Януш Корчак король матіуш перший



Сторінка2/23
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.9 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23

III



 

наєш, Фелеку, який я нещасний! З того часу, як я навчився писати, мені приносять на підпис різні папери, і це називається в них управляти державою. Насправді не я розпоряджаюся, а мною всі командують. Наказують робити безліч нудних, непотрібних речей, а все цікаве роблять самі. — Хто ж ці мерзотники, які сміють командувати вашою милістю? — Міністри. Коли був живий батько, я слухався його… — Тоді ти був його високістю наслідним принцем, а батько твій — його величністю королем, а тепер… — Тепер мені зовсім погано. Адже міністрів багато, а я один! — Вони військові чи штатські? — Військовий міністр один. — А всі інші штатські? — Що таке «штатські»? — Ну, котрі шабель і мундирів не носять. — Отже, штатські. Запхнувши до рота жменю малини, Фелек глибоко замислився. А потім несподівано запитав, чи є в королівському саду вишні. Матіуша трохи спантеличило це запитання, але Фелек уже встиг завоювати його симпатію, і він сказав, що є вишні і груші, і обіцяв передати Фелеку через паркан, скільки той захоче. — Ну, гаразд, часто нам бачитися не можна, а то попадемося. Удаватимемо, що ми незнайомі. А листи кладіть, ваша величносте, під паркан. І про вишні не забудьте! Покладете лист, ваше величносте, свисніть, і я його візьму. — А коли в тебе буде готова відповідь, ти мені свисни, — зрадів Матіуш. — Короля свистом викликати негоже, — заперечив Фелек. — Я зозулею кричатиму. Стану подалі від паркана й кукуватиму — «ку-ку, ку-ку!» — Добре, — погодився Матіуш. — Коли ми знову побачимося? Фелек довго думав і нарешті промовив: — Без дозволу мені сюди не можна приходити. Мій батько за версту людину розгледить, недаремно він у королівській гвардії служить. А він суворо заборонив мені навіть близько підходити до паркана. «Фелек, — сказав він, — не надумайся красти вишні в королівському саду, а то з тебе шкуру спущу». Матіуш сторопів. От тобі й на! З таким трудом знайти друга — і щоб з твоєї вини з нього шкуру здерли! Ні, це дуже великий ризик. — Як же ти повернешся додому? — рознервувався Матіуш. — Ви йдіть, ваша милість, а я вже щось придумаю. Визнавши його пораду розумною, Матіуш виліз із чагарників. І саме вчасно: гувернер-іноземець, стурбований його зникненням, так і оглядався навколо. Висока палацова огорожа не заважала дружбі хлопчиків. Але Матіуш часто зітхав на оглядах у лікаря, який щотижня вимірював його зріст і зважував, аби знати, чи скоро король підросте. Матіуш скаржився на самотність і одного дня сказав військовому міністрові, що хотів би навчатися військовій справі. — Може, у вас на прикметі є знайомий сержант, який давав би мені уроки? — Бажання вашої величності опанувати військове ремесло вельми похвальне. Але чому ви хочете, аби це був неодмінно сержант? — Не обов’язково сержант, нехай син сержанта. Військовий міністр наморщив лоба і зі статечним виглядом занотував щось у записник. Матіуш зітхнув безнадійно: він заздалегідь знав відповідь міністра. — Бажання вашої величності обговорюватиметься на найближчому засіданні ради міністрів. «Нічого путнього з цього не вийде: пришлють старого генерала», — подумав Матіуш. Проте цього разу справа несподівано набула іншого повороту. На найближчому засіданні в порядку денному стояло одне питання — війна. Три держави оголосили війну Матіушу. Минув день, другий, а Матіуш нічого не знав. Про війну його повідомив Фелек. Зазвичай, поклавши листа, Фелек тричі кричав: «Ку-ку, ку-ку, ку-ку», а цього дня його «ку-ку» повторювалося разів сто. І Матіуш здогадався — лист дуже важливий. Але наскільки важливий, він, звичайно, і не підозрював, їхня держава давно не воювала. Стефан Мудрий, його батько, вмів жити в мирі із сусідами, і, хоча великої дружби ні з ким не водив, до війни справа не доходила, а йому оголосити війну ніхто б не наважився.  

«Три держави оголосили вашій величності війну, — писав Фелек. — Мій батько давно обіцяв випити на радощах при першій звістці про війну. Я чекаю, коли він нап’ється, бонам необхідно побачитися».  



Усе зрозуміло: сусіди захотіли скористатися недосвідченістю короля. І Матіуш вирішив довести їм, що вони помилилися: він хоч і маленький, зуміє захистити свою країну не гірше дорослого. Війна! У Матіуша кров розбурхалася — недаремно він був правнуком відважного Павла Завойовника! Ось коли згодилося б збільшувальне скло, що на відстані запалює порох, і шапка-невидимка! Матіуш чекав, коли його запросять на надзвичайне засідання і він, як монарх, візьме кермо влади у свої руки. Але засідання відбулося вночі, і Матіуша не покликали. А вранці, як завжди, з’явився на урок гувернер-іноземець. Матіуш знав: за придворним етикетом королеві непристойно вередувати, упиратися й сердитися, особливо в такий відповідальний момент, як зараз. Тому він лише грізно насупив брови і, поглянувши на себе в дзеркало під час уроку, подумав: «Я схожий на Генріха Лютого!» З нетерпінням чекав Матіуш тієї години, коли міністри зазвичай з’являлися до нього з доповідями. Уявіть його обурення, коли церемоніймейстер оголосив, що сьогодні аудієнція відміняється. — Я вимагаю, аби військовий міністр негайно з’явився в тронну залу! — збліднувши від гніву, твердо сказав він. Слово «військовий» Матіуш виголосив таким тоном, що церемоніймейстер насторожився: схоже, юному королеві все відомо. — Військовий міністр на засіданні. — Тоді я сам піду до нього, — заявив Матіуш і попрямував до аудієнц-зали. — Ваша величносте, зачекайте хвилинку, — ледве не плачучи, благав старий. — Згляньтеся наді мною! Я головою відповідаю за порядок у палаці. У мене будуть великі неприємності. Матіушу стало шкода старого. Адже ніхто не знав краще за нього, що можна робити королеві, а чого не можна. Часто довгими зимовими вечорами, сидячи біля каміна, Матіуш, затамувавши подих, слухав розповіді старого про короля-батька, королеву-матір, про бали й театральні вистави, паради й маневри. Крім того, Матіуша мучили докори сумління. Таємне листування із сином сержанта, крадені вишні й малина — усе це не давало йому спокою. «Звичайно, — міркував він, — сад належить мені, і ягоди я рвав не для себе, а для інших. Але робити це крадькома, нишком — недобре. Раптом я збезчестив цим вчинком своїх великих предків?» Сльози старого схвилювали Матіуша. І доброта ледь не погубила його: він уже готовий був передумати. Але вчасно схаменувся і, зробивши над собою зусилля, спохмурнів та холодно сказав: — Так і бути, даю вам десять хвилин. Церемоніймейстер прожогом вибіг геть. У палаці знявся переполох. — Звідки Матіуш дізнався про війну? — дивувався міністр юстиції. — Чого цей шмаркач усюди суне свого носа! — обурено вигукнув канцлер. — Пане канцлер, не забувайтеся, — поставив його на місце міністр юстиції. — Закон забороняє на офіційних засіданнях відгукуватися так нешанобливо про королівську особу. У приватній бесіді можете говорити, що завгодно, але зараз ви — офіційна особа. Про що ви думаєте, нікого не стосується, але вголос говорити про це ви не маєте права. — Але нарада була перервана, — виправдовувався переляканий на смерть канцлер. — Тоді треба було оголосити перерву, а ви цього не зробили. — Пробачте, я забув. Військовий міністр поглянув на годинник. — Панове, його величність король дав нам десять хвилин на роздуми. Чотири хвилини вже минули. Не втрачатимемо часу на сварки. Як старий солдат, я звик підкорятися наказам. Канцлер недаремно боявся. Адже це він написав синім олівцем: «Добре, нехай буде війна». Бути хоробрим на словах нічого не варто, а ось розсьорбувати кашу, яку заварив, не так просто. Що відповісти, якщо король запитає, навіщо він так написав? Після смерті Стефана Мудрого всі міністри були проти вступу Матіуша на престол. Проте тепер вони таємно раділи, що канцлер потрапив у халепу. Так йому і треба! Нехай не бундючиться й не розпоряджається в державі, як у себе вдома. Доля самої держави нікого не цікавила. Усі були заклопотані лише тим, як би звалити провину на іншого за те, що від короля приховали таку важливу звістку. — Панове, лишилася одна хвилина, — встаючи, промовив військовий міністр. Він застебнув верхній ґудзик, поправив ордени на грудях, покрутив вуса, узяв револьвер зі столу й через хвилину навитяжку стояв перед королем. — Отже, війна? — тихо запитав Матіуш. — Так точно, ваша величносте. У Матіуша немов гора з плечей звалилася. Він теж хвилювався: «А раптом Фелек наплутав? Раптом це неправда? Або просто жарт?» Але коротке «так точно» не розвіяло всі сумніви. Війна, і до того ж — серйозна. Вони хотіли від нього це приховати, але Матіуш сам про все дізнався. А як — це таємниця. — Екстрений випуск останніх вістей! Урядова криза! — через годину кричали на перехрестях хлопчиська-газетярі. Це означає — міністри посварилися.  

IV



 

ричина урядової кризи полягала в наступному. Канцлер образився й заявив, що складає із себе повноваження, тобто відмовляється бути головним міністром. Міністр залізниць сказав: для перевезення війська не вистачить паровозів. Міністр освіти сказав: усі вчителі підуть на війну, і хлопчаки зовсім відіб’ються від рук — шибки битимуть, ламатимуть парти. Тому він теж більше не хоче бути міністром. На четверту годину по обіді призначили надзвичайне засідання ради міністрів. Скориставшись переполохом, Матіуш вислизнув у парк і двічі пронизливо свиснув. Але Фелек не з’явився. Необхідно з кимось порадитися. На ньому лежить величезна відповідальність. «Що робити? Як бути?» — ламав він собі голову і, не знаходячи відповіді, у відчаї розплакався. Украй змучений, Матіуш приліг на траву, поклав голову на березовий пеньок і заснув. І сниться йому сон — ніби на троні сидить батько, а перед ним навитяжку стоять усі міністри. Раптом у тронній залі пробив годинник, що стояв зіпсований, здається, років чотириста, і в залу урочисто вступив церемоніймейстер, а за ним чотири лакеї із золотою короною. Батько покликав до себе Матіуша, простягнув йому корону і сказав: «Передаю тобі свою корону і свій розум, тому що корона без розуму — шматок золота, який може нашкодити людям». Сказав і поклав Матіушу руку на плече. Тут Матіуш прокинувся, бо хтось тряс його за плече, кажучи: — Ваша величносте, скоро четверта година. Матіуш підвівся із землі, на якій так солодко спав, і — дивна річ! — відчаю й розгубленості як не було. Він і не підозрював, що не одну ніч проведе ось так на голій землі, просто неба й надовго розлучиться з розкішним королівським ложем. Сон збувся: Матіуш поклав на голову корону, але подав її не батько, а церемоніймейстер. Рівно о четвертій годині Матіуш подзвонив у дзвіночок і виголосив: — Панове, оголошую засідання відкритим! — Прошу слова, — сказав канцлер. Він виголосив довгу й нудну промову, яка зводилася до того, що йому дуже прикро залишати юного короля в таких важких обставинах, але він хворий і тому йде у відставку. Майже те саме повторили за ним четверо міністрів. Матіуш зовсім не розгубився і спокійно, але твердо сказав: — Панове, причини у вас, безперечно, важливі. Але на час війни доведеться забути про хвороби і втому. Ви, пане канцлер, у курсі всіх справ і піти зараз у відставку ніяк не можете. Ось виграємо війну — тоді поговоримо. — Але газети вже повідомили про мою відставку. — А тепер повідомлять, що на моє прохання ви залишаєтеся на своєму посту. «За моїм наказом», — ледь не вирвалося в Матіуша, але, очевидно, батьківський розум підказав йому замість слова «наказ» слово «прохання». — Панове, наш священний обов’язок — захищати батьківщину. — Отже, ваша королівська величність збирається воювати одночасно з трьома державами? — запитав військовий міністр. — А ви думали, що онук Павла Завойовника проситиме пощади? Міністри не чекали на таку відповідь. А головне, канцлер був задоволений, що сам король просить його не йти у відставку. Він трохи поламався, аби підняти собі ціну, але врешті-решт погодився. Коли нарада скінчилася — а продовжувалася вона дуже довго, — хлопчики-газетярі знову розбіглися вулицями міста. — Екстрений випуск останніх вістей! Урядова криза ліквідована! — кричали вони. Це означало — міністри помирилися. Матіуш був розчарований: на засіданні ні словом не обмовилися про те, що він, Матіуш, звернеться до народу з відозвою, а потім на білому коні поскаче на чолі відважної армії на війну. Замість цього вони балакали про якісь дурниці: про залізниці, гроші, сухарі, чоботи для солдатів, про сіно, овес, яловичину та свинину, ніби йшлося не про битви, які на них чекають, а про щось зовсім буденне. Матіуш багато чув про минулі битви, а про сучасну війну уявлення не мав. Але скоро він мав сам переконатися, який зв’язок існує між сухарями, чобітьми й війною. Розчарування й занепокоєння Матіуша зросли ще більше, коли наступного дня, за розкладом, як завжди, з’явився на урок гувернер. Та не минуло й половини уроку, як Матіуша покликали до тронної зали. — Посли держав, які оголосили нам війну, виїжджають із країни. — Куди? — На батьківщину. «Дивно, представники ворожих держав спокійнісінько виїжджають додому, ніби нічого не сталося! — дивувався Матіуш. — Але, мабуть, навіть краще розлучитися з ними по-доброму». — А навіщо вони прийшли? — Попрощатися з вашою королівською величністю. — А який у мене має бути вигляд — ображений чи розгніваний? — тихо запитав він у церемоніймейстера, щоб не розчули лакеї, а то вони перестали б його поважати. — Будьте люб’язні і привітні. Утім, не турбуйтеся, вони самі знають, як поводитися в подібних випадках, — порадив йому церемоніймейстер. Двері широко розчинилися, і до зали велично зайшли чужоземні посли. «Без варти, без наручників і кандалів», — здивовано зазначив про себе Матіуш. — Прощавайте, ваша королівська величносте! Дуже прикро, що справа дійшла до війни. Ми зі свого боку доклали всіх зусиль, аби уникнути цього. Але, на жаль, наші старання не увінчалися успіхом. З жалем повертаємо ордени — нам не гоже носити ордени ворожої держави. Церемоніймейстер узяв у послів ордени. — Ваша величносте, прийміть щиру вдячність за гостинність, надану нам у вашій чудовій столиці. У нас збережуться про неї найкращі спогади. Ми не сумніваємося, що найближчим часом прикре непорозуміння буде ліквідовано, і наші країни, як колись, житимуть у мирі і злагоді. Матіуш встав і з гідністю промовив: — Перекажіть вашим королям, що я радий війні і постараюсь якнайшвидше розбити вас, а умови миру пред’явлю необтяжливі. Так завжди чинили мої великі предки. Посли низько вклонились. Один непомітно усміхнувся. — Аудієнцію закінчено! — оголосив церемоніймейстер, тричі вдаривши срібною булавою об підлогу. Надруковане у всіх газетах звернення Матіуша до послів викликало в населення захоплення. Перед палацом зібрався величезний натовп. Звідусіль лунали крики «ура». Матіуш марно провів у чеканні три дні. Нічого не змінилося. «Король під час війни зубрить граматику, пише диктанти й розв’язує арифметичні завдання — на що це схоже!» — обурювався він. Жалюгідний, збитий із пантелику, тинявся він садом, як раптом почув знайоме «ку-ку». І вже наступної миті тримав у руках довгожданий лист від Фелека.  

Я їду на фронт. Батько дотримався обіцянки лише наполовину: напився, але спати не ліг, а почав збиратися в дорогу. Не знайшовши фляжки, складаного ножа й патронташа, він вирішив, що це я вкрав, і всипав мені по перше число. Сьогодні або завтра вночі я втечу з дому. Я був на вокзалі. Солдати обіцяли взяти мене із собою. Якщо у вашої королівської величності є якісь доручення, чекатиму о сьомій годині. Дуже знадобилися б на дорогу ковбаса, бажано копчена, пляшка горілки й тютюн.  



Неприємно крадькома, як злодюжці, тікати з дому, особливо якщо ти не простий хлопчик, а король. Ще неприємніше прокрадатися в їдальню, залазити в буфет і похапцем хапати, що попаде під руку: пляшку коньяку, банку ікри й великий шматок лососини. «Нічого не поробиш, війна є війна, — утішав себе Матіуш. — На війні свої закони». Матіуш був зажурений, а Фелек так і сяяв від щастя. — Коньяк навіть краще за горілку, — казав він. — А що тютюну немає — теж не біда. Фелек, виявляється, насушив листя тютюну, а на фронті йому, як і всім солдатам, видадуть тютюн. Усе добре. Шкода лише, що головнокомандувач — розтяпа. — Розтяпа? А хто призначений головнокомандувачем? Кров ударила Матіушу в голову. Знову міністри обдурили його! Виявляється, війська вже тиждень, як виступили в похід, було навіть дві битви, — щоправда, не дуже вдалих для наших. А на чолі війська поставили старого генерала, якого батько Фелека, колись добряче напившись, назвав розтяпою і йолопом. Он воно що! Міністри гадають, що звозять Матіуша раз-другий на фронт, і до того ж у безпечне місце, як на екскурсію. Він старанно зубритиме граматику й розв’язуватиме задачі, а народ за нього — кров проливатиме! А коли до столиці привезуть поранених, йому люб’язно дозволять відвідати їх. І на чолі похоронної процесії, якщо вб’ють генерала, теж піде Матіуш, — це йому можна. «Отже, народ захищатиме мене, а не я його?» А королівська гідність? А честь? Що подумає про нього Іренка? Купувати дівчинці ляльок до стелі йому можна, а йти на війну не можна. Ні, панове міністри, ви глибоко помиляєтесь, Матіуш не такий! Матіуш схопив Фелека за плече, коли той саме запихав до рота п’яту жменю малини. — Фелек! — Слухаюсь, ваша королівська величносте! — Хочеш бути моїм другом? — Так точно, ваша королівська величносте! — Фелек, я відкрию тобі таємницю. Тільки дивись, не проговорися. — Ні, ваша величносте, не проговорюся! — Сьогодні вночі я разом із тобою втечу на фронт. — Є, ваша величність! — Давай поцілуємося! — Є поцілуватися! — Говори мені «ти». — Є говорити вашій величності «ти»! — З цієї хвилини я більше не король. Почекай, яке б придумати собі ім’я? Ага! Томек Пальчик. Тебе звуть Фелек, а мене — Томек. — Є! — сказав Фелек, мало не подавившись великим шматком лососини. Вони вмовилися: сьогодні о другій годині ночі Матіуш чекатиме Фелека біля палацової огорожі. — Послухай, Томек, на двох провізії потрібно удвічі більше. — Гаразд, — буркнув Матіуш невдоволено. Йому здалося, що в такий відповідальний момент думати про їжу негідно. Гувернер гидливо поморщився, побачивши на щоці Матіуша червону пляму — слід забруднених малиною Фелекових губ, але нічого не сказав: у королівському палаці теж відчувався подих війни. Скандал! З королівського буфета вчора пропала щойно відкоркована пляшка коньяку, ковбаса вищого ґатунку й половина лосося. Ці ласощі призначалися для гувернера — таку умову він поставив покійному королеві, коли наймався навчати спадкоємця престолу. І ось сьогодні, уперше за весь час, він буде позбавлений цього! Як кухар не старався, нічого вдіяти не вдалося. Ще б пак! Адже потрібно написати прохання, на ньому головний управитель палацового господарства має поставити печатку, потім ключник підписати, і лише тоді головний охоронець королівських підвалів видасть нову пляшку коньяку. А якщо хтось не підпише прохання до закінчення слідства у справі про пропажу, тоді прощай люб’язний коньяк на місяць, а то й більше. Розлючений гувернер налив Матіушу чарку риб’ячого жиру й на п’ять секунд раніше, ніж належало за етикетом, відіслав спати.  

V

 

омек, ти? — Так. Це ти, Фелек? — Ага! Темно, хоч в око стрель! На вартових би не наскочити! Матіуш не без зусиль виліз на дерево, а з дерева — на тин, а з тину зіскочив на землю. — Король, а нетямущий, як дівча! — пробурчав собі під ніс Фелек, коли Матіуш плюхнувся на землю і здалеку почувся окрик вартового: — Стій! Хто йде? — Не відповідай! — прошипів Фелек. Падаючи із забору, Матіуш обдер шкіру на руці: перше поранення на цій війні. Пригинаючись до землі, вони перебігли через дорогу, скотилися в рів і під носом у вартових проповзли до тополиної алеї, яка вела до казарм. Казарму обігнули справа. Орієнтиром їм служила електрична лампочка, що горіла над гауптвахтою. Потім проминули місток і вийшли на шосе, яке привело їх прямо на вокзал. Перед ними постала картина, що воскресила в пам’яті Матіуша розповіді про минулі війни. Усюди, наскільки сягало око, палали багаття, біля них солдати розмовляли або спали, у казанах кипіла вода. Матіуша ніскільки не здивувало те, з якою легкістю Фелек серед цієї нерозберихи вів його найкоротшим шляхом до свого загону. Він думав, усі хлопчиська-некоролі такі. Але Матіуш помилявся. Фелек перевершував навіть найспритніших і найвинахідливіших.



Гармидер, товкотнеча, щогодини прибувають нові й нові загони, які пересуваються туди-сюди: одні до залізничних колій, інші шукають зручного місця для нічлігу. Заблукати нічого не варто. Фелек кілька разів зупинявся в нерішучості. Звідтоді, як він був тут удень, багато що змінилося. Ось тут стояли гармати, а зараз їх відвезли на фронт. На місці гармат розташувався польовий шпиталь. Сапери подалися ближче до залізничного полотна, а там, де стояли вони, метушилися телеграфісти. Частину влоговини, де отаборилися війська, заливало яскраве світло прожекторів, інша тонула в мороці. Як на зло, почав накрапати дощ, трава була витоптана, і ноги в’язнули в липкій багнюці. Матіуш утомився, йому хотілося перепочити, але він боявся відстати від Фелека, який не йшов, а біг, розштовхуючи зустрічних. — Здається, тут, — примружившись, сказав Фелек. Раптом погляд його впав на Матіуша. — А де твоє пальто? — Висить у королівському гардеробі. — І рюкзак не взяв? Ну, знаєш, так вирушають на війну лише розтяпи, — вирвалося у Фелека. — Або герої, — відповів Матіуш із гідністю. Фелек прикусив язик: як-не-як Матіуш — король. Але Фелек був страшенно злий: і дощ невчасно пішов, і знайомі солдати, що обіцяли заховати його у вагоні, кудись поділись, і ще цей Матіуш, який навіть не знає, що треба брати в дорогу. У нього, Фелека, хоч він і отримав прочуханку від батька, і фляга є, і складаний ніж, і ремінь — усе, що належить мати справжньому солдатові. А Матіуш — це жах якийсь! — у лакованих черевиках, на шиї зелений галстук. Криво пов’язаний через поспіх, брудний, як ганчірка, цей злощасний галстук додавав його зовнішності щось комічне, і коли б не тривожні думки, Фелек напевно б розреготався. — Фелек! Фелек! — покликав раптом хтось. І до них підійшов кремезний парубок, видно, теж доброволець, але в шинелі він виглядав як справжній солдат. — Я чекаю тебе тут. Наші вже на вокзалі, за годину посадка. Швидше! «Ще швидше», — жахнувся Матіуш. — А це що за франт? — запитав бурмило, показуючи на Матіуша. — Довга історія! Потім розповім. Довелося взяти із собою. — Хороша справа! Якби не я, і тебе б не взяли, а ти ще це щеня притяг. — Заткнись! — розсердився Фелек. — Він мені пляшку коньяку дав, — прошепотів він, аби Матіуш не розчув. — Даси ковтнути? — Побачимо. Три добровольці довго йшли мовчки. Старший злився на Фелека за самовілля. Фелек розумів, що влип у безглузду історію, і йому було ніяково. А Матіуш почувався смертельно ображеним і, коли б не пообіцяв мовчати, показав би цьому волоцюзі, як королі відповідають на образу. — Слухай, Фелеку. — Проводжатий раптом зупинився. — Якщо ти негайно не віддаси мені коньяк, іди один. Я за тебе замовив слівце, і ти обіцяв слухатись. Що буде далі, якщо ти із самого початку задаєшся. Спалахнула сварка, і все неминуче скінчилося б бійкою, але тут вибухнув ящик із ракетами. Схоже, через необережність — дуже близько піднесли вогонь. Двоє артилерійських коней злякалися й понесли. Почалася паніка, повітря пронизав чийсь пронизливий крик. Коли безлад трохи улігся, хлопчики побачили свого проводжатого в калюжі крові з перебитою ногою. Вони остовпіли. Що війна — це смерть, рани, кров, вони знали, але їм здавалося, що це десь далеко, на полі бою. — Що за безлад, чому тут діти? — бурчав якийсь чоловік — напевно, лікар, — відштовхуючи їх убік. — Ну, так я і знав: доброволець. Сидів би ти, шмаркачу, удома та соску смоктав, — бурмотів лікар, розрізаючи ножицями штанину. — Томек, ходу! — шепнув Фелек, помітивши вдалині двох жандармів, що супроводжували санітарів з носилками. — А його залишимо одного? — боязко запитав Матіуш. — Ну то й що? Його відправлять до шпиталю. Він тепер не солдат. Вони причаїлися за наметом. За хвилину на місці вибуху нікого не було — валялися лише черевик, забута санітарами шинель пораненого, та червоніла змішана з багнюкою кров. — Шинель згодиться, — сказав Фелек. — Віддам, коли одужає, — додав він на своє виправдання. — Швидше на вокзал! І так скільки часу втратили! Коли вони насилу протиснулися на перон, у роті йшла перекличка. — Не розходитись! — наказав молодий поручик. Фелек розповів солдатам про випадок із парубком і не без внутрішнього трепету відрекомендував їм Матіуша. — Поручик на першій же станції вижене його з вагону. Коли ми йому про тебе сказали, він незадоволено поморщився. — Гей, вояче, скільки тобі років? — Десять. — Кепські справи! Хочеш, лізь під лавку. Тільки поручик все одно тебе вижене, і нам через тебе перепаде. — Нехай лише спробує вигнати, сам пішки піде! — обурено крикнув Матіуш. Його душили сльози. Він, король, який мав би бути усипаний квітами, на білому коні на чолі війська покинути столицю, щоб виконати свій священний обов’язок — стати на захист батьківщини й народу, замість цього, як злочинець, потай тікає з палацу і ще до всього терпить образи. Коньяк і лососина пом’якшили серця солдатів, й обличчя їхні прояснилися. — Коньяк прямо королівський! А лососина так і тане в роті! — нахвалювали солдати. Не без злорадності спостерігав Матіуш, як коньяк іноземця гувернера з бульканням ллється в горлянки солдатів. — Ковтни й ти, малий! Поглянемо, чи годишся ти в солдати. Нарешті Матіуш покуштував королівський напій! — Геть учителів! — проголосив він, пригадавши, як гувернер поїв його риб’ячим жиром. — О, та він бунтівник! — обізвався молодий капрал. — Кого це ти мучителем називаєш? Чи не Матіуша? Будь обережний, синку! За одне таке слівце можна кулю в лоб заробити! — Король Матіуш не мучитель! — гаряче запротестував Матіуш. — Він ще малий, а який буде, коли виросте, невідомо. Матіуш хотів ще щось сказати, але Фелек вправно перевів розмову на інше: — Ідемо ми, значить, а тут як бабахне! Я думав, з аероплана бомбу скинули. А це ящик із ракетами вибухнув. Потім із неба різнокольорові зірки посипалися. — На біса їм ракети на війні? — Дорогу освітлювати, коли немає прожекторів. — Поряд важка артилерія стояла. Коні злякалися — і прямо на нас! Ми з ним відскочили, а той не встиг… — Рана серйозна? — Ціла калюжа крові натекла. Його відразу підібрали й віднесли. — Ех, війна, війна, — зітхнув хтось. — Коньяк ще лишився? І потяга щось не видно. Але тут, з шипінням випускаючи пару, підійшов паровоз. Зчинилася біготня, метушня, гомін. — Відставити посадку! — на бігу кричав поручик. Але голос його потонув у загальному гаморі. Немов мішки, закинули солдати хлопчисьок у вагон. Чувся переляканий храп коней, що упиралися, лайка, скрегіт — чи то відчеплювали, чи то чіпляли вагони. Нарешті потяг рушив. Раптом — тарах! — пролунав тріск, і знову повернулися на станцію. Хтось увійшов до вагона з ліхтарем, викрикуючи прізвища, перевіряючи, чи всі на місці. Потім солдати побігли з казанками за юшкою. Матіуш бачив і чув усе, як крізь сон, у нього злипалися очі. І він не помітив, як потяг рушив. Прокинувшись, він почув ритмічний стукіт коліс. Потяг ішов повним ходом. «Їдемо», — подумав король Матіуш і знову заснув.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка