Януш Корчак король матіуш перший



Сторінка21/23
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.9 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   23
    Навігація по даній сторінці:
  • XXIV

XXIII



 

к тільки Матіуш прибув, його відвели до Клу-Клу в королівський шатер. І хоча від утоми він ледве тримався на ногах, Клу-Клу тієї ж ночі повідала йому про те, що сталося. Та йому й так усе було зрозуміло. Табір нещасних дітей був страхітливим видовищем. Їсти нічого, звідусіль чути плач і стогони хворих. Іти далі немає сил, а залишатися на місці — певна загибель. Хто міг, давно втік, а інші сподіваються на Матіуша. — Пам’ятаєш, Клу-Клу, як ти ганялася за білкою по деревах? А як Антеку зуби вибила, пам’ятаєш? — Пам’ятаю, — байдуже відповіла дівчинка й навіть не посміхнулася. Коли весела людина сумує, це особливо важко. Вони довго сиділи мовчки. — Скільки в таборі дітей? — Не знаю. Частина загинула в дорозі, частина розбіглася. — Як ти гадаєш, протримаєтеся ви ще тиждень? — Повинні протриматися. — Треба діяти. Нічого витрачати дарма час. Швидше в місто, де є телеграф, і викликати на допомогу білих! — А вони погодяться? — Іншого виходу немає. Якщо вони виявили великодушність у битві з чорними жінками, значить, пожаліють і дітей. — Роби, як знаєш. Я нічого не можу придумати. Негренята побачили, що Матіуш вирушає, — і в сльози. — Допоможи! Не залишай нас! — кричали вони. Матіуш заліз на дерево, щоб усім було видно. — Не бійтеся, я вас не залишу, — сказав він. — Я їду по допомогу і за тиждень, а може, днів через три повернуся. Чим швидше я вирушу, тим раніше прибуде допомога. Негренята повірили. І, заспокоївшись, затягли пісню, але співали зовсім тихо: голод знесилив їх. А Матіушу від їхньої сліпої віри стало ще страшніше. Найгірше, коли даєш обіцянку і немає впевненості, що виконаєш її. Діти отаборилися на березі великої африканської річки. З підручника географії Матіуш знав, що в гирлі її знаходиться порт, а поруч — місто, де, звичайно, є телеграф. Човен швидко пливе вниз за течією. От і згодилися поїздки на маяк. Тепер Матіуш бачить, як він набрався сил. Недаремно здолав він Філіпа. Голод, безсоння, втома — не рахуються. Він летить, як на крилах. Його підганяє думка про страждання дітей і обіцянка допомогти їм. Удосвіта він причалив до берега, зірвав кілька плодів, угамував голод — і знову в дорогу. Баритися не можна: діти чекають. У дорозі не обійшлося без пригод. Одного разу він задрімав, і течією човен віднесло до берега. Ще трохи, і він потрапив би в пащу гіпопотама. Іншим разом човен ледве не перекинувся, наскочивши на величезного крокодила. Упади Матіуш у воду, негренята марно чекали б допомоги. Спочатку Матіуш склав план дій. Але потім усі думки випарувалися з голови, немов він став машиною, яка занурює у воду весла, або корабельним гвинтом, який він бачив під час першої поїздки до Бум-Друма. Побачивши на березі місто, Матіуш не відчув ні радості, ні полегшення. Он білі люди. Пошта. Телеграф. На березі річки, у садку, будиночок телеграфіста. Подумати лише, там із голоду і від хвороб помирають діти, а тут люди живуть спокійно, ні про що не підозрюючи. Телеграфіст поливає квіти на клумбі, а весела дівчинка в білому платтячку, така ж маленька, як Ала, їсть хліб із медом. — Ви телеграфіст? — Так. А що? — Мені треба терміново надіслати телеграму. — Зачекайте, юначе, ще немає дев’ятої. Поки сонце не почало припікати, треба полити квіти. — Я не можу чекати. Матіуш відчуває, що зараз впаде й засне. І проспить сто років. А там чекають діти. — Я — король Матіуш. — Король Матіуш?! — Я дві ночі не спав. Там помирають діти. Терміново потрібна допомога. Телеграфіст поставив на землю лійку. Матіуш схопив її й вилив воду собі на голову, щоб прогнати сон. — Швидше, а то я засну. — Гаразд, підемо! — Михасю, ти ж іще не снідав, — почувся жіночий голос. — Я зараз повернуся. — Випий хоч молока. Але Матіуш вчепився в телеграфіста й не відпускає. — Швидше! — Іду-іду! А сам зав’язує краватку. Нарешті вони біля телеграфного апарату. — Ну, що передати? — Не знаю. — простогнав Матіуш тужливо. — Як отримаєте відповідь, негайно розбудіть мене. Телеграфіст обернувся, а Матіуш уже спить. Оце так історія! Телеграфіст зателефонував поліцмейстерові. Але той ще спав: учора пізно повернувся з балу в губернатора. «Якщо так, — подумав телеграфіст, — пошлемо телеграму начальникові порту».  

Сьогодні восьмій ранку, — застукав апарат, — з’явився невідомий хлопчик, брудний, обірваний, худий. Назвався королем Матіушем. Говорить, десь вмирають діти. Терміново потрібна допомога. Заснув, сидячи на лавці. Наказав розбудити, коли буде відповідь.  

За півгодини надійшла відповідь:  

Негайно провести розслідування. Викликати губернатора. Виставити вартових. З хлопчиська не спускати очей. Чекаю донесень.  

Через п’ять хвилин апарат застукав знову:  

Чекаю вістей. Король Матіуш утік із безлюдного острова. Чи правда, що Клу-Клу очолила похід чорних дітей? Повідомте місцезнаходження їхнього табору. Секретар Ради П’ятьох.  

Ще за кілька хвилин — нова телеграма:  

Де Матіуш? Терміново телеграфуйте координати дитячого табору. Кількість дітей. Необхідну допомогу. Секретар Червоного Хреста.  

А за хвилину:  

Негайно повідомте стан здоров’я Матіуша. Сумний король.  

«На частини мені, чи що, розірватися?» — розсердився телеграфіст, коли пролунав телефонний дзвінок. Це телефонував поліцмейстер. — Що робить хлопчик? — Спить. — Де? — На лавці. — А він дихає? — Так. Тільки поклав трубку, знову дзвінок: губернатор. «Зовсім показилися! — бурчав телеграфіст. — То за цілий день жодної телеграми, а то від апарату не відійдеш, ніби кінець світу настав. Десять рук у мене, чи що?» — Гей, королю Матіуше, чи як тебе, дивись мені — дихай! Сам поліцмейстер розпорядився, щоб ти дихав, — промовив телеграфіст і кинувся до апарату. А під вікнами вже стоять солдати з рушницями. Влітає перелякана дружина телеграфіста, за нею — донька. — Тікай звідси, зараз стрілятимуть! — кричить у паніці дружина. Донька телеграфіста плаче. А Матіуш спить, як убитий. З’явився губернатор. У руках тримає фотографію Матіуша й порівнює з обличчям сплячого. — Мабуть, він. Фотографія, правда, зроблена рік тому. А хлопчиська в цьому віці швидко ростуть. Але навіщо йому брехати? Дайте телеграму, що це Матіуш. У далекий світ передали по дротах:  

За всіма ознаками це Матіуш. Розбудити його неможливо. Розплющить на хвилину очі, заплющить і знову спить. Послав за лікарем, щоб той привів його до тями. Губернатор.  

Лікареві вдалося розбудити Матіуша. Опритомнівши, він прочитав телеграму Червоного Хреста, дуже зрадів і продиктував відповідь.  

Потрібні провізія і ліки. Діти хворі й голодні. Головне, не баріться. Щонайменше зволікання загрожує їм загибеллю. Дітей багато. Скільки, не знаю. Лічити було ніколи. Провів у таборі вночі кілька годин. Благаю надати допомогу нещасним дітям. Робіть зі мною, що хочете, лише допоможіть дітям. Король Матіуш.  

Лікар оглянув Матіуша і сказав: — Дайте йому спокій. Нехай спить. А то в нього почнеться запалення мозку, і він понесе нісенітницю. Матіушу дали склянку молока, роздягнули й уклали в ліжко. Він проспав цілий день і прокинувся об одинадцятій годині вечора. Новини були добрі. Чотири кораблі, завантажені продовольством, уже в дорозі. Хоча плисти проти течії важко, через два дні вони все ж прибудуть у місто, де зупинився Матіуш. Виїхала лікарня у повному складі: два лікарі й чотирнадцять медсестер. З лікарнею вислали бездротовий телеграф, щоб передавати вісті прямо з табору. І ще сказали: якщо Матіуш дасть чесне слово, що це не пастка для білих, під його командування передадуть двісті солдатів і робітників. Губернатор уже отримав відповідні вказівки. «Добре б написати відозву до білих дітей, щоб вони зібрали іграшки, гроші, солодощі, книжки з картинками», — подумав Матіуш. І того ж дня написав:  

Любі брати й сестри, білі діти!


Доведіть на ділі, що ви добрі. Хто хоче користуватися правами нарівні з дорослими, повинен довести, що в нього є розум і чуйне серце. Негренята гинуть від голоду і хвороб, допоможіть їм! У вас є красивий одяг, цукерки, іграшки, ви ходите до школи, поливаєте квіти і навіть їсте хліб із медом. А в нещасних негренят немає нічого. Чесне слово, не брешу. Я побував у різних країнах, брав участь у різних війнах і побачив чимало горя. Але такої біди не бачив. Порівняно з нею меркнуть усі людські нещастя. Поспішіть на допомогу маленьким слабким негренятам!
Король Матіуш Перший.  

XXIV



 

к же тріумфували негренята, коли повернувся Матіуш. Солдати швидко розвантажили кораблі, і вони без зволікання вирушили у зворотній рейс за новими запасами. Матіуш запропонував у першу чергу нагодувати найменших, але Клу-Клу сказала: «Спочатку дамо поїсти старшим, і вони нам допоможуть». Так і зробили. На приготування сніданку не знадобилося багато часу: молоко й інші продукти були консервовані. Закип’ятили воду, розвели молоко — і сніданок готовий. У дітей боліли животи, тому замість чорних сухарів прислали солодке печиво. Негренята ніколи в житті не ти нічого подібного. Але як не дивно, вони нічому не дивувалися — ні кораблям, які бачили вперше в житті, ні ящикам і мішкам із різною смакотою. Усе це здавалося їм дивом, чаклунством, як у казці. Дітей було багато, і сніданок тривав до самого вечора. Але порядок був зразковий: ніхто не бився, не лаявся, не ліз без черги. До вечора встановили телеграф, і Матіуш відправив першу телеграму: «Негренята дякують за смачний сніданок». Уночі на одному аероплані прилетіла лікарка, а іншим доставили найнеобхідніші ліки. Минуло два тижні. І коли приїхали поважні пани з Червоного Хреста, вони подумали, що їх надурили, такі несхожі були діти на вмираючих від виснаження і хвороб. Але довгий ряд могил позаду табору переконав їх, що все це правда. Білі діти прочитали відозву Матіуша й відразу почали збирати речі для негренят. А наступного дня в газетах надрукували телеграму, що негренята дякують за смачний сніданок. І діти подумали: от як швидко дійшли їхні дарунки, і ще з більшим завзяттям взялися за справу. І, як водиться, одні давали дійсно потрібні й корисні речі, а інші — усілякий мотлох, якого хотіли позбутися. Присилали ляльок без голів, поламані губні гармоніки, списані зошити, старі зубні щітки, лото з бракованими фішками, абажури з тонкого рожевого паперу, закладки, ремінці для ковзанів, кишенькові ліхтарики з перегорілими батарейками, проколоті м’ячі, молотки для крокету, старі рвані вуалетки, коробки з-під цигарок. Одна дівчинка прислала квітку в горщику, але вона по дорозі засохла. Якийсь ледачий хлопчик, скориставшись нагодою, збув усі свої шкільні підручники. І ще запитував у листі, чи люблять негренята вчитися, тому що особисто він — не дуже. У таборі була вже не одна лікарня, а три. Але міцні негренята швидко видужали й не потребували більше медичної допомоги. Тому в одній лікарні влаштували лазню, в іншій навчали, як чистити зуби й витирати носи, а в третій, хірургічній, проколювати дівчаткам вуха для сережок. Учитель гімнастики організував духовий оркестр, школу бальних танців і футбольну команду. У негренят виявилися надзвичайні здібності до футболу, і через місяць відбувся перший матч. Їжі тепер було вдосталь. Нарешті прибув корабель з одягом. Але, на жаль, замість довгожданих штанів і суконь він привіз серветки, рукавички, покривала на ліжка, тюлеві фіранки й зовсім мало сорочок. З’явилася нова турбота: якщо є покривала, треба майструвати ліжка. І під ударами сокир звалилася не одна столітня пальма. Із серветок вийшли відмінні фартушки для дівчаток. А тюлем і серпанком завішували на ніч ліжка малят від комарів і москітів. Тим часом матері стали забирати дітей додому, а діти, набравшись знань, весело вирушали в дорогу з цим багажем. Чим менше залишалося в таборі дітей, тим більше добродійників і рятівників приїжджало з Європи. — Твоя мрія збулася, Клу-Клу. Скоро в Африці відкриється кіно, з’являться грамофони. Якщо тільки мавпи не перешкодять, — жартував Матіуш. Усім відомо; що мавпи люблять передражнювати людей, недаремно є таке слово — «мавпувати». І от мавпи, спустившись із дерев, не боячись почали ходити табором і підглядати за людьми. Зубний лікар присягався й божився, ніби своїми очима бачив у роті орангутанга дві золоті коронки. — А в Мене мавпа вкрала бритву. Напевно, поголитися захотіла, — повідомив перукар. Але жарти жартами, а за короткий строк вдалося зробити дійсно чимало. — Ну, ти задоволена, Клу-Клу? — А ти, Матіуше? Той замість відповіді зітхнув. Звичайно, він задоволений, що вдалося допомогти негренятам. Але його тягнуло на безлюдний острів, а ще більше — на батьківщину, до товаришів. Матіуш одержував багато листів. «Які ми раді, що ти знайшовся і знову допомагаєш дітям», — писали хлопці. І кожен лист закінчувався запитанням: «Коли ти повернешся на батьківщину?» Іренка повідомляла, що її велика лялька розбилася. Антек писав про свої поневіряння. Стасик скаржився на вчителя математики, який вліпив йому двійку й залишив на другий рік. А Оленка приписала внизу: «Пам’ятаєш, як ми з тобою посварилися через гриби?» Як мовиться, у гостях добре, а вдома краще. Негренята — славні хлопці, Матіуш дуже до них прив’язався, але тепер Клу-Клу сама зуміє продовжити почату справу, а йому час додому. Хоч би на днинку потрапити в столицю, поглянути на палац, на королівський парк! Адже він так давно там не був! І от він вирушив до Європи: порадитися з білими королями, що треба зробити, щоб більше ніколи не було воєн. Тільки-но Матіуш ступив на палубу корабля, як грянув оркестр. Діти на березі заспівали й закричали: «Хай живе Матіуш!» Він їде з комфортом: в окремій каюті, спить на м’якому матраці. Щастя знову посміхнулося йому. Прибули в порт, і в очікуванні корабля, який мав доправити його до Європи, Матіуш оселився в готелі. «Що чекає на мене в майбутньому?» — думав він, ніби передчуваючи, що пригоди його не скінчилися. І справді, вночі у номер увірвалися двоє в масках, заткнули сонному Матіушу рота хусткою, зав’язали рушником очі, накинули плащ і, не давши навіть взутися, босоніж кудись повели. За мить автомобіль із Матіушем швидко мчав у невідомому напрямку. «Це витівки Молодого короля!» — промайнуло в нього в голові. І він не помилився. Так, Матіуша викрали за наказом Молодого короля. Сталося це так. Молодого короля змусили повернути Матіушу захоплені землі. Навіть порт, і той залишили Матіушу. Це раз. А два — його повалили з престолу, і королем знову проголосили старого батька. Це останнє, звичайно, найнеприємніше. Зла, але сильна людина, бажаючи досягти свого, пускає в хід кулаки. А слабка, заради досягнення злочинних цілей, готує підступи, іде на зраду. У кожній школі є ябеди й капосники. Але ж про короля не скажеш: капосник, тому придумали слово — інтриган. Так ось Молодий король був справжнісіньким інтриганом. Спочатку він задумав оголосити Матіуша божевільним. Але ця затія провалилася. Весь світ переконався, що Матіуш молодець, як він порозумнішав і подорослішав на безлюдному острові. Не кожен на його місці зумів би так швидко організувати допомогу негритянським дітям. І який зразковий порядок навів! Це навіть у кіно показували. То хіба божевільний на таке здатний? Отож дорослі почали говорити про те, щоб надати дітям деякі права. І в окремих школах ввели самоврядування, почали випускати стіннівки. У багатьох містах відкрили дитячі клуби. Учителі збиралися на наради й обговорювали, як без стусанів, ляпанців і ляпасів досягти в класі тиші й порядку. Знову дозволили продавати портрети Матіуша. За Зелений Прапор перестали садити в карцер, лише для годиться зрідка трохи лаяли. Звичайно, не все це схвалювали, але дехто навіть висловлювався за те, щоб у дітей був свій король. У місті Кикикор зібрався перший з’їзд школярів, де від кожної школи делегували одного учня. Чим не парламент? Молодий король лютував. І було чого! Його позбавили влади, а старий батько — довірливий, поступливий, усім вірить, на все погоджується. І от тоді Молодий король зібрав таємну раду таких, як сам, інтриганів і шахраїв, і стали вони думати-гадати, як позбутися ненависного Матіуша. Зграя Молодого короля складалася з одного шпигуна, одного генерала, одного полковника, одного начальника в’язниці, двох адвокатів, дружини міністра й кількох шибеників. І от цим шибеникам доручили викрасти Матіуша й під чужим прізвищем ув’язнити. В’язниця, куди його посадили, містилася в старовинній напівзруйнованій фортеці і призначалася для найнебезпечніших злочинців. Тут лише двічі на рік давали по кухлю кави, а всі інші дні — воду та чорний хліб. І жодних прогулянок. Цілими днями виснажлива праця в шахті. Розмовляти заборонялося, за кожне мовлене слово ув’язнений отримував батога, за десять слів — десять батогів, за сто — сто. Під землею — довгі штольні, як у шахтах, де добувають вугілля. Але ніякого вугілля тут не добували: одна бригада виносила його в корзинах на поверхню, а друга через інший вхід вносила назад. А марна праця, як відомо, особливо тяжка. Отож ув’язнені працювали неохоче. Жодні батоги не допомагали. Так Матіуш зіткнувся з найстрашнішими злочинцями. За що вони сидять у в’язниці, він не знав — розмовляти заборонялося. Але досить було поглянути на їхні люті фізіономії, щоб зрозуміти: на совісті в них не один злочин. Будь-хто інший на його місці помер би від страху, але Матіуш, який за своє життя випробував стільки небезпек, безстрашно спускався з ними під землю. Ось куди з країни зелених пальм і дивовижних різнобарвних птахів занесла його доля. Навкруги — чорний вугільний пил і жодного листочка. Звикнувши до чистого морського й лісового повітря, він задихався в задушливому підземеллі і в кам’яній норі, де спав на голій цеглі. Він, який не гірше за Клу-Клу лазив по деревах, ледве волочив тут ноги у важких кандалах. Замість шелесту листя — свист батога, замість співу птахів — добірна лайка. Замість солодких бананів і соковитих південних плодів — черствий хліб і смердюча вода. Ув’язнені дуже здивувалися, побачивши його. А один не втримався й запитав: — Скільки ж людей ти відправив на той світ, якщо тебе сюди запакували? Матіуш відкрив було рота, щоб відповісти, але інший ув’язнений закричав: — Не відповідай, малий, за кожне слово удар батогом! — А ти не у свою справу не лізь! Може, не дасть дуба від кількох ударів! Слово за слово — спалахнула сварка, і вони кинулися один на одного з кулаками. А наглядач стоїть і записує, хто скільки слів сказав. Але точно полічити було важко, і він кожному додав по кілька слів. І Матіуша записав, хоча він мовчав, як риба. Тягне Матіуш кошик, і — дивно! — йому зовсім не важко. Виявляється, ув’язнені замість вугілля кладуть у його кошик шматки легкого торфу і зверху присипають вугільним пилом. А то й зовсім відберуть кошика й самі тягнуть угору. Увечері один ув’язнений сунув йому в руку маленький чорний предмет і прошепотів: — Заховай краще, щоб не знайшли. — Що це? — теж пошепки запитав Матіуш. — Цукор, — таємничо сказав арештант. Цукор був чорний, як вугілля. Матіуш не з’їв його, а заховав на згадку. Увечері, коли Матіуш стояв біля канцелярії, чекаючи прочуханки, в’язень, котрий проходив повз нього, непомітно тицьнув йому суху гілочку. Довго роздивлявся її Матіуш, поки здогадався, що це конюшина. В’язні жаліли Матіуша й віддавали йому все, що в них було найдорожче. З канцелярії долинали крики нещасних в’язнів, яких били. Нарешті дійшла черга Матіуша. — Іди сюди, сучий сину! — грізно заволав наглядач і, схопивши однією рукою Матіуша за комір, підняв його над землею, а в іншій стискав ремінний батіг. Але, зачинивши двері, тихо сказав: — Коли я скажу «кричи», ти кричи на все горло: «Ой, боляче!» Зрозумів? Я не битиму тебе. Тільки гляди, не викажи мене. Ну, хутко знімай куртку! А тепер кричи! — Ой, болить! — заволав Матіуш. А наглядач — лясь батогом по лаві. — Як тебе звуть, бідолаха? — і знову лясь по лаві. — Ой, болить! — кричить Матіуш. — Мене звуть Матіушем! Ой, болить, болить!.. Наглядач стукне батогом по лавці, занурить пензля у червону фарбу й мазне Матіуша по спині. — Досить, більше не кричи, ніби в тебе сил немає. А потім прикинься, що знепритомнів. Тобі пощастило — начальника в’язниці сьогодні немає, а то б цей номер не пройшов. Ну, тепер мовчок, заплющи очі. Він узяв Матіуша на руки й відніс в одиночну камеру. А на ніч приставив до нього замість доглядальниці ув’язненого. — А тут хто? — запитав під час вечірнього обходу начальник в’язниці. — Той маленький ув’язнений. — Чому він не один? — Знепритомнів, коли я його бив. — Ану покажи. Підняли куртку і при тьмяному світлі ліхтаря побачили пошматовану спину. — Нічого, звикне. Кандали можеш із нього зняти, нікуди він не дінеться! — Начальник в’язниці зловісно засміявся і вийшов. — Гей, малий, не прикидайся! Я знаю, тобі не боляче, — сказав Матіушу сусід по камері. — Ой, боляче! — застогнав Матіуш. Він боявся каверзи. — Не дури, я ж знаю, що тобі спину розмалювали червоною фарбою. Наглядач велів тобі мовчати, щоб начальник в’язниці не пронюхав. Якщо робити все, що вони велять, тут і року не протягнеш. От ми різні хитрощі й вигадуємо. Для слабодухих і кволих у нас кошики трохи легші, а замість батогів — червона фарба. Але ми з голосу пізнаємо, хто від болю кричить, а хто — для вигляду. Поживеш тут — теж багато чого взнаєш. А за що тебе посадили у в’язницю? — За страшний злочин. Я хотів дати дітям свободу, а через це загинуло багато народу. — Скільки? Троє, четверо? — Понад тисячу. — Так, синку, у житті так часто буває. Людина хоче одного, а виходить інше. І я колись був маленьким хлопчиком, ходив до школи, з товаришами грався, а вечорами батько, повертаючись з роботи, приносив мені цукерки. У путах ніхто не нараджується. У ланцюги людина людину заковує. І задзвенів ланцюгом, ніби на підтвердження своїх слів. і «Як дивно він це сказав. І Сумний король говорив щось схоже», — подумав Матіуш, засинаючи.  

XXV



 

атіуш — хлопчик дуже допитливий. «Не біда, що погано, зате пізнаю й побачу щось нове», — утішав він себе в будь-якій колотнечі. І хоча в’язниця була страшна, тиждень проминув непомітно. Наглядач, як завжди, кричав на нього «Сучий син!», розмахував батогом, але жодцого разу не вдарив. Ходити без кандалів — одна насолода, і Матіушу навіть трохи соромно, що для нього зробили виняток. І арештанти вже не здаються такими лютими. Вилається хто-небудь, його одразу ж присоромлять: «Замовкни, чого при дитині лаєшся, як візник!» Вони ліпили для Матіуша з хлібного м’якиша різні іграшки. А робиться це так. Хліб гарненько розжовується, щоб не було грудочок, а потім ліпи, йде завгодно. Найчастіше ув’язнені ліпили квіти. А Матіуш натомість віддавав їм по неділях цигарки. І все потай, без єдиного слова, але Матіуш відчував: вони його полюбили. «Бідолахи, — думав Матіуш, — живуть гірше за дикунів». І б’ються якось дивно: зчепляться, розіб’ють один одному фізіономії до крові, але все це без злоби: немов від туги й неробства. — Від долі ніде не дінешся, — почув одного дня Матіуш і, лежачи на нарах, довго думав, що таке доля. Через тиждень Матіуша перевели в камеру з піччю. Її, правда, ніколи не топили, але все-таки, коли в кутку є піч, є надія, раптом затоплять? Деякі в’язні щодня крали по вуглинці, а коли набиралася жменька — інколи на цё йшло місяців зо два, — розтоплювали піч. Сірники видавали по неділях: сім сірників і десять цигарок. У неділю дозволялося двадцять хвилин розмовляти. Найчастіше розмова крутилася довкола заповітного кухля кави. — Кажуть, цього року по три шматочки цукру дадуть. — Я це вже десять років чую. Може, нам і належить по три шматочки, та вони, дияволи, самі його лопають. — Ти чого згадуєш нечистого в неділю? — Забув. — Отож-бо, чорт тебе забирай. І все в такому дусі. Тим часом начальник в’язниці виїхав на тиждень у справах до столиці. І хоча нібито нічого не змінилося, усі з полегшенням зітхнули. — Начальник виїхав! Начальник виїхав! — радісно перешіптувалися в’язні. Ну і що з того? Так само від зорі до зорі тягають, бідолахи, кошики з вугіллям, так само дзвенять ланцюгами, так само ляскає батіг і не можна словом перемовитися. І в канцелярію так само викликають для прочуханки. І все-таки, незважаючи ні на що, дихається легше. Матіуш теж підбадьорився. А надвечір на нього ні з того ні з сього налетів наглядач: — Бач, уявив, ніби він кращий за інших! Думаєш, якщо ти дитина, то тебе по голівці гладитимуть? Зарубай собі на носі: тут немає дітей, тут лише злочинці. Зняли з бісової личини кандали, то він і загордився про себе! Марш у канцелярію! Знову Матіуш волав: «Ой, болить! Більше не буду! Болить! Болить!» Знову батіг із тріском шмагав лаву. Знову наглядач велів Матіушу прикинутися, ніби він знепритомнів, і, узявши його на руки, поніс, але не в камеру, а до себе додому. — Скажи-но, хлопче, тільки не бреши, — це правда, що ти король? — Правда. — Мені байдуже, хто ти. Лише на мого покійного синочка ти дуже схожий. Одна була в мене радість у житті, і ту втратив. А потім ось до чого докотився. Тож от послухай, що я тобі скажу: тікай звідси, доки не пізно, — і за звичкою ляснув батогом. — Май на увазі, через рік тут усі захворюють на сухоти, а через два — простягають ноги. Рідко хто років п’ять проживе. І лише шестеро витримали десять років. Але це міцні мужики, як дуби, не те що ти, курча. Як батько рідний раджу: тікай. А вирвешся на свободу, згадай мене добрим словом. Сказавши це, він вийняв зі скриньки одяг покійного сина і, поки Матіуш перевдягався, тричі поцілував його. — Очі в тебе такі самі, як у мого синочка, і личко таке ж гарненьке, — і він розплакався. Матіуш розгубився: не знає, що Зробити, що сказати. І несподівану радість огорнув щемний смуток: тільки-но трохи звик, як знову треба вирушати в дорогу, знову поневірятися самому білим світом. — Пішов геть! — відштовхнувши його, закричав раптом наглядач — і лясь батогом по лавці. Але втекти з камери значно легше, ніж із фортеці, оточеної високою стіною, ровом і потрійним ланцюгом вартових. Цілий тиждень ховав його наглядач у сарайчику за дошками біля покинутого плацу для навчань. І ще чотири дні просидів Матіуш у сторожовій вежі. Як на лихо, уночі світив повний місяць, і про втечу не могло бути мови. Як усе влаштувалося, розповів йому потім наглядач. А діло було так. Наглядач написав рапорт, ніби Матіуш помер під час екзекуції, тобто від побоїв. — А навіщо було так бити щеня? — скорчив не- вдоволену гримасу тюремний фельдшер. — От втрутиться суд, тоді що? — Хіба я знав, що він такий хирлявий. — А чому зі мною не порадився? Ти, мабуть, санітарію й гігієну не проходив, от і не знаєш, як із дітьми поводитися. А мене тут для того й тримають, щоб було з ким консультуватися. — Ніколи не доводилося мати справу з хлопчаком. — Отож! У мене треба було запитати, як дітей бити. — Начальник бачив на спині рубці й нічого не сказав. — Начальник медичну академію не закінчував. Його справа за порядком стежити, а моя — про здоров’я в’язнів дбати, перед королем і вченими колегами відповідь тримати. Та чи знаєш ти, що я в самого професора Капусти вчився? У нього лисина — ого-го яка, тому що всі науки перевершив. Мої колеги тепер у честі, не те, що я. Ніхто на мене не зважає, не радяться навіть, як по-науковому дітей лупцювати. А голову сушити, щоб усе було шито-крито, маю я. Тут фельдшер перекинув у горло склянку спирту, крякнув і застрочив:  

Акт: такого-то числа, такого-то місяця обстежений труп ув’язненого на ім’я…  

— Як його звали? Наглядач назвав ім’я, під яким Матіуш значився у в’язниці.  

Зріст: 1 м 30 см. Вік: років одинадцять. Слідів побоїв на тілі не виявлено. Вага вища середньої, що свідчить про хороше харчування, яке отримують ув’язнені. При розтині в легенях виявлено тютюновий дим, серце розширене, як у алкоголіка. Причина смерті: отруєння організму з дитячих років спиртним і тютюном. Покійному тричі робили щеплення проти віспи, давали ліки з тюремної аптеки, але врятувати його не вдалося.  



Випивши ще півсклянки спирту, фельдшер поставив свій підпис і приклав дві печатки: лікарняну й тюремну. — На, тримай. Але дивись, іншим разом, якщо не порадишся зі мною, так і знай, напишу: помер від побоїв. І тоді викручуйся, як знаєш. Зрозумів? — Зрозумів, пане професоре. — Випий, так уже й бути. — Покірно дякую, пане професоре. — Фельдшер я, а не професор. Хоча вчився в різних знаменитостей. І дві п’ятірки в дипломі маю: з хімії й анатомії. Воду й повітря під мікроскопом вивчав! Іспит самому професорові Капусті складав. А лисина в нього — ого-го яка, тому що всі науки перевершив! Матіуш сам читав свідоцтво про свою смерть. — Читай, Матіуше! — говорив наглядач. — Може, знову будеш королем, а королям треба знати, як катують їхніх підданих. Хоч і сидять тут пропащі люди, але навіть лиходії потребують справедливості. Чотири дні просидів Матіуш у своєму притулку. Забившись у куток, слухав, як завиває вітер у бійницях, і знічев’я пригадав вежу відлюдника на безлюдному острові. На п’ятий день приїхав начальник в’язниці й наказав зібрати всіх ув’язнених. — Гей ви, шахраї! — гучним голосом закричав він. — Слухайте уважно. Якщо нагряне комісія й запитуватимуть, чи був тут маленький арештант-хлопчисько, кажіть — не було. Зрозуміли? Двісті ударів батогом тому, хто проговориться. А поводитиметесь як належить, на Великдень по чотири шматочки цукру отримаєте. Зрозуміло? Не брехатиму, хлопчисько потрапив сюди через непорозуміння. Його перевели в іншу в’язницю. Отже, зарубайте собі на носі: ніякого хлопчиська тут не було. Зрозуміли? Вибирайте: двісті ударів батогом чи чотири шматочки цукру. — Як не зрозуміти, пане начальнику. Тільки краще запам’ятовується, коли скляночку пропустиш, — сказав найстаріший ув’язнений. — Так і бути, по чарці отримаєте. Матіуш дізнався про це і зрадів: таке не часто трапляється в їхньому одноманітному житті.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   23


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка