Вступне слово

ЛІТЕРАТУРА XX СТ.

ПАВЛО ТИЧИНА

Біографія

Те, що батько поета був дяком, озна­чало не тільки серйозне релігійне виховання в родині, але й виховання музичне. Павло був природженим музикою, оскільки мав абсолютний слух, а також талановитим художником.

У 1901-1907 pp. він навчався в Чернігівському духовному училищі, потім у 1907-1913 pp. – в семінарії.

У 1913 р. Ти­чина вступив до Київського комерційного інституту, працював обліковцем Чернігівського губернського земства, підробляв по­мічником хормейстера в театрі М.Садовського, завідувачем від­ділу хроніки газети «Нова рада», редактором журналу «Світ­ло».

З 1912 р. Тичина починає друкуватися в журналах «Літера­турно-науковий вісник», «Рідний край», «Українська хата», «Основа» та ін. Протягом 1913-1914 pp. він публікує оповідан­ня «Вавилонський полон», «Богословіє».

Восени 1916 р. повертається до Києва, працює помічником хормейстера в театрі М. Садовського, знайомиться з Л. Курбасом, композитором К. Стеценком, під впливом «Лісової пісні» Лесі Українки починає писати драматичну поему «Дзвінко бла­китне».

У 1918 р. Тичина став членом редколегії газети «Рада», ви­йшла перша книжка його віршів «Сонячні кларнети», яка була зустрінута критикою з ентузіазмом. У 1920 р. виходять збірки П. Тичини – «Замість сонетів і октав», «Плуг».

У 1923 р. він переїздить до Харкова, стає членом редколегії щойно організованого місячника «для широких кіл інтеліген­ції» – «Червоний шлях», бере активну участь у громадсько-культурному житті (працює в щойно заснованій тоді Українській асоціації сходознавства).

У 1924 р. виходить збірка П. Тичини «Вітер з України».

У ключі переконаної віри в партію й радянську дійсність було витримано чи не більшість ві­ршів у передвоєнних збірках поета – «Чернігів» (1931), «Пар­тія веде» (1934), «Чуття єдиної родини» (1938), «Сталь і ніж­ність» (1941).

У роки Великої Вітчизняної війни П. Тичина під час евакуації перебував в Уфі. Одним з найвизначніших творів поета цього пері­оду була поема «Похорон друга» (1942).

Численні збірки поета виходили й у повоєнні роки («І рости, і діяти», «Ми — свідомість людства», «Комунізму далі видні»), хоча жодна з них уже не на­була такого широкого звучання, як попередні.

Серед поем П. Тичини найфундаментальнішою можна вважа­ти симфонію «Сковорода», видану посмертно книгою досить знач­ного обсягу. Писалась вона протягом мало не всього творчого життя поета. (Перші розділи її опубліковані 1923 р. в журналі «Шляхи мистецтва», потім робота над поемою продовжувалась у 1923-1934 і 1939-1940 pp., а збирання матеріалів тривало до 50-х років).

З 1929 р. поет є дійсним членом Академії наук України. В га­лузі історії літератури та критики залишив по собі значну спадщину в жанрі есе.

Протягом 1943-1948 pp. Тичина очолював Міністерство освіти України.

Помер поет 16 вересня 1967 р.

«Арфами, арфами»

Усі чотири строфи цієї поетичної перлини наснажені світлим оптимістичним пафосом радості зустрічі з весною. Емоційність настрою забезпечується самобутнім ритмічним ладом, вишука­ністю строфічної побудови, яскравою метафоричністю, «дзво­ном» асонансів і алїтерацій, .

З переливами

Ритмомелодична структура вірша «Арфами, арфами...» легка й граційна, як сонячна музика Моцарта, проте яскраво відчува­ється передчуття автором змін у соціальному житті.

«Ви знаєте, як липа шелестить»

1911

ВОЛОДИМИР СОСЮРА

Біографія

Дитячі роки поета пройшли в с. Третя Рота (нині м. Верхнє). В одинадцять років він пішов працювати до бондарного цеху содового заводу, потім телефоністом, чорноробом, не гребував випадковими заробітками.

Початкову освіту Володимир здобував під опікою батька, кресляра за фахом, який працював і вчителем, і писарем, і адвокатом, і шахтарем.

У 1911 р. В. Сосюра вступає до міністерського двокласного училища в с. Третя Рота.

14 жовтня 1917 р. Лисичанська газета «Голос рабочего» дру­кує його вірш «Плач волн», потім — перший вірш українською мовою «Чи вже не пора», а наприкінці жовтня — «Товаришу», написаний у стилі революційного маршу.

У 1918 р. у складі робітничої дружини содового заводу В. Со­сюра бере участь у повстанні проти кайзерівських військ, стає козаком петлюрівської армії, входить до особистої варти самого Петлюри. Згодом він втік з її лав і потрапив в полон до денікінців. Його розстрілювали як петлюрівця, але рана виявилась несмер­тельною, і поет вижив.

Судив В. Сосюру і червоний ревтрибунал, і тільки мудрість голови трибуналу, котрий розгледів у хлопчині поета, врятувала йому життя.

У 1920 р. В. Сосюра опинився в Одесі, де його, хворого на тиф, прийняли до своїх лав бійці Червоної Армії.

У 1920-1921 pp. В. Сосюра воює з білополяками та армією Н. Махна.

У 1921 р. побачила світ збірка Сосюри «Поезії», яка досі вва­жалася його першою книжкою (проте віднайдений документ ко­ригує цю думку: рукою Сосюри в нім записано, що в 1918 р. було надруковано й видано першу збірку його поезій «Пісні крові...», але її поки не знайдено). Цього ж 1921 p., виходить поема «Чер­вона зима», яка зробила Сосюру знаменитим.

З-під пера митця вийшла низка ліро-епічних поем: «Оксана» (1922), «Робітфаківка» (1923), «Воно», «Шахтар», «Сількор», «Хлоня». До цих творів, треба гадати, належала й поема «Махно» (близько 1924р.), текст якої не зберігся. Одним із перших проявів інтересу молодої літератури до рідної давнини став вір­шований роман В. Сосюри «Тарас Трясило» (1926).

Від 1925 р. В. Сосюра повністю віддається літературній праці, полишивши агітпроп, а потім і Харківський університет. Протя­гом десятиліття (1922-1932) він був членом багатьох літорганізацій (Пролеткульту, «Плугу», «Гарту», ВАПЛІТЕ, ВУСППу та ін.), постійно брав участь у літературних дискусіях.

За «націоналістичні ухили» у 1934 р. поета виключають з пар­тії і зі Спілки письменників. У ці кризові роки В. Сосюра майже не пише, займається поетичними перекладами.

У 1936 р. Сосюру все-таки знову приймають до Спілки радянських письменників. Він повертається до роботи і в наступ­ні роки з'являються збірки «Нові поезії» (1937), «Люблю» (1939).

У 1940 р. В. Сосюра завершує своє найбільше ліро-епічне по­лотно – роман у віршах «Червоногвардієць».

У 1941 р. поет був евакуйований до Башкирії, у 1942 р. працю­вав в Українському радіокомітеті в Москві, у 1943 р. входив до ре­дакції фронтової газети «За честь Батьківщини». Лірику Сосюри років Вітчизняної війни (збірки «В годину гніву», 1942, «Під гул кривавий», 1942, численні публікації в періодиці) проймають два мотиви: віра в перемогу й водночас неретушований показ людської біди.

У 1960 р. Сосюра завершує поему «Розстріляне безсмертя», розпочату в довоєнний час і опубліковану тільки 1988 р. в журна­лі «Вітчизна» (№ 1). Низку цікавих творів містять книжки В.. Сосюри «Близька да­лина» (1960) і «Поезія не спить» (1961),. «Осінні мелодії» (І964) та «Весни дихання» (1964).

Поет помер від гіпертонії, 8 січня 1965р.

«Любіть Україну»

Оцінюючи роль творчої спадщини В. Сосюри у своєму житті, В.Моренець писав: «Творчість В. Сосюри, котрий лишив нам близько шістдесяти поетичних книг, десятки поем, автобіографічну прозу, - це безмежний світ, це історія, що переживається в любові й ненависті, радості й журбі гостро, до сліз, до млості». До цих прекрасних слів хочеться ще додати, що кожне слово у віршах поета – це любов до рідної Вітчизни.

Змальовувана дійсність для Сосюри – позитивна й прийнятна, тотожна таким поняттям, як юність, життя, вічність, любов. Життя прекрасне в усіх його багатоликих виявах: любов до жінки й любов до рідного краю, замилування природою й людським трудом. На думку В. Моринця, «це вияви одухотвореності, що має самочинне й незалежне від ідеологічних установок значення». І помиляються ті, хто тлумачив творчість поета лише як рупор державних людей. В його поезії живе любов, любов до життя у всіх його вимірах.

Заклик поета лунає крізь роки і величезні відстані до всіх тих, хто не залишається байдужим, хто попри всі обставини продовжує любити й шанувати свою рідну землю як вірний син:

«Любіть Україну, як сонце, любіть,

Як вітер, і трави, і води…

В годину щасливу і в радості мить,

Любіть у годину негоди»

«Так ніхто не кохав»

Лірична героїня любовної лірики Сосюри, при всій її варіантності, багатоіпостасності, – завше зберігає певний «набір» домінантних рис – зовнішніх і внутрішніх. Це завжди – золотокоса красуня з блакитними очима, готова до світлої самоофіри в ім'я коханого, берегиня «тихої», жертовної любові. Обставини кохання міняються з вірша до вірша, але завжди перед нами – велична історія унікальної любові, здатної перевернути світ.

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ

лиш приходить подібне кохання.

В день такий розцвітає весна на землі

і земля убирається зрання...

«Це – не гіпербола, – писав про вірш В. Сосюри Володимир Моренець, – ...це – твердження, наснажене відчуттям невичерпних можливостей людини – цього одухотвореного імпульсу всесвіту. Навіть обіцяний коханій «золотий Оріон» – гіпербола лише почасти (генетично, за походженням, – зоря, що дарується обраниці, – романсова традиція), а головному – передчуття нової змоги людини...» I все ж кохання не існує в поета окремо від Батьківщини – омріяної України. Ці дві теми – романтика залізниці, сині ночі Донеччини, ніжні любощі, сум розлуки, – завжди поєднуються та переплітаються

«Мазепа»

Поема «Мазепа» (розпочата 1929 р., завершена в 1959 — 1960) віднесена до «заборонених творів», разом з ґрунтовним літературознавчим аналізом вона була опублікована в журналі «Київ» лише 1988р., адже за сталінщини опублікувати її не було ніякої змоги, бо постать гетьмана офіційно спотворювалася, а його дії вважалися зрадницькими. Ю. Барабані у дослідженні твору слушно вказував на стильову неоднорідність поеми.

Якщо в першій частині образ Мазепи окреслюється в романтичному плані, то в другій значна увага відведена філософському осмисленню історичних подій кінця XVII — початку XVIII ст. і ролі в них гетьмана, який рішуче виступив за відновлення козацької держави. Поет дотримується концепції патріотичної діяльності Мазепи й спростовує великодержавницькі — і царські, і комуністичні — версії «зрадництва» гетьмана. У поемі акцентується, що Мазепа ніколи не був зрадником рідного народу, а дбав про нього, намагався звільнити від московського колоніального пригнічення.

Звичайно, поразка гетьмана наклала драматично-трагічний відбиток на його образ у художньому трактуванні Сосюри.

У цьому зв'язку Ю. Барабаш відзначає, що Сосюра намагався збагнути насамперед не стільки, може, Мазепу, як самого себе, розв'язати у своїй свідомості й у серці не лише застарілі історичні, а не менш болючі сьогоденні вузли. То була й щира сповідь, і відповідь недоброзичливцям, яка визрівала протягом десятиліть, і свого роду емоційна розрядка, і, якщо хочете, певна

моральна компенсація,— у тому числі й за вимушене каяття».

Поема «Мазепа» пройнята високим патріотичним пафосом. Цей твір Сосюри «є тільки відкидав вульгарні стереотипи характеристики видатного сина України, а й заповнював істотну прогалину в нашій художній літературі про трагічну добу втрати решток козацької державності.

Каталог: ld
ld -> Дипломної освіти «Допущено до рецензування»
ld -> Філософський факультет
ld -> Методичні рекомендації Львівської обласної науково-педагогічної бібліотеки до
ld -> Погоджую: затверджую: Голова пк директор нвк сигляк А. І. Драбич О. І
ld -> Відділ освіти Першотравневої районної державної адміністрації Районний методичний кабінет Реалізація Державної програми «Репродуктивне здоров»я нації»
ld -> Розділ І. Джерела та історіографія
ld -> Програма навчальної дисципліни міфологія Галузь знань 0201 культура Напряму підготовки 020101 культурологія
ld -> В. Домонтович Доктор Серафікус. Без ґрунту [Романи]
ld -> Закону України «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз»

Поділіться з Вашими друзьями: