Вступне слово
Скачати 6.3 Mb.
|
- Навігація по даній сторінці:
- «Пісня про рушник»
- ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО
- «Лебеді материнства»
- «Ти знаєш, що ти – людина»
АНДРІЙ МАЛИШКОБіографіяАндрій Самійлович Малишко народився 14 листопада 1912 р. в м. Обухів Київської області в багатодітній сім'ї сільського шевця. У 1930 р. юнак надрукував перші вірші в журналах «Молодий більшовик» та «Глобус». Закінчивши у 1932 р. Київський інститут народної освіти, А. Малишко працював учителем в Овручі. Відслуживши рік у армії, переїхав до Харкова й працював журналістом. Протягом 1935-1940 pp. А. Малишко видав збірки: «Батьківщина» (1936), «Лірика», «З книги життя» (1938), «Народження синів» (1939), «Листи червоноармійця Опанаса Байди», «Березень», «Зоревідні», «Жайворонки» (усі у 1940 р.). У цей же період написав поеми «Трипілля» (надруковано лише уривки), «Ярина», «Кармалюк», «Дума про козака Данила». У 1941-1944 pp. поет служив військовим кореспондентом у газетах «Красная Армия», «За Радянську Україну», «За честь Батьківщини», де виступав і як поет, і як публіцист; видав сім збірок поезій: «До бою вставайте!» (1941), «Україно моя!» (1942, виходила двічі), «Понад пожари» (1942), «Слово о полку» (1943), «Битва» (1943), «Полонянка» (1944), «Ярославна» (1946). Героїко-трагічний пафос циклу з п'яти віршів «Україно моя!», написаного 1941 p., передавав щирий особистий біль за рідну землю, віру в її визволення. «Україно моя!» — одне з найяскравіших поетичних явищ років війни. У 1944-1947 рр. Малишко працював відповідальним редактором журналу «Дніпро». За поему «Прометей» поет отримав у 1947 р. Сталінську премію. У 1950 р. з'явилась збірка «За синім морем», написана після відвідин поетом Канади та США разом з групою діячів культури. Наступного року він отримав за неї Сталінську премію. Новий і практично найбільш продуктивний етап у творчості поета починається із середини 50-х pp. У збірці «Що записано мною» (1956) містяться тексти відомих пісень: «Знову цвітуть каштани», «Пісня про Київ», «Як на дальнім небосхилі»; у збірці «Серце моєї матері» (1959) — «Пісня про рушник», «Ми підем, де трави похилі»; у збірці «Полудень віку» (1960) — «Вчителька» тощо. У їх озвученні поету допомагали такі музичні корифеї, як брати Майбороди, Л. Ревуцький, П. Козицький, М. Вериківський, А. Штогаренко, С Козак, О. Білаш. Протягом 1961-1970 pp. вийшли збірки «Листи на світанні» (1961), «Прозорість» (1962), «Дорога під яворами» (1964), «Рута» (1966), «Синій літопис» (1968), «Серпень душі моєї» (1970). 17 лютого 1970 р. А. Малишко помер. «Пісня про рушник»Апофеозом поезій про матір є вірш А. Малишка «Рідна мати моя» («Пісня про рушник»), яка, окрилена чарівними мелодіями П. Майбороди, набула великої популярності, стала народною піснею. І хоча пісня перекладена тридцятьма п'ятьма мовами світу, найкраще вона звучить саме українською, бо її образність тримається на вишитому рушникові, нашому оберегові, з яким в українців пов'язано все — від народження до останнього шляху: на рушникові подавали найдорожчому гостеві хліб-сіль, ним перев'язували руки молодих під час вінчання, рушниками покривали найдорожче для укрзїнця-християнина — ікони, рушники використовувались і в процесі обряду поховання людини, і, зрештою, вирушаючи в дорогу, людина неодмінно мала з собою рушник, який був не просто шматком тканини, що прикривав, наприклад, хліб, а справжнім оберегом, талісманом, що, на думку наших предків і оберігав, і захищав, і приносив щастя. До того ж, прямокутна форма рушника сама символізувала дорогу, зокрема життєву дорогу людини. А вишиті, здебільшого червоними і чорними нитками, візерунки означали переплетені в людському житті радісні й сумні моменти: «і дитинство, й розлука, і вірна любов». (Андрій Сзмійлович вірив у те, що в буремні роки війни він вижив після важкого поранення тільки завдяки вишитому рушникові, з яким мати провела його на фронт). «Пісня про рушник» сприймається як монолог сина, який знаходить кайніжніші слова, щоб подякувати любій матусі за її турботу, вірну любов і ласку. ВАСИЛЬ СИМОНЕНКОБіографіяВасиль Симоненко народився в с Біївці Лубенського р-ну на Полтавщині 8 січня 1935 р. Ріс без батька, мати працювала в колгоспі. Протягом 1942-1952 pp. майбутній поет навчався в школі: 4 класи – у Біївцях (1942-1946), наступні – у сусідніх селах Єньківцях (1946-1947) і Тарандинцях (1947-1952). У 1952 р. Симоненко закінчив із золотою медаллю середню школу в Тарандинцях, вступив на факультет журналістики Київського університету імені Т. Шевченка. Брав участь у літературній студії імені Василя Чумака (СІЧ). У 1957-1960 рр. митець працював у газеті «Черкаська правда», потім, у 1960-1963 pp., – у газеті «Молодь Черкащини», власним кореспондентом «Робітничої газети», а також займався літературною творчістю. 1962 р. Василь Симоненко став членом СПУ. Він планував вступати до аспірантури Інституту літератури АН УРСР, вийшла єдина його прижиттєва збірка «Тиша і грім». У середині 1962 р. поета жорстоко побили працівники міліції залізничної станції ім. Т. Шевченка (м. Сміла). У зв'язку з тим, що влада всіляко боролась з Василем Симоненком, можна зробити висновок, що це побиття не було випадковим. 13-го грудня 1963 р. поет помер у черкаській лікарні (за офіційною версією, від раку), похований у Черкасах.
«Лебеді материнства»Вірші Василя Симоненка вражають не надзвичайним експериментаторством з формою вірша, які ми віднайдемо в інших поетів, а надзвичайною сердечністю і теплотою, душевністю і заглибленням у загальнолюдські проблеми. Твори Василя Симоненка наповнені юнацьким моральним максималізмом: чорне завжди залишається чорним, якої б подоби воно не набирало. Поетові боліли болі кожної, як тоді говорили, "маленької людини". Вірш „Лебеді материнства”, який написаний у формі колискової, що співається над колискою маленького сина, є своєрідним розгортанням у майбутнє із батьківськими мріями про життя сина й батьківським повчанням щодо цінностей цього життя.
«Ти знаєш, що ти – людина?»Симоненко був людиною з твердими переконаннями, максималістом людської моральності, співцем людської особистості, і тому вірш “Ти знаєш, що ти людина” став своєрідною конденсацією його уявлення про цінність кожної людської особистості, її неповторність та унікальність. І особливо гостро прозвучала ця поезія в суспільстві тоталітарної уніфікації, де кожну людину намагалися зробити просто “коліщатком і гвинтиком” величезної руйнівної машини. Голос захисника Людини пролунав неначе вибух, гнівний крик зболеного серця: Ти знаєш, що ти – людина? Ти знаєш про це чи ні? Дійсно, чи кожен в цьому страшному суспільстві ще пам’ятав, що він – людина? Вирушаючи зранку на роботу і стаючи до величезного конвеєра, що випускав однаковий одяг, однакову їжу, будував однакові будинки з малесенькими кімнатами (будівникам комунізму не буде часу сидіти вдома, то для чого йому затишний дім?), повертаючись ввечері додому, слухаючи по радіо промови і заклики, боячись навіть подумати щось про своє життя, чи кожен міг ще відчувати цінність свого особистого існування? Вже сама думка про це мала видатися світотатством, адже цінність має тільки цілий “радянський народ”, позбавлений національності, віку, обличчя. І раптом такі слова: Усмішка твоя – єдина, Мука твоя – єдина, Очі твоє – одні. Це ніби другий прихід Відродження серед радянського “середньовіччя” зі сліпою вірою, притаманною тільки цій темній добі в історії людства. Так, стверджує поет, кожна людина має свою цінність, кожна людина неповторна, і кривлять душею ті, хто стверджує, ніби незамінних людей немає. Нікого в цьому світі не можна замінити! Кожен з нас – неповторна зірочка у безмежному Всесвіті, але немає більше таких самих зірочок, немає такого неповторного голосу, такої усмішки, ніхто так не радіє і не страждає. І тому кожна людина в своєму житті повинна бути щасливою, бути собою, реалізувати себе тут і тепер, не зустрічаючи на своєму шляху перепон, тиску та гноблення. Життя людське не таке вже й довге, тому треба ЖИТИ: Більше тебе не буде Завтра на цій землі Інші ходитимуть люди, Інші кохатимуть люди – Добрі, ласкаві і злі. Людина повинна прожити своє життя вповні, не боячись почуттів, не лякаючись кохання і болю, тому що без них життя перетворюється на тінь, фікцію, примару. Справжнє життя – це буремність щирого справжнього почуття, переживання стосунків з іншими людьми, це зустрічі й розставання, втрати й пошуки, це щастя й біль: Сьогодні усе для тебе – Озера, гаї, степи. І жити спішити треба, Кохати спішити треба – Гляди ж не проспи! Поезія Василя Симоненка – це натхненний гімн Людині, її неповторності й висоті її духу. Це сміливий згук серед цілковитого мовчання цілого суспільства. І тому досить показово звучать слова останньої строфи: Бо ти на землі – людина, І, хочеш цього чи ні, - Усмішка твоя – єдина… Звернімо увагу на слова “хочеш цього чи ні”. Виявляється, людина може не хотіти бути неповторною? Але чому? Нам це важко зрозуміти, тому що в наш час цінується саме неповторність кожної людини. Однак в тоталітарному суспільстві інколи було б навіть небезпечним виділятися з натовпу, бути неповторним. Згадаймо, скільки таких неповторних особистостей було знищено по таборах, замучено по тюрмах! Скільки мусило виїхати за кордон, з болем у серці залишаючи рідну країну! Та поет змушує кожного з нас замислитися над проблемою збереження своєї індивідуальності за будь-яких умов, закликає виконати на цій землі саме своє призначення, залишатися людиною за будь-яких обставин. Каталог: ld ld -> Дипломної освіти «Допущено до рецензування» ld -> Філософський факультет ld -> Методичні рекомендації Львівської обласної науково-педагогічної бібліотеки до ld -> Погоджую: затверджую: Голова пк директор нвк сигляк А. І. Драбич О. І ld -> Відділ освіти Першотравневої районної державної адміністрації Районний методичний кабінет Реалізація Державної програми «Репродуктивне здоров»я нації» ld -> Розділ І. Джерела та історіографія ld -> Програма навчальної дисципліни міфологія Галузь знань 0201 культура Напряму підготовки 020101 культурологія ld -> В. Домонтович Доктор Серафікус. Без ґрунту [Романи] ld -> Закону України «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз» Поділіться з Вашими друзьями:
|