Януш Корчак король матіуш перший



Сторінка23/23
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.9 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   23

XXIX

 

іч Тиша. Лише в королівському кабінеті цокає годинник. Матіуш сидить за письмовим столом і ще раз перечитує відозву до королів. Щойно закінчилося засідання міністрів, на якому схвалили відозву до королів усього світу.  

Давайте укладемо мир, поки не пізно! Молодий король негайно повинен відкликати свої війська. Досить проливати кров! Коли б не загроза нової війни, я б ні за що не повернувся в столицю. Мені так добре жилося серед добрих, простих людей. Коли мир буде відновлено, я знову зречуся престолу. Народ вибере собі президента і разом із ним управлятиме країною. Я не хочу бути королем. На Молодого короля я не ображаюсь, хоча він заподіяв мені багато зла. Зате я багато чого навчився і багато що зрозумів. Я наймолодший король на землі, але, не вихваляючись, можу сказати, що знаю більше за дорослих. Діти взагалі не дурніші за дорослих. Просто їм не вистачає життєвого досвіду. Завдяки Молодому королеві я набув життєвого досвіду і загартував волю. Молодий король має справу лише з генералами, а я — із солдатами теж; він знайомий лише з так званими порядними людьми, а я познайомився зі злочинцями. Молодий король знає дорослих, а я — дітей. Молодий король бачить народ, коли він аплодує і кричить «ура», а я знаю, як він живе, працює, свариться, мучиться. Я на собі випробував, як у народі ставляться до сиріт.  

Матіуш щось закреслював, додавав, щоб було зрозуміліше. Завтра він покаже свої поправки міністрам, і листи розішлють у всі країни. Міністри були тепер нові. Зі старих залишилися військовий міністр, міністр освіти й міністр юстиції. Але за цей час вони подобрішали й порозумнішали. — Тепер я знаю, — попиваючи чай у перерві між засіданнями, говорив міністр освіти, — чому хлопчаки хуліганять. Одні можуть сидіти тихо на уроках, а і ниті — ні, такий уже в них неспокійний характер. Треба влаштовувати більше екскурсій, ігор на свіжому повітрі. Хлопцям хочеться побігати, пострибати. Тому вони тікають з уроків, а деякі зовсім кидають школу, наймаються газети продавати, носяться вулицями, катаються на підніжках трамваїв. Міністр юстиції, зіткнувшись із життям, меншого значення став надавати різним параграфам, кодексам та іншим формальностям. — Коли я працював кондуктором, — згадував він, — я безпомилково визначав обличчям, хто з квитком їде, а хто норовить зайцем проїхати. Матіуш поглянув на годинник і простягнув руку до стосу листів. Телеграма від Клу-Клу.  

Дуже хочеться приїхати, але колись із часом. В Африці почали будувати кам’яні будинки. Побудували шістсот сорок кам’яних шкіл. Ох, я так рада, що ти живий!  

Лист від Сумного короля.  

Досить, не дозволю більше водити себе за ніс, — писав він між іншим.  

Матіуш прикинув у думці, скільки у нього буде союзників, якщо все-таки доведеться воювати. І про всяк випадок обдумав, з якою відозвою звертатиметься він до солдатів. «А може, запросити лорда Пакса? Він усе знає, і ніхто краще не вміє вести переговори з королями». Бджілки-думки пурхають, тісняться в голові, і в пам’яті спливають картини недавнього минулого. Треба написати листа вчительці й доглядачеві маяка, нехай не думають, що він зазнався й забув про них. — Бррр! — Матіуш здригнувся, коли пригадав про величезні мішки з листами, які йому доводилося читати. Він вийшов у парк. Світив місяць. Сліпуче виблискував сніг. Як гарно! — Йому знайомий тут кожен кущик, кожна стежина. Тут він катався з батьком на поні. Он у тому малиннику познайомився з Фелеком. Цікаво, де він?.. Тут влаштовували феєрверк, а в тому ставку шукали його, коли він утік на війну. Усе наче як і було і водночас не схоже. «Чи то дійсно щось змінилося, чи то я сам змінився? Напевно, справа в мені. Адже я повернувся немов із того світу». І раптом йому захотілося покататися на ковзанах. Він вбіг у палац і знайшов ковзани на колишньому місці. «От здорово! Я півсвіту об’їздив, а вони лежать собі спокійнісінько на місці». Світить місяць. У королівському парку — жодної душі. А Матіуш бігає на ковзанах по дзеркальній поверхні ставка. Міністр має рацію: добре побігати після цілого дня роботи. Наступного ранку Матіуш прокинувся пізно. Солодко спалося йому на королівському ліжку. А коли розплющив очі, першою думкою було: сон це чи дійсність? Королі у всьому світі вже знали з газет, що Матіуш живий. Одні щиро раділи, інші боялися, як би він знову чогось не викинув. Проте відозва всіх заспокоїла. На ім’я Молодого короля посипалися телеграми з вимогою негайно відкликати війська:  



Якщо війська перейдуть кордон, буде пізно. Тоді нарікайте на себе.  

Молодий король, прочитавши газету, позеленів від люті. А він розраховував ознаменувати свій вступ на трон звитяжним походом до країни Матіуша. Тоді його авторитет, що похитнувся, поза сумнівом, зміцнився б. Якби не Старий король, якого всі любили й поважали, народ давно б встановив республіку. «Поцарювали, і досить! — ремствував робочий люд. — Чим ми гірші за інші народи, які прекрасно обходяться без королів!» — Боятися нам нічого. Цар Пафнутій за нас, — приндився Молодий король на військовій раді. — Якщо я припиню наступ, спалахне бунт. Отже, вперед!.. «Треба покінчити з Матіушем, поки не надійшли його союзники, — міркував Молодий король. — Спочатку одержати перемогу, а потім вести переговори й диктувати свої умови». Генералів цей план не надихнув. Але нічого більш ділового вони придумати не змогли. І головне, боялися брати на себе відповідальність. «І так погано, і так недобре», — засмучувалися вони. Отже, вся надія на Пафнутія. А він, не будь дурень, побачив, що всі за Матіуша, — і відступив. — Ах, ось ти який! Слова не тримаєш! Почекай, я тобі покажу! — Подумаєш, злякав! А що ти мені зробиш? Війну оголосиш? Проти тебе весь світ, тому що ти відомий інтриган і шахрай! Навіть власне військо ненавидить тебе. Бережися зради! Але хіба допоможе обережність, коли до людини палає ненавистю весь народ? Тим часом увесь світ готувався до війни з Молодим королем. Генерали бачать, що справа погана, і таємно від короля зібралися на військову раду. — Припустімо, Матіуша ми переможемо, але проти нас підуть війська інших королів. Весь світ не здолаєш. — Ні, панове, нічого спокушатися, з Матіушем нам не впоратися. Солдати обожнюють його, а нашого короля ненавидять. Крім того, вони захищають свою країну, а ми на них нападаємо, значить, ми агресори. І потім, ми в них в печінках вже, адже вони не забули, як ми господарювали після тієї перемоги. Тому спробуймо краще обговорити, що робити в разі поразки. Тут підвівся найогрядніший генерал, який пихтів і сопів. — Якщо у вас не вистачає сміливості сказати прямо, для чого ми тут зібралися, я скажу за всіх, — відрізав він. — Ми зібралися не для того, щоб втирати один одному окуляри. І не обговорювати хід військових дій. Про це ми могли б поговорити і в присутності короля. — Тут товстун засопів, як паровоз, витріщив очі, обличчя в нього налилося кров’ю — здавалося, у нього ось-ось станеться напад. — Так от, ми зібралися на таємну раду, щоб зрадити короля! — вигукнув він. — І давайте не втрачати часу дарма, а то це погано скінчиться: нас усіх заарештують. Генерали були шоковані прямолінійністю товстуна. — Вам ніхто не давав права говорити від імені всіх присутніх! — запротестували вони. — Те, що ви називаєте зрадою, інші вважають єдиним порятунком для короля. — Ха-ха-ха! — У товстуна затрусився живіт від сміху. — А він що, просив вас рятувати його? Ні, панове, нічого лицемірити! Треба називати речі своїми іменами. Наша таємна рада — рада зрадників! — Що ж робити? — Є дві можливості: або схопити Молодого короля й видати Матіушу, або махнути на нього рукою й тікати самим, доки не пізно. Молодому королеві стало відомо про змову раніше, ніж генерали розійшлися по домівках. Але що він міг узяти, коли проти нього був весь народ, усі генерали, весь світ! Він осідлав коня й галопом помчав до Матіуша.  

Зупинивши змиленого коня перед окопами противника, Молодий король підняв руки вгору і став розмахувати білою хусткою. Усе зрозуміло без слів: людина здається. Солдати взяли його в полон, відвели в штаб полку, звідти — у штаб дивізії. Лише у штабі армії впізнали Молодого короля й негайно повідомили у ставку. Ставкою, або штаб-квартирою, називається приміщення, де живе полководець або король. У мирний час королі живуть у палацах, а під час війни у звичайних хатинах, але для важності їх називають штаб-квартирами. Матіуш наказав усім вийти й залишився наодинці з Молодим королем. — Ваша величносте, у зверненні до королів говориться, що завдяки мені ви пізнали життя й загартували волю і що ви не сердитеся на мене. Ну, от… І не договоривши — упав на коліна. Матіушу стало соромно за нього. До чого може боягузтво довести людину! — Встаньте, ваша величносте! Усе, що я написав, — лише правда. Вам нічого боятися. Помста не входила в мої плани, я повинен був захищати свою батьківщину. Терміново скликали міністрів порадитися, як бути. І ухвалили: війська Молодого короля негайно залишать чужу територію, а Молодий король тимчасово оселиться в палаці Матіуша. І чекатиме, що вирішить його народ. Але армія й народ не стали чекати розпоряджень Молодого короля. Солдати розійшлися по домівках, а народ проголосив у країні республіку. Молодому королеві призначили довічну пенсію, щоб не помер із голоду. Ні для кого не секрет, що він умів працювати лише язиком. Нехай робить, що хоче, живе, де хоче, але за однієї умови: не пакостити й не інтригувати. Повернувся Матіуш у столицю, але не радують його ні прапори, що розвіваються, ні нарядні натовпи, ні вітальні вигуки, ні гарматна стрілянина на його честь. «Звичайно, коли людині добре, друзів хоч відбавляй. Але справжні друзі пізнаються в біді», — думав Матіуш. Одне його порадувало: діти вперше вийшли на вулиці із зеленими прапорами, і поліція їх не розганяла. Прямо з вокзалу Матіуш поїхав до парламенту. — Місія моя закінчена, — заявив він. — У вас є міністри, управляйте країною самі. Лише допоможіть мені знайти роботу на фабриці. Я хочу сам заробляти собі на хліб. Винайму комірчину, працюватиму й ходитиму до школи. Депутати просять Матіуша відмовитися від цієї затії. Пропонують щомісячно виплачувати йому гроші, щоб він, як і колись, жив у королівському палаці. Але Матіуш не погоджувався. Ну, гаразд, нехай тоді напише книжку про свої пригоди. Її надрукують, і він отримає багато грошей. Народ обожнює книжки про королів, про незвичайні пригоди і про бандитів. Матіуш і на це не згоден. — Хочу працювати на фабриці, вчитися в школі й жити, як усі. Бачать депутати: просити марно. І дехто вирішив отримати з цього вигоду для себе. І от власник цигаркової фабрики запропонував Матіушу працювати у нього. «Звістка про це вмить рознесеться по країні, і всі куритимуть лише мої цигарки», — зметикував хитрий ділок. Це називається рекламою. Інший сказав: — На моїй фабриці виготовляються парфуми, і там дуже приємно пахне. Фабриканти й торговці увійшли в такий раж, що забули про пристойність. Вони просто виривали Матіуша один в одного з рук. — Ах ти брехун! У тебе на фабриці бруд непролазний! — А в тебе темно й тісно, як у норі. — А твої робітники з голоду ледве ноги тягають. — А в тебе верстати допотопні. Їх давно на звалище викинути пора! Тут встав депутат-робітник і спокійно сказав: — Панове, припиніть торгуватися! Ви не на базарі, а в парламенті. Зробімо краще так: нехай кожен наведе лад на своїй фабриці. Потім виберемо комісію, і вона вирішить. Де чистіше, світліше й повітря більше, там і працюватиме Матіуш. Прошу поставити мою пропозицію на голосування. — Привести фабрики до ладу — це добре. Але голосувати не варто, я сам знайду собі місце. Закипіла робота. Любо-дорого дивитися! Фарбують, прибирають, перекладають печі, щоб гріли краще, встановлюють електричну вентиляцію, будують нові туалети й душові для робітників. А майстри ввічливі, ніби в пансіоні для шляхетних дівчат училися. Через місяць фабрик не впізнати. Усі, як одна, сяють чистотою. Атож! Кожному фабрикантові вигідно отримати Матіуша. Комісія оглянула фабрики, а яку вибрати, не знає — усі прекрасні. Зі складної ситуації вивів їх сам Матіуш. — Дякую за клопіт. Але я говорив, що сам підшукаю собі місце. Я працюватиму в одного небагатого фабриканта. Він завжди більше піклувався про потреби своїх робітників, ніж про прибуток. Тому в нього не виявилося грошей на ремонт. Але фабрика його користується доброю славою серед робітників. Фабрика, яку вибрав Матіуш, була невелика і знаходилася на околиці. Виявилося, учитися в школі і працювати на фабриці неможливо: часу не вистачає. Але Матіуш про це не знав. Тому умовилися так: поки не опанує ремесло, він працюватиме цілий день нарівні з іншими, а потім постарається виконувати все швидше і йти раніше. Ніхто не заперечував. Чесність і принциповість Матіуша були відомі всім і кожному. Матіуш винайняв кімнатку в мансарді із залізною грубкою. На плиті він розігрівав сніданок. Клопоту в господарстві виявилося багато. То щітки немає,'то каструлі, то відра — і так без кінця. Кожну річ треба купити, а де грошей узяти? Встає Матіуш ледь світало. Застилає ліжко, чистить черевики і штани, розтоплює грубку, кип’ятить чайник, підмітає підлогу. Потім снідає сам і годує горобців: висипає їм хлібні крихти на підвіконня. Із собою бере фляжку з кавою. А там зирк, і виходити час — скоро фабричний гудок! Приємно щодня зустрічати по дорозі тих самих перехожих, спостерігати ті самі картини. На сходах вітається він із Янеком, який квапиться вранці до школи. У дворі візник миє прольотку. Двірник підмітає тротуар перед будинком. З лавки навпроти вибігає пес і виляє хвостом, немов говорить Матіушу: «Привіт!» Спочатку Матіушу не давали проходу роззяви: стоять, вирячуються, показують пальцями. — Матіуш іде! — Глянь-но, король Матіуш! Але всі роззяви на світі на один зразок: ніщо довго не займає їхньої уваги. Їм весь час подавай щось новеньке, дивовижне, як кажуть, сенсаційне — неважливо, якщо це нісенітниця чи дріб’язок. Незабаром Матіуш втратив для них інтерес, і вони перестали його помічати. Подумаєш, дивина! Тисячі таких самих хлопчаків ходять на фабрики, а ввечері замурзані повертаються додому. Зате добрі, серйозні люди з кожним днем дедалі більше поважали Матіуша. Старі робітники першими віталися з ним. Дівчинка, яку він зустрічав уранці, привітно усміхалася йому й лагідним голосом говорила: — Добридень! Хто вона і як її звуть, Матіуш не знав. Але йому здавалося, ніби вони давним-давно знайомі. Щодня зустрічав Матіуш одну стареньку з кошиком. Бабця дріботить маленькими кроками, зупиняється раз у раз, щоб дух звести, кашляє й лагідними очима поглядає на Матіуша, немов дякує за щось. На фабриці спробували підсунути Матіушу роботу трохи легшу, але він запротестував: — Якщо ви вважаєте, що мені це не під силу, я пошукаю собі інше місце. А потурання мені не потрібні. Але на фабриці дорожать Матіушем. І працівник він сумлінний, і честь для фабрики велика, та і справа краще йде на лад, коли поруч біля верстата стоїть хлопчик, який віддав перевагу важкій праці й зрікся королівської корони та розкоші. Якось само собою вийшло, що мешканці будинку, де оселився Матіуш, робітники на фабриці, навіть мешканці вулиці — одним словом усі — прагнуть зробити Матіушу приємне. Раніше ця глуха околична вуличка славилася скандалами, бійками, крадіжками, так що в поліції тут завжди вистачало справ. А тепер баламути й гуль- тяї принишкли. Хтось із дітей виставив на підвіконня горщик із квіткою, а наступного дня квіти з’явилися у всіх вікнах. Нехай Матіуш радіє, дивлячись на зелень. Навіть двірники стали чистіше мести бруківку. Словом, вулиця змінилася на краще. І поліцейські з незвички навіть занудьгували. Одного дня Матіуш знайшов під дверима листа.  

Любий королю Матіуше! Звідтоді, як ти оселився на нашій вулиці, мого батька не впізнати — він перестав пити, не б’є маму, не лається. «Матіуш подав мені приклад, як жити», — каже він. Дякую тобі. Зося.  



Матіуш здогадався: напевно, це та сама дівчинка, яку він щодня зустрічає по дорозі на фабрику. Щось він не бачивши цілий тиждень. Мабуть, ходить іншою дорогою — соромиться.  

XXX



 

дного дня до Матіуша прийшов Фелек. У брудному, худому, нещасному обідранцеві Матіуш насилу впізнав свого веселого, пустотливого товариша. У Матіуша стискалося серце. Коли біда скоїться з людиною тихою, сумною, зміна не така помітна. — Фелеку, що з тобою? Той мовчить, лише сльози котяться по брудних щоках. — Фелеку, скажи, що сталося? Фелек знизав у відповідь плечима. Не хоче говорити, отже, соромиться. Треба йому допомогти. — Де ти живеш? — Під мостом. — Ти голодний? Мовчання. — Ти десь працюєш? — Я нічого не вмію робити. — Спочатку і я не вмів. Але хто хоче, той навчиться. — А я не вмію хотіти. — Захочеш — навчишся. Фелек залишився в Матіуша, і вони зажили удвох. Матіуш встає на світанку, а Фелек спить. «Натомився, бідолаха, нехай відпочине», — думає Матіуш. Минає день за днем, Фелек відпочиває, а Матіуш працює за двох. Довелося продати батьківський годинник. Коли Матіуш зрікся престолу, скарбник видав йому з королівської скарбниці діамантовий перстень батька, мамині сережки й ось цей годинник. Коли б не Фелек, він ні за що не розлучився б із цими речами, які нагадували йому про батьків. Але потрібно було купити Фелекові ліжко, одяг, і грошей на їжу тепер витрачалося удвічі більше. Фелек сидить удома й курить цигарки. Накупив якихось безглуздих книжок, але навіть читати йому ліньки. Тому Матіуш дуже зрадів, коли Фелек виявив бажання піти на фабрику. — А мене приймуть? — із сумнівом запитав він. Матіуш заздалегідь переговорив із майстром, але Фелеку нічого про це не сказав. Ще подумає, що він для Матіуша тягар і йому хочеться його позбутися. — Може, ще відпочинеш? — Ні, досить! Тепер уранці вони удвох крокують на фабрику. Дорогою розмовляють про всіляку всячину. З товаришем іти веселіше. А про те, що було, Фелек так і не обмовився жодним словом. Якщо соромиться, значить, нічим похвалитися. — Ось це приводний пас. Зазіваєшся — і прощавай рука! — застеріг його Матіуш. — Два роки тому одному хлопчині руку відірвало. А тут теж будь уважним, а то шестернями затягне. — Гаразд, гаразд, — відповідав Фелек. Минув місяць, і Фелека не впізнати. Він освоївся на новому місці, повеселішав: співає, насвистує, жартує. Іншою людиною став. Друзі працюють поруч і весь тиждень проводять разом. Лише по неділях розлучаються: Матіуш залишається вдома, а Фелек кудись вирушає. Коли він повертається, Матіуш напевне не знає: він залишає двері відчиненими, а сам лягає. Але, видно, пізно, бо в понеділок насилу продирає очі. Матіуш не запитує його, де той пропадає у вихідний: не хоче, щоб Фелек розпитував, чим він займається вдома. А Матіуш, залишаючись наодинці, пише книгу. Це трішки казка, трішки бувальщина. Йому не хочеться, щоб про це знали, поки він не закінчить, а тому ховає написане в ящик комода під білизну. Одного дня між друзями мало не спалахнула сварка. Матіуш прокинувся вранці й бачить: на підлозі залишки бруду, недопалки, на столі перевернута чорнильниця. Матіушу стало образливо: він у суботу все вимив, вишкріб, навів лад. — Знову ноги не витер? — Не витер, ну то й що? Я не такий чистьоха, як ти — не в палацах ріс. Якщо набрид — прожени. Господар тут ти, я з милості в тебе живу. — Ти мій гість. — Хороший гість — підлогу заляпав багнюкою, чорнило розлив. Матіуш не сперечався: злякався, щоб Фелек і справді не пішов. Але Фелек не заспокоївся. Неначе біс у нього вселився. І вдома, і на фабриці через будь-яку дрібницю чіпляється. Одразу видно, що шукає привід для сварки. Тиждень людина як людина — веселий, лагідний, а потім два-три дні його не пізнати, немов підмінили. Бурчить, лається через кожну дрібницю: через молоток, стілець, гачок на вішалці. — Тут я завжди пальто вішаю! Яка худобина посміла зайняти мій гачок? А сам чудово знає: це пальто майстра. Навмисне так каже, щоб розсердити його. Робітники пробачають йому всі ці витівки з поваги до Матіуша. Але Фелек зовсім утратив почуття міри. Зрозуміло, роботу хоче кинути, але прямо цього не каже, а чекає, коли його виженуть. З Матіуша не зрозумієш, помічає він, що з Фелеком відбувається, чи ні. Стоїть за своїм верстатом і старанно працює, інколи лише підведе на хвилинку голову і скаже: — Припини, Фелеку! Як тобі не соромно! Проте Матіуш усе бачить, усе помічає. «Фелек не знаходить собі місця, нервується, як поштовий щурик, коли йому час у дорогу», — думає він.  

XXXI



 

ось настав останній, фатальний понеділок. Уже по дорозі на фабрику з Фелеком відбувалося щось недобре. І фабрика не для нього: паршива душогубка, де з людини вичавлюють останні соки. І у майстрів — солома в голові. І верстатам давно на звалище пора. А інструменти господареві б у фізіономію шпурнути. — Ну і фабрику ти собі обрав! — Адже я тебе насильно не тягнув на цю фабрику. Не подобається — пошукай собі іншу роботу. — Обійдуся без твоїх порад. Сам знаю, що робити. На цьому розмова обірвалася, і вони мовчки підійшли до фабричних воріт. Почався звичайний трудовий день. Матіуш стоїть за верстатом і думає про свою казку, яку вчора закінчив. «Треба Фелеку прочитати, може, він заспокоїться». Коли він писав свою казку, то згадував про дикунів, про Молодого короля, про товаришів у в’язниці, і йому здавалося, вона повинна пом’якшити серця найчерствіших людей. Замислився Матіуш, а руки самі виконують потрібні рухи. Він так занурився у свої думки, що не помічав нічого довкола. І раптом чує крик: — Нехай майстер сам це робить! Знайшов дурня! Я його не боюся! Далі — більше. — Дурень! Старий осел! Ідіот! Дійшло до того, що Фелек замахнувся на майстра. Матіуш підскочив і схопив Фелека за руку. — Фелеку, ти що! Схаменись! А Фелек як штовхне Матіуша. — Зупинити мотор! — Знімай ремінь! — На допомогу!.. Усе сталося миттєво. Мотор зупинили. Матіуш лежав у калюжі крові. — Дихає. — За лікарем швидше! Фелек стоїть поряд, дивиться, не кліпаючи, немов очам своїм не вірить. А довкола нього утворилася порожнеча — усі відскочили, відсунулися від винуватця нещастя. Запанувала мертва тиша. Усі завмерли в чеканні. Був серед присутніх старий робітник. За тридцять років багато набачився. І він перший сказав уголос те, про що думали всі. — Кінець. Матіуш лежить у лікарні, в окремій палаті. Операція пройшла вдало. До нього повернулася свідомість і, дякуючи за те, що він ще живий, потис лікареві руку. Недобре померти раптово, нічого не сказавши наостанок. Матіуш заплющив очі, немов згадує, що йому потрібно сказати. Але він дуже ослаб і його зморив сон. — Принесіть, будь ласка, мою шкатулку, — сказав він, прокинувшись. Автомобіль мчить до будинку Матіуша. І звістка про те, що до Матіуша повернулася свідомість, що з’явилася надія, облетіла все місто. — Він житиме, ми його врятуємо, — кажуть лікарі. У шкатулці, перекладені тоненьким зеленим папером, лежали мушлі, камінчик, засохлий листок салату, чорний, як вугілля, шматочок цукру, фотографія матері, діамантовий перстень і сережки королеви. Здоровою лівою рукою виймає Матіуш зі шкатулки по черзі свої скарби, оглядає і кладе назад. І раптом обличчя його осяяла усмішка. «Матіуш усміхається», — вмить рознеслося по місту. «Матіуш спить». «Матіуш випив молоко». Радіють діти, радіють лікарі — усе місто тріумфує. «У Матіуша знову жар». І місто печалиться. «Матіуш просив покликати Фелека». Думали, Матіуш забув про нього. Матіушу необхідний спокій. Лікарі побоюються, щоб він не розхвилювався, побачивши Фелека. Вирішили тримати його поблизу, але до Матіуша не пускати. Може, він більше не згадає про нього. Матіуш знову заснув. А коли прокинувся і розплющив очі, було видно, що когось чекає. — Клу-Клу приїхала? Ах, от кого він чекав! Так, Клу-Клу приїхала вчора. Як тільки телеграф приніс страшну звістку, вона, кинувши все, аеропланом, пароплавом, потягом без зупинки, без передиху примчалася в столицю. — Покличте до мене Клу-Клу й Фелека, — тихо мовив Матіуш. Вони увійшли й зупинилися біля ліжка. — Фелеку, ти не засмучуйся. Клу-Клу, це моє останнє прохання. — Голос увірвався, продовжувати не було сил. — Фелеку, візьми цей перстень, а сережки — тобі, Клу-Клу. Фелеку, тобі важко тут жити. Їдь із Клу-Клу. А коли ви станете дорослі… Матіуш закашлявся. На його усміхнених губах з’явилася кров. Він опустив повіки й більше вже не підняв. Місто облетіла звістка: «Матіуш помер». Сумна звістка облетіла всю країну. І весь світ. Поховали Матіуша на безлюдному острові, на вершині скелі. Ало і Ала прикрасили могилу квітами, і канарки співають над нею свої нескінченні пісні.  

ЗМІСТ

 

Король Матіуш Перший Король Матіуш на безлюдному острові   

 

 



 
Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   23


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка