Всеволод Нестайко Тореадори з Васюківки


Розділ Останній В якому історія наша за добрим звичаєм старих класичних романів закінчується весіллям



Сторінка21/21
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.07 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   21
Розділ Останній
В якому історія наша за добрим звичаєм старих класичних романів закінчується весіллям


На другий день усе село облетіла звістка про те, що наша вчителька, наш класний керівник Галина Сидорівна Герасименко виходить заміж за старшого лейтенанта Реваза Пайчадзе. Це було так несподівано, що всі аж роти пороззявляли від подиву. Ніхто ніколи нічого не помічав і не підозрював. Усім було відомо, що наша Галина Сидорівна дуже горда, неприступна і незалежна. У неї закохувались — так! Але вона — ніколи! Вона ходила, як цариця, і ніхто не одважувався наблизитись до неї. У відповідь на несміливі залицяння вона тільки сміялася. І ось виявляється, що вже понад рік вона кохала цього старшого лейтенанта і не признавалася ні йому і нікому в світі. Вона заборонила йому на людях навіть підходити до неї. Вона вважала, що вчителька не має права закохуватись, бо це принизить її в очах учнів, підірве її авторитет, негативно вплине на виховання у школярів високих моральних якостей. І хтозна, скільки б іще мучила вона лейтенанта і мучилася сама, якби не ми з Павлушею… А тепер діватися вже було нікуди. Оте одне-єдине слово, що мимоволі зірвалося в неї з уст при нас і при ньому, відрізало їй шлях до відступу. Наша Галина Сидорівна виходила заміж! — Ну, дай їй боже щастя, — говорили баби. — Хлопець він, видать, хороший. — Кажуть, розумний, добрий… — І не п'є… — І пристойний який! — Та що там казать — просто герой, та й усе! Дитину врятував! — Я б свого Карпа хоч сьогодні на такого проміняла… — Таж такий тебе не возьме, бо ти кислоока. — Обізвалася красуня! — Та цитьте ж бо! Розкудкудакались! — Було б років тридцять тому про це сперечатися, тепер пізно. Онуків скоро женитимете. — От я ж і кажу — дай їй боже щастя! — Жаль тільки, хороша була вчителька. Хто ще з тими гангстерами так возитиметься, як вона. Інша їх би й грамоти не навчила. Так би й ставили у вєдомості за трудодні хрестики замість підпису. — Кажуть, їхній полк зимою десь під Києвом стоїть. — У казармі, значить, житимуть… — Чого там у казармі! Офіцери сімейні в окремих квартирах живуть. Газ, ванна, холодильник — усе, що треба. — А через рік, кажуть, він в академію поступатиме. На генерала вчитиметься. — Дай їм боже щастя! А нам якось і не подумалося, що це ж вона вже не буде більше нашою вчителькою. Ми були схвильовані й збуджені, ми зібралися всім класом, щоб обговорити цю надзвичайну подію. Ще б пак! Не щодня твоя вчителька виходить заміж. Та ще яка! Класна керівничка, яка веде тебе і виховує буквально з першого класу, яка знає тебе як облупленого і до якої, незважаючи на її «вийди з класу» і двійки, ти звик, може, більше, ніж до рідної тітки, бо рідну тітку бачиш переважно на свята, а її щодня з ранку до вечора. Але з обговорення нічого не вийшло. Ми тільки мдакали, гмикали й колупали підборами землю. Хтось (здається, Антончик Мацієвський) спробував пожартувати, хихикнув, але його одразу затюкали, він принишк і рота більше не розтуляв. Нарешті серед загальної тиші Гребенючка тремтячим голосом промовила: — Не буде в нас уже такої класної керівнички… Ніколи… Кого б не призначили… І тут тільки ми збагнули, що наша Галина Сидорівна більше не наша, що ми розлучаємося з нею назавжди. І ми похилили голови, і запала мертва гнітюча тиша. І я раптом відчув, просто фізично відчув, як щемить не тільки моє власне серце, а серця всіх — і Павлуші, і Гребенючки, і Стьопи Карафольки, і Колі Кагарлицького, і Васі Деркача, і Антончика Мацієвського… Наче серця наші були з'єднані між собою тоненькими невидимими дротинками і по тих дротинках враз пустили струм — щемливий струм суму. — Знаєте, — тихо мовив Павлуша. — Треба попрощатися з нею. І так, щоб вона запам'ятала це на все життя. — Правильно, — сказав я. — Правильно, — підхопила Гребенючка. — Правильно, — підхопив Карафолька. І всі по черзі сказали «правильно», наче інших слів не було на світі. — Якось урочисто так, знаєте, — вів далі Павлуша. — Зібратися в нашому класі, принести квітів, підготувати виступи… — Правильно, — знову сказав я, — і… Я хотів сказати щось на доповнення до Павлушиних слів, та ніякої думки, як на зло, у голові в цю мить не було. Але я вже сказав «і» і мусив вести далі. І я сказав: — і… правильно! Це було смішно, але ніхто навіть не посміхнувся. Такий в усіх був настрій. Для підготовки урочистого прощання з Галиною Сидорівною вирішили обрати спеціальну комісію. Почали обирати і обрали Стьопу Карафольку, Колю Кагарлицького і Гребенючку. Ні Павлушу, який висунув саму ідею прощання, ні мене в комісію не обрали. Вони, мабуть, вважали, що для такої серйозної справи ми не підходимо. Не станеш же сперечатися і висувати свою кандидатуру. Прощатися вирішили у переддень весілля. Часу для підготовки вистачало — майже два тижні. Ну, що ж, хай готуються… А ми з Павлушею сіли на велосипеди і гайнули до Вовчого лісу. Хоч це вже було й не так цікаво, але ми мусили все-таки прочитати, що там написали оті «троє невідомих», оті «Г.П.Г.». У лісі біля дота було тихо й урочисто. І якось не хотілося порушувати цю тишу. Мимоволі ми намагалися ступати безшумно. Павлуша засунув руку в розколину над амбразурою і витягнув згорток: у прозору поліетиленову торбинку було загорнуто якийсь папір. Павлуша розгорнув, і я зразу пізнав почерк — чіткий з нахилом у лівій бік, кожна буквочка окремо (почерк старшого лейтенанта Пайчадзе). Ми сіли на холодну замшілу кам'яну брилу, я обняв Павлушу за плечі, притулився головою до його голови, і ми почали мовчки читати. «Дорогі друзі! Яво і Павлушо! Це дуже-дуже добре, що ви помирилися. Наша таємниця тепер не потрібна. Бо все це придумувалося для того, щоб вас помирити. І ми сподіваємося, що ви не образитесь на нас за це. Ми хочемо від усього серця побажати, щоб свою дружбу ви пронесли через усе життя. Святе це діло — дружба. Найсвятіше і найчистіше почуття в світі. І найчистіше воно в дитинстві. Бережіть його і шануйте! Бо найвірніші, найбільші, найкращі друзі в світі — це друзі дитинства. І той, хто на все життя збереже друга дитинства, той щасливий! А хто не збереже, тому гірко буде. Бо дитинство не повторюється… І проживе той своє життя без дружби. І буде воно дуже безрадісним, хоч, може, й довгим. І не відчує він себе по-справжньому людиною. Бо найбільше ти Людина, коли щось робиш для друга. Пам'ятайте про це, хлопці! І хай ваша дружба буде міцна, як ці кам'яні брили доту, що є пам'ятником справжньої солдатської дружби, дружби до останньої краплі крові… Г. П. Г.» Ми вже давно прочитали цього листа, але все ще сиділи не рухаючись і мовчали. І так, як тоді, на горищі в баби Мокрини, коли Павлуша витягнув мене з води, я раптом відчув шалену, гарячу радість від того, що він поруч, що він мій друг, що ми помирилися. Невже я міг бути з ним у сварці?! І не розмовляти?! І проходити повз нього, наче незнайомий! Безглуздя якесь! Невідь що! Але… невже ж оце Гребенючка писала цього листа?! Не вкладалося в голові! Хоч убий! Вибачайте, але я ще не міг звикнути до думки, що Гребенючка і — раптом — хороша, цяця! То лише в книжках так буває, що герой тільки — рраз! — і вмить повертається на сто вісімдесят градусів: з поганого робиться хорошим, з хорошого поганим, кого ненавидів, одразу починає любити і навпаки. Я так зразу не можу. Я буду поступово. Мені треба звикнути. Звичайно, листа писала не Гребенючка, а Галина Сидорівна. Ну, писав у буквальному розумінні Пайчадзе, але придумувала, диктувала Галина Сидорівна. Він би так не написав, хоча б тому, що він мови не знає. Виявляється ж, Галина Сидорівна й ту розмову зі мною по телефону йому написала, і він читав з папірця (тому й повільно, та й щоб акцент збити). Взагалі, вони думали, ніби все буде дуже легко й просто, що вони трошки поводять нас за носа з тими загадковими інструкціями, зохотять робити таємно один від одного одну і ту ж справу (через те й на різний час призначали!), а потім зіштовхнуть носами й примусять помиритися. Намічалося, що ми будемо по черзі розкопувати й розчищати дот, щоб врешті створити тут музей бойової слави. Пайчадзе заздалегідь навіть маленьку саперну лопатку тут заховав. Але вийшло все не так, як гадалося й намічалося. Несподівано, після того як Пайчадзе уже вручив мені й Павлуші листи, були оголошені по тривозі військові навчання. В армії, виявляється, завжди так: ніхто нічого не знає, ні солдати, ні офіцери, і раптом тривога — бойова готовність номер один! І все! А що, це вірно — армія щохвилини мусить бути готовою до бою. Добре, що хоч Пайчадзе з своїм підрозділом лишився в таборі — «в охранении». Бо Галина Сидорівна сказала йому: «Роби тепер, що хочеш, але щоб хлопці мої даремно не хвилювалися й не переживали!» Отож він увечері після побачення з нами біля доту їздив звітувати їй, а я його у садку і вгледів і наробив шелесту (правда, він перечекав у кущах і потім-таки зустрівся з нею). І на ранок довелося йому дзвонити мені по телефону. А Павлуші листа в альбом для малювання то ж, звичайно, Гребенючка підклала непомітно. Взагалі, всю ту кашу заварила таки Гребенючка. Вона, бач, не могла дивитись, як мучиться і страждає Павлуша. Він, виходить, страждав і мучився (а я, дурень, думав… Іудою його називав!). І вирішила Гребенючка нас помирити. Але сама цього зробити вона не могла, бо знала, як я її люблю, вийшло б усе навпаки. І прийшла вона радитися до Галини Сидорівни. А Галина Сидорівна підпрягла до цього діла свого Пайчадзе. І вже втрьох розробили план операції. Гребенючка прямо сказала: — Треба щось цікаве придумати. Бо вони такі хлопці… Вони просто так на вудочку не клюнуть. Дуже вредні. Треба якусь загадкову таємницю. Оце вони люблять! Ну й що! Подумаєш! А хто це з хлопців не любить, щоб було цікаво, не любить таємниць і загадок! А взагалі, з тим розкопуванням доту — то була наївна вигадка. Ми б одразу розшурупали, що то несерйозно, і їхня затія провалилася б. — Скажи, Павлушо! — Ага! — Якби ми придумували, ми б щось таке придумали, будь здоров. От не знаю, що та комісія зараз думає, в яку нас не обрали. Звичайно, вони всі відмінники, серйозні, позитивні люди, але ж фантазії у них, як кіт наплакав, їй-богу! А тут же треба щось таке грандіозне, небувале, космічне. — Ой! Слухай, Павлушо! — раптом скрикнув я. — А давай… І, захлинаючись, я почав викладати йому свою ідею. — Молодець, Яво! — скрикнув він. — Молодець! Геній! Я завжди казав, що ти геній! — Тільки, щоб ніхто не знав, — сказав я. — Хай вони собі готуються офіційно, а ми… — То буде наша таємниця, — підхопив Павлуша. — Таємниця двох невідомих! — Точно! Ми почали готуватися в той же день. Бо те, що ми придумали, вимагало дуже великої, копіткої роботи і часу. Добре, що з відбудовою вулиці Гагаріна було вже закінчено, бо ми просто не встигли б. Вулиця Гагаріна стала ще кращою, ніж до стихійного лиха, як лялечка. Тепер усе село готувалося до весілля. Такого весілля наше село ще не знало. Любима всіма вчителька виходила заміж за героя-лейтенанта, який разом зі своїми солдатами самовіддано рятував село від повені. Правління колгоспу одностайно проголосувало за те, щоб влаштувати весілля на все село, запросивши рятівників-солдатів. У колгоспному саду теслярі збивали довжелезного, майже на кілометр, стола. За цим столом мало всістися все село до одного чоловіка і гості… Той стіл було радіофіковано: через десять метрів стояли переносні мікрофони, а на деревах висіли гучномовці — щоб того, хто виступатиме з тостом, чули всі. Це було здорово! А ми з Павлушею готувалися собі окремо… За три дні до весілля з Грузії прилетіли родичі й друзі нареченого, їх було чоловік сто, не менше. До Києва вони закупили цілий літак ТУ-104, а з Києва замовили три автобуси і одне вантажне таксі. На тому вантажному таксі приїхало десять бочок грузинського вина і вже не знаю скільки ящиків з мандаринами, апельсинами, гранатами, чурчхелою та іншими кавказькими ласощами. Це було здорово! А ми з Павлушею готувалися собі окремо… Вся наша самодіяльність під керівництвом завклуба Андрія Кекала ночами до самісінького ранку розучувала і репетирувала нову програму для весільного концерту. «Гвоздьом» програми був новостворений «хор старійшин» (тобто дідів і бабусь). Кекало десь вичитав, що в Грузії є такий хор, і негайно вирішив створити і в себе. Як не дивно, наші дідусі й бабусі охоче відгукнулися на цю ідею. І вийшов могутній хор. Бо чого чого, а дідів і бабусь у нас таки багато. Сусіднє село так і зветься ж — Дідівщина. У нас довго живуть люди. Оно баба Триндичка сто десять одмахала. А вісімдесят-дев'яносто — це в нас дуже просто. Професор з інституту довголіття з Києва приїздив, то казав, що це через те, що в нас добра вода — раз, свіже повітря — два, люблять працювати — три, і майже нема лихих людей — чотири… А я думаю, що головна причина в тому, що в нас веселий народ, усі люблять жартувати й сміятися. А сміх — це здоров'я! І той хор дідів усі пісні, казали, розучує веселі, жартівливі. Це було здорово! А ми з Павлушею готувалися собі окремо… І от надійшов переддень весілля. Комісія скликала нас всіх, увесь клас, вранці на шкільному подвір'ї і доповіла про наслідки своєї роботи. Вирішили, значить, так. Спершу святково прибираємо клас. Щоб був, як під час екзаменів: стіл, накритий китайкою, від дверей килим-доріжка, на столі і на вікнах квіти. Потім ідемо додому, вбираємося у все найкраще, по-святковому. Кожен бере букет квітів. Це — обов'язково. Сідаємо за свої парти. Рівно о другій годині (як на урок — ми на другій зміні останній рік училися) прийде Галина Сидорівна. Її вже попередили вчора. Перша виступить Гребенючка (голова комісії). Скаже дівчаче слово від класу. В неї написано дві сторінки. Вона прочитала — всім сподобалося, навіть мені: добряче написано, хоч надто жалісно. Потім виступить Коля Кагарлицький і скаже хлоп'яче слово від класу. В нього було написано аж три з половиною сторінки і теж добряче — з іменами, з фактами, мене з Павлушею згадує, наші вибрики, даруйте, мовляв, за все… Третім виступить Карафолька і прочитає… вірша. Власноручно складеного вірша. Це було для всіх нас страшенною несподіванкою. Ми ніколи й гадки не мали, що Карафолька може скласти вірша. А він раптом… Створював свого вірша Карафолька рівно стільки, скільки господь бог землю — шість днів. Та, на мою думку, наслідки були значно гірші. Хоча дівчаткам вірш дуже сподобався, особливо останні рядки: Ми вас дуже по справжньому любимо,
І ніколи ми вас не забудемо.

Ми з Павлушею, як спеціалісти, вважали, що вірш Карафольчин, або, як він його сам, червоніючи, називав — «мадригал», потребує ще серйозної авторської доробки. По-перше, такі, наприклад, рядки, як: Ви навчили любити нас префікси,


Корені слів, закінчення й суфікси.

Окрім того, що з художнього боку це було не дуже здорово, це було ще й брехнею, бо із здоровим глуздом людина не може любити префікси й суфікси. По-друге (і це головне!), «мадригал» був безособовий і неконкретний — у ньому жодного разу Галина Сидорівна не називалася на ім'я. Карафолька почав бити себе в груди і присягатися, що він дуже старався, але в нього нічого не вийшло. Не ставала Галина Сидорівна у рядок, хоч ти лусни! Якби вона була, скажімо, Ганна Іванівна (як Гребенючка), то все дуже просто: «Дорога наша Ганно Іванівно!», «Ми вас любимо, Ганно Іванівно!», «Не забудемо Ганну Іванівну…». Але називати її Ганною Іванівною, коли вона Галина Сидорівна, було б нетактовно. А «Дорога наша Галино Сидорівно» ну не читалось аж ніяк. То вже були не вірші, а чистісінька проза. Тому й довелось обмежитися безособовим: «Дорога і любима учителько!» Це так доводив Карафолька. Але ми з Павлушею заперечили, що справжній поет тим і відрізняється від графомана, що вміє долати творчі труднощі. Карафолька густо почервонів і похилив голову. Але тут на нас усі затюкали, і ми змушені були визнати, що так, звичайно, вірш можна читати, бо це ж не для друку, а просто, а якби для друку, тоді інша річ… На завершення урочистого прощання Антончик Мацієвський сфотографує Галину Сидорівну з усім класом. І ми подаруємо їй цю фотографію з хвилюючим написом і всі-всі розпишемося. Отак придумала наша комісія. Ну що ж, для офіційного прощання цілком задовільно. Всі з цим погодилися. І розійшлись. А о пів на другу зустрілися знову. Надзвичайно святкові, гарно вбрані, чистенькі, з величезними букетами квітів, ми в урочистому мовчанні пройшли по килиму-доріжці за свої парти, сіли й почали чекати. Наш друг восьмикласник Вовка Маруня бездоганно організував «службу безпеки», і ми були спокійні, що цікава пацанва не зіпсує нам справи. Бо то такий нахабний народ, що пообліплював би всі вікна, почав би хихикати і гогокати і все б зірвав. Вовка розставив пости і блокував усі входи і виходи. Хвилин з десять ми сиділи й мовчали. І це наше мовчання було якоюсь наче увертюрою до всього того, що мало відбутися. Ми настроювались на серйозний лад. Ми згадували все, що пережили разом з Галиною Сидорівною за ці сім довгих років. Вона була нашою першою вчителькою, коли ми прийшли до школи у перший клас. А ми були її першими учнями. Вона тільки закінчила тоді одинадцять класів (тоді були школи-одинадцятирічки) і перший рік почала вчителювати в молодших класах. Вона вчила нас і вчилася сама — заочно у педінституті. Ми закінчили п'ять класів, а вона педінститут. Ми складали перший у своєму житті екзамен, а вона — державні іспити. І з учительки молодших класів вона стала викладачем української мови і літератури. І продовжувала нас учити. І довела до восьмого класу. Ми думали, що і в восьмому класі вона буде, і в дев'ятому, і в десятому. Аякже! І от… Це якось просто не вкладалося в голові. Невже вона більше не буде «нашою вчителькою»! Ніколи більше не ввійде в клас легкою й швидкою ходою, не кине журнал на стіл, не спитає дзвінко, як завжди, одне й те саме: «Ну, хто з вас не приготував на сьогодні завдання? Признавайтесь!» Після цього запитання я майже завжди лягав грудьми на парту, ховаючись за спину Стьопи Карафольки, що сидів переді мною. Але вона завжди помічала це і казала: «Рень, до дошки!» І я підводився червоний як мак і, зітхаючи, плентався до дошки… Невже цього не буде ніколи?! Ні-ко-ли! Чи не вперше в житті це безжальне слово так вразило мене!.. Серце моє стиснулося… У коридорі — знайомі легкі й швидкі кроки. Я не знаю, як це вийшло, але враз ми всі, мов по команді, не змовляючись, підхопились і встали ще до того, як вона зайшла. Домовленості зарані про це не було. І коли вона рвучко, як завжди, розчинила двері, ми вже стояли за партами з букетами в руках, — нерухомо як укопані. Але вона не зразу розчинила двері. Ні. Ми чули, як вона підійшла, спинилася перед дверима. І якусь хвилю стояла, не наважуючись зайти. Вона стояла там, а ми стояли тут. І це була мить, яку важко передати… І от двері розчахнулися, і вона завмерла на порозі. Вона повільно обвела нас усіх поглядом, — здається, зазирнула кожному в очі. І мовчки простягнула до нас руки — наче хотіла всіх разом обняти. Губи в неї тремтіли, підборіддя тремтіло, вона часто-часто кліпала очима. І тут ми помітили, що вона… плаче… Що тут знялося! Буря! Дівчатка враз голосно заревли, і кинулися до неї, і обхопили, обліпили її з усіх боків, і почали цілувати, плачучи. А ми, хлопці, як по команді, повернули голови й стали дивитися у вікно, кривлячись і кусаючи губи. І ковтали і ніяк не могли проковтнути щось туге, що ніби застряло у горлі. Який тут міг бути художній виступ Гребенючки, і художньо-гумористичний виступ Колі Кагарлицького, не кажучи вже про Карафольчин «мадригал»? Усе суньголов полетіло к бісовому батьку! А потім ми вийшли зі школи і, згуртувавшись табунцем навколо Галини Сидорівни, пішли на річку, а тоді в поле, а тоді до лісу… І ходили так довго-довго, до самісінького вечора. І майже нічого не говорили, просто отак ходили разом і не хотіли розлучатися. А тоді в лісі посідали на галявині кружка навколо неї і співали пісень. Довго-довго… І ніхто не викрикував, як то буває, всі дуже старалися, і виходило так гарно, як ніколи. І пісні вибирали всі ліричні, мелодійні, що хапали за душу. І в дівчат по щоках текли сльози, та й не тільки в дівчат… І ніхто не ховався, бо чого ж ховатися, як пісня бере за душу. А на другий день було весілля. Ну, що вам сказати? Щоб описати це весілля, мабуть, треба було б запрягти всю Спілку письменників України. Скажу тільки, що такого бучного свята в нашому селі не пам'ятали найстарезніші діди. Певно, його й не було зроду. За одним столом сиділо геть усе наше село, та ще пів грузинського села, та ще майже цілий полк солдатів, та ще гості з району на чолі з секретарем райкому товаришем Шевченком. Це було не тільки весілля. Це було свято дружби народів. Це було свято доблесті нашої армії. Так говорили, проголошуючи тости, і секретар райкому товариш Шевченко, і полковник Соболь, і голова нашого колгоспу Іван Іванович Шапка, і голова грузинського колгоспу Шалва Тарієлевич Гамсахурдія, і багато інших поважних товаришів. Гучномовці не змовкали ні на хвилину, і всі ці тости було чути, мабуть, аж у сусідніх селах. Дитячий стіл був накритий окремо. І що вже того лимонаду ми понапивались і морозива, цукерок та різних грузинських ласощів понаїдалися — од пуза! До речі, коли я бігав на хвилину додому (перевірити, чи замкнув сарай, де була наша «таємниця»), я бачив, як вулицею проїхав на машині отець Гога. І біля колгоспного саду спинився. І визирнув з машини, і приглядався, і прислухався до весілля. А побачивши мене, знітивсь і одразу поїхав. І обличчя в нього було, як у хлопчика, якого не взяли в гості на свято, бо він погано поводився. І я чогось подумав, що отець Гога відчуває себе зараз дуже самотнім і заздрить нашому бучному весіллю. У них у церкві такого весілля ніколи, мабуть, не було й не буде. А от той загадковий вираз «темна вода во облацех», який так мене перестрашив, нічого ні загадкового, ні страшного не означає. Так кажуть, коли якась плутана, незрозуміла справа. Це мені дід пояснив (я його спитав). І, мабуть, отець Гога хотів натякнути, що він погано розуміється на моторі свого «Москвича». Весілля почали гуляти десь в обід. Але ми з Павлушею чекали смерку. Нам для нашого сюрпризу потрібна була темрява. Обов'язково. Та чим більше розгулювалося весілля, тим тривожніше ставало в мене на серці. У колгоспному саду стояв такий галас, сміх і гармидер, що як далі так піде, то на наш сюрприз ніхто й уваги не зверне, просто не помітить ніхто. Вихід був один — оголосити по радіо, через гучномовець. Але ні я, ні Павлуша цього зробити не зможемо, бо будемо зайняті. Отже, доводилось у нашу «таємницю двох невідомих» втаємничувати когось третього, бо інакше все могло зірватися. Павлуша зиркнув на мене, потім одвернувсь і несміливо пробубонів: — Може… Ганю? Я махнув рукою: — Давай! Яка врешті різниця? Треба, щоб хтось просто оголосив, а хто, кінець кінцем байдуже. І як йому хочеться… Так Гребенючка стала учасницею ще однієї «таємниці трьох невідомих». І от нарешті смеркло. Ми з Павлушею тихцем, щоб не привертати до себе уваги, вихопилися з гамірного весільного гурту і гайнули додому. Там ми обережненько винесли з сарая свою «таємницю», приторочили до багажника, сіли на велосипеди і поїхали у поле, що за колгоспним садом, де весілля. Погода була чудова, така, як треба, і небо чисте, і вітер є. Почали запускати. Не дуже-то легка виявилася ця справа. Хоч запускали й з велосипеда. Я мчав на велосипеді, стискаючи у руці котушку, а Павлуша біг позаду, підтримуючи його. Аж от нарешті злетів, знявся й пішов-пішов. Все вище й вище вгору… Кинувши велосипед, я обережно розмотував величезну саморобну котушку. Підбіг Павлуша з кошиком у руках. Почав допомагати, бо вже важко було тримати. Ну от, усе! Котушка розмоталася. — Ну, підключай! — кажу я, а в самого серце — як телячий хвіст, — вийде чи не вийде… Павлуша порається біля кошика, руки в нього тремтять. І… Я навіть сам не сподівався, що так буде здорово. У темно-синьому небі барвисто засвітився чарівний ліхтар. «Слава Галині Сидорівні!» — золотом палали на ньому слова з одного боку. «Бажаємо щастя!» — червоно світилося з другого боку. «Не забувайте нас!» — жовто промінилося з третього. А з четвертого боку щасливо усміхався чорновусий красень лейтенант. Абсолютної портретної подібності з нареченим, звісно, не було, але що ви хочете — без натури, по пам'яті сам Анатолій Дмитрович не намалював би краще. Ви вже, мабуть, здогадалися, що то був змайстрований нами величезний коробчастий повітряний змій. (Павлуша ж змалечку мріє стати льотчиком, ми тих зміїв з ним попоробили — ого-го.) І потім Павлуша його розмалював фарбами. Всю душу льотчика і художника вклав він у того змія. А я придумав «електрифікацію» (спершу ми думали просто вдень запустити, але хіба ж той був би ефект!). Запускали на тоненькому двожильному дроті (спеціально до району в електромагазин по нього їздили). Акумулятори і лампочки від тракторних фар випросили в мого тата-механізатора. Я навіть не думав, що так буде здорово! Як тільки змій засвітився, ми почули, як у гучномовцях пролунав дзвінкий Гребенюччин голос. — Увага! Увага! Просимо всіх подивитися в небо! Увага! Увага! Просимо всіх подивитися в небо! На якусь мить весільний гамір ущух, запанувала тиша. А потім враз вибухнули оплески, крики, сміх. «Молодці! Молодці!» — чулося крізь цей галас. Я глянув на Павлушу, усміхнувсь і підморгнув. І він підморгнув і усміхнувсь у відповідь. Ми були щасливі. Наш сюрприз удався. Він світився високо в небі, і його бачило водночас геть усе наше село, і півгрузинського, і цілий полк солдатів, і гості з району на чолі з секретарем райкому партії… Такого тріумфу у нас ще не було за все наше життя. Здорово ми придумали! Таки молодці! Минала хвилина, друга… Оплески ущухли, весільний галас набрав іншого забарвлення, хтось уже зривався на спів. В одному місці затягували «Посіяла огірочки», в другому — «Русское поле». Весілля розгулювалося. У небо вже, мабуть, ніхто й не дивився. Нам треба було кінчати. Тим паче, що вітер односив нашого змія в поле, у бік лісу, і його вже з саду не видно було. Але кінчати було дуже важко. Такого величезного змія ми ще не запускали ніколи. Та й вітер був дужий. Просто виривав дротину з рук. Я ледве втримував. Павлуша помагав мені лише однією рукою, бо у другій тримав кошик з акумулятором. Нас тягло по полю, наче собачат на мотузці. І раптом… Вітер шарпонув змія так, що ми трохи не попадали. Щось там у змії блиснуло, і лампочки згасли. А за мить десь ізбоку засвітилася на змієві червона цяточка і почала більшати. — Вимкни! — крикнув я Павлуші. Павлуша смикнув на себе кошик з акумулятором, обриваючи контакти, але було вже пізно. Змій уже горів, падаючи на землю. Він був із сухих дерев'яних планок, обклеєних цупким папером, і спалахнув, як сірник. Долітаючи до землі, він уже палав, мов величезний смолоскип. Він з тріском упав на землю, розсипаючи іскри. І враз земля спалахнула і загорілася навколо нього. І тут серце моє сповнилося жахом. Це ж на узліссі! Там же лежить скошене сіно, яке ще не згребли! — Павлушо! — скрикнув я і кинувся туди. Павлуша пустив на землю кошика і рвонувся за мною. Та хоч як швидко мчали ми, вогонь був ще швидший. Поки ми добігли, він розпросторився уже метрів на двадцять по фронту в один і в другий бік від палаючого змія і біг далі, злизуючи вогненними язиками сухе сіно, що покосами лежало на землі. І вже із тріском займалися кущі на узліссі. Загориться ліс — буде лихо! Я знав, що таке вогонь. Позаторік загорілася хата Чучеренків. Спалахнула, як свічка. І поки люди добігли з поля, згоріла дотла. Самі головешки лишилися. Не можна гаяти ні секунди. Я на бігу зірвав із себе новий святковий піджак і кинувся просто у вогонь, топчучи його ногами і збиваючи полум'я піджаком. Павлуша був без піджака, у самій сорочці. Він кинувся до кущів, рвонув кілька гілок з листям і ними став збивати вогонь. Холоші штанів почали тліти, страшенно пекло в ноги, ми задихалися від диму й жару, але продовжували боротися з вогнем. А з саду лунав веселий весільний галас, регіт, пісні. Ніхто не бачив, не знав і не підозрював, що тут коїться… І як не гукай — ніхто не почує. — Сіно, сіно відгребти треба! Щоб далі не займалося! — почув я раптом голос… Гребенючки. Я обернувся. Жмутом гілок вона квапливо одгрібала сіно, яке ще не загорілося. Правильно! Спершу треба перепинити шлях вогню, щоб не ширився далі, а тоді вже гасити. Я кинувся допомагати їй. Павлуша теж. Як потім з'ясувалося, оголосивши по радіо, вона зразу побігла шукати нас. І бачила, як тягло нас по полю, як спалахнув змій. І побігла нам на допомогу. Ми швиденько одгребли сіно і кинулися знову в бій з вогнем. Утрьох справа пішла краще. Вогонь почав потроху відступати. Вже більше було диму, який несамовито їв очі, так що сльози струменіли по щоках безперестанку. Але ми, незважаючи ні на що, з усіх сил боролися з вогнем. І нарешті він скоривсь і згас. Ми ще довго ходили по згарищу, затоптуючи жаринки, щоб не розгорілося знову. І от усе скінчено. Знеможені, ми посідали на землю і сиділи мовчки, тільки перезиралися, важко дихаючи. Обличчя в нас були закіптюжені, аж чорні, попалений одяг звисав клаптями. Я глянув на Гребенючку і усміхнувся. А вона таки молодець. Справді-таки молодець! Їй-богу! Не кинула нас у біді, не втекла, не злякалася вогню. Навпаки! Билася з полум'ям, як… як тигриця. Молодчинка! І я подумав: «Цікаво, мабуть, було б намалювати таку картину: сидять троє після того, як загасили пожежу, — обідрані, брудні, закіптюжені, але щасливі, як солдати-переможці…» І ще я подумав, що, мабуть, і Гребенючка, і Павлуша стануть-таки художниками. Ну, що ж. Хай! А чого, як є здібності? Бач, якого ж змія розмалював Павлуша. Красота, а не змій був. І раптом у мене виникла несподівана думка: хоч би ким ми стали в житті, а солдатами ми станемо обов'язково. Це точно. Кінчимо школу і підемо в армію. І, може, навіть попадемо в ці табори, що в нашому лісі. До полковника Соболя. Ото було б здорово! І будемо ми з Павлушею дружити найміцнішою, найвірнішою солдатською дружбою — до останньої краплі крові. Ну, а… Ганька? Гребенючка? Ну, що ж, хай буде й Ганька! Хай буде Ганька-кулеметниця! Як у «Чапаєві». Хай!

notes

Примітки


1

А ми з Явою точно знали: через те, що вона полин — боже дерево — їсть, ми самі бачили. Ми й собі пробували той полин їсти, але на другий день кинули — гірке; хай, може, як постаріємо, тоді… А то й зовсім не треба нам такого гіркого несмачного довголіття… (Примітка Павлуші Завгороднього.) 2


Ці три копійки досі лежать у мене вдома, — все ніяк справжнього старця не зустріну. (Примітка Павлуші Завгороднього). 3




Прекрасний письменник Гоголь, і повість його «Як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем» — блискуча повість, але далі писати «під Гоголя» я не можу, не вистачає пороху. Вибачайте, далі писатиму вже, як умію. (Примітка Яви Реня).
Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   21


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка