща ти людина. Кришка тобі. Каюк. Солдати ліниво перемовлялися, а поїзд повільно просувався вперед. По годині й більше простоював він на станціях, щоб пропустити ешелон важливіший, їх відправляли на запасну колію. Траплялося, повертали назад на станцію, яку вони щойно покинули, а то й зупиняли в чистому полі, за кілька кілометрів від житла. Інколи солдати співали пісень, у сусідньому вагоні хтось грав на гармошці. На стоянках навіть танцювали. Для хлопців, яким не дозволялося виходити з вагона, час минав особливо повільно. — Не висовуйтесь, поручик іде! — чулося раз-пораз. Матіуш почувався таким утомленим і розбитим, ніби принаймні в п’яти боях побував. Хотілося спати, але заважало свербіння; вийти на свіже повітря не можна, а у вагоні задушливо. — Знаєте, чому ми так довго стоїмо? — запитав один солдат, веселий, жвавий парубок, який завжди приносив свіжі новини. — Мабуть, міст підірваний або дороги пошкоджені. — Мости наші охороняють — будь здоровий! — Значить, вугілля не вистачило, не розрахували, скільки треба буде. — Може, диверсанти паровоз зіпсували? — Ось і ні! Усі ешелони затримані, бо королівський потяг має проїхати. — А хто ж, хай йому біс, у ньому їде? Чи не Матіуш, наш король? — Лише його там не вистачало. — Не нашого розуму це справа. Король знає, що робить. — Тепер королі на війну не їздять. — Інші не їздять, а Матіуш якраз міг поїхати, — вирвалося в Матіуша, хоча Фелек смикнув його за рукав. — Усі королі хороші. Може, у давнину інакше було. — Звідки ми знаємо, як було за старих часів? Теж, мабуть, лежали під периною і тремтіли, тільки ніхто цього не пам’ятає, ось і вигадують усякі небилиці. — А навіщо їм брехати? — Тоді скажи: кого більше загинуло на війні — королів чи солдатів? — Король один, а солдатів багато. — А тобі одного мало? І з ним клопотів не оббирешся. Матіуш не вірив своїм вухам. Значить, це брехня, ніби народ, особливо солдати, люблять його? Ще вчора він гадав, що інкогніто необхідне, бо від надміру добрих почуттів йому можуть заподіяти тілесні ушкодження, а сьогодні зрозумів: якби знали солдати, хто він, то це не викликало б у них жодного захоплення. Дивно: солдати їдуть битися за короля, якого не люблять. Найбільше Матіуш боявся, щоб не почали лаяти його батька. Та ні, його навіть похвалили: — Покійний король не любив війни. Сам у бій не ліз і народ не гнав на смерть. У Матіуша відлягло від серця. Приємно почути добре слово про батька. — Що королеві робити на війні? Засне на землі і розчхається. І блохи його заїдять. А від запаху солдатських шинелей голова розболиться. Дуже шкіра в них ніжна, і нюх делікатний. Матіуш, у всьому любив справедливість, тому про себе погодився з ними. Дійсно, поспав учора на землі, а сьогодні з носа тече, голова болить і свербить усе тіло. — Поїхали! — раптом хтось крикнув. Потяг рушив і почав набирати швидкість. І так завжди: скаже хтось — потяг, мовляв, простоїть довго, а він несподівано рушить. Солдати заскакували на ходу, а деякі відставали від свого ешелону. — Напевно, учать нас не ловити ґав, — здогадався хтось. Під’їхали до великої станції. Так і є: чекають прибуття якоїсь важливої персони. На пероні прапори, почесна варта, панії в білих сукнях, двоє діточок із величезними букетами. — Королівським потягом на фронт їде сам військовий міністр. Ешелон відвели на запасну колію, і там він простояв усю ніч. Матіуш спав, як убитий. Голодний, змучений, засмучений, хлопчик спав без сновидінь. Удосвіта наказали мити й чистити вагони. Поручик за всім наглядав і всюди пхав свого носа. — Треба, хлопці, заховати вас, а то скандал буде. 1 ось на час прибирання Матіуша з Фелеком прилаштували в убогій будці стрілочника. Дружина стрілочника, жінка жаліслива, заголосила, заойкала: їй щиро було шкода хлопчиськ. Крім того, її розбирала цікавість. «У дітей швидше, мабуть, щось вивідаєш», — думала вона. — Ох, дітки, дітки!.. Хто жене вас на війну? Сиділи б краще вдома та до школи ходили. Звідки ви? Куди їдете? — Добра хазяєчка, — похмуро відповів Фелек, — батько наш, сержант, виїжджаючи на війну, сказав на прощання: «У доброго солдата ноги — щоб крокувати, руки — щоб рушницю тримати, очі — дивитися, вуха — слухати, а язик — аби його за зубами тримати, поки їх ложка із солдатською юшкою не розтискає. Рушниця в солдатських руках — захист, а балакучий язик — ворог, який цілий взвод погубити може». Звідки ми їдемо — військова таємниця. Ми нічого не знаємо й не скажемо. Стрілочниця від здивування рот роззявила. — Скажіть на милість: дитя, а міркує, як дорослий. І правильно робите, дітки. Шпигунів нині, як собак нерізаних. Напне на себе мундир — не відрізниш від нашого — і шастає серед війська. Випитає все, винюхає — і гайда до своїх. Вона перейнялася до них такою пошаною, що не тільки чаєм напоїла, але ще й ковбаси дала. Матіушу сніданок видався особливо смачним, бо перед сніданком йому вдалося як слід помитися. — Королівський потяг! Королівський потяг! — почувся крик. Фелек із Матіушем по драбині залізли на дах хліва, щоб краще бачити. — Їде, їде!.. Пасажирський поїзд, виблискуючи великими дзеркальними вікнами, підійшов до перону. Оркестр заграв державний гімн. У вікні промайнуло добре знайоме Матіушу обличчя військового міністра. На мить їхні погляди зустрілися. Матіуш здригнувся і швидко відвернувся, злякавшись, що міністр може його впізнати. Та марно. Міністрові, зайнятому важливими державними справами, було не до хлопчиськ, які, стоячи на даху хліва, витріщалися на королівський потяг, — це по-перше. По-друге, коли з’ясувалося, що Матіуш зник, канцлер велів тримати це в суворій таємниці, і військового міністра проводжав на вокзал підставний Матіуш. Але про це йтиметься далі. А поки що повернімося до військового міністра. Міністр закордонних справ велів йому приготуватися до війни з одним королем, а їх виявилося троє. Було над чим поламати голову. Легко сказати: «Іди й бийся!» А як битися, коли відразу три держави війну оголосили. Розіб’єш одного або, припустимо, двох, а третій все одно тебе здолає. «Солдатів, мабуть, вистачить, — міркував міністр, — а ось рушниць замало, гармат і одягу теж недостатньо». І ось йому прийшов на думку геніальний план: напасти раптово на одного противника, захопити трофеї, а потім ударити на іншого. Почесна варта. Квіти. Музика. Видовище не з приємних для короля, що стояв на даху хліва. «Усе це по праву повинно призначатися мені», — подумав Матіуш. Але, як хлопчик справедливий, він тут же осмикнув себе: «Звичайно, іти перед строєм почесної варти під звуки урочистого маршу, віддавати честь, отримувати букети — безперечно, приємно. Але чи можна командувати військом, не знаючи географії?» Матіуш, зрозуміло, міг показати на карті деякі річки, гори, острови, знав, що Земля кругла й обертається навколо своєї осі, але цього, мабуть, замало, щоб командувати армією. Треба знати всі фортеці, усі дороги, кожну лісову стежину. Якось його прапрадід отримав блискучу перемогу. А діло було так. Прапрадід зачаївся зі своїм військом у лісі, а противник, нічого не підозрюючи, заглибився в гущавину. Тоді старий король глухими стежками зайшов ворогові з тилу й розбив його наголову. Ворог чекав нападу з фронту, а на нього напали ззаду та ще й у непрохідні болота загнали. А він, Матіуш, знає свої ліси й болота? Досі не знав, а тепер узнає. Залишся він у столиці, нічого, окрім королівського парку, не побачив би. А тепер побачить усю свою країну. Солдати мали рацію, коли сміялися з Матіуша. Він насправді ще дуже маленький і недосвідчений. Шкода, що війна почалася тепер, а не двома роками пізніше.  

VII

 

епер повернімося в палац і подивимось, що там відбулося, коли стало відомо про зникнення короля. Уранці, як завжди, до королівської опочивальні увійшов головний дворецький і очам своїм не повірив: вікно розчинене навстіж, ліжко розкидане, а Матіуша немає. Але дворецький, треба віддати йому належне, не розгубився. Замкнувши спальню на ключ, він побіг до церемоніймейстера, розштовхав його й зашепотів на вухо: — Ваша ясновельможносте, пане церемоніймейстер, король зник!.. Церемоніймейстер таємно від усіх зателефонував канцлерові. Не минуло й десяти хвилин, як у палац зі скаженою швидкістю примчали три автомобілі: автомобіль канцлера, автомобіль міністра юстиції, автомобіль обер-поліцмейстера. Короля викрали. Ясно, як двічі по два — чотири. Це, поза сумнівом, підступи ворога. Їм це на руку: солдати дізнаються про зникнення короля, відмовляться воювати, і ворог займе столицю без бою. — Кому відомо про викрадення короля? — Нікому. — Прекрасно. — Необхідно встановити, короля викрадено чи вбито. Пан обер-поліцмейстер, даю вам годину на розслідування. У королівському парку є ставок. Може, короля втопили? Міністрові морського флоту наказали терміново доставити в палац водолазний костюм. Сам обер-поліцмейстер одягнув скафандр, спустився на дно, ходить, шукає. А матроси, стоячи на березі, помпують насосом повітря, щоб він не задихнувся. Але Матіуша в ставку не виявилося. У палац викликали старого лікаря й міністра торгівлі. Усе робилося надзвичайно таємно. Але слуги відчули щось недобре: недарма міністри з раннього ранку носяться, як очманілі. І ось, щоб покласти край пліткам, у палаці оголосили: король Матіуш захворів, і лікар прописав йому суп із раками. Тому, мовляв, обер-поліцмейстер і пірнав у ставок. Гувернерові сказали, що, зважаючи на хворобу Матіуша, уроки тимчасово відміняються. Присутність лікаря переконала всіх, що це правда. — Ну гаразд, припустімо, що ми виграли час до вечора, — сказав міністр юстиції. — А що далі? — Я головний міністр, і голова в мене на плечах не для прикраси. Прибув міністр торгівлі. — Пане міністре, пам’ятаєте ту ляльку, яку король Матіуш велів зробити для цієї дівчинки? — Атож! Міністр фінансів досі мені цього пробачити не може. Марнотратом мене обізвав. — Отож, негайно їдьте до фабриканта дитячих іграшок. До завтрашнього ранку, якщо йому дороге життя, має бути готова лялька, як дві краплі води схожа на короля. Не забудьте захопити із собою фотографію Матіуша. Обер-поліцмейстер про людське око витягнув зі ставка з десяток раків. Їх негайно зі всілякими церемоніями відіслали на кухню. А лікаря змусили під диктовку написати такий рецепт:  



Rp. Раковий суп. Ех. 10 рак dosis una. D.S. Через дві години по столовій ложці.  

Коли постачальникові двору його королівської величності доповіли, що його чекає в кабінеті міністр торгівлі, він просяяв від задоволення: «Напевне, знову щось спало на думку королеві». А замовлення йому було дуже потрібне, тому що батьки й дядечки пішли на війну, і подарунків дітям ніхто не купував. — Пан фабрикант, замовлення термінове. Лялька має бути готова до завтрашнього дня. — Ви ставите мене в дуже скрутне становище. Майже всі робітники мобілізовані, на фабриці залишилися тільки жінки та хворі. Крім того, я завалений роботою: батьки, вирушаючи на війну, купують своїм дітям іграшки, щоб вони не плакали, не сумували й добре поводилися. Фабрикант брехав і оком не змигнув. В армію його робітників не брали: вони були худі, як скелети. Адже він платив їм дуже мало. Про замовлення він теж вигадав. Просто набивав собі ціну. А коли дізнався, що лялька має бути схожою на короля, у нього навіть очі заблищали. — Розумієте, — затинаючись, пояснював міністр, — у нинішній військовий час королеві часто потрібно показуватися на людях, роз’їжджати в кареті містом, аби ніхто не подумав, ніби він боїться й сидить узаперті в палаці. Ось ми й вирішили: навіщо мордувати дитину й возити її безперервно містом? Може піти дощик, і він застудиться, або ще якась біда станеться. А зараз, ви самі розумієте, треба особливо берегти короля. Але хитрого фабриканта було не легко обдурити. Він одразу зметикував, що тут криється якась таємниця. — Значить, до завтрашнього дня? — До дев’ятої ранку. Фабрикант узяв олівець і зробив вигляд, ніби підраховує, у скільки обійдеться йому лялька-король. З будь-якого фарфору її не зробиш, потрібен найвищий ґатунок. Невідомо, чи знайдеться його стільки на фабриці. Так, це коштуватиме дуже дорого. І робітникам доведеться заплатити більше, щоб тримали язик за зубами. А тут, як на зло, зіпсувалася машина. Треба за ремонт заплатити. Ну й інші замовлення доведеться відкласти. Він рахував дуже довго. — Пане міністре, коли б не війна… Як патріот, я розумію, що в держави зараз величезні витрати на армію й гармати… так от, коли б не війна, я запросив би удвічі більше. Але, зважаючи на інтереси держави, так і бути, зроблю дешевше, зі збитками для себе, проте це ціна остаточна, і я ні копійкою не поступлюся. І він назвав таку суму, що міністр ахнув: — Та це ж грабунок! — Пане міністре, ви ображаєте в моїй особі національну промисловість. Міністр не зважився на свій страх і ризик витратити стільки грошей і зателефонував канцлерові. Боячись, щоб їхню розмову не підслухали, він замість «лялька» сказав «гармата». — Пане канцлере, гармата обійдеться дуже дорого. Канцлер одразу зрозумів, про що йдеться. — Не торгуйтеся, — сказав він, — лише веліть йому, щоб, коли потягнеш ляльку за мотузочок, вона віддавала честь. «Що за чудасія — гармата, що віддає честь?» — здивувалася телефоністка. — Тоді я відмовляюся робити ляльку, — вперся фабрикант. — Це не моя справа. Звертайтеся до королівського механіка або годинникаря. Я чесний фабрикант, а не шарлатан. Розплющувати й заплющувати очі — будь ласка, це можна, але віддавати честь лялька не буде. Це моє останнє слово. І ні копійки менше не візьму. Весь змоклий, втомлений, голодний, приїхав міністр торгівлі додому. Змоклий, втомлений, голодний, повернувся й обер-поліцмейстер.  

«У результаті ретельного розслідування встановлені обставини викрадення короля. Події розвивалися таким чином. На голову сплячому королеві накинули мішок, витягнули через вікно в парк і віднесли в малинник. Там його величність знепритомнів. Щоб привести його до тями, йому дали малини й вишень. На землі знайдено шість вишневих кісточок. Коли його милість короля Матіуша перетягували через огорожу, він чинив опір: на корі дерева виявлені сліди блакитної королівської крові. Щоб заплутати переслідувачів, його посадили верхи на корову. Сліди коров’ячих копит ведуть до лісу, гам же знайдено мішок. На галявині сліди обриваються. Ясно, що короля десь заховали, а де — невідомо. Розслідування припинено за браком часу. Допитати населення не було можливості, оскільки наказано тримати розслідування в таємниці. Треба встановити стеження за гувернером. Він поводиться підозріло: запитує, чи можна відвідати Матіуша. Додаю речові докази: вишневі кісточки й мішок».  

Канцлер дбайливо поклав мішок і кісточки у скриню, замкнув її на величезний висячий замок, запечатав червоним сургучем, а вгорі написав латиною: corpus delicti. Так уже повелося у світі: якщо хтось чогось не знає або не хоче, щоб дізналися інші, він пише латиною. Наступного дня військовий міністр з’явився в палац із прощальним візитом, а лялька король сидить на троні — і ні гу-гу, лише честь віддає. Оголошення на всіх перехрестях сповіщали:  

Населення столиці може спокійно працювати його величність король Матіуш щодня прогулюватиметься містом у відкритому автомобілі.  



VIII



 

лан військового міністра вдався на славу. Ворожі головнокомандувачі — а їх було троє — думали, що війська короля Матіуша битимуться одразу на три фронти. А військовий міністр стягнув тим часом усі сили в одне місце і, вдаривши там, розбив ворога наголову. Він захопив багаті трофеї й роздав рушниці, чоботи, речові мішки тим, у кого їх не було. Матіуш прибув на фронт саме тоді, коли роздавали трофейне майно. — А це що за вояки? — здивувався головний інтендант. — Такі ж солдати, як усі, тільки зростом нижчі, — не розгубився Фелек. Вони з Матіушем вибрали собі по парі чобіт, по револьверу, по рушниці і речовому мішку. Фелеку навіть образливо стало: марно отримав прочухан через ремінь і складаний ніж! Та хіба можна заздалегідь передбачити, які несподіванки чекають на тебе на війні! Недаремно їхнього головнокомандувача називали недотепою і йолопом. Натомість, щоб, захопивши трофеї, відступити й окопатися, він рушив у тил ворога, зайняв, невідомо навіщо, п’ять чи шість міст і лише тоді наказав рити окопи. Та було вже пізно, на допомогу відступаючому ворогові поспішали союзники. Солдати нічого не знали. Це була військова таємниця. На війні накажуть іти туди-то, робити те-то і те-то — отож, іди, роби і не розмірковуй. Вороже місто дуже сподобалося Матіушу. На нічліг солдати розташувалися у великих теплих кімнатах. Спати на підлозі зручніше, ніж у селянських хатинах або просто неба. Матіуш із нетерпінням чекав першої битви. Багато чого побачив і дізнався він звідтоді, як утік із палацу, але в битві ще не брав участі. Шкода, що їхній полк запізнився! Наступного дня вони покинули окуповане місто й рушили далі. Раптом наказ: — Стій! Окопуйся! Що таке сучасна війна, Матіуш і гадки не мав. Він уявляв собі війну так: на полі битви б’ються воїни, потім переможці на конях переслідують переможених. А про те, що солдати риють окопи, встановлюють дротяні загороди й сидять у цих окопах інколи цілими тижнями, цього він і не підозрював. Тому він не дуже охоче взявся до роботи. Крім того, від утоми ломило кістки. Битися — це королівська справа, а колупати лопатою землю — заняття не для короля! А тут приходить наказ за наказом: швидше, швидше! Ворог близько. Вдалині чулися глухі гарматні постріли. Раптом прямо на позиції прибув на автомобілі сапер-полковник. Лається, розмахує кулаками, погрожує розстрілом. «Завтра бій, — кричить він, — а вони тут байдикують». — А ці двоє що тут роблять?! — заволав полковник. Непереливки було б нашим добровольцям, якби над головами в цей час не загудів ворожий аероплан. Полковник глянув у бінокль на небо, заквапився, сів в автомобіль і — тільки його бачили! А тут — бух-бух-бух — розірвалися три бомби. Обійшлося без жертв. Усі встигли поховатися в окопи. Цей випадок багато чого навчив Матіуша. Він більше не дувся, не сердився, а взявся за лопату й копав доти, доки не звалився від утоми. Як колода, повалився на землю й заснув мертвим сном. Солдати не будили його, а самі всю ніч безперервно працювали при спалахах ракет. Удосвіта ворог пішов в атаку. Спочатку показалися четверо вершників — передовий роз’їзд, щоб дізнатися й повідомити своїм розташування ворога. З окопів пролунали постріли. Один вершник мертвим звалився з коня, інші поскакали геть. — До бою! — крикнув поручик. — Залишатися в окопах, рушниці напоготові і чекати наказу. Незабаром з’явився ворог. Почалася перестрілка. Але перевага була на боці наших: вони сиділи в окопах, і ворожі кулі зі свистом і дзижчанням пролітали в них над головами, не завдаючи шкоди. А ворожі солдати наступали відкритою місцевістю, і кулі так і косили їх. Матіуш зрозумів: на війні накази треба виконувати точно і швидко. Це штатським дозволено розмірковувати, протестувати, а для військових наказ — це закон. Уперед — є вперед! Назад — є назад! Копати окопи — є копати окопи. Цілий день тривала битва. Нарешті ворог зрозумів: так нічого не доб’єшся, тільки людей втратиш. Колючий дріт виявився неподоланною перешкодою. Тому вони відступили й самі почали окопуватися. Але одна справа рити окопи спокійно, коли ніхто не заважає, а інша — під обстрілом. Уночі перестрілка продовжувалася при світлі ракет. Постріли чулися не так часто: утомлені солдати чергувались — одні стріляли, інші спали. — Вистояли, — з гордістю казали один одному солдати. — Вистояли, — повідомив поручик у штаб по телефону. На той час уже встигли провести телефон. Яке ж було їхнє здивування і гнів, коли наступного дня було отримано наказ відступати. — Як?! — дивувалися солдати. — Ми вирили окопи, зупинили ворога, готові битися не на життя, а на смерть — і раптом відступати… «На місці поручика я б ні за що не підкорявся наказу, — подумав Матіуш. — Це очевидне непорозуміння. Хай полковник приїде й сам переконається, як ми хоробро б’ємося. У ворога он скільки вбитих, а в нас лише один поранений в руку: дряпнула ворожа куля. Звідки полковник знає, сидячи в штабі, як тут ідуть справи». І Матіуш ледве не крикнув: «Я — король Матіуш! Забороняю відступати! Король головніший за полковника!» Лише невпевненість, що йому не повірять і піднімуть на сміх, зупинила його. Проте Матіуш ще раз на власному досвіді переконався, як важливо на війні точно виконувати накази. Образливо було кидати такою важкою працею вириті окопи, жаль кидати запаси хліба, цукру й сала. Гірко було йти через село й чути здивовані вигуки селян: «Як, ви відступаєте?!» Дорогою наздогнав їх зв’язковий на коні і вручив поручику наказ, у якому йшлося про те, щоб вони, не зупиняючись, ішли якнайшвидше. Легко сказати — якнайшвидше, а як після двох безсонних ночей (одну ніч рили окопи, другу — билися) йти без передиху? До того ж не вистачало харчів. І до всього цього солдати впали духом. Одна справа йти вперед — звідки лише сили беруться, летиш, як на крилах. А ось відступати, та ще не з власної волі, завжди важко — немов гирі до ніг прив’язані. Ішли, ішли — і раптом постріли з обох боків, справа і зліва. — Ясно! — закричав поручик. — Ми дуже далеко вирвалися вперед, ворог зайшов із тилу й оточив нас. Ще трохи, і в полон би потрапили. — Ну і влипли! Тепер доведеться з оточення виходити, — пробурчав бувалий солдат. Як же це було важко! Тепер в окопах сиділи ворожі солдати й обстрілювали їх з обох боків, а вони відступали під ворожим вогнем.  

IX



 

сь коли Матіуш зрозумів, чому міністри на засіданні стільки говорили про чоботи, сухарі й фураж. Коли б не сухарі, вони померли б із голоду. Три дні, крім сухарів, у них нічого в роті не було. Спали по черзі, дві-три години на добу. А ноги стерли до крові, буквально, як кажуть, до кісток. Безшумно, як тіні, пробиралися вони лісовими стежками. Поручик раз по раз виймав карту, шукав яр або густий чагарник, щоб сховатися. Час від часу вдалині з’являлися ворожі розвідники, вистежать, у якому напрямку вони відступають, і мчаться з донесенням до своїх. Матіуша важко було впізнати. Худий, як скелет, згорблений, він здавався ще менший зростом. Багато солдатів покидали рушниці, а він стискав свою задерев’янілими пальцями. Стільки переживань за кілька днів! «Татко, татко, як важко бути королем, коли на твою країну напав ворог! — з гіркотою думав Матіуш. — Сказати: «Я вас не боюся і розіб’ю в прах, як мій прадід Павло Завойовник», нічого не варто. А перемогти ой як важко! Яким я був нерозумним, легковажним хлопчиськом! Мріяв, що поскачу на білому коні на війну, а жителі столиці устелятимуть квітами вулиці. А скільки загине людей, про це я не думав». Ворожі кулі так і косили солдатів, а Матіуш уцілів, може, завдяки невеликому зросту. Як вони зраділи, коли прорвалися до своїх! Й окопи там уже вириті. «Тепер із нас сміятимуться», — подумав Матіуш. Але скоро він переконався, що на війні теж є справедливість Коли вони наїлися досхочу й відіспалися, їх відправили в тил, за п’ять кілометрів від фронту, у маленьке містечко, а на зміну їм прийшли інші солдати. У місті тих, хто не кинув зброю, вишикували окремо, і генерал звернувся до них із промовою: — Честь вам і хвала! Справжні герої пізнаються під час поразки, а не при звуках фанфар! — І ці хлоп’ята тут? — добродушно запитав саперний полковник, помітивши в строю Матіуша й Фелека. — Хай живуть відважні брати Крушигора і Вирвидуб! Звідтоді Фелека звали Крушигора, а Матіуша — Вирвидуб. — Ей, Крушигоро, принеси води! — Вирвидубе, підкинь-но дрів у багаття! Хлопчики стали загальними улюбленцями. На відпочинку до солдатів дійшла звістка про те, що військовий міністр посварився з головнокомандувачем і помирив їх король Матіуш. Матіушу, звичайно, не могло й на думку спасти, що вулицями столиці роз’їжджає автомобіль, у якому сидить лялька-король і віддає честь. Він був ще малий і погано знався на дипломатії. Відпочивши, вони знову повернулися на передній край. Почалася так звана позиційна війна; обидві воюючі сторони засіли в окопах, стріляли одне в одного, але кулі пролітали над головами, не завдаючи шкоди. Коли набридало сидіти, зарившись у землю, ходили в атаку. Траплялося, кілометра на два просувалися вперед або відступали назад. Солдати зовсім освоїлися в окопах: ходили, як по коридору, співали, жартували, грали в карти, а Матіуш старанно вчився. Займався з ним поручик, який знемагав від байдикування. Уранці розставить дозорних в секрети, аби стежили, чи не йде ворог в атаку, зателефонує у штаб, повідомить, що все гаразд, — от і всі справи! Для поручика заняття з Матіушем були розвагою. А Матіушу дуже хотілося вчитися. Сидить він в окопі, вивчає географію, у вишині дзвенять жайворонки. Час від часу прогримить вдалині постріл — і знову тихо. Але раптом ніби скажені пси завиють. Це дрібнокаліберні польові снаряди. А потім — бух! бух! Це велика гармата. І пішло… Рушниці квакають, як жаби. Свист, виття, гуркіт — бух, бабах!.. І так півгодини, година. Інколи в окоп попаде снаряд, розірветься, укладе на місці кількох чоловік, кількох ранить. Але інші не бояться — звикли. «Жаль, хороший був товариш, вічна йому пам’ять», — скажуть солдати. Поранених перев’яжуть, а вночі відправлять до польового шпиталю. На війні, як на війні. Не минула куля й Матіуша. Рана, правда, дріб’язкова, навіть кістку не зачепило. У шпиталь іти не хотілося, але лікар наполягав, і довелося підкоритися. Уперше за чотири місяці в ліжку! Яке блаженство! Матрац, подушка, ковдра, білосніжне простирадло, рушник, біля ліжка тумбочка, кухоль, тарілка, ложка (жалюгідна подібність тієї, якою він їв у королівському палаці). Рана гоїлася швидко. Сестри й лікарі полюбили Матіуша, і все б добре, тільки ось страх, що його впізнають. — Дивіться, як він схожий на короля Матіуша! — помітила якось дружина полковника. — Так, так, мені його обличчя теж здалося знайомим. Хотіли навіть послати його фотографію в газету. — Ні за що! — навідріз відмовився Матіуш. — Дурненький, — казали йому, — король Матіуш побачить у газеті фотографію такого маленького солдата й нагородить тебе медаллю. Або батькові пошлеш фотографію, ото він зрадіє! — Ні і ні! — твердив Матіуш. Набридли йому ці розмови: він не на жарт боявся, як би не з’ясувалося, хто він. — Дайте йому спокій. Хлопчик правий. Король Матіуш, чого доброго, образиться, сприйме це як натяк: ти, мовляв, на автомобілі містом роз’їжджаєш, а твої ровесники на війні життям ризикують. «Дідько тебе візьми, про якого це Матіуша вони говорять?» Юний король давно махнув рукою на придворні манери й висловлювався, як його товариші солдати. «Добре, що я втік на фронт!» — не вперше подумав Матіуш. Його не хотіли виписувати зі шпиталю, просили залишитися. Говорили, він розноситиме пораненим чай, допомагатиме на кухні. Але Матіуш відмовився. Ні за що в світі! Хай уявний король роз’їжджає містом, роздає пораненим дарунки, бере участь в урочистих похоронах офіцерів, а місце справжнього короля — в окопах! І Матіуш повернувся до своїх товаришів на передову. — А де ж Фелек? Фелеку набридло животіти в окопах. Парубок він був жвавий, ні секунди не всидить на місці. А тут цілими тижнями сиди, скорчившись, навіть голови не смій висунути, не то пролунає постріл, і від поручика дістанеться. — Заховаєш ти свою безглузду довбешку чи ні? — лається поручик. — Підстрілять ось такого дурня, і потім возися з ним: перев’язку роби, у шпиталь вези. І без тебе клопоту вистачає. Відчитав його поручик раз-другий, а потім посадив на гауптвахту на три дні на хліб і воду. Послухайте, за що. Одного дня вночі ворожих солдатів відвели на відпочинок, у тил, а на їхнє місце прийшли нові. Окопи розташовані були близько; з одного крикнеш — в іншому чутно. Почалася суперечка між новачками й нашими. — У вас король — шмаркач! — А ваш — стара калоша! — Гей ви, голота перекочувана! У вас чоботи каші просять! — А у вас пики від голоду витягнулись! Бурду замість кави хлекчете! — Іди спробуй! — Як вовки, голодні! Не нагодуєш вас, коли в полон потрапите. — А ви обідранці! — Здорово ви драпанули! — Зате всипали вам напослідок по перше число! — Горе-стрілки! Вам би в жаб стріляти з гармат! — Самі такі! — Ми-то вміємо стріляти! Тут Фелек не витримав, вискочив з окопу, обернувся до них задом, задер шинель і крикнув: — А ну стріляйте! Піф, паф!.. — прогриміли чотири постріли і… мимо. — Ех ви, стрілки! Солдати реготали до упаду, а поручик розлютився й посадив Фелека під арешт до глибокої ями, обшитої дошками. Звідки дошки? — запитаєте ви. Солдати розбирали зруйновані хати й обшивали дошками стіни в окопах, робили настил на землі, навіси для захисту від дощу. Фелек просидів у ямі всього два дні. Поручик йому пробачив. Але Фелек не забув образи. — Не хочу більше служити в піхоті! — А куди ж ти підеш? — На аеропланах літатиму! У державі Матіуша не вистачало бензину. А чим важчий вантаж, тим більші витрати пального. Тому віддали наказ: льотчиками брати найхудіших солдатів. — Іди й ти, ковбасник! — жартували солдати з одного товстуна. Жарти жартами, а Фелека вирішили відправити до авіації. Дванадцятирічний хлопчик — це справжня знахідка! Хіба знайдеш легшого? Пілот управлятиме літаком, а Фелек скидатиме бомби. Матіуш не знав, радіти чи засмучуватися, що Фелека немає. Фелек був єдиною людиною, посвяченою в його таємницю. І хоча Матіуш сам просив називати себе Томеком, йому було неприємно, коли Фелек поводився з ним, як із рівнею, а то й зовсім звисока. Фелек був старший. Він пив горілку, курив, а коли пригощали Матіуша, то незмінно казав: — Не давайте йому, він маленький! Матіуша не спокушали ні горілка, ні куриво, але він вважав за краще відповідати за себе сам й адвоката не потребував. А коли вночі треба було йти у розвідку, Фелек завжди підлаштовував так, що брали його, а не Матіуша. — Не беріть Томека! Яка від нього користь? — говорив він. Розвідка — справа небезпечна й важка. Підповзають на животі до позицій ворога, перерізають ножицями колючий дріт і захоплюють «язика». Інколи годинами лежиш не ворухнувшись, один необережний рух — і небо спалахує ракетами, а по сміливцях відкривають, стрілянину. Солдати жаліли Матіуша — він був маленький і слабкий — і частіше брали із собою Фелека. А Матіушу було образливо. Тепер Матіуш став незамінним у загоні. То патрони віднесе дозорним, то пролізе під колючим дротом і підповзе до ворожих окопів, а двічі навіть у ворожий стан пробирався. Перевдягнули Матіуша пастушком. Він підліз під колючий дріт, пройшов зо дві версти, сів перед зруйнованою хатиною і прикинувся, ніби плаче. Мимо йшов солдат, побачив його й запитує: — Ти чого плачеш, хлопчику? — Як же мені не плакати? — відповідає Матіуш. — Будинок наш спалили, мама кудись пропала… Матіуша відвели в штаб, напоїли гарячою кавою. І йому стало ніяково: його нагодували, стару куртку дали, бо він тремтів від холоду (про людське око свої навмисне надягли на нього всяке дрантя), а він обдурить їх, зрадить. За добро відплатить злом. І Матіуш про себе вирішив нічого своїм не казати. Хай вважають його дурником і не посилають більше в розвідку. «Не хочу бути шпигуном», — подумав Матіуш. Але тут його викликали до офіцера. — Як тебе звуть, хлопчику? — запитав офіцер. — Томек. — Слухай уважно, Томеку, що я тобі скажу. Ти можеш залишатися в загоні, доки не повернеться твоя мама. Тобі видадуть обмундирування, казанок, гроші, їжу отримуватимеш із полкової кухні. Але за це ти повинен пробратися до ворогів і розвідати, де в них пороховий склад. — А що це таке? — Матіуш прикинувся простачком. Його повели в пороховий склад, де зберігалися снаряди, бомби, гранати, порох, патрони. — Зрозумів тепер? — Зрозумів. — Тож дізнайся, де знаходиться в них такий склад, повертайся й розкажи нам. — Добре, — погодився Матіуш. Офіцер на радощах подарував Матіушу плитку шоколаду. «То ось ви які! — Матіуша перестали мучити сумління. — Краще бути шпигуном у своїх, ніж у ворога». Його вивели на дорогу й дали кілька залпів у повітря, аби збити противника з пантелику. Задоволений, повертався Матіуш до своїх. То на животі повзе, то рачки і жує шоколад. Раптом — бах, бах!.. Це свої відкрили по ньому вогонь. Солдати помітили — хтось крадеться, а хто — не знають. — Випустити три ракети! — наказав поручик, узяв бінокль і, направивши його в той бік, навіть зблід від страху. — Припинити вогонь! Це Вирвидуб повертається із завдання. Без перешкод повернувся Матіуш до своїх, розповів, що і як. Поручик негайно зателефонував артилеристам, наказав прямим наведенням бити по пороховому складу. Артилеристи дванадцять разів промазали, а на тринадцятий влучили прямо в ціль. Пролунав гуркіт, полум’я палахкотіло до неба, усе заволокло димом — навіть дихати стало нічим. У ворожих окопах піднялася паніка. А поручик узяв Матіуша на руки, підкинув вгору і тричі прокричав: — Молодець, Томек! Молодець! Молодець! Все добре, що добре закінчується. З того часу в роті ще більше полюбили Матіуша. Солдатам у винагороду видали бочку горілки, і вони три дні і три ночі спали спокійно: у противника не лишилося жодного снаряда. Поручик навіть дозволив вилізти з окопів — розім’ятися. Вороги злилися, але зробити нічого не могли. Знову потягнулися одноманітні військові будні. Удень заняття з поручиком, наряди, чергування, перестрілка. А коли затяжні осінні дощі розмивали земляні укріплення, Матіуш виходив із лопатою на роботу. «Дивно, я мріяв винайти збільшувальне скло, аби висадити на відстані ворожий пороховий склад. І мрія збулася, хоч і не зовсім так, як я думав». Минула осінь. Настала зима. Випав сніг. Солдатам роздали тепле обмундирування. Довкруги стало тихо й біло-біло.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка