Януш Корчак король матіуш перший



Сторінка17/23
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.9 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   23

IX



 

’ять разів поспіль довелося королям повторювати одне й те саме, адже приїжджали нові королі й потрібно було ввести їх у курс справи. І щоразу хтось говорив інакше, ніж напередодні. Чотири дні злилися королі, а на п’ятий — зовсім видихнулися і принишкли. Навіть корони в них набік з’їхали, і вони трепетно поглядали на люльку Пакса, ніби в ній, а не в коронах і скіпетрах був порятунок від усіх напастей. — Завтра неділя, — боязко нагадав Молодий король, коли останній оратор завершив промову, чого він хоче і чим невдоволений. Лорд Пакс підвівся, набрав повітря в легені й голосно сказав: — У понеділок зберемося о четвертій годині ранку. Королі посхоплювалися з місць, поправили корони, натягнули мантії — і ноги в руки! — Скільки можна терпіти це знущання! — обурився хтось і став підмовляти інших зібратися в неділю потай від Пакса і самим вирішити, що робити. — Дайте спокій мені, ваша величносте, я смертельно хочу спати! Може, я помру до понеділка. Але в понеділок усі королі живі-здорові рівно о четвертій годині ранку як милі сиділи на своїх місцях, благально поглядаючи на люльку Пакса. — Ваша величносте! Спробуймо обговорити, як ми вчинимо, якщо Матіуша впіймають, і що робити, якщо його не впіймають. Крім того, треба вирішити, яких ужити заходів, якщо Матіуш живий, і що зробити, якщо він помер. І, нарешті, як бути, якщо Матіуш піде на мирову, і що буде, якщо він оголосить війну. Де ховається Матіуш, нам невідомо. Якщо вірити словам Дормеська, він утік на територію свого колишнього королівства. Але полковник Дормесько може помилятися. Наше рішення повинне залежати також від того, очолить Матіуш революцію в країні Молодого короля чи перейде на бік негрів, які оголосили війну білим королям. Не треба забувати, що з усіх чорних королів серед нас присутній лише Бум-Друм. Але це ще не все. Ми маємо передбачити й ту можливість, що до дітей приєднаються дорослі. Ці дев’ять пунктів я ставлю на голосування. А зараз оголошую п’ятнадцятихвилинну перерву, після якої ви проголосуєте, який із цих пунктів першим обговорити на сьогоднішньому засіданні. Королі посхоплювалися з місць: — Та він нас геть заморить! — Ми звідси живими не виберемося! — Що він, століття тут маринувати нас зібрався?! — Як хочете, а я виїжджаю: у мене тітка важко хвора. — Мені операцію апендициту мають робити! Лікар відпустив мене лише на тиждень. — Я дуже кваплюся: у мене син народився. Погляньте, ось фотографія! — Завтра весілля моєї сестри! Вона смертельно образиться, якщо я не приїду. У всіх були готові відмовки, аби швидше забратися звідси. Але варто було Паксу оголосити, що перерва закінчена, як знову запанували тиша й порядок. — Хто хоче взяти слово: який із дев’яти пунктів обговоримо першим? Мовчання. — Повторюю ще раз: хто хоче взяти слово? Тиша. — Повторюю втретє: хто хоче взяти слово? Тут під столом, за яким сиділи королі, почулось шарудіння, і звідти виліз Матіуш. — Прошу надати слово мені, — сказав він. Королі остовпіли і, напевно, попадали б на підлогу, коли б не дивовижне самовладання лорда Пакса. Він суворо поглянув на них із-під насуплених брів і, звертаючись до секретарки, незворушно сказав: — Будь ласка, внесіть до списку присутніх короля Матіуша й зазначте: прибув із великим запізненням. Чи відомі вашій величності винесені на обговорення питання? — запитав Пакс, посмоктуючи люльку. — Так, я все чув. І оскільки я живий, пропоную поставити на обговорення пункт п’ятий, який свідчить: «Як вчинити, якщо Матіуш піде на мирову». — Цілком правильно, — погодився лорд Пакс. Матіуш сів. — Хто ще хоче висловитися? Але королі не могли вимовити жодного слова. Те, що сталося, справило на них таке приголомшливе враження, що вони втратили дар мови або, як кажуть, проковтнули язики. — Якщо бажаючих виступити немає, припиняю дебати й переходжу до голосування. Отже, хто за пропозицію короля Матіуша Першого Реформатора, прошу підняти два пальці правої руки. Пропозиція короля Матіуша Першого прийнята одноголосно. Прошу занести це до протоколу. Тут Молодий король схаменувся, схопився з місця і закричав: — Прошу дати мені слово! — Слово надається Молодому королеві. — У мене запитання: чи можна називати Матіуша королем, якщо він в останній війні втратив престол і королівство? Лорд Пакс називає його королем і поводиться з ним так, ніби він нам рівня. Я запитую: чи правильно вирішувати долю Матіуша разом із Матіушем? Адже він все ж таки наш полонений. І втратив королівство. — Подумаєш! — перебив король Бамбук. — Хіба мало відомо випадків, коли королі втрачають королівства, а потім отримують їх назад! Я сам тисячу років чекав, поки мені повернули мої володіння… — Вам ніхто не давав слова, — почервонівши від гніву, сказав лорд Пакс. — Перебивати промовців не можна. Молодий король не завершив. Будь ласка, продовжуйте, ваша величносте. — Так от, повторюю. Матіуш — наш полонений. Він утік і заслужив за це покарання. Враховуючи, що він добровільно здався, покарання можна пом’якшити. Утім, у нього іншого виходу не було, рано чи пізно його все одно зловили б, і він це чудово знав. — Ви скінчили, ваша величносте? — Так. — Прошу слова, — сказав Матіуш. — Слово надається королеві Матіушу Першому Реформаторові. — Молодий король каже неправду. Корони позбавив мене не народ, а купка зрадників. Тридцять боягузів, що злякалися однієї нещасної бомби, не мають права скидати короля з престолу. До того ж один із них валявся в мене в ногах, просив вибачення й називав королем. А поліція ваша нікуди не годиться. З таким же успіхом я міг би ще сто років ховатися. У мене все. — Хто ще хоче висловитися? — Я, — сказав Матіуш. — Слово має король Матіуш Перший Реформатор. — Пропоную перенести засідання на завтра. Нехай королі зберуться з думками, порадяться. Так одразу важко зорієнтуватися. — Так, так, перенести на завтра! Відкласти! Королі зірвалися з місця й заговорили навперебій. Галас піднявся такий, що навіть лордові Паксу не вдалося їх утихомирити. — Відкласти!.. Перенести!.. Завтра!.. Нам треба подумати!.. Протестуємо!.. Лорд підвівся, стукнув кулаком по столу й випустив із люльки страхітливий клубок диму, побачивши який, усі заспокоїлись, але продовжували стояти. — Прошу сісти. Жодного результату. — Прошу сісти, — тремтячим від гніву голосом повторив лорд Пакс. Першим сів Матіуш, за ним — усі інші. — Ставлю на голосування пропозицію короля Матіуша: перенести засідання на завтра. — На десяту годину ранку, — додав Матіуш. — На десяту ранку, — повторив лорд Пакс. — Хто «за», прошу підняти руки. Усі, окрім Молодого короля й Бум-Друма, підняли руки. — Хто «проти»? На Молодого короля дивляться, а він хоч би що. — Хто утримався? — Я, — сказав Молодий король. — Я проти будь-якої пропозиції Матіуша. Тут засідання королів, а Матіуш не король. Прошу це записати до протоколу як votum separatum. — Пропозиція короля Матіуша прийнята більшістю голосів. Засідання оголошую закритим до завтра до десятої години ранку. Прощаючись, лорд Пакс потис Матіушу руку. — Вітаю, ваша величносте, ви опанували ситуацію. Після засідання до Матіуша підійшов король Бамбук: хотів поговорити. Але Матіуш відвернувся від нього з відразою: він терпіти не міг брехунів. Матіуш знав, дорослі теж інколи люблять похвалитися, але щоб таке сказати, треба зовсім сумління втратити. Тисячу років чекав, поки йому повернули королівство! Оце сказав! Адже людина може прожити трохи більше ста років, а він: тисячу.  

X


 

атіуш пішов до моря й сів на камінь, втомлений і печальний. Настраждався, намучився — і заради чого, заради кого? Одна Клу-Клу залишилася йому вірною. Але вона не знає й не повинна знати, чому в Матіуша зникло бажання боротися. Для чого засмучувати Клу-Клу? Нехай вона буде щаслива! Що це? Хтось співає. Матіуш прислухався і пізнав голос Сумного короля. Коли Матіуш залишав зал засідань, у коридорі на нього чекав Сумний король, але Матіуш пройшов повз нього, ніби вони незнайомі. Він не сердився на Сумного короля, просто йому все осточортіло. У нього було лише одне бажання: швидше покінчити з цим і виїхати на безлюдний острів. Там, далеко від усіх справ і тривог, надзвичайно втомлений і сумний, король Матіуш закінчить своє бурхливе життя. Про втечу Матіуш не шкодував. Тепер принаймні він поїде не як в’язень, а як король. Поїде добровільно, переконавшись, що він нікому не потрібен. — Матіуше, можна сісти поряд із тобою? — запитав Сумний король. — Чому ви в мене запитуєте? Острів не мій. — Але ж ти перший зайняв місце на камені. — Я можу посунутися. Довго сиділи вони поруч і мовчали. Сумний король вийняв із кишені жменю горіхів і простягнув Матіушу. Матіуш гриз горіхи, а шкаралупки кидав у море. Човник-шкаралупа плаває біля берега, поки його не накриє хвиля, і назавжди зникає в білій піні. — Де ти живеш, Матіуше? — Першу ніч я провів під миртовим деревом, другу — в залі засідань під столом. — Хочеш ще горіхів? — Дякую. — Королі зупинилися в готелі, а я винайняв кімнатку в рибальській хатині. Там два ліжка й дуже чисто. При згадці про чистоту Матіуш мимоволі усміхнувся: він пригадав тюремних павуків і клопів. — Я нічого не міг вдіяти, — ніби до себе промовив Сумний король. — Навіть від престолу відректися й виїхати на безлюдний острів мені не дозволили. — Я чув про це, — сказав Матіуш. — Ти дуже схуд. Не дивно, що тебе не впізнали. Видно, нелегко було тобі останнім часом. — Королю, — сказав Матіуш, дивлячись на нього уважно, — як я втік, що робив і яким чином пробрався сюди — це таємниця. І я зобов’язаний зберігати її заради людей, які спеціально чи мимовільно допомогли королеві-вигнанцеві. Нікому на світі я тепер не довіряю, навіть тобі. Сумний король мовчки взяв скрипку й заграв. З очей його лилися сльози. Тепер послухайте, як Матіуш опинився на Куфайці і чому йому хотілося швидше потрапити на безлюдний острів. Чи зумію я розповісти точно, як усе було насправді, не знаю. Це не так просто, якщо врахувати, що сто найзнаменитіших учених двадцять років сперечалися на сторінках газет, за яких обставин утік Матіуш. І кожен відстоював свою версію. Я вибрав найцікавішу розповідь, вважаючи, що подробиці вирішальної ролі не грають. А діло було так. Через тиждень Матіуш признався одному хлопчикові, що він король. «Бреше», — подумав хлопчисько, але потім усе-таки повірив. От пішли вони якось гуляти містом, і потрапило їм на очі оголошення, у якому йшлося про те, що хто впіймає Матіуша, того чекає винагорода — десять мільйонів. І хлопчаки вирішили виказати Матіуша поліції. Коли вони йшли парами, вулицею випадково проїздила Клу-Клу, яку випустили з в’язниці. І вона одразу впізнала Матіуша. Клу-Клу заявила: їй неодмінно треба відвідати притулок, щоб організувати такий самий у себе на батьківщині. Купивши два кілограми цукерок, вона написала Матіушу записку:  

Потерпи трохи. Я лишаюся тобі вірною й постараюсь з допомогою чорних королів, які оголосили війну білим, повернути тобі свободу й королівство.  



Клу-Клу приїхала в притулок і, поки роздавала дітям цукерки, непомітно дала Матіушу записку. Незабаром після цього він підслухав розмову хлопчаків і дізнався, що його збираються виказати. Тоді він вирішив утекти і сховатися у старенької, яка напоїла його молоком, коли вони ловили вовка, що втік із звіринця. Прокрався Матіуш у будинок, відчинив потихеньку двері, а в кімнаті замість старенької сидить плечистий парубок. Виявилося, це її син, який виїхав у далекі краї, а тепер повернувся за матір’ю. Але Матіуш не знав цього й син старенької теж не знав, що маленький обідранець, який стоїть перед ним, — король Матіуш. Недовго думаючи, він схопив за комір, як йому здалося, злодюжку й потягнув до поліції. На щастя, у воротях зустріли вони стареньку. Матіуш кинувся до неї, а син стоїть і очима кліпає: нічого не розуміє. Добра старенька відразу впізнала Матіуша й повела до себе. Тим часом дружина ковбасника донесла в поліцію: так, мовляв, і так, жив у нас Матіуш, вкрав ковбасу із сардельками і сховався. Але їй не повірили, тому що охочих отримати п’ять мільйонів знайшлося чимало — усі запевняли, ніби його бачили. Проте лист із притулку, в якому знову згадувалися нещасні сардельки, змусив поліцейських і сищиків схопитися за голови. На місто обрушилися обшуки й облави. А тут ще у в’язниці підкоп виявили. Справа приймала загрозливий поворот, і Матіуш написав Клу-Клу: є лише одна дорога до порятунку — їхати разом із нею. Але як це зробити? І Клу-Клу придумала. Вона отруїла вночі свого собаку, потай закопала в саду і сказала, що хоче відвезти на батьківщину чучело улюбленого собаки. Замовили столяреві ящик, а син старенької під виглядом чучела притягнув у мішку Матіуша. Його поклали в ящик, забили і так завантажили у вагон. Скільки принижень переніс бідний Матіуш під час подорожі! Клу-Клу, коли їхала у клітці з мавпами, була ще дикункою. Їй було голодно й тісно, але не соромно, не те що гордому Матіушу. До того ж клітка — не ящик, жива мавпа — не дохлий пес, а королівська донька — не король. Коли так розповідаєш, здається, нічого особливого, але спробуйте самі полежати в ящику! Клу-Клу їхала сама, без охорони. Коли вони прочитали в газеті про нараду королів на Куфайці, Матіуш вирішив: він поїде туди, а Клу-Клу — до Неграма, який оголосив війну білим королям. На березі моря Клу-Клу купила човен, але, замість того, щоб підпливти до корабля, що стояв на рейді, спрямувала човен у відкрите море. На морі почався шторм — не сильний і не слабкий, а так, середній. Але для човна навіть такий шторм небезпечний. І потім, адже вони заздалегідь не знали, затихне буря чи розіграється сильніше. Два дні гребли вони без перепочинку, на третій — Матіуш висадився на березі, а Клу-Клу попливла далі. Сумно було Матіушу розлучатися з вірним другом, але нічого не поробиш — обов’язок важливіший! Пробратися в залу засідань і залізти під стіл було не важко. На островах навіть королі почуваються в безпеці, і тому там немає поліції. Звичайно, Матіуш схуд. Та як не схуднути від такого життя!.. — Підемо до мене, — запропонував Сумний король. — Гаразд. Краще вже рибальська хатина, ніж королівський готель. Сидять вони в хатині, п’ють чай, але розмова не клеїться. Дуже багато треба сказати одне одному, а слова не йдуть, застрягають у горлі. — Що таке votum separatum, дискусія, апеляція? — запитує Матіуш. — Викинь цю нісенітницю з голови! Ці слова придумали дурні, аби здаватися розумнішими. — А лорд Пакс — розумний? — Королі його бояться, а він… тільки не думай, що я хочу тобі полестити, — він боїться тебе. Утім, він сам дав тобі це зрозуміти.

— А що означає опанувати ситуацію? — Це коли противник у тебе в руках. Зараз усе залежить від тебе. Молодий король — твій лютий ворог, але його недолюблюють. Він гнув кирпу і був хоробрим, коли нас було троє, а тепер ти можеш розраховувати на підтримку тридцяти чотирьох осіб. Знай: як ти захочеш, так і буде. — Пізно, — відповів Матіуш і підпер голову рукою. — Нічого я не хочу й нічого на світі мені не треба. — Матіуше! — жахнувся Сумний король. — Я тебе не впізнаю. Ти не маєш права так говорити. Завтра ти можеш повернути собі корону й королівство, які належать тобі по праву. Ти назвав боягузами тих, хто в розпал битви вивісив білі прапори, а тепер ти сам, король і вождь, напередодні битви, яка обіцяє тобі перемогу, зрадив себе й не лише себе, а й свої реформи, працю, боротьбу, дітей. Схаменися, Матіуше! Залишилося потерпіти один день, останній день, і — кінець! Матіуш сидів так само непорушно, підперши голову рукою. Лише з грудей вирвалося в нього глибоке зітхання. — До чого мені перемоги? — прошепотів він. — Тобі ні до чого, але твоєї перемоги чекають діти у всьому світі. Вони вірять у тебе. Ти їм обіцяв. Ти називав себе королем-реформатором. Ти не маєш права опускати руки. Матіуш узяв вудку й пішов на берег моря. Він просидів там до вечора, але не зловив жодної рибки, хоча вони підпливали до самого берега. Видно, не до риби йому було.  



XI



 

асідання видалося дуже бурхливим. Оратори сперечалися один з одним, усі були збуджені, окрім лорда Пакса, який спокійно покурював свою незмінну люльку. — Отже, — сказав лорд, коли всі бажаючі виступили, — перед нами дві проблеми: Матіуш і його королівство — перша, і діти — друга. Якщо Матіуш отримає своє королівство назад, діти не перестануть бунтувати. У всьому світі почнуться хвилювання, в школах — безлад. Уже сьогодні король Хастес очолив демонстрацію дітей. А що буде далі? Діти або оберуть Матіуша своїм королем, або зажадають, щоб у кожній державі було два королі: король дорослих і король дітей. Як тоді бути? Тому спочатку треба вирішити, надамо ми дітям свободу чи ні? — Свободу?! — заревів цар Пафнутій. — Різки їм потрібні, а не свобода! Спробував би мій син бунтувати, я спустив би з нього штани і так всипав, на все життя запам’ятав би. Тепер безглузда мода — пальцем дітей не чіпай. А їх неодмінно бити треба. З першого разу не допоможе, бити ще і ще. Спершу можна нашльопати, не подіє — різкою відшмагати; а якщо й це не допоможе — дати ременя. Усі погляди спрямувалися на Матіуша, але він мовчав. — Хто ще хоче взяти слово? — запитав лорд Пакс. — У мене інший метод, — сказав король Орест. — Я проти биття, воно швидко забувається. Краще не давати їсти. Залишити хлопчиська без сніданку чи без обіду, і він одразу шовковим стане. Для чого утрудняти себе биттям! А можна в темну кімнату посадити. Натерпиться непослух страху, і вся дурість з голови вилетить. — Я вважаю, дітям не можна давати свободу, — заявив третій оратор. — Діти легковажні, у них немає життєвого досвіду. У нас ще свіжі в пам’яті недавні сумні події в королівстві Матіуша. Бити дітей не годиться, це їх оздоблює. Морити голодом — ще гірше: вони можуть захворіти й вирости кволими, немічними. По-моєму, треба пояснити їм, щоб вони почекали, поки підростуть і порозумнішають. — Прошу слова, — сказав Сумний король. — Я не згоден із попередніми ораторами. Усе, що тут говорилося про дітей, раніше говорили про селян, робітників, жінок і негрів. Вони, мовляв, такі-сякі, погані, і жодних прав їм давати не можна. Тепер ми розуміємо, що це неправильно. Матіуш поквапився й надав дітям відразу надто багато прав. У цьому його помилка. Діти повинні мати свої гроші для купівлі необхідних речей. Не виключено, що вони витрачатимуть їх на всіляку нісенітницю. Але хіба дорослі не тринькають грошей? Можна, наприклад, дати їм гроші у позику, а вони повернуть, коли виростуть. А зараз вони часто опиняються в становищі жебраків: про кожну дрібницю доводиться просити, вибираючи момент, коли дорослі в хорошому настрої. Утім, порівняно з минулим, діти вже тепер користуються великими правами. За старих часів батько міг безкарно вбити свою дитину, а тепер це заборонено законом. Бити дітей теж. І не пускати їх до школи батьки не мають права. Давайте краще подумаємо, які ще дати дітям права. Вони ніскільки не гірші за нас, дорослих. — А ви звідки знаєте? У вас, наскільки мені відомо, немає дітей, — єхидно промовив Молодий король. — Дайте мені слово, — попросила Кампанелла; вона приїхала, як тільки дізналася, що Матіуш присутній на засіданні. Але не встигла вона рота розкрити, як пролунав крик — страшний бойовий клич, від якого холоне кров. — Зрада! — заволав хтось із королів і хотів було замкнути двері на ключ, але пізно: у залу засідань на чолі з Клу-Клу увірвався натовп дикунів і давай в’язати всіх підряд. — Матіуше, ти вільний! — вигукнула Клу-Клу. — Засідання оголошую закритим, — сповістив зв’язаний по руках і ногах лорд Пакс, який у суматосі загубив свою люльку. Матіуш пригадав розповіді старого професора, який знав п’ятдесят мов, і здогадався, що це найдикіші дикуни. Навіть Бум-Друм побоювався їх і ніколи не запрошував у гості більше двох-трьох чоловік разом. Так, професор говорив ще, вони чудові веслярі. Бум-Друм, не приховуючи невдоволення, відчитав Клу-Клу. Не можна втрачати жодної хвилини! Дикуни вже зв’язують королів і звалюють разом по п’ять чоловік. На щастя, вони вміють рахувати лише до п’яти, а то королі задихнулися б в одній великій купі. Матіуш розгубився. Але його виручив Бум-Друм. — Візьми скоріше зі столу он ту цурочку, — сказав він, — і обійди з нею п’ять разів кожну купу королів. Тільки дивись не обертайся і не збийся з рахунку, а то біда буде. Матіуш іде попереду, за ним — Бум-Друм, Клу-Клу і вожді племені. Озиратися не можна, але Матіуш здогадується, що дикуни йдуть на руках. Матіушу дуже соромно за своїх друзів. Мабуть, лежати в мішку замість дохлого пса було не так соромно. «Уже краще б я сам валявся зв’язаний», — подумав Матіуш. Але відволікатися не можна: один необережний рух — і світ втратить білих королів. Залишилося обійти чотири купи, три. Порівняно з цим прогулянки тюремним двором — одне задоволення. Королі розуміють: справи їхні погані, і лежать смирно, не ворухнуться. От коли згодилася Матіушу звичка відлічувати кроки й уміння ходити різними способами, тому що Бум-Друм раз у раз давав йому нові вказівки. — Тепер роби великі кроки, нагнися праворуч, підніми цурку догори, пройдися на п’ятах, — командував Бум-Друм. — Дивись, не зрони священне дерево, коли воно почне пекти тобі руки. А цурка ставала дедалі гарячішою. Нарешті остання купа: вгорі — зв’язана Кампанелла. Матіуш, не витримавши, заплющив очі. — Тепер вийди з будинку, — керує далі захеканий Бум-Друм: ця процедура була йому не за віком важка. Спускається Матіуш сходами, а цурка пече ще сильніше, ніби він склянку гарячого чаю несе. — Бум-Друме, пече! — Потерпи, Матіуше! Скоро кінець. — Можна трохи швидше? — Ні. Матіуш розуміє: Бум-Друм сам би радий швидше покінчити з цим. Значить, насправді не можна. Проте справедливості заради треба визнати, церемонії, прийняті при дворах білих королів, не такі болісні. Нарешті жрець узяв із обпалених рук Матіуша священну цурку. — Що все це означає? — запитав Матіуш у Клу-Клу, яка зі співчуттям дивилася на його вкриті пухирями руки. — Я зробила дурість. Не сердься на мене. Я боялася, щоб із тобою не сталося біди, якщо я не встигну на допомогу. Зараз небезпека минула, але це могло погано скінчитися. Тобі дуже боляче? Військовий танець дикунів продовжувався три години. Тим часом Бум-Друм, Клу-Клу і Матіуш викочували з льоху бочки з вином, пивом і лікерами. — Коли вони закінчать танцювати, — сказав Бум-Друм, — я простежу за порядком, а ви підносьте кожному по півкухля вина, і в кожен кухоль Матіуш нехай кидає по одному зернятку, а Клу-Клу — по три. І Бум-Друм дав їм по мішечку з маленькими горошинами. Потім проштрикнув на руках Матіуша пухирі й помазав ці місця якоюсь рідиною, інакше він не зміг би тримати глек і кидати в кожен кухоль по зернятку. У Матіуша вже заніміли руки, а черзі кінця немає. Бум-Друм розпоряджається: одних направляє до Матіуша, інших — до Клу-Клу. Матіуш помітив: до своєї доньки він посилає більше дикунів. «Напевно, — здогадався Матіуш, — це найдикіші». «Коли це скінчиться? — в думках запитує він себе і з тугою думає про безлюдний острів. — Нехай роблять, що хочуть: миряться, сваряться, нагороджують чи карають, нехай хоч з’їдять один одного, аби мене при цьому не було». Нарешті в останній кухоль налили оцту — вина не вистачило, — кинули останнє зернятко, підійшов останній дикун. Усе.  

XII



 

апевно, тим справа і скінчилася б, якби серед тих, хто приїхали з Клу-Клу, не затесався потай страшний лиходій і людожер — головний жрець племені і головний шахрай. Цей шарлатан найзвичайніші фокуси, які в нас показують у цирку (мистецтву фокусника виучив його якийсь каторжник-утікач на сплату за шкуру леопарда і двох мавпочок), видавав за чудеса, а негри сліпо йому вірили і приносили багаті дари. І ось, боячись втратити владу і, головне, багаті дари, коли Клу-Клу побудує залізницю, телеграф, почне видавати газети, навчить негрів читати і стріляти з гармат, він вирушив у ризиковану подорож з таємною думкою вбити прокляте дівча і її друга — Матіуша. Лиходій прокрався вночі в кімнату, де лежала зв’язана Кампанелла, і з’їв її, а сам сів у човен — і був такий! Він знав: гнів білих обрушиться на його одноплемінників, а значить, і на Клу-Клу. Його розрахунки, як ми побачимо, виправдалися. Коли звістка про цю трагічну подію облетіла острів, найдикіші дикуни ще міцно спали, випивши з вином по три маленькі зернятка, а менш дикі, які отримали напередодні по одному зернятку, стали просити в Матіуша вибачення, перекидатися на знак печалі й висловлювати йому свою відданість. І Матіуш наказав негайно перенести сплячих у човни. Човни зі зв’язаними дикунами відштовхнули від берега, і вони попливли у відкрите море. На острові за наказом Матіуша залишилося сто найслухняніших. За першим словом Короля Сонця (так непрохані гості називали Матіуша) вони розв’язали білих королів. Засмучені і пригнічені, зібралися королі на засідання. Навіть незворушний лорд Пакс був пригнічений звісткою про смерть королеви Кампанелли. — Прошу вшанувати пам’ять загиблої королеви вставанням. Усі встали. — У мене зауваження за порядком денним, — піднявши руку, сказав Бум-Друм. Цікаво, що він хоче сказати? — Білі королі! Мої чорні брати заподіяли вам велику неприємність. Я поділяю ваше горе. Але винні в цьому ви самі. Ви набудували собі розкішні палаци, а на нас вам начхати. «А права, які ми вам дали?» — заперечите ви. Але що нам права, якщо ми вбогі й неписемні. Тому я прошу обговорити сьогодні питання не лише про білих дітей, а й про чорних. Ми, люди похилого віку, змирилися зі своєю важкою долею, але нехай хоч у наших дітей життя буде кращим. — Отже, на порядку денному чотири питання. Перше: про білих дітей. Друге: про Матіуша. Третє: про королівство загиблої Кампанелли. Четверте: про чорних дітей, — оголосив лорд Пакс. Проте обстановка не сприяла переговорам. Королі нервувалися: їх непокоїла присутність ста дикунів. І хоча перед готелем стояли білі вартові і всю ніч до ранку зміняється караул, все одно страшно, раптом повториться те саме. Отже, королям було не до переговорів. Нехай Матіуш скаже, чого він хоче. Вони заздалегідь на все згодні. По-перше, він врятував їм життя; по-друге, сто дикунів готові будь-якої хвилини кинутися на його захист. Через те, що в дикунів немає вогнепальної зброї, королям ніскільки не легше. Отруйні стріли і списи — теж досить неприємна штука. Урешті-решт, яке їм діло до Матіуша? Якщо Сумний король хоче, нехай панькається з ним. А Молодий король, як головний винуватець, повинен добровільно відректися від престолу й передати владу батькові. Хороший король! Дітей, котрі збунтувалися, не зумів присмирити! Приблизно так думав кожен про себе, але всі чекали, що скаже Матіуш. А той мовчав. Від горя він не міг виголосити жодного слова. Нарешті Альфонс Бородатий, втративши терпіння, зажадав, щоб Матіуш висловився. — Ваша величносте, ви хочете взяти слово? — запитав Матіуша лорд Пакс. — Давайте на знак трауру за королевою Кампанеллі перенесемо засідання на завтра. Заперечити було нічого. Королі погодилися, хоча без ентузіазму. Домовини на острові не знайшлося, і останки королеви поклали в ящик з-під винних пляшок і закопали в землю. Матіуш зустрівся з Клу-Клу під деревом мирти. — Матіуше, ти сердишся на мене? — Це ти, люба Клу-Клу, повинна на мене сердитися. Коли б не я, жила б ти спокійно у своїй країні. А через мене тобі довелося подорожувати в клітці з мавпами, і у в’язниці ти сиділа з моєї вини, і про нещасні ці реформи стала думати теж через мене. — Матіуше, що ти говориш! Хіба є більше щастя, ніж працювати й боротися заради того, щоб життя на землі стало кращим? — Ну що ж, борися, Клу-Клу! — Матіуш зітхнув. — А ти? — Я їду на безлюдний острів. — Чому? — Це таємниця. Матіушу не хотілося засмучувати Клу-Клу, і своїми думками він поділився із Сумним королем. — Раніше я думав, діти нещасні, але хороші. А тепер переконався, що вони погані. Говорю це, щоб ти не подумав, ніби я здрейфив і мені набридло з ними панькатися. Тільки нехай це залишиться між нами. Раніше я не знав дітей, а тепер знаю. Вони погані, дуже погані. І я поганий. Поганий і невдячний. Поки я був маленьким і боявся міністрів, церемоніймейстера, гувернера, я слухався й поводився добре. А став королем, відразу наробив дурниць і тепер ось страждаю. І стільки безневинних людей страждають через мене. Матіуш стукнув кулаком по столу, схопився і, заклавши руки за спину, забігав по рибальській хатині. — Діти злі, несправедливі, брехливі, шкодять. Заїці, косому, кульгавому, рудому, горбатому або якщо хтось наробив у штани, вони проходу не дадуть, дражнитимуть. «Рудий — червонястий, біс небезпечний!.. Кривоніжка!.. Горбань!..» — кричать вони, кривляються і сміються. Десятилітній сміється з восьмилітнього, дванадцятилітній не хоче гратися з десятилітнім. Побачать у іншого щось трохи краще, обов’язково виканючать або безсоромно підлещуватимуться. Забіяці все спускають, а тихого й доброго зневажають. Довіриш комусь таємницю, він із тобою посвариться й вибовтає її. Усіх висміюють, ображають, дратують. Ідеш вулицею парами — обов’язково пристануть, тому що знають, ти беззахисний, коли йдеш із вихователем, який забороняє битися. А скільки серед хлопців злодіїв і обманщиків! Позичиш — не віддадуть і ще скажуть: «Відчепися, відв’яжися, котися до біса, а то в зуби дам!» А хвальки які! Кожен хоче бути першим. Старші сваряться з молодшими, хлопчики — з дівчатками. Тепер я розумію, чому провалилася затія з дитячим парламентом. Та і як їй було не провалитися! Тепер мені зрозуміло, чому я був хороший, поки в мене сардельки були; а не стало їх, вирішили мене виказати. А ще лицарями Зеленого Прапора себе називали! Білі діти гірші за чорних, а це ганьба. Негри неписемні, тому їм багато що можна вибачити. Ні, не хочу повертатися до білих! Набридне жити на безлюдному острові — поїду до Бум-Друма й залишуся там назавжди. Матіуш немов забув про Сумного короля. Він міркував подумки, висловлював уголос, що наболіло. І коли Сумний король заговорив, Матіуш від несподіванки здригнувся. — Не зневіряйся, не падай духом, — сказав Сумний король. — У житті кожного реформатора бувають важкі хвилини, коли здається, всі зусилля витрачено даремно. Та це не так. Не всі діти погані. Є серед них брехунці і правдиві, гонористі і скромні, задираки і привітні. Але коли немає порядку, гарні завжди страждають від недобрих. Треба зробити так, щоб чесні, порядні діти могли захищатися. Ти почав це, а довести до кінця не хочеш. Якщо ти вперся, їдь на безлюдний острів. Але прошу тебе, у жодному випадку не відмовляйся від свого королівства! Потім пошкодуєш, та пізно буде.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   23


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка