Всеволод Нестайко Тореадори з Васюківки


Розділ V Привид. Увага! Знімаю!



Сторінка15/21
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.07 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   21
Розділ V
Привид. Увага! Знімаю!


Дома дід Варава зустрів мене словами: — Тебе Гришка чогось питав, Бардадим. Сказав, як прийдеш, щоб до нього зайшов. Як то часто буває у хвилини небезпеки, я навіть не злякався. Просто все в мені напружилося, і в голові дзигою закрутилася думка — що робити? Треба негайно забрати з горища апарат і гайнути з дому. — Та, — байдужим тоном сказав я. — То він хоче їхати ввечері по рибу. З-під ліхтаря. Щось там таке винайшов, хоче випробувати. — І кращої компанії, як ти, не знайшов? — скосив на мене око дід. — Я знаю, — знизав я плечима. — Просто, мабуть, човник у нього легкий, а помічника треба… І щоб важив небагато, і в рибальстві тямив… Ой, тільки б не забрехатися! Дід мій брехню за п'ять кілометрів бачить. Треба не дати йому розпитувать, самому щось питати. — А ви, діду, не знаєте, у нас на горищі десь було… таке… ну… щоб ліхтарика до корми припасувати? От я полізу знайду. І, не чекаючи дідової відповіді, швидко подряпався на горище. Серце в мене вже теліпалося, як свинячий хвіст. Швидше-швидше-швидше! Що, як Бардадим зараз знову прийде! Я вихопив апарат з-під сіна, сунув під сорочку і поліз униз. — Ой, щось живіт заболів! — скрививсь я, одвертаючи свого живота з апаратом від діда. І, не даючи йому отямитися, шмигонув повз нього за клуню, а там пригинцем поміж соняхами та кукурудзою на вулицю і — за село, у гай… До пізнього вечора, аж поки зовсім не стемніло, тинявся у гаю, у степу, по кущах понад річкою. Кепсько мені було, дуже кепсько. Я був як той заєць полохливий, мені навіть здавалось, що в мене вуха ворушаться, коли я, озираючись, прислухався до найменшого звуку, щоб не попастися комусь на очі. І як оті злодії живуть на світі? То ж не життя, а мука пекельна! Весь час ховатися, чекати, що тебе от-от схоплять, весь час думати про свій злочин, ні хвилини спокійної не маючи. Бідні злодії! Нещасні люди! Коли вже зовсім стемніло, я крадькома, попідтинню подався до клубу. Я спеціально призначив збір Антончикові біля клубу, бо на клубі є годинник. Нам треба ж було рівно на дванадцяту. А я годинника не мав. А красти десь ще й годинника — це вже було занадто. Біля клубу — безлюдно. Сьогодні п'ятниця, і ні кіно, ні танців у клубі нема. У нас кіно тричі на тиждень — по вівторках, четвергах і суботах, а в неділю танці. Годинник показував за чверть одинадцяту. Я заліз у кущі навпроти клубу і почав чекати. Об одинадцятій Антончик не прийшов. «У нього ж теж нема годинника, нічого страшного, ще є час», — вирішив я. У чверть на дванадцяту Антончика не було. «Мабуть, не може вийти з хати, чекає, поки поснуть», — вирішив я. Опів на дванадцяту з темної вулиці почулися кроки. Він?! «Нас-с оставалось только тр-рое…» — напівголосом проспівало з темряви. То вертався з чайної п'яненький Бурмило. І знову тиша. За чверть дванадцята. Повз клуб заклопотано пробіг чийсь собака. Антончика не було. Не прийшов. Злякався. Ні, Антончик — це не напарник. Павлуша прийшов би обов'язково. Ех, коли б зі мною оце зараз Павлуша! Зовсім був би інший настрій… Чекати більше не можна. До діда Салимона звідси іти хвилин десять, не менше. Я вилажу з кущів, розминаю закляклі ноги і ще з якоюсь останньою надією вдивляюся в темряву. Може, все-таки іде Антончик… Ні, нема. І я вирушаю. Іду вулицею і чогось спотикаюся на рівному місці. Ех, коли б оце зі мною зараз Павлуша! Зовсім було б усе по-іншому. І що йому бракувало? Так же ж нам добре було удвох. Так же ж ми гарно мріяли удвох про ту славу всесвітню… І стільки зусиль на здобуття її витратили марно… І раптом він кинув мене і пробивається до слави сам. Ну хіба це не зрада? А що, як він справді стане великим художником? Хіба це по-товариському? Він стане великим художником, лауреатом. А я лишусь отаким смішняком, що тільки кипить і булькає, а толку ніякого. От і зараз. Ну куди я іду? І чого? Іду фотографувати привид. На Горбушину могилу. Сміх! Повірив, що душа і розум людський за законами фізики перетворюються на привид. І хто це сказав? Теж іще класик виріскався! Філософ-теоретик! Антончик Мацієвський, дрефло і нікчема. Які там привиди! Ніяких привидів у нас і близько нема. Подумаєш, в Англії. За кордоном, у імперіалістів, справді все це може бути — у них і ку-клукс-клан, і гангстери, і негрів убивають, і привиди, звичайно… А в нас — наука, космонавти, піонерська зоря і зарядка по радіо. Так що — не йти, може? Ех, якби можна було… Так завтра ж хлопці дізнаються — засміють. І для чого ж я тоді апарата крав? Однак уже Бардадим кінцівки повисмикує. Піду. Звісно, ніяких привидів там нема, але для очистки совісті піду. Погода зіпсувалася. Знявся вітер. По небу гінко йшли темні клубочасті хмари. І повний місяць, що півгодини тому осявав усе навколо, тепер ледь прозирав крізь хмари світлою плямою, а то й зникав зовсім. Але я подумав, що погана погода — якраз для привидів гарна погода. В усіх книжках привиди з'являються саме під час негоди, коли виє вітер, січе дощ, шаленіє шаруга… Пригнувшись, я пролажу між воринами і, по-лелечому переставляючи ноги (щоб менше шарудіти), обережно простую Карафольчиним городом. Ось уже й дідова картопля. Тихо. Всі сплять. Тільки в хаті діда Салимона хтось заливисто, з викрутасами хропе: то густо й скрипучо, як старий тартак, то високо й тоненько, наче лобзиком випилює. Мабуть, племінник-москвич. Надто вже складно, інтелігентно, по-городському. Зі свинарника йому в тон підрохкує льоха. Я навіть розвеселився від цього дуету. І стало мені не страшно аніскілечки. Чого я, дурний, боявся? Ось зараз дійду до каплиці, хвилин з п'ять почекаю, клацну кілька разів каплицю, щоб у хлопців ніяких сумнівів не виникло, що я тут був, і піду додому. Заздалегідь зняв з об'єктива кришку, поставив палець на кнопку затвора. Чого там чекати п'ять хвилин? Можна й зразу клацнуть і йти додому. Он люди вже десятий сон бачать, а я, як дурень, у негоду (ич, який вітер!) по кладовищу вештаюся. Придумав! Устругнув! Павлуша і бровою не поведе. Тільки хмикне зневажливо: «Подумаєш, кладовище! Ах, як оригінально! Вроді ми з тобою не ходили вже викопувати діда Салимонового предка-запорожця з могили і в Києві в Лаврі не були уночі. Посоромився б!» І мені справді стало соромно, що я так нецікаво, неоригінально придумав. Не буду, звичайно, чекати ні хвилиночки. Дійду до каплиці і одразу назад. Я минув свинарник, переліз через погрібню і, мацаючи перед собою руками, щоб не перекинути вулики, посунув у садок. Он уже в кінці саду вимальовується на тлі неба Горбушина каплиця. І враз… Враз холодні слизькі мурашки потягли мою душу по спині униз, у п'яти. Та й у п'ятах душа моя не втрималась, вискочила і пішла в землю. Я заціпенів без душі, порожній, як бубон. Нічого в мені не було, нічогісінько. Крім жаху. Біля Горбушиного склепу стояв… білий привид. Білий привид без голови. Стояв, гнівно розмахуючи руками. А зі склепу чувся приглушений стогін. Я трусонув головою. Привид не щез. Я протер очі рукою. Привид був на місці. Старий козацький скарбник Захарко ходив навколо могили свого підступного вбивці і мстиво сварився кулаком. Я ущипнув себе за руку (може, я сплю, і це мені мариться). Боляче. Ні, не сплю. Привид стояв, трагічно розмахуючи руками. Білий. Без голови. Я бачив його дуже чітко на чорному тлі каплиці. І оте темне біля шиї — то ж, мабуть, плями крові. Раптом здалося, що він наближається до мене, А я не міг зрушити з місця від страху. Минула секунда, дві, три… Ні, не наближається. Ходить біля каплиці й свариться кулаками. А крізь шум вітру явно чути з-під землі стогін і плач сотника Горбуші. Я вже ладен був дременути навтьоки, аж згадав про фотоапарат, що тримав у руці. Знімай, дурню, це ж те, заради чого ти йшов! Знімай, ну! Це ж… Я підніс апарат до ока, навів на привид і клацнув. Ну, зараз щезне. Але привид не щезав. Це суперечило всім моїм знанням про привиди. І тут мені стало зовсім моторошно. Я почав помалу задкувати до вуликів. А очима прикипів до привида, не зводячи з нього погляду. Я не міг повернутися до нього спиною. Мені здавалося, що тоді він кинеться на мене ззаду і схопить руками за горло. Це закон. До привидів не можна повертатися спиною. Вони цього страшенно не люблять. Тільки стукнувшись задом об вулик і почувши, як загрозливо загули в ньому бджоли, я на мить одірвав погляд від привида, щоб нагледіти шлях до втечі. Так само задкуючи, і я переліз навпомацки через погрібню. І вже як зайшов за свинарник, лише тоді, востаннє кинувши погляд на привид, повернувся і дав драчки. Загорожу я перескочив з ходу, навіть не зачепивши верхньої ворини. Такому стрибкові міг би позаздрити колгоспний жеребець Електрон. Я біг вулицею, весь час озираючись, чи не женеться за мною привид старого Захарка. І часом мені здавалося, що позаду в темряві щось біліє. Тоді я вмикав надзвукову швидкість, бо навіть вітер уже у вухах не свистів. Я не пішов, звісно, спати в хату, але й надворі лишатись побоявся. Заліз у сарай, де стояла наша корова Контрибуція, і зарився там з головою в сіно. Мені треба було, щоб поряд була жива душа, хай навіть коров'яча. Мене заспокоювало її сонне зітхання. Під це зітхання я й заснув нарешті. Розділ VI
Іду до Бардадима. Бий! Нокаут! Мій тріумф



І дивно, незважаючи на такі страшні переживання, мені нічого-нічогісінько не снилося в ту ніч, і я спав як убитий. Тільки заснув, як одразу й прокинувся. Уже був ранок, і мати доїла Контрибуцію. Коли я заворушився, вона одразу побачила мене і не здивувалася. І не лаяла. Тільки спитала насмішкувато: — Ну, як риба? Щось не бачу. Дід таки повірив моїй брехні про нічну рибалку з Бардадимом, а той увечері так і не приходив. — Та… — махнув я рукою: мовляв, не питайте, нема чим хвалитися, і, вибравшися з сіна, боком, ховаючи під сорочкою апарат, вишмигнув повз матір із сарая. До Бардадима! Негайно! Поки він не прийшов. Бо подумає, що я таки насправді вкрав. Може, вмовлю. Все йому поясню. Все-все! Там же в апараті доказ. Ой, тільки б вийшло щось на плівці. Тільки б вийшло. У голові в мене все крутилося, стрибало й переверталося… Бардадим, пирхаючи, умивався на подвір'ї біля криниці. Я важко зітхнув і рішуче підійшов до нього. — Гришо! Він підвів на мене мокре обличчя. Я простягнув йому апарат. — Бий, Гришо! Бий! Це я твого апарата вкрав. Бий! — Я підставив йому свою пику і замружився, чекаючи удару. Але удару не було. — Для чого брав? — пробасив Бардадим. — Привида вночі знімав… На Горбушиній могилі. — Зняв? — Зняв. — Бре! — О! — черконув я себе долонею по шиї. — Ану ходімо проявимо. — Ходімо, — писнув я, ще не вірячи, що так легко минулося. На ходу втираючись рушником, Гриша повів мене в хлівець, де в нього була обладнана фотолабораторія. Потім у цілковитій темряві, що аж очі боліли витріщати, він щось клацав, шарудів плівкою, хлюпав у якихось мисочках. Я тільки догадувався, що він дістає з апарата плівку і пхає її у проявник, промиває і знову пхає у фіксаж. Я з трепетом ждав. Невже нічого не буде? Нарешті він одчинив двері хлівця і вийшов, тримаючи в руках мокру плівку. І одразу підніс її до очей, роздивляючись. — Ну що? Що? Що? — аж підскочив я од нетерпіння. — Та цить! — кривився він спершу і мружив очі, вдивляючись у плівку. І раптом вигукнув: — Єсть! От чорт!.. Єсть!.. Щоб мене грім побив, щось єсть! От чорт!.. Обличчя в нього було по-дитячому розгублене. — Дай! Дай! — схопив я його за руку. І він, що іншим разом обов'язково дав би мені за таке ляща, покірно схилився, показуючи мені плівку. Ой! Єсть! Таки єсть! Правда, не дуже чітко, навіть дуже не чітко, але єсть! Видно білий обрис Горбушиної каплиці (негатив же!) і на ньому темний силует — тулуб, руки, а голови нема… Мене враз охопило таке почуття, що я й переказати не можу. Ото є російське слово «восторг». Так ото саме той «восторг» мене охопив. Бо в ньому є оте «вос», що ніби догори підносить. А мені здалося, наче я стою вже не на землі, а на якійсь повітряній подушці (як оті сучасні кораблі). І та подушка росте й підносить мене все вище й вище. Матінко моя! Невже ж це я зробив таке, чого ніхто в світі ще не робив! Сфотографував привида, живого привида сфотографував! — Ану, розказуй, як це було! Тільки не бреши, бо… — Бардадим підніс мені до носа свій кулачище. Але я спокійно одвів його від свого носа. Чого мені боятися? Чого б це я брехав? І я розказав Бардадимові чистісінько все, навіть як наввипередки хропли племінник-москвич і льоха. — Чортівня якась! Привид! — знизав плечима Бардадим. — Який у біса привид? Нема ніяких привидів! Які можуть бути привиди? Люди в космосі літають, а ти — «привид». І тут я йому видав суть теорії про цілком наукове перевтілення за законами фізики розуму і душі людської у привиди. — Тю! — сказав Бардадим. — Дурницю якусь верзеш — купи не тримається. Але в очах його не було переконання. Швидше була непевність і збентеження. Бардадим, чесно кажучи, не був відмінником. Він більше вмів працювати руками, ніж головою. Що-що, а академіком він не стане — це точно. — А що ж тоді це таке, як не привид? — спитав я. — Лихий його зна! Може, хтось перевдягнувся, щоб тебе налякати. — А голову куди подів? Одрізав на врем'я? І ніг не було. Він наче в повітрі витав… Я ж бачив. — Ну, от хай плівка висохне, надрукуємо — буде видніше. Зненацька із за тину вигулькнула голова Антончика Мацієвського. — Га? Що? Є щось? Є? — криво усміхнувся він. Я кинув на нього вбивчий погляд і одвернувся. — Ну чого ти? Чого? Мене мати не пустила. Клянусь. Що я — винен? Замкнули в хаті. Клянусь. Я мовчав, не дивлячись на нього. Тоді, звертаючись до Бардадима, він знову спитав. — Є щось? Є? Так? Гришо! — Та є, — неохоче озвався Бардадим. — Схоже на привид, але хто його зна… — Я гляну. Можна, я гляну? Ну, будь ласка, будь ласка! Я гляну. Можна? Він так просив, що навіть у мене не вистачило духу відмовити йому. — Іди, — сказав Бардадим. — Тільки руками не мацай. Отак бери двома пальцями за край. Витягнувши шию, Антончик благоговійно глянув на плівку. — У-у! Точно! У-у! Привид! І раптом рвонув з усіх ніг з двору. — Ти куди? — Зараз! — уже з вулиці гукнув він. Хвилин через десять у Бардадима на подвір'ї було повно люду. Всі хлопці з нашого кутка збіглися сюди: і Вася Деркач, і Коля Кагарлицький, і Стьопа Карафолька, і Вовка Маруня… Не було тільки Павлуші… Горобцями стрибали вони навколо Гришки Бардадима і, одпихаючи один одного, без угаву галасували: — Ану-ну! — А дай я! — Та пусти, я гляну! — Та я ще сам не роздивився. — Ух ти! Оце так! — Диви-и! — Ох ти! Нарешті плівка підсохла, і Бардадим пішов друкувати знімки. Я попхався у хлівець слідом за ним, хоч мені там і нічого було робити. Хлопці шанобливо розступилися, даючи мені дорогу. Вася Деркач сунувся було й собі за мною, але Бардадим, пропустивши мене, мовчки одіпхнув Васю і зачинив двері. Гордість сповнила мене по вінця і навіть перехлюпнулась через край. Я з Бардадимом, а ви всі — «отвалі!» (як казав Будка, наш київський приятель). Бардадим заклав плівку у збільшувач, ввімкнув його — негативне зображення відбилося на фотопапері. Вимкнув і поклав фотопапір у ванночку з проявником. І у неприродному цирковому світлі червоного ліхтарика я бачу, як на фотопапері починає проступати справжнє зображення темної Горбушиної каплиці і білого привида на ньому. Серце моє на мить зупинилось, а потім забилося з подвійною швидкістю. Є! Є фотографія привида! Хай тепер хтось скаже, що я брешу. О! О! Речовий доказ! Самому Келдишу, президентові Академії наук, покажу, як треба буде! Ур-ра! Коли ми винесли ще мокре фото надвір і показали хлопцям — говорити хлопці вже не могли. Вони тільки мовчки перезиралися круглими півнячими очима і здивовано витягали свої мармизи. У боксі це називається нокаут. Це коли противник від нищівного влучного удару гепається на землю і лежить догори ратицями, як неживий… Такого тріумфу перед хлопцями я ще не знав ніколи. Навіть коли ми ото з Павлушею викамстролювали різні штуки, то я все-таки ділив славу з ним. І для мене то була не ціла слава, а півслави. Тільки тепер я зрозумів, що справжня слава неподільна. Справжня слава — це коли ти сам, сам один п'єш її повними барилами, не даючи нікому ні краплі. Ото насолода! Ото щастя! Ех, який жаль, що нема зараз тут того іудського Павлуші! Ото б закрутився дзигою, ото б застрибав, як карась на сковороді. І де він ходить, чорти б його взяли? Мабуть, водить десь пензлякою по папері, мазило нещасне. Ну, нічого, він сьогодні все одно довідається рано чи пізно. Все одно! Я уявив собі, як це все буде, і мені стало щиро, від душі його шкода. Як він переживатиме! Але — сам винен. Розділ VII
Антончик намагається висунутися на перший план. Історія Карафольчиної гулі. Атака баби Мокрини. Атаку відбито.


Неприємно було тільки те, що своїм подвигом я підтверджував філософську теорію страхополоха і зрадника Антончика Мацієвського. Оно він уже крутиться і весь час радісно вигукує: — А що я казав! Га! Що я казав! Людський дух не може зникнути просто так, без сліду Він мусить у щось перетворитись. Абсолютно! За законами фізики! Що я казав! Висуває, бач, себе на перший план. Черв'як! Ну, мене так просто не відштовхнеш. — Ти б, — кажу йому, вкладаючи у свої слова якомога більше зневаги, — ти б краще розповів людям, як ти мене вночі самого кинув, як ти здрейфив і не прийшов. Тепер то чи герой! Він одразу скапустився. — Та я… Та що… Я ж казав… Мене мати не пустили… Що я — винен? Хлопці презирливо запхекали. Антончик був мені уже не страшний. Він був уже знищений. Сонце моєї слави неподільно засяяло на небокраї. — Так — на мене! — закопилив губу Антончик. — Карафолька онде-о Гриші сказав учора, що то, мабуть, ти апарата вкрав, так йому нічого, а все на мене… Так… — Чого ж нічого! — усміхнувся Бардадим. — Він своє получив. Більше не клепатиме. Карафолька налився, як помідор, одвернувсь і, схилившися, став чухати ногу (нога йому, бач, засвербіла!). Он воно що! Он звідки тая гуля на Карафольчиному лобі! Бардадим, виявляється, благородний хлопець — не любить донощиків. І злості на Карафольку в мені не було зараз. Шкоди ж він своїм доносом не зробив мені жодної. А слава моя від цього засяяла ще яскравіше. — Ану ходім до каплиці, глянемо, що воно там і як, — сказав Бардадим. І ми вервечкою потяглися за ним на кладовище. І хоч зараз був ранок, серце в мене чогось тенькало, коли ми пробиралися серед могил до каплиці. Після того як я побачив та ще й сфотографував тут привида, це місце стало для мене по-справжньому страшним. Навіть удень. Біля Горбушиного склепу ми, звісно, ніякого привида не вгледіли. Замість привида по кладовищу ходила баба Мокрина, двоюрідна Деркачева бабуся, і рвала у мішок траву для кролів. Вася одразу підбіг до неї і випалив: — Бабо! Бабо! А Ява сьогодні вночі тут привида сфотографував. — Святі Свят! Свят! — обкидала себе хрестами баба Мокрина. — Ти що таке патякаєш? Да воскреснєт бог… Свята Варваро-великомученице, спаси і сохрани… — Точно! При чому тут ваша Варвара? Оно гляньте! — і взявши в Бардадима знімок, показав бабі. Баба спершу довго його розглядала, потім розпитувала, а тоді торжествуюче сказала: — Правильно! Він! Привид! Конєшно! Нарешті! — І вона радісно захрестилася. Ми здивовано перезирнулись — чого це вона. — Нарешті! — повторила баба Мокрина. — Може, хоч тепер ви не будете, іроди, кепкувать і знущатися з господа бога нашого. Може, хоч тепер повірите в існування сили духовної, безтілесної, божеської… Явив-таки видіння отроку Яві! Нарешті! Щасливий ти, синку! Дай боже, щоб з твоєю допомогою навернули ми на путь праведний, істинний це стадо заблудше. Благослови тебе матір божа! Баба Мокрина тричі перехрестила мене, потім раптом схилилася й поцілувала. Я відсахнувся і, перечепившись об могилу, трохи не впав. Щоки мої горіли. Отаке! Цього ще мені бракувало! Щоб мене до попів на службу вербували. Щоб я навертав піонерів і комсомольців у лоно церкви! Дзуськи! — Ви, бабо, не так зрозуміли. Ніякого стосунку до вашого бога це не має. Це привид не божественний, а науковий, за законами фізики. — Атож, атож, це ти, синку, не розумієш, — лагідно усміхнулась баба Мокрина. — Привид — він привид і є. І якщо ви мені Миколая-чудотворця по науці виведете — я обижаться не буду. Мені науковий Миколай-чудотворець теж милий буде… Хтось із хлопців хихикнув. Один — нуль! Вела баба Мокрина. Я весь напружився. — Та… — махнув я рукою. — Нам ніколи. Зверніться в інститут кібернетики. Хай вам там виведуть. Матимете напівпровідникового Миколая-чудотворця на транзисторах… Знову хтось із хлопців хихикнув. Один — один. Треба було негайно кінчати дискусію, поки баба не набрала вирішальне очко. Не даючи їй розтулити рота, я швидко промовив: — Ходімо, хлопці, до діда Салимона. Треба з ним побалакати… Будьте здорові, бабусю, кланяйтесь Варварі-великомучениці! — Привіт Миколі на транзисторах! — тоненько підгавкнув Антончик Мацієвський (ич, гріх свій спокутує!). Хлопці зареготали (багато їм треба?). Лагідна усмішка враз зникла з лиця баби Мокрини, натомість з'явився вираз гніву. — Ах ви ж гаспиди, іроди, анциболотники трикляті! Горіти вам у геєні огненній, богохульці сопливі! Щоб вас чиряки обсіли! Щоб ваші язики до зубів поприростали! Щоб вас гикавка напала! Щоб вас болячка із'їла! Щоб вас черва сточила! Щоб вам перекидатися у гробовій могилі! Щоб вам ні дна, ні покришки! Щоб… Під ці нескінченні бабині прокльони ми попрямували до діда Салимона. А баба — га? Яка була хороша, тиха й лагідна. А тепер, бач, як лається! Не гаразд, бабусю. Два — один на нашу користь. Коли ми вже зайшли у двір до діда Салимона, Карафолька сказав: — Тільки якщо ти серйозно до діда, то їх нікого нема зараз. Сьогодні у шість ранку на автобус подалися всі. У Комишеваху поїхали, на весілля. Дідова сестра онуку заміж оддає. А що ти хотів? — Та нічого особливого. Просто все-таки це ж його територія. Може, він щось зна. І взагалі… — М-да! — задумливо промовив Бардадим. — Ну що ж, ходімо! Тут нам робити нічого. Поки що картина туманна, картина неясна. Єдине, що я можу сказати, — за апарат свій я ручаюсь, він зафіксував те, що було. А що то було — це вже я не знаю. Розділ VIII
«Два кольори мої…» «Геть звідси!» — каже мені Павлуша. Друга атака баби Мокрини

Тепер головне моє завдання полягало в тому, щоб, поки я на коні (бо ви ж знаєте, у житті все буває), про мій всесвітньо-історичний подвиг якнайшвидше дізнався Павлуша. Щоб якнайшвидше він розкаявся у своїй зраді, заплакав, щоб я міг його простити і ми помирилися. Бо, слово честі, мені уже набридло… Але як зробити, щоб він дізнався? І не видно його ніде. Звичайно, хтось із хлопців йому нарешті розкаже. Та коли? Це може бути й завтра, і післязавтра, і через три дні. Не просити ж когось спеціально. І не йти ж самому доповідати. О! Гребенючка! Треба діяти через неї. Треба якось ненароком їй усе розказати, а вже вона йому переповість точно. Головне — ненароком. Щоб вона не здогадалася, що спеціально. Гребенючка жила на довжелезній вулиці Гагаріна, що вела від автобусної зупинки аж до річки. Попрощавшися з хлопцями, я побіг на ту вулицю. Гребенючку я побачив ще здалеку — вона з сапкою поралася на городі. Безтурботно помахуючи лозинкою, я пройшов повз її двір, навіть не глянувши на неї, одвернувшись у протилежний бік. Головне — ненароком. Щоб вона не здогадалася… Минувши кілька хат, я повернув і пішов назад. Вона не бачила мене. Дійшовши до автобусної зупинки, я знову пішов вулицею. Тепер я вже стиха насвистував щось бадьореньке. Вона не чула. Бо навіть не підвела голови. Пройшовши кілька хат, я повернув назад. Тепер я насвистував уже голосніше. Вона однак не чула. Дійшовши до автобусної зупинки, я знову повернув назад. Головне — ненароком, щоб вона не здога… Я вже вголос співав пісню: Два кольори мої, два кольори,


Оба на полотні, в душі моїй оба.
Два кольори мої, два кольори,
Червоний — то любов, а чорний — то журба.

Що — не може людина йти і співати? А як у неї настрій гарний! Дуже просто! Вона тільки вимахувала сапкою — аж мелькало. Мовби то не я співаю, а жаба кумкає. Коли я увосьме ненароком проходив, співаючи, вулицею, сусідка її, тітка Уляна, вийшла на поріг і з-під руки глянула на мене. І дивилася довго, аж поки я не зник з очей. А Гребенючка навіть не ворухнулася в мій бік. Позакладало їй, чи що? Глуха тетеря! Це я так цілий день ходитиму. Я взяв грудку й ненароком кинув у неї. І вцілив по нозі. Вона не випросталася, тільки голову повернула: — Ти чого? — Нічого, — спокійно сказав я і ненароком спитав: — А що ти робиш? — Танцюю! — відповіла вона, продовжуючи сапати. — А я сьогодні вночі на кладовищі був… — почав я. — Ну й дурень, — мовила вона і повернулася до мене спідницею. — Ах ти ж зараза! — ненароком (от уже, слово честі, ненароком) сказав я, схопив грудку і шпурнув у ту спідницю. А що б, ну що б ви зробили, коли б із вас отак збиткувалися? І тут раптом позаду почув: — З дівчатами б'єшся? Олександр Македонський! — Я рвучко обернувся. За кілька кроків від мене стояв… Павлуша. От ти ж! Ну! — А що ж? А що ж вона обзиває! — вигукнув я. — А чого ти до мене лізеш? Чого? — вигукнула Гребенючка. — Я тебе кликала? Ходить тут, ходить, підсвистує, співає… «Два кольори мої, два кольори», «Червоний — то любов…» Дев'ять разів пройшов. Чого, питається? Чого? Значить, бачила! Все бачила, зміюка, а вдавала, ніби не помічає! І ще — «червоний — то любов…» Ти бач, на що натякає!.. Павлуша дивився на мене якимись зовсім білими очима. Він уже, мабуть, думає… Та потрібна вона мені! Та триста лєт! — Та я ж… Я ж хотів… — Іди звідси! — глухо сказав Павлуша. — Я… я можу піти… Такі… Але ти… ти… — мені забракло слів. — Я, може, сьогодні привида сфотографував… От! Уперше в історії… От! А ти… ти можеш малювать кущики і квіточки хоч двісті років. Альфрейщик! Я повернувся й пішов вулицею в бік річки. Я йшов, не помічаючи дороги. Тисячі кицьок дряпали моє пошматоване серце. Отакого облизня піймав я від своєї нещасливої, своєї підступної зрадливої долі. Отак зле насміялася вона з мене. Таку викрутасисту дулю мені зсукала. Ото вже справді — у кого доля, а в мене дуля. Одна буквочка, а скільки в ній глуму, скільки сорому і ганьби. Ішов же я з тим, щоб ненароком розказати тій клятій Гребенючці про свій подвиг, щоб вона переповіла Павлуші, щоб він заплакав, каючись, і щоб ми помирились. А що вийшло? Вийшло, що він мені сказав «іди геть», як найлютішому ворогові. І прірва, що пролягала між нами, стала ще глибшою і страшнішою — так просто не перескочиш Зриваються з-під ніг величезні валуни і з гуркотом летять у ту прірву. А на дні її, наче Терек у Дар'яльській ущелині, реве й нуртує річка сльоз моїх невиплаканих (бо не вмію я плакати). А сам же, сам же винен! Ну що б було не кидать тії грудки їй у спідницю, як вона «дурня» мені пустила! І Павлуша б тоді нічого, і вона б тоді не сказала, що я до неї лічу, що дев'ять разів пройшов. А він тепер чорт-батьказна-що думає. Думає, мабуть, що я закохався у неї і хочу відбити її у нього. Він же знає, що я люблю Вальку Малиновську, ту, що в Києві. Танцюристку струнконогу, що в балерини готується. На біса ж мені його Гребенючка?! Ну на біса?! Еге, доводь тепер, коли так вийшло. Які в нього очі були! Дай йому тоді пістолета в руки — убив би, мабуть. А день який! То цілий тиждень хмарно було, дощик накрапав, забули вже, як те сонце виглядає, не купались ні разу. А тепер! На небі — ні хмарини. Сонечко усміхається радісно у свої вуса променеві. Теплий вітрець повіває — наче мати ніжно гладить ласкавою рукою. Про таку погоду дід Салимон завжди каже: «От погода! Ті, що вмерли, каються». А мені навпаки — вмерти хочеться: такий настрій. Цікаво — чи плакав би тоді Павлуша? Мабуть, що ні. Звісно, не сміявся б. Був би серйозний для годиться. Губи отак стулював би, як він уміє, коли йому Галина Сидорівна накачку дає. Але не плакав би. Ішов би за труною моєю у парі з Гребенючкою, зиркав на неї і думав: «Хоч би швидше скінчився той похорон та піти б малювати її портрет». А я за законами фізики перетворюся на привид і темними негожими ночами витатиму на кладовищі над могилами. О господи! Як це сумно й нецікаво без кінця і краю весь час витати на кладовищі. Невже це справді привиди витають тільки на кладовищі? Хоч би на стадіоні під час футболу, то ще півбіди, а на кладовищі… О-о-о… Як це погано! Завжди бачити перед собою хрести й могили! Це жахливо! Можна збожеволіти. Я не хочу бути привидом. Краще просто так умру, щоб не було нічого. — Чого сумуєш, синку? Чого такий невеселий? — почув я раптом лагідний голос і аж здригнувся. Звів голову — назустріч мені йшла баба Мокрина. Тю! Тільки-но: «щоб вас черва сточила», і враз «синку» — голос медом точиться. — Розумію, розумію тебе, милий, душа твоя збентежена, у смятінні. Думки суєтні, мирські поступаються місцем думкам високим, духовним. Про життя і смерть, про суть усього сущого… Мені стало моторошно — вона ніби читала мої думки. — Не тривожся, янголе, радіти, а не сумувати треба. Адже саме тобі явилося видіння, тобі сей знак, на тебе перст указующий. Саме тебе обрано. Значить, ти не такий, як усі. Я насупив брови — ич, куди забирає! Вона одразу помітила це. — Ну чого вже надувся, як миша на купу? Думаєш, баба тебе агітує, хоче у монахи записати. Та боронь боже! Будь собі піонером, грай на барабані, сурми в сурму. Коли ж його на барабані пограти, як не в твої роки… Але… не так воно в житті просто, як здається, як по радіо ото кажуть. Ще дуже багато чого люди і не знають. От бач, ти привида живого сфотографував… І хто його зна, може, хтось колись доведе, що є вища сила, яку ми, старі люди, богом називаємо. Отож не можна, синку, ще не знаючи нічого, опаплюжувати те, у що люди віками вірили. Поки що вся історія точно по біблії йде. От ти не читав же, синку, біблії? Не читав? Я заперечно похитав головою. Соромно признатися, я ще «Миколу Джерю» не читав, якого за програмою треба, не те що біблію. — От бачиш, а кричиш — «Передайте привіт Варварі-великомучениці!» Ти б спитав спершу, що то за Варвара, чого вона великомучениця, за що муки прийняла і скільки людям помогла. Господи, сохрани і помилуй! — Баба перехрестилася. У мене голова йшла обертом. Я відчув, як твердий матеріалістичний грунт, на якому я стояв усе своє свідоме піонерське життя, захитався піді мною. Не те, що я одразу повірив у бога. Ні! Але якась непевність слизьким черв'яком заповзла в мою душу, неспокій і розгубленість опанували мною. Я відчув, що якщо зараз не переб'ю бабу Мокрину, дозволю їй говорити далі, не спитаю її щось, то може статися страшне — світ перевернеться для мене, і я стану іншим, не таким, як досі, не таким, як усі хлопці. І страх мене охопив великий. — Бабо, — сказав я, ще не знаючи, що спитати, і боячись, що вона знову заговорить. — Бабо… А скажіть-но мені, бабо, будь ласка… — Що? Що, голубе? — беззубий бабин рот розтягнувся од вуха до вуха в улесливій усмішці. — А скажіть… а привиди тільки на кладовищах бувають? Ге? Та вона не встигла відповісти. Здаля, з кінця вулиці, почувся крик моєї сестрички Яришки: — Яво-о! Іди, тебе дід кличе-е! Я полегшено знизав плечима, мовляв, вибачайте, кличуть. — Ну, біжи, біжи, — хитнула баба головою. — І приходь до мене Я тобі все розкажу, що тебе цікавить. І яблучками тебе почастую. Знаєш, які в мене яблучка. А фотографію ту принеси. Я її показать хочу… — Ага! — кинув я вже на ходу і чимдуж побіг. Я так од привида не тікав, як од баби Мокрини. Дід Варава зустрів мене непривітно: — Де бігаєш, не снідавши, вітрогоне? Чорти теба носять! Все прохололо. І, вже пораючись коло столу, скосив раптом на мене своє каламутне, але всевидяще око: — Ти що там знову таке встроїв? Га? Кажуть, сатану якусь одкрив? Нечисту силу якусь фотографував… Ой, гляди, дограєшся… Заберуть тебе у приют, у лагер для неповнолітніх… Голови людям брехнею якоюсь морочиш… — Та, діду!.. Та слово честі!.. — І я, захлинаючись розказав дідові все, як було. Дід вислухав уважно, не перебиваючи, довго розглядав фотографію, потім похитав головою: — Нащот фізики, нащот Ломоносова не скажу, не знаю. А нащот привидів — юринда… Не вірю. Бо сам колись у дитинстві… з хлопцями… — Ну-у?! І ви?! І що?! — Та що ж… Нічого. І не один раз — тричі ходили. — Але ж фото! — Ну що, мабуть щось там у пльонці засвітилося… Чи, може, хтось із хлопців пожартував, хіба я знаю… — Ні! — переконано сказав я, бо точно знав, що не засвітилося, бо тоді б і в очах у мене — засвітилося. І з хлопців ніхто не жартував — гарантія. — Ну, не знаю вже, що там таке, — розсердився дід. — Але не привид! Вісімдесят год живу на світі і жодного привида не зустрів, а воно тільки з горшка зіскочило і вже, бач… Якби по твоїх законах фізики всі після смерті перетворювались на привиди, то стільки б їх уже за весь час наплодилося — ніде було б курці клюнути. — Та, думаєте, воно мені треба! — вигукнув я. — І сам не хочу, але ж.
Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   21


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка