Всеволод Нестайко Тореадори з Васюківки


Розділ XXV Усе! Кінець! Я дарую велосипед. «Загаза чогтова!» Я видужую



Сторінка20/21
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.07 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   21
Розділ XXV
Усе! Кінець! Я дарую велосипед. «Загаза чогтова!» Я видужую


Прокинувшись, я побачив, що біля ліжка сидить на стільці Яришка і читає журнал «Барвінок». У хаті було сонячно, аж очі сліпило, годинник на стіні показував без чверті десять, і я зрозумів, що то ранок. Яришка зразу відклала журнал і скочила з стільця: — О!.. Любий бгатику! Загаз будеш снідати. Вона в нас не вимовляє літеру «р» За мить Яришка вже ставила на стільці переді мною молоко, яєчню, сир і хліб з маслом. Я збагнув, що в хаті нікого немає, всі на роботі, і їй доручено доглядати мене. — Будь ласка, любий бгатику, їж! — сказала вона солодким голосом. Я насторожився. А коли вона втретє сказала «любий бгатику» («Любий бгатику, спегшу пгоковтни таблетку»), це вже мене зовсім збентежило. «Любий бгатику!» Вона ніколи мене так не називала. Вона завжди казала на мене «загаза чогтова», «так тобі й тгеба», «щоб ти гозбив свою погану могду…» І раптом — «любий бгатику!» Кепські, виходить, мої справи. Може, й зовсім безнадійні. Може, я вже й не встану. Тому-то всі такі ніжні до мене: і батько, і мати, і дід… І весь час заспокоюють — видужуєш, мовляв. А я… Бач, сплю весь час. Значить, нема в організмі сил, енергії для життя. Отак засну й не прокинуся більше. От голову навіть підняти від подушки не можу. Підведусь, сяду на ліжку, і йде обертом голова, аж нудить… Я глянув на сир, на яєчню і згадав слова діда Салимона, які він любив повторювати: «Їжа — джерело життя. Доти живеться, поки їсться і п'ється. Добре кушай і будеш, як бугай». — Яришко, дай іще шмат хліба з маслом, — сказав я тихим глухим голосом. — Тю, ти ж іще цього не з'їв?! — Жалко? — з гірким докором глянув я на неї. — Може, я… Може… — Та що ти, що ти! Будь ласка! — вона побігла на кухню, відремізувала від буханки величезну партику, намазала в палець масла і поклала на стілець. Писнула і побігла за піч сміятися. Я зітхнув. Нічого, нічого! Дивись, щоб на кутні не засміялася, як я… як мене вже не буде… Яєчню з тим першим шматком хліба я вмаламурив досить швидко і легко. А от тарілка сиру, щедро политого сметаною, і партика хліба, принесена на моє прохання Яришкою, пішли туго. Півтарілки я ще сяк-так виїв, а далі почав давитися. Набивши повен рот сиру і хліба, я жував-пережовував ту жуйку по кілька хвилин і не міг проковтнути. Ремигав, як той старий віл. Уже й молоком запивав, і різко смикав назад головою, як це робить завжди мати, ковтаючи таблетки, та все марно — не ковталося. «Ну, все! — з жахом подумав я. — Уже й їсти не можу. Не приймає організм їжі. Все! Капець мені! Кришка!» Я безсило відкинувся на подушку. Лежав і прислухавсь, як усередині в мене щось булькало, бурчало й переливалося. То гуляли в порожньому животі одинока яєчня, трошечки сиру й молока. Гуляли, не в змозі порятувати слабіючого організму. Кольнуло у боці!.. І нога затерпла, мабуть, кров туди вже не доходить… І рука ліва якась безсило млява. Це ж там серце близько… Видно, серце вже відмовляється працювати… О! Дихати вже важко. Уривчасте якесь дихання. І пальці на руках уже посиніли, здається, одмирають. Ех, жаль — нема Павлуші. Хотілося б з ним попрощатися. Не встигну, мабуть… З-за печі визирнуло лукаве Ярищине око. Вона сміялася. Вона й не уявляла, як мені зле. Вона думала, що я придурююсь. Треба їй якось довести, що це не жарти, що мені таки погано, що, може, це останні мої хвилини… Я не міг помирати під її хихикання. — Яришко, — ледь чутно промовив я. — Іди сюди. Вона вийшла з-за печі. — Яришко, — зітхнув я і замовк. Вона підійшла ближче. Личко її стало трохи серйознішим. — Яришко, — вдруге зітхнув я і знову замовк. Я мусив сказати зараз щось незвичайне, щось значуще, благородне й велике, що говорять тільки перед смертю. — Яришко, — сказав я нарешті тихо й врочисто. — Візьмеш собі мій велосипед… Я дарую тобі його… І заплющив очі. — Ой! — верескнула вона радісно. — Ой! Пгавда?! Ой! Сегйозно?! Ой бгатику мій! Який ти хогоший! Ой! Дай я тебе поцілую. І її губенята мазнули мене по щоці біля носа. Я одвернувся до стіни, бо відчув, що от-от заплачу. Ми з Яришкою найчастіше сварилися саме через той мій велосипед. Вона хотіла на ньому кататися, а я не хотів, щоб вона каталася. Я вважав, що вона ще соплива, щоб кататися на дорослому велосипеді. Тільки в перший клас пішла в цьому році. До педалей ще навіть не діставала. Але однак примудрялася їздити — просовувала праву ногу крізь раму і, звиваючись черв'яком, навстоячки крутила педалі. Ця її спритність тільки дратувала мене. Таке потворне катання було, на мою думку, образою для велосипеда. І взагалі кому хочеться, щоб на його велосипеді хтось катався! Це завжди неприємно, завжди противно. Велосипед — це щось дуже особисте, близьке, заповітне. Це ближче, по моєму, за сорочку, за штани, за що хочеш… І зараз, подарувавши велосипед Яришці, я відчув, що мої рахунки з життям майже зведені. Я чув, як вона, забувши від щастя про мою хворобу, вже витягала Вороного із сіней надвір. І він жалібно деренчав і дзвенів. Ці звуки шматували моє умираюче серце. Так востаннє тужливо ірже вірний кінь, навіки прощаючися з козаком. Я витягся, як мрець, склав на животі руки і приречено втупився у стелю. Я ждав приходу смерті. Годинник на стіні невмолимо одцокував хвилини. Але несподівано замість смерті прийшла медичка Люба Антонівна. Грюкнувши дверима, вона зайшла в хату і швидким кроком наблизилась до мого ліжка. Поклала руку мені на лоба, потім узяла за пульс. І все це, не кажучи ні слова, мовчки, зосереджено, строго. Я завмер в безнадійному чеканні. Скінчивши слухати пульс, вона підняла мені сорочку, схилилася і приклала маленьке холодне вухо до моїх грудей. Вона завжди вислухувала хворих просто так, вухом, без всякого лікарського причандалля. І, тільки вислухавши мене, вона сказала нарешті весело: — Молодець, козаче! Все гаразд! Скоро будеш здоровий. І ляснула мене долонею по пузі. — Еге! Гаразд! — буркнув я. — Оно вже й їсти не можу. Організм не приймає. І голова крутиться, підвестися несила. — Що? — вона здивовано глянула на тарілки, що стояли на стільці. — А це хто снідав? — Та я ж, бачите… — зітхнув я. — Ну! Бачу! І яєчню, бачу, прийняв твій організм, і сиру півтарілки, і молока. Що ж ти хочеш? Після такої температури це навіть забагато зразу. Забороняю тобі їсти по стільки! А голова крутиться від довгого лежання. Треба вставати потрошку, раз температури нема. Дозволяю тобі сьогодні встати хвилин на десять-п'ятнадцять і походити по кімнаті. Тільки не більше… «Організм не приймає!» — вона усміхнулась. — Ех, ти! Герой! Я насупив брови і одвернувся. Я не дуже їй вірив. Вона медичка. Вона мусить заспокоювати хворих. Така її робота, їй за це гроші платять. І все-таки після того, як вона пішла, я відчув, що мені полегшало — перестало колоти в боці, і нога одійшла, і руку одпустило. І серце забилося бадьоріше. Смерть поки що відступила. Мені навіть здалося, що я почув, як вона, загримівши кістками, побігла-покотилася кудись геть по дорозі… Чи. може, то загримів, упавши разом з Яришкою, мій велосипед у дворі?.. Мій? Велосипед? Який же він мій? Нема в мене вже велосипеда! Нема! Подарував. Дурень! Та я ж… я ж… думав, що вмираю. «Пожди-пожди! Чого це ти так рознервувався? Може, ще вмреш і не будеш дурнем», — шепнув мені глузливо внутрішній голос. «Тьху на тебе! — лайнув я той голос. — Краще бути живим дурнем, ніж…» Ну й що! Ну й подарував! Подумаєш! Рідній сестричці подарував. Хай катається на здоров'я, люба, дорога, се… У дворі знову щось гупнуло й задеренчало. Чорт! Чого ж вона, корова, падає! Так же всі спиці повибивати можна! Ну і хай вибиває, її велосипед — може зовсім його розбити. Чого тобі тепер хвилюватися? Не треба тобі тепер хвилюватися. Спи спокійно, дорогий товаришу! Мда… Павлуша, значить, буде на велосипеді, Вася Деркач на велосипеді, Коля Кагарлицький на велосипеді, Стьопа Карафолька, гад, на велосипеді, — коротше, всі, всі геть-чисто на велосипедах, а я — пішки. На своїх двох. Мда… Тоді вже краще вмерти! Що це за життя без велосипеда! Комедія! Сміх! А який же був велосипед! «Україна». З багажником, і з фарою, з ручним гальмом. А швидкість яка! Вітер, а не велосипед. Був! У дворі знову задеренчало. Доламує! Серце моє розчахнулося від болю. «Дозволяю тобі сьогодні встати на десять-п'ятнадцять хвилин». Я підвівся і сів на ліжку. Хоч глянути на нього востаннє. От гляну, потім ляжу і вмру. Я встав і, хитаючись, пошкандибав до вікна. Яришка, висолопивши від старанності язика, вихилясами кружляла по подвір'ю. На лобі в неї полум'яніла здоровеннецька гуля, на щоці подряпина, коліно розбите. Але очі сяяли щастям. І, видно, те щастя засліпило її, і вона нічого не бачила. У всякому разі дубовий ковбок, на якому ми рубали дрова, вона точно не помічала, бо перла прямо на нього. Я не встиг навіть роззявити рота, як вона перечепилася об ковбок і… Отут уже я роззявив рота. Я не міг його не роззявити. Душа моя, котра ще трималася в тілі, не витримала. Велосипед став дибки і з усього маху грюкнув на землю, задеренчавши всіма своїми деталями. — Ех ти!.. Щоб тобі!.. Що ти робиш?! — одчайдушне закричав я. Хай я умру, але навіть перед смертю я не можу спокійно дивитися, як гине велосипед! Лежачи під колесом, Яришка розгублено кліпала очима. Потім враз насупила брови і мовчки почала вибиратися з-під велосипеда. Встала, підняла велосипед і зміряла мене презирливим поглядом. — Думаєш… думаєш… я тобі повігила, що ти подагував? Я знала, що ти жагтуєш… загаза чогтова!.. І, шморгнувши носом, одвернулася. Я роззявив рота і… усміхнувся. «Загаза чогтова…» Сонце засяяло з неба, заспівали пташки, і зацвіли-запахли під вікном троянди. Життя повернулося до мене. Сумнівів не було — я видужував. Дорога Яришко, люба моя сестричко, я тепер завжди даватиму тобі велосипед — коли тільки захочеш! Чесне слово! Розділ XXVI
Знову троє невідомих. Ти мені друг? «Нічого не розбереш…» — каже Павлуша


Поки мені було дуже зле, я не відчував, як минає час. Часу ніби не існувало. А як мені трохи покращало, отоді я відчув, що то за нудота хворіти. Я ніколи не думав, що години такі довгі, а день такий нескінченний. Раніше мені його завжди не вистачало. Не встигнеш, бува, що-небудь затіяти, започаткувати, як уже й вечір. А тепер до того вечора була ціла вічність. Вона без кінця й краю тяглася, тяглася, витягуючи з мене жили. Того вечора не можна було просто дочекатися. А заради вечора я тільки й жив на світі. Увечері приходив Павлуша. Правда, він забігав і вранці, і в обід, але то на кілька хвилин. А увечері він приходив години на дві, а то й три і сидів доти, поки я не помічав, що він уже клює носом від утоми, і тоді я гнав його спати. Він дуже втомлювався, Павлуша. І не тільки він, усі втомлювалися. Все село працювало на вулиці Гагаріна, гуртом ліквідовуючи ту страшну руйнацію, яку наробила стихія на одну ніч. Відбудовували хати, розчищали подвір'я, заново будували знесені, потрощені повітки, хліви й комори, розкопували льохи. Нарівні з дорослими працювали й учні, починаючи з сьомого класу. Та й менші не сиділи склавши руки, — кожен щось робив у міру своїх сил і можливостей. Бо рук тих не дуже й вистачало. Пора була гаряча, збирання врожаю — і фрукти, і овочі… Добре, що хоч віджнивуватися до дощів устигли. Всі працювали з ранку до вечора. Всі. А я лежав собі паном — пив какао, їв гоголь-моголь і різні пундики смачні, що їх ночами пекла мені мати для зміцнення хворого організму. Пив, їв і читав собі різні пригодницькі книжки. А хлопці трудилися і їли звичайнісінький хліб з салом. І я їм заздрив несамовито. Я ненавидів какао, гоголь-моголь і смачні пундики. Я проміняв би всі ці ласощі на шмат хліба з салом у перерві між роботою. Мій дід завжди називав мене «цілосвітнє ледащо». Але якби він знав, як мені, «цілосвітньому ледащові», хотілося зараз працювати! Я б не відмовився від найбруднішої, найпротивнішої, найважчої роботи. Тільки б з усіма, тільки б там, тільки б не лежати колодою в ліжку. Лише тепер я збагнув одну істину — чим страшна хвороба! Не тим, що десь щось болить! Ні! Найстрашніша хвороба безсиллям, бездіяльністю, нерухомістю. І я зрозумів, чого люди насамперед бажають один одному здоров'я, чого кажуть, що здоров'я — всьому голова… Як я страждав від своєї бездіяльності, ви собі навіть не уявляєте. Коли нікого не було в хаті, я заривався в подушку і просто вив, як той собака голодний. Один Павлуша по-справжньому розумів мої страждання і весь час намагався розрадити, заспокоїти мене. Та йому це погано вдавалося. Я був, звичайно, вдячний йому за співчуття, але жодні слова не могли мені допомогти. Які там слова, як я сам відчував, що нема здоров'я, нема сил. Походжу трошки по хаті — і в піт кидає, голова йде обертом, лягти тягне. Здавалося б, і нога дедалі менше болить, і температури нема, а замість того, щоб видужувати, я чогось знову розклеївся. Вирішив, що ніколи вже не буду здоровим, і занепав духом. Втратив апетит, погано їв, не хотілося ні читати, ні радіо слухати. Лежав з байдужим виглядом, втупившись у стелю. І ніхто цього не бачив, бо з ранку до вечора нікого не було дома, а Яришка, дорога моя сестричка, якій доручено було наглядати за мною, хати не держалася. Та я її й не звинувачував, я й сам, як вона хворіла, не дуже сидів біля її ліжка. Зранку, подавши мені сніданок, вона, як цуцик, дивилась на мене і покірливо питала: — Яво, я тгошечки… можна? Я зітхав і кивав головою. І вона, грюкаючи, тягла велосипеда з сіней надвір. І тільки я її бачив аж до обіду. Вона поспішала, поки я хворий, накататися досхочу. Вона відчувала, що, як я видужаю, не дуже вона кататиметься. І якщо раніше вона каталася у дворі, то тепер виїздила за ворота і тікала далі від очей, щоб не чути моїх нарікань за те, що не так їздить. А мені вже й це навіть було байдуже. Я й на велосипед махнув рукою. Інколи разом з Павлушею забігали хлопці, але вони були такі заклопотані, так їм було не до мене, що радості це не приносило. Двічі заходила Галина Сидорівна, та мені чогось було соромно перед нею, що я лежу безпомічний, жалюгідний, і я напружено, з нетерпінням чекав, коли вона піде. Погано мені було, дуже погано. Сьогодні я чогось особливо відчував себе нещасним і самотнім. Може, тому, що сьогодні день був напрочуд хороший — сонячний, ясний, ні хмарки на небі. І Яришка, витягаючи з сіней велосипеда, співала на все горло: В путь, в путь, а путь,
А для тебя, родная,
Есть почта полевая…

Вороний мій продеренчав у дворі і, дзенькнувши вже за ворітьми, повіявся, несучи кудись невгомонну мою сестру. Я зарився в подушку й завив. І раптом почув, як щось стукнуло об підлогу. Я підвів голову. На підлозі біля ліжка лежав камінець. До нього був прив'язаний червоною стрічкою якийсь папірець. Я здивовано глянув, нахилився, підняв. Розв'язав стрічку, розгорнув папірець. І аж дух мені перехопило — я одразу впізнав той самий почерк: чіткий, з нахилом у лівий бік, і кожна буквочка окремо… Від хвилювання ті буквочки застрибали в мене перед очима, і минуло кілька секунд, поки я зміг прочитати написане. «Дорогий друже! Нам усе відомо, що сталося з тобою за останній час. Ми задоволені твоєю поведінкою. Ти поводився, як справжній солдат. Нам дуже приємно, що ми не помилилися в тобі. Тепер ми ще більше впевнені, що ту секретну справу, яку ми маємо доручити тобі, ти виконаєш з честю. Стихійне лихо і метеорологічні умови унеможливлюють проведення наміченої операції зараз. Операція відкладається. Сподіваємося, що до того часу ти видужаєш і нам не доведеться шукати іншої кандидатури. Намічувана операція секретна, державного військового значення. Розголошення таємниці карається за статтею 253 Кримінального кодексу УРСР. Цього листа треба негайно спалити. Нагадуємо: умовний сигнал — білий прапорець на щоглі біля школи. В день, коли з'явиться прапорець, — треба прибути до доту у Вовчий ліс рівно о дев'ятнадцятій нуль-нуль. У щілині над амбразурою будуть інструкції. Бажаємо найскорішого видужання. Г. П. Г» Коли я дочитав, у мене пульс був, мабуть, ударів двісті на хвилину. Аж у скронях гупало. Вони! Знову вони! Троє невідомих! Якраз сьогодні я згадував про них. Не те, що я забув. Ні. Просто події тої страшної ночі, а потім моя хвороба якось одсунули думки про це, заглушили інтерес, і все воно згадувалося так, ніби то було не зі мною, а десь читане чи бачене у кіно. І дедалі частіше я думав, що, мабуть, усе це щось несерйозне, чийсь жарт, тільки незрозуміло чий і для чого. Вже кілька разів я вирішував поговорити нарешті про всю історію з Павлушею, але кожного разу в останню мить щось заважало: або Павлуша піднімався, щоб іти, або хтось заходив у хату, або в самого мелькала думка: «А що, як це справді військова таємниця?» І момент минав, і я так і не говорив. До того ж мене бентежило, чого мовчав Павлуша. Я двічі намагався вивідати, куди це він їхав тоді «глеканкою» на велосипеді, але він од відповіді ухилявся. Перший раз він якось ловко звернув розмову на інше, а другий, коли я прямо сказав йому, що бачив, як він виїхав увечері з села і гайнув у бік лісу, він невинно закліпав очима: «Щось не пам'ятаю. Може, в Дідівщину… Не пам'ятаю…» — і так він це щиро, безпосередньо сказав, що, якби я сам не бачив його тоді на власні очі, то повірив би. І от… «Розголошення таємниці карається за статтею 253 кримінального кодексу УРСР». Тепер ясно, чого мовчав Павлуша. Але… як же я знатиму, коли з'явиться прапорець на щоглі, якщо я лежу? Ні, я мушу поговорити сьогодні з Павлушею. Врешті друг він мені чи не друг? Якщо вже на те пішло, я готовий разом з ним відповідати по цій 253-й статті. І в тюрмі сидіти з ним готовий. (Тільки щоб в одній камері). А чого обов'язково сидіти? Якби я якомусь ворогові розголосив таємницю, тоді інша справа, а то ж другові. Та й що розголосив? Я ще не маю чого розголошувати. Я ще сам не знаю, в чому полягає ця державна військова таємниця. Може, Павлуша знає, то хай мені розголосить. А якщо не розголосить, то він мені, виходить, не друг. Цікаво, чи розголосив він Гребенючці? Якщо їй розголосив, а мені не хоче, тоді все, між нами все кінчено. Коли я й так не міг завжди дочекатися приходу Павлуші, то ви собі уявляєте, з яким нетерпінням чекав я його зараз! І, почувши у дворі його голос, я аж підскочив на ліжку, Він завжди ще у дворі гукав на повний голос: «Яво-о! Го-го!» — сповіщаючи, що уже йде. Павлуша вбіг у хату захеканий, розчервонілий і вже з порога почав збуджено: — Старик! Тільки що Пашківський погріб одкопували. Не віриш! Одкопали каструлю, а там вареники з вишнями. Скуштували — свіжісінькі, наче вчора зварені. А більше тижня минуло. Скажи! Корисні копалини — вареники з вишнями! Викопані допотопні вареники з вишнями! Га? Сила! Головне — як вода туди не попала? Мабуть, землею одразу присипало, а кришка щільна і… Тільки трохи зверху підмочені, а внизу — абсолютно! Я п'ять штук ум'яв. Смакота! Що з тобою? Ти що — погано себе почуваєш? — Та ні, — хитнув я головою. Я вирішив не відкладати, бо в будь-яку хвилину може прийти Яришка. — Павлушо, — я пильно глянув йому в очі, — ти мені друг, скажи чесно? — Ти що? Друг, звичайно. — Скажи, а ти міг би… сісти разом зі мною в тюрму? — Тю! — він розгублено усміхнувся. — Ти що — сільмаг обікрав? — Ні, без жартів скажи — міг би? Він насупив брови. — Міг би… Ти ж знаєш. — Ну, тоді на, читай, — і я простягнув йому листа. Поки він читав, я не зводив з нього очей. Він спершу зблід, потім почервонів, далі почав скрушно хитати головою. Дочитавши, звів на мене очі й зітхнув: — Так… «Г. П. Г.» Значить, і тобі… Нічого не розумію… — А тобі, виходить, теж? І мовчав… Павлуша винувато знизав плечима: — Ну, коли б же я міг сказати! Раніше — сам знаєш. А потім ти захворів, тобі ж хвилюватися не можна, так що… — Не можна хвилюватися? Мені дуже прекрасно можна хвилюватися! Мені навіть треба хвилюватися! Мені не можна лежати, як колода, бо я так не витримаю… Ану розказуй! — Я рвучко сів на ліжку, щоки в мене горіли. Я й справді відчув якийсь раптовий прилив сил, енергії і бадьорості. — Ну що… Ну, іду я якось вулицею, раптом назустріч мені офіцер на мотоциклі. Спинився «Павлуша, — питає, — Завгородній?» І простягає конверт. І як газоне — тільки я його і бачив. У шоломі, в окулярах — обличчя не розгледиш. — Точно! — Ну, розгорнув я листа. «Дорогий друже… секретна справа… треба прийти у Вовчий ліс до дота… в амбразурі інструкція». — В розколині над амбразурою. — Точно. — А о котрій годині? — О двадцятій нуль-нуль. — А мені о дев'ятнадцятій. — Бачиш. Отже, вони не хотіли, щоб ми зустрілися. Ну, й ти був? — Аякже. Тільки давай спершу ти. — Ну, значить, під'їхав я до доту, тільки туди, а мене — цоп! — за шкірки. Солдат Митя Іванов, знаєш. «Куди, — каже, — оп'ять лізеш. Зовсім здурів, чи що?» Ну, тепер я розумію, що це ж ти, певно, туди переді мною проривавсь, а тоді я здивувався, чого це він «оп'ять» каже. Ну, та не це мене найбільш здивувало, а те, що я ніяк до амбразури дістатися не міг. Самі писали: «Прийди», — і самі ж вартового поставили, не пускають. До речі, на дорозі й мотоцикл стояв, і у кущах, крім Миті Іванова, ще хтось був, чи не той, що мені листа передавав… Я його не бачив, але голос чув. Бо я психонув, думаю, чого мені голову морочите. «Ах так, — на повний голос крикнув. — Не пускаєте, то я додому пішов. Чуєте, додому! Раз так!» І тут із кущів голос: «Правильно!» Ну, думаю, раз так — бувайте здоровенькі! — сів на велосипед і поїхав… — І що — і все? Більше нічого не було? — Та почекай! Наступного дня пішов я на малювання. Саме заняття гуртка було. Розгорнув свій альбом — а там лист. Знову Г. П. Г — «Операція переноситься… не хвилюйся… слідкуй за щоглою біля школи… Коли з'явиться білий прапорець — приходь того дня у Вовчий ліс до доту…» — І знову о двадцятій нуль-нуль? — Ага! Ти знаєш, мене аж у жар кинуло. Альбоми наші зберігаються в школі, додому ми їх не забираємо. Після кожного заняття староста збирає, і Анатолій Дмитрович замикає їх у шафу. Як міг з'явитися там лист, хоч убий, не збагну. Не інакше, як хтось уночі заліз у школу, підібрав ключа до шафи і підклав. Але ж школа влітку на замку і баба Маруся там завжди ночує, а вона, ти ж знаєш, яка — муха в неї не пролетить. Просто не знаю. — Ну, це все дрібниці. Як треба, то й бабу Марусю присплять, і ключа будь-якого підберуть… Це не штука. — Ну, а в тебе ж що? — Ну, а в мене… — І я докладно розповів Павлуші про все, що трапилося зі мною: і про лист, і про «екскурсію» до військових таборів, і про розмову по телефону. — Ну, то що ж усе-таки все це означає, як ти гадаєш? — спитав Павлуша, коли я кінчив. — Я, звісно, точно не знаю, але гадаю, що, мабуть-таки, це пов'язане з військовою справою. Я вже думав може, щось там у них зіпсувалося у якійсь гарматі чи в ракеті, куди дорослий пролізти ніяк не може, і треба хлопчака. — Хтозна, може… — насупив брови Павлуша. — А чого ж тоді і до тебе, і до мене? І на різний час? — Хіба я знаю… — знизав я плечима. — Мабуть, хтось із нас основний, а хтось дублер. Знаєш, і в космонавтів же завжди дублери, і, певне, в таких справах… — Могло буть, — зітхнув Павлуша. — Виходить, ти основний, а я дублер. — Чого це! — Ну, тобі ж на годину раніше призначають. — Ну й що! Це нічого не значить. Може, саме ти основний! Я чогось думаю, що саме ти! — переконував я його, хоча в душі думав, що основний таки я, бо справді, чого б це дублерові призначали на годину раніше, ніж основному. Так і є, я основний! Але виказувати, що я так думаю, було б і неблагородно, і нескромно. А Павлуша ж, пам'ятаєте, казав, що я люблю скромничати… — А тепер, після моєї хвороби, то вже напевно ти будеш основним! — сказав я ніби для того, щоб заспокоїти Павлушу. І раптом я усвідомив те, що сказав, і аж похолов. А справді! Який же я основний після такої хвороби! Це мене треба заспокоювати, а не його. Негайно треба видужувати! Негайно! Бо і в дублери не попаду! Я нервово засовався на ліжку. Ні! Ні! Я таки почуваю себе краще. Значно. От і сила в руках з'явилася. Можу вже підтягнутися, узявшись за спинку ліжка. А позавчора ж не міг зовсім. Нічого, нічого! Все буде гаразд… Коли ніщо не перешкодить. — А ти кому-небудь говорив про все це? — я пильно глянув на Павлушу. — Звичайно, ні. — І їй не говорив? — Я не хотів називати її імені, але Павлуша зрозумів. — Та ти що?! — він почервонів. І я чомусь подумав, що він, мабуть-таки, не знає, що то я оббризкав Гребенючку грязюкою з ніг до голови (вона не сказала), і раптом згадав таємничу постать у саду Галини Сидорівни того вечора. Я ж нічого Павлуші ще не говорив про того чолов'ягу. — Слухай, — і тут же почав розповідати. Коли я кінчив, він тільки плечима здвигнув: — Казна-що робиться у нас тут. Нічого не розбереш… Розділ XXVII
Події розгортаються блискавично. Невже один з невідомих — вона? Не може бути! «Він хоче вкрасти її!» Ми поспішаємо на допомогу… Асса!


Цікава штука людський організм. То він ледве дише, тане, як свічечка, людина голови підвести не може. А то раптом (звідки й сили беруться!) починає міцніти й бадьорішати з кожною годиною. І ви знаєте, що я подумав? Я подумав, що, мабуть, усе-таки головне для видужання організму — це бажання видужати, мета бути здоровим. Коли є велике, жагуче бажання і ти всіма силами прагнеш до цієї мети, прагнеш бути здоровим — ти обов'язково і дуже швидко видужаєш. Я в цьому переконався на собі. Після нашої відвертої розмови з Павлушею я одразу почав видужувати швидкими темпами. Їв я тепер, як молотник. Подвійні порції. Медичка якось сказала: — Хворим слід їсти головним чином те, що їм хочеться. Організм мудрий, він сам підказує, що йому треба. Слава богу, мені хотілося їсти все, що давали. Але одного разу я хитро глянув на діда і сказав: — Діду, мій мудрий організм підказує, що йому треба… морозива. Дід кахикнув і відповів: — Куме Андрею, не будь свинею. Тільки з лихоманки видряпався і знову хочеш? Скажи своєму організмові, що він не мудрий, а дурний, якщо таке тобі підказує. Зовсім видужаєш, тоді їстимеш. Це ще більше додало мені бажання швидше видужати. Ви ж знаєте, як я люблю морозиво! На третій день після нашої з Павлушею розмови медичка послухала мене своїм лоскотним холодним вухом, помацала мою ногу і сказала: — Можеш потроху виходити, але дуже не бігай, бо знову застудишся. Як же то приємно замість стелі бачити над головою бездонно-голубе небо і дихати свіжим вітром, що лоскоче тобі шкіру ніжним дотиком, і чути, як привітно шепоче листя на деревах, і відчувати під ногами пружну землю, і чепуляти вулицею без усякої навіть мети, і усміхатися без причини, просто тому, що світить сонце, що муркоче на призьбі кіт, що рохкає у калюжі свиня — що життя прекрасне!.. І хоч ішов я, повторюю, без усякої мети, просто так, трохи пройтися (бо далекі прогулянки мені ще були строго-настрого заборонені), та ноги самі повели мене в бік вулиці Гагаріна. А мені ж на вулицю Гагаріна медичка навіть носа показувати не дозволила. — Я знаю, всі зараз там дружно працюють, і тобі закортить, — мовила вона. — Так-от, якщо я тебе там побачу, то просто при всіх візьму за вухо й поведу додому. Я добре знав, що медичка — жінка серйозна і слів на вітер не кидає. Але… я нічого не міг зробити з своїми ногами. Правда, я йшов не прямою дорогою, а робив добрячий гак. Бо спершу мусив же таки глянути на ту щоглу біля школи — як ви думаєте?! А що, як там… Хоча ми з Павлушею, звичайно, домовилися, що він уважно стежить за щоглою, кілька разів у день дивиться на неї і мені доповідає. Але що, як він запрацювався і… На щоглі сиділа сорока і легковажно струшувала довгим хвостом. Побачивши мене, знялася й полетіла. Ніякого прапорця не було. Тепер я міг спокійно чепуляти до вулиці Гагаріна. Ще здалеку я почув веселу музику будівництва: дзвінко цюкали сокири, лунко перестукували молотки, і голосисто виспівувала циркулярка, яку притягли з колгоспної столярні й поставили під нашвидкуруч збитим навісом біля електричного стовпа. І вся вулиця смолисто пахла свіжою стружкою. Все навколо гуло й мурашилося — туди-сюди сновигали люди, несучи дошки, колоди, різне причандалля. Здебільшого то були молоді, гиряво стрижені здорові парубки, голі до пояса. Лише по зелених штанях і чоботях можна було впізнати, що то солдати. На підручних роботах у них були наші хлопці й дівчатка. Оно й Вася Деркач, і Стьопа Карафолька, і Вовка Маруня… Та й Павлуша десь там, мабуть. Ремонтували хати, латали повітки, ставили нові тини й паркани. І працювалося їм, видно, весело, з насолодою — хтось співав, хтось насвистував, хтось жарти відпускав, і враз вибухав дружний регіт… Я став на розі за криницею з дашком і тільки заздро позирав на цю веселу, гамірливу метушню. Позирав і ховався за криницю. Не хотів, щоб мене бачили зараз тут — коли я не можу разом з ними, то навіщо… І раптом почув радісно-дзвінкоголосе: — О! Ти вже видужав? Поздоровляю! Позад мене стояла з відром у руках Гребенючка і привітно усміхалася. Я почервонів і насупився. От же ж! І треба ж, щоб саме вона мене побачила! — Дякую! — буркнув я і, не озираючись, пішов геть. Увечері я почав наступ на батьків. — От, — тягнув я, скривившись, як середа на п'ятницю. — Скільки ще мучитимуся! Я вже зовсім здоровий, а мені нічого не дозволяють! Так я захирію і зовсім гигну. Я не можу більше. Ну, діду, ну, ви ж наймудріший, ну, поясніть їм, що я вже зовсім-зовсім здоровий. Мені довго доводили, що я дурний, що я сам не розумію, який я був хворий, що краще зайвий день витримати, ніж потім знову лежати, і невже я, дурний, цього не розумію… Словом, наша дискусія велася в одній площині: я доводив, що вони ж розумні й мусять мене зрозуміти, а вони казали, що я дурний і нічого не розумію. Нарешті матері набридло, і вона сказала: — Ну, гаразд! Домовимося так. Завтра останній день ти ще побудеш на карантині, а післязавтра, як усе буде добре, зможеш піти трошки попрацювати, тільки трошки, годинки півтори, не більше. І щось робитимеш легке, бо ти ж знаєш… Останній день, коли чогось чекаєш, завжди найдовший, наймарудніший, найважчий. Це все одно, як оті останні хвилини на вокзалі перед відходом поїзда. Уже попрощалися, поцілувались, уже радіо оголосило: «Провожающие, проверьте, не остались ли у вас билеты отъезжающих, и освободите вагоны». Уже вкотре сказано: «Так ти ж дивись, обережно! І одразу напиши, добре?» — а поїзд стоїть… Я тинявся по подвір'ю, по безлюдних вулицях і нуднівся, нудився… Вулицю Гагаріна я обминав десятою дорогою. Я тільки здаля слухав веселий гамір будівництва. Зате до школи я підходив разів з десять. Мене мов на налигачі тягло туди, до тієї почорнілої від дощів, розсохлої і трохи скособоченої вітрами щогли, яка стирчала посеред шкільного двору. Під час піонерських лінійок на ній весело й урочисто майорів прапор, а в інший час вона втрачала своє високе призначення, і хлопці намагалися закинути на її вершечок чию-небудь шапку. Це вдавалося дуже рідко, але коли вдавалося, то робило щасливчика у той день славним на всю школу, а хлопцям завдавало великої втіхи, бо тоді влаштовували незвичайне змагання — хто зіб'є шапку грудкою. Кидали по черзі, кожен три грудки. Порядок при цьому був «залізний», і хто намагався його порушити (чи то кинути більше як три, чи то кинути поза чергою), той діставав потиличника! Якось мені здорово пощастило: я не тільки закинув шапку на щоглу, а й збив її, і шапка була не чия-небудь, а Карафольчина. Він нею дуже хизувався — біло-зозуляста кепочка з пиптиком зверху. Цей день я завжди згадував, як один з найщасливіших у своєму житті. От і зараз, дивлячись на щоглу, я згадав той свій тріумф, і стало мені тепло на серці. І захотілося раптом закинути що-небудь на щоглу. Нишпорячи довкола очима, я пройшов подвір'ям, потім — за школу, туди, де був сад, пришкільна ділянка. Баба Маруся завжди на старій яблуні розвішувала сушити ганчірки. Та, звернувши за ріг, я враз забув про ті ганчірки. Увагу привернули малюнки, виставлені у вікні піонерської кімнати. То була постійно діюча виставка робіт гуртка малювання. Анатолій Дмитрович виставляв кращі малюнки своїх гуртківців у вікні піонерської кімнати, і ця виставка весь час поновлювалася. Тепер усі малюнки були нові і всі присвячені тому, як рятували село від повені. Затоплені хати, амфібії, навантажені різним скарбом, солдати знімають людей з дахів і т. ін. А один малюнок… У мене перехопило подих, коли я глянув на нього. На тому малюнку був намальований я… Темна, майже під стелю затоплена хата, у кутку ікона, перед якою горить лампадка, а посеред хати, тримаючись за дріт від лампочки, у воді — я… Ну, звісно, то був малюнок Павлуші. І так здорово, так точно було намальовано, наче він сам перейшов це. От що значить художник. Молодець! Ну ж молодець! Він таки стане художником. Є-таки в нього здібності. У мене щодо цього — жодних сумнівів. І вперше я подумав про це без заздрості, а з щирою радістю. І я вперше відчув, яке це чудове почуття — гордість за друга. Я довго розглядав малюнки. Були там кращі, були гірші, але з Павлушиним не міг зрівнятися жоден. І мовчав же, сатана, ні слова мені не сказав. От я зараз піду, прямо скажу йому, що він талант, і… дам у вухо. Щоб не задавався. Для талантів головне — це не задаватися, їм обов'язково треба час від часу давати у вухо. Я рішуче попрямував на шкільне подвір'я. І раптом зупинився як укопаний. Біля щогли стояла… Гребенючка. Стояла і причіплювала до дротини, на якій піднімають на щоглу прапор, білу хустку. Це було так неймовірно, так фантастично, що я просто отетерів. Тю! Так, значить, один з трьох невідомих — це Гребенючка! Тю! А чого з трьох? Може, вона сама все це й придумала! «Г. П. Г.» — Ганна Петрівна Гребенюк. Але ж вона не Петрівна, вона Іванівна. Її ж батько Іван Гнатович. І почерк же зовсім не її, дорослий почерк. І по телефону говорив басистий дядько. Вона ніколи в житті так голос не підробить. І листа ж дав мені таки офіцер на мотоциклі. І мені, і Павлуші. Павлуші? А може… Може, Павлуші взагалі ніхто ніякого листа не передавав і нічого, а просто він з нею заодно. Мовчав же, не признавався, аж поки я перший не почав. І «Г» — це Ганя. «П» — це Павлуша, а «Г» — це хтось третій — Гришка Бардадим абощо. А я дурний… Ні! Не може бути! Павлуша не може бути таким підступним! Тоді взагалі нема правди на землі! Ні! Єдине, що Павлуша міг, — не втриматись і розказати їй про листа (ми з ним тоді у сварці були). А може, вона сама того другого листа прочитала. Вона ж староста гуртка, збирає альбоми, а той же лист був у альбомі. Точно! Прочитала й вирішила пожартувати. А може, навіть вирішила щось підстроїти, щоб посварити нас. Бачить, що ми помирились, і це їй муляє. У-у, кирпа поганська! Мені дуже кортіло підскочити зараз до неї і дзизнути добряче. Але я стримався. Це ж значило б визнати себе переможеним Ні! Треба щось придумати таке, щоб аж. Вона ж не знає, що я бачу, як вона чіпляє хустку. І цим можна здорово скористатися. Спокійно, Яво, спокійно, дорогий! Дихай глибше і тримай себе в руках! Гребенючка потягла за дротину, і біла хустка поповзла вгору на верх щогли. Коли хустка вже була вгорі, Гребенючка злодійкувато озирнулась і дременула на вулицю. Мене вона, звичайно, не помітила, бо я стояв за рогом школи, ще й за кущем. Я ще кілька хвилин стояв отак, не рухаючись. У голові роїлися безладні думки. Я ніяк не міг придумати, що б же ж таке вчинити Гребенючці, як би її провчити. Ич, вирішила насмішки з мене качати! Ну, стривай! Будеш ти бачити! Перше, що треба зробити, — це негайно зняти цю білу хустку. Павлуша не повинен її бачити. Якщо він не в спілці з Гребенючкою, то подумає, що це правдивий знак. А якщо в спілці, то мусить якось виказати себе, почне непокоїтися, чому нема на щоглі хустки, де вона поділась, і я таким чином дізнаюся. Півхвилини — і хустка була у мене в кишені. Сонце звернуло вже на обід, скоро Павлуша прибіжить додому. Я подався чекати його під хату. Його чогось довго не було. Вже батько й мати Павлушині пообідали і знову пішли на роботу, уже всі сусіди з вулиці пообідали й порозходилися, а його нема та й нема. Я хвилюватися почав — чи, бува, не трапилося з ним чого. Коли це бачу — біжить. Захеканий, скуйовджений якийсь, а очі, як у зайця, що з-під куща вискочив, аж світяться. Кинувся до мене і слова промовити не може, тільки хекає: — Слу-хай!.. Слу-хай!.. Слу-хай!.. — Що таке? — питаю. — Горить десь чи знову повінь? — Ні… Ні… Але… Слухай, він хоче її вкрасти! — Хто? Кого? — Галину Сидорівну! Вчительку нашу! — Хто? — Лейтенант. — Тю! Що вона — військовий об'єкт, чи що? Який лейтенант? — Грузин отой з вусиками, що ти з ним на амфібії їздив. — Він що — здурів? — Закохався! А ти знаєш, які в них звичаї? «Кавказьку полонянку» пригадуєш? Сподобається такому дівчина, він її хапає, зв'язує, на коня і — в гори!.. Пойняв? — А звідки ти взяв? Розкажи толком! — Чув! На власні вуха чув! Розумієш, почався обід, усі порозходились. І я вже збирався… Коли бачу, той грузин біля нашої Галини Сидорівни крутиться і щось їй нашіптує, а вона одмахується сердито і хоче йти, а він їй дорогу перепиняє. Це на подвір'ї у Мазуренків, за хатою, там, де груша напівусохла, знаєш. Ну, я сховався на городі в кукурудзі, дивлюсь, що ж воно буде. А вона йому: «Ну одійди, ну одійди, я тебе прошу!» А він: «Нэ могу болше! Я тебе вкраду, понімаєш, да! Вкраду!» Вона щось йому сказала, я не почув, а він: «Сегодня в одинадцать, після відбою». А вона як вирветься, як побіжить. Він рукою тільки так — мах! — роздратовано і не по-нашому щось джерготнув, лайнувся, мабуть, а очі — як у вовка просто — зеленим вогнем палають… От! — Ти диви — знизав я плечима. — А такий вроді добрячий дядько. Хлопця Пашківського урятував… І взагалі… — Просто відчайдушний. А бачиш — дикий чоловік. Від такого усього можна чекати. Ще й заріже. В них у всіх кинджали, ти ж знаєш. Мене враз огорнула гаряча хвиля рішучості. Після стількох днів вимушеної бездіяльності і нудьги душа моя прагла гострих відчуттів і дії. — Треба рятувати! — твердо сказав я. — Самим? — недовірливо глянув на мене Павлуша. — А чи посилимо? — А чого там! Візьмемо добрячі дриняки, а як що, такий галас здіймемо — все село збіжиться. Ніде він не дінеться! — А тебе ж з дому не випустять так пізно. Ти ж іще хворий вважаєшся. — Та який там хворий! Сьогодні останній день. Я, знаєш, до тебе в гості піду, а потім ти мене вийдеш провести, і ми — фіть! Мені аж самому весело стало, як я здорово придумав. Ми домовились так: коли Павлуша прийде ввечері з будівництва, зайде до мене і запросить до себе, а я зарані приготую добрячі замашні бойові дрини і сховаю в саду під парканом. По тому Павлуша побіг швиденько пообідати — боявся, щоб на будівництві не подумали, що він сачкує. А я зразу пішов у ліщину вирізати палиці. Про Гребенючку я Павлуші так нічого й не сказав. Не хотілося псувати йому настрій. Крім того, у мене майнула думка: «Ану ж як Гребенючка з тим грузином заодно…» Не те, що заодно, а просто він її залякав і примусив допомагати. І всю цю історію з листами вигадав для того, щоб мене й Павлушу випровадити з села на той час, поки він викрадатиме Галину Сидорівну. Щоб ми йому не заважали. Бо я чомусь подумав, що то ж він був тоді ввечері у вчительчиному саду. І він знає, що ми з Павлушею такі хлопці, що… І якраз сьогодні, коли він збирається викрасти Галину Сидорівну, Гребенючка вивісила на щоглі умовний білий прапорець. Я довго вибирав у ліщині, але вирізав два таки добрячих дрини. Обидва з такими балабухами на кінці. Просто тобі справжнісінькі довбні. Я був сповнений рішучості битися до останнього. Я рвався в бій. А що? Якби вашу вчительку збирався хтось красти, ви б сиділи склавши руки? Ага! Всидиш тут! Хоч вона й двійки нам ставила, і з класу вигонила, але ж… І ВХАТ разом з нами організовувала (Васюківський художній академічний театр), і в Київ з нами на екскурсію їздила, і співала разом з нами, і взагалі… Якби завпеда Саву Кононовича хтось крав, я б і пальцем не ворухнув. Або математичку Ірину Самсонівну. Будь ласка, крадіть, на здоров'ячко! Ще спасибі сказав би. Ще допоміг би зв'язувати… А Галину Сидорівну — ні! Не дозволю! Голови не пожалію! За обідом я з'їв здоровеннецький шмат м'яса — з півкіло, не менше. А на картоплю навіть і не глянув. Дід тільки крякнув, дивлячись на те. Але я на дідове крякання не зважив. Що мені його крякання, як мені сили були потрібні. А на картоплі сили не набереш, для сили м'яса треба. Це всі знають. Увечері ніяких ускладнень не було. Павлуша прийшов, запросив мене до себе, я пішов до нього, ми до пів на одинадцяту грали з ним у шашки, а потім він пішов мене провести. Ми забрали дриняки і подалися до Галини Сидорівни. Зайшли, звісно, не з вулиці, а від тієї стежки за городами, якою я тоді на велосипеді їхав. Пробралися в сад і зачаїлися в кущах, там, де колись лейтенант Пайчадзе від мене ховався. І як я тоді не втямив, що то він! На стежці ж навіть слід від мотоцикла був… Кущі смородини, де ми сиділи, були трохи на узгір'ї, і звідси добре видно було і сад, і двір, і вчительчину хату. Ми бачили, як Галина Сидорівна двічі виходила у двір, один раз воду з миски вихлюпнула, вдруге — у погріб. І щось не видно було, щоб вона хвилювалася. — Слухай, — прошепотів я Павлуші. — Може, ти наплутав? Може, він сьогодні не крастиме? Тільки-но я це прошепотів, як на стежці почулося дидиркання мотоцикла. Ми притиснулись один до одного і завмерли. Мотоцикл чмихнув і замовк, не доїжджаючи до вчительчиного саду. «Конспірація! — подумав я. — А що, і я б так зробив». За якийсь час на стежці з'явилась постать лейтенанта. Він рухався безшумно, ступаючи м'яко, мов кицька. Пройшов повз нас, став біля крайньої з двору яблуні і раптом затьохкав по солов'їному. Та так здорово, що якби зараз не серпень, можна було б подумати, що це справжній соловейко. Рипнули двері. З хати вийшла Галина Сидорівна. От ду… От нерозумна! Чого вона випхалася?! З хати ж важче викрадати, а так… Він почав їй щось тихо, але запально доводити, потім раптом схопив за руку. — Пусти! — рвонулася вона. Ну, все! Треба рятувати! Я штовхнув Павлушу, ми вискочили з кущів і кинулися до лейтенанта. Разом, як за командою, змахнули палицями. Він випустив руку Галини Сидорівни і, мов дерево на лісозаготівлі, упав. — Тікайте! — гукнув я щосили Галині Сидорівні. І… І тут сталося неймовірне. Замість того щоб тікати, вона кинулася до лейтенанта, впала біля нього навколішки і обхопила руками. І закричала одчайдушне: — Реваз! Любий! Що з тобою?! Ти живий?! Я не бачив у темряві, чи роззявив Павлуша рота, але думаю, що роззявив. Бо в мене нижня щелепа одвисла, мов заслонка. І тут лейтенант, усе ще лежачи на землі, раптом пригорнув нашу Галину Сидорівну до грудей і вигукнув щасливо: — Галю! Я живий! Я ніколи не був такий живий, як зараз! Ти сказала «любий»! Я — любий?! Вай! Как хорошо! Вона відсахнулася од нього, а він враз підхопився з землі і, як вихор, пустився танцювати лезгинку, одставивши вбік руки і вигукуючи: — Асса!.. Асса!.. Вай! Как хорошо! Асса! Я не раз бачив, як радіють люди, але щоб так хто-небудь радів, не бачив ніколи, слово честі. Потім він підлетів до нас, згріб нас в обійми і почав цілувати: — Хлопці! Дорогі мої! Як ви мені помогли! Спасибі! Спасибі вам! Далі так само раптово одпустив нас і став серйозний. — Хлопці, — сказав він якось хрипло, приглушено. — Хлопці! Я люблю вашу вчительку! Люблю, да, і хочу, щоб вона вийшла за мене заміж. А вона… Вона каже, що це… непедагогічно! Понімаєте, любов — непедагогічно, га?.. Значить, ваші мами не должни були виходити за ваших пап, да, бо це непедагогічно, га? У-у! — він жартома зробив загрозливий рух у бік Галини Сидорівни, потім ніжно поклав їй руку на плече. — Ну, тепер вони уже все знають, да. Ховати нема чого. І тут уже я не винен. Завтра, да, пишу родичам. Усе! Галина Сидорівна стояла, опустивши голову, і мовчала. Я подумав, як їй, нашій учительці, що все життя робила нам зауваження, було слухати все це при нас. Треба було щось таке зараз сказати, щоб вирятувати її з цього становища, але в голові було порожньо, як у старця в кишені, і я не міг нічого придумати. І тут Павлуша звівся навшпиньки, придивляючись до обличчя лейтенанта, і сказав: — Вибачте нам, будь ласка, але… але у вас онде кров на лобі. Мабуть, подряпались… — Де? Де? — стрепенулася враз Галина Сидорівна. — Ой, справді! Треба перев'язати зараз же! Молодець, Павлуша! — Нате, нате ось! — вихопився я, висмикуючи з кишені оту білу хустку, зняту зі щогли. Галина Сидорівна, не роздумуючи, схопила її. — Ходімо швидше до хати. Тут нічого не видно. Треба промити, зеленкою змазати. Ми з Павлушею нерішуче затупцяли на місці, не знаючи, іти нам теж до хати, чи лишатися надворі, чи зовсім забиратися звідси. Але Пайчадзе підштовхнув нас у спини: — Ходімо, ходімо, хлопці! Ходімо! У хаті Галина Сидорівна заметушилася, шукаючи зеленку. Вона бігала з кухні в кімнату, з кімнати в кухню, грюкала дверцятами шафи і буфета, щось у неї летіло з рук, дзвякало, падало, розливалось, розсипалося — і ніяк вона не могла знайти тої зеленки. Лейтенант дивився на неї розчуленими, закоханими сяючими очима. А ми дивились на лейтенанта. Ми дивилися на нього винувато і з каяттям. Знайшовши нарешті зеленку, Галина Сидорівна заходилася перев'язувати лейтенанта. І, дивлячись, як обережно, з якою ніжністю промивала вона йому ваткою чоло і яке при цьому блаженство було написано на його обличчі, я подумав: «Які ті вчителі все-таки наївні люди. Вони думають, що ми діти, що ми нічого не розуміємо. Хе! Ви спитайте Павлушу про Гребенючку! А я, думаєте, про Вальку з Києва не думаю? Ого-го! Ми дуже добре все розуміємо. Прекрасно!» — Вибачте, будь ласка, — зітхнув я. — Будь ласка, вибачте, — зітхнув Павлуша. — Та що ви, хлопці! — радісно усміхнувся лейтенант. — Це найщасливіші хвилини, да, у моєму житті. І це зробили ви, да! — Ми думали, що ви хочете вкрасти… — промимрив я. — І думали рятувати… — промимрив Павлуша. — Рятувати?! Га? Рятувати? Га-га-га! — загримів на всю хату лейтенант. — Слушай, Галя! Слушай, які в тебе геройські ученики, да! Вай, молодці! Вай! Ти права, їм не можна сваритися, да, нізащо не можна сваритися! І ви ніколи не будете сваритися, правда? Ваша дружба, да, буде завжди міцною, як граніт того доту! Ви на все життя запам'ятаєте, да, той дот! І ви, канешно, не сердитесь на нас за цю тайну, да? «Г. П. Г». Герасименко. Пайчадзе. Гребенюк. Але все, що ви сьогодні прочитали там, свята правда. — Павлуша вирячився на мене: — Д-де… що прочитали? — Я знизав плечима. — Як? Ви хіба не були сьогодні біля доту? — тепер уже здивовано промовив лейтенант. Він глянув на Галину Сидорівну. Вона розгублено закліпала очима. — А… а ця хустина? — Галина Сидорівна підняла руку з хустиною, яку я їй дав. — Це ж… це ж… та сама, я ж бачу. Це моя хустина, яку я дала Гані. Ой хлопці, не той… Павлуша запитально глянув на мене. Я опустив голову: — Це я… зняв. Він навіть не знає. Я випадково побачив, як вона чіпляла. Я думав, що вона якось дізналась і хоче покепкувати. Посварити нас знову. — Та що ти! Що ти! — скрикнув лейтенант. — Таке скажеш — посварити! Совсем наоборот! Це ж вона все придумала, щоб помирити вас. Помирити, понімаєш! Вона замічательна дівчинка! Павлуша почервонів і опустив очі. І я раптом згадав, як я оббризкав Гребенючку грязюкою, а вона сказала, що грузовик і що сама винна… І я теж почервонів і опустив очі. Боже! Невже ж я такий бовдур, що весь час думав на неї казна-що, а вона зовсім не така?! Невже?! Що ж тоді вона про мене думає? Вона ж таки думає, що я справжнісінький бовдур. І це таки правда! І ніхто цього не знає так, як я знаю!
Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   21


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка