Всеволод Нестайко Тореадори з Васюківки


Розділ XVI Павлуша. Невже?.. Я не хочу, щоб він мене бачив. Невідомий у вчительчиному саду. Хто це?



Сторінка18/21
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.07 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   21
Розділ XVI
Павлуша. Невже?.. Я не хочу, щоб він мене бачив. Невідомий у вчительчиному саду. Хто це?



Почало сутеніти. Потягло вечірньою прохолодою. Я лежав і думав, як було б здорово, якби оце зараз поруч зі мною лежав Павлуша. Нічого мені не було б страшно, ніякі випробування. І чекати я міг би хоч цілу ніч. І нащо ми посварилися? Нащо ота поганська Гребенючка нас розлучила? Чого це в неї така крива вдача? Ненавиджу її! Ненавиджу! З якою радістю я б їй зараз уклеїв, збив би на кислицю! Та хіба б це помогло… Від села по дорозі хтось їхав велосипедом. Я спершу думав, що у Дідівщину. Але велосипедист минув поворот на Дідівщину і почав наближатися «глеканкою» до лісу. Хто ж це? Невже не бачить, що на башті прапор? Не пропустять же… Він їхав швидко й з кожною миттю все наближався. Уже можна розгледіти, як надимається од вітру сорочка на спині. Я нагострив око і раптом відчув, як мене підкинуло, і я став на чотири. То був Павлуша. Він щосили накручував педалі — поспішав. І обличчя в нього — серйозне й заклопотане. І не було з ним ні дикточки, ні фарб. Отже, не малювати він їхав. Та й хто б це поночі їхав у ліс малювати? І зненацька раптовий здогад крижаною хвилею огорнув моє серце: то його викликали замість мене. Бо я не підійшов. Не сподобався. Щось не те, не так зробив. І вони вирішили, що я не впораюсь, вирішили доручити іншому. А хто ж у нас серед хлопців підходящий? Авжеж, Павлуша. Не Карафолька ж, не Антончик Мацієвський, не Вася Деркач і навіть не Коля Кагарлицький. Та я й сам Павлушу назвав старшому лейтенантові. Цей раптовий здогад паралізував мене, зробив моє тіло млявим, ватяним і безсилим. Я не міг ворухнутися. Розчепірившись, як теля на льоду, я тільки стояв навкарачках з роззявленим ротом і дивився услід Павлуші, поки він не зник у лісі. І хоч ніхто мене не бачив, це були хвилини найбільшого в моєму житті сорому і ганьби. Якби мені привселюдно плюнули в очі, було б легше, ніж оце зараз. Я уявив собі, як повернеться Павлуша після успішного виконання небезпечного секретного важливого завдання, як нагородять його медаллю, цінним подарунком або навіть просто грамотою, і він, зашарівшися, скромно, як дівчинка, опустить очі, ніби він ніякий не герой (він це уміє!). А Гребенючка підійде і при всіх його поцілує, а Галина Сидорівна його обніме і, може, теж поцілує, а на мене ніхто й не подивиться, наче я вмер і мене зовсім нема на світі. Я все це собі уявив, і мені стало так гірко, ніби я полину наївся. І мені захотілося, щоб зараз розчахнулась земля і поглинула мене назавжди, щоб прилетів з полігону, отам, де гупало, якийсь випадковий снаряд і розірвав мене на атоми. Але снаряд не летів, і земля не розчахувалася. Тільки ставало дедалі темніше — надходив вечір. За кілька метрів уже нічого не видно. Десь близько протріскотів мотоцикл, і не розбереш — чи то в бік села, чи то в бік лісу… Може, це старший лейтенант Пайчадзе повіз Павлушу виконувати секретне військове завдання? Невгамовний неспокій опанував мене. Мене шалено смикало і штовхало гайнути туди, до доту, і глянути, що ж там робиться. Але залишки гордості й благородства, що жменькою маку ледь торохтіли на самому денці спустошеної горем душі моєї, не пустили. Чого ж це я лізтиму, заважатиму, як мене відхилили? Хай собі займаються своєю важливою справою, хай! І бракувало ще, щоб Павлуша побачив мене отут нещасненького, відкинутого, як непотріб, жалюгідного. Ця думка підхопила мене з землі, вмить посадила на Вороного і чимдуж погнала у село. Ні, цього я б не пережив! Якби таке сталося — то хоч у прірву сторч головою. Я навіть не поїхав вулицями, а звернув на стежку, що гадючилася поза городами та садками. Щоб і не бачив ніхто, що я з лісу їду. Не було мене там, не було! І листа не було! Нічого не було! Доведіть тепер! Доведіть! Я тільки сміятимуся. Нічого я не знаю! Ніяких Г. П. Г. Яка таємниця?! Які троє невідомих?! Три «ха-ха»! Шалено регочу! Я проїздив стежкою поза садком нашої вчительки Галини Сидорівни і раптом помітив, що якийсь чолов'яга, пригнувшись, прокрадається у сутінках між деревами. Вгледівши мене, він враз присів, потім спритно шугонув у кущі й причаївся, ховаючись… Тю! Хто ж то такий? Галина Сидорівна живе удвох з мамою, чоловіків у них в хаті нема. Хтось лихий! Злодій абощо. Добра людина не стала б ховатися. Я натиснув на педалі. Через дві хати стежка виводила на вулицю. І за якусь хвилину я вже скочив з Вороного біля воріт Галини Сидорівни. — Галино Сидорівно! Галино Сидорівно! — голосно загукав я, прочинивши хвіртку. — Що? Хто? Хто це? — почувся збентежений голос учительки. — А, це ти… — мовила вона, вигулькнувши з-за хати. — Що таке? Що сталося? — До вас зараз дядько Петро і дядько Микола прийдуть! — загукав я, щоб чутно було там, у саду, і прошепотів. — Це я спеціально. У вас у саду злодій ховається. — Та ти що? — Тс! Точно! Сам тільки що бачив. Я сусідів гукну, а ви… — Та ні, то тобі, мабуть, здалося. — Клянусь. Я стежкою поза садом їхав, а він крадеться, а тоді як шугоне в кущі… — Що ти кажеш! У нас же й красти нічого. — І високий такий, метрів два. — Ти диви! Ану ходім глянемо. — То, може, все-таки гукнути когось? Бо здоровий, як віл. Самі не впораємося. — Та ну! Як-небудь! Сокиру візьмемо, серпа. Стривай, я зараз, — вона заскочила в сіни і за мить винесла звідти серп, сокиру і електричний ліхтарик. — Якби я щоразу до сусідів зверталась, їм би спокою не було. Я сама себе звикла відстоювати. Ходімо! Вона дала мені серпа, сама взяла сокиру, засвітила ліхтарика і сміливо рушила вперед. Вона була відчайдушна й рішуча, наша Галина Сидорівна. І я мимохіть замилувався нею. — Ану, хто тут лазить по чужих садках?! — дзвінко промовила вона, круглою плямкою світла обмацуючи дерева. — Отам у кущах, — відказав я. Промінь висвітлив кущі. Там не було нікого. Ми пройшли весь садок. Але нічого не побачили. Видно, той чолов'яга, почувши моє «до вас дядько Петро і дядько Микола», одразу дременув. — От бачиш — нема, — весело сказала Галина Сидорівна. — Це тобі здалося. Мені в темряві завжди здається, що у саду хтось стоїть за деревом. — Та бачив, ну, слово честі, бачив! — Мені було досадно, що вчителька не вірить. — Ну, може, може, — заспокоїла вона мене. — Виходить, утік. Мабуть, хтось проходив та яблучка захотілося… Добре, що матері нема, пішла до тітки. Перелякалася б до смерті. Ну, спасибі тобі, захиснику мій. Вона скуйовдила мені волосся і ніжно провела рукою по щоці. Від її руки війнуло звабливими тонкими пахощами якихось парфумів. І було приємно відчувати дотик її руки і чогось соромно від цієї приємності. — Слухай, а як там Павлуша? Ви вже помирилися? Вся приємність одразу зникла. — Не знаю, — буркнув я. — Ну, я піду. До побачення. — До побачення. Шкода. Так добре ви дружили… Я нічого не відказав. Мовчки вийшов з двору, сів на велосипед і поїхав. І так мені було темно на душі, темніше за глупу ніч. Павлуша, може, в цей час уже виконав важливе секретне завдання, і генерал або полковник потискує йому руку, виносячи подяку від командування. А я… Навіть Галина Сидорівна не повірила мені, що я бачив того чолов'ягу в її саду, вирішила, що мені привиділося, і дякувала просто так, для годиться, із ввічливості. Я ж бачив. І по голосу чув. Голос у неї був якийсь не такий, якийсь роблений, наче вона жартувала з мене… Ну і хай! Хай її обкрадають, раз так. І така мене байдужість охопила до всього на світі, що репни зараз земля, як стиглий кавун, і розлетися на шмаття — я б і оком не моргнув. Розділ XVII
Мене викликають до телефону. «Розслідування футбольної баталії». Нове Гребенюччине плаття. Зіпсований настрій


На другий день ранком я заспав, бо звечора дуже довго крутився, не міг заснути — скільки ж переживань на мене навалилося. Прокинувсь я від того, що мене торсав за плече дід: — Вставай, діячу! Царство боже проспиш. Через тебе Радянська влада керувати не може. Коли тебе будять, то завжди саме в цю мить страшенно хочеться спати. Я дригнув ногою, накинув ковдру на голову і пробубонів сонно: — Не займайте, діду! Я сплю… Я спати хочу… Але дідова рука безжально стягла з мене ковдру: — Вставай! Ну! Кажу ж, до телефону тебе у сільраду кличуть. Швиденько, ну! Я вмить підхопився й сів на ліжку, кліпаючи очима: — Га? Що? Хто? — Та хто ж його зна! Чоловік якийсь. Із Дідівщини дзвонить. Бач, знадобився ти йому з самого ранку. Може, вже щось накоїв, га? Біжи мерщій, бо сільрадівський телефон займаєш. Я вскочив у штани й вилетів на вулицю. Щодуху, наче за мною гнався скажений собака, за лічені секунди пролопотів вулицею від нашої хати до сільради. Влетів у сільраду і зопалу пробіг повз телефон аж у другу кімнату. — Стій! Куди ти? — весело загукав до мене секретар сільради Спиридон Халабуда. — Поганяй назад! Отут-о! Я обома руками схопив трубку, притиснув до вуха і гукнув щосили: — Алло! — Драстуй! — почув я у трубці басовитий чоловічий голос. — Слухай уважно! Якщо питатимуть, хто дзвонив, скажеш — інспектор райвно Федорищенко. Просив під'їхати у Дідівщину. Він розслідує справу про бійку на стадіоні тридцятого червня. Хоче уточнити деякі факти. Чому з тобою? Бо знає і поважає твою маму-депутата і вважає, що син такої матері скаже все чесно і об'єктивно. Зрозумів? Запам'ятав? Федорищенко. Інспектор райвно. — Ага. Ясно. Ясно, товаришу Федорищенко, — сказав я, зиркнувши на Халабуду, який аж рота від цікавості роззявив, дивлячись на мене. Такого й справді не бувало, щоб у сільраду до телефону викликали учня, пацана. — Тепер слухай, — вів далі басовитий голос (він говорив повільно, чітко вимовляючи кожне слово). — Вчора ти не зміг дістати інструкцію. Ми це знаємо. Але не переживай. У цьому не твоя вина, а наша. У зв'язку з обставинами операція на один-два дні відкладається. Слідкуй за щоглою біля школи. Коли на щоглі з'явиться білий прапорець, у той день о дев'ятнадцятій нуль-нуль підеш до амбразури за інструкцією. Ясно? — Ясно! Ясно! — тепла хвиля радості прокотилася по всьому моєму тілу і хлюпнула-залоскотала під горлом. Значить, не відхилили, не забракували мене, а просто щось перешкодило! І так мені не хотілось вішати зараз трубку, так хотілося ще поговорити, спитати щось. — Слухайте! — І голос у мене зірвався. — Слухайте, а… а… — я не знав, що сказати, — а… а… а як вас по батькові? — Тю! — він затнувся і раптом розсміявсь. — От! Я й сам не знаю, як ім'я та по батькові того Федорищенка, да. А нащо тобі? Обійдеться й так. Я розгубився. Халабуда не спускав з мене очей і прислухався до кожного слова. Я зрозумів, що впоров дурницю. Треба було виплутуватися. — Ага, спасибі, тепер знатиму — сказав я, удаючи перед Халабудою, ніби дістав відповідь на своє запитання. Той, на тому кінці дроту, все зрозумів. — Молодець, — сказав він. — Ну, добре. Тоді все. А у Дідівщину таки з'їздь на півгодинки, щоб не викликати підозри. Ну, бувай здоров! — Ага, зараз поїду. До побачення, — я поклав трубку. В голові у мене якось дивно гуло й дзвеніло. — Що за Федорищенко? — одразу спитав Халабуда. — Інспектор райвно. Просив приїхати у Дідівщину. Він розслідує справу про бійку на стадіоні тридцятого червня. Хоче уточнити деякі факти. — А-а… я його, здається, знаю, — поважно прогугнявив Халабуда. — Точно. Знаю. Федорищенко. Знаю… Спиридон Халабуда любив похизуватися своїм особистим знайомством з керівними працівниками району. І хоч з виразу Халабудиного обличчя було видно, що Федорищенка він таки не знає, я стривожився — а що, як він десь чув його ім'я та по батькові і зараз мене спитає. І я, удавши, ніби мені треба поспішати, швиденько попрощавсь і побіг. Дідові я сказав слово в слово те, що й Халабуді, і, не поснідавши навіть, а випивши тільки склянку молока, сів на велосипед і поїхав. Виїжджаючи, я скоса зазирнув через тин до Павлуші. Він сидів на землі серед двору, похмурий і злий, перед велосипедом, що стояв догори колесами, і крутив рукою педаль. Заднє колесо раз у раз чиркало об раму. «Восьмьорка!» «Мабуть, вони перевірили його вчора і переконалися, що він не кращий за мене, — подумав я. — І вирішили повернутися до моєї кандидатури». Мені стало жаль Павлушу. Але що ж я міг зробити? А може, він взагалі не туди їхав… А куди? Хто його зна. Може, просто катався… Коли я не можу знайти відповідь на якесь запитання, просто відкидаю його і починаю думати про щось інше. Такий уже в мене характер. А густий голос у того дядька по телефону. По голосу не менше як полковник. А може, й генерал. І говорить так розважливо, солідно. І поінформованість цілковита. Все продумано. Інспектор райвно. Бійка на стадіоні. Я виїхав на околицю і саме проїздив стадіон. То, власне кажучи, був не зовсім стадіон, а просто шмат поля, ворота з двох боків (без сітки, звичайно). І по боках в один ряд вкопані криві, кострубаті лавиці. На всьому полі, а особливо біля воріт, трава була геть вибита, витолочена, і під час гри здіймалася іноді така курява, що не було видно м'яча. Тридцятого червня цього року тут відбулася товариська зустріч з футболу між командами класу «Г» — васюківською «Ракетою» і дідівщинським «Космосом». Команди були шкільні, грали старшокласники. В нас на воротях стояв Бардадим, центром форвардом був Вовка Маруня, наш васюківський Бишовець, який, хоч учився тільки у восьмому класі і тілом був щуплявий, але обводив здорованів десятикласників, «як мальчиків» (за висловом діда Салимона). Матч проходив у запеклій боротьбі. За п'ятнадцять хвилин до кінця рахунок був двадцять три — вісімнадцять на користь дідівщинського «Космосу». Стадіон шаленів. Болільники галасували, як бики на ревищі. Серед наших особливо завзятущими були дід Салимон і баба Маруся, наша шкільна прибиральниця. Дід Салимон не змовкав ні на хвилину, підбурюючи гравців на активні дії. — Вовко, давай, давай, давай! Ванько, пасуй Грицькові! Головою, головою! А, щоб ти луснув! Чого ж ти оддав м'яча, недотепо. Бий, Вовко, бий!.. А баба Маруся весь час стиха бубоніла: — Господи милосердний! Боже праведний! Зроби так, щоб наші забили гола! Господи милосердний! Боже праведний! Зроби так, щоб наші забили гола! І коли наші таки забивали гола, вона вигукувала тонким голосом: — Штука! І хрестилася. За п'ятнадцять хвилин до кінця Вовка Маруня прорвався з м'ячем до воріт і вже був би вклеїв у дев'ятку, але захисник «Космосу», здоровий бугай Роман Гепа (двоюрідний брат того Гепи, що пішов учитися на попа), підчепив його ногою, і Вовка заорав носом. І суддя, дідівщинський кіномеханік Яшка Бриль, замість того, щоб призначити одинадцятиметровий, пенальті, призначив кутовий. Мовляв, Гепа діяв правильно, тільки вибив на кутовий, а Маруня, мовляв, сам упав. Що тут зчинилося! Наші болільники так несамовито загорлали, засвистіли, заверещали, наче прийшов кінець світу. — Суддю на мило! Суддю на мило! — кричав, аж лопався, дід Салимон. — Пенальті! Пенальті, побий тебе вража сила! — верещала баба Маруся. Але суддя не звернув на той рейвах аніякісінької уваги, Такий уже футбольний закон — на полі суддя повновладний господар. Після гри можете опротестовувати його дії скільки хочете, а під час гри його слово святе. Зціпивши зуби, Вовка Маруня подав кутовий і від знервування невдало — м'яч полетів в аут. Проте за хвилину м'яч знову попав до Маруні, і він знову прорвався до воріт. Але Гепа, бачачи, що суддя крізь пальці дивиться на його порушення, тепер уже навмисне перечепив Маруню, і той знову заорав носом. І тут Маруня не стерпів (він був дуже гарячий), підхопився і, незважаючи на те, що ледь сягав Гепі до підборіддя, заліпив йому по пиці. Гепа хвицьнув ногою, і Маруня кубцем покотився по землі. Тоді до Гепи підскочив наш лівий край Юрко Загубенко і врізав його під дихало. І почалося… Поки глядачі опам'ятались і кинулися розбороняти, наша «Ракета» встигла збити дідівщинський «Космос», що називається, на кислицю. Один наш Бардадим міг дуже просто відлупцювати принаймні п'ятьох їхніх форвардів. А двадцять три пропущених голи ще подесятерили Бардадимові сили. Ледве розтягли. — Оце так товариська зустріч, — сказав дід Салимон. — Другу таку товариську зустріч доведеться, мабуть, проводити просто на кладовищі. — Це ще, панімаєте, нічого, — сказав Павлушин тато. — Це ще, панімаєте, дрібниці. А от між Сальвадором і Гондурасом через футбольний матч справжня війна була виникла. Стотисячні, панімаєте, армії між собою билися. Артилерія, літаки, танки… Оце, панімаєте, болільники… Особисто я був задоволений, що Бардадим устиг заодно надавати потиличників і судді. Щоб знав, як підсуджувати своїм. Отакий-то був матч тридцятого червня. Чесно кажучи, було що розслідувати. Я заїхав у Дідівщину і звернув прямо до сільмагу. Купив у сільмазі льодяників фігурних на паличках, покрутився трохи і рушив назад. Настрій у мене був прекрасний. Незважаючи навіть на те, що погода була погана, збиралося на дощ. На вишці над лісом майорів червоний прапор. Значить, навчання ще тривають. Під'їхавши до села, я знов-таки, як і вчора, звернув на стежку, що вела поза городами, повз садок Галини Сидорівни. Мені кортіло глянути, що воно там таке — чи нема якихось слідів учорашнього чолов'яги. А може, він ще потім уночі приходив? Коло вчительчиного садка я зліз з велосипеда, поклав його на землю і крадькома, як справжній детектив, пішов, роздивляючись на всі боки. Стежку у двох місцях перетинали сліди здоровеннецьких, не менше як сорок п'ятий номер, чобіт. Вони чітко відбилися на вогкій землі. Одні сліди були повернуті носками до саду, другі — навпаки, до поля. Це він ішов, це він повертався. Біля кущів малини, де він ховався, трава була прим'ята і лежав мокрий недокурок сигарети з фільтром. Я підняв. Сигарету було дуже мало надкурено і загашено об землю. Марка — «Столичні». Шерлокові Холмсу або майорові Проніну одного цього недокурка і цих слідів було б досить, щоб знати все. Але я не був ні Шерлоком Холмсом, ні майором Проніним. Я міг сказати лише те, що чолов'яга — курець (раз недокурок!) і що в нього великі ноги (бо це було видно з слідів). Більше я не міг сказати нічого. Хіба тільки, що сигарети він купляв не в нашому сільмазі, бо в нашому «Столичних» не було. Може, в дідівщинському, там є, я тільки що бачив. Але для з'ясування особи незнайомця цього було малувато. Що ж він усе-таки тут робив? Чому ховався? Невже хотів пограбувати вчительку, а я його сполошив? Не схожий він був ні на кого з наших, зовсім не знайомий якийсь… — Тільки ж гляди все-таки, Ганю, обережніше, — почув я біля хати голос Галини Сидорівни. — Ой, що ви, Галино Сидорівно, що ви!.. — пискляво засокоріло у відповідь. То був голос Гребенючки. А бодай би ти луснула! Ще треба, щоб ти мене тут побачила. Пригнувшись, чкурнув я на стежку, до велосипеда. Загнуздав Вороного і — алюр три хрести! От же ж тая Гребенючка! Не люблю я людей, котрі до вчителів піддобрюються, лізуть із своєю любов'ю «Галино Сидорівно, я вам те! Галино Сидорівно, я вам се! Галино Сидорівно, дорогенька! Галино Сидорівно, золотенька! Галино Сидорівно, любесенька! Ах! Ох! Ах!» Противно! Краще вже двійки одержувати, ніж підлизуватись. Я виїхав на вулицю і побачив у спину Гребенючку, що йшла од воріт Галини Сидорівни, у нарядному білому платтячку з синіми цяточками. Вона не йшла, а виступала навшпиньочках, як той дресирований собачка у цирку, дрібненько перебираючи ногами. Мабуть, думала, що вона дуже гарна й тендітна. Раптом я згадав Павлушу, як він сидів сьогодні на землі коло велосипеда, похмурий, темний, як осіння ніч. І лють на Гребенючку охопила мене. Це вона винна в усьому! Вона, вона! Це через неї ми ворогами стали! Посеред вулиці розпросторилась здоровеннецька баюра. Гребенючка якраз минала її, тулячись до тину, обережненько, щоб не забруднити плаття, ступаючи по краю баюри. Назад вона не оберталася, мене не бачила. Ех, розігнавсь я та прямісінько через ту баюру — ш-шуррр! Бри-иззь! Цілі гейзери бруднючоі води й грязюки линули на Гребенючку, і біле чепурненьке платтячко вмить перетворилося на брудну ганчірку, та й уся вона стала схожа на опудало городнє. — Ой! — тільки встигла зойкнути вона, відсахнувшись. А я пришпорив свого Вороного і, не озираючись, помчав далі. У душі моїй булькала й клекотіла радість помсти. Ото щоб знала, щоб не розлучала друзів, не робила з них ворогів, кропива жалюча! Я різко звернув праворуч, на нашу вулицю. Ще здалеку побачив, що Павлуша все ще сидить на землі коло свого велосипеда і крутить ключем якісь гайки. І раптом я подумав, що зараз же Гребенючка пройде нашою вулицею. Щоб потрапити до себе додому (а куди ж вона піде в такому вигляді!), вона обов'язково повинна пройти нашою вулицею повз наші з Павлушею хати. І Павлуша її зараз побачить і… Я натиснув на педалі і проскочив до себе у двір. Павлуша навіть голови не підняв. Прихилив я Вороного до воріт і причаївся за тином. Ану-ну! Зараз Павлуша побачить свою красуню. Хе-хе! Це навіть добре. Може, хоч тепер розчовпає нарешті, яка вона поганюча. Секунди чекання тяглися так довго, що я вже подумав, чи не повернулася вона назад до Галини Сидорівни скаржитися на мене і вимагати покарання. А дзуськи! Спробуй доведи! Хто бачив? Нічого не знаю. Сама забрьохалась, як льоха, а потім на когось звертає. Я дивився крізь тин на Павлушу. Вулиці я не бачив і тому не помітив, як вона ішла. Та враз Павлуша так рвучко підхопився, що велосипед упав на землю. — О Ганю, що таке? Де це ти? Хто це тебе так? — вигукнув він здивовано. У мене серце забилося швидше. Ну, зараз почнеться! Зараз вона понавішує на мене чортів, будь здоров. Тільки держись! Ну і хай! Хай докаже! Хто бачив? Нічого не знаю. Сама забрьохалась, а потім… — Та сама винна, — весело заджерготіла Гребенючка. — Грузовик їхав, а я просто під колеса підлізла, розтелепа. От розмалював, правда? Хи-хи-хи! — То біжи додому швидше! От іще! — гукнув Павлуша з щирим співчуттям і досадою. А я тільки рота роззявив… Тю! Чого це вона?.. Подумаєш, яка благородна!.. І стало мені якось кепсько, наче то не вона, а я весь у багнюці з голови до п'ят. Гребенючка давно побігла додому, Павлуша повернувся до велосипеда, а я все ще стояв, скоцюрбившись біля тину, і не міг зрушити з місця. Почав накрапати дощ. Павлуша потяг велосипед в хату. Пішов у хату і я… Настрій у мене був зіпсований вкрай. …Дощ лив цілісінький день. А надвечір знявся вітер. Він, як з відра, хлюпав у вікна важкі пригорщі зливи — аж дзвеніли шибки. І шалено завивав у димарі. У таку погоду добре лежати десь у затишку й читати цікаву пригодницьку книжку. Я потягнув у батька «Замах на бродягу» Жоржа Сіменона (він мені не давав, бо вважав, що не дитяча) і, вкрившися з головою, лишивши тільки вузеньку щілину, щоб падало світло, поринув у захоплюючий світ комісара Мегре, світ загадкових убивств, страшних злочинів і таємниць. Розділ XVIII
Стихійне лихо. Я приймаю рішення


Я прокинувся раптово вночі, хоч ніхто мене не будив, і одразу відчув тривогу. В хаті горіло світло і чулися приглушені, стурбовані голоси. Хоч і не видно було, але відчувалась якась метушня, якийсь нервовий рух. Так було, коли в тата зненацька серед ночі стався приступ апендициту і його відправляли в лікарню на операцію. Тоді мене теж ніхто не будив, я прокинувся сам. От і зараз. Я миттю підхопивсь і стривожено спитав: — Що? Що таке? Серед хати стояли одягнені, в плащах, батько, мати і дід. У діда в руках було весло. Мати повернулася до мене. — Спи, синку, спи! — Що сталося? — знову спитав я. — Річка від дощів піднялася, з берегів вийшла. Греблю біля млина прорвало. Село внизу заливає, — мовив дід. — А ти спи, спи, синку, — повторила мати. Я скочив з ліжка. Еге, спи! Там людей заливає, а я — спи! — Я з вами! Я піду! — Та ти що?! Он Яришка прокинеться, боятиметься, як нікого не буде. Лягай, спи зараз же! Це тобі не іграшки! — підвищила голос мати. Але я вже одягався. Мене била нервова лихоманка, і я довго не міг утрапити ногою в холоші. Зуби вибивали шалений рок-ен-рол. Спи! Може, я все життя цієї ночі ждав, щоб щось геройське вчинити! А тут — спи! Ні! Піду! — Хай іде. Щось поможе. Здоровий уже хлопець, — сказав дід. — Справді, хай! — підтримав його тато. Світло враз блимнуло і погасло. — Зірвало! А може, й стовпа звалило, — сказав у темряві тато. Дід чиркнув сірника, запалив гасову лампу, що стояла на припічку. — Вдягни оно татового ватника і чоботи взуй, — сказала мені мати. — Ліхтарика свого візьми, — підказав тато. — Лампу не будемо гасити. Хай! Бо як Яришка прокинеться… От краще б ти не йшов усе-таки. У мене б душа спокійніша була, — мати зітхнула. — Та що ви, їй-богу, мамо, з тою Яришкою! Здоровуща вже дівка, у школу пішла, а ви… — Пішли, пішли, годі вже вам, — втрутився дід. Ми вийшли з хати у мокру, негожу, вітряну темряву. Гнаний вітром дощ періщив просто в обличчя. — Головне, що човни, мабуть, позносило, потопило, — ледве почув я голос діда, який ішов поруч. Я хотів сказати, що плоскодонку нашу, може, й не знесло, бо вона на горбку лежить догори дном, але вітер затулив мені рота, і я тільки хавкнув. То тут, то там, наче світлячки, блимали вогники, звідусіль з ліхтарями поспішали люди. Ще здалеку крізь шум зливи було чути тривожний гомін, зойки та крики. Чим ближче ми підходили до вулиці Гагаріна, що вела в берег, тим виразніший і гучніший ставав отой гомін. Уже можна було вчути хурчання мотора, цюкіт сокир і розпачливі відчайдушні жіночі крики. «Ой лишенько! Ой пробі! Ой рятуйте!» Тужно ревла худоба, верещали свині, вили собаки. Все це було чути вже зовсім близько, поряд, але як я не напружував зір, крізь дощ і темряву нічого не міг розгледіти. Аж ось попереду спалахнули два світлих ока — фари. І перше, що я побачив у світлі фар, — це тин і воду. Вода хвилею накочувалась і розбивалася об тин, а він хитавсь і хилився. Потім біля тину з'явилася постать по пояс у воді, з телевізором на голові. У світлі фар мокрий од дощу екран виблискував величезним страшним оком — лупатим і більмуватим. Фари були тракторні — у провулку натужно хурчав колісний трактор «Беларусь». Здоровеннецькі задні колеса буксували, розбризкуючи багнюку. — Давай, давай, ну! — кричав хтось позад трактора: там світилися ще фари машин. Кілька дядьків посеред вулиці цюкали сокирами — нашвидку збивали з колод плота. Дід, батько і мати одразу кинулися до діла, дід помагати робить плота, батько до трактора, а мати просто у воду, до найближчої хати — виносити добро. — Побудь поки що тут! — гукнула вона мені на ходу. І я не встиг опам'ятатись, як лишився сам. З темряви раз у раз, наче водяники, вигулькували з води люди, тягнучи на собі різний домашній скарб. Он провели корову, що вже не ревла, тільки стогнала. Он бабуся, спотикаючись, тягне по воді за собою, наче човна, цинкові ночви з вузлами й подушками. І, плачучи, весь час примовляє: — Ой що ж це робиться! Ой господи! Ой за що ж це така кара! Ой пропало все, пропало! Ой боже ж мій, боже! — Найгірше внизу, в березі, — сказав хтось у темряві. — Гребенюків, Мазниченків, Пашків затопило зовсім. А стару Деркачку — так по самісіньку стріху. І дістатися ніяк. Човни потопило. Ще й трактор, бач, застряв — колоди для плотів підвезти не можна. — Це щось у природі таке, їй-богу, коїться. Самі стихійні лиха в усьому світі: урагани, землетруси, повені, смерчі. То в Америці, то в Японії, то в Голландії… Та й у нас… То у Закарпатті, а то на Кубані… Тепер оце в нас… Заскрипіли колеса, захропли коні — люди під'їздили возами. — Кладіть осюди! Давайте! Телевізора отут поставте, на сіно! Я кинувся помагати вантажити на вози речі потерпілих. З темряви почувся голос Івана Івановича Шапки, голови колгоспу: — Везіть до школи! Займайте школу, і клуб, і правління! Там усе одчинено! А трактор усе хурчав і хурчав, аж звискував, та не міг зрушити з місця. Мій тато командував там, вигукуючи: — Переключай на першу! Ліворуч верни, ліворуч! Давай задню! Тепер вперед! То було кляте місце. Там завжди калюжа і болото навіть у найсухішу погоду. І завжди застрявали машини. А тепер від дощу воно зовсім розкисло і просто засмоктувало, як драговина. Зненацька здалеку, з берега, долинув відчайдушний пронизливий жіночий крик: — Рятуйте! Рятуйте! Ой! Люди безпорадно заметушилися. Хтось із дядьків кинувся просто в воду. Йому загукали: — Куди ти? Що ти там поможеш? Зараз плота кінчимо. Але він уже зник у темряві. Тоді сердито закричали до тракториста: — Що ти засів, панімаєш! Там люди гинуть, а ти!.. Трактором не можеш проїхати, герой! Кричали, щоб зігнати своє безсилля. Тракторист хрипло відлайнувся: — Що — трактором! Що — трактором! Тут танком не проїдеш, не те що трактором! Розумники! «Танком…» І раптом в уяві моїй виник військовий табір, артилерійський двір, дивовижні незграбні машини із скошеними, як у човнів, носами… «Бронетранспортери-амфібії, да… Для подолання водних рубежів… для десантів, да.» Я вмить згадав, що читав десь, як воїни допомагали людям під час стихійних лих… І раптова думка пронизала мене. — Іване Івановичу! Іване Івановичу! — загукав я в темряву. Але голова не відгукувався. Тоді я кинувся до тата: — Тату! Тату! Він, забрьоханий з ніг до голови, пхав трактора. З під колеса, що буксувало, просто на нього летіла грязюка. — Одійди! Одійди, ну! — крекчучи від натуги, роздратовано прохрипів він. Ех! Та що там питати, казати! Не можна гаяти ні хвилини. Самому треба рвонути туди. І, не роздумуючи більше, я кинувся додому. Захекавшись, вбіг у сіни, схопив велосипед, прихилив динамку до шини, щоб світила фара, і скочив у сідло. Їхати було ой як важко! Колеса в'язли у грязюці, буксували на глині. Доводилося раз у раз злазити і пхати велосипеда поруч себе. Добре, що то не трактор. Коли вибрався з села на биту польову дорогу, колесам стало трохи легше. Колесам, та не мені. Бо тут шугав дужий вітер, який збивав, просто клав на землю. Двічі я не міг втриматись і валився набік, на ногу, і якийсь час стрибав на ній, не можучи вирівнятись. А раз просто впав у болото. Але поспішав із останніх сил. І з тривогою вглядався уперед, у темне громаддя лісу, що наближалося. Шукав очима вишку, де прапор, і не міг знайти. І думав з острахом: «А що, як навчання ще не закінчилися і в таборі нема людей? Що робити? А навіть як є, чи послухають, чи повірять вони мені, пацану?» Було б, мабуть, розшукати голову або хоч когось з дорослих намовити. Так ні ж! Вилетів кулею і помчав. Не подумавши навіть. Як скажений! І вже каявсь я, і картав себе. Та вертатися в село було б безглуздям. Люди гинуть. Кожна хвилина дорога. Аж ось і посадка. Я в'їхав на «глеканку». Вітер одразу відпустив мене. Він пішов верхом, з шаленим свистом чешучи настовбурчені чуби струнких сосонок. Але тепер увесь час мені доводилося пильнувати, щоб не наскочити на пеньки. Бо як наскочиш та зробиш «восьмьорку» — тоді все. І, вшнипившись у «глеканку», так я й не вгледів, чи є прапор на вишці, чи нема. Десь тут уже дот на узвишші, за дубами, невидимий у темряві: я виїхав на «генеральську» дорогу. І як про щось далеке і примарне, подумав про ті інструкції, що лежать там у розколині над амбразурою. Та цю думку враз витіснив спогад про відчайдушний пронизливий крик: «Рятуйте!», що й зараз дзвенів у мене в ушах. І я ще дужче натиснув на педалі. Хто був у лісі вночі у негоду, коли гуде, завиває скаженим вовком у кронах вітер, коли стогнуть людським голосом дерева, коли десь щось гухкає, свистить, тріщить, ламається, падає, перекидається, реве, лютує і шаленіє — той знає, що то таке. То страшне. Але, присягаюсь вам, я не відчував того страху. Десь із глибини спливла навіть думка: «Чому мені не страшно?» Та я одразу забув про це думати. Я був весь якось націлений уперед і тільки вперед. Я думав тільки про те, щоб їхати швидше, швидше, швидше… Я думав тільки про свої ноги, що крутили педалі і вже страшенно боліли від напруження, і про дорогу, про оті нескінченні корчі, ямки, горбочки — щоб не наскочити, не натрапити, обминути. Розділ XIX
Полковник Соболь. Знову старший лейтенант Пайчадзе


Коли я раптом вискочив нарешті на галявину до тої арки і шлагбаума, освітленого ліхтарем, то якось не одразу втямив, що вже приїхав. Вартовий помітив мене І гукнув: — Стій! Хто такий?! Я під'їхав упритул до шлагбаума. — Мені начальника… Головного… Будь ласка… Дуже треба. Негайно… — я вагався, говорити вартовому чи ні: однак же він не вирішує, а що, як не захоче покликати офіцера. — Що сталося? Тільки повернулися з навчань. Троє діб… Може, вранці? — У нас село заливає, — видихнув я. — Стривай. Зараз. — Вартовий кинувся до будки, схопив телефонну трубку. — Товаришу капітан! Доповідає вартовий на прохідній єфрейтор Єфимов. Тут хлопець приїхав. Каже, у них село заливає… Єсть! — Він обернувся до мене. — Давай он до тієї палатки! Я пірнув під шлагбаумом і поїхав до палатки. Назустріч мені вже виходив високий офіцер з червоною пов'язкою на рукаві. — Що таке? Хекаючи і затинаючись, я розказав йому про наше нещастя — і про хати, що по самісіньку стріху затоплені, і про те, що човни позносило і дроти електричні позривало, стовпи повалило, і про те навіть, як трактори буксують, не можуть підтягти колоди для плотів… — Ясно, — сказав капітан. — Ходімо. Доведеться будити полковника. Хоч і жаль — годину всього, як ліг, тільки оце з походу повернулися. Та нічого не вдієш — тут така справа, що… Ми пройшли кілька палаток і біля однієї зупинились. Капітан пригнувся і пірнув у неї. За мить палатка освітилася зсередини жовтим світлом, і на брезенті заколивалась довга химерна тінь. — Товаришу полковник, — почувся голос капітана. — Вибачте, що турбую, але справа серйозна. У сусідньому селі повінь. Затопило хати, потрібна допомога. Хтось (очевидно, полковник) прокашлявся і мовив густим, неквапливим басом: — Значить, так… Підніміть поки що офіцерів — начштабу, начартилерії, транспортників, командирів мотострілецьких батальйонів. Інших не треба. Хай відпочивають. Мені враз перейняло подих. Вчулося, що ніби це той самий голос, що говорив зі мною по телефону. — Хто сповістив про повінь? — Хлопчик, товаришу полковник. На велосипеді примчав… — Хай зайде. З палатки вийшов високий капітан: — Зайди, з тобою полковник хоче поговорити. Я зайшов у палатку. На вузькому залізному ліжку сидів, натягуючи чоботи, огрядний лисуватий чоловік. Він був уже в галіфе, але ще в майці. І мені зразу впала у вічі якась дивна невідповідність: обличчя в нього було немолоде, у глибоких зморшках, із сивими скронями і засмагле, аж чорне, а тіло, навпаки, білісіньке, чисте, молоде, з опуклими, як у борця, налитими силою м'язами, і шия теж, як у борця, товста і дужа. І таке було враження, що та голова не од того тіла. — Драстуйте, — привітавсь я. — Здоров. Сідай. Ну, розказуй, що там у вас. Я сів на лаву біля столу і став розказувати. Поки я говорив, він вдягнув кітель, що висів на стільці коло ліжка, — з полковницькими погонами і кількома рядами орденських колодок на грудях. Ще я не закінчив розказувати, як почали заходити офіцери. Тихо віталися. Він, не перебиваючи мене, мовчки показував їм на довгі лави, що стояли круг столу. Вони сідали. Зайшов старший лейтенант Пайчадзе. Здивовано звів на мене брови — пізнав. Ледь усміхнувся, але з слів моїх усе зрозумів — нахмурився. Нарешті я замовк. Полковник підвів очі на офіцерів, обвів їх поглядом: — Всі? — Так, товаришу полковник, — відповів високий капітан. Полковник підійшов до столу, витяг з планшета карту, розстелив: — Товариші офіцери! Хто ще не зрозумів, пояснюю — в сусідньому селі повінь, річка вийшла з берегів, прорвало греблю, затопило хати, гине худоба, майно. Треба евакуювати населення, худобу, майно. Ось уявний район дії… Затопило, очевидно, цю частину села, в долині, біля річки… Цю вулицю, оці хати… Підходи отут, тут і тут… Полковник і офіцери схилилися над картою. «Чого вони так зволікають? — з досадою думав я. — Замість того щоб зразу підняти всіх по тривозі, кинутися по машинах і в село — наради якісь проводять… А там люди вже, може, гинуть…» Тільки потім я розшолопав, що на все це пішли лічені хвилини. Просто — то була дисципліна, організованість, які виключали безладдя і метушню. І я зрозумів, що робити швидко — це не обов'язково хапатися і поспішати. Але це я зрозумів тільки згодом, а тоді досадував, що вони, на мій погляд, дуже повільно повертаються. — Значить, так, — казав полковник. — В операції братимуть участь бронетранспортери, два мотострілецьких батальйони, перший і третій, три малих арттягачі. Діяти будемо за обстановкою. Тривогу по табору не оголошувати. Людей піднімати тихо, без галасу. Інших не будити. Готовність… — він глянув на годинника, і в цей час на стільці коло ліжка задзижчав телефон. Полковник підійшов, зняв трубку. — Полковник Соболь слухає. А… так… драстуйте… Драстуйте, товаришу Шевченко… Так… Уже знаємо… Через п'ять хвилин виступаємо… Звідки? Звідки знаємо?.. Та тут нам сповістили… — він глянув на мене, усміхнувся, прикрив трубку рукою, спитав тихо. — Як тебе звати? Секретар райкому дзвонить. — Ява, — розгубився я і додав: — Рень. — Один товариш. Ява Рень. Знаєте?.. Так… так… Добре, передам. Значить, через п'ять хвилин виступаємо, товаришу Шевченко. Не хвилюйтеся, все зробимо, що в наших силах. До побачення. — Полковник поклав трубку, знову глянув на годинника. — Готовність… через… чотири хвилини! О другій чотирнадцять. Виконуйте! Мить — і палатка вже була порожня. — А тобі секретар райкому просив передати подяку. За ініціативу і оперативність. Він, виявляється, знає тебе. Я почервонів і опустив очі: — То він матір мою знає, а не мене. Вона — депутат. Полковник накинув на плечі довгий, майже до п'ят зелений плащ з каптуром, без рукавів, і ми вийшли. З палаток вискакували, на ходу поправляючи гімнастерки, солдати і бігли до артилерійського парку. І не чути було ні криків, ні вигуків — ніякого галасу. Тільки тупотіли і гупали по доріжках чоботи. У парку заводили машини. Поки ми підійшли, вони вже одна по одній вивертали на дорогу. Обганяючи бронетранспортери і тягачі, вперед вирвався газик з брезентовим верхом, схожий на наш колгоспівський, на якому їздив голова і який усі звали «бобик». Але цей «бобик» був зовсім новенький, не забрьоханий грязюкою, з білими кружалами на скатах. «Бобик» підскочив до нас і різко загальмував. На задньому сидінні сиділо троє офіцерів. Вільне було тільки місце попереду, поряд з шофером. Полковник на якусь мить задумався… — Мда, з велосипедом ми сюди не вліземо… — Товаришу полковник, я його візьму в свою машину, да, ми з ним стариє друз'я, — почувся позаду голос старшого лейтенанта Пайчадзе. — А, добре! Добре. І я не встиг отямитись, як Пайчадзе схопив мій велосипед і побіг з ним уперед, гукнувши мені на ходу: — Давай за мною! Я кинувся за ним. Пайчадзе підбіг до бронетранспортера-амфібії, передав комусь нагору велосипед, і вже сам злетів угору і зник за бортом. А я тільки підбіг і безпорадно заметушився, не знаючи, як видряпатись. Всюди я натикався на мокру слизьку броню. Мене охопив розпач — мотор гуркотів, машина здригалася — от-от рушить. А я все дряпався і сповзав, як жаба у скляній банці. У відчаї я вже хотів крикнути, як почув згори: — Давай руку, да! — голос старшого лейтенанта Пайчадзе. Мене, як пушинку, одірвало від землі. І втягло в машину. Зразу ж машина рушила. І настрій мій з розпачливо-безнадійного вмить підскочив до радісно-збудженого. Вперше у житті я їхав на такій машині! На військовому бронетранспортері-амфібії, що призначений для висадки десантів і долання водних рубежів! Чи їздив хто-небудь із хлопців на такій машині? Та ніколи в світі! Та вони луснуть од заздрощів, як узнають! Ех, машинка! Оце машинка! Може ж, вона ще й секретна… Напевне секретна! Аякже! Хіба є ще де-небудь у світі такі машини! Мене розпирало од гордості і радісно лоскотало у грудях. Тільки б побачив хтось із хлопців! Тільки б побачив! А то ж не повірять… І раптом я згадав, куди і чого я їду… «Ех ти! — з презирством сказав я собі. — Там таке робиться! Таке нещастя! Людей заливає, а ти „Тільки б хтось побачив!..“» Але радісний лоскіт у грудях не минав. Я стояв біля самісінького водія, дивився на освітлені перед ним прилади, на різні циферблати і тремтливі стрілочки, дивився крізь скло вперед на дорогу, яку освітлювали потужні фари, на «бобик», що, легко підстрибуючи на вибоях, біг перед нами, і здавалося мені, ніби я іду в справжній бій з ворогом, і серце моє солодко завмирало. «Ех ти! — знову з презирством сказав я собі. — Там таке… таке… а ти… Егоїст!» Ми вже проминули дот і виїхали на «глеканку». Машини йшли швидко, повним ходом. Я навіть не встиг долаяти себе як слід — уже позаду й «глеканка», уже польова дорога і ген уже й село… І знову мені здалося, наче я іду в справжній бій, вриваюсь у захоплене ворогом рідне село. І таке мене охопило бойове завзяття, що від нетерплячки я аж підстрибувати почав. Машини з ходу влетіли в село і, не зупиняючись, повернули просто на вулицю Гагаріна. У світлі фар я ще здаля побачив людей, які поралися біля плоту, і трактор, що буксував у провулку, і вози, на котрі потерпілі вантажили своє мокре майно. І все було так, як я його залишив. Я мимохіть здивувався — невже так мало часу минуло. А мені здалося — ціла вічність. «Бобик» полковника під'їхав до людей і спинився. Спинилися й ми за ним. Полковник і офіцери вилізли з машини. Наш старший лейтенант Пайчадзе теж скочив на землю і підбіг до них. І враз де й узялися біля них і голова Іван Іванович Шапка, і секретар сільради Халабуда, і директор школи Микола Павлович, і зоотехнік Іван Свиридович — коротше, все наше сільське начальство. Вони оточили офіцерів і всі разом збуджено заговорили, розмахуючи руками. Слів не було чути, бо в машинах гуркотіли невимкнені мотори. А я весь напружився, зіщуливсь і завмер. Я думав про одне — аби тільки мене не висадили зараз з машини, тільки б дозволили залишитися. «Ну, будь ласка, ну, що вам — шкода, ну, забудьте про мене, ну, не чіпайте, будь ласка, ну…» — причитував я сам собі. І боявся підвести очі, щоб не зустрітися поглядом із старшим лейтенантом, чи з водієм, чи з солдатами (їх було всього п'ятеро на машині). Вчепившись у мокрий холодний поручень, я напружено дивився вперед, на полковника, оточеного людьми. І чекав, відчуваючи чомусь, що головне залежить від нього. Він уже щось упевнено говорив офіцерам, показуючи рукою то в один, то в другий бік, — очевидно, ставив завдання. І от люди розступилися — офіцери кинулись до машин. Пайчадзе скочив на бронетранспортер і наказав водієві. — В кінець вулиці, да, до крайньої хати! Я зиркнув на Пайчадзе і похолов — зустрівся з ним поглядом. Він дивився прямо на мене. Я опустив очі. Зараз він скаже: «Злізай» — і все. Просити, вмовляти, переконувати в такий момент просто неможливо. Не до того. Але замість «Злізай!» Пайчадзе сказав: «Давай!» — і не мені, а водієві. І водій крутонув кермо, і, обминаючи «бобик», машина рушила прямо до води. — Тільки сиди й не рипайся! — почув я над собою голос Пайчадзе. Я зітхнув і з вдячністю звів очі на нього. Але він на мене вже не дивився. Він дивився вперед. Шофер ввімкнув верхню фару-прожектор, і вона прорізала темряву далеко вперед. І куди тільки сягало око — всюди була вода, хвиляста, буруниста, темна. Хвилі вже з хлюпотом билися об борти машин. Вона все глибше занурювалась у воду. Водій перевів якийсь важіль, позад машини закипіла, зануртувала вода, і враз я відчув, що ми вже не ідемо, а пливемо: нас хитало й погойдувало, не було під ногами грунту. Паркани й тини обабіч уже сховалися під водою, і вже важко було повірити, що ми пливемо вулицею. Розділ XX
Подвиг старшого лейтенанта Пайчадзе. Несподівана поява Павлуші


Дивно було бачити хати, по вікна занурені у хвилі, вони скидалися на незвичайну флотилію білих кораблів, що пливла не серед очерету чи комишів, а серед якихось дивовижних кущів, рясно всіяних жовтими, білими, червоними плодами (так незвично виглядали крони дерев напівзатоплених садків). Врожай на фрукти цього року видався добрий, і в садках зараз був справжнісінький компот, вода важко гойдалася, перемішуючи збиті плоди. Всюди на хатах, на повітках, на хлівах, на клунях купчилися люди. Стріхи, покрівлі і дахи заставлені були різним хатнім скарбом. І по-чудернацькому виглядали на покрівлі швейна машина, велосипед або люстро. А вода несла якісь уламки, дошки, різний мотлох — ганчір'я, кошики, відра… Побачивши нас, люди почали махати з дахів руками, підкликаючи до себе. Але старший лейтенант Пайчадзе загукав: — Не хвилюйтеся, зараз вас знімуть! Зараз вас знімуть, да! Не хвилюйтеся! Авжеж, ми не могли зупинятися тут. Ми прямували до крайньої хати, туди, де найбільша вода, де найскрутніше. Аж раптом, не доїжджаючи двох хат до крайньої, ми почули відчайдушне жіноче: — Ой, рятуйте! Ой, швидше! Дитина в хаті на печі. Ой, потоне! Рятуйте! То була хата Пашків, де жив отой самий гугнявий третьокласник Петя Пашко (Бетя Башко), що відкривав завісу під час «Ревізора», на якому так здорово провалилися я — Бобчинський і Павлуша — Добчинський. Мати Беті Башка була не звичайна мати. Вона була мати-героїня. В неї було одинадцятеро дітей. Четверо вже дорослих, а решта — дрібнота. І ота дрібнота сиділа зараз на даху круг матері, як пташенята в гнізді. Потім уже Пащиха розказувала, що чоловіка її та старших дітей в ту ніч саме не було дома — поїхали до Києва влаштовувати у технікум середульшого сина. І бідній матері довелося самій рятувати дітей від повені. І, закрутившися, не встигла вона винести п'ятирічного Альошку, що з переляку забився на піч. І вода вже вікна залила. — Ой, рятуйте! Ой, гине дитина! Ой, люди добрі! Старший лейтенант Пайчадзе не вагався жодної миті. — Повертай тачку до тієї хати, да! — наказав він водієві. І за якихось кілька секунд ми були вже біля хати Пашків. — Ой, валяйте хату! Ой, що хочете робіть, врятуйте мені тільки сина! Ой, люди добрі! — голосила надриваючись Пащиха. Пайчадзе роззув чоботи і одним рухом вискочив на борт машини. — Прожектор на вікно! — скомандував він і шубовснув у воду. За мить яскраве світло прожектора було спрямоване вниз, на стіну хати, де ледь визирала над водою верхня шибка вікна. Біля шибки з'явилася голова Пайчадзе. Пірнула у воду, тоді знову з'явилася. Видно було, що він висаджує ногами вікно. Та ось над водою на мить мелькнули босі ноги — лейтенант знову пірнув. Є такий вираз «час зупинився». Я раніше не розумів. цього. Але справді бувають хвилини, коли час ніби зупиняється, коли перестаєш дихати, і серце не б'ється, і не відчуваєш, скільки минуло — секунда чи година. Ніби виключився десь у тебе всередині годинник, перестав цокати. І так страшно. І порожньо. І нічого в тобі нема, окрім моторошного чекання. І враз зацокало!.. З води біля вікна вигулькнули дві голови — Пайчадзе і Альощина, жива, пирхаюча. Це було так радіснб, що я аж закричав. І мати закричала, і вся її дітлашня, і солдати на «тачці». І руки солдатські вмить підхопили Альошку з води і передали на дах — матері. І Пайчадзе підхопили і втягли в машину. Все це сталося так швидко і так ніби просто, що нема про що й розказувати. Обхопивши мокрого Альошку, пригортаючи й цілуючи його, мати не встигла навіть подякувати старшому лейтенантові. Ми вже відпливали. Пайчадзе тільки гукнув: — Вас зараз знімуть! І справді — вже підпливала інша машина. До мене враз дійшов залізний закон армії: наказ є наказ. Найперший обов'язок солдата — виконання наказу. От Пайчадзе зробив щойно подвиг — врятував дитину, ризикуючи своїм життям (оно в нього навіть кров на руках і на обличчі — порізався, мабуть, об шибку у вікні), але він не думав зараз про це — він поспішав виконати наказ, поспішав до крайньої хати. І він ніби відчував себе винним, що через обставини змушений був затриматися для подвигу, і намагався надолужити згаяний час. Я з захопленням, дивився на Пайчадзе, який по-хлоп'ячому стрибав на одній нозі, витрушуючи з вуха воду, і тільки тепер роздивився його як слід. Він був зовсім молодий, хоч і з вусиками. І вуха в нього відстовбурчені, як у Павлуші. І взагалі, як не дивно, він чимось нагадував мені Павлушу. І я подумав: «А де зараз Павлуша? Що він робить?» І раптом здригнувся, — я побачив його. Слухайте, це було просто неймовірно! Але я вже давно помітив: варто, на приклад, зустріти на вулиці когось схожого на твого друга чи знайомого і подумати про нього, як обов'язково незабаром зустрінеш його самого. Зі мною багато разів уже було таке… І я не знаю, чому це так, але це закон. І коли я побачив Павлушу, я здригнувся від несподіванки, але майже не здивувався. Бо десь у глибині душі вже передчував, що побачу його. У першу мить я побачив лише човен, що плив до хати назустріч нам від густих прибережних верб. І тільки потім роздивився постать, що навстоячки гребла на човні. І одразу впізнав Павлушу. Я впізнав би його навіть без прожектора, у темряві… На дні човна лежав добре відомий мені червоний надувний гумовий човник, якого подарував Павлуші торік його київський дядько. Цей ловкенький одномісний човник, що не тонув, хоч як перекидався, викликав заздрість у всіх наших хлопців. Ясно — Павлуша дістався на своєму надувному до верб, де в'язалися човни всього села, знайшов там човна, якого чудом не знесло і не потопило (бо, мабуть, довгий і міцний був ланцюг), і тепер пливе рятувати людей. От молодець! Ну молодець! Хвацький усе-таки хлопець! Що б він про мене там не думав, що б не балакав, як би не ставився до мене, а я об'єктивно… Люблю правду! Молодець! Молодчинка! Справжній, геройський кадр! А я?.. Ех!.. Катаюся собі на амфібії розчудесній, яку й атомна бомба не потопить. Теж мені геройство!.. Ми саме підпливали до крайньої хати. Власне, до двох крайніх хат, що стояли поряд, в одному дворі. Це було обійстя баби Мокрини. Одна хата була стара, похила, під стріхою. Друга — то був новий, недобудований цегляний будинок, на якому не було ще й даху, тільки біліли голі свіжотесані крокви. На старій хаті верхи на стрісі, обхопивши руками димар, сиділа баба Мокрина. А дві її здоровеннецькі, немолоді вже, але незаміжні дочки, з якими вона жила, були на горищі недобудованої кам'яниці — стояли там, тримаючись за крокви, обабіч плямистої рудої корови. Розсовуючи крони славнозвісних яблунь баби Мокрини (здорові, як кавуни, денешти, падаючи просто в машину, загупали об дно), ми запливли у двір і, розвернувшись, стали так, що носом уперлися в стіну хати, а задком пришвартувалися до кам'яниці. — Корівоньку, корівоньку спершу! Корівоньку, люди добрі! — загукала баба Мокрина. Водій скерував прожектора на кам'яницю. І всі ми посунули туди — і Пайчадзе, і солдати, і я з ними. Від горища до машини було метрів півтора, не більше, та корова — не кицька, стрибати не вміє, і за карк її не візьмеш, щоб зсадити вниз. — А як ви її туди випхали? — спитав Пайчадзе бабиних дочок. — Та по сходні ж, по сходні, — пробасила одна. — Десь її змило, — пробасила друга. Сходня — то такі дошки з прибитими до них поперечними планками, по яких, як по сходах, піднімаються на будівництвах робітники, коли ще сходів нема. — Доведеться на вірьовках, товаришу старший лейтенант, — промовив один із солдатів, і тільки тепер я з подивом пізнав знайомого мені Митю Іванова. Тю! От же ж! Скільки їхав разом і не помітив, що то він. Темно, та й мовчали вони всю дорогу, не до балачок було. А онде ж і друг його, здоровань Підгайко. От же ж! Наче навмисне! — Да, доведеться на вірьовках, да, — погодився Пайчадзе. — Айда! Один по одному солдати почали видряпуватися на горище. Я сунувся був і собі, та Пайчадзе раптом узяв мене за руку. — Сиди, сиди! Ми вже якось самі, да! Заважатимеш тільки… Кров кинулася мені в обличчя. Хлопчаком мене вважає, оберігає, щоб чого, бува, не трапилось. І Павлуша ж, мабуть, чув. Оно темніє човен його попід стіною хати — підплив, дивиться: ніколи ж не бачив амфібії отак близько і в дії. Замукала стривожено корова — солдати вже обв'язували її вірьовками. — Обережненько! Обережненько! — зойкнула на стрісі баба Мокрина. — Та не гавкайте, мамо! — роздратовано гукнула котрась із дочок. — Без вас зробиться! Сидіть собі нищечком! — підкинула друга. — Спокою од вас нема! — От бачите, люди добрі, які в мене діти! — забідкалась баба Мокрина. — Рідну матір за боже пошиття не мають! І раптом голос її набрав сили й металу: — Ото ж господь бог наслав кару на землю за те, що до мене діти погано ставляться!.. Потоп! Потоп! Розверзлися хлябі небесні. Потоп! Ото маєте, маєте! «Щось баба явно передала куті меду, — подумав я. — Якби бог навіть і існував на світі, не став би він заради однієї баби та її сімейних стосунків витрачати стільки пороху і енергії. Дуже вже неекономно. Обійшовся б чимось скромнішим. А то чого це стільки людей має страждати через одну бабу». — Та цитьте, мамо! — Без вас весело, а тут ще ви дзявкаєте! — знову закричали дочки. Баба Мокрина замовкла, хлипаючи і постогнуючи. І мені стало жаль її. Свинуваті-таки в неї діти. Щоб отак розмовляти з мамою, яка вона там не є! Хіба так можна? Якби я своїй матері таке сказав, я б собі язика відрізав! Може, та баба Мокрина тому і в бога вірить, що в неї такі діти… — І пожаліти, і захистити нікому, — простогнала баба Мокрина і раптом зойкнула: — Ой, лишенько! Ой, забула! Забула! За іконою… О господи! І вона тихенько заскиглила, підшморгуючи носом, як мала дитина. Ніхто на її зойк не звернув уваги. На кам'яниці було гамірно — кректання, тупіт, шамотня. Раз у раз чулися вигуки: «Сюди!», «Давай!», «Тягни!», «Держи!», «Пускай!» Обв'язану вірьовками корову ніяк не могли виштовхнути з горища… — Пропало!.. Пропало!.. О господи! — розпачливо повторила баба Мокрина. Розділ XXI
Я пірнаю в затоплену хату. Пастка. Віч-на-віч з богом. Безвихідь


Рішучість охопила мене зненацька. Я вагався всього на одну якусь мить. Тоді рвучко скинув ватника, чоботи. Одним рухом, як старший лейтенант Пайчадзе, вискочити на борт машини не зміг — для мене було зависоко. Підскочивши, я повиснув перехильки, животом спираючись на борт, потім перекинув ногу, на мить завис на руках уже по той бік і нечутно спорснув у воду. Кілька рухів — і вже біля вікна. Ікона має бути отут-о у кутку, зразу за вікном праворуч. Намацую. Аби тільки шибку висадити так, щоб не порізатися. Хата була затоплена майже по самісіньку стріху, і вікна, власне, я не бачив, лише край візерунчастої різьбленої лутки виднівся над водою. Підпливши, схопився за ту лутку і сунув руку у воду, мацаючи. Рука вільно пройшла у вікно: шибки вже були повибивані. Все гаразд. Я крутнув головою в бік човна. Ех, жаль, що Павлуша, здається, не бачить. Ну нічого, він побачить, коли я вирину і передаватиму бабі Мокрині те, за чим вона плаче. Побачить! Я трохи сіпнувся вгору, хапнув повні груди повітря і пірнув. Пропливаючи крізь вікно, я зачепився за щось ногою і вже думав, що застряв. Щосили шарпонув ногу — відпустило. Гребнув руками і виринув уже в хаті. Розплющив очі і враз побачив у кутку ікону. Так, так — побачив! Бо перед нею горіла лампадка… Мені спершу навіть не здалося це дивним. Я зробив два-три рухи і опинився біля ікони. Сунув за неї руку і намацав якийсь невеликий довгастий пакуночок. Вихопив і назад до вікна. Пірнув — і враз ударився об щось головою, руки наштовхнулися на якусь перепону. Я став похапливо руками намацувати прохід. У вікні щось застряло. Мені забракло повітря, і я виринув. Знову пірнув і знову не міг пробитися. Виринувши, спробував намацати і відштовхнути ногою те, що заважало. Я гатив ногою щосили, але марно. Вікно завалило чимось великим і важезним. Чи то я зрушив його ногою, коли зачепився, чи вода піднесла — хтозна. Я сіртонувся крізь прочинені сінешні двері до вихідних — вони були замкнені. Мало того, я намацав, що вони були ще й підперті зсередини якимись колодами — мабуть, баба Мокрина думала врятуватися так од води… Я поплив назад у хату. Друге вікно було загороджено шафою, чи то вода її сюди посунула, чи знову ж таки сама баба — невідомо. Більше вікон не було. Хата в баби Мокрини стара, на два вікна, тісна й незручна. Тому-то дочки й будували кам'яницю — для себе. Мокрий одяг тягнув донизу, важко було триматися на воді, давався взнаки і мій марш-бросок на велосипеді до військового табору. Я вхопився за електричний дріт з лампочкою, що звисав зі стелі посеред хати. Дихати було важко. І раптом я зрозумів увесь жах свого становища. Я висів на електричній дротині майже під самісінькою стелею у затопленій хаті, а вода все прибувала. У тремтливому світлі лампадки я бачив, як хлюпоче вона попід стінами, здавалося, з кожною миттю все вище й вище. Оно вже хвильки зачіпають, підгойдують лампадку. І тільки тепер я розчовпав, як незбагненне дивно виглядає ця лампадка, що горить у кутку перед іконою. Як не згасла у тому шалі стихії ця маленька крапелька світла? То було якесь диво!.. А може… А може, це справді диво? Може… Тут я вперше придивився до ікони і побачив… бога. Він зорив на мене з кутка великими круглими чорними очима — спокійно і строго. Здавалося, він стоїть у воді по груди і вода ворушиться, хлюпоче біля його грудей від того, що він дихає. Це було так страшно, що я відчув, як у мене здіймається догори чуб. Спав на думку піп Гога, його таємничі слова: «Темна вода во облацех», які я ніяк не міг зрозуміти, хоч явно відчував у них осуд і докір. Згадав і бабу Мокрину, і її прокльони на свою адресу. Темна вода… Вода… От вона — вода… «Невже, виходить, є-таки в світі бог і це він карає мене, — з жахом подумав я. — І зараз мені буде кінець. Бо ніхто ж не знає, що я пірнув сюди. Вони возяться там з тою коровою, і ніхто не бачив. Зараз вода підніметься до стелі, заповнить усю хату, я булькну, захлинуся, і все…» Але я не хочу вмирати! Не хочу! Я хочу жити! Хочу кататися на велосипеді, грати в футбола, їсти морозиво «крем-брюле». Я рвонувся до вікна і пірнув. І несамовито, в усієї сили запрацював руками, намагаючись пробитися крізь вікно. Я вовтузився під водою доти, поки не відчув, що одна тільки ще мить — і я захлинусь. Тоді я виринув. Розплющивши очі, встиг іще побачити, як востаннє блимнув і згас вогник лампадки. Своїм пірнанням я здійняв хвильки, і вони перекинули лампадку. Суцільна непроникна темрява огорнула мене. Я борсавсь у воді, як сліпе кошеня. Сил ставало дедалі менше. Я почав ковтати воду і захлинатися. Невимовний жах охопив мене. Невже це кінець?! Не хочу! Не хочу! Не хо…о…о! Я закричав. І сам почув, яким здавленим і безсилим був той крик. Так кричать крізь сон, коли душать кошмари. А може, це і справді лише кошмар, може, це все мені сниться? І я зараз прокинусь, побачу сонце, що світить у вікно, і почую… Розділ XXII
«Давай руку!» Я знову з ним. Що було за іконою


— Яво! Яво! Яво! Де ти? Яво! То був голос… Павлуші. Я не одразу збагнув, що це насправді. Мені спершу здалося, що то мені мариться. Але враз я побачив тоненьку смужку світла. То світилася вузенька шпарина вільного над водою повітря у сінешніх дверях. Йой! Там же в сінях у стелі хід на горище! Як я раніше не розшолопав! Із останніх сил, ковтаючи воду і захлинаючись, я сіртонувся туди. Світло ліхтарика засліпило мене, і я нічого не бачив. Тільки чув Павлушин голос: — Давай руку! Давай руку! Я важко звів над водою руку і відчув, як її цупко схопила його рука. І лише тепер я зміг віддихатися. Я дихав, як паровоз. Я дихав так, як може дихати тільки людина, яку щойно витягли з води. Я ковтав повітря одразу цілими кубометрами, жадібно, ненаситно, ковтав і не міг наковтатись. Павлуша мовчав. Він тільки міцно стискав мою руку. А я стискав його руку. І міцнішого, палкішого рукостискання не було в моєму житті. Коли я трохи відсапався і очі мої звикли до світла, я роздивився навколо. Драбини на горище не було — певно, знесла вода чи баба кудись затягла. Отже, сам би я тут не виліз ніколи. Павлуша почав потроху підтягати мене вгору. Але я так знесилів, що не міг видряпатись і весь час сповзав назад у воду. — Нічого, нічого, зараз… Усе буде гаразд! Ще трошки! Отак! О! О! Ох! — заспокоював мене Павлуша, крекчучи від натуги. Та йому довелося добряче-таки помучитися, поки я одірвався нарешті од води і перевалився, як лантух, на горище. Якийсь час ми лежали поруч, відсапуючись. Тоді я поклав йому руку на плече і сказав, затинаючись: — Спасибі, с-старик!.. Я вже думав, що капець… От вталапався… — А я бачу, що ти пірнув… Потім бачу — тебе нема… Мало чого, думаю… і — на горище. — Павлуша на хвилину примовк. — Знаєш, я як побачив, що ти пірнув, здивувався страх. Я саме про тебе подумав — де ти є… А ти тут… Я тебе шукав, знаєш… Думав, щоб разом по човна… Але ти десь… Я засміявся. Мабуть, йому дивно стало, що я засміявся. Бо нічого смішного він не сказав. Але я засміявся. Од радості. Він шукав мене! Він шукав мене! Чуєте! Друзяка мій дорогий! Як я міг думати, що ми назавжди посварилися? Як? Та хіба можу я посваритися з ним назавжди! Та він же Павлуша! Павлуша! Ні, йому не стало дивно, що я засміявся. Бо раптом він сам засміявся. Він усе зрозумів. Ми лежали і сміялися. І хоч мокрі штани і сорочка, противно обліпивши моє тіло, страшенно холодили, мені було так тепло, так хороше, як, здається, ніколи. Як добре жити на світі, коли тебе врятував од смерті твій друг! Ех Павлушо, Павлушо! Який ти молодчина, що мене врятував! Прощаю тобі все: і твою зраду, і твоє малювання, і твої слова образливі для мене, і те, що Гребенючку захищав, як я її грудкою по спідниці вцілив, і те, що ти не дальтонік… Прощаю! То все не твоя вина. То все тая… ну, не буду! Не буду! Навіть у думках не буду! Хоч цілуйся з нею, я в той бік навіть і не гляну. Одвернуся. Бо головне мені, що ти отакий-о хлопець! І немає для мене в цілому світі кращого друга. Я б поцілував тебе навіть зараз, та не вмію. Не цілуються хлопці між собою, не заведено. То тільки дорослі друзі-чоловіки цілуються. Чи розумієш ти все, що я думаю? Та, мабуть, розумієш. Я по сміху твоєму відчуваю, по тому, як ти дихаєш навіть. Я ж тебе так знаю, як ніхто в світі, як мати рідна не знає. Нарешті ми пересміялися, і Павлуша сказав: — А ти молодець усе-таки. Я не знаю, чи наважився б отак пірнути у вікно. Це ж загинути — дев'яносто шансів із ста. І чи варто було? Що вона там за іконою могла ховати? Ну, гроші… Ну, облігації трипроцентні… Та хай вони горять синім полум'ям, щоб через них головою накладати. Правда? Дідько з ними! Ух ти! А я ж зовсім забув про отой довгастий пакуночок. Я рвучко мацнув себе за кишеню. Є! Коли я ото держався за лампочку, я сунув отой пакуночок у задню кишеню штанів, ще й на гудзика застебнув — щоб не вислизнуло. Не міг же я його кинути, раз я по нього сюди поліз. А в руці він мені заважав. Ой-йой! Як там облігації або гроші, то, може, з них уже каша у воді розкисла. Ану треба глянути! Розстебнувши гудзика і відстовбурчивши кишеню, я обережно витяг пакуночок. — Та ти що — таки дістав? — здивовано вигукнув Павлуша. То ж він був певен, що я не дістав, і заспокоював мене: «Дідько з ним! Хай горить синім полум'ям!» А воно, бач… Мені було страшенно приємне його здивування. Навіть кров у голову вдарила. Вже тільки заради цього варю було пірнути й зазнати всіх отих прикрощів. Кращої похвали, ніж це Павлушине здивування, для мене не було. Але скромність не дозволила показати, що мені приємно. І я сказав: «Та!» — і махнув рукою, — мовляв, що ж тут такого? — Ану, присвіти ліхтариком, — попросив я Павлушу і почав обережно розгортати пакуночок — газету, у яку було щось загорнуто. Мокра стара газета не стільки розгорталася, скільки відпадала м'якими, невагомими клаптями. Нарешті газета чи то розгорнулась, чи то розпалася, і ми побачили скручені руркою якісь папери, пописані олівцем. Я схилився нижче і прочитав на згині: «…знову в бій. Бережи донечок наших і себе. Цілую. Михайло.» Я підвів очі на Павлушу. Павлуша теж уже встиг прочитати і хитнув головою. То були листи. Фронтові солдатські трикутники. То були листи з фронту чоловіка баби Мокрини, що загинув, визволяючи Прагу, в останній день війни, в День Перемоги, дев'ятого травня сорок п'ятого року. Скільки минуло відтоді, а в селі й досі часто згадували про цю незвичайну, таку, як казав мій дід, нефортунну загибель дядька Михайла Деркача. Розповідали, що то був дуже веселий, дотепний, дуже хороший чоловік. І завзятущий садівник. То він насадив цей багатий сад перед війною, так і не скуштувавши його плодів. А тепер деякі дерева вже й повсихали… І те, що я мало не втопився, саме рятуючи фронтові листи дядька Михайла, який загинув в останній день війни, і те, що зараз отам, попід хатою саме солдати рятували людей, худобу і майно — все це набуло для мене якогось особливого змісту. Я відчув себе так, наче я теж належу до армії, наче я беру участь у справжній військовій операції і зараз зробив щось таке, що, може, робили на фронті, щось гідне бійця. І гордість з цього радісно залоскотала під серцем. І я вже ні крапельки не шкодував, що пірнув по ті листи. Тільки подумав: «Бережи донечок наших…», а вони, бач: «Не гавкайте, мамо». І стало мені ще дужче жаль ту стару нещасну бабу Мокрину, яка сиділа зараз верхи на стрісі і плакала, думаючи, що листи її чоловіка загинули, і може, згадуючи його і картаючи себе за те, що забула про них… І жаль мені стало, що вона так наївно вірила в бога, вважаючи, ніби він такий хороший і справедливий, а він, бач, більше за всіх чогось саме її покарав, більше всіх затопив, аж по самісіньку стріху, а невірників, атеїстів, діда Салимона, наприклад, навіть не зачепив… Де ж справедливість? І ще я подумав, що Павлуша виявився сильнішим за бога, бо врятував мене не бог, а Павлуша. І треба завжди надіяться не на бога, а на друга. Добре, що дядько Михайло олівцем листи писав. Якби чорнилом, розповзлося б, а так висохне — і все. — Ходімо зразу їй оддамо, — сказав я. Ми підвелися. — Я отут-о, через горищне вікно вліз, — розповідав Павлуша. — Але по мокрій стрісі вгору не подерешся. Павлуша провів ліхтариком, освітлюючи захаращені різним мотлохом, засновані павутинням кутки горища. О! За комином стояла драбина (он вона де!), а вгорі у стрісі зяяла дірка, через яку, певно, й вилізла баба Мокрина. — Ти давай лізь, а я посвічу, — сказав Павлуша. — Ні, давай разом, — мовив я. Мені не хотілось розлучатися з ним навіть на мить. — Ну, давай, — не став він заперечувати. — Тільки лізь перший. Ти ж віддаватимеш. І ми полізли. Я перший. Він за мною, присвічуючи ліхтариком. Я так несподівано, мабуть, вигулькнув перед бабою Мокриною з тої дірки у стрісі, що баба злякано відсахнулась і швидко швидко захрестилася, примовляючи: «Свят! Свят! Свят!». Їй, певно, здалося, що то якась нечиста сила. — То я, бабусю, не бійтеся, — проказав я і простягнув їй листи. — Нате ось! Вона не одразу роздивилася, що я їй даю, і не одразу взяла. Тільки мацнувши рукою, видно, зрозуміла, що то, і, схопивши, піднесла до очей. — О господи! О господи! — промовила розпачливо і знову заплакала. — Ой синку, ой як же це ти? О господи!.. І так жалібно, так тужно вона це промовила, що в мене в самого защеміло в горлі. І я не міг нічого сказати. Та й не довелося. Бо зовсім близько позад мене почувся голос: — Зараз, бабушка, зараз… Я обернувся. На стріху піднімався по приставленій з машини драбині Митя Іванов. Корова вже була в машині, бабині дочки теж. Уже розвиднілося. Дощ припинився. На затоплені хати й дерева лягав туман. У білому серпанку все виглядало ще незвичайніше. Я раптом відчув, як замерз, як закоцюбли в мене ноги у мокрих штанях, як заклякли, задубіли руки. Від холоду аж боліло в грудях. Я відчув, що коли зараз якось не зігріюсь, то буде погано. А там же в машині мій ватник. Вдягти, вдягти його швидше! Але як же Павлуша? Якщо я полізу в машину по ватник, а вона рушить. Уже ж, здається, все забрали, оце тільки бабу Мокрину знімуть і їхатимуть. А Павлуша ж на човні, він човна не кине. І машина переповнена. Крім корови, підсвинка й курей, оно ще скільки клумаків, чемоданів, ящиків усяких… Митя Іванов, обережно підтримуючи бабу Мокрину, вже допомагав їй спускатися по драбині у бронетранспортер. — А де пацан, га? Пацан де? — почувся раптом знизу стурбований голос старшого лейтенанта Пайчадзе. Я мусив подати голос. — Та я тут! — цокаючи зубами, якомога веселіше гукнув я. — Ви їдьте, їдьте! Я на човні поїду, з Павлушею. Спершу я це сказав, а вже потім усвідомив, що цим самим одрізав собі шлях до ватника і хтозна тепер, як зігріюсь. «Але там, мабуть, зараз однак ватника і не знайдеш за тими клумаками», — заспокоїв я себе. І щоб не було вже ніяких сумнівів і вагань, зразу сунувся вниз — спускатися назад на горище. Павлуша, який терпляче стояв на драбині нижче мене і все чув, але нічого не бачив, крім моїх мокрих штанів, не встиг зорієнтуватись, і я трохи сів йому на голову. Та він навіть слова мені не сказав, а просто одразу став спускатися.

Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   21


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка