Януш Корчак король матіуш перший



Сторінка22/23
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.9 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   23
    Навігація по даній сторінці:
  • XXVII
  • XXVIII

XXVI



 

оли стало відомо про викрадення Матіуша, здійнявся страшенний переполох. — Ясно як день, — одностайно вирішили королі, — це справа рук Молодого короля. Молодий король ударився в амбіцію, тобто образився: — Шукайте, якщо ви в цьому впевнені. Звичайно, було б брехнею стверджувати, ніби я його любив. Але хіба, крім мене, у нього немає ворогів? А негри? Скільки їх загинуло з його вини? І білі королі ставляться до нього всі по-різному. Орест теж його не любить. А цар Пафнутій не може йому пробачити тієї історії на Куфайці, після якої його мучать безсоння й головні болі. Але Молодий король неспокійний; розуміє: якщо почнуться пошуки, Матіуша можуть знайти у в’язниці. Тому звістка про смерть Матіуша його дещо заспокоїла. Немов гора з плечей. Але розслідування продовжувалося. Вдалося встановити, в якому напрямку їхав автомобіль із Матіушем. Допитали господаря готелю, рибалок, портових робітників, матросів. Одна жінка бачила, як автомобіль звернув праворуч, потім зупинився: здається, шина лопнула. Коли автомобіль стояв біля ресторану, якийсь хлопчик із цікавості зазирнув усередину, але не встиг нічого розгледіти: його прогнали. Виявили навіть місце, де Матіуша з автомобіля перенесли в човен. Але все розкрилося до кінця завдяки чистій випадковості. Так часто буває. Шукаєш, шукаєш зниклу річ, усе догори дном перевернеш, а вона немов крізь землю провалилася. І раптом, коли зовсім втратиш надію, пропажа сама знаходиться. Щось подібне сталося й тут. Жив-був на світі один старий учений, великий дивак, який поставив собі за мету написати наукову працю про всі в’язниці на світі. Років десять роз’їжджав старий по всіх країнах і вивчав різні документи. І нарешті опинився в столиці Молодого короля. Дідусь був тихий, ввічливий, до речі й не до речі вибачався, дякував і нічого не чіпав без дозволу. Одяг у нього весь у пиляві від старих паперів, які він цілими днями читав. Примостившись на краєчку стільця, перегортав він документи, робив виписки, щось підраховував. Бідолаха зовсім осліп, і хоча на носі в нього були дві пари окулярів, це мало допомагало. Знайомих він не впізнавав. Лакеєві говорив «пане директор», а поважного директора департаменту приймав за лакея і давав йому на чай. З неуважності замість чорнильниці занурював перо в склянку з чаєм, який ставила перед ним добра людина, бачивши, що він із ранку нічого не їв. Чиновники глузували зі старого й жартували з ним на всі лади. — От дивак! Хіба з паперів правду дізнаєшся? Там усе шито-крито. А наївний учений, ні про що не підозрюючи, працював у поті чола. — Пробачте, мені б ще медичні свідоцтва переглянути, звичайно, якщо це вам не завдасть клопоту. Але якщо ви зайняті чи втомилися, я зачекаю, не турбуйтеся. Даруйте, пробачте, покірно дякую, дуже вам зобов’язаний. — Нічого. Гей, розсильний! Подай панові вченому два пуди паперів з чотирнадцятої шафи. Тих, що у пилу. — Дякую, дуже вам вдячний. Пил — це такі дрібниці. Розсильному набридло копирсатися у шафах, і він як гепне на стіл перед стареньким цілу купу пожовклих паперів — аж пил стовпом здійнявся! Дідусь чхнув двічі й уткнувся в папери, як ні в чому не бувало. Але в канцелярії працював чиновник, який напередодні купив собі нову кофтину й боявся її забруднити. — Прочитайте краще ось ці папери. По-перше, вони чисті, а по-друге, дізнаєтеся останні дані, а не столітньої давності. — Дякую. Для мене старе й нове однаково важливе. Велике спасибі. Дуже вам вдячний. Даруйте. А зверху якраз лежало свідоцтво про смерть Матіуша.  

«Зріст: 1 м 30 см. Вік: одинадцять років. — читає учений. — Причина смерті: отруєння організму з дитячих років спиртним і тютюном».  

У старого був син-адвокат, і от він вирішив поділитися з ним радістю з приводу такої рідкісної знахідки. «Любий сину, — писав учений, — я щасливий, що мою наукову працю збагатять настільки цікаві відомості». Син прочитав листа, і його немов осяяло: «Чи не Матіуш це?» Як бути? їхати в таку далечінь не хочеться, але, з іншого боку, якщо здогадка підтвердиться, його чекає всесвітня слава. Старий слово в слово переписав свідоцтво про смерть Матіуша, а син опублікував його в газетах. Книга вийде через десять років, а газета — наступного дня. Що тут почалося, описати неможливо. Молодий король захищався, як міг. «Документи, — заявив він, — будь ласка, читайте, але у в’язницю нікого не пущу!» Та його розпорядженням гріш ціна, адже він тепер не король, а спадкоємець престолу. А Старий король дозволив відвідати в’язницю. Почалося слідство. Фельдшер ухиляється од відповіді, хитрує — словом, тінь на ясний день наводить. Від ув’язнених теж толку не доб’єшся: мукають, неначе говорити розучилися. Начальник в’язниці викручується: то одне говорить, то інше. Відразу видно — справа нечиста. Тим часом звістка про смерть Матіуша облетіла весь світ. З поваги до Старого короля повідомили, ніби син його до цієї справи не причетний, а у всьому винен генерал. І що Матіуш уже на острові був хворий, потім перевтомлювався в таборі негритянських дітей і навіть заразився там якоюсь невиліковною хворобою. І помер він не у в’язниці, а в лікарні неподалік в’язниці. А хлопчик, якого бачили у в’язниці, — син тесляра, який ремонтував будинок начальника.  

Генерал буде заслужено покараний, повідомлялося в газетах, хоча він теж не дуже винен. Сталося непорозуміння. Молодий король надіслав телеграму, у якій говорилося: «Усунути перешкоду». А телеграфіст, невідомо чому, замість слова «перешкоду» написав «Матіуша». От генерал і вирішив, що треба його викрасти. Газети спростовували одна одну, і кожна висвітлювала сумну подію по-своєму. «Злочин чи нещастя? — писала найпопулярніша газета у світі. — Перед людством — трагічна загадка. Хочеться вірити, що Матіуш помер своєю смертю. Цей коронований хлопчик, борець за справедливість, перший король дітей, хоробрий захисник негрів, на жаль, виявився смертним. Бурхливе життя підірвало його здоров’я. Як яскрава зірка, засяяв він над світом і згаснув. Непоправна втрата, ллються потоки сліз, груди розриваються від ридань. Але відчай був би у сто разів жахливіший, загинь він від руки вбивць». «Чи не все одно, від чого він помер? — писала інша газета. — Головне, його немає серед живих. Коли про це не знали напевно, ще можна було сподіватися, сумніватися». «Світло праху його. Відважний воїн, лицар без страху й докору, гірський орел і лев пустелі покинув цей негостинний світ», — писала третя газета. «Король-сирота! Не можна забувати, що золота корона вінчала голову хлопчика-сироти. Не можна забувати, що під пурпуровою мантією тривожно билося серденько сирітки!» — писала четверта. Матіушу всі вибачили. І коли якась газета зазначила побіжно, що Матіуш здійснював інколи помилки, редактора ледве не розтерзали. Він цілий тиждень боявся ніс на вулицю висунути, перестав бувати в театрі зі страху, що його поб’ють. У школах вирішили збирати гроші на пам’ятник Матіушу. У столицю Матіуша надійшло сімнадцять тисяч телеграм.  

Висловлюємо глибоке співчуття з приводу важкої втрати, що огорнула всю країну.
Відчуття гордості за свого короля має служити вам втіхою в нещасті.
Ваш король отримав найбільшу перемогу: він підкорив серця людей усього світу.  

Добре б, висловився хтось, для увічнення пам’яті Матіуша здійснити хоч би одну з його реформ. Надати, наприклад, дітям свободу, за яку юний король боровся упродовж усього свого короткого життя. «Дурниця і безглуздість! — заперечили йому. — Якщо дітям дати свободу, вони від радості на головах ходитимуть, і вийде, ніби вони в захваті від смерті Матіуша. А куди ж це годиться!»  



XXVII

 

рокує Матіуш по шосе, тримає путь у рідну сторононьку. Але на душі в нього невесело: був над головою дах, був шматок хліба, а тепер він знову сам на білому світі. У в’язниці важко, слів немає, але ж хіба думки про майбутнє не важчі за кошик з вугіллям? А працювати все одно треба, задарма їсти хліб не годиться, навіть якщо дадуть. І ховатися доведеться, щоб не було більше через нього воєн. Зупинився Матіуш і записав у своєму щоденнику:  



Життя — це неволя.  

І ніби спростовуючи його слова, заспівав соловейко. Притулився Матіуш до тину й заслухався. «Чому люди не схожі на птахів?» Зайшов Матіуш у придорожню харчевню, підкріпився й рушив далі. «Піду пішки», — вирішив він. Грошей на їжу вистачить, якщо втрачати економно, їхати потягом не хотілося. Йому здавалося, що король-вигнанець повинен повертатися у свою вітчизну пішки й босим. І думається в дорозі добре. Напевно, бджілки-думки від ходьби гойдаються і швидше пурхають. Проходячи через маленьке містечко, Матіуш прочитав у газеті повідомлення про свою смерть. «От і прекрасно. Принаймні шукати не будуть». Попутники, як повелося, заговорюють із ним, хтось трохи підвезе, коли по дорозі. Усякий бачить: нетутешній. Але Матіуш відповідав на запитання неохоче: — Сирота. У рідні краї йду. Брехати він не любить, тому від надто цікавих відмахується так: — Це довга історія. От нарешті й рідна земля. Опустився король-вигнанець на коліна й поцілував землю: чи то вітав її, чи то вибачення просив. — Звідки йдеш? — зупинив його прикордонник. — Здалеку! — Куди путь тримаєш? — Додому. — А де твій дім? — Де дім? Не знаю. — Документи є? Матіуш пригадав, що наглядач забезпечив його про всяк випадок фальшивим папірцем, і показав прикордонникові. — Син тюремного наглядача? — Ні, — посміхнувшись, сказав Матіуш, — син короля. — Ого! Знатного ти роду! Ну, йди! Прикордонник, звичайно, не повірив. Але Матіушу це байдуже. Він смертельно втомився. Думки — бджілки мовчать, не підказують, як бути, куди йти. А ноги самі несуть його до столиці. Матіуша мучить голод, сили покидають. Фотографія королеви (крім нього, мабуть, ніхто й не здогадається, що це королева) пожовкла, пом’ялась, мушля, камінчик, чорний, як вугілля, шматочок цукру, огризок олівця та зошит, куди він записує заповітні думки, — от і все його багатство. Щоб не померти з голоду, довелося найнятися в пастухи. Назвався Марцинеком і став пасти двох корів. Корови звикли до нього. І люди теж звикли й полюбили його. Хлопчик тихий, слухняний, ввічливий. І личко сумне, а найсумніше, коли він посміхається. Поглянеш, і плакати хочеться. — По очах видно, зазнав хлопчина горя. Мороз, дощ, град, спека, а йому все байдуже: пасе своїх корів. І жодного разу не побіг із хлопцями в ліс по суниці, ожину, чорниці. Жодного разу його корова не зайшла в чуже поле, не понівечила чужі посіви. Але по-справжньому оцінили його селяни, коли на село напала якась дивна хвороба: два дні пропасниця трясе, кістки ломить, хоч криком кричи, у голові шумить, груди розриваються від кашлю. А потім — слабкість, ноги підкошуються. Хто тиждень у ліжку лежить, а хто більше. Один Матіуш на ногах. Усім допоможе, нікому не відмовить, і будь-яка справа в руках у нього йде на лад. Селяни поважають людей сильних, витривалих: «На вигляд малоросток, а виявляється — двожильний!» Господарі, у яких Матіуш корів пас, полюбили його й умовили залишитися на зиму. Він погодився. З однолітками Матіуш мало розмовляв. Хлопчаки, відомо, народ цікавий, їм хочеться знати, хто він та звідки. — Уявляєте, відповідати не бажає! — Кирпу гне. Спробували втягнути його у свою компанію: — Гайда по груші! Садівник виїхав. — Не піду. — Боїшся? — Ні, просто не хочу. Хлопчаки втекли, залишивши на нього своїх корів. Знають, безсоромні, що він покірливий, не відмовить. Повернулися, простягають у винагороду груші: — Бери. — Дякую. — Подякуєш, коли покуштуєш. Не хочеш? Чому? — Тому що крадені. «Раз не сам бере, — думають хлопці, — значить, донесе». Але він не наябедничав. — Ти груші крав, шибенику? — грізно запитує його садівник. — Ні. — А хто крав, знаєш? — Знаю, але не скажу. — Бач, який фрукт!.. Моя вам порада: не спускайте очей із цього волоцюги. У тихому болоті чорти водяться. Садівник спересердя грюкнув дверима й пішов. — Мені піти? — боязко запитує Матіуш, а в самого серце йокнуло: раптом проженуть. — Хіба тобі у нас погано? — Добре, але садівник на мене розсердився. Як би у вас неприємностей не було через мене. — А ти не упирайся. Коли бачив, хто крав, скажи. Матіуш сумно посміхнувся: то хіба розповіси все, що він бачив. Настала зима. — Можна мені в школу ходити? — Іди, якщо приймуть. Узимку роботи мало. І Матіуш пішов до школи. — Приблуда в школу йде!.. Волоцюга йде в школу!.. Жебрак учитися захотів!.. — з криком біжать за ним хлопці. Матіуш не знає шкільних порядків: входить з усіма в клас, сідає за парту. — Це моє місце, я завжди тут сиджу. І за яку б парту Матіуш не сів, звідусіль його женуть і сміються. Потіху влаштували. — А вчителька тебе записала? — Ні. Матіуш стоїть біля стіни, а хлопчаки довкола обступили. — От дурень! Ну і стій стовпом. Поглянемо, що вчителька скаже.. Продзвенів дзвоник. Усі сіли за парти й чекають. Входить вчителька: — А ти хто? — Марцинек. — Навіщо прийшов? — Учитися. Хлопці покотилися зо сміху, а вчителька спохмурніла. — Хто його сюди привів? — Ніхто. Сам прийшов. Улітку корів на вигоні пас. — І груші крав. — Він найда. — Приблуда. А Матіуш мовчить, ніби його це не стосується. Правда, волоцюга: півсвіту виходив і об’їздив. Хлопці перебивають один одного, кричать, а вчителька дивиться пильно на Матіуша, немов згадує, на кого він схожий. — Марцинек, ти бачив мене коли-небудь? — Ні, перший раз бачу. — А мені здається, я десь тебе бачила. — Він приблуда! — Перевертень! І знову всі регочуть. Тут відчинилися двері, і в клас влетів директор школи. — Це що за неподобство?! — заволав він і за вуха виволік двох хлопчиськ із першої парти в коридор. — Ви що, не знаєте, як у школі поводитись? — Пригрозив лінійкою і пішов. Учителька зніяковіла, от-от заплаче. — Сідай, Марцинеку, за першу парту. Дайте йому книжку. Ти читати вмієш? — Умію. А хлопчаки з пустощів підсовують йому книжку догори ногами. Матіуш прочитав без запинки. — Тепер розкажи. Матіуш розповів своїми словами, але нічого не пропустив. — А історію знаєш? — Трішки. — Розкажи про Павла Завойовника. Матіуш розповів детальніше, ніж у підручнику. — Іди до дошки. Пиши задачу. Але задачу Матіуш розв’язати не зумів. — Іноземні мови знаєш?

Хлопчаки перестали сміятися, дивляться, роззявивши роти, і мовчать. А коли вчителька запитала Матіуша про тваринний і рослинний світ тропічних країн і він заговорив, у класі запанувала мертва тиша. Матіуш дивиться у віконце й говорить, ніби все це перед собою бачить. Пальми виглядають так, а ліани — ось так. Банани солодкі. У фініків кісточки довгасті і гладенькі. Кокосові горіхи — усередині яких — молоко! У носорога паща величезна, і сам він із півкімнати розміром. Дитинчата у них трохи менші. А бувають носороги ще більші. Матіуш розповів про левів, тигрів, гієн, леопардів, слонів, крокодилів, мавп, канарок. — Не інакше, своїми очима все бачив. За книжкою так не розповіси, — перешіптуються хлопці.  



XXVIII


 

атіуш залишився поки що в молодшому класі, а підтягне арифметику, перейде в старший, до вчителя. Учителька полюбила його, а хлопці ставляться до нього насторожено, недовірливо. І так, і отак пробують під’їхати. То пожартують і чекають, розсміється він чи ні. То штовхнуть і чекають, чи дасть здачі. У друзі набиваються, щоб вивідати, хто він такий. І вичікують, коли ж він викаже себе. — Та ти не бійся! — підбадьорюють вони його. — Учителька добра, не те, що вчитель. Слово «добра» вони виголошують поблажливим тоном, ніби це недолік, а не достоїнство. Коли чергова спроба привернути Матіуша на свій бік не вдається, хлопці, втративши терпіння, цідять крізь зуби: — У, приблуда! Матіуш чує, як вони бурмочуть собі під ніс: «тихоня», «святенник», «підлабузник», «дівчисько», і згадує канарку та її побратимів — вільних птахів. «Вони теж її не розуміли». Учителька помічає: у класі відбувається недобре, але сподівається, що врешті-решт хлопці звикнуть до новачка. Одного дня хтось навмисне забризкав чорнилом зошит Матіуша. Це переповнило чашу її терпіння. — Ах ви негідники! — закричала вона, почервонівши від гніву. — Чого ви до нього чіпляєтесь? Із заздрощів, що він більше за вас знає? — Є чому заздрити — дірявим чоботям! — нахабно сказав син сільського багатія. Йому купили нову шапку, от він і величався. У класі не любили цього задавалу й ледаря, але зв’язуватися не хотіли: боялися його здоровенних кулачищ. — Ви за нього заступаєтеся, ніби він ваш жених, — заявив грубіян молоденькій учительці. — А ти чого на мене вибалушився? — прикрикнув він на Матіуша. — Очі є, от і дивлюся, — відповів Матіуш і злегка почервонів. — А я не бажаю, щоб ти вирячувався на мене, чуєш? — грізно сказав телепень і зробив крок до Матіуша. Матіуш примружився. Стоїть у вичікувальній позі. — Бач, зіщулився, волоцюга! Матіуш пригадав бійку на безлюдному острові. Як тоді, щось незрозуміле сталося із серцем, головою, руками. — Ну, чого втупився? — А ти мені що, дивитися заборониш? — незворушно відповів Матіуш і поклав про всяк випадок руку на парту, ближче до чорнильниці. — Побитися захотів? — Ні. — По пиці отримати хочеш? — Ні. — Дивись, дочекаєшся! — Не дочекаюся. Учителька квапиться на допомогу, але пізно. Силач схопив Матіуша за чуприну і щодуху саднув кулаком у груди. А потім — раз головою об парту! — Б’ються! Б’ються! — заволали хлопці, посхоплювалися з місць і тісним кільцем оточили їх. — Неподобство! Що тут відбувається! — У клас із перекошеною від злості фізіономією увірвався директор. — Ось до чого ви їх розпустили! Учні вже б’ються у вас на уроках! У мене й без ваших шибеників вистачає клопотів! Матіуш звів брови, заклав руки за спину й уважно слухає. «Треба допомогти вчительці», — вирішив він. Порядок був відновлений, і урок продовжувався. Після дзвоника Матіуш прочинив двері у вчительську і запитав: — Можна увійти? — Тобі чого, Марцинеку? — Дозвольте мені, будь ласка, зробити одну річ, а то я перестану ходити до школи. Не хочу, щоб у вас через мене неприємності були. — Що ж ти хочеш зробити? — Це секрет. Увійшов директор і накинувся на Матіуша: — Ти що тут робиш? Хіба ти не знаєш, що учням сюди вхід заборонено? — Це неабиякий хлопчик, — боязко сказала вчителька, коли за Матіушем зачинилися двері. — У вас усі неабиякі, — директор глумливо засміявся. — Один — талановитий художник, інший — видатний математик. А всі, разом узяті, — рядові шибеники. Цього року вже два вікна розбили. Від школи до дому дві версти. Матіуш крокує по дорозі, заклавши, за звичкою, руки за спину, і розмірковує про те, що сталося. Раптом його наздоганяє той самий хлопчик, якого вчителька вважала талановитим художником. — Не сумуй. Вони скоро від тебе відчепляться. Мені спочатку теж проходу не давали. — Чому? — Не люблять тих, хто краще за них уміє щось робити. — Чому? — Напевно, від заздрості. Не всі такі, але є кілька заводил, яких усі слухаються. Хочеш, я тобі картинку намалюю? А що тобі намалювати? Ти тоді здорово про різні країни розповідав. Повтори ще раз, і я тобі намалюю Матіуша на безлюдному острові. — Але ж Матіуш помер. — Ну то й що? Якщо помер, значить, малювати не можна? Твої господарі дозволять, щоб я прийшов до тебе увечері? — Запитаю. Думаю, дозволять. Вони гарні люди. Книжки мені купили, зошити. І чоботи обіцяли справити. — От свиня, рваними чобітьми докоряє! Подумаєш, нову шапку вдягнув і ніс дере! Добре, що ти з ним зв’язуватися не став. У нього батько — багатій, дружбу із самим директором школи водить. Тому він і розперезався. Та нічого, ми йому покажемо! Зловимо подалі від школи й темну влаштуємо. Не забудь про картинку! — Дякую. Іде Матіуш далі. Повалив густий сніг. Сніжинки крутяться, танцюють у повітрі, і думки-бджілки швидше снують у голові. «От дивно! Раніше управляв цілою державою, а тепер з одним класом впоратися не можу. Промови виголошував у парламенті, а тепер із хлопчиськами соромлюся говорити. Тепер мені зрозуміло, чому Стефан не хотів зв’язуватися з ними. Як почнуть приставати, дратувати, висміювати, не знаєш, куди подітися. Хоча що вони мені скажуть нового? Приблуда? Чоботи каші просять? Ну й нехай. Так завжди: один почне, а інші повторюють, як папуги». Наступного дня Матіуш на першому ж уроці підняв руку. — Я знаю, ви називаєте мене чужинцем, волоцюгою, приблудою. Так, у мене рвані чоботи. Якщо ви не хочете, я не ходитиму в школу. Чому ваша вчителька повинна страждати через мене? Улаштуймо голосування. Якщо більшість «проти», я піду зі школи. Але якщо лише один «проти», а решта «за», я залишуся. Не думайте, що я вас боюсь. Я готовий битися з кожним, але тільки не в школі. Призначимо місце й битимемося при свідках. От ви слухаєтеся вчителя, тому що боїтеся побоїв. А по-моєму, навпаки, треба слухатися того, хто не б’є. Поки діти не перестануть битися між собою, вони не мають права вимагати від дорослих, щоб ті їх не били. Поки хлопці не перестануть битися й кидати один в одного камінням, на землі не припиняться війни, а значить, будуть і сироти, тому що на війні вбивають батьків. Звичайно, без сварок не обійдешся, але треба зібратися всім і розсудити, хто правий, хто винний, а не пускати одразу в хід кулаки. Поки Матіуш говорив, то в одному, то в іншому кінці класу чулися приглушені голоси: — От дає! — Лекцію читає. — Новий учитель з’явився — приблуда! — Зовсім з’їхав із глузду! — Провалюй звідси! Під кінець Матіуш сказав: — Хто «проти», підніміть руку. Думаєте, я не чую, що ви бурмочете? Але я вважаю нижче за свою гідність звертати на це увагу. Я встав і відкрито, привселюдно висловлюю свої думки. А ви знаєте, що ви не маєте рації, от і бурчите собі під ніс. Так вчиняють лише боягузи. Отже, хто за те, щоб я не ходив до школи, підніміть руки! Піднявся цілий ліс рук. Учителька хотіла втрутитися, але Матіуш швидко зібрав книги, зошити й залишив клас. По дорозі його наздогнав однокласник і сказав, щоб він повернувся. Сталася помилка. Хлопці не зрозуміли. Він сам підняв руку, — подумав, так треба, щоб Марцинек залишився в школі. — От побачиш, вони до тебе більше не чіплятимуться. Тепер ми знаємо, хто на тебе нацьковував хлопців. Ну, що тобі варто спробувати. Повернися, Марцинеку! Не будь таким гордим! Кажу тобі, хлопці помилилися. Повернися! Матіуш неначе уважно слухає товариша, але слова не доходять до його свідомості. Шкода, звичайно, розлучатися з учителькою, зі школою. Але нічого не вдієш. Значить, не доля. Звідусіль його проганяють, усюди він зайвий. І справді, адже Матіуш помер, чого ж він поневіряється, як тінь, по світу? Чого чекає від людей? Як славно жилося йому на безлюдному острові! А хіба погано було б у Кампанелли розгулювати по апельсиновому гаю? Злочинці — і ті були до нього добрі. А тепер йому так гірко, так гірко, хоч плач. Повернувся Матіуш додому, а в голові молотком стукає: «Зі школи прогнали! Зі школи прогнали!» Дістав він із потайного місця щоденник і записав:  

«Життя — важка штука, — говорив Валентій. Раніше я не розумів, що це означає. А тепер розумію».  



Знову скандал, та ще який! Скрізь, де б Матіуш не з’являвся, починався гармидер. Що вийшло, коли він був королем, відомо. І так завжди: серед негрів, білих королів, дорослих, дітей він усе догори дном переверне, якусь новину придумає, старі порядки змінить, і люди прозрівають, немов доти були сліпі. Тихе село стало схожим на розтривожений вулик. Хлопці розділилися на дві партії: на прибічників і противників Матіуша. — Цей волоцюга заявив, що вчителя нема чого слухатися, якщо він б’ється. І ще погрожував побити всіх, у кого нові шапки й цілі чоботи. А вчителька сказала: треба, мовляв, умовити його, щоб він ходив до школи. Подумаєш, важна птиця! У нас он ручка пропала в класі. Мабуть, він украв, а тепер боїться, щоб його не викрили, і ображеного із себе корчить. За хлопцями — дорослі: одні хвалять учителя, інші — учительку. Господарі, у яких жив Матіуш, горою стоять за свого пастушка: — Хлопчик тихий, слухняний, працьовитий, а розмірковувати почне, заслухаєшся — ні дати ні взяти, мудрець. Марцинек правий! — Бач, добродійники знайшлися! Замість того, щоб язиком плескати, ви б краще чоботи йому нові справили! Як йому, обідранцеві, новій шапці не позаздрити! Почалося з Матіуша, а потім пішла справжня сварка: стали сусіди один з одним рахунки зводити та старі образи пригадувати. Цей — відомий ледар, той — п’яниця, а той фальшиві свідчення на суді давав. — Яблуко від яблуні недалеко падає. Який батько, такий і син! Знайшлися навіть супротивники шкіл. Вони вважали, що без них було краще. — Раніше читати не вміли, зате грішили менше. — Від науки хлопці зовсім від рук відбилися, працювати їх не змусиш. — Людей похилого віку не поважають і заможних, солідних господарів ні в що не ставлять. Цілий тиждень у селі вирувало, як у киплячому казані. «Піду я до школи», — подумав Матіуш. Він старанно займається арифметикою, але в старший клас, до вчителя, переходити не квапиться. Поводиться, як і раніше: носа не задирає, але й не боїться. Додому тепер повертається не сам, а з тим хлопчиком, який добре малює. І з ним сидить за однією партою. Матіуш так само не терпить брехні. Нашкодять, наприклад, у класі, Матіуш — нічого, сидить і чекає. Якщо вчителька не запитає, хто це зробив, змовчить. Але якщо запитає, а винуватець не зізнається, Матіуш показує на нього і сміливо говорить: — Це він! Після уроків хлопчаки погрожують: — Почекай, донощику проклятий, ми тобі покажемо! — Донощик усе робить нишком. А ти боягуз, коли в тебе сміливості не вистачає самому зізнатися. Так жодного разу він ні з ким і не побився. Хлопці відчували: краще з ним не зв’язуватися. У Матіуша щось таке у погляді, як у лорда Пакса: погляне пильно, і пустуни принишкнуть. Яким же було здивування хлопців, коли Матіуш погодився грати в сніжки. — У кого тричі попадуть сніжкою, той убитий. Хто впаде, той у полон потрапив, — розповідає правила гри Матіуш, пригадуючи битви в королівському парку. Матіуш не командир, але визнаний полководець. І всі беззаперечно йому підкоряються. Але він не зазнається, і ніхто не чув, щоб він кому-небудь сказав: «Е, багато ти розумієш, бовдуре!» Кожного уважно вислухає і, якщо порада ділова, погодиться, а якщо так собі, змінить трішки, і виходить, як належить, але нікому не образливо. А якщо порада нікчемна, пояснить чому. — Треба генералів обрати, — запропонував хтось. — Навіщо? — заперечив Матіуш. — Краще зробимо так: нехай кожен п’ять разів кине в ціль, і найвлучніших стрільців розподілимо порівну між двома загонами. Хлопчаки намагаються схитрувати. Хто навмисне погано цілиться, хто схибить і сперечається, що влучив. Але Матіуша не проведеш: він пильно стежить за змаганням. — Ставлю умову: не ображатися й не сперечатися. Генеральна битва все відкладалася: то відлига, то сніг дуже сухий — сніжки розсипаються. Але Матіуш радить зачекати. Поспішиш — людей насмішиш. Старшокласники напрошувалися грати з ними. — Ні, — сказав Матіуш, — спочатку ми самі спробуємо. Три дні тривала підготовка до битви: будували фортеці, насипали снігові вали. Матіуша більше не вважають гордівником. Хлопці полюбили його. Хто стільки цікавих казок знає? Лише Матіуш. Щоб хлопці не здогадалися, що казки негритянські, Матіуш змінював імена. З кожним днем зростає його слава. А разом із нею цікавість: хто він і звідки? Відомо, що його батько тюремний наглядач, і все. — Марцинеку, ти бачив злочинців? — Це правда, що їх по очах можна впізнати? — А ти багато країн побачив? Матіуш прагне перевести розмову на іншу тему. Але хлопчаки — народ наполегливий. — Не ухиляйся, розкажи нам усю правду. — Що? — перепитує Матіуш, ніби не розуміє, про що йдеться. — Дай чесне слово, що розповіси все, як було. — Чесне слово, розповім, коли прийде час. Але, відверто кажучи, Матіушу дуже не хочеться, щоб цей час настав. Знову він обжився тут, звикся, і його всі полюбили. У школі — добре, і з хлопцями він ладнає. Є серед них, правда, кілька шибеників, але вони прагнуть виправитися. Адже відразу це ніколи не виходить. — Думаєш, я сам не знаю, що я задирака й забіяка? Ну, говорю я собі, з понеділка виправлюся. Минає понеділок, вівторок, а я все такий самий, — скаржився Матіушу один. — Не розумію, чому мені так подобається злити інших. Це я ще себе стримую, а то зі мною ніхто і гратися б не став, — признавався інший. — Тепер я сумирний, а знав би ти мене раніше! Мені, бувало, все одно: чи собака, курка, старий, кінь, дитина. У мене ніби руки сверблять. Схоплю камінець чи палицю, розмахнуся, і — раз! Ось подивись, — і показує на голові, на руках, на ногах великі й маленькі шрами. — Оце слід кінського копита. А тут сокирою по пальцеві цюкнув. А це склом від розбитої пляшки порізався — кров лилася, ледве зупинили. Тут ось собака вкусив, коли я санчата йому до хвоста прив’язував. Старшим став, за розум взявся, а то страх, що виробляв! — розповідав третій. Матіуш усіх вислуховував і одному радив одне, іншому — інше. Але кожному говорив: не падай духом. Не опускай рук. Старайся. — Головне — сильна воля. Але з неба вона не звалиться, її треба виховувати в собі, тренувати. Захотілося, наприклад, тобі допливти до маяка, але без тренування ти лише із сил виб’єшся, а мети не досягнеш. Або, уяви собі, що ти дикун… І, захопившись, Матіуш починає розповідати про негрів як людина, що сама їх бачила. Хлопці часто згадують у розмовах короля Матіуша. — Був би живий король Матіуш, учитель не посмів би нас за вуха дерти. — Ось тут за розпорядженням короля Матіуша почали будувати карусель. — А шоколадки — пам’ятаєте? Лише три рази видали, і то не всім дісталися. — У столиці, кажуть, дорослі в школу ходили, а хлопці їх по руках били і в куток ставили. От потіха! І хлопці весело сміялися, ніби згадуючи забавну історію. А Матіушу ставало ніяково. Він замовкав і важко зітхав. Він немов передчував, що скоро закінчаться тихі, безтурботні дні. І попереду чекають на нього боротьба й турботи. Частково передчував, а частково знав від людей, які читали газети. У газетах повідомили про смерть Старого короля і про те, що на престол знову вступив його син. Молодий король дорвався до влади й відразу ж уклав військовий союз із царем Пафнутієм. В армії спалахнув заколот (солдати й офіцери його не любили), але він розстріляв бунтівників і оголосив, що надалі вчинятиме так з кожним, хто піде проти нього. А королям заявив, що вони обманним шляхом відняли в нього порт. Із Сумним королем він остаточно посварився. — Адже ти сам підписав договір, — урезонювали його королі. — А договір королів відмінити не можна. — Підписував, по-перше, не я, а батько, а по-друге, Матіуш на Куфайці цілі два договори підписав, ну то й що? — Правильно, але Матіуш був п’яний. — А хто йому велів напиватися? Потім, одна справа, будь він живий, а інша — коли помер. «Війна спить», — спали Матіушу на думку слова доглядача маяка. Спить, але в будь-який день може прокинутися. І Матіуш сидів на уроках із відсутнім поглядом, не слухаючи запитань учительки. Але хто знає, які важливі проблеми вирішував він у ці хвилини. — Марцинеку, на уроках треба бути уважним, — зробила зауваження вчителька. — Я постараюсь. Занепокоєння Матіуша зростало з кожним днем. Він закинув ігри з хлопцями, ночами лежав із розплющеними очима і зітхав. «Видно, зурочили хлопчину», — вирішив господар і зібрався везти Матіуша до лікаря. І ось війна прокинулася. Матіуш востаннє пішов на уроки. — Я більше не ходитиму до школи, — сказав він. — Спасибі вам і товаришам за все. — Що сталося? Чому? — посипалися з усіх боків здивовані запитання. — Я їду в столицю, — насилу вимовив він. Слова застрягали в горлі, а в куточках очей блиснули дві великі сльози й повільно покотилися по його щоках. Настала гнітюча тиша. А Матіуш стояв і зосереджено тер кулаком лоб. — Це неправда, що король Матіуш помер. Я — Матіуш Реформатор, але я повинен був ховатися. Звістка була приголомшливою — немов грім серед ясного неба. Так буває лише в казках, але всі чомусь відразу повірили. Як це їм самим не прийшло в голову? Як же вони одразу не здогадалися, що Марцинек — це король Матіуш?  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   23


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка