Януш Корчак король матіуш перший



Сторінка19/23
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.9 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   23
    Навігація по даній сторінці:
  • XVIII

XVII

 

ей розділ повинен називатися так:  



ТАЄМНИЦЯ ОСТРОВА БІЛОГО ДИЯВОЛА  

У ньому розповідається про незвичайну, загадкову пригоду Матіуша. Одного дня, вирішивши обстежити острів, він узяв револьвер і вирушив у подорож. Перепливши затоку, він висадився в тому місці, де річка впадає в море, і заглибився в гущавину. Соромно жити на такому маленькому острові й не знати, який він. Саме напередодні Матіуш читав книжку, де описувалася відважна, небезпечна подорож до Північного полюса. «Сміливці вирушають у подорож у край вічних льодів і вічної ночі, ризикуючи заради науки життям. Сором і ганьба тим, хто не знає своє місто, свою країну, острів, на якому живе, — подумав він. — Може, тубільці мене не з’їдять, якщо я зустрінуся з ними в лісі. А для захисту від диких звірів у мене є револьвер. У всякому разі, у лісі битися із звірями легше, ніж із вовком у каналізаційній трубі». Іде, іде Матіуш, а ліс стає дедалі густішим. Над головою — зелене шатро, яке не пропускає сонячних променів, і довкола панує напівтемрява. Унизу поріс густий чагарник. В’юнкі рослини так переплелися, що кожен крок дається важко. Утім, поспішати нікуди. За спиною в нього рюкзак, провізії вистачить на цілий день. Дормесько вже звик, що він часто відлучається, і не хвилюватиметься. Іде Матіуш, і чим більше на шляху перешкод, тим завзятіше їх долає. Спочатку крізь гущавину інколи пробивався сонячний промінь, а потім все потонуло в зеленому сутінку. Шум моря сюди не долинав. Тихо, навіть птахів не чути. Він відчув утому і сів відпочити. Підкріпився хлібом і сиром. «А раптом я заблукав?» — подумав Матіуш. Про це слід було б подумати раніше, але Матіуш був недосвідченим мандрівником. Він не злякався, але прискорив ходу. «Острів невеликий, — заспокоював він себе, — і якщо весь час іти в одному напрямку, неодмінно вийдеш до моря. У крайньому разі повернуся тією ж дорогою, відшукаю її по слідах, прим’ятій траві, обламаних гілочках». Але сліди розходились у різних напрямках. Напевно, тут пробігали звірі. Людський слід від звіриного легко відрізнити на піску чи на снігу, але не в такій гущавині. Матіуш іде далі, дослухаючись до найменшого шарудіння, озираючись навсібіч. «Як же це я компас забув узяти? — дивується він. — 3 компасом не заблукаєш: він показує, у який бік іти». Довелося знову трохи відпочити й перекусити, — не тому, що вже дуже їсти хотілося, а просто рюкзак давив плечі. І далі — у дорогу. Так ішов він до самого вечора. «Видно, доведеться заночувати в лісі. Треба підшукати розлоге дерево та поглянути, чи не вподобала його ненароком змія». Звичайно, нічліг у лісі — справа ризикована, але для Матіуша небезпека не дивина. Утомленим, повільним кроком рушив Матіуш далі, і раптом до нього долинули якісь дивні звуки: чи то плач, чи то спів, чи то крик про допомогу. «Може, мені здається?» Крадькома пішов він у тому напрямку, звідки чулися звуки. Дерева розступилися, і він опинився на галявині. Посередині на пагорбі підносилася кам’яна вежа — широка знизу і вужча вгорі. «Що це?» Дивні звуки, схожі на тужливий спів чи стогін, поза сумнівом, долинали з вежі. «Поглянемо, що там таке». Матіуш обійшов довкруг вежі, але входу не виявив. «Треба подати сигнал». І вистрілив у повітря. У відповідь почулося ехо, і знову тиша. Матіуш розгублено зупинився. Раптом величезний камінь зрушився з місця, і за ним відкрився отвір, ніби вхід. Здивований Матіуш підійшов ближче і зазирнув усередину. У вежі було сім сходинок, і кожна впиралася у виступ стіни. І ще він помітив, що нижня сходинка поставлена близько, друга — далі, а третя — ще далі. Перші сходинки товсті, мідні, але чим вище, тим вони тонші, і невідомо, чи витримають вагу людини. І раптом Матіуш бачить: зверху швидко і вправно, як акробат, спускається людина в полотняному балахоні, підперезаному мотузкою. Цікаво, як вона не заплуталася в довгому балахоні і не впала? Перед обімлілим Матіушем зупинився відлюдник з довжелезною бородою й поглянув на нього таким печальним поглядом, яким не дивився навіть сам Сумний король. «Напевно, якийсь нещасний реформатор», — подумав Матіуш. Старий підняв руку, і стало темно. І з темряви почувся багатоголосий спів, регіт, ридання, крики. Матіуш побачив циферблат, що світиться, і стрілки — годинникову та хвилинну, які повільно рухалися. Як заворожений, дивиться Матіуш на годинник, очей не може відвести, а у вухах відлунює дзвін. І невідомо, скільки це продовжувалося. Раптом зовсім низько, біля самої землі, загорівся зелений вогник і освітив кришку люка. Відлюдник нахилився й легко, як пушинку, підняв її. Під нею виявилися сходи, кінець яких губився у пітьмі. Відлюдник почав спускатися вниз, Матіуш — за ним. Довго спускалися вони дедалі глибше й глибше під землю і нарешті опинилися у вузькому тунелі з низькими склепіннями. Тунель вивів їх до берега моря, до того місця, де Матіуш прив’язав свій човен. Відлюдник мовчки вказав на нього рукою і зник у чагарниках. Матіуш насамперед зачерпнув рукою води з річки й напився: у нього пересохло в роті. Потім у знеможенні опустився на землю. «Що все це означає?» Багато разів, згадуючи згодом цей дивний випадок, він запитував себе: «Може, це мені наснилось?» Та ні, це був не сон. Він виразно пам’ятав, як прив’язав човен і заглибився в ліс. І стежку, якою йшов, теж добре запам’ятав. Потім не раз ходив нею у пошуках вежі відлюдника. Поза сумнівом, він цілий день проблукав лісом. І в рюкзаку не вистачало рівно стільки запасів, скільки він з’їв. Матіуш пам’ятає, де робив привал. Може, заснув у лісі? Але ж він шукав дерево, яке б підходило для нічлігу. Гаразд, припустімо, заснув. Тоді яким же чином він опинився на березі біля свого човна? У Матіуша були ще два беззаперечні докази того, що це йому не наснилося: пилява на черевиках (у тунелі, як у всіх підземеллях, під ногами були пилява й пісок) і порваний рукав. Він зачепився за цвях, коли спускався сходами. Потім, коли Матіуш читав товсту книжку про безлюдний острів Білого Диявола (це про неї згадував на засіданні вчитель географії в чорному фраку), то на 476-й сторінці наткнувся на таке місце:  

«Кір винищив майже все населення острова, а ті, хто вціліли, пішли в ліси. Білим на острові робити було більше нічого. Торговець із сім’єю перебрався в південноафриканські колонії, учитель виїхав до Індії. І на острові залишився один старий місіонер. Що сталося з ним потім — невідомо. Імовірно, він помер, оскільки був дуже старий». Матіуш жодним словом не обмовився про свою пригоду: неприємно розповідати, коли наперед знаєш, що тобі не повірять. Потім він не раз намагався знайти галявину, на якій стояла самотня вежа відлюдника. Ретельно обстежував і лісистий берег у пошуках підземного ходу, яким старий вивів його до моря. Але так нічого і не знайшов. Пригода залишилася його таємницею. І Матіуш не сумнівався: це був не сон, адже в нього були беззаперечні докази.  



XVIII



 

огано, коли прокидаєшся вранці й не знаєш, що робити вдень. На день-два заняття завжди знайдуться. Але коли вільного часу багато, необхідно мати план. І от Матіуш склав розпорядок дня і план на тиждень. Через день після обіду він їздитиме на маяк. По чотири години на день читатиме, щодня писатиме щоденник, по годині гратиме на скрипці. Окрім щоденника, писатиме спогади і в окремий зошит записуватиме помилки, яких припустився, коли був королем. Година — малювання: це теж згодиться. І ще навчиться фотографувати. У полковника Дормеська є фотоапарат і альбом із фотографіями. В альбомі наклеєні знімки звідусюди, де він побував, усіх воєн, у яких він брав участь, і всіх людей, з якими був знайомий. Тому Дормесько так добре все пам’ятає. А Матіуш багато що забув. Відвідини маяка теж повинні змінитися. Досі виходило, ніби він приїжджає лише для того, щоб привезти дітям гостинці. Не встигнеш вилізти з човна, як Ала запускає обидві руки до кишені й вигрібає цукерки. Ало стоїть збоку і мовчки чекає. Забравши все, що призначалося для неї і для брата, Ала вимагала: — Ще! Дай ще! Було неприємне відчуття, ніби дарунків дуже мало, але безлюдний острів не столиця, де хіба що пташиного молока не вистачало. Виходить, діти чекали не його, а дарунків. І з порожніми руками він міг би взагалі не приїжджати. І Матіуш вирішив займатися з дітьми. Ало він навчить читати й писати. А ось як бути з Алою? Картинки, які він привозить, швидко їй набридають, і вона вимагає нових. Матіуш пригадав, що, коли він був маленький, мама будувала з ним палаци з кубиків, з піску чи глини, робила йому садки з квітів і листя й розповідала дивні казки. А ще малювала. Мамині ілюстрації йому подобалися більше, ніж у книжках: вони були зрозуміліші. Мама гралася з ним у піжмурки, співала пісень. Багато цікавого вигадувала вона, але що саме, Матіуш забув. Адже це було так давно! Отже, щоб учити малюків, треба самому дуже багато знати. З Ало йому буде значно легше. Так і сталося. Ало швидко навчився читати. Напише олівцем: «пес», «пісок», «Петро», «перо» — і прочитає. З арифметикою справи пішли ще краще: Ало незабаром уже лічив до ста, і Матіуш міг грати з ним у лото й доміно. Лише з Алою біда! Завше вона їм заважала. Сядуть вони грати в доміно, і вона суне першу, яка потрапить їй до рук, кісточку, а якщо їй не дозволити, — сердиться. — Дивись, Ала, — каже їй Матіуш, — ось тут одна крапочка, а тут — п’ять. Знайди таку ж і поклади. У Али є кісточка і з однією крапкою, і з п’ятьма, але вона хапає ту, де дві двійки, кладе і ще сперечається, що так правильно. — Дивись, — терпляче пояснює Матіуш, — адже тут дві крапочки. Ну полічи сама: одна і одна — дві. — Одна, дві, — як папуга, повторює Ала, а потім ні з того ні з сього розсердиться й розкидає все. — Матіуш поганий, Ало поганий. Ала піде до діда. І біжить скаржитися, що її ображають. Ще гірше було, коли вони грали в лото. Їй неодмінно хочеться виграти, але як це зробити, вона не розуміє. Ало вигукує, наприклад, «чотирнадцять», а її це ніби не стосується. Добре, якщо вона хоч один раз правильно закриє. Ато їй набридне, вона розставить фішки абияк і кричить, що виграла. З малюванням справи йшли трохи краще. Даси їй аркуш паперу, вона швидко-швидко нашкрябає щось і кричить: «Готово! Дай ще!» А от палички і кружечки ніяк не хоче малювати. Хлопчикам доводилося ховатися від неї, але на голій скелі нелегко знайти затишне місце. Траплялося, Матіуш втрачав самовладання. Швидко бігати Ала не вміла: побіжить, гепнеться і пхикає. Найбільше вона любила, коли Матіуш їй щось розповідав. Вирячить очі, рота роззявить — думає, бідолаха, так буде зрозуміліше. А Матіуш розмовляє з нею, як зі своєю канаркою. Так, так, не дивуйтеся, Матіуш часто розмовляв із канаркою. Посадить її на палець і запитує, чи пам’ятає вона королеву, короля, палац у столиці, Стасика, Оленку, Клу-Клу. А канарка схилить набік голівку, ніби хоче сказати, що пам’ятає. Інколи у відповідь защебече або заспіває. Але розуміє вона Магіуша чи ні, невідомо. З канаркою розмовляє він приблизно так: — Зараз поміняю тобі воду, насиплю свіжого пісочку, і знову в тебе буде чистенько. Салату свіженького дам. А з Алою так: — Ала витре носик і він знову буде чистий. Зараз Ала дасть мені олівчик, я намалюю маяк, і в нас вийде красива картинка. Ала віднесе її дідусеві. Ала хороша дівчинка, і дідусь зрадіє. Дідусь скаже: «Ала гарна дівчинка, Ала принесла дідусеві картинку». І так без кінця одне й те саме. Але Ала уважно слухає й не перебиває — видно, їй це не набридає. «У малят теж мають бути права, — думає Матіуш. — Але як зробити, щоб їм було весело і водночас вони не заважали старшим гратися чи робити уроки?» Тепер зрозуміло, чому короля Пафнутія і взагалі дорослих дратують діти. Напевно, вони їм заважають, як малята — дітям дорослішим. І дорослі вважають дітей безглуздими. Може, Ала, як канарка, розуміє щось і знає, лише висловитися не вміє. Матіуш забув, про що він думав, коли був маленький, тому й не розуміє Алу. Адже Ала не завжди вередує. Інколи вона принишкне, втупиться своїми очицями кудись удалину й зітхає. Ато вчепиться в руку Матіуша, довго, пильно дивиться йому в очі і важко зітхає. Або здригнеться раптом усім тілом, ніби від переляку. Буває, що віддає Матіушу свої іграшки. Віддає й примовляє: «На, на, на!» Роздасть усе, розведе руками й радісно вигукне: «У Али нічого немає! Нічого немає!» І ну веселитися: ляскає в долоні, стрибає, регоче. «Маленькі діти схожі на звіряток», — записав Матіуш у щоденнику. Добре, що в нього є можливість спостерігати за маленькою дівчинкою. У притулку варто було йому підійти до малят, як старші хлопці піднімали його на сміх, образливо жартували і якоюсь безглуздою витівкою переривали гру. Вважалося, лише дурень може панькатися з малечею. Зате тут, на безлюдному острові, Матіушу ніхто не заважає робити, що заманеться. Одне лише його непокоїть: адже діти різні й не всі схожі на Алу. Під час війни їх роту розмістили в селі, по чотири-п’ять осіб у хаті. У будинку, де Матіуш прожив два тижні, був маленький хлопчик — ровесник Али. Але яким він був тихим! Сидить, бувало, цілими днями біля печі, дивиться широко розплющеними очима і мовчить, рідко-рідко щось пробелькоче. І ніколи не пхикав, не плутався під ногами, не приставав, і личко в нього було сумне-сумне. Матіуш тоді ще подумав: «Напевно, у Сумного короля було в дитинстві таке обличчя». У притулку діти теж були різні: тихоні, у яких вічно очі на мокрому місці, і крикуни, яким не боляче, але вони навмисне видавлюють із себе сльози й ревуть, ябеди й забіяки. Якось Матіуш побачив, як б’ються двоє хлопчаків. «Зовсім як на війні. Буває, б’ються двоє хлопців, а буває — цілі народи. І тоді, напевно, ті, хто не бере участі у війні, теж стоять осторонь і сміються». Які різні, несхожі люди на світі! І скільки треба знати про них, про речі, про різні явища. Мабуть, дорослі королі й ті не знають усього. Тому так важко бути реформатором. Матіуш, наприклад, майже нічого не знає про старших хлопчиків. Адже це вони перші збунтувалися проти його реформ. Великі хлопчики називають ровесників Матіуша «щенятами» і корчать із себе дорослих. У них є свої таємниці, які вони ревно оберігають від молодших. Через будь-яку дрібницю пускають у хід кулаки. Бундючаться, задирають носи, а малят помічають лише тоді, коли їм щось від них треба. Але часто вони беруть у малят речі без дозволу. А заперечуватимеш, вони тебе ж вилають або вдарять. Вони грубіяни, і з ними краще не зв’язуватися. Навіть жарти в них образливі: або висміють перед усіма, або капость якусь підлаштують, або боляче вдарять. Одного разу старший хлопчик ввічливо попросив у Матіуша ручку. А коли Матіуш перед уроком прийшов по свою ручку, той велів йому забиратися геть і навіть замахнувся. А Матіушу перепало від учителя за те, що він з’явився на урок без ручки.  

У РАДУ П’ЯТЬОХ від короля Матіуша Першого Реформатора з безлюдного острова Білого Диявола.


Прошу Раду П’ятьох змінити на острові варту. У солдатів на батьківщині залишилися дружини й діти. Минуло вже п’ять місяців, і вони сумують, адже вартові не в’язні. По-моєму, це несправедливо. Я не хочу, щоб через мене страждали люди. Тому дуже прошу змінити варту. І ще прошу прислати на острів не дорослих, а старших хлопчиків. Тут є човен, можна купатися, ходити в походи — вони не нудьгуватимуть. А з часом вони теж зможуть виїхати. З повагою король Матіуш Реформатор.  

Прохання короля Матіуша читав. Заперечень не маю. Полковник Дормесько.  



Спочатку Матіуша дратувало, що з приводу будь-якої дрібниці треба звертатися в Раду П’ятьох Королів, які вважалися його опікунами. Але з часом він звик і знайшов у цьому навіть свої переваги. Записуєш у блокнот усе, що тобі треба, потім пишеш прохання, віддаєш полковникові Дормеську, він прикладає печатку, і з першим же пароплавом конверт відправляють. Матіуш написав уже сорок три прохання і не отримав жодної відмови. У нього навіть револьвер є, бо він не в’язень, а приїхав сюди з доброї волі. Листа відправили, і Матіуш із нетерпінням почав чекати, коли приїде зміна. Наступного дня сталася біда: раптово померла канарка. Вона була вже стара й останнім часом сиділа настовбурчившись, не співала, рідко вилітала з клітки, не хотіла купатися в мисці. Їла теж мало. Матіуш бачив це, але сподівався на те, що все ж одужає. Коли канарка померла, він пригадав, що напередодні ввечері у неї був особливо жалюгідний вигляд. Вона роззявляла дзьоб і заплющувала оченята — ніби задихалася, і тремтіла, як від холоду. Стривожений Матіуш намагався зігріти її своїм диханням. А на ранок бачить: лежить канарка на боці, ніжки простягнула, але голівкою ще вертить, і одне око розплющене. Матіуш схопив її в руки — вона тверда, як камінчик; став дмухати в дзьобик: думав, допоможе. Потім кинувся до Валентія, але зрозумів, що все марно. «Тепер у мене немає нікого на світі», — з тугою подумав він і зайнявся похованням. Перш за все вирізав із золотого паперу корону: адже канарка була не проста, а королівська. Потім обклеїв невеличку коробочку зсередини зеленим папером, поклав на дно трохи вати, листя, а на них — канарку. Матіуш робив усе це непомітно, крадькома, немов соромився. Хоча чого соромитися? Канарку подарувала йому покійна мама, клітка з пташкою багато років стояла в кабінеті покійного батька. Значить, це особлива пташка, з нею пов’язані спогади про батьків. А пам’ять про батьків шанують не лише королі. З двох коробочок Матіуш спорудив катафалк і прив’язав мотузочок. Потім загорнув усе в папір і вийшов з будинку. Він попрямував до кручі, що височіла на березі моря, щоб віддати останню шану другові, який розділяв із ним вигнання. На середині гори, де дорога була рівнішою і звідки ніхто не міг його бачити, він опустив катафалк на землю, поставив на нього труну й потягнув за мотузочок. Ноша для рук легка, а для серця — важка. Поховати канарку Матіуш вирішив на самій вершині під деревом, звідки відкривався прекрасний ‘ краєвид на море. І, пригадавши, що за старих часів могили полеглим воїнам копали палашами, він вийняв із-за пояса скаутський ніж і вирив ямку. Уже опустивши в неї коробочку, Матіуш подумав: а раптом сталося диво й канарка ожила? І диво сталося, тільки інше: над головою почувся гучний, дзвінкий пташиний спів. Це канарки — вільні мешканці острова — прощалися з нещасною полонянкою. Матіуш зробив із камінчиків горбок. Коли все було готово, він ще раз поглянув на могилу, і серце у нього стискалося від туги. Йому пригадалося кладовище в далекій столиці, де поховані його батьки. І сам не знаючи навіщо, він зробив ще дві могили, потім пригадав Кампанеллу, і з’явився четвертий горбок. Через кілька днів Матіуш обгородив своє кладовище камінням. Тепер він ще більше полюбив це місце на вершині гори і проводив там багато часу, граючи на скрипці і вдаючись до роздумів. Дні минали за днями, і Матіуш, зайнятий своїми справами, забув про сорок третє прохання. Але одного дня до бухти увійшов корабель і став на якір. Солдати, дізнавшись, що вони повертаються на батьківщину, ошаліли від радості. Навіть завжди спокійний, стриманий Валентій перевернув чайник з окропом, розбив порцелянову статуетку, яка стояла в Матіуша на письмовому столі, і загубив ключі від комори, отож того дня обідали на годину пізніше. Про інших і говорити нічого: від радості вони зовсім втратили голову — кидаються, квапляться, немов бояться, що часу не вистачить на збори. А які збори в солдата, коли все його майно — дерев’яна валізка, миска та ложка? О п’ятій годині до Матіуша з’явився ординарець Дормеська і за формою доповів, що полковник просить його прийняти. Матіуш не впізнав Дормеська: замість звичайного халата на ньому був парадний мундир, груди колесом, руки по швах. Нічого не скажеш — бравий воїн. «Неспроста це». І Матіуша кольнуло недобре передчуття. — Ваша королівська величносте, дозвольте попрощатися з вами. — Як, і ви мене залишаєте? — Ось наказ, — Дормесько простягнув Матіушу складений папір. Матіуш прочитав наказ і йому стало сумно. Шкода розлучатися з добродушним, поступливим соньком, який не втручався в його справи і без єдиного звуку підписував усі прохання в Раду П’ятьох. Невідомо, кого ще пришлють замість нього.  

XIX

 

овий комендант — уланський ротмістр маркіз Амарій був покараний засланням на острів Білого Диявола: цей красень і забіяка за одну ніч тричі бився на дуелі та ще й образив генерала. Його супроводжувало троє дорослих — двоє писарів і ад’ютант, і десять підлітків для несення караульної служби.  



РАПОРТ № 1 За бажанням вашої королівської величності, для несення караульної служби прибуло десятеро підлітків. За наказом Ради П’ятьох комендантом острова призначений я. Маркіз Амарій.  

— свідчив перший рапорт маркіза. Матіуш, пробігши очима рапорт, написав унизу: «Читав». Життя на острові змінилося. У кімнаті разом із Матіушем розмістилися підлітки. Маркіз оселився в будиночку, де раніше жили солдати. Тепер Матіуш щодня отримував із гарнізонної канцелярії по декілька паперів: циркулярів, наказів, інструкцій. Треба було їх читати й підписувати. «Ваша величносте, папір із гарнізонної канцелярії!» Ці слова будили його ночами, чулися за його спиною в лісі, на березі моря. Матіуш два дні терпів, а на третій викликав до себе ротмістра. Той з’явився і, навіть не привітавшись, плюхнувся в крісло й закурив сигару. — Пане ротмістр, я викликав вас у справі! — суворо сказав обурений його розбещеністю Матіуш. — Тоді я зайду пізніше, коли ви вдягнете мундир, — недбало кинув ротмістр і попрямував до дверей. У Матіуша від цього нечуваного нахабства потемніло в очах. — Я не буду вдягати мундир, — гнівно зауважив Матіуш, — і попереджаю вас: ні читати, ні підписувати ваших паперів я не бажаю. Я не в’язень і не зобов’язаний вам підкорятися. Полковника Дормеська… — Полковника Дормеська тут більше немає, — перебив його ротмістр. — Після полковника Дормеська не залишилося ні квитанцій, ні рахунків, і взагалі він навіть не спромігся скласти план острова. На запитання: «Чи населений острів?» — полковник Дормесько теж не зумів відповісти. Полковник Дормесько виконував свої службові обов’язки геть погано. Донесення про це вже готове й найближчим часом буде відправлене за призначенням. Усі побажання вашої величності, якщо вони не суперечать інструкції, неухильно виконуватимуться. Спірні питання підлягають вирішенню Ради П’ятьох. У разі незгоди з чимось ви маєте право скаржитися в Раду П’ятьох. Брати приклад із полковника Дормеська я не маю наміру. Честь маю відкланятися! Матіуш залишився сам. За стіною почувся здавлений сміх. «Це вони з мене сміються, — подумав Матіуш. — Ну і нехай». Ротмістр щогодини слав на підпис циркуляри, накази, інструкції, і Матіуш, не читаючи, відсилав назад. Уранці і ввечері ротмістр власного персоною приходив довідатися про здоров’я Матіуша. Той у відповідь мовчав. Перш ніж влаштувати учення, ротмістр присилав до Матіуша свого ад’ютанта. — Ваша величносте, дозвольте влаштувати учення? — запитував ад’ютант. — Не дозволяю! — відрізав Матіуш. Так продовжувалося п’ять днів. Але прибув корабель, який доставив на острів працівників. За наказом ротмістра вони почали ремонтувати йому житло. У лісі застукали сокири, задзижчали пили. До будинку ротмістра прибудували ґаночок, спорудили альтанку і ще якісь споруди невідомого призначення. З ранку до вечора — метушня, крики й лайка. Ніякого спокою. Матіуш потихеньку вислизав із дому. Самотні прогулянки, човен, заняття з Ало і Алою, скрипка стали йому у сто разів дорожчі. Він розумів: це лише початок. І спокійно чекав розвитку подій. Ротмістр удавав ніби забув про його існування. Зате канцелярія працювала щосили: до пізнього вечора два писарі сиділи, низько схилившись над столом, і щось строчили. Циркуляри, що присилаються на підпис, розпорядження, накази щодень ставали дедалі довшими. Але Матіуш так і не читав їх. Їжа з кожним днем гіршала. Раніше фінік чи інжир були для Матіуша просто ласощами, а тепер він пропав би без них. Одного дня Матіушу зовсім не принесли обід. Він не надав би цьому значення, коли б не слова, почуті з-за перегородки: — Вони сваряться, а ми тут через них маємо з голоду подихати. Матіуш постукав у стіну: так він викликав свого ад’ютанта. — Ви сьогодні обідали? — запитав він парубка, який з’явився на виклик. — Ні, ваша величносте! Кухня вже три дні не працює. Пан ротмістр не має права видавати провізію без підпису вашої величності. Матіуш одягнув мундир і велів покликати ротмістра. — Прошу прислати мені на перегляд усі папери з канцелярії, — заявив він ротмістрові. — Слухаюсь, ваша величносте! Через п’ять хвилин перед Матіушем лежав наказ про видачу обіду. Він негайно підписав його. А через десять хвилин у сусідній кімнаті прогриміло триразове «ура» і застукали ложки. Коли Матіушу принесли обід, він відмовився їсти: і апетит пропав, і часу не було — на столі височіла купа паперів. Серед них була і скарга на полковника Дормеська. Матіуш почав її читати, і на лобі в нього виступив холодний піт.  

Скільки стільців, столів, ліжок, простирадл, тарілок, ножів повинно бути на острові, невідомо. Куди поділися мило, молоко, цукерки, книжки, іграшки — теж невідомо. За отриманими даними, у дітей доглядача маяка багато крадених речей короля. Серед паперів не виявлено жодної квитанції, розписки чи рахунку. Приміщення брудні та обшарпалися, непридатні для житла. Солдати робили, що хотіли, ніякої дисципліни. Але це ще не все: окрім скарги на Дормеська, було три скарги на Матіуша. Читаючи їх, можна було подумати, що вони продиктовані турботою і співчуттям до малолітнього короля-вигнанця. Ось перша:  

Здоров’я короля залишає бажати кращого. Він дратівливий і пригнічений. Відмовляється читати й підписувати папери, чим ускладнює роботу канцелярії. Не дозволяє проводити військових учень.  

Друга скарга свідчила:  

Король запливає на човні далеко в море і повертається втомлений і пригнічений. Він підіймається на високу гору, звідки можна впасти і розбитися на смерть. Бродить також сам лісом, де водяться дикі звірі, отруйні змії і, можливо, живуть людожери. Король дозволяє своїй охороні галасувати до пізньої ночі, — говорилося в третій скарзі. — Дикі крики хлопчиськ оглушили острів. Шибеники вкрали у робітників пилку і дві сокири. З підлітками, як відомо, взагалі важко впоратися, тому я складаю із себе всяку відповідальність за подальше.  

Дійсно, хлопчики в сусідній кімнаті галасували, курили, лаялися, затівали бійки. Ні про яку гру на скрипці не могло бути й мови, навіть спати ночами стало неможливо. Матіуш хотів попросити їх поводитися тихіше, але роздумав: може, самі зрозуміють, що це недобре. Матіуш взагалі жодного разу ні з ким не розмовляв і навіть не знав їх поіменно, за винятком свого ад’ютанта, Філіпа. Цей Філіп, рослий, здоровий парубок, не подобався Матіушу. Начебто слухняний, з’являється на перший поклик, клацає каблуками, але при цьому в нього якось неприємно бігають очі. Зовні все гаразд, ні до чого не причепишся, але одного дня Матіуш побачив на стіні його тінь — вона загрожувала йому кулаком і показувала язика. У першу хвилину він не повірив своїм очам. Але, крім них, у кімнаті нікого не було. Значить, це могло стосуватися лише його. «За що він мене ненавидить?» — дивувався Матіуш. Матіуш не раз чув через тонку стінку, як Філіп кричав на товаришів: — Тихіше! Не заважайте королеві спати! Як ви смієте, хами, непокоїти короля! Матіуш не розумів: для чого так кричати, коли через перегородку все чутно. Філіп якось дивно розтягував букву «р». Виходило «кор-р-роль», — і Матіушу чулося в цьому знущання. Матіуш прагнув менше сидіти в кімнаті, менше бувати біля будинку. Але де б він не був — підіймався на свою скелю чи плив на маяк, — його не залишала думка про те, що тепер зробити. Написати в Раду П’ятьох? Але про що? Якщо попросити, щоб усе було, як раніше, вони скажуть: він сам не знає, чого хоче. Може, поговорити з хлопчиками? Сказати, що він хоче з ними дружити? Ні, навіщо кривити душею. Адже це неправда, його ніскільки не цікавить дружба з цими грубіянами. Вони навмисне через замочну щілину пускають до нього в кімнату тютюновий дим. До нього долітає їхній шепіт і здавлений сміх. Уже краще галас і лайка, ніж кепкування. Матіуш раз у раз чує: «він», «король», «Матіуш». Час від часу нашіптування і смішки перериває гучний знущальний голос: — Мовчати, худобо! Як ви смієте заважати кор-р-ролю! Кор-р-роль хоче спати!  



Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   23


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка