Януш Корчак король матіуш перший



Сторінка11/23
Дата конвертації05.05.2016
Розмір6.9 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   23
    Навігація по даній сторінці:
  • ХLІІ

XXXIX



 

урналіст надрукував у газеті статтю, у якій ішлося: жоден парламент на світі не може перетворити людину на чарівника, зробити так, аби щодня було перше квітня і дітлахи щовечора ходили в цирк. І ще: треба змиритися з тим, що на світі завжди були й будуть хлопчики й дівчатка, дорослі й малята. Стаття була написана в доброзичливому, коректному тоні. Жодних образливих, різких виразів, на кшталт «несли нісенітницю… дурість…» або «відчухрати б їх за вуха». Журналіст перерахував, що можна здійснити, а чого — не можна. Більше кишень? Будь ласка! Видадуть указ, аби кравці пришивали по дві зайві кишені… І так далі. Клу-Клу прочитала газету й обурилася: — Матіуш, дозволь мені піти на засідання парламенту. Я їм усе відверто викладу! Чому в парламенті немає дівчаток? — Є, але вони мовчать. — Тоді я відповім за них. Теж мені розумник знайшовся: через одну дівчинку-ябеду геть усіх дівчаток? А скільки серед хлопчиськ задирак і прилипав! Отже, їх теж геть? Білі люди стільки корисних, хороших речей придумали — і раптом така дурість! Нічого не розумію! Їде Клу-Клу з Матіушем до парламенту, а серце в неї — тук-тук! — ось-ось із грудей вискочить, не через боягузство, а тому, що вона подумки готує промову і хвилюється. Дітлахи вирячуються на Клу-Клу, а вона, як ні в чому не бувало, сидить поруч із Матіушем у королівській ложі. Фелек подзвонив дзвіночком. — Засідання оголошую відкритим. Оголошую порядок денний. Перше: щоб кожна дитина мала годинник. Друге: щоб дітей не цілували. Третє: про кишені. Четверте: щоб не було дівчаток. За першим пунктом записалося п’ятнадцять доповідачів. Один заявив: — Годинник потрібен, аби не спізнюватися в школу. Дорослі можуть обійтися без годинника: вони краще за нас рахують. — Чому я повинен страждати, якщо в тата чи мами відстає годинник? А за своїм я сам стежитиму, щоб він ходив точно, — сказав інший. — І не тільки, щоб вчасно приходити до школи, потрібен годинник. Запізнишся на обід чи заграєшся увечері у дворі — скандал. А звідки нам знати, котра година? — Для ігор теж необхідний годинник. Спробуй розсуди без годинника по-справедливості, хто швидше бігає або довше на одній нозі простоїть! — Візьмеш човен на годину, повеслуєш трохи, а тобі кажуть: час минув. Це брехня, але як доведеш без годинника, що ти правий. Доводиться платити. Фелек знову подзвонив. — Приступаємо до голосування. Я думаю, що постанова про годинник буде ухвалена одноголосно. Проте дев’ятеро проголосували проти годинника. До них негайно ж підскочив журналіст: у чому справа, чому, чому, з якої причини? — Почнемо розбирати, крутити — і зламаємо… Загубити можна. Зробиш стійку на руках, він і випаде з кишені й розіб’ється. Годинник не у всіх дорослих є, вони нам заздритимуть і сердитимуться. Можна прекрасно обійтися без нього. Батько відніме, продасть, а гроші проп’є. Знову задзвонив дзвіночок. — Прийнято більшістю голосів. Щодо поцілунків розбіжностей не було. Діти заявили одностайно: «Не хочемо, щоб кожен мав право нас цілувати. Для батьків доведеться зробити виняток, а для тіток та інших родичів — ні». За третім пунктом порядку денного ухвалили наступне рішення: дівчаткам пришивати по дві кишені, а хлопчикам — по шість. Клу-Клу дивувалася. Чому таке нерівноправ’я: у дівчаток утричі або на чотири кишені менше, ніж у хлопчиків? Але вона промовчала, вирішила почекати, що буде далі.  

Фелек знову подзвонив дзвоником. — Переходимо до наступного пункту порядку денного: щодо дівчаток. Що тут почалося! — Дівчата — реви! Пестунки! Ябеди! Задаваки! Розмазні! Боягузки! Дівчата вічно ображаються, шепочуться, дряпаються. Бідні дівчатка депутати сидять — і ні слова, лише з очей сльози котяться. — Прошу слова! — почувся з королівської ложі голос Клу-Клу. Запанувала тиша. — У нас в Африці дівчатка такі ж спритні, як і хлопчики. Вони так само швидко бігають, лазять по деревах і роблять кульбіти. А у вас — суцільне неподобство! Хлопчики весь час сваряться з дівчатками, чіпляються до них, заважають гратися, а самі в їхніх іграх не беруть участь. По-моєму, серед хлопчиків більше пустунів, ніж серед дівчаток. — Ого! — почулося із зали. Дзвіночок Фелека заливався, закликаючи до порядку. — Хлопчики — забіяки, грубіяни, бруднулі, вони рвуть одяг, говорять неправду. Пролунали крик і свист. Знову задзвонив дзвіночок. — Хлопчики виривають із зошитів сторінки і бруднять книги. Погано вчаться. На уроках галасують. Б’ють шибки. Ображають дівчаток. Нечесно користуватися тим, що бідні дівчатка ходять у Європі в спідницях, і в них довге волосся, і тому вони слабкіші за хлопчиків… — Хай обстрижуться! — Хай вдягнуть брюки! Фелек потряс дзвіночком. — То хіба ображати слабких добре? І ще кажуть, що дівчатка погані! Тут вибухнула справжня буря. Тупіт, свист, крик — усе злилося й перемішалося! — Гляньте-но, вчити нас надумала! — У клітку її, до мавп! — Наречена короля! — Дружина Матіуша! — Жених і невіста, наїлися тіста! — З дівчам зв’язався! — Канарка жовтопуза ти, а не король! Один хлопчисько скочив на стілець і, почервонівши від натуги, заволав щосили. Фелек знав його. Це був хуліган, кишеньковий злодюжка на ім’я Антек. — Антек, заткнись, а то в зуби дам! — крикнув Фелек. — Слабо, бароне фон Раух! Феля, Феля — міністр без портфеля! Феля — пустомеля! Забув, як у торговок яблука крав? Фе, ля, Фе, ля — пус, то, ме, ля! Фелек запустив в Антека чорнильницею і дзвоником. У залі завирувало, яку казані. Розсудливіші депутати поспішили до виходу. Ті, що залишилися, розділилися на дві групи й накинулися один на одного. Матіуш, білий, як полотно, дивився на побоїще зі своєї ложі. А журналіст щось швидко строчив у блокноті. — Не засмучуйтеся, бароне фон Раух! Нічого страшного. Боротьба об’єднує однодумців, — сказав він Фелеку. А Фелек і не думав засмучуватися. Хай собі дубасять один одного, аби йому не дісталося. Клу-Клу так і підмивало спуститися карнизом униз, схопити стілець і показати цим задавакам, як в Африці б’ються дівчатка. Адже бійка спалахнула через неї. Їй було жаль Матіуша: вона бачила, як він страждає. Нічого, заспокоювала вона себе. Так їм і треба. Обізвали її чорномазою? Подумаєш, що ж у цьому образливого? У клітку до мавп? Вона-то побувала там, а ось вони хай спробують, як це. Наречена Матіуша? А що в цьому поганого? Вона б їм показала, коли б не ці європейські безглузді звичаї. А б’ються як! Теж мені хлопчиська! Розтяпи, слабаки, йолопи! Дев’ять хвилин минуло, і жодних результатів. Наскакують один на одного, як півні, розмахують кулаками, і все марно. Фелек — той навіть чорнильницю і дзвіночок не зумів як слід жбурнути. Якби Клу-Клу пригостила цього крикуна тим або іншим, не стояв би він зараз у позі переможця на столі. Урешті-решт Клу-Клу не витримала. Перелізла через бар’єр і — стриб! — вниз. Учепилася за люстру, потім зіскочила на підлогу. Перестрибнувши через стіл для преси й розігнавши, як надокучливих мух, п’ятьох противників Антека, вона прокричала йому в обличчя: — Ану, виходь! Антек, не підозрюючи, з ким має справу, замахнувся, але тієї ж миті отримав чотири удари; власне, не чотири, а один: Клу-Клу вдарила його одночасно головою, ногою і двома руками. Антек гепнувся на підлогу: з носа тече кров, шия не повертається, рука задерев’яніла, трьох зубів як не було. «До чого в цих білих слабкі зуби», — подумала Клу-Клу і, підскочивши до столу головуючого, змочила водою носову хустку і приклала Антеку до носа. — Нічого, рука ціла. У нас в Африці після такого удару один день лежать пластом, а ти слабший, значить, ти прочумаєшся через тиждень. А за зуби пробач, будь ласка. Я не розрахувала, наші хлопці набагато міцніші за білих.  

XL



 

оги моєї більше не буде в парламенті! — повернувшись у палац, вирішив смертельно ображений Матіуш. — Чорною невдячністю відплатили вони мені за все, що я для них зробив. За безсонні ночі, за небезпечні подорожі, за захист держави, що ледь не коштувало мені життя… Їм, бачте, чарівниками захотілося стати, ляльок їм, дуркам, подавай до небес! Подумаєш, біда: дах трохи протікає, їжа недостатньо смачна, гратися нема у що. А в якій країні у дітей є такий звіринець? А феєрверки, а духовий оркестр? Газета спеціально для них виходить! Марно я старався. Завтра весь світ дізнається з газет, що з мене глузували, називали розмазнею, женихом Клу-Клу. Ні, не варто було старатися заради них. І Матіуш розпорядився: листів йому більше не приносити. Він їх не читатиме. Аудієнція після обіду відміняється: досить, жодних подарунків не буде! Матіуш вирішив порадитися з канцлером, як бути далі. — З’єднайте мене, будь ласка, з квартирою пана канцлера, — сказав він у слухавку. — Алло, хто говорить? — Король. — Пана канцлера немає вдома, — відповів канцлер, сподіваючись, що Матіуш не впізнає його голосу. — Як? Адже ви зі мною говорите! — Ой це ви, ваша величносте! Пробачте, але я ніяк не можу прийти: я нездужаю і лягаю в ліжко. Тому я сказав, що мене немає вдома. Матіуш, не кажучи ні слова, повісив слухавку. — Прикидається, обманщик! Йому вже відомо про мою ганьбу. Мене ніхто більше не поважатиме, всі з мене сміятимуться. Тут лакей доповів про прихід Фелека й журналіста. — Проси! — Ваша величносте, я прийшов порадитися, як висвітлити сьогоднішнє засідання Пропара в газеті. Можна, звичайно, цю справу зам’яти, але тоді підуть плітки. Є інший вихід: написати, що засідання було дуже бурхливим і барон фон Раух подав у відставку, тобто образився й не захотів більше бути міністром. Але король прохав його не покидати свій пост і нагородив орденом. — А про мене ви що напишете? — Нічого. Про такі речі не прийнято писати. Як бути з Антеком — ось проблема! Висікти його не можна, він — депутат, а особа депутата недоторканна. Між собою вони можуть битися скільки завгодно, а уряд не має права втручатися. Утім, Клу-Клу добряче його натовкла, може, він тепер стане розсудливим. От здорово! У газеті не напишуть про те, як Антек ображав його і лаяв образливими словами. І Матіуш від радості готовий був пробачити осоружного хлопчиська. — Засідання завтра о дванадцятій. — Мене це не цікавить. Ноги моєї більше там не буде! — Це погано, — сказав журналіст. — Ще подумають, що ви боїтеся. — Як же бути? Адже мене образили, — промовив Матіуш зі сльозами в голосі. — Парламентська делегація з’явиться в палац і вибачиться перед вашою величністю. — Гаразд, — погодився Матіуш. Журналіст квапився в редакцію: до ранку стаття має бути готова. Фелек залишився в палаці. — Що, достукався? Матіуш, Матіуш! Ніби не король, а немовля. Не говорив я тобі: цьому треба покласти край?.. — Подумаєш, — перебив його Матіуш, — ти он бароном фон Раухом велів себе величати, а тебе обізвали дурнем і пустомелею. Ще гірше, ніж мене. — Ну то й що? Адже я всього-на-всього міністр, а ти — король. Краще бути дурнем міністром, ніж розмазнею королем. Цього разу Клу-Клу залишилася вдома, Матіуш поїхав на засідання парламенту один. Настрій у нього був препаскудний, але депутати поводилися так добре й виступали так цікаво, що Матіуш швидко забув про вчорашнє. На порядку денному стояло два питання: про червоне чорнило і про те, щоб з дітей не сміялися. — Чому вчителі виправляють помилки і ставлять оцінки червоним чорнилом, а ми пишемо чорним? Це несправедливо: червоне чорнило красивіше! — Правильно! — сказав наступний оратор, дівчинка. — І ще нехай у школі видають папір для обгортання зошитів. А то обкладинка швидко брудниться. І картинки, щоб їх наклеювати на обкладинку. Коли дівчинка закінчила, пролунали оплески. Хлопчики прагнули затерти свою провину й довести, що причиною вчорашнього скандалу були хулігани. Ну, а декілька хуліганів на три-чотири сотні депутатів — це не так уже багато. Виступаючі скаржилися, що дорослі насміхаються з них. — Запитаєш їх про що-небудь або зробиш щось не так, вони починають кричати, сердитися або сміються з нас. Це недобре. Вони думають, ніби все знають, а насправді це не так. Мій тато не міг назвати всі затоки в Австралії і всі річки Америки і навіть не знав, з якого озера бере початок Ніл. — Ніл не в Америці, а в Африці! — крикнув хтось з місця. — Без тебе знаю. Я просто так, для прикладу сказав. Вони не розуміються на марках, не вміють свистіти, засунувши пальці в рот, і кажуть — це непристойно. — Послухав би ти, як мій дядько свистить! — Просто свистіти кожен уміє. — А ти звідки знаєш, як він свистить? — Дурень! Знову ледве не спалахнув скандал, але голова оголосив: — Депутатів обзивати дурнями не можна. Порушників виставлятимуть із зали засідань. — Що означає «виставляти із зали»? — Так прийнято чинити в парламенті. По-шкільному — виставляти за двері. Так депутати поступово вчилися, як поводитися в парламенті. Коли засідання добігало кінця, у залу влетів захеканий депутат. — Пробачте за запізнення! — випалив він. — Ледве вирвався! Мама не пускала мене до парламенту через те, що мені вчора подряпали ніс і набили ґудзя на лобі. — Це насильство. Особа депутата недоторканна, і батьки не мають права заборонити йому йти на засідання. Якщо тебе обрали до парламенту, отже, управляй! А в школі хіба не розбивають носи? Проте в школу вони чомусь не забороняють нам ходити. Так почалися непорозуміння між дорослими й дітьми. У закордонних газетах з’явилися повідомлення про дитячий парламент. І діти у всьому світі — вдома і в школі — заговорили про свої права. Поставлять несправедливо погану оцінку чи від батьків нізащо перепаде, вони кажуть: — Був би в нас свій парламент, ми б цього не потерпіли! На півдні Європи в маленькій державі королеви Кампанелли діти розсердилися на дорослих і влаштували страйк. Колони дітей крокували вулицями із зеленими прапорами. — Тільки цього нам не вистачало, — бурчали дорослі. — Мало в нас своїх проблем. Матіуша ця звістка дуже втішила. У Прогазі з’явилася стаття під назвою: «Крига скресла». «Незабаром зелений прапор завоює всі континенти. І тоді на землі припиняться бійки, сварки і війни. Діти з малих років звикнуть жити в мирі і, коли виростуть, не захочуть воювати. Ідея єдиного — зеленого — прапора належить Матіушу. За це він гідний бути королем дітей усього світу. Клу-Клу повернеться на батьківщину і запровадить там нові порядки. Це дуже добре. Ось вимоги, які мають бути накреслені на бойових прапорах дітей:  

Дітям — однакові права з дорослими! Діти — повноправні громадяни своїх країн!  



Тоді діти слухатимуться старших не з боязні покарання, а тому-що вони самі дорожитимуть порядком». У газеті писали ще багато цікавого. «Чому ж Сумний король лякав мене, ніби реформатором бути дуже важко, ніби вони завжди погано закінчують? — дивувався Матіуш. — Ніби визнання приходить до них лише після смерті, і тоді їм ставлять пам’ятник. А в мене поки що все йде добре, і жодна небезпека мені не загрожує. Звичайно, не обійшлося без неприємностей і засмучення, але це неминуче, коли управляєш державою».  

ХLI


 

дного дня перед будівлею парламенту зібрався натовп дітей, яким виповнилося п’ятнадцять років. Один хлопчик заліз на ліхтар і звідти проголошував. — Неподобство! Про нас забули! Ми теж хочемо мати своїх представників у парламенті! У дорослих є парламент, у малят є, а ми чим гірші за інших? Не дозволимо шмаркачам командувати! Чому їм — шоколад, а нам цигарок не видають? Це несправедливо! Депутати прямували в цей час до парламенту на засідання, а великі хлопці їх не пускали. — Хороші депутати, таблицю множення не знають! «Корову» пишуть через «а»! — Писати не вміють! — Не потерпимо, щоб вони нами командували! — Геть уряд шмаркачів! Обер-поліцмейстер зателефонував у палац і повідомив: на вулиці безпорядки, хай Матіуш не виходить із палацу. А сам викликав кінну поліцію, і вона стала тіснити натовп. Але хлопці не думали розходитися, вони кидали в поліцейських підручниками, булками, які їм дали на сніданок, дехто вивертав бруківку. Ця остання обставина остаточно вивела із себе обер-поліцмейстера. — Розійтись! — закричав він гучним голосом. — Негайно розійтись, а то викличу солдатів! Кинете камінь у солдатів — я стрілятиму без попередження в повітря, і, якщо не припините, віддам команду відкрити вогонь! Але пристрасті від цього розгорілися ще сильніше. Хлопці виламали двері й увірвалися в зал засідань. — Не підемо, доки не отримаємо однакові права з молокососами! Усі розгубилися: що робити? Тут у королівській ложі з’являється Матіуш. Він не послухав обер-поліцмейстера і приїхав до парламенту: хотів власними очима побачити, що відбувається. — Даєш парламент! Ми теж хочемо вибирати депутатів! Ми вимагаємо для себе прав! — кричали із зали. Окремі вигуки тонули в гаморі, крикові й ревищі, так що нічого не розбереш. А Матіуш стоїть і мовчки дивиться. Вичікує. Хлопці бачать: криком не візьмеш, і зашикали один на одного: — Тихіше, припиніть галасувати! — Король хоче говорити! — викрикнув хтось. І стало тихо. Матіуш виголосив довгу й дуже розумну промову. — Громадяни! — сказав він. — Ваші вимоги справедливі. Вам нарівні з усіма мають бути надані права! Але ви скоро станете дорослими, і вас зможуть вибрати до дорослого парламенту. Я почав із дітей, тому що сам ще малий і мені ближчі і зрозуміліші їхні потреби. Не можна зробити все одразу. У мене й так справ по горло. Коли мені виповниться п’ятнадцять років і ми наведемо лад у дітей, я займуся вами. — Покірно дякуємо! На той час ми виростемо й без ваших милостей обійдемося! Матіуш зрозумів, що дав маху, і спробував підійти з іншого боку: — Що ви від нас хочете? У вас уже вуса пробиваються, ви курите цигарки, ну і йдіть до дорослих, нехай вони приймають вас до свого парламенту. Старші хлопці, у яких насправді вже пробивалися вуса, подумали: «На біса нам цей сопливий парламент! Підемо краще до справжнього». А ті, хто молодші, не захотіли зізнаватися, що не курять, і теж сказали: «Добре». І пішли. Але до дорослого парламенту їх не підпустили солдати. Перегородили дорогу багнетами. Хлопці повернули назад, а там теж солдати. Тоді натовп розділився: одні звернули направо, інші — наліво. Потім розділилися знову, а солдати все тіснять їх, не дають зупинитися. Коли натовп розбився на маленькі групки, поліція оточила їх і заарештувала. Дізнавшись про це, Матіуш дуже розсердився на обер-поліцмейстера. Виходить, ніби Матіуш розставив їм пастку. Товстун виправдовувався: інакше, мовляв, з цими хуліганами не домовишся. Тоді Матіуш велів розклеїти по місту оголошення, що він запрошує в палац для переговорів трьох найрозсуддивіших хлопців. Але увечері його самого запросили на екстрене засідання державної ради. — Погані справи, — сказав міністр освіти. — Діти відмовляються вчитися. Не слухають учителів, сміються їм в обличчя й кажуть: «А що ви нам зробите? Не хочемо — і все. Підемо зі скаргою до короля. Скажемо нашим депутатам». Учителі не знають, як бути. А старші й зовсім від рук відбилися: «Шмаркачі командуватимуть, а ми зубритимемо? Ні, дзуськи! До парламенту нас не запрошують, значить, і в школу нічого ходити». Раніше молодші діти між собою билися, а тепер старші їм проходу не дають. Смикнуть за вухо, дадуть запотиличник і говорять: «Іди скаржся своєму депутатові». «Якщо цей гармидер тижнів за два не припиниться, ми подаємо у відставку», — заявили вчителі. Двоє вже звільнилися. Один продає содову воду, інший відкрив фабрику ґудзиків. — І взагалі дорослі невдоволені, — сказав міністр юстиції. — Учора в кондитерській один пан обурювався: «Діти як з ланцюга зірвалися, роблять, що хочуть, від їхнього вереску збожеволіти можна! Стрибають по диванах, у кімнатах грають у футбол, бродять без ' дозволу вулицями. Одяг на них прямо горить, скоро вони, як жебраки, у лахмітті ходитимуть». Він ще багато чого говорив, але я не можу цього повторити у присутності вашої величності. Я, звичайно, наказав його негайно заарештувати за образу королівської особи. — Я придумав! — сказав Матіуш. — Хай школярі будуть на зразок чиновників. Адже хлопці в школі пишуть, рахують, читають — словом, працюють. А якщо так, їм належить платня. Адже нам усе одно, що видавати: шоколад, ковзани, ляльки чи гроші. Зате хлопці знатимуть: погано вчишся — не отримаєш платні. — Ну що ж, можна спробувати, — без ентузіазму погодилися міністри. Матіуш, забувши, що державою управляє тепер не він, а парламент, велів на всіх перехрестях розклеїти оголошення. Наступного дня вранці до нього в кімнату влітає журналіст, злючий-презлючий: — Якщо всі важливі повідомлення розклеюватимуться на стінах, для чого тоді газета? Слідом за ним примчав Фелек: — Якщо ваша величність бажатиме сам видавати закони, для чого тоді парламент? — Барон фон Раух абсолютно правий, — підтримав його журналіст. — Король може висловлювати свої. побажання, а виносити остаточну ухвалу — справа депутатів. Може, вони придумають щось краще? Матіуш зрозумів, що знову поквапився. Як же тепер бути? — Подзвоніть по телефону і розпорядіться, щоб поки що видавали шоколад, а то можуть початися безпорядки. І сьогодні ж треба обговорити це питання в парламенті. Він передчував, що це закінчиться погано. Так воно і сталося. Постановили передати справу на розгляд комісії. — Я заперечую! — заявив Матіуш. — У комісії почнеться тяганина. А вчителі більше двох тижнів чекати не мають наміру і, якщо все залишиться, як було, підуть зі шкіл. Журналіст підскочив до Фелека й зашепотів йому щось на вухо. Фелек самовдоволено посміхнувся і, коли Матіуш закінчив, попросив слова. — Панове депутати, — почав він. — Я сам ходив до школи і прекрасно знаю тамтешні порядки. Лише за один навчальний рік мене сімдесят разів незаслужено заставляли весь урок стояти, сто п’ять разів незаслужено ставили в куток, сто двадцять разів незаслужено виганяли з класу. Ви думаєте, це лише в одній школі так? Нічого подібного! Я шість шкіл змінив, і всюди одне й те саме. Дорослі в школу не ходять і нічого не знають. Якщо вчителі не хочуть навчати дітей, хай навчають дорослих. Дорослі на своїй шкурі переконаються, як це «солодко», і перестануть змушувати нас вчитися. А вчителі побачать, що з дорослих не познущаєшся, і перестануть скаржитися на нас. Посипалися скарги на школу і вчителів. Одного несправедливо залишили на другий рік; іншому за дві помилки одиницю вліпили; третього покарали за запізнення, хоча в нього боліла нога й він не міг швидко йти; четвертий не вивчив вірш через те, що молодший братик вирвав із підручника сторінку, а вчитель сказав: це відмовка. І так далі. Коли депутати втомилися і зголодніли, Фелек поставив на голосування наступний проект: — Комісія розгляне питання про те, як зробити так, щоб нас не ображали, і чи потрібно нам, як чиновникам, платити платню. А поки що нехай до школи ходять дорослі. Хто «за», прошу підняти руку. Двоє-троє людей намагалися заперечити, але піднявся цілий ліс рук, і Фелек оголосив: — Проект ухвалений більшістю голосів.  

ХLІІ


 

ажко уявити, який переполох і обурення знялися, коли стало відомо про рішення дитячого парламенту. — Беззаконня! — обурювалися одні. — Хто дав їм право розпоряджатися? У нас свій парламент є, і ми не зобов’язані їм підкорятися. Нехай займаються своїми, дитячими справами, а в наші нічого втручатися. — Ну добре, — казали інші. — Припустімо, ми підемо в школу. А хто працюватиме? — Нічого, нехай попрацюють самі. Принаймні побачать, як це. — Може, воно навіть на краще, — міркували оптимісти. — Діти переконаються, що без нас обійтися важко, і більше поважатимуть дорослих. А бідняки й безробітні навіть раді були. Вийшов новий указ: за навчання платити, як за роботу, тому що навчання — теж праця. Отже, за новим законом, діти працюють, а дорослі вчаться. Плутанина. Гармидер. Єралаш. Хлопчики хочуть бути тільки пожежниками або шоферами. Дівчатка — продавщицями в кондитерських або в магазинах іграшок. Як завжди, не обійшлося без дурощів: один хлопчик виявив бажання бути катом, інший — індіанцем, третій — божевільним. — Усі не можуть бути пожежниками й шоферами, — пояснили їм. — А мені яке діло? Хай інші працюють двірниками! Удома теж було багато непорозумінь і сварок, особливо коли діти передавали батькам свої зошити й підручники. — Ти забруднив книги й зошити, а лаяти будуть мене, — бідкалася мама. — Ти загубив олівець, і мені нічим малювати, а від учителя перепаде мені, — обурювався тато. — Ти не приготувала вчасно сніданок, і тепер я запізнюся в школу. Пиши мені записку, — просила бабуся. Учителі раділи: нарешті вони трохи відпочинуть. Не будуть же дорослі бешкетувати! — Покажіть дітям приклад, як треба вчитися, — зверталися вони до батьків. Багато хто вважав це кумедним. Але всі сходилися на одному: довго так не протягнеться. Дивно було дивитися, як дорослі чинно крокують із портфелями до школи, а діти діловито квапляться на роботу: хто в контору, хто на фабрику, хто в магазин. У деяких татусів і мам обличчя засмучені і збентежені, а у деяких — веселі й безтурботні. — Ну що? То хіба погано стати знову дітьми? Інколи зустрічалися старі шкільні товариші, які сиділи за одною партою. Батьки із задоволенням згадували давно минулі часи, вчителів, різні ігри і випадки з шкільного життя. — Пам’ятаєш латиніста? — запитував інженер у палітурника — свого колишнього однокласника. — А пам’ятаєш, через що ми з тобою раз побилися? — А то! Я купив складаний ніж, а ти сказав: він не сталевий, а залізний. — Нас із тобою через це до карцера посадили. Два солідні пани — лікар і адвокат, — захопившись спогадами, забули, що вони не маленькі, і почали штовхатися й ганятися один за одним. Учителька, котра проходила мимо, зробила їм зауваження, що на вулиці треба поводитися пристойно. Але були й такі, яким це дуже не подобалося. Злюча-презлюча йде з портфелем до школи товстуха, хазяйка корчми. А зустрічний майстер впізнав її й каже товаришеві: — Дивись, он гуска йде. Пам’ятаєш, як вона в горілку підливала воду, а за хвіст оселедця, як за цілого оселедця, з нас брала? Давай їй підставимо ніжку, га? Адже ми з тобою тепер шибеники. Так вони і зробили. Вона ледве не розтягнулася. Зошити розсипалися по тротуару. — Хулігани! — заволала товстуха. — Ми ненавмисне. — Ось скажу вчительці, що не даєте спокійно перейти через дорогу, вона вас покарає! Зате діти крокували вулицями спокійно й чинно, і рівно о дев’ятій всі контори й магазини були відчинені. У школі люди похилого віку і старенькі хочуть сісти за задні парти, ближче до обігрівачів: розраховують подрімати під час уроку. Дорослі учні читають, пишуть, розв’язують задачі. Усе як треба. І все-таки вчителька кілька разів розсердилася за те, що її неуважно слухають. Та хіба можна бути уважним, коли тебе діймають турботи: як удома справляються діти, що чути на фабриці, у магазині? Дівчатка щодуху стараються, хочуть довести, що вони гарні хазяйки. Але приготувати обід не так уже й просто, коли не знаєш, як це робиться. — Може, на обід замість супу подати варення? І — гайда в магазин. — Ой, як дорого! У інших магазинах дешевше. Покупці відчайдушно торгуються, щоб довести, як дешево вони вміють купувати. А продавцям хочеться похвалитися великою виручкою. Торгівля йде жваво. — Дайте, будь ласка, ще десять апельсинів. — Фунт родзинок. — Швейцарського сиру, будь ласка. Тільки щоб свіжий був, а то принесу назад. — У мене сир найвищої якості й апельсини з тонкою шкіркою. — Добре. Скільки з мене? Продавець намагається полічити, але в нього нічого не виходить. — А скільки в тебе грошей? — Сто. — Мало. Це коштує дорожче. — Я потім принесу. — Гаразд. — Лише дай мені здачу. — Ото дурна! Грошей не вистачає, а вона ще здачу просить. Справедливості заради слід зауважити, що в магазинах і установах із відвідувачами обходилися не дуже ввічливо. Раз по раз чулося: «Дурень… Брешеш… Забирайся геть!.. Не хочеш — як хочеш… Не корч із себе розумницю… Відв’яжись!..» І так далі. Траплялося почути й таке: — Почекай, ось мама прийде зі школи. Або: — Закінчаться уроки, усе татові розповім. Від вуличних хлопчиськ життя не стало: влетять у магазин, наб’ють повні кишені—і згадуй, як звали. Поліцейські начебто на постах, але користі від них мало. — Поліцейський! Ти що, осліпнув? Хулігани в магазин увірвалися, схопили чорнослив і втекли. — У який бік? — А я звідки знаю? — Якщо не знаєш, я нічим не можу тобі допомогти. — На те ти й поліцейський, щоб дивитися. — Ти за одним магазином устежити не можеш, а в мене їх п’ятдесят. — Дурень! — Сама дурепа! Не подобається — не клич наступного разу. Виходить поліцейський із лавки, а шабля за ним по землі волочиться. «Теж мені… Злодія їй злови, а в який бік утік, не знає. Собача робота. Стоїш весь день і роззираєшся навсібіч. А ця жаднюга хоч би яблучко дала! Не буду більше поліцейським, нехай роблять, що хочуть. Краще в школу піду». — Мамусю, тебе сьогодні запитували? — Татко, ти контрольну розв’язав? — Бабусю, ти з ким сидиш? А за якою партою? Деякі хлопці по дорозі з роботи заходять до школи за татком чи мамою. — Ну, що ти сьогодні робив на роботі? — запитує тато. — Та нічого особливого. Посидів за письмовим столом. Потім у вікно дивився на похоронну процесію. Хотів закурити, але цигарка попалася гірка. На столі в тебе якісь папери лежали, я їх підписав. Приходили троє іноземців — чи то французи, чи то англійці, залопотіли по-своєму, але я сказав, що не розумію, і вони пішли. Час було пити чай, але чай не принесли, і я весь цукор з’їв. А потім телефонував хлопцям, але додзвонився лише до одного — напевно, телефон зіпсований. Він сказав, що працює на пошті, і там багато листів із закордонними марками. З обідом бувало по-різному: в одних домівках він удавався на славу, в інших пригорав, а в третіх його зовсім не було, тому що розпалити плиту не зуміли, і мамам терміново доводилося готувати. — Мені ніколи, — казала мама, — у мене багато уроків. Учителька запевняла: дорослим треба більше задавати. Це несправедливо. В інших школах стільки не задають. — А в кутку хтось стояв? — Стояв, — зізналася збентежена мама. — За що? — На четвертій парті сиділи дві пані, — здається, знайомі з дачі — і весь урок базікали. Учителька двічі зробила їм зауваження, а вони — жодної уваги. Тоді вчителька поставила їх у куток. — Вони плакали? — Одна сміялася, а інша витирала сльози. — А хлопчиська до вас пристають? — Трішки. — Зовсім, як у нас! — зраділа дівчинка.  

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   23


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка