Януш Корчак король матіуш перший



Сторінка18/23
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.9 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   23

XIII



 

ерший гарматний постріл прогримів о двадцятій хвилині на третю ночі. Канонада не замовкала до третьої години. На острів скинули триста шістдесят снарядів, після чого команди трьох військових кораблів висадилися на берег, отримавши наказ знищити дикунів. Цілитися з корабля, як відомо, не так і просто: адже він погойдується на хвилях. Тому один снаряд випадково потрапив у ліве крило готелю, де жили білі королі, правда не найважливіші. Але коли стало відомо, що разом із дикунами вбито трьох білих королів і п’ять легко поранено, гармашеві добряче дісталося. Бум-Друм і Клу-Клу зникли. Тільки навряд чи їм удасться врятуватися: біля берегів Куфайки патрулює дев’ятнадцять кораблів. От як білі помстилися за смерть Кампанелли! Щоб чорношкірі не втручалися в їхні справи. Бач, надумалися з білими змагатися, в яких телеграф є і гармати. Через непорозуміння, з чистої випадковості потрапили вони до рук чорношкірих, але нехай ці чорні личини не задаються. І Матіуш теж нехай не думає, що захопити владу над світом легко і просто. Курам на сміх: хлопчисько — володар світу! А підстроєно було так. Королі потай зібралися й надіслали телеграму: негайно прислати на виручку флот. У телеграмі не забули згадати, щоб, окрім військових кораблів, прислали торговельне судно з провізією. На острові з’їли всі запаси й випили все вино. Стільки проскніти на засіданнях і харчуватися рибою, особливо після такого струсу, — ні вже, дякуйте! Королівські шлунки до такого не звикли! Королі були у відмінному настрої. Небезпека минула. Усе добре, що добре закінчується. Зате скільки цікавих подій, скільки незабутніх вражень. До кінця життя вистачить розповідей про те, як їх ледве не розтерзали дикуни. А то, дійсно, образливо! В історії описують героїчні подвиги королів, які жили у вікопомні часи, а про них — жодного слова! Тепер і про них буде що сказати. Їхній подвиг увійде в історію. — Добре б унести до протоколу невелику поправочку: трьох королів убито і п’ятьох легко поранено не в ліжку, а в сутичці з ворогом. Дрібниця, а докорінно міняє справу. — Факти перекручувати не можна, — сухо відрізав лорд Пакс і відкрив засідання. — Панове, нагадую: я висловився проти того, щоб Матіуша називати королем. Проголосуймо за мою пропозицію, — заявив Молодий король. — А я пропоную проголосувати за те, щоб вас називали не королем, а спадкоємцем престолу. У вчорашніх газетах повідомлялося: під тиском громадської думки Старий король змушений узяти владу у свої руки, — холоднокровно заперечив Матіуш. — Припиніть сперечатися! — Не витрачаймо дарма часу! — Якщо чіплятися до дрібниць, то ми ніколи не закінчимо. — У мене син народився! — Мені треба робити операцію апендициту! — У мене тітонька захворіла! — Як хочете, а я сьогодні увечері виїжджаю. Досить! — Яка різниця — Матіуш чи король Матіуш, аби він сказав, що йому треба. — Слово Матіушу! — Королеві Матіушу слово! — Кінчайте волинку! — галасували королі. Лорд Пакс відкрив теку з протоколом суду над Матіушем і прочитав: — На дванадцятій сторінці говориться: «Жителі столиці позбавили Матіуша королівської влади». А нижче приписка: «З рішенням банди зрадників і боягузів не згоден. Бо я був королем і залишуся ним до самої смерті». Сторінка тисяча сорок третя, дванадцятий рядок зверху: «Один із тих, хто підписали акт про позбавлення влади короля, кинувся Матіушу в ноги і зі сльозами вигукнув: «Королю, пробач мене, підлого зрадника!» Отже, з документів виявляється, що ні сам він, ні навіть ті, хто позбавив його влади, не переставали вважати Матіуша королем. Тому я звертаюся до його величності короля Матіуша Реформатора і прошу висловитися. У тиші, що настала, почувся шум далекого прибою. Королі приготувалися дати відсіч. Від цього хлопчиська всього можна чекати. Але уявіть їхній подив, коли Матіуш сказав: — Я, Матіуш Перший, вважаю себе винним. Через мене вбито, розтерзано дикими звірями й покалічено безліч народу. Я виїжджаю на безлюдний острів. Від престолу я не відрікаюся, але управляти країною поки не буду. Завойовані землі повертаю їхнім власникам. Молодий король може забрати свій порт назад. Я його милостей не потребую! Країна моя залишається в колишніх кордонах, у яких була при батькові. Соромно уславитися королем, який не зумів зберегти спадщину предків. Нехай жителі моєї країни виберуть собі президента. — А як же діти? Матіуш спохмурнів і промовчав. — Дозвольте за нього сказати кілька слів. — Сумний король встав. — Мені, як другові Матіуша, відомі його думки й наміри. Матіуш дуже втомився. Він хоче в тиші на самоті розібратися у всьому побаченому й пережитому. А коли він відпочине на безлюдному острові, то висловить свої міркування на новій королівській раді. — Чудово! Чудово! — у захваті закричали королі. — Якщо його величність король Матіуш втомився, нехай відпочиває на здоров’я. Ми теж хочемо відпочити! Ми теж втомилися! Час додому: невідомо, як там управляються без нас міністри. У нас кістки болять! Це ж не жарт, пролежати стільки годин зв’язаними ліанами один на одному, як дрова! Лорд Пакс не поділяв загального захвату. Вихованому джентльменові не до смаку був гармидер, що зчинився в залі. Королі посхоплювалися з місць, кричали, перебиваючи один одного. Спробуйте в таких умовах вести протокол. Видно, лорд Пакс втратив владу над королями: вони перестали його боятися. — Ваша величносте, проголосуймо. — Лорд Пакс зробив боязку, але безуспішну спробу навести лад. — Не морочте нам голову! Ми беремо Матіуша й вирушаємо на торговельний корабель. Треба влаштувати прощальний сніданок! Королі підхопили Матіуша під руки й потягли. Спочатку він злегка упирався, але потім вирішив: якщо тебе запрошують, відмовлятися непристойно. А королі поводилися так весело й невимушено, немов були його нерозлучними друзями. Здавалося, на всьому світі немає для них дорожчої людини. Раніше, коли Матіушу доводилося стикатися з королями, міністрами або просто з дорослими, вони завжди давали йому відчути, що він маленький, а вони великі. А зараз між ними жодної різниці. «Не такі вже погані люди ці королі», — подумав Матіуш. Він немов уперше їх побачив. Жодних церемоній, жодного етикету. Регочуть на все горло. Котяться стрімголов з гори, ганяються один за одним. Король Мальто видає себе за людожера. — Матіуше, випий із нами на прощання! Не біда, що ти маленький. Маленький та молодецький! Якщо ти реформатор, значить, велика людина. Хай живе король Матіуш! На палубі торговельного судна розставили столи. На столах вино, коньяк, лікери, наливки, усілякі страви, кошики з фруктами. Матіуша посадили на почесне місце. Наповнили келихи. — За здоров’я Матіуша! Оркестр заграв національний, гімн. Королі їдять, п’ють, і Матіуш від них не відстає. Не встигне випити келих, як йому знову підливають. — Хай живе Матіуш Перший! — Хай живе Матіуш Великий! Королі напилися й полізли до Матіуша цілуватися, просячи називати їх на ім’я. У Матіуша від вина запаморочилася голова, але йому було дуже весело, він співав і танцював разом з усіма. — От бачиш, любий Матіуше, як добре жити з нами в дружбі. Відпочинеш на безлюдному острові, повернешся до себе в столицю і заживеш, як усі королі, — весело й безтурботно. Ти думаєш, чому королі раніше воювали? Та тому, що нудно було в замках за високими стінами сидіти. А тепер у нас і без війни розваг вистачає. Вип’ємо за вічну дружбу! Випили. — За реформи! Знову випили. — За рівноправ’я дітей! Ще раз випили. Серед тих, хто бенкетував, не було лорда Пакса і двох королів: Молодого і Сумного. Вони залишилися в залі засідань писати протокол. Королі дуже сварилися між собою і ніяк не могли дійти згоди: один хоче одне, інший — інше. Побачили, що так діла не буде, і кожен написав свій протокол. Нехай Матіуш сам вибере, який йому більше сподобається. Сказано — зроблено. Сіли в човен і попливли на корабель. А там дим коромислом. Ні про які переговори мови бути не може. Королі обступили прибулих і давай їх обнімати, цілувати, дякувати за працю. Тягнуть до столу, пригощають. То сміються, то плачуть, пригадавши, як їх ледве не з’їли дикуни. Потім стали докоряти Сумному королеві, що він ніс задирає і не хоче водити з ними компанію. Одним словом, щонайповніша нерозбериха! П’яні монархи вирвали в Молодого короля папір і підписали. Потім підписали і протокол Сумного короля. Той хороший, кажуть, а цей ще кращий. — Чи варто сваритися через дурниці? Якщо королі не помиляться, міністрам нічого буде виправляти, розплутувати й упорядковувати. Ура! Хай живе протокол! Хай живе Залізний Старий — лорд Пакс! Хай живе Сумний король! Хай живе Молодий король! За дружбу і любов! Хай живе Матіуш Реформатор!  

XIV



 

епер розповідь піде зовсім про інше. Звідтоді, як Матіуш висадився на безлюдному острові, усе змінилося. Раніше було так, а тепер — інакше. І сам Матіуш став іншим. Йому здається, ніби це все йому сниться або, навпаки, прокинувся, і все, що було раніше, йому приснилося. Дивно через те, що все раптом стало іншим. Королі, придворні інтриги, діти, негри — усе відступило на другий план. Немов не він, а хтось інший вів війни, вигравав і програвав битви, тужив в ув’язненні, здійснював втечі, поневірявся, переодягнутий, по країні, ховався. Хтось, про кого Матіуш чув або з ким був навіть знайомий. Тільки дуже давно. Сидить він на березі моря й кидає у воду камінчики. А вода синя-синя! Довкола тиша і краса така, що очей не відірвеш! На душі в Матіуша добре і спокійно. Жодних турбот, клопоту, засмучень. «Може, і справді все це мені наснилося? — думає Матіуш. — Ні, це було наяву, тільки давним-давно». І зовсім не давним-давно, а недавно. Просто Матіуш з того часу дуже змінився. Дивно, як це він не знав, що можна бути іншою людиною. Але хто ж він насправді? Гордий, непохитний король-реформатор чи тихий і задумливий добровільний вигнанець-філософ? Так, Матіуш став філософом, тобто людиною, яка роздумує про все, що бачить. Сидить цілий день і думає. Але це зовсім не означає, ніби філософи — нероби. Мислення — теж праця, і дуже важка. Між звичайною людиною і філософом велика різниця. Для звичайної людини жаба — просто жаба, а філософ побачить жабу й думає: «Навіщо вона існує в природі?» Замість того, щоб розсердитися й облаяти свого кривдника, ж це робить звичайна людина, філософ роздумує, чому одна людина задира і злюка, а інша — ні? Звичайна людина побачить щось гарне в іншого і заздрить, сушить собі голову: «Як би мені теж отримати таку штуку?» А філософ вдається до роздумів: «Як зробити, щоб усе було у всіх людей?» Ось такою людиною і став Матіуш. Сидить він на березі і кидає у воду камінчики. Складається враження, що він нероба! Але це не так, в голові в нього йде напружена робота, народжується тисяча питань. «Що відбувається в мозку, коли людина думає? Чому людина спить? І чому засинаєш завжди непомітно? І взагалі, що таке сон? Чому ми ростемо, старіємо, вмираємо? Дерево теж росте, стає трухлявим, хворіє. А сказати, що йому болить, бідне дерево не може. Чому? А море живе? Якщо прислухатися, воно зітхає, як велетень, а в негоду стогне і виє. І все-таки воно неживе. Зате в морі водяться риби. І знову загадка: чому людина не може жити у воді, а риба — на суші? До того, як винайшли аероплан, літали лише птахи. Дивно: муха вміла літати, а людина — ні. Виходить, муха розумніша за нас? Чому муха повзає по стелі, по стінах, по склу, а якби спробувала людина, то впала б і розбилася? Цікаво, чи є у птахів свої пташині слова? Коли канарка співає, розуміють її інші канарки чи ні?» У голові Матіуша — тисяча запитань, і на все треба відповісти самому, бо немає в нього ні книг, ні товаришів, ні вчителів. Виходить, ніби він учень і вчитель водночас. І це йому подобається. Раніше він про все запитував іноземця-гувернера чи капітана, але ті ніколи не могли пояснити йому так зрозуміло, як він пояснює собі сам. І взагалі в Матіуша таке відчуття, ніби він не сам. Людина на самоті нудьгує, а Матіушу не нудно. Він міркує сам із собою, і йому здається, що в нього багато співрозмовників. Чому це? «Напевно, у голові в нас багато-багато малюсіньких чоловічків, і кожен щось знає, говорить своє. Інколи вони сперечаються, сваряться, потім миряться і дають один одному поради. Чому, наприклад, у пам’яті спливає раптово те, про що ти давно забув? Напевно, малятко, якому доручили цю справу, заснуло, а прокинувшись, нагадало тобі те, про що забулося. Таємничі істоти, ці думки-малятка! А може, це не живі істоти, а маленькі механізми, пружинки або щось на зразок фонографа? Ні, прилади й механізми робляться із заліза на фабриках, вони самі не вміють говорити. У крові теж є крихітні істоти — червоні й білі кров’яні тільця, які можна побачити лише під мікроскопом. І у воді є мікроби, їх теж неозброєним оком не побачиш. Напевно, вчені не винайшли ще такого збільшувального скла, через яке вдається побачити думку-малятко. А може, і в серці вони живуть. Збереться багато сумних чоловічків, і на серці стає важко. А розвеселяться, розіграються пустуни — на серці легко й радісно. А що таке сумління? Чи не найголовніший це чоловічок, який знає, що можна робити, а чого не можна. Та всі інші його слухають, як учні — вчителя. А коли не слухають, людцна здійснює погані вчинки. Якщо це так, тоді зрозуміло, чому одна й та сама людина може вчиняти то добре, то погано». Іноді Матіушу здається, ніби в голові в нього йде справжній бій. Одні перемагають, інші зазнають поразки. Схоже, там теж є свої міністри й військо. А найголовніша думка — як матка в бджолиному вулику: бджоли перелітають із квітки на квітку, так і думки — передаються від однієї людини іншій. Матіушу, наприклад, передалися деякі думки міністрів, лорда Пакса, батькові й мамині, бабусині і прадідусеві. Сидить Матіуш на березі, кидає у воду камінчики, а думки, як бджоли, рояться в голові. І здається Матіушу, що він на уроці, тільки не один у нього вчитель, а тисяча або мільйон. Але ніхто один одного не перебиває, всі говорять по черзі, і першим відгукується той, хто потрібніший. Може, жодних чоловічків і немає, просто Матіуш вигадав їх, щоб було цікаво. Набридне дивитися на море, Матіуш іде в ліс — до мурашника. Сяде на пеньок і спостерігає за мурашками. Це також дуже цікаво. Кине шматочок кори і дивиться, як мурашка його в мурашник тягне. А то візьме обережно мурашку і посадить на руку; той метушиться, втекти хоче. Матіуш підніме палець, а мурашка думає, що це гора. Перебирає лапками-гачками, бігає туди-сюди по долоні й уявляє, ніби десятки верст зробила. А то винесе Матіуш клітку з канаркою, повісить на гілку, відчинить дверцята й чекає, що вона робитиме. Канарки, які на волі, не розуміють, про що співає канарка-в’язень, і не люблять її. Одного дня Матіуш випустив свою канарку, вони накинулися на неї і ледь не заклювували. А йому здавалося, що між ними немає жодної різниці: і його жовта, і ті також. І співають однаково. Але, мабуть, є різниця, якщо вони не визнають її. Канарка в клітці стриб-стриб із жердинки на жердинку і співає. А вільні канарки слухають і щось щебечуть у відповідь. Підлетить канарка-в’язень до відчинених дверцят, покрутить голівкою, защебече — немов радиться, як бути. Змахне крильцями, от-от відлетить, але ні — роздумала. Інколи осміліє боягузка, випурхне з клітки, але тут же опуститься на неї зовні: боязко, видно, залишати клітку. Канарки з волі переговорюються з полонянкою, але Матіуш не розуміє пташиної мови й не знає, сваряться вони чи просто запитують, звідки вона. Чи то заздрять її позолоченій клітці, чи то сміються, що літати розучилася. «Нічого, звикнуть, — думає Матіуш. — Моя канарка може багато чого їх навчити. І вони знають багато такого, чого вона не знає». Скільки в природі цікавих загадок! Збоку здається, ніби Матіуш нічого не робить. Але в нього кожна хвилина зайнята, а коли настає вечір, не хочеться спати лягати. Увечері на небі спалахують зірки. Матіуш дивиться на них, немов уперше бачить. Невже вони такі ж великі, як наша Земля? А чи є там люди, бджоли, мухи? Людина порівняно з океаном чи Всесвітом — жалюгідна комашка. Матіуш пробував полічити зірки на небі, та збився з рахунку.  

XV



 

ахідна частина острова, де оселився Матіуш, — гориста. Гір там, щоправда, небагато — всього чотири, і три зовсім невисокі. Між цими невисокими горами й морем розкинулася галявина. На галявині будиночок — колишня школа, у якій і живе Матіуш. Зліва галявину від моря відгороджує четверта гора, висока, — можна сказати, скеля. Біля її підніжжя — затока, у яку впадає річка, що бере початок у східній частині острова. На схід острів розширюється, і ліси там густіші. У цій непрохідній гущавині сховалися свого часу тубільці, рятуючись від лютуючого кору. Разом із Матіушем у школі оселився наш давній знайомий, знаменитий сонько — полковник Дормесько. Його помилували, взявши до уваги колишні заслуги перед батьківщиною. Важливу роль відіграла й та обставина, що справа із втечею царственого полоненого закінчилася щасливо. Солдати, які охороняли острів і виконували різноманітну господарську роботу, жили в будинку, що належав колись заповзятливому торговцеві. У морі неподалік від острова височіла скеля, на ній — маяк. Звідтоді, як Матіуш тут оселився, його ще жодного разу не запалювали: там щось зіпсувалося. Раз на тиждень корабель доставляв газети, листи і провізію. Листів Матіуш отримував мало, а газет він не читав. І часу немає, і бажання. Для чого новини, коли обсіли думки, які необхідно обдумати. Матіуш вирішив почати нове життя, але, щоб знову не наробити помилок, треба розібратися у своїх вчинках. А в голові — повна нерозбериха. Чоловічки-думки зовсім некеровані, роблять, що хочуть. Засинають і прокидаються будь-коли, кудись зникають із голови і знову несподівано з’являються. Б’ються один з одним, а з якого приводу — невідомо. Чим більше Матіуш думає, тим більше заплутується. «Ну, добре, королем я не хочу бути. А ким же я буду? Адже не можна все життя кидати камінчики у воду і спостерігати за мурашками! Якщо у в’язниці я прогулювався двором і рахував кроки, то чому тепер не можу лічити зірки й камінці? Але тоді я був полоненим і хотів утекти. А тепер?» У Матіуша з’явилося бажання знову втекти, але куди й навіщо, він не знав. А не знав, тому що в голові в нього — хаос. То беруть верх веселі чоловічки, починають колобродити, і Матіуш радіє, сам не знаючи чому. То перемагають скиглії, і Матіуш сумує: згадує, що він сирота, і на очі навертаються сльози. То охоплює тривога, немов ось-ось щось станеться. І все робиться якось саме собою, не з його волі. Наприклад, він дуже любить купатися в морі. Але буває так: вийде на берег, почне роздягатися, і раптом зникає бажання лізти у воду. Чому? Може, вітер чи вода холодна? Нічого подібного, сонце світить, як учора, але сам Матіуш інший. Або ще от. Любить Матіуш веслувати. Сяде в човен, наляже на весла — раз-два, і чим важче рукам, тим приємніше, тим краще. А наступного дня погляне на човен, і дивно йому, як це він учора міг із таким захопленням веслувати. Була б мета, варто було б докладати зусиль, а крутитися на одному місці смішно й безглуздо. А то був такий випадок. Зловив Матіуш рибу, і раптом пожалів її. Хто, власне, дав йому право ображати її? А якби риба зловила його на гачок і тягнула в море? Інколи Матіуш сердиться на себе. Раніше цілою країною управляв, а тепер навіть собі ради не дасть! Чоловічки-думки колобродять, навісніють, не бажають йому підпорядковуватися, хоч лусни! Отже, із собою важче впоратися, ніж з іншими? Як утихомирити цих крихітних непосид і навіжених? Адже лоб не стінка, на нього не наліпиш оголошення чи наказ, як бувало в столиці. І потім, він не знає, що вони із себе вдають. А може, їх взагалі не існує? Чоловічки в голові у Матіуша різні: одні старі, як церемоніймейстер, вони багато всілякої всячини знають і розповідають про минулі часи. Інші на кшталт слуг, ці нагадують, що треба одягнутися, вмиватися, поснідати, викупатися, піти в ліс або покататися на човні. З ними немає жодного клопоту. Коли він був королем, теж доводилося їх слухати. А от як бути з молодими, непокірними, зухвалими? Вони роблять, що хочуть, з’являються і зникають, коли захочуть, і нічого вдіяти з ними не можна. Напевно, щоб ними управляти, потрібна сильна воля, дисципліна, тренування. Від цього, напевно, залежить, будуть вони поганими чи гарними. Взяти, наприклад, Фелека. По суті, непоганий парубок, а скільки зла наробив: хабарі брав, крав, обманював. Може, і хлопці з притулку не усвідомлювали, що чинять погано. Просто не вміли впоратися зі своїми розбещеними, пустотливими чоловічками. Сильна воля — це щось на зразок військового міністра. Шкода, що він точно не знає, які у військового міністра обов’язки. Але в армії є генерали й полковники, яким усі беззаперечно підкоряються. Треба і йому побудувати в голові неприступні фортеці, щоб чоловічки дослухалися його думок. Але що їм наказати? Матіуш зрозумів, як мало він знає і вміє. І написав листа Сумному королеві з проханням прислати йому найкращу бібліотеку. Матіуш вирішив прочитати всі книжки, які є на світі. Поклав перед собою на стіл годинник і став перевіряти, чи швидко він читає і чи зможе за день прочитати книжку. Рік має 365 днів. Отже, за рік можна прочитати 365 книжок. За два роки — 365 х 2 = 730 книжок. За три роки — 365 х 3 = 1095 книжок. За чотири роки — 365 х 4 = 1460 книжок. Мало. На світі значно більше книжок. Матіуш важко зітхнув: як багато належить зробити! А сумні чоловічки ніби на те й чекали — накинулися всім скопом на нього і давай відмовляти: не варто, мовляв, братися, все одно з цього нічого не вийде. Нічого він, мовляв, не знає і не вміє. Стільки часу витратив дарма на різні безглузді затії, і спадщину батька зберегти не зумів, і своїх великих предків — Стефана Мудрого, Павла Завойовника і Ганну Добродійну — зганьбив. Низько схилив Матіуш голову над папером з обчисленнями і навіть пошкодував, що попросив надіслати книжки. Йому стало гірко. «Нічого з мене не вийде. Пропаща я людина». А потім як стукне кулаком по столу та як вигукне: — Геть! Навіть канарка забила крильцями з переляку. Геть сумні думки! Байдуже, як вони виглядають. Вони повинні його слухатися — і край! Він, Матіуш, хазяїн своїх думок. Віднині буде так, як він захоче. «На зло їм буду веселим. Досить тинятися з кутка в куток. Куди це годиться — три дні не купався! Марш на море!» Скиглії здрейфили й поховалися хто куди, а Матіуш весело побіг купатися. Потім сів у човен і заплив у море — далеко-далеко, майже до маяка. Він відчув себе сильним, веселим, здоровим. Тепер він знає, чого хоче і чого прагне. А коли почне читати, знатиме ще більше. Книжка — це справжнє диво! У ній усе наймудріше, що придумали люди. Буває, людина все життя, років сто, думає, а потім напише книжку. А Матіуш прочитає її й багато чого знатиме. Автор давно помер, а думки його в ній живуть. Книга розмовляє з тобою, дає поради. «Навіщо самому сушити голову, коли є книжки, — думає Матіуш. — Вони дадуть відповідь на будь-яке запитання, замінять сотню вчителів». Зараз Матіуш не хоче бути королем, а через рік може захотіти. Але що це за король, який нічого не знає. Тому треба вивчити свою країну, закони, прочитати книги про королів, учених, про зірки, про дітей. Він повинен знати більше, ніж діти. Матіуш зійшов на вершину скелі, поглянув на море, і в нього радісно забилося серце. Розпрямивши плечі, він зітхнув повними грудьми й відчув себе щасливим. А вдома записав у щоденнику:  

Виховувати волю — означає робити те, чого не хочеш. Королеві треба вміти володіти собою.  



XVI

 

ЩОДЕННИК МАТІУША  



атіуш завів щоденник. Він узяв зошит, намалював на обкладинці будиночок, пальму, поодаль — скелю й море, призахідне сонце, ширяючих у піднебессі орлів. А внизу написав:  

Щоденник, який я вів на острові Білого Диявола. Мої думки і вчинки.  

На першій сторінці теж була картинка, але вона не вдалася, бо Матіуш дуже поспішав. Під картинкою він написав, які книги хотів би прочитати. Їх було сім:  

1. Книгу, у якій розповідається про всі науки, — щоб вибрати найцікавішу і з неї почати. 2. Книгу про королів, коли вони були маленькими. 3. Книгу про знаменитих винахідників, мандрівників і розбійників, коли вони були дітьми. 4. Книгу казок усіх народів земної кулі. 5. Книгу, дуже товсту, про бджіл, мурашок і тварин. 6. Книгу про різних людей: добрих і не дуже, ледарів і старанних, веселих і сумних, щедрих і жадібних, задир і задавак. Про те, що треба зробити, щоб вони не билися, не сварилися й не чіплялися. 7. Книгу про безглузді й мудрі закони, — щоб знати, які скасувати, а які лишити. І ще я хотів би прочитати книгу про те, як дресирують диких звірів: левів, тигрів та інших.  

Сьогодні я думав: що таке вода? То вона рідина, то пара, то лід. Яка ж вона справжня: лід, пара чи вода? Людина теж буває різною. Сьогодні був у лісі. Хотів об’їхати довкола острова, але, виявилося, що це тривала подорож. Тоді я висадився на протилежному боці і, здається, бачив людину: вона крикнула щось і зникла в чагарниках. Але може, це була мавпа? По-моєму, інколи навіть героям буває страшно. Цікаво, є на світі людина, яка жодного разу в житті не боялася?  

Сьогодні день мого народження. Сумний король привітав мене і прислав у дарунок підзорну трубу. Я дивився на місяць. Бачив гори, а лісу на місяці немає. Я напевне не знаю, скільки мені виповнилося років: дванадцять чи тринадцять? Спробував уявити себе дорослим. Зрозуміло, я росту, але якось не віриться, що я колись буду дорослим і старим. Дивно!  

Неділя. На морі штормить. Мені захотілося сісти в човен і випробувати, чи вистачить у мене сил веслувати за такої погоди. Але Валентій не дозволив. Я і сам би, напевно, не ризикнув би, просто дуже захотілося. На кручі теж було здорово. Блискавки, грім. Здається, маяк скоро полагодять. У таку бурю на морі без маяка небезпечно.  

Середа. Чи люблю я тата й маму? І взагалі, чи можна любити померлих? Чому я сирота? В інших дітей є батьки, а в мене немає. Якби батько не помер, усе було б інакше. І маму я майже не пам’ятаю. Фотографія її зовсім вицвіла, але це навіть краще. Якщо мами немає серед живих, фотографія має бути блідою.  

З усіх солдатів мені найбільше подобається Валентій. Він ніколи першим не починає зі мною розмови, але коли запитаєш його про що-небудь, то пояснює все дуже зрозуміло. І сни розгадувати вміє. Якось мені наснився аероплан, і він сказав: це не до добра. І справді, я посковзнувся і ледь не впав зі скелі. Добре сидіти там на найвищому виступі. А ще Валентій уміє плести сіті. Сітка краща за вудку, тому що рибам не боляче і можна їх випустити назад у море. Мабуть вони думають, що все скінчено, і коли потрапляють знову у воду, то дуже радіють. Валентій учить мене грати на скрипці. От би швидше навчитися! Сяду на своїй скелі і гратиму.  

За старих часів для освітлення слугувала лучина (як зараз у Бум-Друма), потім свічки, далі — гасова лампа, газова, а тепер електрика. Цікаво, що ще вигадають?  

Як робляться відкриття? Напевно, за допомогою книжок.  

Я знову довго думав, звідки беруться думки. Може, жодних чоловічків немає? Але це не важливо, були б думки. Звичайно, дізнатися, як це відбувається, дуже цікаво. Учора я хотів простежити, як приходить сон, але непомітно заснув. А у Валентія запитати незручно.  

Дорослі часто сміються з дітей, тому діти їх соромляться.  

От би на днинку чи хоча б годинки на три, перенестися до столиці. Поглянути, що там і як. Зазирнути в палац, у парк, походити вулицями. Сходити на кладовище на могилу батьків. Тут тепло й небо синє-синє. Але мені більше подобається похмура погода. Тоді я згадую батьківщину. Пальми дуже красиві, але наші дерева кращі. Вони як старі друзі, а пальми — чужі.  

Мій найбільший недолік у минулому — гординя. Чи може король любити народ, чи йому приємно, коли його хвалять, і він прикидається добрим?  

Чи можна любити незнайомих? Звичайно, я щиро піклувався про дітей, усе ж мені хотілося, щоб вони знали, що це зробив для них король-реформатор.  

Бути маленьким неприємно, і я вирішив довести: маленькі теж на щось здатні. Дорослі злилися на мене, я це бачив, але були зобов’язані підкорятися. Я завів два зошити. Один називається: «Мої помилки, коли я був королем», а другий: «Думки і плани, якщо я знову стану королем».  

Одного дня Дормесько заявив: «Нічого думати, треба підкорятися наказам». «Але ж король не може видати закон, не подумавши», — заперечив я. «Король — інша справа», — сказав Дормесько. Виходить, не всі дорослі розумні? Чекаю, чекаю, а пошти все немає. Напевно, щось сталося.  

Цілий тиждень не писав у щоденник. Приїхав Сумний король. Він дуже здивувався, дізнавшись, що я не читаю газет. «А яка від них користь?» — запитав я. Він подумав і сказав: «Так, краще читай книжки». Він дуже добрий, але ми один одного не розуміємо, і тому мені з ним важко.  

«Раніше, Матіуше, ти поспішав зробити те, що тобі спадало на думку. А тепер ти вдаєшся до роздумів і не дієш. І те, й інше — крайнощі. Треба йти на компроміси із собою», — сказав Сумний король. (Компроміс — це поступки). Як же так? Обманювати самого себе? Напевно, я ще дуже малий, щоб це зрозуміти.  



Знову давно не писав у щоденник. Я багато читаю, навчився грати на скрипці. Звичайно, до Сумного короля і навіть Валентія мені ще далеко. З книжками справа йде не так просто, як я думав. Чим більше читаєш, тим більше виникає запитань. А книга готових відповідей не дає. Треба самому у всьому розібратися, обдумати, зрозуміти. Скоро я зможу допливти до маяка. У підзорну трубу я бачив біля маяка двох дітей: один із них — зовсім маля, напевно, ще й говорити не вміє; інший старший, але теж молодший від мене. Раніше я спостерігав за іграми Фелека і його друзів через залізну огорожу. Мене відділяла від них палацова огорожа — і я був самотній. Тепер від дітей мене відділяє море — і я знову самотній.  

Нарешті Матіуш доплив до маяка. Щодня він запливав на човні в море все далі й далі і от сьогодні досяг мети. Прив’язавши човен, він попрямував до маяка, а назустріч йому двійко дітей: хлопчик і білява дівчинка. — Тато! — закричала дівчинка і з простягнутими руками кинулася до нього. — Тато! Йди-йди! Ала — слухняна! По дорозі вона спіткнулася, впала й розплакалась. Хлопчик — напевно, брат — підняв її, обтрусив платтячко. А вона виривається, сміється крізь сльози і з криком «Тато!» біжить назустріч Матіушу. Брат стоїть і чекає, що буде далі. Матіуш теж зупинився в подиві. Він так поривався до дітей, а тепер не знає, що робити. — Ходімо до діда! Ходімо! Ала — слухняна! Діда там! Ходімо, тато! — лепетало маля й тягло, смикало Матіуша за одяг. Неприємно, коли не знаєш, що сказати. — Ала, ходімо! Тато, ходімо! Ала, Ала, тато, ходімо до діда! — не вгаваючи, щебетала дівчинка. Вона схопила хлопчиків за руки, потягнула за собою і знову ледь не впала. — Діду, дивись — тато! — закричала вона, побачивши доглядача маяка. А той стояв, примружившись, погладжуючи бороду, і усміхався. «Видно, добра людина, — подумав Матіуш. — Він чимось нагадує старого лікаря». — Вітаю дорогого гостя! — Старий моряк зняв шапку. — Ваша величність, напевно, приїхали перевірити, чому не горить маяк. Усе гаразд, маяк полагоджено й сьогодні він знову світитиметься. Я б сам давно приїхав і вибачився перед вами, та от із цим… не дуже й попливеш. Матіуш лише тепер помітив, що в доглядача немає руки. — Другу руку відняло море. Але воно щедре і взамін подарувало мені ось цю парочку. І він розповів Матіушу, як служив матросом і під час корабельної аварії втратив руку. Тоді його призначили доглядачем маяка. А торік після шторму хвилі викинули на берег двох діток. Він ледве відкачав їх. І дивно, хлопчик, хоча був непритомний, не випускав із рук сестричку. — Хлопчика я назвав Ало, а дівчинку — Ала. Хто вони і звідки, невідомо. Мовою тубільців, що колись населяли острів, «Ало» — означає «син моря», «Ала» — «донька моря». Мабуть, вони родом із півночі. Бо хоча мови південних країн я трішки розумію, а з хлопчиком порозумітися ніяк не міг. Під час розмови Ала не відходила від старших, з цікавістю поглядаючи то на Матіуша, то на старого моряка. — Тато! — радісно закричала вона й засміялася. — От бачиш, дурненька, говорив я тобі, що тато повернеться. Ось і отримуй свого тата, — промовив старий моряк. — Це не тато. — Ало спохмурнів. — Для тебе не тато, а для Али — тато. — Це Матіуш. Матіушу стало незручно: знову він не знав, що відповісти. А старий моряк поглядає на дітей і усміхається. — З дороги належить підкріпитися, — сказав він і запросив гостя до свого дивного житла у вежі. Матіуш пошкодував, що не привіз дітям гостинців, і заквапився додому. Ала ще двічі починала плакати: їй не дозволили пити чай, поки він не охолоне, і коли виїжджав Матіуш. — Тато, не виїжджай! Залишся з Алою! І знову Матіуш не знав, як поводитися, коли Ала, чіпляючись за штани, не пускала його. Наближався вечір, а Дормесько не любив, коли Матіуш повертався пізно. Якось Матіуш засидівся дотемна на скелі, і потім за наказом Дормеська за ним три дні ходив по п’ятах солдат. Не як покарання, просто Дормесько турбувався, щоб із Матіушем нічого не сталося. На щастя, Дормесько не знав про всі його ризиковані затії. Назад Матіуш плив, як у казці. До самого острова розстилалася перед ним золота доріжка. Добре, що він не пообіцяв приїхати наступного дня: руки так боліли, ніби він ніколи до цього не сідав за весла. Лише на п’ятий день Матіуш знову зібрався на маяк. За цей час він обдумав, як поводитися і що захопити із собою. Узяв кубики, головоломку, лото з картинками, пряники, цукерки і м’ячик. Він приготувався, що сказати дітям при зустрічі і на прощання, якщо Яскраво-червона знову вередуватиме. Веслував він повільно, з перервами, щоб не втомитися. Дормеська ж Матіуш попередив, що повернеться увечері, і взяв їжу на цілий день. Діти зраділи Матіушу. Видно, дуже нудьгували на пустельній скелі. Старий моряк теж не приховував своєї радості: буде кому розповісти про свої мандри по морях і океанах. Та й розповіді Матіуша про війну теж цікаво послухати. Хлопчики і старий моряк сіли на камені. Ала стояла біля Матіуша і, поклавши руки йому на коліна, заглядала в обличчя, ніби намагалася зрозуміти, про що він говорить. Але з її наївних запитань було ясно, що вона нічого не розуміє. — Кулі — такі маленькі м’ячики? — запитувала вона, уявляючи, ніби війна — це гра. І Матіуш пояснював їй, що ці м’ячики зроблені із сталі і вбивають людей. — Ала хоче на війну! — законозилася дівчинка і заплакала. — Війна далеко, — сказав моряк. — Ала хоче далеко! — Ала — маленька! — Ала — велика! Ала хоче на війну! — Війна спить, — сказав моряк. — Спить? — перепитала Ала пошепки і, притиснувши пальчик до губ, зробила перелякане обличчя й більше не вередувала. — Тихо, війна спить, м’ячик спить, Петрушка спить. Матіуша це дуже здивувало. Повертаючись назад, він намагався пригадати, як він поводився, коли був маленьким і так само мало знав, як і Ала. Так, не розуміти чогось дуже неприємно. Бідна Ала! Вона так на нього дивилася, немов очима хотіла зрозуміти. І, не зрозумівши, починала плакати. Маленькі діти, напевно, тому часто плачуть, що не розуміють. Йому стало шкода Алу. «Треба вигадати для неї казку», — подумав він і вирішив, що трохи розповідатиме старому морякові і Ало, а небагато — Алі. Тут він пригадав, як моряк сказав, що війна заснула. Чому він так сказав? Адже це неправда. Війна не може спати: вона нежива. Але, уявивши собі, як починається війна, Матіуш подумав, що це насправді схоже на пробудження якогось чудовиська. Щойно було тихо, і раптом від тупоту чобіт гуде земля, гуркотять гармати. Значить, моряк не обдурив маленьку Алу? Матіуш поклав весла, відпочиває. Від маяка стелеться морем золота доріжка. На небі мерехтять зірки. Довкола тихо-тихо. «Які права надати малятам?» — запитує себе Матіуш і не знаходить відповіді. У притулку, де він ховався, жили маленькі хлоп’ята, і старші не любили їх: били, дражнили, приставали до них. Матіуш теж недолюблював цих плакс. Але, може, вони плачуть через те, що нічого не вирішують і в них немає жодних прав. Один депутат висловився в дитячому парламенті взагалі проти малят. Але це, звичайно, нісенітниця. Малята виростуть і стануть дорослими. «Ось я мрію бути королем дітей, а нічого не знаю про малят. І зовсім забув, яким сам був маленьким. Дорослі, напевно, теж не пам’ятають себе маленькими і тому не хочуть надавати дітям права». Матіуш знову взявся за весла. Як дивно: острів зовсім близько, а руки ні крапельки не болять. «Завтра цілий день читатиму, а післязавтра знову попливу на маяк. Відвезу дітям картинки».  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   23


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка