Януш Корчак король матіуш перший



Сторінка12/23
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.9 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   23
    Навігація по даній сторінці:
  • ХLIV

ХLIII


 

атіуш читає в кабінеті газету. У газеті детально повідомляється, як минув учорашній день. Звичайно, пишуть там, поки в державі ще немає порядку. Телефони працюють погано, листи на пошті не розібрані й не доставлені адресатам, потяг зійшов із рейок, але скільки жертв, невідомо, оскільки телеграф не працює. Треба набратися терпіння, поки діти не звикнуть. Жодна реформа не обходиться без жертв. І на перших порах господарство після будь-якої реформи терпить збиток. В іншій статті говорилося, що комісія посилено працює над законопроектом про школи, який задовольнив би всіх: і вчителів, і батьків, і дітей. Раптом у кабінет, як очманіла, влетіла Клу-Клу. Вона посміхалася на весь рот, плескала в долоні і стрибала від радості: — Відгадай, яка в нас новина! — Що таке? — Приїхало п’ятсот негренят. У Матіуша зовсім із голови вилетіло, що він дав Бум-Друму телеграму з проханням прислати в столицю п’ятдесят негренят. І ось чи то папуга стукнув дзьобом, чи то з інших технічних причинах, але в телеграмі виявився зайвий нуль. Виходило, ніби Матіуш запрошує не п’ятдесят дітей, а п’ятсот. Матіуш від несподіванки розгубився, а Клу-Клу була на сьомому небі від щастя. — Так навіть краще. Чим більше дітей вивчиться, тим легше буде встановити в Африці нові порядки. І Клу-Клу завзято взялася за справу. Вишикувала в парку всіх приїжджих дітей і поділила на п’ять загонів по сто чоловік, на чолі їх поставила дітей, на яких можна покластися. Ті, у свою чергу, призначили відповідальних за кожну десятку. П’ять ватажків оселилися з Матіушем у палаці, а всі інші — у літньому павільйоні. Клу-Клу розтлумачила ватажкам, що в Європі можна робити і чого не можна. А ватажки повторили це у своїх загонах. — Учити ми їх будемо так само. — А де вони спатимуть? — Поки на підлозі. — А що вони їстимуть? Адже кухарі ходять до школи… — Нічого, вони до різносолів не звикли. Клу-Клу не любила витрачати час дарма й одразу по обіді провела перший урок. Вона пояснювала так дохідливо, що через чотири години ватажки все зрозуміли і втлумачували іншим. Усе ніби складалося благополучно. Але раптом у палац на змиленому коні прискакав гонець і, ледве звівши подих, повідомив: діти ненавмисно відкрили в зоопарку клітку з вовками, і ті втекли. Жителі зачинилися в будинках і не наважуються вийти на вулицю. — Мій кінь теж не йшов — хропів і упирався, поки я не підхльоснув його. — Як же це сталося? — Діти не винні. Сторожі пішли до школи й не попередили, що клітки треба зачиняти на засуви. Діти не знали цього, і вовки відчинили клітку. — Скільки вовків утекло? — Дванадцять. І серед них один досвідчений ватажок. Як його тепер зловити, невідомо. — А де вони зараз? — Ніхто точно не знає. Розбіглися містом. Кажуть, що їх бачили на різних вулицях. Але вірити цьому не можна: з переляку люди кожну собаку за вовка ладні прийняти. Ходять чутки, ніби із зоопарку всі звірі втекли. Одна жінка присягалася, що за нею гнався тигр, гіпопотам і дві кобри. В Африці вовки не водяться. Тому Клу-Клу, дізнавшись про випадок, засипала Матіуша запитаннями: — Що це за звірі? Як вони виглядають? Вони гарчать чи виють? Підкрадаються, чи стрибають, перш ніж напасти? Чим захищаються: зубами чи кігтями? Що в них краще розвинене: слух, зір чи нюх? Матіуш, на свій сором, мало що знав про звички вовків, але все, що міг, повідомив Клу-Клу. — По-моєму, вони причаїлися десь у звіринці. Ми з хлопцями за мить їх розшукаємо. Жаль, що заразом не втекли тигри й леви. Оце було б справжнє полювання! Матіуш, Клу-Клу й десять негренят вийшли з палацу. На вулиці — ні душі. З вікон виглядали перекошені від жаху обличчя. Лавки зачинені. Місто немов вимерло. Матіушу стало соромно за своїх боязких співвітчизників. Вони підкралися до звіринця й забили в барабани, загули в дудочки. Гам піднявся такий, ніби ціле військо йде. А попереду — густий чагарник, дерева. — Стій! — скомандувала Клу-Клу. — Натягнути луки! Там хтось ворушиться. У кілька стрибків Клу-Клу добігла до дерева й лише встигла вхопитися за сучок і підтягнутися на руках, як із кущів вискочив величезний вовк. Встав на задні лапи, шкребе кігтями стовбур і виє, а інші підвивають йому. — Це ватажок! — закричала Клу-Клу. — Без нього з ними легко впоратись. Оточуйте кущі з того боку й заганяйте їх у клітку! Так вони і зробили. Ошаленілі від страху вовки біжать, не розбираючи дороги, а негренята з луків пускають услід їм стріли — не найбільші, а менші, і щодуху б’ють у барабани. Один забіжить справа, інший — зліва. Не минуло і п’яти хвилин, як одинадцять вовків сиділи вже в клітці. Клац! — і замок замкнули. А дванадцятий побачив, що залишився один, і дав драла. Клу-Клу зістрибнула з дерева. — Швидше! Швидше! — крикнула вона. — А то втече. Та було вже пізно. Оскаженілий вовк проскочив у ворота. Тепер городяни побачили живого вовка, що мчить вулицею, за ним Клу-Клу й десятеро негренят. А Матіуш біг позаду всіх. Де йому угнатися за моторними, спритними негренятами! Спітнілий, змучений, він ледве тримався на ногах, і якась жаліслива старенька покликала його до себе й дала хліба з молоком. — Їж на здоров’я, — прошамкала вона. — Вісімдесят років живу на світі, багато за своє життя бачила королів, а такого доброго, як ти, не бачила. Про нас, старих, подбав: у школу послав і ще гроші за це платити велів. У мене синок у далеких краях живе і що півроку шле листи. А ось, що він пише — невідомо. Читати я не вмію, а чужим показати боюся: адже приховають від мене, коли з ним біда яка сталася. Ну та нічого, скоро я сама дізнаюся, як йому там живеться. Учителька сказала: якщо старатимусь, через два місяці сама йому напишу. Ото зрадіє синочок! Матіуш випив молоко, подякував добрій старенькій і пішов шукати своїх. Вовк біг по вулиці, побачив відкритий люк і — стриб туди! Клу-Клу хотіла стрибнути за ним. — Стій! Не смій! — закричав Матіуш. — Там під землею темно! Ти або задихнешся, або він тебе розтерзає! Але вперта Клу-Клу не послухалась і, затиснувши в зубах мисливський ніж, полізла в темний люк. Навіть безстрашним негренятам стало страшно. Битися в темряві з диким звіром дуже небезпечно. Стоїть Матіуш у нерішучості, не знає, що робити, і раптом пригадав: у нього ж ліхтарик є. Не роздумуючи, спустився він слідом за Клу-Клу. Під землю веде вузька труба. Над головою — кам’яне склепіння, а під ногами течуть нечистоти. Сморід жахливий! — Клу-Клу! — покликав Матіуш, і з усіх боків йому відповіло гучна далека луна: адже каналізаційні труби проходять під усім містом. Та хіба зрозумієш, що це: голос Клу-Клу чи луна? Матіуш то увімкне, то загасить ліхтарик: батарею заощаджує. Залишитися тут без світла — певна загибель. Стоячи по коліна у воді, він почув раптом за поворотом якусь метушню. Увімкнув ліхтарик, і перед його очима постала така картина: Клу-Клу всадила ніж у горло вовкові, а той вчепився зубами їй у руку. Але Клу-Клу не розгубилася і, швидко перехопивши ніж, знову штрикнула звіра. Вовк випустив руку дівчинки, пригнув голову. Ще мить, і він укусить її в живіт — тоді кінець. Матіуш кинувся на лютого звіра. В одній руці ліхтарик, а в іншій — пістолет. Вовк, засліплений світлом, вишкірився. Матіуш прицілився і всадив йому кулю прямо в око. Клу-Клу знепритомніла. Матіуш підхопив її попід пахви, тягне й боїться, як би вона не захлинулася в нечистотах. А сам ледве на ногах тримається. Усе закінчилося б сумно, якби на допомогу не підоспіли негренята. Правда, Клу-Клу наказала їм стояти на місці. Та хіба можна бути бездіяльним, коли твій товариш у небезпеці? І вони спустилися вниз по трубі. Просуваються навпомацки вперед і раптом бачать — вдалині вогник. Спочатку вони винесли нагору Клу-Клу, потім Матіуша, а наостанок витягли вовка.  

ХLIV

 

умний король, таємно покинувши свою державу, приїхав рятувати Матіуша. — Матіуш, що ти накоїв! — вигукнув він. — Схаменися, поки є час! Тобі загрожує страшна небезпека. Я приїхав тебе застерегти, але боюся, що вже пізно. Я був би тут ще тиждень тому, але ваші залізниці працюють препаскудно з того часу, як потягами керують діти. Від самого кордону довелося повзти на селянських возах. Та немає лиха без добра. Проїжджаючи через села й міста, я чув, що про тебе говорить народ. — А що сталося? — запитав, нічого не розуміючи, Матіуш. — Сталося багато поганого, але тебе обманюють, від тебе все приховують, і ти нічого не знаєш. — Ні, знаю! — образився Матіуш. — Я щодня читаю газету. Діти поступово освоюються зі своїми новими обов’язками. Комісія успішно працює над новим шкільним законом. Жодна реформа, як відомо, не дається легко. Так, у державі не все благополучно, я це знаю. — Ти читаєш лише одну газету — свою. А там суцільна брехня. Ось почитай-но інші. І з цими словами Сумний король поклав на стіл перед Матіушем стос газет. Неспішно розгортав Матіуш одну за одною газети і пробігав набрані жирним шрифтом заголовки, читати статті не мало сенсу — і так все ясно. У Матіуша потемніло в очах.  



Король Матіуш з’їхав з глузду. Засилля чорних дияволят. Міністр — злодій. Утеча шпигуна з тюрми. Колишній продавець газет Фелек — барон. Підірвано дві фортеці. Ні гармат, ні снарядів. Напередодні війни. Міністри спішно вивозять за кордон коштовності. Геть короля-тирана!  

— Суцільна брехня! — обурився він. — Це негретянських дітей, які приїхали сюди вчитися, вони називають чорними дияволятами? Та вони в сто разів кращі за білих дітей! Коли із звіринця втекли вовки, вони, ризикуючи життям, загнали їх назад у клітку, і в Клу-Клу досі на руках сліди вовчих зубів. А хто димарі чистить? Наші білоручки відмовилися, мабуть, від цієї брудної роботи, і в місті почалися пожежі. Становище врятували негренята: погодилися стати сажотрусами. Неправда, у нас є гармати і снаряди! Що Фелек продавав газети, я і без них знаю, але злодієм він ніколи не був! І як вони сміють називати мене тираном?! — Не сердься, Матіуше! Повір мені, справи дійсно дуже погані. Підемо разом у місто, і ти сам у цьому переконаєшся. Матіуш перевдягнувся, щоб його не впізнали. Сумний король одягом нічим не відрізнявся від простих городян. Ось перед ними казарми, повз які вони кралися з Фелеком тієї пам’ятної ночі, коли втікали на війну. Який Матіуш був тоді щасливий і безтурботний! А тепер, навчений життям, він знає, що в ньому мало веселого. Біля казарми сидить старий солдат і курить люльку. — Ну, що чути хорошого? — Що може бути хорошого, коли дітвора командує, Усі патрони даремно витратили, гармати зламали. Немає в нас більше війська… І бувалий солдат заплакав. Ідуть далі. Біля воріт фабрики робітник із книжкою вивчає напам’ять вірш. — Ну, як справи на фабриці? — Зайдіть, подивіться самі. Тепер туди вхід вільний. Входять. У конторі по підлозі розкидані папери. Казан лопнув. Машини не діють. Кілька хлопчиськ снують туди-сюди спорожнілим цехом. — Що ви тут робите? — Нас сюди працювати прислали. П’ятсот дітей. Але вони сказали: «Знайшли дурнів!» — і вирушили гуляти містом. Залишилося осіб тридцять. Верстати зіпсовані, що робити, не знаємо. Батьки в школі, сидіти вдома нудно, ось ми і приходимо сюди — підмітаємо, наводимо лад. Соромно гроші задарма отримувати. Лавки майже всі зачинені. Але не через вовків: жителям відомо, що небезпека ліквідована. Заходять вони в магазин. За прилавком стоїть симпатична дівчинка. — Дівчинко, скажи, будь ласка, чому стільки магазинів зачинено? — Усе розікрали. Немає ні поліції, ні солдатів. Хулігани нишпорять вулицями і грабують серед білого дня. Що в кого було, сховали по домівках. На вокзалі на колії лежить розбитий ешелон. — Що таке? — Стрілочник побіг грати у футбол, начальник станції вирушив на рибалку, а машиніст не знав, де гальма. І ось — сто осіб загинуло. Матіуш до крові закусив губи, аби не розплакатись. У лікарні та сама картина. Хворих ніби доглядають діти. Лікарі забігають на півгодини, коли мало уроків задано. Але толку від цього мало. Хворі стогнуть і вмирають. А діти плачуть, не знаючи, як їм допомогти. — Ну що, повернемося в палац? — Ні, мені треба в редакцію, з журналістом поговорити, — спокійно сказав Матіуш, але всередині в нього все кипіло. — Я не піду з тобою. Мене можуть упізнати. — Я скоро повернусь, — пообіцяв Матіуш і швидко попрямував у бік редакції. Сумний король поглянув йому вслід і сумно похитав головою. Завернувши за ріг, Матіуш хутко побіг. Руки самі стискалися в кулаки. Усе ж таки він був нащадком Генріха Лютого! — Зачекай, мерзотнику, обманщику, шахраю! Ти мені за все відповіси! Він увірвався в кабінет. І бачить: біля письмового столу розвалився в кріслі журналіст, а на дивані лежить Фелек і попихкує сигарою. — Ага, і ти тут, голубчику! — крикнув Матіуш, не володіючи собою. — Тим краще, з обома відразу поговорю. Що ви наробили?! — Сядьте, будь ласка, і заспокойтеся, ваша величносте, — промовив журналіст облесливим, тихим голосом. Матіуш здригнувся. Ясно: він — шпигун! У Матіуша давно вже зародилася ця підозра. Тепер він у цьому не сумнівався. — Отримуй по заслугах, шпигуне! — крикнув Матіуш, цілячись у нього з пістолета, з яким не розлучався з війни. Журналіст спритним рухом схопив Матіуша за руку. І куля вцілила в стелю. — Зброя — не іграшка! — Журналіст зловісно усміхнувся і щосили стиснув руку Матіуша. Пальці самі розтислися. Журналіст підняв пістолет, що випав, жбурнув у шухляду столу і клацнув ключем. — А тепер поговоримо спокійно по душах. Що ви маєте проти мене, ваша величносте? Та хіба я всіляко не захищав вас у своїй газеті, не заспокоював населення, не пояснював причини тимчасової скрути? А Клу-Клу хто розхвалював? Отже, замість вдячності ви обзиваєте мене шпигуном і хочете вбити? — А безглуздий закон про школи — це чия вигадка? — До чого ж тут я? Так більшістю голосів постановили діти. — А про підірвані фортеці чому ви змовчали? — Це справа військового міністра, а не моя. І потім, народові не належить знати про такі речі. Це військова таємниця. — Ну, а щодо лісової пожежі чому ви випитували в мене? — Журналіст має бути в курсі всіх подій і відбирати для своєї газети найважливіший і найцікавіший матеріал. Ось ви щодня читаєте мою газету і не можете поскаржитися, що вона нецікава, правда? — Дуже навіть цікава, — Матіуш гірко усміхнувся. — Сподіваюся, тепер ваша величність не назве мене шпигуном? — нахабно дивлячись Матіушу у вічі, запитав журналіст. — Зате я назву! — крикнув Фелек, схопившись із дивана. Журналіст зблід, як мрець, кинув на Фелека спопеляючий погляд і, перш ніж хлопчики встигли схаменутися, опинився в розчинених дверях. — До швидкого побачення, шмаркачі! — крикнув він і втік униз по сходах. Перед будинком несподівано з’явився автомобіль. Журналіст сказав щось шоферові, і машина зірвалася з місця. — Тримай його! Лови! — висунувшись із вікна, кричав Фелек. Та було пізно. Автомобіль зник за рогом. Та і хто міг його наздогнати? Чи не ті роззяви, які зібралися під вікном, зачувши гамір? Матіуш був приголомшений, Фелек із плачем кинувся йому на шию. — Королю, вели мене стратити, це я у всьому винен! Дурень, що я наробив! — вигукував він крізь сльози. — Зачекай, Фелеку, потім поговоримо. Зробленого не повернеш. Зараз головне — спокій і розсудливість. Треба думати не про те, що було, а про те, що попереду. Фелеку не терпілося про все розповісти, але Матіуш не хотів втрачати ні хвилини. — Як бути? Телефони не працюють. Слухай, Фелеку, ти знаєш, де живуть міністри? — А як же! На різних вулицях. Та це не біда. Ноги в мене, що треба! Недаремно я два роки газети продавав. Хочеш викликати їх у палац? — Так, і негайно. — Матіуш поглянув на годинник: — Скільки часу тобі на це треба? — Півгодини. — Гаразд. Через дві години чекаю їх у тронному залі. Якщо хтось надумає відмовитися, поскаржившись на хворобу, нагадай, що в моїх жилах тече кров Генріха Лютого. — Прийдуть як милі! — крикнув Фелек. Він роззувся, скинув шикарний сюртук з орденом, схопив зі столу пляшку з друкарською фарбою і, вимазавши нею штани, обличчя й руки, босоніж помчав вулицями скликати міністрів на екстрене засідання. А Матіуш побіг в інший бік — у палац… Йому хотілося перед державною радою переговорити із Сумним королем. — Де той пан, з яким ми вранці розмовляли? — насилу переводячи дух, запитав Матіуш у Клу-Клу, яка відкрила йому двері. — Пішов і залишив на письмовому столі записку. Матіуш увірвався в кабінет і, схопивши лист, прочитав:  

Любий Матіуше! Сталося те, чого я найбільше боявся. Я вимушений тебе покинути. Любий хлопчику, знаючи твою відвагу, не наважуюся запропонувати тобі поїхати зі мною. Але про всяк випадок повідомляю, що я їду північною дорогою. Якщо захочеш, можеш наздогнати мене верхи години за дві. Я зупинюся на заїжджому дворі і трохи зачекаю. Може, все-таки спроможешся? Пам’ятай: я твій друг. Ні за яких обставин не забувай про це. Я всіляко прагнутиму допомогти тобі. Про одне заклинаю тебе: це найбільша таємниця. Про це ніхто не повинен знати. Лист неодмінно спали. Спали негайно! Мені дуже жаль тебе, бідний сирота, і хочеться хоч трохи полегшити твою долю. Може, все-таки поїдеш зі мною? Не забудь спалити лист.  



Матіуш запалив свічку й підніс до неї папір. Він почав тліти, потім, спалахнувши яскравим полум’ям, згорнувся в чорну цидулку. Згорів. Вогонь обпалив Матіушеві пальці, але він навіть не поморщився. «Душі моїй болить більше, ніж пальцям», — подумав він. Над письмовим столом висіли портрети його батьків. «Бідний сирота», — поглянувши на портрети, пригадав Матіуш слова з листа і зітхнув. Зітхнув, але не заплакав — стримався. Не гоже королеві сидіти на троні із заплаканими очима. У кабінет безшумною тінню прослизнула Клу-Клу й зупинилася біля дверей. І хоча Матіушу було зараз не до неї, він лагідно запитав: — Ти що, Клу-Клу? — Білий король приховує від Клу-Клу своє горе. Білий король не хоче відкрити Клу-Клу свої таємниці. Але Клу-Клу здогадалася про все сама. Вона не покине в біді білого короля. Клу-Клу говорила це урочисто, піднявши догори обидві руки, ніби даючи клятву. Так само присягався Матіушу у вірності її батько Бум-Друм. — Що ж ти, Клу-Клу, знаєш? — запитав зворушений Матіуш. — Білі королі позаздрили багатству Матіуша. Вони хочуть перемогти його і вбити. Сумний король жаліє Матіуша, але він слабкий і сам боїться могутніх сусідів. — Тихіше, Клу-Клу! Мовчи! — Клу-Клу мовчатиме, як могила. Клу-Клу впізнала Сумного короля. Швидше видасть тебе цей попіл, ніж Клу-Клу. — Замовкни, Клу-Клу! Ні слова! — вигукнув Матіуш і, змахнувши на підлогу попіл, розтоптав його. — Клу-Клу присягається: вона не скаже більше ні слова. Час було завершувати розмову. Зі школи повернулися лакеї і всією оравою ввалилися в кабінет. — Що за шум? — прикрикнув на них Матіуш. — З яких це пір королівські лакеї насмілюються вломлюватися в королівський кабінет із таким криком? Ви що, у школі не накричалися? — Пробачте їм, ваша величносте, — заступився за лакеїв церемоніймейстер і почервонів так, що в нього навіть кінчики вух стали яскраво-червоними. — Бідолахи з малоліття не знали, що таке дитячі ігри й витівки. Ледве вони підросли, як стали служити посильними і кухарчуками, а потім — лакеями. І вічно від них вимагали не ремствувати й підкорятися. А зараз вони немов з ланцюга зірвалися. — Ну добре, добре! Приготуйте тронний зал, через півгодини засідання. — Ой, у мене на завтра уроки! — поскаржився один. — А мені карту треба малювати. — А мені шість прикладів задали й цілу сторінку. — Завтра не підете до школи! — грізно перебив їх Матіуш. Лакеї ввічливо вклонилися і, як у минулі часи, безшумно попрямували до дверей. Але у дверях знову ледве не спалахнула бійка, один штовхнув іншого, і той ударився головою об одвірок.  

ХLV


 

римчався Фелек: замурзаний, спітнілий, у рваних брюках. — Усе гаразд. Обіцяли бути, — доповів він і почав розповідати про себе. — У газетах писали правду: я крав гроші і брав хабарі. Коли ти замість себе посилав мене на аудієнції, я видавав дітям не всі дарунки. Те, що мені подобалося, залишав собі. За хабарі я давав дарунки трохи кращі й дорожчі. А мої приятелі, у тому числі й Антек, з’являлися щодня і брали, що хотіли. Так, все це я робив, не відпираюсь, але шпигуном не був. Я діяв за вказівкою журналіста. Це він велів, щоб мене величали бароном. Він підбив мене витребувати орден. Прикидався моїм другом. А одного прекрасного дня наказав підробити твій підпис під документом, у якому ти даєш відставку всім міністрам, дорослих позбавляєш всіх прав і передаєш владу дітям. Я не погодився. Тоді журналіст надів капелюх і сказав: «Добре, я негайно йду до короля і доповім йому, що ти крадеш гроші і береш хабарі». І я злякався: «Звідки йому все відомо? — ламав я собі голову. — Напевно, така в них професія». Виявилось, він — шпигун. Але це ще не все: він підробив один папір — відозву до дітей усього світу. Матіуш, заклавши руки за спину, ходив по кабінету. — Так, наробив ти справ! Але я тобі пробачаю. — Пробачаєш? Правда? Тоді я знаю, що робити. — Ну? — Розповім усе батькові, а він мене так відлупцює, що я повік не забуду! — Не треба, Фелеку. Можеш викупити свою провину інакше. Час зараз тривожний, і мені потрібні вірні люди. Ти мені знадобишся. – \'7dх ясновельможність пан військовий міністр! — доповів гофмейстер. Матіуш надів корону — ох, до чого ж вона важка — і увійшов до тронної зали. — Пане міністре, викладайте все відверто! Тільки коротко, без зайвих слів. Мені багато що відомо. — Маю честь доповісти вашій величності: зараз ми маємо у своєму розпорядженні три фортеці з п’яти, чотириста гармат з тисячі і двісті тисяч придатних до використання рушниць. Патронів вистачить на десять днів війни. Раніше був тримісячний запас. — А чоботи, ранці, сухарі? — Склади цілі, з’їдений лише мармелад. — Ваші відомості точні? — Абсолютно. — Як ви вважаєте, скоро почнеться війна? — Я політикою не займаюся. — Чи можна полагодити рушниці й гармати? — Частину можна, якщо плавильні печі на заводах у порядку, але частина зброї зіпсована вщент. Матіуш пригадав фабрику і схилив голову. Корона здалася йому ще важчою. — Пане міністре, який настрій в армії? — Солдати й офіцери ображені. Особливо їм образливо ходити в одну школу зі штатськими. Коли я отримав відставку… — Ваша відставка недійсна. Мій підпис підробили, а я нічого про це не знав. — Коли я отримав відставку, — продовжував військовий міністр, насупивши брови, — до мене з’явилася делегація з вимогою відкрити школу для військових. А я на них як гаркну: «Марш у школу, коли наказано! У вогонь, у пекло ступайте, коли наказано!» — Ну, а якщо спробувати по-старому? Пробачать вони мені? — Так точно, ваша королівська величносте! — гаркнув військовий міністр і вихопив шаблю з піхов. — Починаючи з мене і кінчаючи останнім солдатом, усі, як одна людина, на чолі з королем-героєм кинемося в бій за батьківщину, за нашу солдатську честь! — Добре, дуже добре! «Значить, не все ще втрачено», — подумав Матіуш. Міністри запізнилися й захекалися — відвикли ходити пішки. Гофмейстер щоразу докладав: такий-то міністр приїхав, хоча той на своїх двох притопав. Автомобілі поламалися, а шофери сиділи над уроками. У своїй промові Матіуш сказав: у всьому винен журналіст-шпигун, і тепер треба знайти вихід зі становища. Вирішили в екстреному випуску газети надрукувати відозву до всіх громадян. У відозві говорилося: із завтрашнього дня поновлюються нормальні заняття в школах. Хто дізнається про це пізно, нехай все одно приходить на урок. Дорослі досидять до перерви й вирушать на роботу. Безробітним ще місяць виплачуватимуть шкільну платню, а потім, хто хоче, може поїхати в країну Бум-Друма будувати будинки, школи й лікарні. Обидва парламенти тимчасово розпускаються. Спочатку відкриється парламент дорослих. Він вирішить, як вчинити з дітьми, яким виповнилося п’ятнадцять років. Коли спеціальна комісія виробить правила, відкриється дитячий парламент. Діти можуть приймати будь-які рішення, але дорослий парламент має право схвалити їх або відхилити. Дітям забороняється керувати дорослими. Депутатами можуть бути лише ті діти, які добре поводяться й гарно вчаться. Відозву підписали Матіуш і всі міністри. У другій відозві до солдатів Матіуш писав:  

Дві наші найважливіші фортеці підірвані диверсантами. Тож нехай героїчні груди кожного солдата стануть неприступною фортецею, якщо ворог наважиться напасти на землю наших батьків.  



Цю відозву підписали Матіуш і військовий міністр. Міністр торгівлі звернувся з проханням до ремісників якнайшвидше полагодити й відремонтувати крамниці. Міністр освіти пообіцяв дітям скоріше відкрити парламент, якщо вони будуть добре поводитися й гарно вчитися. А обер-поліцмейстер поручився, що завтра з ранку поліцейські будуть на своїх місцях. — Поки це все, що можна зробити, — заявив канцлер. — Коли полагодять телеграф і пошту, ми дізнаємось, що сталося за цей час в країні і за її межами. — А що могло статися? — стривожився Матіуш. Недаремно йому здалося, що все залагодилося якось дуже легко і просто. Може, Сумний король перебільшив небезпеку? — Невідомо. Нічого невідомо. Наступний день минув благополучно. На першому уроці вчителі прочитали вголос газету своїм дорослим учням, і ті розійшлися по домівках. Аби повернути дітям книги й зошити, знадобився, звичайно, час. Але до дванадцятої години дня життя увійшло у свою звичну колію, і всі були цьому раді: і батьки, і діти, і вчителі. Учителі, зрозуміло, не зізналися дітям, як їм було важко з дорослими і як добре, що діти повернулися до школи. Серед учнів, молодших за тридцять років, знайшлося чимало лобурів, які на уроках хіхікали, галасували й заважали слухати іншим. А хто старший, скаржилися, що незручно сидіти, що голова болить від духоти й чорнило дуже рідке. Старигани і старенькі мирно сопіли на задніх партах. І скільки вчителька не сердилася, не кричала, з них, як з гуски вода, тому що багато хто з них виявилися глухими. Молоді жартували зі старших, а ті скаржилися, що їм не дають спокою. Словом, учителі звикли мати справу з дітьми і вважали за краще, аби все було по-старому. У конторах раділи, що можна звалити провину на дітей, коли не знаходили якісь важливі документи. Адже чиновники теж бувають різні: в одного всі документи в порядку, а в іншого — ні. На фабриках справи йшли гірше, але становище врятували безробітні. Вони енергійно взялися за діло. Було того дня кілька дрібних випадків, але поліція, яка добре відпочила, умить їх «ліквідовувала. Награбувавши й наївшись донесхочу, злодії поводилися тихо й сумирно, боячись, щоб не випливли назовні їхні темні справи. А несправжні злодії навіть повернули крадене. Коли королівський автомобіль проїхав надвечір вулицями, міста було не впізнати. Матіуш із нетерпінням чекав звісток. Клу-Клу тим часом знову взялася вчити негритянських дітей. Матіуш посидів на уроці і здивувався, як швидко вони все запам’ятовують. Але Клу-Клу пояснила йому, що ватажки — найстаранніші і здібні учні. З рештою набагато важче. Бідна Клу-Клу не підозрювала, як швидко й сумно завершаться її заняття. Цього разу першим до палацу приїхав канцлер. Це лише вчора дав він себе випередити звичному до походів військовому міністрові. Канцлер ніс під пахвою пачку паперів, і вигляд у нього був тривожний. — Ну, як справи, пане канцлере? — Погано. — Канцлер удавано зітхнув. — Цього слід було чекати. Але може, воно й на краще. — Що сталося? Не тягніть, кажіть швидше! — Війна! Матіуш здригнувся. Тут зібралися всі міністри, і з’ясувалося ось що. Старий король відрікся від престолу на користь сина, а той негайно оголосив Матіушу війну й направив війська у напрямку до його столиці. — Отже, він перейшов кордон? — Два дні тому. І вже просунувся на сорок верст углиб нашої території. Потім почалося читання телеграм, листів, послань. Тягнулося це дуже довго. Прикривши від утоми очі, Матіуш мовчки слухав. «Може, воно навіть на краще». — Невідомо, куди рухається ворог, але, найвірогідніше, у напрямку підірваних фортець, — сказав військовий міністр. — Підуть форсованим маршем — через п’ять днів будуть біля воріт столиці. Не поспішатимуть — через десять. — Як?! Ми не дамо відсічі ворогові? — з обуренням закричав Матіуш. — Це безглуздо, ваша величносте. Населення повинне захищатися саме. Декілька невеликих загонів можна спорядити, але це означає приректи їх на певну загибель. Моя думка така: ворога не зупиняти й дати генеральну битву біля стін столиці. І тоді або ми переможемо, або… — А два інші королі нам не допоможуть? — перебив його міністр закордонних справ. — Зараз уже пізно про це говорити, — сказав військовий міністр. — Утім, це не моя справа. Міністр закордонних справ довго й нудно доповідав, що треба зробити, щоб привернути на свій бік двох інших королів. На Сумного короля, звичайно, можна розраховувати. Тільки ось біда: воювати він не любить і солдатів у нього замало. У минулій війні він у боях не брав участі: його армія знаходилася в резерві. Він учинить так, як другий король. Заковика ось у чому: що має проти Матіуша другий король? Здається, Матіуш у всьому пішов йому назустріч… Тут слова попросив канцлер. — Панове, ви можете зі мною не погодитися, але, будь ласка, не сердьтеся. Ось моя порада: треба негайно послати ворогові ноту й зі всією прямотою і відвертістю заявити, що ми не хочемо війни й готові йти на поступки. По-моєму, він просто хоче здерти з нас контрибуцію. Зараз я поясню свою думку. Адже не випадково він віддав задарма порт і дешево продав десять кораблів. Він зробив це, аби Бум-Друм прислав нам більше золота. Грошей у нас багато, і нам нічого не варто віддати йому половину. Матіуш сидів, стиснувши кулаки, і мовчав. — Пане канцлер, — сказав головний скарбник, — мені здається, він на це не погодиться. Навіщо йому половина золота, коли він може отримати все! Навіщо йому припиняти війну, якщо він розраховує перемогти! Останнє слово за вами, пане військовий міністр! В очікуванні відповіді Матіуш із такою силою стискав кулаки, що нігті вп’ялися в долоні. — Нота, звичайно, не зашкодить. На ноту вони нам дадуть відповідь, потім ми їм відповімо. Здається, так прийнято в дипломатії, хоча я в цьому не сильний. А нам зараз дорогий кожен день, кожна година. За цей час ми встигнемо полагодити сто, у гіршому випадку — п’ятдесят гармат і кілька тисяч рушниць. — А якщо він погодиться на половину золота і припинить війну? — запитав Матіуш чужим, на диво спокійним, глухим голосом. Стало тихо. Усі погляди звернулися на військового міністра. Той зблід, почервонів, потім знову зблід і пробелькотів: — Тим краще. — І після невеликої паузи додав: — Самі ми війну все одно не виграємо. А допомоги чекати немає звідки. Матіуш заплющив очі і просидів так до кінця засідання. Міністри подумали, що він заснув. Але Матіуш не спав, і щоразу, коли, обговорюючи ноту, виголошували: «Низькоуклінно просимо ворожого короля…», у нього здригалися губи. Коли нота була готова, його попросили підписати її. — Чи не можна замість «низькоуклінно» написати «бажали б»? — запитав він. Ноту переписали, замінивши слова «низькоуклінно» на «бажали б». Вийшло так: «Ми бажали б припинити війну». «Ми бажали б урегулювати конфлікт мирним шляхом». «Ми бажали б виплатити супротивній стороні військові витрати в розмірі половини золота, що є в нас». Коли Матіуш підписав ноту, була друга година ночі. Не роздягаючись, упав Матіуш на ліжко, але сон не приходив. Почало світати, а Матіуш усе не спав. — Перемогти чи померти! — пошепки повторював він.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   23


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка