Всеволод Нестайко Тореадори з Васюківки


Розділ XI Трагедія в кукурудзі. І хто б, ви думали, нас врятував?



Сторінка5/21
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.07 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21
Розділ XI
Трагедія в кукурудзі. І хто б, ви думали, нас врятував?..


Нам не довелося довго сидіти в кущах біля Бурмилової хати. Не минуло й кількох хвилин, як з хвіртки вийшов Книш, а за ним Бурмило з мішком за плечима. Бурмилова хата стяла за школою, край села. Одразу за нею починався величезний масив кукурудзи. Попід масивом гадючилась польова дорога. Книш і Бурмило пішли дорогою, а ми з Явою — понад дорогою, скрадаючись у кукурудзі. Та не пройшли ми й ста метрів, як Книш раптом спинився і, чуємо, каже: — Слухай, здається, за нами якісь пацани ув'язалися. — Де? Хай їм всячина! — здивовано пробасив Бурмило. — Та отам у кукурудзі. — Ану ходімо навпрошки через масив. Заодно й перевіримо. Ми з Явою гепнулися на землю і, мов зайці, навкарачках дременули в глиб кукурудзи. Шорстке кукурудзяне листя зрадницьки шурхотіло навколо І не збагнеш, чи то од вітру воно шурхотить, чи то хтось іде. Здавалося, Книш і Бурмило вже буквально над головою. От-от наступлять і розчавлять тебе, як жука-кузьку. Відчуваючи в животі противне «ой-йой-ой», я біг навкарачках все далі й далі. І коли вже геть-чисто пообдирав коліна, спинився й припав, хекаючи, до землі. «Більше не можу! Хай наступають!» Але ніхто на мене не наступав. Я полежав трохи, прислухаючись. Ш-шу-шу… шрх-хр… шшшу-у… шу… Весь час, не перестаючи, шурхотить кукурудза. І не чути в тому шурхотінні ані Книша, ані Бурмила, ані мого друга Яви. А щоб побачити — й думать годі. Далі свого носа нічого не бачу — суцільне плетиво з кукурудзяного листя. Ох і густа ж кукурудза, густіша за всякі джунглі. Полежав я ще трохи, вуха нашорошивши. Нічого. Нічогісінько. Де ж це Ява? Ми ж ніби поряд рачки бігли. — Яво! — кричу я, нарешті, пошепки. Ані шеберхне. — Яво! — кричу я трохи голосніше. Ніякої відповіді. Кинувся я в один бік, в другий. — Яво! — кричу я вголос. Чорт його бери! Книша й Бурмила ми все одно вже прогавили — це факт. Вони вже гай-гай, уже, мабуть, у плавнях. — Яво! — кричу я на повну губу. — Яво! Агов! Де ти? — Цить! — чую нарешті десь далеченько сповнений таємничості Явин голос. — Тихше! — Та що «тихше»! — кричу я. — Їх уже давно нема! А я нічого не бачу — така гущина! Не знаю, в який бік іти. — Повзи сюди! Ява трохи помовчав, тоді гукає: — Повзи ти сюди! Порачкував я на Явин голос. Рачкував-рачкував — нема Яви. — Яво! — гукаю нарешті. — Агов! — чується десь далеко праворуч (а то було ліворуч). — Яво! — роздратовано кричу я. — Куди ти поповз, хай тобі! Не туди ти повзеш! — Це ти, — кричить він, — це ти не туди повзеш! Я повзу правильно. — Та ну тебе! Повзи сюди! — Це ти сюди повзи! Отак перегукуючись, ми почали зигзагами підповзати один до одного. Нарешті я з розгону прямо носом у Явині штани ткнувся. — Тьху! Ще трохи — і ми б розминулися. Сіли, одсапуємось. — Розкричався! З тобою саме шпигунів ловити! — сичить крізь зуби Ява. — 3 тобою тільки тарганів на печі ловити, а не шпигунів! — Який хоробрий! Чого ж ти дременув? Скажи спасибі, що вони нас не подавили, як блощиць. Ява враз підхопився. — Пішли! Пішли швидше на дорогу. Може, ще й встигнемо. В усякому разі, я знаю, де в плавнях шукати. І Ява бадьоренько рвонув уперед. Я — за ним. Незважаючи на біль у ногах, ми йшли дуже швидко, майже бігли. Кукурудзяне лисі я хльоскало нас по щоках, лізло в очі, дряпало руки. Йти ставало дедалі важче. — Яво, — сказав я, хекаючи, — щось ми дуже довго йдемо. Ява мовчав. — Яво, — сказав я, хекаючи ще дужче, —де шлях? Ява мовчав. — Яво, — сказав я, майже задихаючись, — ми не туди йдемо. Ява зупинився. — Давай відпочинемо. Ми посідали на землю. — Ти знаєш, які ці кукурудзяні масиви, на скільки вони кілометрів тягнуться, — сказав Ява. — Як не туди піти, можна два дні йти і не вийдеш. Зовсім заблудитися можна. — Що?! Що ти мелеш? — сказав я, відчуваючи, що в мене замість серця зараз драглистий свинячий холодець. — Кукурудза — не ліс і не плавні, в кукурудзі не можна заблудитися. Вставай, пішли. Ми вже не думали про Книша й Бурмила, ми думали тільки про те, щоб вибратися з цього жахливого кукурудзяного полону. Через півгодини ми знову сіли відпочити. І раптом у мене виникла ідея. — Яво, — кажу, — а що, як вилізти й подивитися, куди йти. — Вилізти? Що це тобі — дерево? Це ж кукурудза. Злак. Не чув я, щоб люди на злаки лазили. — Ну то що, — кажу я. — Бач, яке товсте! Як бамбук! Може, вдержить. — Ну, то лізь. — Ні, ти лізь. Ти легший — у тебе штани коротші й гудзиків менше. А я підсаджу. Ява махнув рукою: — Ну, давай спробуємо. Ми вибрали найвищу й найтовщу кукурудзину, я притулився до неї спиною, сплів пальці рук, щоб вдержати Яву, коли він на них ногою стане, і сказав: — Ти більше на мене спирайся, а за кукурудзину тільки держись. — Добре, добре, — сказав Ява і, крекчучи, почав дряпатися на мене. Ось уже коліном на плече став, уперся руками об голову. Ой! — черевиком за ніс зачепив. Але я поки що мовчу, терплю. Черевик вдавлюється в моє плече, підбором ключицю мені проламує. Я починаю хитатися, коліна тремтять, підгинаються, підгинаються… — Яво! — кричу. — Швидше дивись, я падаю. І… щось затріщало, зашуміло, завищало — наче бомба в кукурудзу гепнула. Я лежу, вгрузнувши носом у землю. В роті — пісок, у вухах пісок, очі запорошені. Одпирхуюсь, одпльовуюсь, протираю очі й гукаю: — Яво, де ти? Ти живий? — Жи… — апчхи! — вий. — І з купи потрощеного кукурудзиння висовується Явина голова. — Ну, що, — питаю, — бачив? — Дулю, — каже, — я бачив. Саме волоття перед носом. Ява зітхнув. Я подивився в небо. «Чудасія, — подумав я. — Космонавти літають у безмежному небі, серед зірок, за сотні кілометрів від землі — й нічого. А ми в кукурудзі заблудилися. Та ще й у такий вирішальний момент! Кіно!» — Яво! — підхопивсь я. — Це дурниця якась. Цього не може бути, бо це неможливо. Ще ніхто в світі не заблудив у кукурудзі. Ми просто пішли не в той бік. Я добре пам'ятаю, що, коли ми йшли, сонце нам було в спину. Ходімо назад. Спершу Ява недовірливо поглядав на мене. Але я говорив, мабуть, так переконливо, що він підвівся. — Хтозна, може й правда. Ходімо. І ми поплентались назад. Ох, як важко було йти! Ми не відчували під собою ніг. Ми просто механічно переставляли їх, як ходулі. І нащо ми ото повзали на колінах? А туг я ще спіткнувся і ногу підвернув, аж скрикнув, так заболіло. Сів я на землю і скрививсь, як середа на п'ятницю. Якби Яви не було, заплакав би. — Що? Що? — схилився наді мною Ява. — Кинь мене! Іди, пробивайся сам, — сказав я хрипло і безнадійно. — Тю, дурний! — Ява обняв мене за плечі. — Зараз мине. Він допоміг мені підвестися. Я сперся йому на руку, і ми помалу пішли. Через кілька кроків біль вгамувався, і я зашкандибав досить бадьоро. А згодом і зовсім забув про ногу. Важко сказати, скільки ми йшли: півгодини, годину чи дві, і скільки ми пройшли: кілометр, два чи десять. Але нарешті я не витримав: — Яво, — кажу, — я більше не можу. Я зараз упаду. Давай відпочинемо. Ми лягли на землю. Довго лежали. Було тихо. Лише кукурудзяне листя шурхотіло над нами. Десь далеко прохававкав перепел, знову настала тиша. Навіть коників-стрибунців не було чути. — А що, як ми зовсім не виберемося звідси? — тихо сказав я. — І ніхто не знає, куди ми пішли. І нас не знайдуть. І ми загинемо. І через два тижні комбайн разом з кукурудзою збере наші кісточки. — Було б пообідати. Все-таки довше б продержались. А так на ранок можем і повмирати, — сказав Ява. На згадку про обід мені так захотілося їсти, що я мало не заплакав. — У нас на обід сьогодні борщ і вареники з м'ясом, — сумно промовив Ява. — А в нас суп з галушками і смажена курка, — сказав я, ледве стримуючи сльози. Ні, далі терпіти я не міг. — Яво, — кажу, — давай гукати людей. Давай людей гукати, Яво. Але Ява був стійкіший за мене. — Ти що, — каже, — щоб сміялися? Здорові гицелі серед білого дня у колгоспній кукурудзі «рятуйте» кричать. — Нехай, — кажу, — аби було кому сміятися. — Ні, — каже Ява, — якщо вже так, давай краще співати. — Нехай, — кажу, — хоч співати. І ми затягли перше, що в голову прийшло. А перша прийшла чомусь у голову пісня з мультфільму: В траве сидел кузнечик, —

жалібно жалібно виводив Ява. В траве сидел кузнечик, —

ще жалібніше підтягував я. Довго ми співали. Всі пісні, які знали, майже всі проспівали. Особливо чогось добре співалися ті, що починалися з «ой». «Ой у полі могила», «Ой я нещасний», «Ой не світи, місяченьку», «Ой не шуми, луже», «Ой чого ти, дубе», «Ой одна я, одна», «Ой у полі жито». Оте «ой» ми рявкали так, наче нас хто в бік штрикав. Добре пішла у нас також пісня «Раскинулось море широко» Особливо виходив куплет «Напрасно старушка ждет сына домой». Тричі ми співали цю пісню, і тричі, коли доходило до отого «напрасно», у мене починало дряпати в горлі. Нарешті ми зовсім захрипли і припинили співи. Ми лежали, знесилені від голоду, від пісень, від безнадійних думок. — Недарма я відчував, що сьогодні щось буде! — зітхнув Ява. Я знічев'я засунув руку в кишеню і раптом намацав там щось тверде. Витяг і аж підскочив. Та це ж цукерка, яку я ще вчора забув з'їсти! Та ще й м'ятна. Це ж і пити менше хотітиметься. — Яво, — хриплю, — дивись! Ява глянув і зітхнув: — Одна? — Одна. Цукерка злежалася в кишені, підтала, обгортка прилипла так, що й зубами не віддереш. Раніш я б її, мабуть, просто викинув. Але тепер це була така цінність, що ой-ой-ой! Я обережно перекусив цукерку пополам. Але невдало — одна половинка вийшла більша, друга — менша. А ще кусати — тільки покришиш. Я зітхнув і простяг Яві більшу. — Чого це? Давай мені ту. — Ні, — кажу, — бери. Ти дужче їсти хочеш. — Чому? — Бо я, — кажу, — добре снідав. Яєчню їв, і ковбасу, і молоко пив. — А я! Я картоплі цілу тарілку, і м'яса, і салат з огірків і помідорів. Значить, ти голодніший, а не я. Бери. — Ні. Я ще пиріг з яблуками отакенний і варення блюдце. Бери ти. — А я два пироги. І цілий глечик молока, і склянку сметани, і ще й сиру, і… — А я ще млинців, і грушок-гниличок, і… Наші сніданки збільшувались і збільшувались. Якби їх скласти, то вийшов би вже, мабуть, денний раціон слона. Кінчилося тим, що Ява від більшої половини дуже ловко відкусив маленький шматочок, і таким чином «порції» зрівнялися. Ми намагалися смоктати цукерку якомога довше, але через кілька хвилин у роті вже й смаку не лишилося, їсти захотілося ще дужче. І їсти й пити Особливо пити. Незабаром ми навіть забули про голод. Пити, лише пити хотілося нам. Отепер тільки відчули ми себе по-справжньому нещасними. Ледь ворушили ми пересохлими губами. Сонце почало сідати, наближався вечір. Ми з жахом думали про своє майбутнє. І раптом ми почули… пісню. Три діди, три діди полюбили бабу,
А четвертий манюсінький причепився ззаду. —

виводив хтось хрипло й гугняво у два голоси. Нас аж угору підкинуло, мов на пружинах. Люди! — Гей! Гей! — скрикнули ми і замовкли, прислухаючись. Нам здалося, що пісня, яка нібито наближалася, почала трохи віддалятися. Трьом дідам, трьом дідам баба дулі тиче,


Четвертого, маленького, за чуприну смиче…

І тоді ми, забувши про все на світі, кинулися, ламаючи кукурудзу, на пісню і одчайдушне закричали: — Люди! Пождіть! Людоньки! Сюди!.. І здається, я навіть вигукнув оте ганебне «Рятуйте!» — я точно не пригадую. Пісня припинилася. — Людоньки-и-и-и! Підожді-і-іть! — проверещали й замовкли, чекаючи відповіді. І десь зовсім уже недалеко почулися голоси: — Гу-ук-ає хтось… — А, пішли! — Нє! Кр-ик-чить хтось… Щоб я бога не бачив! Ми так і присіли. Лишенько, та це ж Бурмило! І Книш. — Та пішли! — каже Книш. — То хтось балується. — Нє, не балується. «Рятуйте» кр-ик-чить… Агов! Хто тут є? Де ви? — загукав Бурмило. Ява глянув на мене і приклав палець до губів: «Цс!» Та було вже пізно. — Тут! — писнув я. Воно якось само вирвалось, мимохіть. Кукурудза над нами розсунулася, і ми побачили червоні пики Книша й Бурмила. — Го-го! Дак це ви?! Голубчики! — розплився у єхидно-радісній посмішці Книш і підморгнув Бурмилові. — Що я тобі сказав. І заблудилися? У кукурудзі? Га-га-га-га! Го-го-го! Ге-ге-ге! Він аж удвоє згинався, тримаючись за живіт, так реготав. Бурмило сміявся не підряд, а через певні відрізки часу. Він був п'яніший за Книша. Сміх у нього булькотів десь глибоко всередині, а назовні виривався невеликими порціями, як пара з чайника, що тільки-тільки закипає: — Ги-ш… ги-ш… ги-ш!.. — Ех, ви… ш-шмаркачі! — нареготавшись, сказав Книш. — Ну, хапайтесь ондо за дядькові штани та міцно держіться, бо знову загубитесь. І, обнявши Бурмила, він повернувся до нас спиною. Розділ XII


«Не зви мене більше — Ява, зви мене — Кукурузо!»



Я іду в сільмаг. Мене мати послала. По олію! Це на другий ранок після тої трагедії в кукурудзі. У сільмазі і біля сільмагу повно людей — сьогодні неділя. Хто щось купує, хто пиво п'є, хто просто балакає, насіння лускаючи. Сільмаг у нас проти клубу — тут завжди збіговисько, а в неділю й поготів. Помітивши мене, люди враз починають усміхатися, перешіптуватися, переморгуватися. А дід Салимон каже: — А, здоров, хлопче! Щось я тебе давно не бачив? — Та його ж не було в селі, — підкидає Гриць Чучеренко. — А де ж? — «дивується» дід Салимон. — Таж у кукурудзі блукав… тиждень чи два. — Гга-га-га! — реготом вибухнув сільмаг. Тут і продавець дядько Кузьма не витримав, собі встряв: — Ми недавно компаси одержали… Не треба? — Га-га-га! — Го-го-го! — Ги-ги-ги! — От хлопці! — От артисти! — І кіна не треба! — Ге-ге-ге! — Гу-гу-гу! Взяв я олію і прожогом на вулицю. А за мною слідом регіт котиться. Хто не зустрінеться, слово кине: — Привіт, кукурузнику! — Здоров, козаче! — Наше вам від королеви полів! Може, хто й просто так вітається, а мені здається, що глузливо, насмішкувато. І, може, хто десь сміється зовсім з іншого приводу, а я все на себе приймаю. Біля клубу здоровеннецька реклама кінофільму «Тарас Шевченко» (сьогодні йтиме). Намальовано, як проганяють крізь стрій солдата. І враз здається мені, що оживають тини обабіч, висмикуються лозини з них, шпіцрутенами свистять у повітрі. І горщики, макітри на тинах — уже не горщики й макітри, а солдатські голови в безкозирках… Як той солдат, біжу я крізь стрій — вулицею… Вскочили ми в халепу. Це кілька днів сміятимуться, не менше. Хоч на вулицю не виходь. У нас такі! Заніс я олію, пішов до Яви одвести душу. Зустрів його у садку — він до мене якраз намірявся. — Здоров, Павлушо! — серйозно-серйозно сказав він. — Я до тебе. — Здоров, а я до тебе! — Попрощатися йшов, — одвів убік очі Ява. — Що, посилають кудись? — здивувавсь я. — Та-а! — махнув рукою Ява. — Зовсім з дому тікаю. — Куди?! — На який-небудь безлюдний, необітаємий острів. — Тю на тебе, дурний! Мелеш таке, що й купи не держиться. Де ти візьмеш той острів? Тепер таких островів і не буває. — Буває. То ти не знаєш. — Як же ти втечеш, коли ми й до моря з тобою не змогли доїхати? Тебе ж на першій станції зловлять. — А я й не піду на станцію. Нащо мені станція? — А що? — У плавні подамся. Скільки там островів, необітаємих… — Але як же ти там житимеш? Пропадеш же, як руда миша. Пам'ятаєш, як Гунька пропав? Жив у нашому селі колись пришелепуватий Гунька. Приплентач. Без роду і племені. Ніхто не знає, як він до села прибився. Взимку ходив босий, без шапки. Старі баби його святим вважали. Тихий був, нікого не зачіпав. Ходить собі по селу і сміється: «Ги-ги… ги-ги». Любив у плавнях блукати. Як заповітриться — два дні нема. Потім вертається худий, голодний, зарослий рудою стернею. Навіть узимку в плавні ходив по льоду. У великий мороз піде, розкладе на острові величезне багаття: люди вже думають — плавні горять. Приходить: «Ху, — каже, — натопив. Тепер у селі тепло буде». Два роки тому пішов Гунька у плавні, і чи то він дійсно загинув, втонув десь у болоті, чи просто подався з села — так ніхто й не знає. Більше його не бачили. — Невже хочеш пропасти, як Гунька? — повторив я. — Не пропаду, — впевнено сказав Ява і витяг з-під сорочки книжку. — От жив же чоловік на безлюдному острові — і нічого. Не пропав. — Що за книжка? — питаю. — «Пригоди Робінзона Крузо». Читав? — Не пам'ятаю… Може, й читав. Що це за Кукурузо? — Крузо, а не Кукурузо, чудило. Дуже інтересна книжка. — Книжка книжкою, а плавні плавнями. Ти краще подумай. — Я вже думав. І вирішив остаточно. Ти мене знаєш. Я тільки хочу, щоб ти мені трошки допоміг. Я був обеззброєний. Раз людина звертається до тебе за допомогою, одмовляти її — свинство. — І надовго ти збираєшся на той острів? — Робінзон пробув на безлюдному острові двадцять вісім років два місяці і дев'ятнадцять днів, — зітхнувши, сказав Ява. — Ого-го! — аж рота роззявив я. — Це ж скільки тобі буде? Сорок з гаком. Це ми вже всі школу покінчаємо й інститути. Карафолька академіком стане, Гребенючка агрономом. Я льотчиком, якщо вийде. А ти… — Що ж поробиш, — знову зітхнув Ява. — Слухай, а хто ж буде за Книшем і Бурмилом стежити? Хто буде їх викривати, виводити на чисту воду? Може ж, вони справді небезпечні шпигуни й злочинці? Га? Ти що — забув оту таємничу розмову? І акваланг? І торт, і все інше? Забув? Ява враз почервонів, наче я його спіймав на гарячому. Я вже торжествував, думав, що він зараз відмовиться од своєї затії. Але він сказав: — Ні, нічого я не забув. Та доведеться тобі самому стежити за ними й викривати їх. Ти хлопець сміливий, сам впораєшся. І станеш знаменитим. І про тебе в газетах напишуть, і по радіо, і по телевізору… А я не можу тут більше жити. Не можу. Переекзаменовка… та ще й ця кукурудза. Через кілька днів приїде мати і… хоч на край світу. Я зітхнув. — А може, все-таки не тікатимеш? Якось перебідуєш. — Ні, раз я вирішив — усе! — А хай би сказився той Кукурузо, що напутив тебе на острів тікати. Так це ми в дитинстві більше й не побачимось? — з відчаєм сказав я. — З ким же я у цурки-палки гулятиму? З Карафолькою? Спасибі вам! Ява, зморщивши лоба, дивився на мене — щось міркував. І, помовчавши трохи, сказав: — Чому це не побачимось? Ти єдиний знатимеш про острів. І приїжджатимеш інколи… Робінзон теж не зовсім один був. Потім він урятував дикуна П'ятницю і удвох з ним жив. Так що… — Виходить, я буду в тебе дикуном, — уже веселіше сказав я. — Він, значить, герой… А я, значиться, дикун. От Кукурузо! — Та Крузо, а не Кукурузо! Робінзон Крузо. — То він був Крузо, а ти — Кукурузо. Якраз підходяще для тебе ім'я. Після вчорашнього… — А що! Може, це ти й непогано придумав. Кукурузо! Звучить! Га? Знаєш що! Так ти не зви мене більше Ява, зви мене Робінзон Кукурузо. Хай так і буде. Домовились? Так Ява перестав бути Явою, а став Робінзоном Кукурузо. Видно, на роду вже йому було написано носити вигадані імена. Так що запам'ятайте добренько, далі я зватиму його Кукурузо. Розділ XIII
Шукаємо острів


— Так ти що — сьогодні хочеш уже й утекти на острів? — спитав я. — Ех, який ти бистрий! «Сьогодні!» — розсердився Кукурузо. — Треба ж спершу вибрати підходящий безлюдний острів, а тоді вже тікати. — А що там вибирати? Висадився на будь-який і живи. — Тобі — звичайно. А мені двадцять вісім років два місяці і дев'ятнадцять днів жити. Думаєш — легко? — Та я хіба що, можна й вибрати. Хоч зараз. Поїдемо? — Трохи згодом. Через годину. Як дід у сільмаг піде. — А що ти взагалі дома скажеш, як тікатимеш? Вони ж хвилюваться будуть. Все село на ноги піднімуть. Шукатимуть. Я собі уявляю! — Звичайно ж, я не скажу: «Дорогі родичі, я тікаю від вас на безлюдний острів. Бувайте здорові. Пишіть». Це ж комедія. Ніхто ж так на безлюдний острів не тікає. Матері й тату взагалі нічого не доведеться говорити. Вони в Києві. А дідові я щось придумаю. Скажу, наприклад, що до тітки Ганни у Піски піду. Там же і Яришка зараз гостює. Щось вигадаю… Щоб паніку не піднімав. — А потім що? Як мати приїде і як довідаються, що ти зник? — А мені що — хай шукають. Аби не знайшли. Гуньку теж, пам'ятаєш, три дні шукали, а потім кинули. І нічого. Тепер рідко хто й згадує. Так і мене… — тут голос у Кукурузо затремтів. Мабуть, думка про те, що його забудуть, була все-таки гірка йому. І він поспішив перевести розмову на інше: — Головне, острів треба хороший надибати. Щоб і місце рибне було, і дичина щоб… — А ти й рушницю братимеш? — Аякже. У Робінзона було навіть кілька рушниць. Але я й з одною своєю берданкою не пропаду. Ти ж знаєш мою берданку. Б'є, як скажена. Навіть краще дідового «Зауера». Це вже Кукурузо перебільшував. Та я не став сперечатися — хлопець на двадцять вісім років на острів тікає, хай потішиться. Торік дід подарував йому на день народження берданку і почав брати з собою на полювання. Кукурузо дуже пишався і своєю одностволкою, і тим, що ходив на справжнє полювання. Я заздрив йому і теж мріяв про рушницю, але в мене її не було. В сінях почувся кашель, рипнули двері, і у двір вийшов дід Варава. Глянув сердитим оком на нас і сказав: — Я у сільмаг на хвилинку. Глядіть мені тут! — Та ми нічого. От тільки на річку, може, скупатися. Бачте, спека яка, — прохальним тоном сказав Кукурузо. — Вроки, вроки треба вчить, а не купатися. Двоєшник! — буркнув дід і, крекчучи, переступив через перелаз. Я з сумнівом глянув на Кукурузо. — Нічого, підем, — тихо сказав він. — Я знаю ту «хвилиночку». Зустрінуться біля сільмагу з дідом Салимоном і години зо три пропатякають, не менш. Хоча нічого дивного й не було в тому, що ми їдемо на човні в плавні (скільки разів їздили і рибу ловить, і просто кататися), ні в кого ніякої підозри не могло виникнути, але ми пробиралися до річки крадькома, весь час озираючись. І жодним путящим човном не скористалися. Хоча всі вони були припнуті біля берега, і нам не заборонялося брати їх — тут і мого батька човен був, і дідових Варавиних аж троє (довбанка і дві плоскодонки). Ми розляглися і перепливли на той бік на піщаний острівець, де за великим кущем верболозу лежала ота гнила, зношена, як старий черевик, нічия плоскодонка, з якої ми думали зробити, але так і не зробили підводного човна і на якій тонув Ява. Ми її після того зашпаклювали, просмолили, і вона хоч і пропускала все-таки воду, але не тонула: як не забувати вичерпувать, можна плисти. Тут же під човном лежало довге потріскане весло, яке ми позичили в діда Варави. Він і не помітив — у нього в сараї щось з десяток весел валяється: і короткі — для довбанки, і довгі — для плоскодонок. У нас же, знаєте, як на плоскодонках їздять? Навстоячки. Стоїш на кормі (або й на носі) і то з одного боку, то з другого підгрібаєш. Тому й весло довге. Так гребти — вміти треба. Як не вмієш, можеш тільки — беркиць! — і годуй раків. Ну, ми з Кукурузо змалку вміли — нам не страшно. — Черпака не забудь, бо висьорбувать доведеться. Бач, тече все-таки, калоша стара, — сказав Кукурузо. Одіпхнулися ми й поїхали. Обігнули острівець — і вже в очеретах. Вузенькою стружкою пливемо. Гребе Кукурузо — хоч і я добре вмію, але він більший мастак. Гребе тихо, обережно — пильнує. Стружка звивиста, весь час завороти. Як гребонеш дужче, ніж треба, — разі — і човен уже носом в очерети заліз. Одпихайся потім назад, виймай носа — морока! Добре гребе Кукурузо — ні разу в очерети не вгнався.

Я лежу на носі, дивлюсь у воду. Вода прозора-прозора — геть до самого дна видно: водорості, латаття, корчі. І навіть видно, як риби шмигляють. Інтересно! Все далі й далі заглиблюємося ми у плавні. Несподівано за поворотом відкрилося широке плесо. Гладінь — ані зморшки. Білі й жовті лілії розкидані — як на картині. Посеред плеса дві пірникози плавають. Вгледіли нас — і нема. Так швидко пірнули, ніби й не було. Тільки рівне плесо. Аж гульк — метрів за двадцять — наче й не вони, а інші… Знову ми в стружку заїхали. Ш-ш-ш! С-с-с! Ш-ш-ш! Качки пролетіли. Мисливський сезон не почався, і ще не лякані качки хмарами літають над нами. — От би рушницю! — каже Кукурузо. — Ага, — кажу я. Пливемо. — Ондо той кізяк, біля якого я затонув, — гірко мовив Кукурузо. — Тьху! — плюнув я в той бік. Ми знов випливли на плесо, досить-таки величеньке, по якому навіть гуляли бурунисті хвилі (бо якраз знявся вітер) — як по справжньому морю. Це було вже п'яте плесо, яке ми пропливли. І островів ми вже минули чи не з десяток. Я щоразу питав: «Може, оцей? Чи оцей? Гарненький же безлюдний острів. Те, що треба». Але в Кукурузо була своя думка, і всі острови він позабраковував. З різних причин. Той був занадто маленький — ніде розгулятися. В того береги дуже очеретом поросли — до води важко добиратись. На тому дерев нема — де ж дрова брати для вогнища? — І так далі. І от перед нами новий острів. Ніби суцільна зелена купа: кущі верболозу, плакучі верби і деінде тополі вкрили його майже весь. Береги заросли очеретом не цілком — є виходи до води. Чисте плесо з трьох боків омиває острів. — Здається, воно, — сказав Кукурузо. — Давай пристанемо. — Давай, — з радістю вигукнув я, бо мені вже набридло шукати. Ми пристали. Острів був чудовий. Ніби спеціально створений для такого діла, яке задумав Кукурузо. Дерев багато і сухого гілля — на двадцять років топити. В очеретах, навіть зараз чути, — качки крячуть. Значить, дичини повно. На чистоводді попід берегом риба скидається, сама в юшку проситься. Посеред острова галявина: не те, що в цурки-палки, — у футбола грати можна. Край галявини величезна стара плакуча верба стоїть, вітами землю підмітає І без куреня від дощу сховаєшся. Але курінь, звичайно, потрібен. — Курінь я тобі поможу зробити, — сказав я, — ти ж знаєш, як я курені роблю. По куренях я таки був мастак. Кращого, ніж я, куреня ніхто з хлопців у селі не зробить. Це мене батько навчив. У мене батько тесля. Половину хат у селі він будував. На обличчі в Кукурузо було вагання: — Робінзон, звичайно, все сам робив. Бо ж він один потрапив на безлюдний острів. — Так то ж Робінзон Крузо, а ти Кукурузо, — заперечив я. — Не можна ж точно копіювати. Мені обов'язково хотілося якомога більше допомогти другові. Кукурузо не став сперечатися. Я тут же витяг з кишені великий складаний ніж з дерев'яною колодочкою і заходився різати лозу. Я дуже любив різати щось своїм ножем, ніколи не розлучався з ним, і від безконечного носіння в кишені колодочка відполірувалася так, що блищала, як лакована. Кукурузо покірно допомагав мені, незаперечне визнаючи в цій справі мій верх. Він носив лозу, розчищав для куреня місце, загострював палиці для каркаса. Незабаром під старою вербою вже стояв прекрасний просторий курінь, міцний-міцний (ніякі бурі не страшні) і такий затишний, що аж мені захотілося жити в ньому. Я був дуже задоволений своєю роботою. — Всі двадцять років простоїть — гарантія! — впевнено сказав я. Тільки тепер ми згадали, що дід уже, напевне, повернувся з сільмагу, і заспішили назад. Діставшись, нарешті, до берега і заховавши човна, ми аж до самісінької хати бігли бігом. А коли, захекані, прибігли, виявилося, що дід іще не прийшов. Кукурузо не помилився: дідова «хвилиночка» вміла розтягуватись до кількох годин. — Ну що? Діда нема, можна зараз зібрати все необхідне, — сказав Кукурузо. — Сьогодні все приготуємо, перетягнем до човна, а завтра… — Значить, вирішив уже завтра? — спитав я. — Аякже… Ти що! Через кілька днів мати приїде… Кукурузо ходив по хаті, задумливо взявшися рукою за підборіддя, і примірявся, що брати з собою. — Перш за все ложку, — він витяг з буфета щербату дерев'яну ложку і застромив її за пояс. — Солі обов'язково, без солі пропаду. — Відсипав собі в ганчірочку півпачки солі. — Хліба! — з сумом глянув на зачерствілий окраєць, що лежав на-столі. — Мало… Дід пішов у сільмаг саме по хліб. — Я тобі принесу. І хліба, і сухарів. У нас є, — заспокоїв я його. — Чаю? — він покрутив у руках цибик з чаєм. — Обійдеться. Це тоді й чайник треба. А в нас один… — Ліхтарика не забудь. Згодиться, — нагадав я. — Ліхтарика обов'язково. Без ліхтарика не можна. Він пройшовся по хаті, взяв у руки сокиру, що стояла в кутку біля порога: — Сокиру. Треба було б хоч дві. У Робінзона було аж дванадцять сокир. — Що він — жонглював ними, чи що? — здивувавсь я. — Нащо йому було стільки? Дурнуватий якийсь твій Робінзон. — Ти дуже розумний! — розсердився Кукурузо. — Мовчи! Ти ніколи на безлюдному острові не жив — не переч! В цей час двері розчинилися і на порозі з'явився дід. Кукурузо так і застиг з сокирою в руках. — Ов-ва! — спокійно вимовив дід. — Меблю рубати здумав? Ану постав сокиру на місце! Двоєшник! — Та я нічого, — замимрив Кукурузо. — Я… я… хотів показати йому, яка в нас сокира добра… замашна… він каже, що в них краща… Еге ж, у нас краща, діду? Дід нічого не відповів, і ми вишмигнули з хати. — Ху! Мало не засипались! — уже за клунею видихнув Кукурузо. — І як ми не почули його кроків! Це справді будо дивно. Це значить, ми дуже захопилися. Бо дідові кроки чути здаля. Дід ходить, як на лижах, не відриваючи ніг від землі: човг-човг, човг-човг. Здається, ледве ноги переставляє, от-от упаде. Та побачили б ви його на полюванні. На зайця по чорнотропу дід може прочовгати отак кілометрів п'ятдесят — і хоч би що. Сидимо ми з Кукурузом за клунею і обговорюємо, як краще перетягти все необхідне у човен. Нарешті домовились. Кукурузо потроху виноситиме з хати і ховатиме у бур'янах за клунею. А як стемніє, вже я (щоб Кукурузо був у діда на очах і не викликав підозри) нищечком перенесу все у човен. А завтра… Розділ XIV
Робінзон Кукурузо висаджується на безлюдний острів


Ранок наступного дня. Сонячний, дзвінкий, голосистий: півні співають, гуси гелгочуть, корови мукають. Я скоцюрбився біля тину і підглядаю у шпарку, що робиться на подвір'ї в мого друга. Підготовчі роботи успішно закінчено. Все майно Робінзона Кукурузо уже в човні: і берданка, і удочка, і ліхтарик, і ложка, і ковзани (на зиму), і сокира (на жаль, одна і то стара, тріснута і без топорища — ну, то нічого, на острові можна буде витесать), і багато чого іншого. Черв'яків накопано повну жерстяну банку з-під бичків у томаті (я слово «бички» закреслив і написав олівцем «черв'яки», вийшло «черв'яки в томаті»). І харчів ціла торба. І навіть дві таблетки пірамідону (на випадок хвороби). Отже, все в порядку. Тепер лишилося одне — відпроситися в діда. Дід сидить на колоді і теше держака до вил. Кукурузо ходить біля нього й канючить. — Діду! — Га? — Так я до тітки Ганни піду у Піски. — Одчепись. — Діду! — Га? — Так я піду. — Одчепись, тобі кажуть. Іди вроки вчи. Двоєшник! Помовчали трохи. Потім знов. — Діду! — Га? — Мені з вами скучно. — Так що мені, на голову стать, щоб тебе розважчти? — Я до тітки Ганни піду. Там же Яришка. Я її скільки не бачив. — Як вона дома, то тільки чубишся з нею, а тут, бач, скучив… — Я вам і самосаду принесу. Ви ж знаєте, який у тітки Ганни самосад. — У мене свій є не гірший. Одчепись. Знову помовчали. — Діду! — Га? — То я піду. Да? — От пристав, як сльота до плота! А вроки? — Так я ж книжку візьму і там вчитиму. От поспитаєте в тітки Ганни тоді. Я причаївся й думаю: «Ох, і важко у наш час тікати на безлюдний острів!» — Діду! — Га? — Я тільки на пару днів. З мене ж усе село сміється після вчорашнього… От які ви, їй-богу! — Ото не швендяй, де не треба! Хто тебе у кукурудзу погнав? Знову помовчали. — Діду? — Га? Довго канючить Кукурузо. Нарешті дідові уривається терпець і він каже: — От бісова дитина! Зовсім замучив. Ну йди вже, щоб я тебе не бачив. Тільки на днів два, не більше. Та якщо тітка Ганна скаже, що вроки не вчив, — цього держака скуштуєш. Двоєшник! Кукурузо не став баритися, бігцем побіг у хату (а то ще передумає дід!), схопив «Граматику» і — до воріт. Тоді раптом спинився, обернувся, потупцяв на місці, зітхнув: — Бувайте здорові, діду! Хороший ви… Я завжди знав, що ви хороший… — Іди-йди! — буркнув дід, Хіба він знав, що то прощається з ним Кукурузо на двадцять вісім років два місяці і дев'ятнадцять днів… На вулиці я приєднався до Кукурузо. Мовчки дійшли ми до річки, мовчки сіли в човна і мовчки попливли у плавні. Тільки Собакевич, біжучи за нами, весело гавкав і намагався вхопити за литку то мене, то мого друга. Не розуміло урочистості моменту дурне собача! Не проронивши жодного слова, допливли ми до острова. У мовчанні перенесли всі речі на галявину до куреня. І от востаннє стоїмо на березі коло човна. Похнюпившись, довбаємо носками черевиків землю. Стоїмо і зітхаємо. Треба прощатися, а ми не знаємо, що кажуть у таких випадках на прощання. Адже не на день ми прощаємось, не на місяць, не на рік навіть, а на цілих двадцять вісім років два місяці і дев'ятнадцять днів. Ще ніхто в світі не прощався на так довго. Кукурузо нахилився до Собакевича, почухав за вухами, взяв його передню лапу, потиснув: — Прощай! Я б тебе тут залишив, але й сам не знаю, як у мене з харчами буде… Не бійсь… Павлуша тебе в обиду не дасть. Ти ж, Павлушо… — Аякже!.. — не дав я йому договорити. І змовк, думаючи, що б же йому ще таке сказати заспокійливе на прощання. — А ті двоє таки не шпигуни, — сказав я. — Справжні шпигуни нас придушили б отам у кукурудзі. І ніхто б не знав. Вони ж точно тепер знають, що ми за ними стежили. Так що не переживай — ніхто про нас все одно б ні в газеті не написав, ні по радіо, ні тим паче по телевізору… Але Кукурузо на це нічого не відповів. І знову ми стоїмо й мовчимо. — Ну так що? Давай їдь уже! — не витримує нарешті Кукурузо. — А ти що, поспішаєш? — кажу я. — Та нє, я нічого, але взагалі… Тобі ж додому треба. Хлопці, мабуть, у футбола зараз на вигоні гуляють. — Та! — махаю рукою. Мовляв, не потрібні мені ні футбол, ні хлопці. А сам думаю: «Невже оце Кукурузо ніколи в футбола більше не гулятиме? От бідний хлопець!» І так мені його жаль стало! Такий же він воротар добрий був! Справжній Лев Яшин міг з нього вирости. Зітхнув я, поліз у кишеню і витяг свого складаного ножика. — На, — кажу, — тобі пригодиться Ти ж знаєш, який це ножик. Як бритва. Такого ні в кого нема. А в тебе якийсь чепелик. Кукурузо аж почервонів із задоволення. Він завжди заздрив мені через оцей ножик і мінятися не раз пропонував, та я не хотів Але тепер хай йому буде, раз він у футбола не гулятиме і в самотності житиме. Я ще раз зітхнув, поліз у другу кишеню і дістав коробочку з-під сірників. Там лежали гачки для удочок, які подарував мені батько. Прекрасні гачки! Ціле багатство для рибалки. І маленькі — на верховодок, пліток та карасів, і більшенькі — на йоршів, окунів та лящів; і великі — на щупаків, линів, коропів. І зовсім великі — трійчасті — на сомів та іншого риб'ячого звіра. — Лови, — кажу, — на здоров'я. Рибою ти тепер забезпечений. Тільки знаєш, як я до тебе колись приїду, то й мені даси половити. Дуже я звик до цих гачків. Чого я так сказав — не знаю. Я ж ще й разу не ловив ними. Мабуть, усе-таки шкода мені було тих гачків. Навіть більше, ніж ножика. Кукурузо відчув це: — Та нащо. Не треба. В мене ж єсть. Але не міг відірвати захоплених очей від коробочки. Хіба стане в людини сили відмовитися од такого подарунка? Ні, не шкода мені гачків! Кукурузо ж лишається на безлюдному острові сам один, як отой зуб у роті діда Салимона. І ніхто його більше не побачить. Навіть листа йому написати не можна. Авжеж, не можна. У нього ж нема адреси. У всіх людей на світі є адреси, а в нього немає. Ця несподівана думка схвилювала мене. — Слухай, — кажу, — так не можна. Виходить, у тебе тепер немає адреси. — Ну то що? — Як — «ну то що»? Адреси немає, розумієш! Виходить, ніби ти взагалі не живеш на світі. — А що ж я можу зробити? — розгубився Кукурузо. — Треба негайно якось назвати острів. Буде назва, тоді й адреса буде. — Давай. Я хіба що — проти? А як? — Хіба я знаю? Острови по-різному називаються. Острів імені Врангеля, острів Мадагаскар, острів Таймир. Ні, то, здається, півострів. Ну, як-небудь так. — Ну, хай буде острів Мадагаскар. Гарна назва. Мені подобається. — Так уже ж є Мадагаскар. Треба, щоб така назва, якої ще нема. Кукурузо задумався. Довго ворушив губами, мабуть, перебираючи в умі назви. Потім сказав: — А знаєш що — хай буде імені Переекзаменовки. Переекзаменовка мене сюди привела, і хай буде імені отої клятої переекзаменовки. Такої назви ще нема — ручаюсь. Я не став сперечатися. Так на карті світу (хоч про це ще ніхто не знав) з'явилася нова географічна назва — острів Переекзаменовки. Хтозна, може, колись у майбутньому школярі навіть вчитимуть про це на уроці. «Острів Переекзаменовки. Знаменитий тим, що на ньому провів у самотності майже тридцять років учень п'ятого класу Робінзон Кукурузо». І якийсь телепень одержить двійку за те, що не знатиме цього. — Не дрейф, Робінзоне, все буде гаразд, — бадьоро сказав я. — На такому острові не те що двадцять вісім — сто років прожити можна. Аби риба клювала. — Я теж так думаю. — Ну, прощай! — Прощай. Я кинув у човен Собакевича, сів сам. Кукурузо раптом зітхнув і тихо сказав: — Ти пробач мені, Павлушо, що я позаторік тебе при всіх у калюжу пхнув. Пробач. Я теж зітхнув і сказав: — І ти пробач, що я тоді, пам'ятаєш, твого картуза на вербу закинув. І взагалі пробач, коли що не так. — Прощай! — сказав Кукурузо. — Прощай! — сказав я і одіпхнувся нарешті од берега. Останній зв'язок Робінзона Кукурузо з людьми обірвався. Він лишився один на безлюдному острові. Тепер навіть якби він і схотів повернутися додому, він би не зміг цього зробити сам, без сторонньої допомоги. Бо в нього не було човна. А без човна вибратися з наших плавнів неможливо — потонеш, як сліпе кошеня. Я пропонував, щоб він залишив собі нашого «підводного» (ми ж будь-яким човном могли скористатися для переправи на острів), але він категорично відмовився. — Це несерйозно, — сказав він. — Це було б ніби якась прогулянка: набридло — вернувся. Якби у Робінзона був транспорт — чорта лисого він сидів би так довго один на острові! Не, треба по-справжньому. Ніяких човнів, ніякої можливості повернутися. Героїчна був людина Робінзон Кукурузо. Розділ XV
Перший день на острові імені Переекзаменовки. Розділ, розказаний Робінзоном Кукурузо своєму другу і однокласнику Павлуші


Так-от як одштовхнувся ти ото від берега і поїхав, і як зник уже за очеретом, тільки жмурки на воді від човна лишилися то така тиша раптом настала — ніколи я такої тиші не чув (навіть тоді, коли вуха мені після першого з берданки пострілу позакладало). Стою я й не дихаю, мов закам'янів. Тиша-тиша… І тільки небо, здається, дзвенить, — ніби величезною голубою мискою мене накрито. І я під тією мискою один, мов мишеня під ситом, і діваться нікуди. Стою я і, що робити, не знаю. І поспішати мені не треба, і робити нічого. Хоч стій, хоч через голову перекидайся — все одно. Ніхто не бачить, нікому до цього нема діла. Погано мені було. І головне, ота клята думка, що сам я звідси не виберуся. Хоч кричи, хоч бийся головою об дерево — нічого не допоможе. Я б не знаю, що робив, якби не відчув раптом, що хочу їсти. Ти пам'ятаєш, я так хвилювався і поспішав, що дома добре й не поснідав. Це одразу мене до тями привело. Харчів я вирішив поки що не чіпати — хто там зна, що воно далі буде. Вирішив наловити риби. Вибрав місцину підходящу, розмотав удочки, наживив, закинув. Жду. Сиджу, на поплавці дивлюсь і жду. Жду, жду, жду… Поплавці — ані шелесь. Не ворухнуться навіть. Не клює. Я вже й плював на черв'яків, і міняв їх, і з місця на місце переходив — нема кльову й квит. А голод мене дедалі дужче розбирає. Сиджу я, слину ковтаю і шепочу: «Клюйте, рибоньки! Клюйте, будь ласка! Я ж їсти хочу». А поплавці, мов цвяхи з дошки, — стирчать собі просто з води і все. Нема риби. Плаває мій сніданок під водою і ніяк його не дістанеш. Нервую я, раз у раз вудочки смикаю, та тільки черв'яки на гачках витягаю. Хоч самих черв'яків їж. Тьху! Сам розумію, що час непідходящий для лову, знаю ж прекрасно, що клює або рано-вранці, або надвечір, та не легше мені від цього. Не чекати ж до вечора — живіт же підтягне, зовсім охляну. Кінчилося тим, що зачепив я гачком за корч і льоску обірвав. Пропав гачок — один з кращих, що ти мені подарував. Розсердивсь я, плюнув і пішов до торби з харчами — не міг більше терпіти. Як допався — півторби вмолов. Наївся, як дурень мила. Ліг голічерева на галявині, дрімати почав і заснув непомітно. Довго, мабуть, спав, прокинувся, бо відчув, що пече. Сонце палить — шкварчить на небі, мов яєчня на сковороді. Мацнув себе — щоки вогнем горять. Обпікся я на сонці. Пішов умився — пече. Мокрої землі приклав — пече. Згадав — сметаною або кисляком треба. Та де ж її взяти — сметану! Отоді я вперше відчув, що безлюдний острів — це безлюдний острів, а не наш колгосп «Світла зоря», де сметани цілі ставки. А мені б зараз хоч ложку, хоч півложки. Ох же ж пече! Заліз я в курінь. Темно в ньому, холодок. Полежав я трохи, та хоч пече, але жити ж треба Не можна ж двадцять вісім років у курені пролежати. Виліз я, взяв сокиру, ножа твого і пішов вирізати топорище. Знайшов добру суху гілляку, вирізав топорище, почав обстругувати ножем і раптом скабку в пучку загнав. Та таку болючу — під самий ніготь. Зразу пальця в рот. Смокчу — не висмоктується, зубами давлю — не видавлюється. Голкою б оце, голкою б одразу вийнялася… «А дульки! Дульки не хочеш? — сам собі із злістю. — У село за голкою треба бігти. Біжи, чого ж ти не біжиш?» Трохи не заплакав я від безсилої люті — таку потрібну річ, як голка, забув. Узяв гачка рибальського, почав колупати. Але дуже колупати боюсь. Там же на кінці гачка зазубрина: як заженеш, то мало того, що із скабкою, ще й з гачком у пальці ходитимеш. Ох і попомучився! Аж мокрий став. А скабку так-таки всю й не вийняв — маленький кінчик лишився. І потім довго боліло. Добре, що хоч не нарвало. Сонце почало сідати, і я знову відчув апетит. На торбу навіть дивитися боявся, бо знав, що як підійду до торби, то завтра доведеться землю гризти. Риба, тільки риба могла врятувати мене від голоду. Я знову закинув удочку. І на цей раз мені пощастило. Ох, Павлушо, як я зрадів, коли витяг нарешті першого пічкура! Він був маленький, як палець, але він був дорожчий мені за отого півметрового щупака, що ми з тобою впіймали минулого літа. Він тріпотів на гачку, а моє серце тріпотіло у грудях. Я навіть поцілував його, отого пічкурика. Потім пішли окунці, краснопіри, карасики… Я так захопився, що не звернув уваги, як перекинулась банка з черв'яками. А коли помітив-вони розповзлися по всьому берегу. Я аж підскочив. Йой! Це без черв'яків і риби не буде Куди ж ви тікаєте, черв'яки?! На кого мене покидаєте, дорогенькі?! Кинувся я перед ними навколішки, почав повзати по берегу і ловити. Та більшість уже в землю поховалися. До того ж темніти почало. Ледве я чверть банки віднайшов… Рибу більше не ловив, вирішив черв'яків економити. Розклав я багаття, почистив оту дрібноту, що впіймав, заходився юшку у старій каструльці варити. Варю я і бачу, що дуже щось швидко вода википає — весь час доливати доводиться. І під дном щось шипить і шкварчить. Придивився — аж то моя каструля тече-протікає. І як же я раніше не помітив, що там дірки! Мало не заплакав з горя. Що ж я тепер робитиму? У такій же каструлі тільки глину місити, а не юшку варити. Це ж решето, а не каструля. А іншої в мене нема і взяти ніде. На безлюдному острові я. Добре було Робінзону Крузо. Все потрібне викидало йому на берег море після кораблекрушеній. Геть усе чисто, навіть гроші. Захотів дванадцять сокир — на тобі дванадцять сокир. Захотів сорочки шовкові — на тобі сорочки шовкові… А мені хоча б одну каструлечку, що не тече. Хоча б одненьку! Та де там. Хіба дочекаєшся тут, у плавнях, кораблекрушенія! Хоч сто років жди! Ото потерпів кораблекрушеніє київський мисливець Папуша, втопив рушницю, та яка мені з цього користь. У мене своя берданка є. А то ще колись дід Салимон у райцентр на базар картоплю віз і перекинувся. Та хіба він дасть добру пропасти — до півночі бороду у воді мочив, по картоплині з дна визбирував. Потім тиждень черепашок і водорості вичісував з бороди. Ні, на кораблекрушеніє мені годі й надіяться. Посьорбав я з огидою недовареної юшки, яка ще не встигла витекти, пожував напівсирої риби і сиджу. Вже зовсім стемніло, і ніч кашкета свого чорного мені на очі насунула. Навіть зорі на небі не видать — хмарно. Тільки вуглинки в догорілому вогнищі жевріють. Ти ж знаєш, я не боягуз, але… У животі холоне й звідти в серце страх прокрадається — слизький і противний. Треба щось робити, бо зараз він усе серце огорне й нікуди не дінешся. Поліз у курінь, намацав ліхтарика, засвітив. Знайшов зошита свого з української мови (ти ж знаєш, я і зошити, і «Граматику» про дідове око взяв — буцімто у тітки вчитиму). Олівець відшукав у торбі. Тебе дивує, правда, чи, бува, не уроки я вчити зібрався? Ні! Щоб ти знав — Робінзон Крузо на острові щоденника писав, записував усі події, які з ним траплялись. Що ж, я гірший за нього? Я теж, як і він, на острові. А на острові без щоденника не можна. Ну, підряд писати, ти ж знаєш, я не можу. Я тобі не письменник. Навіть більше — я по письму переекзаменовщик. Вирішив я коротенько записувати тільки факти — погані й хороші. Провів у зошиті посередині лінію, розділив таким чином аркуш на дві половини — ліву й праву. У лівій зверху написав «Пригоди» (це хороше, це для мене, ти знаєш, взагалі у житті головне, заради цього я й на острів висадився, без пригод моє життя — не життя, особливо на острові). У правій половині написав зверху «Неприємності» (що ж поробиш, як трапляються). Довго я думав, довго гриз олівця і нарешті, написав. От що в мене вийшло. Пригоди.

1. Наловив риби і з'їв. Неприємності



1 Обпікся на сонці 2. Загнав під ніготь скабку. З Загубив гачка (одного з кращих). 4. З'їв півторби харчів. 5 Втекли майже всі черв'яки 6. Протікає каструля, і я не знаю, в чому юшку варитиму (хоч у жмені вари). Як бачиш, пригод одна і та манюня, як той пічкурик. А неприємностей аж шість, і всі здоровенні, як акули. Все оце я писав, ліктем притискаючи зошит до коліна і чвиркаючи собі над вухом ліхтариком, бо вогнище вже догоріло, а розпалювати знов мені не хотілося (тільки не думай, ніби через те, що по хмиз треба було йти у темнющі непривітні зарості!). Ліхтарик у мене, ти ж знаєш, «динамічеський», вічний, ніяких батарейок не треба. Але оте чвиркання… Чвиркаєш — є світло. Не чвиркаєш — нема світла. Або чвиркай і пиши. Або не чвиркай і не пиши. Я чвиркав. Півгодини після того мені у вусі гуло. І рука задерев'яніла, наче я ліктем об край столу стукнувся. Написав я і думав, що все — день скінчився і більше нічого не буде. Спати мені не хочеться — вдень виспався. Вийшов я, сів на березі, охопивши руками коліна, і думки різні в голові снуються: про село, про школу, про тебе (що це ти там зараз поробляєш, — спиш уже, мабуть)… Ріжок місяця з-за хмари виткнувся, — мов шабля козацька, — висвітлив плесо срібним присмерком. Невидимі качки просвистіли-прошуміли крильми над головою, і тихо. Вітру нема, і навіть завжди шурхотливі очерети мовчать, не шепочуться між собою. Я дивлюсь собі на воду і думаю. Аж раптом тінь упала на плесо: довга-довга, бо якраз проти місяця. З-за очеретів виплив човен — без згуку, без жодного плеску, як мара. І це було найстрашніше (мов уві сні!). У човні на повний зріст стояв хтось високий і довгим веслом нечутно правив. Я закліпав очима — чи не привиділось. Ні! Човен линув прямо до острова. Збільшувався, збільшувався, як на екрані кіно; попід самим берегом звернув і зник за прибережними кущами. Серце моє забухкало в грудях, аж земля здригнулася. Хто то?! Хто то вночі у плавнях? Водяник? Відьмище? Нечиста сила?.. Та що це я? То ж тільки старі баби неосвічені в них вірять. А я ж піонер! Барабанщик у загоні! Я вірю в радіо, в телевізор, у космічні ракети! Ні, дурниці, не треба боятися І враз я згадав Гуньку… Отого придуркуватого Гуньку, несповна розуму, що два роки тому пропав, зник у плавнях… Гунька! А що, як це Гунька? Що, як він теж, як і я, живе у плавнях на якомусь безлюдному острові? Гунька! Він же несповна розуму, він же нічого не тямить. Він може побачити мене, подумати, що я якийсь злий дух (чого б це звичайний хлопець був уночі в плавнях!), і задушить. Задушить — і нічого йому не докажеш. Хоч кричи, хоч плач, хоч благай… Наче слимаки поповзли в мене по спині — холодні, слизькі і мокрі. І немов хто зашморг затягнув на шиї — здушило горло, дихнути важко. Я завмер, прислухаючись. Навіть серце, здалося, зупинилось, щоб я краще чув. З-за кущів долинув плюскіт, щось шубовснуло в воду, наче когось з човна скинули. Може, то Гунька привіз когось і втопив? Тепер моя черга. Я не міг більше сидіти на місці. Я схопився, ступив задерев'янілими ногами кілька кроків у темряву до куреня. І раптом — на когось наштовхнувся… Хтось величезний вхопив мене цупкими руками за плечі. Крик жаху застряв у мене в горлі — не вирвався. Я сіпнувся, брикнув ногами, впав. Хтось навалився на мене, дряпонув по обличчю і… Тут розповідь Робінзола Кукурузо обривається, бо Павлуша в цьому місці ойкнув і почалася розмова, якої читач не зрозуміє, доки не почує про те, що сталося того дня і тої ночі з Павлушею Завгороднім. Розділ XVI
Павлуша Завгородній знову розказує про те, що він робив у той день і в ту ніч


Приїхав ото я з острова Переекзаменовки, де залишив свого друга Кукурузо на двадцять вісім років два місяці і дев'ятнадцять днів. Витяг човна на берег. І одразу заходився лагодити його. До обіду провозився, але всі дірки заново зашпаклював і просмолив добряче. Працював із завзяттям — це ж наш, спільний з Кукурузом човен, з якого ми ще підводного зробити хотіли, хай буде цей наш човен у порядку. Я наче виконував якийсь свій обов'язок перед Кукурузом… Поки зайнятий був роботою, то ще нічого, а от як скінчив, як пішов по обіді на вулицю, як глянув на ту високу тополю за ворітьми, біля якої щодня зустрічалися ми з Кукурузом рано-вранці, щоб не розлучатися до пізнього вечора, то така нудьга мене охопила, хоч плач. Такою порожньою здалася мені вулиця, все село, весь світ — наче острів безлюдний. Є люди — і нема їх, бо нема між ними друга мого найкращого. І собаки ніби не гавкають. І півні не співають. І корови не мукають. Ніби пропав звук у світі — як ото у кіно буває… Тиняюся по селу, місця не знаходжу. І кожен куточок, кожен кущик і деревце кожне про нього мені нагадує. Отут ми в цурки-палки завжди гуляли. У цих кущах ховалися, як щигликів ловили. На цьому дереві змагання верхолазів влаштовували. Пам'ятаєш, як ще тоді гілка піді мною вломилася і я догори ногами на сучку повис, а потім упав просто на голову і думав, що голова моя у плечі зовсім вгрузла — дихнути не міг. Ги-ги! А втім, ти не сміявся, ти мені штучне дихання робив. Думаєш, я це забуду! А он старий колодязь, з якого ми, ні, з якого ти Собакевича витяг. Не думай, я про нього дбаю. Оце тільки що отакенний шмат м'яса йому дав. За обідом не з'їв, для нього приберіг. Так що не хвилюйся. А он будиночок Фарадейовича, де ми… З хвіртки виходить гурт юннатів на чолі з Бардадимом. Про щось збуджено балакають. — Глобулус… наш глобулус… київські юннати… професор… блискучі результати… тільки б не осоромитись… — долітають до мене уривки фраз. А, нащо мені ваш глобулус, ваші результати, як нема зі мною мого друга єдиного! Як він на необітаємому острові… Байдужечки мені, байдужісінько. Гурр… — грузовик проїхав. Книшів. І в кабіні поряд з Книшем — Бурмило. Куди це вони?.. А, хай їдуть куди хочуть! Був би ти, ми б обов'язково причепилися б ззаду. Аякже! А самому… Нецікаво мені самому. Не ловляться шпигуни наодинці. Колективна це справа. Як толока. До пізнього вечора блукав я в самотині по пам'ятних для мене місцях. Нарешті ліг спати. Я лежу і мені не спиться. Я думаю. За вікном темно — хоч в око стрель. На небі ні зірочки — хмарно. Що робить там, на безлюдному острові, мій друг Кукурузо? Чи спить? Навколо нікого. Догоріло вогнище, і з усіх боків насуваються чорні химерні тіні. А він один, ні з ким слова сказать, тільки слухає, як стукає його серце. А що, як уже трапилося з ним щось, якась біда, і кричить, гукає він на допомогу, і ніхто-ніхто не чує, тільки банькаті жаби байдуже кумкають у відповідь, і качури в очереті крячуть, і луна стоголоса котиться-котиться плавнями і не докочується до людей, губиться, застряє в густих очеретах. Хто ж йому допоможе, хто порятує?! Я лежу, напружився весь, затамувавши подих. І раптом вчулося мені, що десь далеко-далеко розляглося тонке й тужливе: «А-а-а-а-а!» Чи то ледь чутний гудок паровоза на далекому полустанку, чи то справді голос — хіба розбереш. Але серце вже шалено б'ється в грудях, і вже чомусь впевнений я, що друг у біді. А ніхто ж, ніхто не знає, де він. Крім мене. І ніхто туди дороги не знайде. Крім мене. І ніхто не допоможе йому. Крім мене. Ні, не можу я спокійно спати, коли друг у біді. Не можу. — Мамо, — кажу, — я піду надвір спати. У сіно. Парко дуже. Я беру ковдру і виходжу з хати. І одразу занурююсь у густу й навіть, здається, липучу темряву. Йду майже навпомацки, як сліпий. Щоб ненароком не рипнути хвірткою, прокрадаюся в сад і вже там перелажу через паркан. Йду селом, наче лісом, — темінь і тиша. Лише в одному місці блимає вогник. То на стовпі біля сільради горить ліхтар. Вітер хитає його, і кругла світла пляма взад-вперед ковзає по землі, мов гойдалка. А далі знов темрява. Я двічі вже спіткнувся і мало не впав. Аж ось і річка. Тут трохи світліше. Тьмяно виблискує вода. Я сідаю в човен, обережно, щоб не замочить, кладу на ніс ковдру (чого я її взяв — сам не знаю) і вирушаю. Руки мої — ніби не мої. Гребуть механічно — я їх наче не відчуваю. І все тіло не моє: якесь дерев'яне. І голова дерев'яна. Мов не в дійсності все відбувається, а марення якесь. Шелестять очерети, мов по шкірі моїй шелестять. Тільки б не збитися з дороги, тільки б не заблудити! Перше плесо. Стружка. Друге плесо. Тепер праворуч. Он той гнилий острівець, біля якого затонув Кукурузо. Вірно. Правильно пливу. З-за хмар визирнув місяць, і не тільки в плавнях, а і в душі моїй одразу стало світліше й веселіше. Ще трохи, ще… Вже близько. Оце ще ця стружка. Потім поворот і — наче з вузесенької вулички виїхав я на величезну площу. Широке рівне плесо віддзеркалювало рогатий місяць і срібні кучері залитих сяєвом хмар, і здалася раптом зелена купа острова гігантською казковою горою серед безкрайнього моря, і до гори тієї далеко-далеко, аж на виднокраї вона, а сам я малесенький-малесенький, як комашка. Здавалося мені, що я навіть бачу чарівно-гарні міста на схилах гори, з церквами, з палацами, з високими вежами (то химерно переплітались вербові гілки) і вершників навіть бачу що мчать по звивистих гірських дорогах (чи не птаха якась ворухнулася в гущині), і навіть чую цокіт копит (то дзвеніло у вусі від тиші). Отак-то змінює іноді масштаби і задурює-замакітрює голову чарівник-місяць. І тим неймовірнішим і фантастичним здалося мені те, що я раптом побачив. А побачив я величезну сіру постать на човні попід самим берегом — наче казковий велетень Гулівер вдерся в країну ліліпутів. Я здригнувся від несподіванки. Хто то? Кукурузо? Але ж у нього немає човна. Рибалка якийсь? Але ж рибалки ніколи так далеко не запливають у плавні та ще вночі. Риба і біля самого села прекрасно ловиться… Книш? Бурмило? Серце в мене покотилося-покотилося кудись униз… Тим часом незнайомий човен зник за прибережними очеретами. Мені так хотілося повернутися і чим швидше гайнути назад Але я стримався. Адже там на острові Кукурузо, мій друг, зовсім один. Я пливу до нього на допомогу. І, може, саме в цю мить моя допомога найпотрібніша. Адже в мене човен. І якщо незнайомець, якого я тільки що бачив, дійсно Книш чи Бурмило і хоче заподіяти лихо моєму другові, я врятую його — ми втечемо на човні. Швидше, швидше! Я наліг на весло й спрямував човна до берега — звичайно, з іншого боку, ніж незнайомець. Пристав, виліз і обережно почав прокрадатися в глиб острова. Кукурузо, певно, в курені — може й спить, бо не чути ні звуку. Кликати його небезпечно — одразу привернеш увагу того типа. Ох як темно, які хащі! Нічого не видно. Враз десь там, за очеретами, де був незнайомець, щось шубовснуло в воду. Серце спинилося в мене. Що це?.. Що?.. Ой! А що, як це… він уже втопив мого друга! Холодний піт вкрив моє чоло. Минула хвилина, друга. Я стояв у цілковитій темряві, витягши вперед руки (так як ішов) і не міг ворухнутися. І раптом раптом на руки мої хтось наштовхнувся. Величезний, як ведмідь Руки мої самі собою мимоволі конвульсивно стиснулися, вчепилися в його груди, одпихаючи. В наступну мить я відчув страшний удар по ногах і полетів на землю. Але чомусь не назад, а вперед, на нього. Мабуть, він підбив мене і кинув на себе. Я зойкнув і шалено замолотив руками й ногами вириваючись. Дряпнув по чомусь м'якому, здається по обличчю, щосили рвонувся, скочив на ноги й кинувся навдери. Я мчав через хащі, ламаючи гілки, спотикаючись і наштовхуючись на дерева. Але я не відчував болю ні від подряпин, ні від ударів. З розгону вскочив у човен і, схопивши весло, щодуху почав одгрібати від берега. Я ніколи не гріб так шалено — човен летів, як ракета. Весь час я панічно оглядався — чи не женеться за мною він. Ні! Погоні не було. Опам'ятавсь я лише тоді, коли пристав до берега біля села. Я весь час тремтів від напруження, від утоми, від переляку. Та, незважаючи на втому, по селу я теж не йшов, а майже весь час біг — у цілковитій безпеці я міг відчути себе тільки у своєму дворі. Мокрий кінець ковдри (я таки замочив її) льопав мене по спині, ніби підганяв. Як дровиняка, впав я у сіно біля повітки й довго лежав зовсім нерухомо, — віддихувався. У голові, наче в зіпсованому телевізорі, миготіли уривчасті кадри щойно пережитого й думки. Що ж це сталося? Хто це був? Невже Кукурузо загинув? Що робити? Може, збудити батька, все розказати, зібрати людей і — туди… А якщо Кукурузо не загинув? Адже я не певен у цьому. Тоді його таємниця розкриється і вийде, що я зрадник. О ні! Зраджувати друга — це жахливо Я ніколи не піду на зраду. Все що завгодно, але не це. Що ж робити? Що робити? Довго я мучився над цим питанням, але так нічого й не міг придумати. Нарешті втома і сон знемогли мене, і я заснув. Нічна пригода була настільки неймовірна, що коли я вранці прокинувся, то навіть подумав спершу, чи не приснилося то мені. Та от до мене підійшла мати, схилилася: — Ну, як спалося надворі, синку? О, чого це ковдра мокра? Хіба вночі був дощ? Чи, може… — мати всміхнулася. Я густо почервонів: — Та що ви… то… то… я… води захотілося, кружку сюди взяв і розлив ненароком. Добре, що мати поспішала доїти корову і не стала допитуватися. Нічна пригода знову згадалася мені з усіма подробицями. Але тепер вона чомусь не здавалася мені такою жахливою, як уночі. Може, тому що ранок був сонячний і веселий, а, як ви знаєте, всі нічні страхи минають уранці. Уночі все здається страшнішим від того, що темно й тихо і люди сплять. А вранці світить сонце, гомонить птаство, брязкають відрами баби біля криниці, і навколо люди. Я був бадьорий і сповнений енергії. На острів! Негайно треба на острів! Довідатися, як же там — чи живий… Нашвидку вмившись, я побіг до хліва. Мати ще доїла. Теля й собі лізло до корови. Мати одганяла його; «Лишки! Лишки!» — Мамо! — гукнув я. — Дайте молока, будь ласка, швидше, бо я біжу. — Куди це ти? Зараз снідати будем. — Та потім. Я не хочу, Я молока тільки. Я з хлопцями домовився на рибалку. — Та хоч хліба вріж. Випив я склянку молока, відрізав велику партику хліба — за пазуху — і на вулицю щодуху. За ворота вибіг і з розгону просто на діда Вараву наскочив — не вгледів. Аж хитнувся він. — Тю на тебе! — буркнув сердито. — Іч, розігнався! — Вибачте! Драстуйте, діду! — Здоров. Куди це тебе несе? Преш, як німий до суду. Людей з ніг збиваєш. — Та я на річку, на рибалку з хлопцями домовився. — Проспав, ледащо? — уже співчутливо й докірливо спитав дід: сам же рибалка — розуміє. — Еге! То я побіжу! Вибачайте! — А сам думаю: «Ех, не знаєте ви, нічого не знаєте, куди я спішу. Якби знали, не те б заспівали…» Розділ XVII
«Сьогодні вночі…» Таємниця от-от розплутається


З трепетним серцем підпливав я до острова. І чим ближче підпливав, тим більше трепетало моє серце: живий чи неживий, живий чи неживий… І раптом радість шаленим криком забулькотіла в моєму горлі, як вода в закипілому чайнику: — Ого-го-го-го-го! Я побачив його. Живісінький і цілісінький стояв мій друзяка Кукурузяка на березі, виткнувши із кущів голову, і радісно усміхався мені. Тільки ніс у нього був облуплений і праву щоку навскоси перетинала свіжа подряпина. Але що таке подряпина на щоці такого геройського хлопця, як Кукурузо? Ніщо! Коли я пристав до берега, мені хотілося кинутись і обняти його на радощах, але я стримався. Я тільки штурхонув його в плече і спитав: — Ну як? Як ти тут? — Нічого — ляснув він мене по животу і одразу додав, взявшися рукою за щоку і похитуючи головою: — Тут таке було о-о… — Що? — спитав я, ніби нічого й не підозрівав. — Ти все одно не повіриш, подумаєш, що я брешу. — Ну? — Шпигуни на мене нападали вночі. От тобі й ну! Бився я. Так бився, як ніколи в житті. Думав, що загину. Ось бачиш, — він ткнув пальцем у подряпину на щоці, тоді задер сорочку і показав синець на ребрах. — Ну? Ну? — нетерпляче спитав я. — Як же воно було? — Пожди. Я все по порядку. — І Кукурузо почав розказувати мені те, що ви вже знаєте. Коли ж він дійшов до трагічного опису бійки з незнайомцем — як він брикнув ногами, як незнайомець упав на нього і почав дряпатися, — у мене в животі раптом щось засміялося, пролоскотіло в горлі і вирвалося з рота коротким гигиком. Кукурузо ображено хмикнув: — Ти що — дурний? Тобі, звичайно, смішки. Попробував би ти. — Ану повтори ще раз, як воно було — ота бійка, — попросив я. Кукурузо повторив. Я покивав головою, зітхнув і сказав: — То був я. Кукурузо вирячився на мене. — Це точно був я… Дивись. — Я закотив халошу і показав на нозі під коліном здоровенний синець. — Твоя робота. І я розказав усе, що трапилося зі мною цієї ночі. Кукурузо тільки кліпав очима: — То, виходить, що то… що то… билися ми з тобою? А мені ж здалося, що був хтось такий здоровеннецький… — А мені, думаєш, ні? Просто велетень. Ми глянули один на одного і раптом як зарегочемо! — Оце здорово! — Оце-то так! — І як я міг не впізнати тебе? — А я? — Хоч би слово сказав. — А ти ж чого — як води в рот набрав? — З переляку. — З переляку! — А незнайомець, значить, і не вилазив з човна? — Не вилазив. — А де ж він потім дівся? — Зник десь. Поїхав. Я на дерево з переляку видряпався — всю ніч на гілці, як мавпа, просидів, аж до світання. І очей не стулив. Оце тільки як розвиднілось, униз спустився та задрімав трохи. — А чого він приїжджав, як ти думаєш? — А я знаю? Не в гості до мене, в усякому разі. — А ти чув, як у воду шубовснуло щось? — Чув, звичайно. У мене аж у животі тенькнуло. — Може, то когось утопили? Га? — Хто його зна. — Так, може… — Цить! — Кукурузо раптом схопив мене за руку. — Пригнись. Ще не знаючи, в чому справа, я слухняно пригнувся. — Диви! — прошепотів Кукурузо. На плесо виплив човен. У ньому сидів Книш. Човен плив тим самим «курсом», що й незнайомець уночі. Обігнув острів і зник за прибережними кущами. Ми кинулися в траву і поповзом — туди. За тими кущами острів кінчався. Нікого там не було. Книш проплив мимо. — У човен! Ми сіртонулися до плоскодонки. Кукурузо враз спинився: — Взять рушницю? — Не треба! — прохопивсь я, потім додав: — Ніколи. Ми сіли в човна і почали огинати острів, наближаючись до того місця, де вночі зник незнайомець. І хоч зараз був ранок і світило сонце, серця в нас билися тривожно — ми не знали, що нас жде там, за кущами. А що, як дійсно щось жахливе… За кущами починалася вузенька стружка. А навкруги — щільні очерети. Шлях був один. Ми в'їхали в стружку. Стружка була вузька, але майже рівна й нікуди не звертала. Незабаром ми випливли на невелике плесо і побачили острів. Я здивовано глянув на Кукурузо. То був Високий острів. Ондо й Бурмилів курінь — «президенція» — якраз край берега. Я й не знав, що цією стружкою можна втрапити до Високого острова і що він так близько. Ми завжди добиралися до Високого острова іншим шляхом. Ми обережно підпливали до берега. Попід берегом стояло два човни. З-за куреня лунали добре чутні голоси Книша й Бурмила. Їх не було видно. Вони, мабуть, сиділи біля вогнища — курився синій димок. — Нехорошо це… — докірливо говорив Бурмило. — Нехорошо… — Цить уже — «нехорошо!» Моральний кодекс найшовся мені! А ятери вночі хто ставить? — Та що ти! Двієчко ятерків якихось гнилих, ледь живеньких. Туди й риба не йде. Щоб я бога не бачив! — Нічого-нічого! За це теж Радянська власть по голівці не гладить. — Але ж… Так то ж зовсім інше… — Ну, якщо ти така цяця, то качай отсюдова, не мішайся! Щоб я тебе тут і не бачив! Сьогодні вночі я це зроблю — й квит! І дивись мені! — Та гаразд уже! Тільки хоч зараз іди звідси, бо понаїдуть оті юннати з стариком! Кому це нужно!.. Я схопився за весло. — Гребімо звідси — він зараз пливтиме. Добре, що човни наші в обидва боки однакові — що носом пливти, що кормою (корма теж загострена). А то б ми не розвернулися — вузько. Та й не встигли б. А так натиснули ми — і заднім ходом у стружку чимдуж, до острова Переекзаменовки. І тільки вже як добряче замаскували човна в очеретах попід берегом свого острова — одхекались і прийшли до тями. Так он воно що! Значить, то вночі Бурмило був, ятери ставив. А ми трохи не повбивали один одного. Але що ж сьогодні вночі робитиме Книш на Високому острові?! Що навіть Бурмило його одговорював. Певно ж, не в цурки-палки гулятиметься! — А може, він хоче глобулус викрасти й за кордон передати? — каже Кукурузо. — А він хіба секретний? — А що ж ти думав, може, й секретний. В усякому разі, крім глобулусу, на цьому острові красти нічого. Не жабів же. Невже глобулус?.. І раптом я згадав… Це було місяців півтора тому. Я поїхав з мамою на базар. Вона просила помогти підвезти їй кошики. Базар у нас у райцентрі, дванадцять кілометрів від села. Раніше туди човнами по річці їздили. А тепер більше на велосипедах. Швидше. Поїхали ми. Мама на «Україні», я на своєму «Орльонку». Не люблю я базарів, та що поробиш. Одвіз я кошики, збираюся назад їхати. І тут бачу — Книшиха. Торгує у ряду, де продають насіння, сушені трави та різні «спеції». На дашку рундука, за яким вона стоїть, пришпилено портрет космонавта Поповича. Добре поставленим базарним голосом Книшиха вигукує: — А кому льобулі, кому льобулі? Двадцять копійок пучечок! Кому льобулі? Чиста льобуля! Сто процентів вітамінів! Усі вітаміни! А! Б! В! Г! Д! Більш не купите ніде! Навались, у кого гроші завелись. Її оточують покупці. Торгівля йде повним ходом. — Як чайок заварювать, — пояснює Книшиха якійсь молодиці. — Од бешихи крепко помагає… Од перестріту… Од… — шепче щось молодиці на вухо. — Ну?! — здивовано-радісно каже молодиця, — Дайте три пучечки. — Уступили б трохи, тьотю… Дорого, — торгується інша молодиця. — Дорого — мило, дешево — гнило, моя дорогенька! Не можу менше… — і вже Книшиха замакітрює голову якійсь літній дачниці. — Можна й у борщ… Смакота! Беріть, дама, не пошкодуєте. Чоловік вам ноги цілуватиме! І знову завелася дзвінкоголосо: — Ану — водорість! Цілюща водорість для всього! Смачна приправа для холодного й гарячого! Можна в чай! Можна в горілку! Можна сушить! Можна варить! Можна для дальньої дороги! Їжа космонавтів! — тицьнула відстовбурченим великим пальцем угору, на портрет Поповича. — Тридцять копійок пучок! Український женьшень! Покупці посміхалися, але брали. Я придивився, чим вона торгує. То були пучечки якоїсь сушеної трави, а може, й справді водорості. Але те, що це не глобулус, і сумніву не було. Глобулус же, як казав Фарадейович, — мікроскопічна одноклітинна водорість, і мати такий вигляд не міг аж ніяк. Розказав я тоді про це Яві, подивувалися ми заповзятливості й базарному талантові Книшихи («От людей обдурює, зміюка!»), а потім і забули. Чим тільки не торгують на тих базарах! Це ж тобі не в магазині. А тепер я згадав. Може, й справді Книш на глобулус зазіхає. — В усякому разі, — рішуче сказав Кукурузо, — ти собі як хочеш, а я сьогодні вночі… Кукурузо не договорив. Раптом з плеса долинула дзвінка пісня: Пусть всегда будет солнце,
Пусть всегда будет небо,
Пусть всегда будет мама,
Пусть всегда буду я!

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка