ПАВЛО ТИЧИНА Біографія
Павло Тичина народився в селі Піски на Чернігівщині 23 січня 1891 р. (традиційна дата 27 січня є датою хрещення, так записано в знайденій у Київському міському архіві в справах Комерційного інституту виписці з церковної книги), був сьомою дитиною сільського дяка Григорія.
Те, що батько поета був дяком, означало не тільки серйозне релігійне виховання в родині, але й виховання музичне. Павло був природженим музикою, оскільки мав абсолютний слух, а також талановитим художником.
У 1901-1907 pp. він навчався в Чернігівському духовному училищі, потім у 1907-1913 pp. – в семінарії.
У 1913 р. Тичина вступив до Київського комерційного інституту, працював обліковцем Чернігівського губернського земства, підробляв помічником хормейстера в театрі М.Садовського, завідувачем відділу хроніки газети «Нова рада», редактором журналу «Світло».
З 1912 р. Тичина починає друкуватися в журналах «Літературно-науковий вісник», «Рідний край», «Українська хата», «Основа» та ін. Протягом 1913-1914 pp. він публікує оповідання «Вавилонський полон», «Богословіє».
Восени 1916 р. повертається до Києва, працює помічником хормейстера в театрі М. Садовського, знайомиться з Л. Курбасом, композитором К. Стеценком, під впливом «Лісової пісні» Лесі Українки починає писати драматичну поему «Дзвінко блакитне».
У 1918 р. Тичина став членом редколегії газети «Рада», вийшла перша книжка його віршів «Сонячні кларнети», яка була зустрінута критикою з ентузіазмом. У 1920 р. виходять збірки П. Тичини – «Замість сонетів і октав», «Плуг».
У 1923 р. він переїздить до Харкова, стає членом редколегії щойно організованого місячника «для широких кіл інтелігенції» – «Червоний шлях», бере активну участь у громадсько-культурному житті (працює в щойно заснованій тоді Українській асоціації сходознавства).
У 1924 р. виходить збірка П. Тичини «Вітер з України».
У ключі переконаної віри в партію й радянську дійсність було витримано чи не більшість віршів у передвоєнних збірках поета – «Чернігів» (1931), «Партія веде» (1934), «Чуття єдиної родини» (1938), «Сталь і ніжність» (1941).
У роки Великої Вітчизняної війни П. Тичина під час евакуації перебував в Уфі. Одним з найвизначніших творів поета цього періоду була поема «Похорон друга» (1942).
Численні збірки поета виходили й у повоєнні роки («І рости, і діяти», «Ми — свідомість людства», «Комунізму далі видні»), хоча жодна з них уже не набула такого широкого звучання, як попередні.
Серед поем П. Тичини найфундаментальнішою можна вважати симфонію «Сковорода», видану посмертно книгою досить значного обсягу. Писалась вона протягом мало не всього творчого життя поета. (Перші розділи її опубліковані 1923 р. в журналі «Шляхи мистецтва», потім робота над поемою продовжувалась у 1923-1934 і 1939-1940 pp., а збирання матеріалів тривало до 50-х років).
З 1929 р. поет є дійсним членом Академії наук України. В галузі історії літератури та критики залишив по собі значну спадщину в жанрі есе.
Протягом 1943-1948 pp. Тичина очолював Міністерство освіти України.
Помер поет 16 вересня 1967 р.
«Арфами, арфами»
Під впливом вірша М. Вороного «Блакитна панна» з'явилася поезія «Арфами, арфами...», І все ж є багато відмінного між цими творами. У М. Вороного наявний зовнішній опис Весни, яка «лине вся в прозорих шатах, у серпанках і блаватах»; вона нагадує «Блакитну панну». Тичина ж пройняв твір весняною, урочистою, сонячною мелодією, знайшов вишуканий ритмічний малюнок. Сучасний дослідник Г. Клочек писав: «Арфами, арфами» — ніби рука музиканта двічі плавно торкнулась струн, і вони обізвались далеким, тремтливим, ледь чутним звучанням. А потім вже у швидкому темпі: Золотими, голосними обізвалися гаї Самодзвонними...»
Усі чотири строфи цієї поетичної перлини наснажені світлим оптимістичним пафосом радості зустрічі з весною. Емоційність настрою забезпечується самобутнім ритмічним ладом, вишуканістю строфічної побудови, яскравою метафоричністю, «дзвоном» асонансів і алїтерацій, .
Стану я, гляну я —
Скрізь поточки, як дзвіночки,
жайворон як золотий.
З переливами
Йде весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.
Ритмомелодична структура вірша «Арфами, арфами...» легка й граційна, як сонячна музика Моцарта, проте яскраво відчувається передчуття автором змін у соціальному житті.
«Ви знаєте, як липа шелестить»
Шедевром інтимної лірики П. Тичини постає твір «Ви знаєте, як липа шелестить...», де важливу роль відіграє паралелізм картин природи і людських переживань. Загальна емоційна тональність, інтонація й прихована ідея цього вірша близькі до твору О. Олеся «Чари ночі».
Ви знаєте, як липа шелестить
У місячні весняні ночі? —
Кохана спить, кохана спить,
Піди збуди, цілуй їй очі,
Кохана спить...
Ви чули ж бо: так липа шелестить.
Ви знаєте, як сплять старі гаї? —
Вони все бачать крізь тумани.
Ось місяць, зорі, солов'ї...
«Я твій»,— десь чують дідугани.
А солов'ї!..
Та ви вже знаєте, як сплять гаї!
1911
ВОЛОДИМИР СОСЮРА Біографія
Володимир Миколайович Сосюра народився 6 січня 1898 р. на станції Дебальцеве (нині Донецької обл.).
Дитячі роки поета пройшли в с. Третя Рота (нині м. Верхнє). В одинадцять років він пішов працювати до бондарного цеху содового заводу, потім телефоністом, чорноробом, не гребував випадковими заробітками.
Початкову освіту Володимир здобував під опікою батька, кресляра за фахом, який працював і вчителем, і писарем, і адвокатом, і шахтарем.
У 1911 р. В. Сосюра вступає до міністерського двокласного училища в с. Третя Рота.
14 жовтня 1917 р. Лисичанська газета «Голос рабочего» друкує його вірш «Плач волн», потім — перший вірш українською мовою «Чи вже не пора», а наприкінці жовтня — «Товаришу», написаний у стилі революційного маршу.
У 1918 р. у складі робітничої дружини содового заводу В. Сосюра бере участь у повстанні проти кайзерівських військ, стає козаком петлюрівської армії, входить до особистої варти самого Петлюри. Згодом він втік з її лав і потрапив в полон до денікінців. Його розстрілювали як петлюрівця, але рана виявилась несмертельною, і поет вижив.
Судив В. Сосюру і червоний ревтрибунал, і тільки мудрість голови трибуналу, котрий розгледів у хлопчині поета, врятувала йому життя.
У 1920 р. В. Сосюра опинився в Одесі, де його, хворого на тиф, прийняли до своїх лав бійці Червоної Армії.
У 1920-1921 pp. В. Сосюра воює з білополяками та армією Н. Махна.
У 1921 р. побачила світ збірка Сосюри «Поезії», яка досі вважалася його першою книжкою (проте віднайдений документ коригує цю думку: рукою Сосюри в нім записано, що в 1918 р. було надруковано й видано першу збірку його поезій «Пісні крові...», але її поки не знайдено). Цього ж 1921 p., виходить поема «Червона зима», яка зробила Сосюру знаменитим.
З-під пера митця вийшла низка ліро-епічних поем: «Оксана» (1922), «Робітфаківка» (1923), «Воно», «Шахтар», «Сількор», «Хлоня». До цих творів, треба гадати, належала й поема «Махно» (близько 1924р.), текст якої не зберігся. Одним із перших проявів інтересу молодої літератури до рідної давнини став віршований роман В. Сосюри «Тарас Трясило» (1926).
Від 1925 р. В. Сосюра повністю віддається літературній праці, полишивши агітпроп, а потім і Харківський університет. Протягом десятиліття (1922-1932) він був членом багатьох літорганізацій (Пролеткульту, «Плугу», «Гарту», ВАПЛІТЕ, ВУСППу та ін.), постійно брав участь у літературних дискусіях.
За «націоналістичні ухили» у 1934 р. поета виключають з партії і зі Спілки письменників. У ці кризові роки В. Сосюра майже не пише, займається поетичними перекладами.
У 1936 р. Сосюру все-таки знову приймають до Спілки радянських письменників. Він повертається до роботи і в наступні роки з'являються збірки «Нові поезії» (1937), «Люблю» (1939).
У 1940 р. В. Сосюра завершує своє найбільше ліро-епічне полотно – роман у віршах «Червоногвардієць».
У 1941 р. поет був евакуйований до Башкирії, у 1942 р. працював в Українському радіокомітеті в Москві, у 1943 р. входив до редакції фронтової газети «За честь Батьківщини». Лірику Сосюри років Вітчизняної війни (збірки «В годину гніву», 1942, «Під гул кривавий», 1942, численні публікації в періодиці) проймають два мотиви: віра в перемогу й водночас неретушований показ людської біди.
У 1960 р. Сосюра завершує поему «Розстріляне безсмертя», розпочату в довоєнний час і опубліковану тільки 1988 р. в журналі «Вітчизна» (№ 1). Низку цікавих творів містять книжки В.. Сосюри «Близька далина» (1960) і «Поезія не спить» (1961),. «Осінні мелодії» (І964) та «Весни дихання» (1964).
Поет помер від гіпертонії, 8 січня 1965р.
«Любіть Україну»
Оцінюючи роль творчої спадщини В. Сосюри у своєму житті, В.Моренець писав: «Творчість В. Сосюри, котрий лишив нам близько шістдесяти поетичних книг, десятки поем, автобіографічну прозу, - це безмежний світ, це історія, що переживається в любові й ненависті, радості й журбі гостро, до сліз, до млості». До цих прекрасних слів хочеться ще додати, що кожне слово у віршах поета – це любов до рідної Вітчизни.
Змальовувана дійсність для Сосюри – позитивна й прийнятна, тотожна таким поняттям, як юність, життя, вічність, любов. Життя прекрасне в усіх його багатоликих виявах: любов до жінки й любов до рідного краю, замилування природою й людським трудом. На думку В. Моринця, «це вияви одухотвореності, що має самочинне й незалежне від ідеологічних установок значення». І помиляються ті, хто тлумачив творчість поета лише як рупор державних людей. В його поезії живе любов, любов до життя у всіх його вимірах.
Заклик поета лунає крізь роки і величезні відстані до всіх тих, хто не залишається байдужим, хто попри всі обставини продовжує любити й шанувати свою рідну землю як вірний син:
«Любіть Україну, як сонце, любіть,
Як вітер, і трави, і води…
В годину щасливу і в радості мить,
Любіть у годину негоди»
«Так ніхто не кохав»
Лірична героїня любовної лірики Сосюри, при всій її варіантності, багатоіпостасності, – завше зберігає певний «набір» домінантних рис – зовнішніх і внутрішніх. Це завжди – золотокоса красуня з блакитними очима, готова до світлої самоофіри в ім'я коханого, берегиня «тихої», жертовної любові. Обставини кохання міняються з вірша до вірша, але завжди перед нами – велична історія унікальної любові, здатної перевернути світ.
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
і земля убирається зрання...
«Це – не гіпербола, – писав про вірш В. Сосюри Володимир Моренець, – ...це – твердження, наснажене відчуттям невичерпних можливостей людини – цього одухотвореного імпульсу всесвіту. Навіть обіцяний коханій «золотий Оріон» – гіпербола лише почасти (генетично, за походженням, – зоря, що дарується обраниці, – романсова традиція), а головному – передчуття нової змоги людини...» I все ж кохання не існує в поета окремо від Батьківщини – омріяної України. Ці дві теми – романтика залізниці, сині ночі Донеччини, ніжні любощі, сум розлуки, – завжди поєднуються та переплітаються
«Мазепа»
Поема «Мазепа» (розпочата 1929 р., завершена в 1959 — 1960) віднесена до «заборонених творів», разом з ґрунтовним літературознавчим аналізом вона була опублікована в журналі «Київ» лише 1988р., адже за сталінщини опублікувати її не було ніякої змоги, бо постать гетьмана офіційно спотворювалася, а його дії вважалися зрадницькими. Ю. Барабані у дослідженні твору слушно вказував на стильову неоднорідність поеми.
Якщо в першій частині образ Мазепи окреслюється в романтичному плані, то в другій значна увага відведена філософському осмисленню історичних подій кінця XVII — початку XVIII ст. і ролі в них гетьмана, який рішуче виступив за відновлення козацької держави. Поет дотримується концепції патріотичної діяльності Мазепи й спростовує великодержавницькі — і царські, і комуністичні — версії «зрадництва» гетьмана. У поемі акцентується, що Мазепа ніколи не був зрадником рідного народу, а дбав про нього, намагався звільнити від московського колоніального пригнічення.
Звичайно, поразка гетьмана наклала драматично-трагічний відбиток на його образ у художньому трактуванні Сосюри.
У цьому зв'язку Ю. Барабаш відзначає, що Сосюра намагався збагнути насамперед не стільки, може, Мазепу, як самого себе, розв'язати у своїй свідомості й у серці не лише застарілі історичні, а не менш болючі сьогоденні вузли. То була й щира сповідь, і відповідь недоброзичливцям, яка визрівала протягом десятиліть, і свого роду емоційна розрядка, і, якщо хочете, певна
моральна компенсація,— у тому числі й за вимушене каяття».
Поема «Мазепа» пройнята високим патріотичним пафосом. Цей твір Сосюри «є тільки відкидав вульгарні стереотипи характеристики видатного сина України, а й заповнював істотну прогалину в нашій художній літературі про трагічну добу втрати решток козацької державності.
Поділіться з Вашими друзьями: |