Xxiv. Жиди чи євреї?



Скачати 125.71 Kb.
Дата конвертації15.12.2016
Розмір125.71 Kb.

XXIV. Жиди чи євреї?


Боротьба за новий етнонім тривала в Україні півтора сторіччя: з середини XIX ст. – ледве не до кінця XX ст. На західних етнічних землях, на Закарпатті і особливо на Пря­шівщині ця боротьба, роздмухувана українофобами розмаї­того гатунку, палахкотить донині. Але це вже ар’єргардні бої, дрібні, залишкові сутички. Змагання за новий соборний етно­нім вимагало від українців жертовної самопосвяти і високого духовного напруження. Не злічити втрат, яких зазнав народ, обстоюючи й утверджуючи свій новий етнонім. За ненависне гнобителям ім’я “українець” людей безперестанку пересліду­вали і часто люто карали. Однак зламати волю народу імпер­шовіністам не вдалося. Врешті-решт довголітня етнонімічна війна завершилася цілковитим торжеством українства.

Панівні кола Росії, Польщі, Угорщини та Румунії прине­волені були тихцем, конфузливо скасувати урядові заборони на терміни “українець”, “Україна”. Асиміляторські наміри з допомогою етнонімів розчленувати і ліквідувати український етнос зазнали краху.

Здавалося б, на східноєвропейські терени прийшов довго­очікуваний етнонімічний мир, настала злагода і нормалізація взаємин. Здавалося б, стало зрозумілим, що “термін, назва, ім’я є все річі умовні конфенціональні, але рішаючим момен­том для названня так або інакше якогось народу має бути, як він сам себе називає і хоче бути називаним”1. А втім, залиши­лася не врегульована дотепер одна казусна етнонімічна проб­лема. Йдеться про національне ім’я народу Старого Заповіту. Створилася така вражаюча ситуація, що зараз в українській мові на означення старозаповітного народу одночасно побу­тують два паралельні етноніми: “жид” і “єврей”. Ані норми літературної мови, ані живомовна практика не терпить зга­даного паралелізму, його невизначеності.

Закони мови вимагають однозначного вибору етноніма. З іншого боку, делікатне питання етноніма не є суто лінгвіс­тичною проблемою. Етнонім тісно взаємозв’язаний з політич­ною сферою. У всякому разі етноніми “жид” і “єврей”, без лукавства, є в Україні, безперечно, політичною проблемою. Українсько-єврейські взаємини складалися в різний час по-різному. На території України здійснювалися єврейські по­громи, відбувся голокост. Однак треба пам’ятати, “що реаль­на політична влада протягом століть в Україні українському народові не належала. Що умови варварської сваволі, які па­нували в Україні, – це не результат діяльності українського народу, а наслідок діяльності над українським народом з боку окупаційних властей чи то у вигляді Польської держави, чи у вигляді Російської імперії. Не українці диктували умови, об­ставини, які віками тривали в Україні. Чужинці ніколи не на­магалися перетворювати Україну в правову територію, бо це перешкодило б їхньому пануванню”1. Враховуючи досвід ми­нулого, щоб не продовжувати “діалог антисеміта з україно­фобом”, треба тут взяти до уваги розсудливі слова академіка С. Єфремова: “Євреї, як ми знаємо, живуть у найближчому зв’язку з українським народом, – це навіть не сусіди, як зде­більшого інші народи, а одна з складових частин людности на самій же таки українській землі”2. Як засвідчують історичні джерела, євреї безперервно живуть на території України що­найменше тисячу років1. Для доповнення до сказаного проци­туємо ще раз історика Я. Дашкевича: “Ми маємо переконливе свідчення того, що характер українсько-єврейських відносин визначали не три-чотири роки кривавої різанини, а 356 років менш-більш нормальних відносин. Бо інакше цілком певно на Україні на початку XX ст. не зібралося б близько третини сві­тового єврейства”2.

Варто нагадати, що древній єврейський народ створив власне письмо вже п’ять тисяч років тому і має найповнішу з усіх народів задокументовану історію. Це з його середовища вийшли Мойсей, Соломон, Давид, Апостоли, Спіноза, Гайне, Маркс, Фрейд, Ейнштейн і багато інших всесвітньо відомих діячів науки, культури і мистецтва. Найбільше лауреатів Но­белівської премії дав саме єврейський народ. Лише із середо­вища західноукраїнського єврейства вийшло аж чотири лау­реати Нобелівської премії: Айзик Рабі (фізика), Роальд Хоф­ман (хімія), Башевій-Зінгер і Шмуель Агнон (література). Розпорошений по світі, єврейський народ не пропав, не згу­бився, а, попри все, зберіг національну ідентичність, давши поневоленим народам наочний приклад, як треба боротися з асиміляторами. Євреї після двох тисячоліть повернулися на прадавню батьківщину, створили процвітаючу державу Ізра­їль та відновили в повному обсязі, здавалося, зовсім забуту рідну мову – іврит. Євреї займають чільні позиції у світовій політиці, економіці, фінансах, культурі, в керівництві бага­тьох країн. Усе це результат фанатичного пошанування інте­лекту і майже спадкової риси, що в якій би нужді батьки не опинилися, а дітей треба обов’язково вивчити. Євреї – єдиний народ у світі, серед якого віками немає жодного непись­менного. Один із засновників товариства “Просвіта”, визнач­ний громадський діяч о. Стефан Качала, у популярній книжці “Що нас губить а що нам помочи може” (1869) дуже доступно роз’яснював, що “губить нас” пияцтво, темнота, невміння ор­ганізуватися, щоб заробити й ощадливо витрачати гроші. За позитивний приклад священик Качала взяв євреїв, які “не п’ють”, вміло торгують, вчать своїх дітей. Сваритися з таким непересічним, розумним, винятково обдарованим народом через його ж етнонім тим, хто вважає себе українським патрі­отом, не личить за жодних обставин.

Українсько-єврейські відносини не залишаються у рамках оцінки минулого. Вони зараз динамічно розвиваються, і, як би ті відносини не оцінювати, не підлягає сумніву їх важлива роль у перспективі як для українців, так і для євреїв. Треба мати полуду на очах, щоб цього не бачити. “Жодна з єврейських газет чи організацій не проповідує українофобських поглядів. Ми чудово розуміємо, що все досягнуте нами у відновленні єврейського життя не було б можливим без відновлення не­залежности України та без падіння комунізму”1. У сучасній Україні відроджуються і традиції єврейських наукових студій. Плідно працюють на ниві вивчення історії українсько-єврейських відносин Мартен Феллер, Яків Хонігсман, Жанна Ковба та інші дослідники, і перш за все, директор Інституту юдаїки у Києві Леонід Фінберг. У науковий обіг нарешті введено поняття “українські євреї”, що має далекосяжне значення для міжнаціональної злагоди2. На такому тлі зневажливе ставлення до єврейського національного імені неприпустиме. Старий єврейський афоризм твердить: “Люди ненавидять те, чого не розуміють”. Ймовірно, тут криється причина непорозуміння. Відомо, що загал простих українців, на жаль, мало тямить у відмінностях між словом “жид” і сло­вом “єврей”.

Етноніми “жид” і “єврей” походять від різних мов і мають відмінну етимологію. Термін “жид” прийшов до нас усно, ще в дописемний період, і набрав загального поширення. Термін цей запозичений з італійської мови, зі слова “giudeo” (жідео), що походить з латинського judaeus. Утворений термін від особового гебрейського Юда, що має загальне значення “сла­ветний”, “хвалений”1. До нас він прийшов безпосередньо з польської мови. Нащадками Авраама цей термін визнається образливим, зокрема в тих країнах, де він нащодень перегу­кується з терміном “єврей”. О. Брик подає таку причину: “Під кінець 15 го століття на слов’янському Сході євреї почали ширити юдаїзм, і Православна Церква в Україні назвала його “єресь жидовствующих”, отже, взяла для неї польське слово “жид”, щоб не брати з церковної мови слова “єврей”, бо вва­жала, що ця секта недостойна цього. Так з України – через назву “єресь жидовствующих” – польське слово “жид” діста­лося і в Московщину. Тому що ця секта (“єресь”) серед хри­стиян була в приниженні, то через неї і слово “жид” на всьому слов’янському Сході (Україна, Білорусь, Московщина) набра­ло тоді принизливого значення, а достойним словом було “єврей”, бо воно так звучить у мові Св. Письма (старосло­в’янській). З того часу (кінець 15 століття) слово “жид” між усіма слов’янами Сходу стало вживатися як принизливе, а “єврей” як достойне”2. Отже, правдиве, історично точне на­ціональне ім’я народу Старого Заповіту – “єврей”. Цей етнонім прийшов у давньоруську мову через церковнослов’янську із середньогрецької і пізніше (у формі “гебрей”) ще раз в українську через західнослов’янські. Запозичення це книжне, тому менш популярне. Вважається, що назва походить від арамейського “ебер”, що первісно значило “потойбічний”, тобто той, що прийшов з іншого боку Євфрату, десь недалеко Райського саду. “Єврей, єврейський (букв. “потойбічний”, той, хто прийшов до Ханаану або Палестини з того боку Єв­фрату, як мали називати євреїв мешканці Ханаану)”1. Таким чином, назва “євреї” – “потойбічні” – у Біблії вперше засто­сована до праотця і його сім’ї, що прийшли з за Євфрату, тобто ще до виходу євреїв на береги Йордану. “Єврей”, “єв­реї” – такою історично точною назвою старозаповітний народ здавна прагне називатися українською мовою.

1861 р. у Санкт-Петербурзі заходами українських па­тріотів виходив національно-патріотичний орган – журнал “Основа”. Редакція журналу складалася з В. Білозерського, П. Куліша, М. Костомарова. Активну участь у підготовці ви­дання брав Т. Шевченко. Вагу журналу “Основа” для розвит­ку тогочасної української політичної думки важко переоціни­ти. Саме до редакції “Основи” надійшов лист кореспондента за підписом “П-в”. Ним був студент В. Португалов, який став ініціатором першої публічної полеміки про українсько-єврей­ські відносини2. Редакція журналу вмістила цього листа у червні 1861 р. під назвою “Недоразуменіє по поводу слова “Жид”. Зміст листа полягав у тому, що у зв’язку з розвитком загальної освіченості нейтральний досі в Україні етнонім “жид” набирає образливого характеру. Автор листа писав: “Я благаю вас – не ображати нас більше. Невже ж вам це важко? Погодьтесь, що коли освічені молоді люди із євреїв ображаються цим прізвиськом, то вам як редактору потрібно уникати його…”. І далі автор листа продовжує: “…во ім’я благоденства України, від імені євреїв, ображений паскудним висловлюванням вашого журналу, молю вас замінити його у майбутньому нашим національним іменем”.

Чи зважила редакція “Основи” на це слізне прохання (“благаю, молю вас”) українських євреїв? Ні, не зважила. Від імені редакції, а якщо глянути на справу ширше – від імені всього тодішнього українства, відповідь дав славетний укра­їнський історик народницької школи Микола Костомаров. Типова для епохи романтизму, яка обожнювала старовину і фольклор, аргументація Костомарова зосереджувалась на двох аспектах. По перше: термін “єврей” на просторі України є неісторичним. Етнонім “жид” побутує тут споконвіку. Він зафіксований в усіх відповідних українських історичних пам’ятках, і тому міняти його неможливо (наводилися при­клади). По друге: ні у фольклорі, ні в побудованій на фоль­клорі українській художній літературі його не зустрічаємо. Звідси висновок: термін “жид” є природним, українським, а “єврей” – принесеним, тобто російським. Як писав М. Гру­шевський, виступити з цього питання від усього українського громадянства М. Костомаров права не мав. “М. Костомаров непотрібно примішав свої суб’єктивні емоції і полишив таким чином без потрібного вияснення об’єктивні причини сих непорозумінь”1.

Парадоксально, але за такою ж точнісінько схемою аргу­ментації, як ми бачили, українофоби заперечували мож­ливість визнання етноніма “українець”. Російські, польські, угорські шовіністи здіймали лемент, що, мовляв, етнонім “українець” антиісторичний, бо в давніх історичних пам’ят­ках його немає (наводилися приклади). По друге, це чужи­нецький мовний неологізм, якого не сприймають їхні мови. У Росії етнонім “українець” вважали польською інтригою, в Польщі – австрійською, а в Угорщині та Румунії – галиць­кою. Одностайно заперечувалося, проте, його таки українське походження, так само, як не визнається, що термін “єврей” аж ніяк не російського, а таки єврейського походження. “Хто як хто, але українці, – які з таким трудом змагалися і ще досі змагаються, щоб їх означували назвою “українець” (а не “ру­син”), – хіба найкраще повинні б розуміти, що про свою назву має право вирішувати народ, до якого ця назва належить; і що ми бачимо культурність та доброзичливість з боку тих народів, які називають нас так, як ми хочемо, щоб нас називали. Це повинен мати на увазі кожен у справі національної назви Єврейського народу”1.

Розбіжність між позицією Костомарова щодо етноніма “жид” і позицією українофобів щодо етноніма “українець” мала політичний характер. За історичними і лінгвістичними аргументами великодержавники приховували головну причи­ну війни з українським етнонімом. Цією причиною, як знаємо, були широкомасштабні асиміляторські наміри. Який полі­тичний інтерес, яку вигоду, який сенс приховують українські противники етноніма “єврей”, нікому не ясно. У грудні 1995 р. Єврейська рада України звернулася до українського грома­дянства із заявою, де, зокрема, сказано: “Ніякі умови реані­маторів не змусять нас сприйняти слово “жид” як нашу само­назву, також як українці не хочуть знов стати “хохлами” чи “малоросами”, росіяни – “москалями”, а поляки – “ляхами”. Невже для того Україна стала незалежною, щоб у ній під виглядом повернення до історії ображали цілий народ – євреїв – громадян України?

Ми, діти України, працюємо на розбудову нашої Батьків­щини, робимо свій внесок в її обороноздатність, науку, куль­туру, мистецтво і ми не хочемо відчувати себе чужинцями на землі, де багато поколінь нашого народу жили з іншими на­родами багато століть.

Доля України – це і наша доля, доля українців єврейського походження, і ми вимагаємо до себе поваги. Ми не жиди, ми – євреї”1.

Зрозуміло одне – прихильники традиції не бажають усвідомити той факт, що етнонім “жид” у сучасному лінгвіс­тичному ареалі Східної Європи набрав гостро образливого забарвлення.

“До речі, скажу, – писав з цього приводу С. Єфремов, – що, не вбачаючи особисто ніякої образи в слові “жид”, вважаю, проте, за нетактовність і некоректність уживати його, скоро євреї мають його за образливе. Це все одно, якби хтось у сер­йозній розмові уперто йменував українців “хохлами”, – мож­на думати, що проти цього протестували б і ті українці, які обстоюють “жид”, наперекір самим заінтересованим людям”2.

Звернення С. Єфремова (а його книжечка “Єврейська справа на Україні” є не що інше, як звернення до українського громадянства із закликом відмовитися від терміна “жид”) не знайшло на ту пору належного відгуку. Тільки поодинокі письменники – М. Драгоманов, П. Грабовський, М. Коцюбин­ський, Леся Українка і деякі інші – користувалися терміном “єврей”. Пояснюється це тим, що українське суспільство було настільки поглинене боротьбою з великодержавним асиміля­торством, що всі інші справи відкладалися на потім.

Підневільна Україна, а з нею і Східна Європа, перебувала тоді на драматичному переломі. Ось як у той же час (1911 р.) характеризував становище України видатний сіоністський діяч Володимир Жаботинський: “Можна сміливо твердити, що вирішення суперечки щодо національного характеру Росії майже цілковито залежить від позиції, яку посідатиме тридця­тимільйонний український народ. Якщо погодиться обрусіти – Росія йде одним шляхом, не погодиться – вона муситиме піти іншим шляхом. Це чудово зрозуміли праві в Державній Думі.

Коли вирішували питання щодо мови “інородницької” школи, вони, задля сміху, голосували навіть за якихось “шай­танів” та “казанських греків”, вони навіть не здійняли рук проти єврейської мови, бажаючи, очевидно, зробити законо­проект зненавидженим і несприйнятним для начальства, але щойно дійшло до української мови, вони відкинули і блазню­вання, і хитромудрі розрахунки і просто піднесли руки проти, бо відчули, що тут – найнебезпечніше місце, вирішальний крок, коли не доводиться ані жартів жартувати, ані лукаво мудрувати”1.

У лютому 1917 р. Волинський полк розпочав у Петрограді революцію, яка зруйнувала царський трон. Збулося проро­кування Жаботинського про роль українців у Російській імпе­рії. І хоча революція і її продовження – Визвольні змагання 1917–1921 рр. – зазнали в Україні поразки, але здобуття тоді українським народом нового імені треба розцінювати як ве­лику історичну перемогу з далекосяжними наслідками. Уряд Української Народної Республіки 1917–1921 рр. офіційно вживав слово “єврей”. Після 1918 р. це слово реєструється у всіх словниках на східноукраїнських землях. Зустрічається воно і в галицьких виданнях, наприклад, “Словничок укра­їнської мови і головні правописні правила та замітки до від­міни Костя Кисілевського” (Станислав, 1927) має “єврей” із відмінковими формами, а також “єврейський”, “євреїзм” (с. 95), “Український правопис із словничком”, що його впо­рядкував Михайло Возняк (Львів: НТШ, 1929), реєструє “єврей” і “єврейський” (с. 114). Містять ці слова “Українська загальна енциклопедія” (Львів, 1931. – Т. І. – С. 1259) та “Ук­раїнсько-німецький словник” (Ляйпціг, 1943) Зенона Кузелі, Ярослава Рудницького й Карла Маєра. У цьому ж словнику є й похідні слова: “єврейка” і “єврейство” (с. 213). Навіть канад­ське видання – “Українсько-англійський словник” (Саскатун, 1955) Костя Андрусишина, як і треба було сподіватися, подає чотири активні слова: єврей, єврейка, єврейський, єврейство (с. 224). Не залишається осторонь і американець Іван Саластин, укладач “Англійсько-українського словника” (1956), подаючи “єврей”1. Виданий у Києві “Новий тлумачний словник україн­ської мови” (1998) подає слово “єврей”, а до слова “жиди” додає пояснення, що це застаріле слово та образлива назва євреїв.

Наївно було б припускати, що в епоху кардинальних зру­шень у царині східноєвропейської етнонімії, яка настала після розвалу Російської імперії, коли малороси стали українцями, бессараби – молдаванами, зиряни – комі, ліфляндці – ес­тонцями, вотяки – удмуртами, сарти – узбеками і т. д., євреї сидітимуть склавши руки. В УРСР на початку 30-х рр. новий правопис (1933 р.) запровадив етнонім “єврей” в літературну українську мову як норму. Слово “жид” визнано образливою назвою єврея. Після возз’єднання ця норма поширилася і на західноукраїнські землі. Лише в діаспорі продовжували до­тримуватися етноніма “жид”. Оскільки утвердження етноніма “єврей” в Україні відбулося адміністративним шляхом, без належного роз’яснення, то це викликало неоднозначну реак­цію. Наприклад, твердять, що терміном “єврей” русифікатор­ський режим старався відчужити українців від інших слов’ян­ських народів і прикувати до російського”2. Або: “Обман був уже в самій назві “єврей”, яка була імпортована разом з но­вою владою. Вона звучала фальшиво, в народі не прижива­лась. Мало того, вона ніби звинувачувала одразу всю україн­ську літературу, де фігурувало слово жид як традиційна українська назва”1. Звідси випливає, що “імпортований”, читай – російський, за походженням етнонім не пасує до української мови. Треба додати, що твердження про “звинувачення ук­раїнської літератури” надміру драматизує ситуацію. Просто термін “жид” переходить у категорію застарілих слів – так само, як термін “Русь”, “русин”. Адже мова живе, вона постійно збагачується та очищається, виникають нові слова або звороти-неологізми, а застарілі слова виходять з ужитку і переходять у розряд архаїзмів та історизмів.

В українську мову проникло чимало слів, цілих фраз, гра­матичних форм з російської2. Відзначимо, що, крім цілком російських синтаксичних конструкцій, в українській мові зараз побутує близько 800 російських слів. На такому мовному тлі зациклюватися на слові “єврей” є невиправданим. Не варто по-фарисейськи розпачати над нібито російським словом “єврей”. Етнонім цей семітського походження, і робити з нього грізний засіб русифікації несерйозно.

Із прийняттям християнства Київська держава отримала в Х ст. писемність. Писані церковнослов’янською мовою, яка за походженням є староболгарською, богослужбові книги при­йшли на Русь з Болгарії3. У цих книгах для євреїв були такі назви: “іудей”, “єврей”, “народ Ізраїля”. “Отже, слово “єврей” було в Києві (988 р.) ще тоді, коли на світі не було ні Москви, ні московської нації. Коли згодом почав творитися мос­ковський народ з тих колоністів, які приходили з Київської Русі, то вони на колонізовані ними фінські землі понесли з собою християнство і церковну мову, а в ній і слова: “іудей” та “єврей”1.

В Україні слово “єврей” (гебрей) зафіксовано в Остро­мировому євангелії в XI ст., у словнику Зизанія 1596 р., у словнику Памви Беринди 1627 р.2

Стосовно української класичної художньої літератури, то поборники чистоти її риз чомусь соромливо забувають, що на її сторінках, як ми бачили, не зустрічається етнонім “росія­нин”, а скрізь є “москаль”. Історичний зміст цих двох етноні­мів (москаль-росіянин) для українського вуха зовсім не то­тожний, на протилежність до однаково незрозумілих слів “жид” і “єврей”. У поезіях Шевченка щокрок натрапляємо на терміни “Москаль”, “Московщина”. Немає в Шевченка поля­ків, а є ляхи, немає румунів, а є волохи, є німота3. Проте українці перекреслили етноніміку самого Шевченка, щоб не ображати, і справедливо, сусідні народи. Чомусь ніхто з “рев­нителів” чистоти української мови не виступає за відновлення в ужитковому обігу етноніма “москаль”. Лише декотрі чогось затято тримаються терміна “жид”. Справді, в Україні ще не перевівся тип мудрагелика, якому “так кортить за всяку ціну допекти євреям, що він ладен, скажемо, навіть Європу пере­вернути в “Жидопу”4. Відомий письменник Яр Славутич за­питує: “Чи варто нам оте слово “жид” так завзято боронити, як це роблять деякі гарячі голови з піною на устах? Адже не становить воно для нас ніякої святости. Наприклад, мені однаково, як євреї хочуть себе називати”1. Органи державної адміністрації України вживають термін “єврей”. У всіх офі­ційних документах фігурує лише “єврей”. Не треба мати ілю­зій – так залишиться далі. Навіщо ялозити питання, яке вже вирішене? Потрібно це хіба що нашим недоброзичливцям, які завжди прагнули пересварити українців з усім світом.

Ми часто хвалимося: “Антисемітизм ніколи не був на Україні офіційною ідеологією – його не сповідувала ні укра­їнська держава (чи автономія) в короткотривалі періоди свого існування, ані жоден більш-менш впливовий політичний, на­ціонально-визвольний рух”2. Якщо це так, а це так, то чи не пора, зрештою, перестати ображати народ Старого Заповіту, “во ім’я благоденства України”.

Чей же “головне подолати негативний емоційний бар’єр, пересилити негативний напрямок інформаційного потоку, і далі піде здорова течія життя”3. Між народами діє те саме правило, що і між людьми: “Відзначиш добре в людині, то вона стає ще кращою”. І відповідно – навпаки. То невже ми не хочемо стати кращими? Невже, навішуючи одне на одного образливі ярлики, ми віримо в їх очищувальну силу? І якщо сьогодні вже забулася формула Гіллея: “Не чини ближньому того, чого не бажаєш самому собі”, то хай хоч закарбується у нашій пам’яті дещо змінена формула Карнегі: “Створіть народові добре ім’я, щоби він міг жити відповідно до нього”.



Дорошенко Д. І. Історія України: У 2 т. – К., 1991. – Т. 1. – С. 20.

Дашкевич Я. Єврейсько-українські взаємини середини XVI – початку XX ст.: Періоди рівноваги // Слово і час. – 1992. – № 9. – С. 67.

Єфремов С. Єврейська справа на Україні. – К.: Вік, 1909. – С. 10.

Хонигсман Я. С., Найман А. Я. Евреи Украины (краткий очерк исто­рии). – К., 1992. – Часть 1. – С. 13.

Дашкевич Я. Проблематика вивчення єврейсько-українських відносин (XVI – почат. XX ст.) // Світ. – 1991. – № 3/4 (Спец. вип.: Матеріали Між­народної наукової конференції “Проблеми українсько-єврейських відно­син”. 7–9 черв. 1991 р., Київ). – С. 25.

Россман В. Леонід Фінберг розмовляє з Йосипом Зісельсом. Євреї в сучасній Україні, реалії та перспективи // “Ї”: незалежний культурологічний часопис. – 1996. – № 8. – С. 78.

Подольський А. Єврейські студії в Україні: розвиток, тенденції, пер­спективи // Український гуманітарний огляд. Вип. “Критика”. – 1999. – С. 261.

1 Етимологічний словник української мови: У 4 т. – К.: Наук. думка, 1985. – Т. 2. – С. 196–197.

Брик С. Олександер. Назви “єврей” і “жид” // Діялоги. – [Єрусалим], 1985. – Ч. 7/8. – С. 8.

Брик С. Олександер. Назви “єврей” і “жид” // Діялоги. – [Єрусалим], 1985. – Ч. 7/8. – С. 177.

Сербин Р., Харчун Я. “Шовкова” русифікація української діяспори // Сучасність. – 1993. – № 8. – С. 145.

Грушевський М. З публіцистичних писань Костомарова // Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова. – К., 1928. – С. XIII.

Брик С. Олександер. Назви “єврей” і “жид” // Діялоги. – [Єрусалим], 1985. – Ч. 7/8. – С. 9.

1 “Ми – не жиди, ми – євреї…”: Заява Єврейської ради України // Ви­сокий замок. – Львів, 1995. – 5 груд.

Єфремов С. Єврейська справа на Україні. – К.: Вік, 1909. – С. 69.

Жаботинський В. Вибрані статті з національного питання. – [Б. м.]: Сучасність, 1983. – С. 62.

Славутич Яр. “Жид” чи “єврей”? // Діялоги. – [Єрусалим], 1987. – Ч. 13/14. – С. 3.

Сербин Р., Харчун Я. “Шовкова” русифікація української діяспори // Сучасність. – 1993. – № 8. – С. 146.

1 Світ. – 1991. – № 3/4 (Спец. вип.: Матеріали Міжнародної наукової конференції “Проблеми українсько-єврейських відносин”. 7–9 черв. 1991 р., Київ). – С. 14.

Караванський С. Секрети української мови. – К.: УКСП “Кобза”, 1991; Лесюк С. Словник русизмів у сучасній українській мові. – Ів. Франківськ, 1993.

Горбач О. Генеза української мови та її становище серед інших сло­в’янських // Фенікс. – Дітройт; Мюнхен, 1959. – Зош. 9. – С. 3.

Брик С. Олександер. Назви “єврей” і “жид” // Діялоги. – [Єрусалим], 1985. – Ч. 7/8. – С. 8.

Рудницький Я. Етимологічний словник української мови. – Оттава, 1982. – Т. 2. – С. 313.

3 Стебельський Б. Шевченкові назви народів // Визвольний шлях. – 1994. – Кн. 6. – С. 734–744.

Єфремов С. Єврейська справа на Україні. – К, 1909. – С. 7.

Славутич Яр. “Жид” чи “єврей”? // Діялоги. – [Єрусалим], 1987. – Ч. 13/14. – С. 4.

Рябчук М. “Всесвітня жидо-масонська змова” та перспективи антисе­мітизму на Україні // Сучасність. – 1992. – Ч. 8. – С. 112.

Сверстюк Є. Зерна українсько-ізраїльської “солідарності” // Українська суспільно-політична думка в 20 столітті: Док. і матер.: У 3 т. – [Б. м.]: Сучасність, 1983. – Т. 3. – С. 19.






Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка