Всеволод Нестайко Тореадори з Васюківки


Розділ I Як це все почалось…



Сторінка14/21
Дата конвертації05.05.2016
Розмір5.07 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   21

Розділ I
Як це все почалось


Чи знаєте ви Павла Денисовича? О, ви не знаєте Павла Денисовича! Чудова, надзвичайна людина Павло Денисович. Добрий, вихований, розумний. А який кмітливий! Це ж він вигадав штукакенцію для розстібування гудзиків. Після випробування її Степан Іванович Карафолька три дні не міг сісти. Прекрасна людина Павло Денисович! Коли він іде по селу, всі собаки гавкають від захоплення, а кури, гуси та інше птаство запобігливо розлітається врізнобіч, даючи йому дорогу. Чудова людина Павло Денисович! Його знають не тільки в навколишніх селах і в районному центрі, а навіть у Жмеринці, де він іноді буває у родичів. А яка рогатка в Павла Денисовича! Боже мій, яка рогатка! Миколай-чудотворець, святі угодники! Надзвичайна! Незрівнянна! Неповторна! Побий мене вража сила, коли ще в когось у світі є така рогатка! Шкірочка з материного шльопанця. Рогачик з преміцної горішини, а резинка з футбольної камери. Катапульта, а не рогатка. Павло Денисович влучає з неї горобчика за тридцять метрів. Ах ти, господи, чому в мене нема такої рогатки! Гарна людина і Іван Васильович, — той самий, що заблудив у кукурудзі і вивісив дідові підштаники на телевізійній антені. Собаки також гавкають, а кури й гуси розлітаються врізнобіч, коли Іван Васильович іде по селу. Гарна людина Іван Васильович, нічого не скажеш. Павло Денисович дуже любить вареники з вишнями і може з'їсти їх цілу миску. Іван же Васильович любить морозиво і якось вмаламурив за один раз вісім порцій. У Павла Денисовича великі відстовбурчені вуха. У Івана Васильовича зовсім навпаки, весь ніс і щоки у рудому ластовинні. Павло Денисович говорить повагом, розтягуючи слова. Іван Васильович стрекоче, як з кулемета, — думки ледве встигають за його словами, а інколи якась думка й не дожене, і летить слово з уст Івана Васильовича таким собі легким метеликом без жодного змісту. Але обидва, і Павло Денисович, і Іван Васильович, люблять поговорити. Весь час вони, як у нас кажуть, теревенять усякі баналюки і подеколи, бува, наплетуть такого, що самі здивуються, замовкнуть і якусь мить дивляться один на одного, кліпаючи очима. Та не було ще випадку, щоб вони розгубились і не знайшли, як викрутитися. Вчителька Галина Сидорівна не нахвалиться Павлом Денисовичем та Іваном Васильовичем. «Прекрасні люди, — каже вона, — незрівнянні, неповторні! Якщо я не доживу до нового навчального року, то тільки завдяки їм. Так вони мені життя вкорочують своєю поведінкою». А як дружили Павло Денисович з Іваном Васильовичем! Боже мій, господи, як дружили! Так можуть дружити тільки великі люди, класики. Один без одного — ні кроку. Один без одного — ні за холодну воду. І от ці прекрасні люди посварися. Мало сказати посварилися — побили горшки. Та як! На дрібнюсінькі черепочки, що й не збереш, і не склеїш. Це було настільки неймовірно, що, якби мені місяць перед тим сказали, що так буде: Павло Денисович і Іван Васильович проходитимуть вулицею, не помічаючи один одного, мов незнайомі, я просто розсміявся б. Бо це аж ніяк не вкладалося в моїй голові. Але це так. Повірте мені на слово. Тим більше, що Іван Васильович (або по-вуличному Ява) це я сам. А Павло Денисович — це мій друг, мій вірний і незмінний друзяка Павлуша, з яким — гай-гай! — скільки різного всякого пережив я за своїх тринадцять років.[3] Як же це сталося… Мабуть, доведеться все по порядку. Якось на великій перерві Павлуша мені раптом каже: — А давай запишемося в гурток малювання. — Нащо? — питаю я здивовано. — Як — «нащо»? Малювати будемо. Цікаво ж. — Може, — кажу, — й цікаво. Хто вміє. А нам чого? — Ти ж збирався колись стати художником. — Ну й що! Дійсно, був момент, коли мені на хвилиночку забандюрилося бути художником. Давно, ще в першому класі. Коли на уроці малювання вчитель Анатолій Дмитрович похвалив мене при всіх за те, як я намалював курочку Рябу. Але то було випадково. Та курочка Ряба лишилася першим і останнім моїм шедевром у мистецтві пензля. Більше вчитель малювання мене ніколи не хвалив, і через кілька днів я вже мріяв бути директором кондитерської фабрики. До речі, саме тоді з'ясувалося, що я дальтонік, тобто не розрізняю зеленого і червоного кольорів, плутаю їх. Відтоді всі дуже люблять дивуватися з цього. Навіть моя мати. Покажуть щось і питають: «Скажи, якого це кольору?» І коли я невірно кажу, сплескують у долоні: «Ти диви!.. Ти справді не бачиш чи придурюєшся?» Спершу це мене дратувало, та потім звик. Але яким же художником я міг бути, не розрізняючи кольорів! Це однаково, що німий співак. І Павлуша, наче нічого не знає, таке мені каже. От же ж, чесне слово!.. Я зміряв його поглядом і спитав глузливо: — А ти що — відчув у собі талант? — При чому тут талант?.. Але чого не спробувати… — Павлуша одвернувся й почервонів. — Кажуть, що в мене щось…виходить… — Ах, кажуть!.. Ха-ха-ха! Я знаю, хто це каже. Вона. Ще б пак! Авжеж це вона. Коли б ви бачили, що то за тюлька. Що він у ній знайшов — ніяк не збагну. Як її нема — хлопець як хлопець. А варто їй з'явитися — враз міняється просто на очах. Починає крутитися, на місці не всидить. Сміється неприродним дурникуватим сміхом, кричить, усіх перебиває, нікому слова не дає сказати. І говорити починає так, ніби в нього вареник у роті — здушеним горловим басом. Мабуть, йому вдається, що він дуже дорослий, мужній і принадний… Гидко дивитися! І через те, що з ним таке робиться, я її ще більше не терплю. І, звичайно, це вона його накрутила з тим малюванням. Гребенючка! А хто ж! Бо вона ходить у художній гурток. Навіть староста гуртка. І вважає себе великим скульптором. Виліпила з пластиліну дві якихось фігурки і думає, ніби вже бога за бороду вхопила. А коли була виставка робіт гуртківців, глядачі просто сміялися і, дивлячись на Гребенюччиного козака на коні, глузливо питали: «А хто то на собаці їде? Га?» (Це, до речі, я питав, але так воно й було — викапаний собака, а не кінь). Павлуша на уроці писав їй записочку і, мабуть, щось там таке підмалював, бо я сам чув, як вона йому сказала: «А ти знаєш, у тебе виходить. Ти відчуваєш форму і добре передаєш рух». Ич, розумниця яка! Нахапалася від Анатолія Дмитровича слів і хизується. А Павлуша рота роззявив, вуха розвішав і вірить. А вона бачить, що він лопух і грається ним, як кицька мишею. І тягне його в той гурток, бо, мабуть, хоче, щоб він її портрети малював, як Анатолій Дмитрович. Учитель малювання Анатолій Дмитрович був без пам'яті закоханий у нашу Галину Сидорівну. І весь час малював її портрети. Всі стіни у нього в хаті були завішані портретами Галини Сидорівни. Завдяки цим портретам усе село знало про нещасливе кохання Анатолія Дмитровича. От і Гребенючка хоче, щоб Павлуша… Я збирався йому все це розтлумачити і вже почав: «Ти гадаєш, що в тебе є талант…» — як тут, мов з-під землі, вигулькнула раптом Гребенючка. — Не слухай його, Павлушо! — закричала вона. — Він просто заздрить тобі. От у нього дійсно ніяких здібностей нема. Йому тільки різні фуліганські вибрики в голові. Він тільки й знає… А в тебе здібності… А він фуліган і на тебе погано впливає… Тут я її перебив і сказав: — От я тобі зараз дам по портрету, як будеш!.. А вона: — Від тебе тільки цього й можна чекати. Фуліган! — Мовчи! — сказав я, замахнувшись, щоб дати їй ляща, І тут Павлуша схопив мене за руку: — Не чіпай! — Що значить — не чіпай? Вона буде мені таке говорити, а я… — Говори й ти їй. Вона ж тебе не б'є. — Спробувала б вона мене вдарити, я б її… я б з неї шашлик ізробив! Хе! Щоб якась мавпа мене вдарила! Хе! — Вона не мавпа, а людина! — басом сказав Павлуша. — Ах, так! — скипів я. — То цілуйся з нею. Тьху! — Я вирвав свою руку, повернувся і пішов геть. І ще чув, як вона сказала: — От і добре! Досить тобі під його дудку танцювати! Що він на це відповів, я вже не чув. Розділ II
Шукаю напарника. Геніальна теорія Антончика Мацісвського. У мене виникає ідея


Спершу я навіть не дуже переживав. «А, нічого, — думалося мені, — завтра помиримось». Ми не раз, бувало, сварилися з Павлушею, але через день, найбільше два хтось із нас перший заговорював, і сварка вмить забувалася. Як правило, заговорював той, хто був більше винен у сварці. Я вважав, що на цей раз більше винен він. А що! По-перше, знає ж, що я дальтонік, і лізе з своїм малюванням. По-друге, підняв на товариша руку. Ще трохи і вдарив би. За що, питається? «Нас на бабу променял», як ото співається у популярній пісні про Стеньку Разіна. Та то ж хоч княжна була персидська, а це казна-що. І я сподівався, що назавтра Павлуша отямиться і все буде знову ж таки, як у тій пісні, — «и за борт её бросает в набежавшую волну». Ну, я не вимагав, щоб він обов'язково топив Гребенючку (хай живе!), але щоб викинув її хоча б із свого серця. Та минув день, два, три… А він усе не заговорював. Він одвертався так само, як і я, і не дивився в мій бік. А на четвертий день дізнаюся, що цей довбеха записався-таки у художній гурток. Це вже була зрада. І я не міг йому пробачити її. У мене всередині все клекотіло, як борщ у горщику. Ах ти ж перевертню, зраднику нещасний! Кинув мене, дальтоніка, а сам подався в художники, у живописці. Знаючи, що я не можу туди, фізично не можу. Це все одно, що кинути друга на полі бою. Ах ти ж Іуда! Іуда Завгородній! Тільки так я зватиму тебе відтепер. Ти думаєш, я плакатиму? Так? Ні! Не побачиш ти моїх сліз! Не побачиш ніколи. Думаєш, я без тебе не проживу? Зів'яну, як тая квіточка? Ось-ось-о! Перше ти зів'янеш, ти плакатимеш, ти приповзеш до мене на пузі і благатимеш, щоб я тебе простив! Я ж тебе знаю — ти занудьгуєш, занудишся через кілька днів серед отих олівців і пензликів. Без наших пригод і мужчинських розваг. І я відчув нагальну потребу щось устругнути. Щось таке… Таке, щоб світ похитнувся. Щоб у того Іуди від заздрощів у носі засвербіло. Неодмінно треба устругнути. І причому негайно. Але що? Запустити щось у небо? Було. Запускали уже з тим Іудою на паперовому змії глечик із сметаною. Впіймати щось і… Теж було. Піймали колись із Павлушею, тобто з Іудою, в лісі пугутькало і випустили під час лекції… От же ж! Як не треба, то тих ідей різних завжди повнісінька торба, а як треба, то хоч лобом у стіну гати… Крім того — потрібен напарник. Без напарника, самому щось устругнути, по-перше, дуже важко, а по-друге, просто нецікаво. І я пішов на вигін до хлопців. Вони сиділи кружка, курили й балакали про страшне. Я мовчки підсів до них. — Треба взять неторгований казан, — зловісним голосом казав Вася Деркач. — Тільки обов'язково неторгований: скільки за нього запросили на базарі — зразу куплять. Так-от, узять неторгований казан. Ізробити у дні маленьку дірочку. Піймати кажана. Піти до лісу вночі о дванадцятій годині. Знайти мурашник. Покласти кажана. Накрити казаном. І одразу швидко піти, не оглядаючись. Бо кажан кричатиме дико… На другий день, теж опівночі, піти на те місце. Піднять казан. Там будуть лише кісточки кажанові. Розгребти їх паличкою. Знайти одну таку кісточку, як виделка. А другу — як гачок… І от, якщо ти хочеш, щоб хтось від тебе одчепився, треба його легенько відштовхнуть тою виделкою. А як хочеш, навпаки, привернути когось, то треба зачепити гачком… «Не інакше як Гребенючка, бісова душа, зачепила Павлушу отим гачком, а від мене одіпхнула виделкою», — подумав я. — Брехня! — зневажливо пхикнув Стьопа Карафолька. — Чого ж ти не одштовхнеш математичку, щоб вона до тебе не чіплялась і двійок не ставила? Хлопці засміялися. — Легше всього сказати — «брехня», — надувся Вася Деркач. — А ти ж не перевіряв? — А що там перевірять! Ти б ще нас агітував чортів ловить або привидів. Пережиток! Неандерталець! — сказав Коля Кагарлицький. Вася Деркач був-таки темний, як гудрон, і перебував під впливом своєї двоюрідної бабусі. Та бабуся, баба Мокрина, була дуже релігійна і забобонна. Вона уособлювала в нашому селі темні реакційні сили. Лектори завжди наводили її в кожній антирелігійній лекції як приклад пережитків минулого. — А все-таки ті привиди якось, знаєте… — мовив Антончик. Учора в клубі показували чеський фільм «Привиди замку Морресвілл». Фільм комедійний, але привидів і різної страшнючої чортівні там стільки, що в залі весь час охали й ахали. Після таких фільмів завжди хочеться побалакати про страшне. І хочеться довести, що тобі воно, те страшне, просто — тю! — Взагалі в наш космічний, атомний вік усі ці привиди в замках — чистісінька нісенітниця, — знов озвався Коля Кагарлицький. — Усе це спростовується елементарною наукою… «З цим, звичайно, нічого не встругнеш, — подумав я. — Дуже розумний». — 3 одного боку, звичайно… Квантова механіка… Лазери… — брякнув Вася Деркач і, опустивши очі, почервонів. Балда! Ручаюсь, що він поняття не має, що таке квантова механіка, що таке оті лазери. І зараз боїться, щоб хтось його не спитав. З таким теж не встругнеш. — А головне — кібернетика, — авторитетно сказав Стьопа Карафолька. — Наука зараз на грані створення електронного мозку — машини, яка повністю замінить людський розум. «Тебе першого треба було б замінити к бісовому батьку машиною, щоб не задавався! — подумав я. — Якби мені навіть сто мільйонів давали, я б його у напарники не взяв». — А все-таки… — несміливо промовив Антончик Мацієвський. — Кібернетика… Лазери-шмазери… Я розумію… Але… От ви мені скажіть, що з людиною робиться після смерті? От жив-жив чоловік, все відчував, думав, мріяв… І от раптом умер і — нема… Нема нічого! От як це може бути, щоб не було нічого? Повинно ж щось бути. От навіть за законами фізики. Ніщо з нічого не з'являється. Ніщо без сліду не щезає, а просто переходить в іншу форму… Закон Ломоносова. Залізно! От кожен з вас вірить, що от він умре і нічого від нього не буде? Нічого він не буде відчувати, думати ніколи. От скажіть мені! Тільки чесно! — Ану тебе з твоїми розмовами! Найшов про що балакати — про смерть! Тьху! Замовкни! — обурено замахав руками на нього Карафолька. Стьопа Карафолька, незважаючи на те, що вважався серед нас найосвіченішим і найрозумнішим, бо був перший відмінник у класі, не терпів, просто не виносив розмов про смерть. Одразу починав тюкати, тьхукати і махати руками. Він дуже любив своє життя і здоров'я. Навіть коли він чхав, то завжди сам собі казав тихенько: «Будь здоров, Степане!» І розмови про смерть, мабуть, вважав небезпечними для себе — наче той, хто говорить, тим самим може наврочити й напсувати його дорогоцінному життю і майбутньому довголіттю. Проте Антончик на Карафольчині прокльони особливої уваги не звернув. — Ні, от серйозно, — сказав він. — От коли за законами фізики ніщо не щезає, то чому не можуть думки, розум, почуття… ну, оте, що називають душею… чому не може воно перейти у форму привида? Після смерті тіла. Га? Хіба це не науково? Хіба це суперечить науці? Га? Всі пороззявляли роти і перезирнулися. — Я читав, що у Англії є офіційно зареєстровані привиди, — вів далі Антончик. — Точно. Сам у журналі читав. «За рубежом». У самісінькому Лондоні. І в інших містах. Живуть у старовинних замках і регулярно з'являються. От як це пояснить? Га? — Так то ж… то ж при капіталізмі, — заперечив Коля Кагарлицький. — У них і бог єсть. Теж офіційно. Так що з того! — А от легенда про Горбушину могилу, — не здавався Антончик. — Живе ж вона в нас у народі. Скільки вже років… Років триста, не менше. І кажуть же, що бачили люди, і не раз… І тут мені стрельнуло! О! — Хлопці! Ідея! — сказав я. — Чим отак язиками ляпати, пропоную перевірити легенду про Горбушину могилу. На власні очі пересвідчитися, правду чи неправду балакають. Піти вночі в п'ятницю й перевірити. Хлопці знову пороззявляли роти й перезирнулися. Ту легенду про Горбушину могилу кожен знав змалечку. Розділ III
Легенда про Горбушину могилу


То була страшна легенда. Начебто давно-давно, ще за козаччини, повертаючись із турецького походу, стояли біля нашого села у долині кошем запорожці. Сотня сотника Горбуші. І сталася тоді дивна річ. Несподівано щез уночі мішок золотих дукатів, уся казна козача, всі скарби, всі трофеї, з важкого походу везені. Скарбником у запорожців був старий козарлюга Богдан Захарко. Сотник Горбуша звинуватив його у крадіжці. Хоч як клявся старий Захарко, хоч як божився, присягався всім святим на світі, що не винен, але довести нічого не зміг. І наказав сотник Горбуша скарати Захарка на горло. Зітнули старому скарбникові сиву козацьку голову. І тут-таки й поховали. Рушила сотня далі на Запорожжя. Минув час, сотник Горбуша повернувся у ці місця і купив цю землю, заклав маєток, збудував палац і став жити на всю губу. І грошей у нього було — як гною. Він пускав їх на вітер, щодня бенкетуючи, п'ючи й гуляючи з місцевим панством. Бо то ж він сам викрав тоді той скарб запорозький і закопав серед темної ночі у долині під вербою… Та не принесли щастя сотнику Горбуші крадені козацькі дукати Не минулося йому злодіяння. Темними горобиними ночами став з'являтися йому привид безневинно страченого скарбника Захарка. У довгій білій сорочині, без голови, підходив він до Горбушиного ліжка і схилявся, простягав руки, чи то погрожуючи, чи то благаючи про щось. І такий страшний був той безголовий привид, що Горбуша схоплювався з ліжка і біг світ за очі, аж поки не падав знесилений. На ранок його знаходили десь далеко в степу подряпаного, закривавленого, ледь живого. І наказав Горбуша розкопати Захаркову могилу, спалити прах, а попіл вистрілити з гармати, щоб розвіявся по вітру. Сподівався, що те врятує його від жахливих нічних видінь, оджене дух Захарка. Почали розкопувати могилу. Розкопали — голова Захаркова є, а тіла нема. Пополотнів сотник Горбуша, аж сіпатися почав. «Копайте! — кричить. — Копайте, поки не знайдете!» Сім днів і сім ночей безперестанку копали джури. Викопали величезне ямище метрів сто завширшки, метрів двісті завдовжки Але тіла старого скарбника так і не знайшли. А на сьому ніч на дні ями раптом роззявилося, зануртувало джерело, виповнилась яма водою і утворилось озеро, яке так і зветься — Захаркове. Ще дужче спохмурнів, здичавів після того сотник Горбуша, ще більше пив, заливаючи мед-вином жах у своєму серці. Та однак темними горобиними ночами з'являвся йому безголовий привид скарбника і простягав руки. І Горбуша зривався й біг світ за очі. І от одного разу після такої ночі джури знайшли його на березі Захаркового озера під вербою, де колись закопав він крадений скарб, мертвого і… без голови. Пізнали його тільки по сорочці та по шраму на плечі від турецької шаблі. А голову, як не шукали, ніде знайти не могли. Так його без голови й поховали. І збудували над його могилою каплицю. А невдовзі сам собою спалахнув маєток сотника Горбуші і згорів дотла. І оскільки був Горбуша нежонатий і ніяких родичів не мав, земля його одійшла в казну. І лишилася від Горбуші тільки ота каплиця на сільському цвинтарі. Вона самотньо стояла серед порослих травою могил — старезна, замшіла цегляна каплиця з повибиваними ще років, мабуть, двісті тому вузесенькими вікнами, з напівпрочиненими іржаво-залізними дверима, яких уже ні зачинити, ні розчинити, бо на півметра вросли в землю… І як тільки починає сутеніти, біля каплиці вже не побачиш живої душі. Люди обходили її десятою дорогою, бо казали, що те місце нечисте. Начебто щоп'ятниці (бо саме у п'ятницю був страчений Захарко) рівно опівночі з'являвся біля каплиці білий привид без голови. То приходив до Горбуші старий скарбник нагадати про себе. І з-під землі чувся стогін і приглушений крик жаху. Горбуша і в могилі не знав спокою, мучився, спокутував свій гріх. Проте побачити привид міг не кожен. Тільки, якщо ти щось украв і прийдеш після цього в п'ятницю опівночі до каплиці, тоді тобі явиться привид, — казали люди. А оскільки таких дурнів небагато, щоб після крадіжки бігти вночі до цвинтаря на побачення з привидом, то живих, очевидців ми не знали. Тільки чули розповіді, що хтось колись бачив: чийсь прабабин свояк або ж прапрадідів кум. Розділ IV
Я беру в напарники Антончика Мацієвського. Крадіжка апарата. Ми йдемо в розвідку на кладовище


— То що — боїтесь? Г-герої! — презирливо глянув я на хлопців. — Та йди ти! — Та ну тебе! — Теж мені! — загомоніли хлопці. — Це ж іще і вкрасти щось треба, бо інакше… — мовив Антончик. — А що — і вкрасти! — не вагаючись сказав я. — Як для науки треба — можна і вкрасти. А що! Ви розумієте, якщо з'ясується, що Антончик каже правду і що душа цілком науково, за законами фізики перетворюється на привид — що це буде… Переворот у науці. — Та що ти мелеш, — озвався Карафолька. — Який переворот? У якій науці? Навіть якщо тобі з переляку щось примариться, приверзеться, як ти доведеш? — Як?! А сфотографую! Ця думка майнула в мене так несподівано, що я сам не чекав. — А що? А що? — загорівся я. — Коли привид справді є, то він мусить вийти на фото. Обов'язково. — А що?.. От, мабуть, таки так. Га? — невпевнено сказав Антончик. — Дурниці! Мова твоя — як з гнилого клоччя батіг! — впевнено заперечив Карафолька. — Якби можна було сфотографувати привиди, це б давно уже зробили. — Ти думаєш? — уїдливо сказав я. — Так щоб ти знав, що усі великі відкриття завжди робилися несподівано для сучасників. І дурні сучасники спершу завжди сміялися з геніальних Ньютонів і Едісонів. А вже потім дивувались, як то все просто і як це вони самі раніше не додумалися. — Ой, держіть мене, бо я впаду! — не своїм голосом закричав Карафолька. — Едісон найшовся! Переекзаменовщик! Скажи краще, скільки буде двічі по два. Хлопці засміялися. — Смійтесь, смійтесь! Сміх — це здоров'я! — спокійно сказав я. — Слухай, Антончику… раз вони такі… давай з тобою удвох. Га? Ти таки, я бачу, хлопець! З тобою таки можна в розвідку! А вони… Я махнув рукою. Антончик зашарівся від задоволення. Кілька днів тому, коли ми ще не посварилися з Павлушею, він був «глистюк паралізований», бо не пройшов по бильцю містка, як це робили ми з Павлушею. — Ходімо! — кивнув я Антончику. — Вони ще в нас посміються на кутні. Карафолька глузливо закричав нам услід: — Тільки хай вам привид автографа на портреті поставить! Бо наука не повірить! Ха-ха! І хлопці знову засміялись. Але збити мене з пантелику їм не вдалося. В мене загорілося серце, і я вже палко вірив в успіх нашої справи. І коли, одійшовши трохи, Антончик не дуже впевнено спитав: «Ти що, таки серйозно хочеш сфотографувати привид?» — я з таким запалом почав його переконувати, як це все здорово у нас вийде, наче то не він, а я сам придумав оту теорію про перетворення за законами фізики людського розуму і душі в привиди. Антончик слухав-слухав, кивав головою, підтакував, а потім скривився і сказав: — Нічого все-таки не вийде. Це ж фотоапарата треба не якогось, а такого… якогось спеціального. Щоб уночі знімав. Моя «Смена» не візьме. Я скипів. — Ах ти ж, г-г… — хотів я сказати на нього за звичкою «глистюк паралізований», але вчасно збагнув, що одразу втрачу напарника, і сказав: — Г-герой! Теж іще! Якого там спеціального. Просто хорошого апарата треба. «Київ», чи що. — А де взять? — спитав Антончик. — Як — де? Вкрасти, звичайно! Антончик аж спіткнувся: — Ти що?! — Все одно ж треба щось украсти. Щоб привид явився. Так вкрадемо фотоапарат. — Та ну! Можна десь пару яблук поцупити, кавуна абощо. В крайньому разі по шиї напотилять. А за фотоапарат ще й у тюрму посадять. — Та ми ж потім повернемо, чого ти! — Еге! А як злапають! Доказуй тоді, що ти повернеш. — Та я сам крастиму. Ти тільки на шухері стоятимеш, дрефло. — А в кого? — вже спокійніше спитав він. — Та в кого ж! У Бардадима. — Ну-у… Ти рискуєш! — довгасте Антончикове обличчя ще більше витяглося. — Той як злапає, руки й ноги з тіла повисмикує — точно! Я й сам знав. Гришка Бардадим, двометровий здоровило-десятикласник, кулаком забивав цвях у дошку та ще й був, як то кажуть, у гарячому купаний: слово йому скажи, він уже заводиться. Його всі хлопці боялися. Але в нього був найкращий у селі фотоапарат «Київ» — з телескопічною лінзою і з такою чутливістю, що сам Фарадейович, наш сільський Едісон, казав, ніби тим апаратом можна знімати навіть під землею. Бардадим захоплювався фотографією, його знімки часто друкували в нашій районній газеті. Фотоапаратом своїм він дуже пишався і, звичайно, міг за нього повисмикувати руки й ноги зовсім просто. Але якщо вже фотографувати привид, то тільки Бардадимовим апаратом. А щодо риску… Що ж, це навіть добре. Вже сама крадіжка апарата в Бардадима було діло неабияке, варте уваги широкої громадськості. А мені ж треба, треба довести тому іскаріотському Павлуші, кого він, Іуда, проміняв на ту лелеку обскубану. Щоб він плакав, отакими слізьми плакав у подушку, карався, страждав і каявся. А я в його бік і не гляну. Хай кається! Хай! Щоб знав, як зраджувати друзів. Хай плаче! І задля цього можна й рискнуть. — Але, мабуть, уже на тому тижні доведеться, — з надією сказав Антончик. — Бо сьогодні ж саме п'ятниця, а ми не встигнемо і вкрасти, і все інше. Га? — Сьогодні, — твердо сказав я. — От просто зараз і підемо. — Та чого так поспішати? Це ж така операція. Треба все обдумать, розрахувати. — Що там розраховувати? Піти вкрасти, і все. Гайда! Я просто так сказав, не задумуючись. А вийшло, наче наперед усе знав, як у воду дивився. Антончику навіть на шухері стояти не довелось. Бардадимове вікно було відчинене, на стіні біля вікна висів апарат, і в хаті й біля хати нікого не було. Простягай руку й бери. Я так і зробив. І ми з Антончиком городами дременули до річки. — От здорово! От, їй-богу! От, чесне слово! — аж захлинався Антончик. — Ніхто б з хлопців не наважився, а ми… Та що хлопці, ніхто б у всьому селі. Ніхто б взагалі у світі… А ми… В Бардадима! Скажи! От же ж… Правда? От!.. Антончика розпирало від гордості. І тут біля річки ми несподівано побачили Павлушу. Він сидів на березі, тримав на коліні довгасту дикточку і щось мазюкав на ній пензлем. Вгледівши його, Антончик зиркнув на мне і вищирився: — Ги! Художник! Він знав, що ми посварились, і хотів зробити мені приємне — старався з усіх сил: кричав, кривлявся і пританцьовував. Антончик сам дружив раніше із Павлушею, але після того, як він кинув Павлушу у скрутний час на баштані, коли ми грали у фараона, той перестав з ним дружити. І тепер Антончик мстиво глузував з Павлуші. Це було негарно, неблагородно, і не варто було б підтримувати його. Але я підтримав. І теж злорадо зареготав. Я, може, й не став би реготати, якби не ота дикточка. Я зразу побачив, що то таке. То була кришка од посилки. На зворотному її боці чорним олівцем була написана адреса: село Васюківка, вул. Гагаріна, 7, Гребенюк С. І. У мене серце тенькнуло, як я те побачив. Ну — все! Ех ти! На Гребенюччиній дикточці малюєш! На сімейній, сказати б, дикточці. Від посилки, яку їм прислала якась їхня тьотя Мотя. Скоро ти її спідницю носитимеш! Так на ж тобі: — Га-га-га-га-га! Він подивився на мене довгим сумним поглядом, і стільки в тому погляді було докору й гіркоти, що мені аж… І нічого мені не аж! Можеш собі дивитися скільки влізе! І можеш собі малювати на Гребенюччиних дикточках скільки хочеш. І можеш взагалі. Але скоро ти узнаєш… Я міцніше притиснув під сорочкою Бардадимів «Київ». Скоро… — Ти тут, художнику, фарби переводиш, а ми… — Цить! — роздратовано перебив я його. — Ходімо швидше. — Да-да, приготуватися ж треба. Така операція! — багатозначно, змовницьки підморгнув Антончик, — і не мені, а Павлуші. От тріпло! А втім, хай посвербить Іуді. Він же цікавий страх, я його знаю. З кам'яним обличчям я пройшов повз нього, навіть не подивившись на його дикточку, хоч мені дуже кортіло глянути, що він там намазюкав. Проте на якусь митюлечку я таки кинув косяка і встиг помітити, що він малював кущ і трошечки води біля нього. Найшов що малювати! Хоч би вже вербу малював, з якої ми у річку стрибали. Хоч історична верба. Я на ній рекорда поставив — з самісінького вершечка у воду стрибонув. Ніхто ще цього рекорда не перевершив. А то — кущ… Хоча… Може, під тим кущем Гребенючка колись сиділа. Дульцінея! Ну й гори ти разом з нею! Я був збуджений, і в моєму серці ще не було страху перед тим, що буде мені за крадіжку. Цей страх з'явився лише тоді, коли, забравшися у кущі, ми з Антончиком почали розглядати апарат. То таки була машина будь здоров! Я хоч і мало тямив у фотоапараті, збагнув це з першого погляду. Антончик розумівся на апаратах більше за мене. В нього була учнівська «Смена», він робив нею паршивенькі знімки і вважав себе великим спеціалістом. Він забрав у мене апарат, почав крутити його на всі боки і, наче мене й не було тут, захоплено бубнів сам собі під ніс: — Класний апарат… Автоматична експозиція… Оптика… Ах, яка оптика! Затвор дуже зручний. Такий плавний спуск! Він раз у раз прикладав апарат до ока і наводив його то на мене, то крізь кущ кудись удалину. І весь час захоплено ахав. Мені стало противно. Я крав, рискував, мені, може, Бардадим руки й ноги повисмикує, а він тут ахає, розпоряджається і ще й привид знімати, може, збирається. І виходить, що він герой, а я десь ізбоку. Нащо воно мені тоді все треба. Ні! — Оддай сюди! Знімати буду я! Ти мені все покажеш, як треба робить, а зніматиму я. Давай! Антончик неохоче простягнув мені апарат. — На! Тільки так зразу ти не навчишся, це треба місяців кілька… — Може, кілька років? — уїдливо спитав я. — Розумник який! Сам же казав, що тут усе автоматичне, тільки наводь і клацай. — Та треба ж знать, як будувати кадр, як вибирати освітлення і ще багато чого. — Ага… будувати кадр! Нам не на фотовиставку. Аби в тому кадрі був привид… І взагалі — не дратуй мене, бо… Антончик одразу присмирнів і почав показувати мені, де що крутити, натискати і як наводити. Я досить швидко це засвоїв. І для практики зняв пейзаж річки, Антончика, корову на березі і великим планом свою брудну порепану ногу. Більше знімати не став, бо лишилося всього десять кадрів. Проте цього мало вистачить, бо навряд чи привид стане довго позувати перед нами, добре, якщо пощастить клацнути хоч один раз. До ночі апарат я заховав у сіні на горищі. І ми з Антончиком пішли на кладовище в розвідку. Треба було вибрати зручне місце для спостереження і визначити шляхи підходу, щоб уникнути різних непередбачених перешкод і прикрих недоречностей. Бо ви ж знаєте, що вночі на кладовищі лякає все: кущ може здатися людиною, звичайнісінька кицька — чортом (як засвітить очима), а коли не знати дороги і вгнатися ненароком у якусь ямку, то й збожеволіти можна, думаючи, що у могилу падаєш. Отже, розвідка в таких випадках абсолютно необхідна. Кладовище наше край села. З вулиці відгороджене воно високим щільним парканом, посеред якого стоять важезні дубові ворота, завжди замкнені на великий висячий замок («Щоб покійники не порозбігалися», — жартує дід Салимон). Але якби покійники справді хотіли розбігтися, то могли б це зробити дуже просто, бо загороджене кладовище було тільки з боку вулиці, з усіх інших боків ніякої загорожі не було. Одчинялися ворота дуже рідко — лише як когось ховали. І тоді, відчинені, вони виглядали незвично урочисто і значуще — то були ворота, що відділяли цей світ від того, живий, рухливий, галасливий світ від світу мертвого, нерухомого, мовчазного… А так, щодня, ворота мали звичайний, буденний, зовсім не кладовищенський вигляд. Може, тому, що на них висіла поштова скринька. Хто й коли її повісив, я не знаю. Але висіла вона давно. І повісили її, мабуть, тому, що більше тут повісити було ніде — на всю довжелезну вулицю кругом самі низенькі тиночки або ворини. А пошта з другою скринькою була на протилежному кутку села: за три кілометри звідси. З приводу цієї поштової скриньки дід Салимон теж жартував, казав, що туди можна вкинути листа на той світ. «І дійде! Швидше, ніж до Жмеринки». І ще ті ворота мали некладовищенський вигляд, може, й тому, що за ними, трохи праворуч, ближче до хати діда Салимона (обійстя діда межувало з кладовищем) росла величезна сосна, і десь на середині її голого стовбура, там, де він викривлявся і від нього відходили вбік два сучки, — було лелече гніздо, змощене, звичайно, не без дідової допомоги. З приводу цього гнізда дід Салимон жартував також. «Це — казав він, — не просто лелеки. У них соцзмагання з безносою. Вона, бач, людей косою підтинає, а вони все нових свіженьких немовлят підкидають. І людство весь час вростає. Уже під три мільярди підбилося. А у двохтисячному році буде шість. Смерть відступає, життя перемагає». І як усе-таки дід Салимон міг без кінця жартувати, щодня бачачи перед носом хрести й могили! Неприємне це, однак, сусідство. Та ще той страшний Горбушин склеп майже біля самісінького дідового порога. Останні дві дідові вишні гілками своїми торкалися стін каплиці. Звичайно, найзручніше дістатися до Горбушиної могили через город і садок діда Салимона. Не йти ж від поля через усе кладовище. Дома в діда саме нікого не було Дід на баштані, а баба на річку пішла, на пляж (до них племінник з дітьми з Москви приїхав, ми бачили, як вона їх повела). Можна було спокійно продумати і простежити маршрут на місцевості Значить, так: з вулиці заходимо не до діда Салимона, а спершу до Карафольки (так зручніше, бо в діда тин, зачепитися можна, а в Карафольки ворини), потім Карафольчиним городом у дідову картоплю, минаємо свинарник, перелазимо через погрібню і повз вулики у садок (от тільки б вулика не перекинуть, бо буде кепсько). У садку залазимо в кущі смородини, і все. Звідси Горбушина каплиця — як на долоні. І головне — ми навіть не на кладовищі, а в садку, біля людей. У хаті не тільки дід з бабою, а й гостей повно, племінник з дружиною і двоє дрібних діточок. Отже, нічого страшного. Не зрівняти, як ми з Павлушею діда Салимонового родича-запорожця ходили розкопувать або в Києві у Лавру. Я повеселішав. — Буде порядок! Ходімо, Антончику! Треба трохи подрімати, щоб до ночі не зморило. Ми полізли на вулицю. І тут зустріли Карафольку, який ішов додому. Він тримався рукою за лоба, і обличчя в нього було таке, наче тільки-но проковтнув кислицю. — Ой, хлопці, — скрикнув він, — там таке робиться, таке робиться! В Бардадима хтось його «Київ» потяг. Він певен, що пацани. Прибіг до нас. «Хто, — кричить, — узяв?» І аж труситься. «Признаєтесь, — кричить, — прощу. Не признаєтесь, — кричить, — найду, руки-ноги повириваю». І, по-моєму, Яво, він на тебе думає. Мене всього враз огорнула якась така млявість-млявість. І руки-ноги наче вже не мої, наче їх уже повисмикувано. Карафолька відтулив руку од лоба. На лобі вилискувала здоровеннецька синя гуля. — Що це в тебе? — спитав Антончик. — Та… — зам'явся Карафолька. — Об щось перечепився і впав… А ти, Яво, йому краще на очі не показуйся, серйозно… Ну, я піду, прикладу щось холодне, бо… — Він скривився і, схопившись уже обома руками за гулю, шмигонув у свій двір. Якийсь час ми мовчки йшли вулицею. В Антончика очі були, мов у того кота, якого загнав на грушу лютий собака. Він уже кілька разів зітхав, і я відчував, що він зараз щось скаже. І він сказав: — Слухай, Яво, а може, признатися… І оддати йому апарат, бо, знаєш… Га? Він усе таки був полохливий, цей Антончик Мацієвський Я не міг говорити, бо ще не впорався з тою млявістю. Тільки заперечно похитав головою. — Як хочеш. Мені що… — знизав плечима Антончик. — Я просто хотів, щоб тобі краще. Бо, знаєш… Це він натякав, що то ж я вкрав апарат, і мені відповідати, а його, мовляв, хата скраю. От!.. Павлуша все-таки ніколи б так не сказав. Я подивився на Антончика, як на тую мошку, і процідив: — Як ти таке дрефло, я можу сам. Антончик замахав руками: — От, ти зразу! Який гарячий! Уже й слова сказати не можна. Це я просто так. Ми ж завтра зранку оддамо, так що… Це Карафолька, дрефло, панікує… Де зустрінемося? — Біля клубу, об одинадцятій… — Все! Ясно! Я навіть не лягатиму, щоб не проспати… Ну, до вечора! — І він побіг до своєї хати, петляючи й озираючись, наче за ним хтось гнався.
Каталог: books -> download -> rtf
rtf -> Диплом за перемогу в шкільному конкурсі поезій, присвячених Тарасові Шевченку
rtf -> Післямова
rtf -> Варткес Тевекелян рекламне бюро пана кочека
rtf -> Вічник Сповідь на перевалі духу
rtf -> Тарас Прохасько БотакЄ
rtf -> Ізольди Марківни Книш директорові школи Товаришу директор! Сьогодні, згідно з планом, я проводила урок
rtf -> Роман Іваничук Мальви Розділ перший
rtf -> Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки
rtf -> Кір буличов — творець фантастичних світів
rtf -> Олесь Бердник


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   21


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка